§ 1. Формування держави. Органи влади ТА УПРАВЛІННЯ В КОЗАЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Головним наслідком Визвольної війни середини ХУІІ ст. стало формування на визволених землях Українсь­кої держави. Дотепер дослідники не мають єдиних поглядів щодо визначення етапів її існування, назви, форми, причин занепаду тощо.

Окремі автори підручників та посібників з історії дер­жави і права України періоду розвитку української держав­ності , середини ХУІІ - другої половини ХУІІІ ст., пов'язують

із функціонуванням Української гетьманської держави, Ко­зацько-гетьманської держави і розглядають його як єдине ціле. Разом із тим П. Музиченко виділяє два підперіоди: 1) Українська держава в роки Визвольної війни середини ХУІІ (1648 - 1654 р.); 2) Українська державність під інозем­ною зверхністю (друга половина ХУІІ - ХУІІІ ст.), відзнача­ючи, що державність кожного із них мала якісно інший ха­рактер.

Змінився і правовий статус Запорізької Січі, особли­вий правовий статус мала і Слобожанщина (Слобідська Ук­раїна).

Більшість вітчизняних дослідників дотримуються думки, що Б. Хмельницький, розпочинаючи повстання, не мав чі­тко розробленої державотворчої програми, планував припи­нити свавілля польської адміністрації в Україні, поновити козацькі привілеї, усунути переслідування православної це­ркви і православних і, нарешті, відстояти власну честь і гід­ність. Але перемоги літа-осені 1648 р., масове покозачення населення змінили його бачення майбутніх подій, і під час переговорів 1649 р. гетьман власне висунув політичну про­граму українського державотворення. Зрештою, це було за­кріплено юридично в перші роки Визвольної війни сере­дини XVІІ ст.

Разом із тим інші науковці відзначають, що в листах Б. Хмельницького польському королю, турецькому султану, московському царю, шведському королю, іншим держав­ним діячам простежується однаковий тон, як звичайний ди­пломатичний прийом, що передбачав далекоглядні резуль­тати. У взаємовідносинах із Річчю Посполитою гетьман на­магався спочатку домогтися автономії Української держави, тим часом працюючи над удосконаленням державного апа­рату, обороноздатності, побудовою нового адміністративно- територіального устрою, тощо.

Основні положення розбудови Української козацької дер­жави були оголошені гетьманом Б. Хмельницьким під час переговорів із польськими комісарами у лютому 1649 року у Переяславі та квітні 1649 року у Чигирині з московським по­сольством: 1 ) визволення українського народу збройним шляхом; 2) створення держави в етнічних межах розсе­лення українського народу; 3) незалежність Української держави від Речі Посполитої; 4) визнання спадкоємного права держави, що утворилася, від Київської Русі.

Юридичним визнанням української козацької держави став Зборівський договір, підписаний у серпні 1649 року та ратифікований польським сеймом у січні 1650 року. Основні положення Зборівського договору: 1) під владу гетьмана пе­реходили Брацлавське, Київське і Чернігівське воєводства; 2) формально підтверджувалися давні права і привілеї Вій­ська Запорозького; 3) польські війська виводилися з терито­рії, підвладної гетьману; 4) лінія розмежування мала прохо­дити на захід від Димера, Горностайполя, Коростишева, Па- волочі, Погребищ, Прилук, Вінниці, Брацлава та Ямполя; 5) кількість козацького реєстру обмежувалася 40 тис. осіб, а не приєднані до нього поверталися під владу панів; 6) Чиги­рин переходив у володіння гетьмана; 7) Київському митро­политу було обіцяно місце в сенаті; 8) на землі, що перехо­дили під владу гетьмана, польський уряд зобов'язувався призначати на адміністративні посади лише православних шляхтичів тощо.

Наступним юридичним документом став Білоцерків­ський договір, підписаний 28 вересня 1651 року у Білій Це­ркві. Основними умовами його були: 1) територія українсь­кої держави обмежувалася Київським воєводством; 2) кіль­кість козацького реєстру скорочувалася до 20 тис. осіб, ко­заки, що залишалися поза реєстром, поверталися до своїх панів; 3) козаки мали право оселятися винятково на королів­ських землях Київського воєводства; 4) польська адміністра­ція поверталася до Брацлавського та Чернігівського воє­водств, 5) магнати і шляхта отримували свої колишні має­тки; 6) гетьман позбавлявся права дипломатичних зносин із іншими державами і повинен був розірвати союз із Кримсь­

ким ханством; 7) гетьман мав підпорядковуватися владі ко­ронного гетьмана і короля; 8) зберігалися права і привілеї, надані православній церкві; 9) польським військам заборо­нялося розміщуватися у містах Київського воєводства, де перебували реєстрові козаки; 9) за гетьманом зберігалося право призначати за згодою короля полковників і генераль­них старшин; 10) Б. Хмельницький зберігав посаду геть­мана.

Білоцерківський договір не був ратифікований сей­мом, що давало змогу гетьману ігнорувати його умови, а пі­сля перемоги під Батогом у липні 1652 р. договір було ану­льовано. Як бачимо, із перших років Визвольної війни роби­лися кроки для розбудови незалежної держави в межах ет­нічного розселення українців. Разом із тим державотворчий поступ був тісно пов'язаний із результатами воєнних дій ко­зацької армії, про що свідчить зміст Зборівського та Білоце­рківського договорів. Але фактично в період 1652 - 1654 рр. Україна «не визнавала над собою іншої влади, окрім влади свого гетьмана».

Внутрішньополітичне та зовнішньополітичне стано­вище козацької держави 1653 - 1654 рр. змусило Б. Хмель­ницького шукати нового союзника в особі московського царя. Із укладанням Переяславського договору розпочався новий етап юридичного закріплення української державно­сті, але вже в межах Московської держави. Положення до­говору викладеного у «Березневих статтях» і трьох «Жалу­ваних грамотах» московського царя. Цей комплекс докуме­нтів більш вживаний в історіографії як «Березневі статті», передбачав: 1) збереження форми урядування й устрою Ук­раїнської козацької держави, суду й судочинства, фінансо­вої та податкової систем, а також соціальної структури сус­пільства і соціально-економічних відносин; 2) засвідчува­лись права й привілеї козацтва, шляхти, духівництва і мі­щан та незалежність українського уряду щодо проведення внутрішньої політики; 3) у Києві мав перебувати російський воєвода з кількатисячним підрозділом з метою надання ук­раїнській стороні допомоги у боротьбі проти зовнішнього ворога; 4) