§5. Юридичнийпроцес та судоустрій в Українській козацькій державі

Формування української державності в ході Націона­льно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. суттєво вплинуло на судочинство. Хоча чинними залиша­лися положення Литовських статутів (із деякими змінами), проте істотно зростає вплив козацького звичаєвого права, а також виникає і нове джерело права - універсали гетьманів і полковників.

На початковій стадії доби Української козацької дер­жави за своєю формою кримінальний процес носить обви­нувальний характер.

У матеріалах судової практики другої половини» XVII і першої половини ХУІІІ ст. можна виявити ряд норм звича­євого права, на які виразно посилаються суди в своїх декре­тах. Зокрема, окрім норм матеріального права, були вироб­лені звичаєві норми провадження в цивільних і криміналь­них справах. Потерпілий безпосередньо після того, як був вчинений злочин, повинен «кликати ґвалт», тобто він мусив оголосити про це своїм найближчим, а також органам влади, представляючи речові докази. За звичаєвим правом перед­бачалось так зване шлякування, тобто ведення розшуку по­терпілим по свіжих слідах після вчиненого злочину. Знай­дені під час розшуку крадені речі «личкувались»: потерпі­лий, упізнавши, наприклад, вкрадену в нього худобу, надрі­зував одне вухо корові, волові, коневі і т. ін. Опізнавання ху­доби, яку не було так позначено, не мало юридичного зна­чення.

Головним аргументом як у проведенні слідства, так і в судовому процесі виступали докази. Тому в джерелах цього періоду велика увага звертається на доказове судочинство. Докази називалися «доводами» і «отводами»

Суд заслуховував докази обох сторін, за винятком тих, які вони давали під присягою. При цьому присягу складала

одна сторона і її свідки, а саме та, яку він допускав до зіз­нань. Зазвичай, ближчим до зізнань був оскаржений. Проте якщо позовник міг надати більш переконливі докази, ніж протилежна сторона, тоді суд так само допускав його до до­казів. Це було у випадку, коли оскаржений тільки в загаль­ному заперечував позов і підтверджував це лише присягою, а позовник мав більш вагомі твердження через свідків чи за­документовано, тоді позовник був ближчий до позову.

У обов'язок слідства, а потім і судового органу, входив розгляд усіх доказів, які подавали сторони. Якщо докази були відсутні, але було достатньо даних із переслуховування сторін, то навіть у важких кримінальних справах суд ними обмежувався і виносив вирок. Найбільшого значення у кри­мінальному процесі серед усіх видів доказів мало доброві­льне зізнання сторони. Якщо сторона сама зізнавалася по суті справи, яка розглядалася під час судового процесу, то після цього не було потреби шукати інших доказів. Щопра­вда, зізнання мало бути вмотивованим. Воно не мало викли­кати ніякого сумніву, зізнаватися процесуальна сторона по­винна добровільно, без будь-якого психологічного чи фізич­ного тиску і тільки в суді. У процесуальному праві цього пе­ріоду були чітко визначені факти, при яких зізнання не мало доказової сили. Це тоді, коли обставини вказували, що зміст самого зізнання не відповідає дійсності; зізнання було надано під примусом або поза судом; якщо зізнання нале­жало малолітній особі, яка зізнавалася без присутності за­хисника або людині, яка мала психічні вади; коли подава­лося зізнання з метою власної користі.

Основною дилемою для судів в ухваленні таких свід­чень було те, чому віддавати перевагу — якості чи кількості. Так, в одних постановах переважали судові рішення, ухва­лені на основі кількості свідків, у інших - якості. Такі розбі­жності були характерними для тодішнього процесу, бо він тримався на встановлених віками трактуваннях і формулю­ваннях. Жінок взагалі не допускали до свідчень, як виняток, жінка могла свідчити тільки тоді, коли вони були вкрай не­обхідні або не було свідків-чоловіків.

Важливими у кримінальному процесі вважалися ре­чові докази та огляд місцевості, де було скоєно злочин. До речових доказів належали сліди побоїв, знаряддя, яким здій­снено злочин, крадені речі, виявлені у спійманого злочинця. Оскільки рани чи побої швидко загоювалися, через це ними опротестовувалися перед судовими органами за допомогою протоколів досудового слідства, де були вписані всі побої та тілесні пошкодження. Їх, зазвичай, складав возний або інші урядовці місцевих адміністрацій. Такий протокол ставав ва­гомим доказом під час розгляду судової справи.

Іноді суд чи слідство зверталися за консультаціями до лю­дей, які мали більш глибокі знання у певній сфері побутово-гро­мадського чи господарського життя, так званими знавцями.

Для повного доказу під час проведення слідства чи у судовому процесі часто використовувалися під час допитів тортури. Допит на муках, або як його в цей час називали «пи- тка», «мучение», «спитка», «проба», застосовувалися тільки в тих випадках, коли провина не була ще повністю доведена, або якщо були інші докази на провину підсудного, однак сам він їх заперечував. Щоправда, коли проти оскарженого не було зовсім ніяких доказів, тоді застосовувати тілесні муки відносно нього суворо заборонялося. Через це спочатку приймалися всі докази, які були в підсудного, і лише при умові їх сумнівності застосовувалося катування «с великим розсужденіем» і «опасаніем».

Фізичного впливу під час проведення кримінально- процесуальних дій не можна було застосовувати проти шля­хти, духовенства, урядовців вищих чинів та знатних людей, розумово хворих, престарілих, якщо їм більше 70-ти років, вагітних жінок та неповнолітніх.

У цей період за виконуваними функціями суб’єкти су­дочинства були різними. Так, одні з них вели процес, другі відстоювали у справі свої інтереси, треті були задіяні у су­дочинстві для виконання допоміжних функцій. Вказані від­мінності служать підставою для класифікації суб’єктів про­цесуальної дії на кілька груп:

а) державні органи і посадові особи, які ведуть судо­вий процес: у досліджуваний період до них відносилися міс­цеві урядові органи та суди, суддя, особи, які проводили діз­нання та попереднє слідство;

б) учасники процесу: потерпіла сторона, позивана сторона, законні представники неповнолітньої процесуаль­ної сторони, захисник. Зазначені особи захищають у суді свій інтерес або інтерес того, кого вони представляють.

Суд у цей період був єдиним органом, до компетенції якого входили функції правосуддя. Система судів на Лівобе­режній Україні в зазначений період була надзвичайно склад­ною і містила різні за соціально-становим рівнем судові органи.

Після Національно -визвольної війни українського на­роду1648 - 1654 рр. одночасно з ліквідацією польської адмі­ністрації було ліквідовано і стару польську судову систему. У новій судовій системі поєднувалися адміністративні і су­дові функції. На території Козацької держави не було знач­ного розмежування на адміністративну і судову влади, тому судовий процес проводила переважно адміністрація. Така ситуація характерна для цієї епохи взагалі.

Самі суди мали певні повноваження і різноманітні пра­вові функції. Вони були головною інстанцією, яка викону­вала кримінально-процесуальні дії. У джерелах права цього періоду терміном «суд» називали не лише судовий орган, що здійснював розправу, а й саму судову дію, тобто процес.

Система судового устрою Лівобережної України у дру­гій половині XVII ст. була досить складною, до неї входило більше двадцяти різновидів судових органів. Подібна різно­манітність, яка є характерною для феодального суспільства, була визначена процесом української державності в умовах постійних агресій, внутрішньої політичної нестабільності, складністю соціальної структури суспільства, постійним по­літичним утиском та обмеженнями суверенітету Українсь­кої козацької держави російським самодержавством.

У такій непростій ситуації козацтво вирізнялося серед інших соціальних груп суспільства найбільшою організова­ністю в ролі Війська Запорозького, через це воно відігравало провідну роль у системі загальних козацьких судів у загаль­ному українському судочинстві. У другій половині XVII ст.

об'єктивно склалася ієрархічна система адміністративно-те­риторіальних органів в управлінні України, які займалися судовою практикою і певною мірою виконували процесуа­льні провадження.

У системі козацького управління і судочинства найви­щою ланкою був гетьман. Він по суті зосереджував усю владу в своїх руках і вважався найвищим суддею в державі. Крім цього, судова інстанція, якою він керував, була найви­щою в українській судовій системі наглядовою та апеляцій­ною інстанцією, а також органом кабінетної юстиції.

Своїми правами, як глава держави, гетьман міг пом'як­шувати і звільнити від покарання засудженого. Проте су­дова юрисдикція над генеральною і полковою старшиною з кримінальних справ із 60-х років XVII століття починає об­межуватися Московським царством, яке контролювало дія­льність гетьманського суду та судочинства в апеляційному і наглядовому порядку. Акти генерального суду видавалися у формі універсалів, ордерів і «відкритих листів» для регулю­вання судової та процесуальної системи. Гетьман здійсню­вав роз'яснення права, даючи відповіді для правово-адмініс­тративних інстанцій нижчого рівня. У процесі здійснення реформ, пов'язаних із процесуальними діями, важливе зна­чення мали гетьманські інструкції територіальним урядо­вим управлінням.

Наступною ланкою в системі органів процесуальної дії була Рада старшин і Рада генеральної старшини.

На початку створення української держави Рада була найвищим органом влади. Вона існувала за взірцем Січової ради, яка збиралася на Запорожжі для вирішення найбільш важливих господарських, військових, а також судових та процесуальних питань. Ці ради були подібні до січових рад Запорозької Січі, які в той час мали суттєвий вплив на коза­цтво України.

У зв'язку з цим процесуальна компетенція цілком на­лежала Раді старшин. Склад її залежав від внутрішнього і зовнішнього становища країни, від важливості процесуаль­них справ. До складу Ради старшин входила вся генеральна старшина, полковники, полкові старшини, а також знатні урядові особи і впливові люди, які не належали до війська,

але користувалися авторитетом серед козацтва. Ця інстан­ція почала проводити процесуальної дії на початку утво­ренняГетьманської держави. Спочатку такі функції були введені на основі запорозьких звичаєвих норм права, в по­дальшому вона була узаконена. Вже 1672 року в статтях, які складалися при обранні І. Самойловича гетьманом, стар­шина вимагала, щоб новий гетьман не чинив над останніми розправи без погодження з Радою старшин.

Проте Рада старшин була громіздкою структурою і не могла вирішувати щоденних політичних справ. Ними займалася більш оперативна структура, якою була Рада ге­неральної старшини — центральний виконавчо-розпоряд­чий, військовий та судовий апарат генерального уряду. Склад Ради, як судового й одночасно процесуального органу, не визначався. До неї, як правило, входили генеральний пи­сар, два генеральні судді, генеральний обозний і два оса­вули. У другій половині 70-х років цього століття членами ради стають бунчужний і хорунжий.

Стосовно судочинства суд колегії Ради генеральної старшини не відрізнявся від суду Ради старшин. Частиною обов’язків усіх генеральних старшин було виконання окре­мих доручень гетьмана, зокрема генеральні старшини про­водили слідство. До складу судової колегії генеральної стар­шини входили постійні члени ради, а у разі необхідності, для розслідування окремих важливих кримінальних справ, заді- ювалися полковники, сотники, представники від царського уряду, духовенства, міщан.

Судові вироки колегії затверджував гетьман. Іноді осо­бливо важкі справи гетьман передавав на розгляд Ради ге­неральної старшини після того, як за ними виніс свій вирок генеральний суд. У таких випадках Рада генеральної стар­шини виступала апеляційною інстанцією генеральної стар­шини.

При необхідності проведення кримінально-процесуа­льних дій під час розгляду особливо важливих військових, політичних чи кримінальних справ розпорядженням геть­мана скликалася Рада генеральної старшини і Рада стар­шин. Наслідком функціонування судово-слідчих органів у складі уряду є поєднання судової влади з адміністративною.

Старшинські ради тісно контактували з гетьманськими су­довимиі слідчими органами. Вони за дозволом царського уряду давали згоду гетьману на винесення вироків генера­льним та іншим старшинам. В окремих випадках за спри­яннямі за згодою самодержавства ці ради проводили слідчі процедури і судили самого гетьмана, незважаючи на той факт, що подібний суд могла проводити тільки Генеральна козацька рада.

До вищих органів у системі судів Гетьманщини нале­жав Генеральний військовий суд, або Генеральний суд. Існу­вав з часів Національно-визвольної війни українського на­роду1648 - 1654 рр. до кінця XVIII ст. Склад суду часто змі­нювався. На початку Гетьманської держави до нього вхо­дили генеральний суддя і генеральний писар. Потім суд став колегіальним: до його складу ввели ще одного суддю та чле­нів генеральної старшини. Нерідко в роботі Генерального суду брали участь полковники, сотники, представники со- тенної старшини. На початку XVII століття суддів, як пра­вило, було двоє, правда, за гетьмана Самойловича залиши­вся один суддя. Пізніше гетьман П. Полуботок ввів до складу Генерального суду 4 асесорів, щоб зменшити судову тяганину. Із другої половини XVII століття Генеральний суд був переважно виїзним і знаходився за місцем перебування гетьмана, який (як його президент) затверджував кінцеві де­крети.

Генеральний військовий суд діяв як суд першої інста­нції у справах генеральної старшини, полковників і бунчу­кових товаришів. Розглядав кримінальні справи про вбивс­тва, підпали, пограбування тощо. Такий суд, за вказівкою ге­тьмана або за поданням генеральних старшин, міг прово­дити -процесуальні дії зі справ, що є підсудними нижчим су­дам - це залежало від суб’єктивних обставин - ставлення ге­тьмана і генеральних старшин до осіб, які проходять по справі, а також від рівня самої справи.

Наступною ланкою у вертикалі виконавчої влади і од­ночасно процесуальної дії Гетьманщини був полковий уряд. Очолював таку адміністративну одиницю полковник, якому належали широкі військові, адміністративні та судові пов-

новаження у межах полку. На полковників покладалося за­безпечення правопорядку на території полку — «абы там жодная своеволя не была», організація і проведення попере­дньогослідства, придушення селянсько-козацьких повс­тань. Б. Хмельницький делегував полковникам судові пов­новаження «добром миловати, а злом карати», тобто вер­шити суд.

Процесуальні дії у полку здійснювалися в полкових канцеляріях та полкових судах. Якщо на території полку було скоєно будь-який важкий злочин, то, незважаючи на особу винного, за розпорядженням полковника полкова ка­нцелярія починала розглядати судову справу. Вона прово­дила досудове слідство і вживала заходів, щоб схопити зло­чинця, якого не було затримано відразу, потім розслідувала обставини справи. Після закінчення слідства полкова комі­сія передавала справу на розгляд полковнику із загального до полкового суду. Полкова канцелярія переважно розсліду­валазлочини, пов'язані зі вбивством, пограбуванням, краді­жкою, підпалом, народженням позашлюбних дітей.

Так само за вказівкою вищих судів члени комісії пол­кових судів брали участь у проведенні розслідування на мі­сцях або завершення огляду і складання відповідного прото­колу. Часто до цього залучалися своєрідні експерти. Якщо полковий суд проводив розслідування справи за доручен­ням гетьмана або генерального військового суду, то тоді пол­ковий суд видавав письмову «атестацію».

На території адміністративно-територіальної оди­ниці — сотні — адміністративну та судову юрисдикцію здій­снювало сотенне правління, яке було створене у другій по­ловині XVII століття. Сотенне правління очолював сотник, який призначався полковою канцелярією, і, відповідно, під­порядковувався їй. До складу такого органу управління вхо­дили сотенна старшина та писар. Посада судді була відсу­тня. На сотників покладалося виконання правоохоронних функцій. Вони організовували провадження дізнання і по­переднього слідства, затримання біглих селян і дезертирів. Сотник, або за його рішенням городовий отаман очолював колегію сотенного суду. Також він виконував розпоря­дження полкової канцелярії або генерального військового

суду чи навіть самого гетьмана з проведенням процесуаль­нихдій у формі попереднього слідства у справі, що порушу­валася на території сотні. Отже, в компетенції сотенного правління було попереднє розслідування кримінальних справ для полкових судів.

На території села функціонував сільський суд, до ком­петенції якого входило розслідування і розгляд незначних справ козаків і населення села, що стосувалися крадіжок, випасу худоби на полі, дрібних бійок. Більш важливі справи входили в юрисдикцію сотенних чи полкових урядів. Проте у вирішенні цих справ сільський уряд усе одно не залишався не задіяним. Він вів перші засідання, затримував злочинця. Війт та отаман робили обшуки, брали також участь у прове­денні слідства вищими судовими органами, видавали так звані атестації на обвинувачених мешканців села іншим судам.

Окрім системи козацьких судів, які розглядали і розс­лідували кримінальні справи, на території Гетьманщини іс­нували ще так звані спеціальні суди. До них належали магі­стратські, ратушні, цехові, ярмаркові, духовні та домінікан­ські суди.

Магістратські і ратушні суди розглядали незначні кри­мінальні справи міщан і селян, які перебували під юрисдик­цією міських магістратів і ратуш Формально-юридичні пов­новаження в них мала колегія лавників на чолі з війтами. Діловодством займався ратушний писар.

До спеціальних судів відносилися ярмаркові суди, що функціонували на торгах і ярмарках. Фактично, це був суд полковника і вели його окремі представники полкового уп­равління, які розбиралися на справах, що виникали під час ярмарків. У кримінальних справах, що не входили до компе­тенції ярмаркових судів, лише проводилося розслідування і за можливістю — затримання підозрюваного, а справу пере­давали до полкового суду. Ярмаркові суди належали до так званих силових судів, у ході яких майже нічого не записува­лося, а письмова форма в них використовувалася лише при передачі справ у полкові суди.

Одразу після підписання союзу між Гетьманською Ук­раїною і Московським царством остання почала втручатися у діяльність адміністративно-судових органів. Для цього

було спеціально створено 1662 р. Малоросійський приказ, що підпорядковувався Посольському приказу, окрім цього в найбільші міста були направлені російські воєводи із війсь­ковими залогами.

В умовах автономії українського суду і судочинства Малоросійському приказу були підсудні справи, пов’язані з посадовими особами і службовцями воєводсько-приказної системи самодержавної адміністрації в Україні. Проте ро­сійська адміністрація тримала під контролем і вище судо­чинство Гетьманщини. Так, Малоросійським приказом на­давалася кваліфікація державним злочинам гетьманів, старшини і вищого духовенства. Він спрямовував вищі суди у потрібному йому руслі щодо проведення слідств, вине­сення вироків, а часто й сам виступав у ролі другої інстанції з кримінальних справ, проводив додаткові кримінально- процесуальні дії і виносив остаточне рішення, а потім конт­ролював його виконання. Нерідко зазначена інстанція про­водила ці дії без наявності апеляційної скарги у ній.

Розгляд кримінальної справи починався з існування потерпілої сторони, яка в судових документах Гетьманщини мала назву «поводовая сторона», «актор», «інстигатор», «жа- лобливая сторона». Сторона, яка себе захищала від претен­зій скаржника, в судово-процесуальних документах мала назву «отпорная», «злодейская», «отводна», «позвана». Про­цесуальну правоздатність за принципами юридичного про­цесу визнавали за всіма громадянами. Водночас не всі, які мали процесуальну правоздатність, могли бути процесуа­льно дієздатними, тобто мати можливість виступати у про­цесі безпосередньо від власного імені. Її не мали неповнолі­тні, жінки, піддані, розумово хворі, марнотратники, глухі, німі; повнолітніми виступали чоловіки після 18 років, а жі­нки — після 14 років. В окремих постановах зустрічаємо, що жінок вважали повнолітніми за досягненням 13-ти річного віку.

У другій половині XVII століття зрідка трапляються згадки про офіційного представника, який захищає сторону під час проведення процесуальних дій чи судового розгляду справи. Загалом це були представники опікунів в інтересах підопічних, а батьків — в інтересах дітей.

На території Гетьманщини, на відміну від західного права, публічного обвинувача, який повинен бути неодмін­ним учасником процесу, не існувало. У матеріалах криміна­льно-процесуальної та судової практики трапляється прива­тний обвинувач, якого називали інстигатор.

Початковою стадією кримінального процесу в дослі­джуванийперіод було порушення кримінальної справи. У цей час сторона мала право диспозитивності, що виража­лося у формі оскарження. Вирішення питання про початок судової справи майже завжди залежало від зацікавленої сторони. Кримінально-процесуальна дія, яка переходила в судовий процес, починалася тільки на вимогу потерпілої сторони.

Кримінальні або цивільні справи порушувались після подання позову або позовної скарги, яким надавалося ва­гоме значення - «позов всего судового поступка фунда­мент». Поняття позову в XVH - XVIII ст. було ідентичне су­часному. У часи Гетьманщини у значення позову входили два окремі заходи: 1) захід, пов’язаний із внесенням до суду скарги з метою розпочати слідство, званої також «жалоба», «жалобливая супліка», «челобитна», «явочное челобитье» або «челобитье», «доношение»; 2) захід надсилання із суду до оскарженого листа із викликом на розправу; цей вид до­кумента називали «позовний указ», «позоний лист», «по­зов», де так само вказувався термін виклику до суду.

Перед внесенням позову позивач повинен був вико­нати окремі процесуальні заходи. Передусім, необхідно було попередити оскарженого про задум розпочати справу. Ця дія відбувалася з метою мирного урегулювання спору без су­дового втручання. Форма і зміст нагадування були довіль­ними. Протилежну сторону міг повідомити беспосередньо позивач, або це робилося через третю особу. Нагадування було у передпроцесуальній дії і мало тільки факультатив­ний характер, тому його відсутність не могла впливати на проведення процесуальної дії й у подальшому судового роз­гляду. Але обов’язковим був протест як форма скарги, сто­совно порушення кримінально-процесуальної дії чи судо­вого процесу. Сторона, яка внесла позов, зобов’язана була спочатку записати в урядову актову книгу, факт порушення

у вигляді протесту, засвідчити сторонніми людьми ознаки насилля і викликати у вказаний термін безпосередньо кри­вдника. Цей протест подавався до суду за його територіа­льно-адміністративного місцезнаходженням або за місцем скоєння злочину.

До того, як внести позов, скривджений звертався до мі­сцевого уряду із вимогою забезпечити його - через прове­дення попереднього слідства - доказами, на які він міг спи­ратися під час проведення процесу.

Після проведення передпроцесуальних дій потерпілий віддавав судові на розгляд справу про суперечку. Криміна­льно-процесуальні дії судового органу починалися із розг­ляду чолобитної або скарги. Писар записував подання ска­рги, яку приймав особисто, присвоював їй порядкове номер та вносив до судової книги.

Суди, що проводили процесуальні дії та розглядали справи за магдебурзьким правом, мали п'ять видів позовів: а) усний, або словесний; б) письмовий; в) публічний на тих позивачів, що переховуються від кримінальної відповідаль­ності; г) через оголошення на базарі чи на вулиці; д) у кримі­нальних справах, коли суддя наказує відразу арештувати позванного.

Диспозитивність обмежувалася у тих випадках, коли справа торкалася кримінально-процесуальних дій, а також коли позовник у позові зневажав честь оскарженого або по­кладався на свідків, які мали підтвердити скоєння злочину оскарженим, чи коли позовник після подання позову напав на оскарженого, щоб влаштувати самосуд. Тоді розправа мала відбутися, навіть якщо позовник відкликав свій позов.

На початковому етапі ведення кримінально-процесуа­льної дії переважно належало до компетенції судів першої інстанції, і попереднє слідство не було обов'язковим у кри­мінальному судочинстві. Це пояснюється принципом зазна­ченого процесу, що на початку доби Гетьманщини судовий процес мав приватно-правовий характер, і головну роль у кримінальній справі відігравав безпосередньо позивач-по- терпілий. Перш ніж надати позов-скаргу до судового органу, потерпілий повинен провести ряд дій, які мали ознаки попе­реднього слідства.

У деяких судових документах слідчі дії називалися «шлякуванням». Коли «шлякування» давало позитивні ре­зультати і нападали на слід злочинця, за ним встановлюва­лася «погоня» («гоніння сліду»). Коли потерпілий натрапляв на слід, який вів до іншого двору, то тоді він за допомогою представників сільської управи (переважно це були старо­ста або отаман) проводив обшук підозрюваного; були випа­дки, що проводили обшук у всьому селі.

У процесі досліджуваного періоду було два типи тер­мінів («сроків»): термін звичайний або зазначений і термін завитий, званий ще «крайнеположений» або «убивающий».

Перший термін був менш важливий і застосовувався у всіх справах, для яких не був застережений завитий тер­мін. Проте з часом суди прямували до прискореного судо­вого процесу і того ж вимагали під час проведення криміна­льно-процесуальнихдій від компетентних органів, і зазна­ченийтермін почав уживатися все рідше. У зв’язку з цим дедалі частіше почав входити у практику завитий термін, із часом він стає звичайною процесуальною процедурою. Все це пояснюється тим, що за неявку на звичайнім терміні не було значних і відповідальних наслідків, на відмінну від не­явки на завитім терміні, через це тим моментом користува­лися та дозволяли у власних інтересах зволікати спір і не прибувати у визначені терміни. Неявку на звичайнім тер­міні стороні обходилася в поверненні видатків протилежній стороні, грошовому покаранні на користь судового органу і покаранні через арешт, але не було загрози, пов’язаної з програшем справи.

Викликаний мав право домагатися, щоб виклик чи по­вістку йому було вручено за тиждень до початку судового процесу, а якщо позов залишено вдома в момент, коли не було оскарженого, — то навіть за шість тижнів. Проте із цієї загальної норми були винятки. Коли позовник мешкав за мі­сцем знаходження суду, то його можна було викликати на розправу усним позовом, і тоді він був зобов’язаний негайно прибути до суду.

У судових актах трапляються приклади, коли суд мусив звертатися аж до гетьмана у справі притягнення сторони до

кримінально-процесуальних дій або судового розгляду. Зага­лом це були гетьманські протекціоністи, які могли собі дозво­лити не слухати указів нижчих судів, не боячись їх рішень.

Слідчі дії суду розпочиналися після того, як потерпіла сторона, провівши всі процесуальні заходи, пов’язані з попере­днім розслідуванням, подавала в суд письмову позов-скаргу.

Суд нижчої інстанції проводив слідство у криміналь­них справах, які остаточно подавалися для розгляду у вищу судову установу, що на своєму засіданні апробував ці слідчі дії. В актових документах зазначеного періоду фіксуються випадки, коли вищий суд, розслідувавши справу, надсилав відповідну атестацію нижчому судові.

Для початку проведення судового слідства потрібна офіційна ухвала цього органу. Після чого представники від суду чи місцевого органу управління оглядали місце зло­чину.Із метою виявлення речового доказу в судовій прак­тиці часто використовувався обшук або трус, як і в попере­дньомуслідстві. Для організації такого заходу залучалися суд у повному складі і представники місцевої влади. До об­шуку залучався також потерпілий і його довірені особи або родичі. При відсутності злочинця суд давав на «прослух».

Суди стосовно обвинувачуваних використовували за­побіжні заходи у формі попереднього затримання. Їх три­мали під вартою в острогах, в’язницях або «секвестрах», як тоді називалися місця ув’язнення, де перебувало чимало ко­лодників та колодниць.

В окремих міських судах для утримування підозрюва­них у скоєнні кримінальних злочинів використовувалася спеціальна тюрма, так зване «тверде везеня».

У досліджуваний період суд вимагав поруки від позов- ників. Це відбувалося за умови, коли неосілий позовник по­давав скаргу на осілого. Тоді суд при порушенні позовниц- тва був зобов’язаний «с таких челобитчиков брать же сказки с подкрьплением о не съезде з суда».

Отже, у період Гетьманщини існували дві форми кри­мінального процесу: обвинувально-змагальний та інквізи­ційний (слідчий). До початку XVIII ст. процес був перева­жно гласним. Він здійснювався відкрито. Згодом розповсю­дилися закриті кримінальні процеси. Позов (позовна скарга)

подавався за кримінальними справами усно. Попереднє слідство у досліджуваний період міг здійснювати сам пози­вач — потерпілий, і лише із кримінальних справ, що стосу­валися інтересів держави, — судові органи.

Важливою стадією процесу був розгляд справи у судо­вому засіданні. Судочинство характеризувалося формаліз­мом, здійснювалося загалом латинською мовою.

У процесуальному праві того часу існував ряд принци­пів. Принцип законності був одним із важливих і позитив­них засад тогочасного процесуального права. Він зобов'язу­вав усіх осіб, які беруть участь у судовому процесі, дотриму­ватися тогочасного законодавства. Закони хоча і часто змі­нювалися через об'єктивні, а ще частіше через суб'єктивні причини, проте ніхто ні за жодної підстави не мав права їх порушувати.

Відповідно до зазначеного принципу в цей період особа не могла бути обвинувачена у скоєнні злочину і під­дана кримінальному покаранню, доки її вину не визнає суд і не винесе вирок. Органи або особи, які проводять досудове розслідування, також вирішують питання про вину обвину­ваченої сторони. Проте їх висновки несли попередній хара­ктер і в суді мали силу свідчення чи доказу, але не більше. Відповідно до юридичного змісту цього принципу доказу­вання вини обвинуваченого у злочинах проти гетьманської влади покладалося на відповідні судові органи, а у справах, що мали приватний характер, — на потерпілого або його представника. Так само дозволялося домагатися свідчень від обвинуваченого шляхом фізичного впливу або тілесних тортур. Тому можна констатувати, що функціонував прин­цип презумпції невинуватості.

Важливою засадою юридичного процесу цієї доби, в ос­нові якого лежав приватно-правовий характер, був принцип диспозитивності. Тобто будь-який судовий орган розглядав справу тільки з подавання скарги потерпілою стороною. Цей принцип оскарження виходив із формули давньорим­ського права «без позову не судити». Така юридична фор­мула засвідчується великою кількістю актів судових проце­сів із кримінальних справ.

Принцип змагальності судового процесу найбільше виявлявся саме під час проведення судового процесу. У до- судових стадіях його дії обмежувалися. Сторони наділялися однаковими процесуальними правами для здійснення своїх процесуальних функцій. Через це вони брали активну уч­асть у судовому розгляді. Їм дозволялося, доводячи свою правоту, використовувати фактичний матеріал і судові до­кази, оскільки в досліджуваний період для провадження у справі не було обвинувача від державних органів. Це давало змогу сторонам вільно діяти у напрямку збирання та по­дання до суду доказів. У ролі обвинувача міг виступити ко­жен, хто відповідно до процесуальних норм подав скаргу на особу, яка підозрюється у скоєнні злочину або його скоїла, а також заявив про свій намір її переслідувати.

Принцип відкритості був характерним для судочинс­тва Української козацької держави і був одним із головних, який полягав у тому, що процесуальні дії відбувалися у при­сутності сторонніх людей. Отже, дозволялося бути присут­нім на судових засіданнях кожній правоздатній особі.

Процес Гетьманщини здебільшого був усний. Тільки скарги чи позови, а також судові постанови записувалися до канцелярських книг. Сторони з’являлися на розправу особи­сто і в усній формі доводили свою правоту. Після чого їх за­писували в короткій формі. Винятком тут виступали копії актів, що надавалося протилежній стороні як доказ своїх тверджень.

Судовий вирок так само виносився усно, а потім — для впевненості — його вписували до судових книг. Як говори­лося у зазначеній інструкції, спочатку потрібно було готу­вати протоколи в чорновому варіанті, потім начисто запису­вати до книги судових актів і ставити підписи членам судо­вої колегії.

Із принципом усності був тісно пов’язаний принцип безпосередності. За ним суди першої інстанції повинні були провести всебічне розслідування: допитати підсудного, по­терпілу сторону, свідків, заслухати висновки органів чи осіб, які проводили слідство, при необхідності звернутися до людей, які виконували функції експертів, та оглянути ре­чові докази. Принцип безпосередності виражався також у

тому, що суд виносив своє рішення на підставі тих матеріа­лів, із якими сам ознайомився до початку судового процесу і вони стосувалися зазначеної справи.

Мова ведення судового процесу в цю добу загалом була українська народна. Проте тут відчутна дія людського чин­ника.Суспільно-політичні та економічні умови, в яких роз­виваласяУкраїна у другій половині XVII ст., стали причи­ною поширення на її території латини. Через це у вищих су­дових інстанціях діловодство велося переважно латинською мовою.

При аналізі процесуального права цього періоду потрі­бно звернути увагу і на негативні ознаки, які мали місце. Найбільш характерними були залежність діяльності судів від адміністративних органів влади і так звані судові тяга­нини. Завершальною стадією кримінального процесу Геть­манщини було виконання судових вироків. Вони відбува­лися, зазвичай, після того, коли постанова вступала в за­конну силу. Уся діяльність щодо фактичного виконання ви­року в другій половині XVII ст. на території Гетьманщини, в більшості випадків покладалася на суд. У справах, де не допускалася апеляція, судова постанова виконувалася не­гайно. У більшості випадків це належало до спростування наклепу самим обвинуваченим, вигнання з міста або по­биття, також ув'язнення засудженого. Безпосередньо судові вироки виконував кат, або як тоді називали «містр», при не­обхідності судовий орган міг залучати міських слуг чи коза­ків. У джерелах процесуальної практики знаходимо факти, де допоміжними особами при виконанні вироків виступали самі засудженні, які погоджувалися виконувати судові ви­роки над іншими засудженими.

У ролі виконавчих органів виступали різні ланки орга­нів місцевого управління, які на цей час одночасно були на­ділені й судовою компетенцією. Також вони могли викону­вати судові постанови й інших судів.

Проте, у більшості випадків судові вироки виконува­лися за місцем засудження підсудного. Підставою для їх здійснення вважався судовий вирок, що набирав законної сили.

У судовій практиці Гетьманщини найчастіше предме­том стягнення виступали грошові цінності або майно. При­чиною було те, що потерпіла сторона більше була зацікав­лена в матеріальному відшкодуванні, ніж у покаранні зло­чинця. Часто, як міра покарання через тілесне пошко­дження, застосовувався так званий «ущербок на члонках». У таких випадках проходило відрубування руки або ноги, а також відрізання носа або вуха. До тілесних покарань нале­жить і побиття, яке вчинялося різними способами, викорис­товуючи при цьому такі знаряддя екзекуції, як киї, батоги чи канчуки. Паралельно з ними у судовій практиці застосо­вувалися й інші міри кримінальних покарань: ув’язнення в темниці, вигнання з місця проживання, позбавлення честі.

На відмінну від вироків у кримінальних справах, що були пов’язані з накладанням грошових штрафів або майно­вих стягнень, у смертних покараннях страта засуджених проводилася тільки тоді, як вирок пройшов апробацію у ге­тьмана та у військовому генеральному суді. Це ж саме сто­сувалось і присудів щодо позбавлення честі, особливо відно­сно шляхтичів.

Смертна кара не застосовувалася до неповнолітніх до яких належали хлопці до 16 років та дівчата до 13 років, та­кож до літніх людей та вагітних жінок. Під помилування пі­дпадали засуджені на смерть у випадку, коли дівчина оби­рала його собі за чоловіка.

Безпосередньо страта, зазвичай, проводилася під час ярмаркових днів, коли було найбільше народу, на ринку або на центральному майдані біля ганебного стовпа. Перед по­чатком виконання екзекуції засудженому давали можли­вість висповідатися та попрощатися з рідними й близькими йому людьми. Після прощання писар ще раз зачитував про­токол із судовим вироком, після чого він виконувався.

Арештованого утримували у в’язниці за його кошт. Із нього брали плату на свічки, дрова. За його рахунок утриму­вались керуючий в’язницею, зазвичай, це був отаман, та сто­рожі й наглядачі. За злочинця, засудженого на смерть, і за невинно посадженого платив винуватець ув’язнення.

Паралельно з ув’язненням проти арештованого засто­совувалися спеціальні додаткові заходи покарання. Йому

одягали на руки та ноги дві дошки з вирізами для шиї та ніг, так звані «гусаки». На шию накладався залізний обруч, яким приковували до стіни, що називалося куною. Політич­них злочинців, як правило, заковували в кайдани.

У в’язниці суворо дотримувалися такого режиму утриму­вання, який був указаний у судовому вироку. В іншому випадку за його порушення винні мали заплатити грошовий штраф по­терпілій стороні. Позивач мав право перевіряти в’язниці і сте­жити за порядком виконання присуду відносно злочинця.

Отже, можна зазначити, що у період існування Геть­манської держави було сформовану цілісну систему органів процесуальної дії, яка відповідала тогочасним правовим ви­могам. Проте, на початку XVIII століття вона зазнавала зна­чного впливу з боку нормотворення російського царизму, що стало передумовою реформування системи процесуаль­ної дії Гетьманщини. Було реконструйовано структуру та механізм функціонування судово-адміністративних органів у сфері процесуальної діяльності на основі принципів судо­чинства, які були вироблені правовою культурою як євро­пейського та російського права, так і тогочасної української правової думки.

У досліджуваний період у Гетьманщині сформовано свою судову систему та судочинство, які успішно функціо­нували. Ця система, хоч і мала свої недоліки, відображає прагнення побудови нового, безстанового, дійсно народного судочинства.

До 1760 року судова система Гетьманщини характери­зувалася такими рисами, як: безстановий та загальний хара­ктер; участь у правосудді громадськості; невіддільність суду від адміністрації; наявність значної кількості апеляційних ус­танов, що збільшувало процесуальну тяганину. У цей час зна­чний вплив на діяльність суду мала царська адміністрація.

У 60-тих роках ХУІІІ ст. гетьманом К. Розумовським було проведено судову реформу, яка передбачала зміну су­дової системи та повернення її до періоду Великого князівс­тва Литовського. Відновили діяльність земські, гродські та підкоморські суди.

Земські суди, які кладалися із обраних привілейова­ними верствами судді, підсудка і писаря. Розглядали лише

цивільні справи та були позастановими. Запроваджувалися по два суди у кожному повіті.

Гродські суди, на чолі яких стояли полковий суддя або полковник, розглядали кримінальні справи.

Підкоморські суди, які розглядали земельні спори з виїздом на місце конфлікту. Суд складався із підкоморія, по­мічника і писаря, які обиралися привілейованими верст­вами населення.

Дослідники також вказують на існування особливих судів: третейського (діяв при Генеральній канцелярії, вирі­шував нескладні цивільні справи, які можна вирішити шля­хом примирення); полюбовний (мировий суд); церковний суд, ярмарковий суд.

У судочинстві Гетьманщини дотримувались автори­тету судових інстанцій, і вища інстанція зважала на поста­нову нижчої. Із середини XVII і на початку XVIII ст. на те­риторії Гетьманщини слідчі дії в козацьких судах проводили осавули, в міських — слуги, які там несли службу, або інші міські урядовці чи представники міщанства. Характерною рисою судоустрою в період Гетьманщини є поєднання судо­вої влади з адміністративною, що призводило і до певних не­гативних ознак кримінально-процесуального права, а саме: залежності судів від адміністративних органів влади та су­дової тяганини.

Контрольні питання

1. Назвіть причини та передумови національно-визволь­ної війни середини XVII століття?

2. Назвіть умови Зборівського договору.

3. Назвіть умови Білоцерківського договору.

4. У чому суть «Березневих статей»?

5. Який, на вашу думку, отримала правовий статус коза­цька держава за «Березневими статтями»?

6. Назвіть вищі органи влади козацької держави.

7. Назвіть повноваження гетьмана.

8. Назвіть повноваження генеральної козацької стар­шини.

9.

10.

Який склад генеральної старшини? Охарактеризуйте повноваження полкового уряду. Які повноваження мав сотенний уряд?

12. Як здійснювалось міське і сільське управління?

13. Назвіть джерела права Української козацької держави.

14. Охарактеризуйте кримінальне право Української коза­цької держави.

15. Охарактеризуйте цивільне право Української козаць­кої держави.

16. Охарактеризуйте шлюбно-сімейне право Української козацької держави.

17. Назвіть суди та їх компетенцію

18. Які зміни відбулися в державному устрої Г етьманщини у другій половині XVII - першій половині XVIII ст.?

19. Які російські установи були створені для управління в українських землях?

20. Яка мета кодифікації права Гетьманщини протягом XVIII ст.?

21. Назвіть основні положення Конституції Пилипа Ор­лика.

22. Охарактеризуйте судову систему після реформи 1760 року.

23. Охарактеризуйте державно-політичний устрій Запорі­зької Січі.

24. Назвіть особливості адміністративно-правового устрою Слобідської України.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Смолій В. Українська національна революція XVII ст. (1648 - 1676 рр.) / В. Смолій, В. Степанков. НАН України. Інститут історії України. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. - 447 с.

2. Захарченко П. П. Історія держави і права України: Підру­чник / П. П. Захарченко. - К.: Атіка, 2004. - 368 с.

3. Терлюк І. Я. Історія держави і права України (Доновітній час): Навчальний посібник / І. Я. Терлюк - К.: Атіка, 2006. - 400 с.

4. Музиченко П. П. Історія держави і права України: навча­льний посібник / П. П. Музиченко. 2-ге вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2000. - 662 с.

5. Чабан А. Ю. Історія Середньої Наддніпрянщини. Навча­льний посібник / А. Ю. Чабан. - Черкаси: «Вертикаль», 2011. - 640 с.

6. Зборовський трактат від серпня 1649 р. Декларація його королівської милості запорозькому війську.... Електронний ре­сурс: - http://litopys.org.ua/suspil/sus79.htm

7. Білоцерківський трактат з Річчю Посполитою від 28 ве­

ресня 1651 р. Пункти спорядження і заспокоєння Війська його ко­ролівської Милості Запорозького.... Електронний ресурс: -

http://litopys.org.ua/suspil/sus85.htm

8. Степанков В.С. Березневі статті 1654 року. Електронний ресурс // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2003. - 688 с. - : Електронний ресурс: -http://www.history.org.ua/?termin=Bereznevi_statti_1654

9. Документи Богдана Хмельницького / Упор. І.Крип'яке- вич. - К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1961. - 740 с.

10. Горобець В. М. Гадяцький договір 1658 р. // Енциклопедія

історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2004. - 688 с.: іл. - Електронний ре­

сурс http://www.history.org.ua/?termin=Gadjackij_dogovir

11. Горобець В. М.Переяславські статті 1659 р. Електронний

ресурс // -

http://www.history.org.ua/?termin=Pereiaslavski_statti_1659

12. Мицик Ю. Чуднівський договір 1660 р. Електронний ресурс // -http://www.history.org.ua/?termin=Chudnivskyj_dohovir_1660(

13. Кресін О. В. Рішительні пункти 1728 р. Електронний ре­сурс / - http://www.history.org.ua/?termin=rishytelni_punkty_1728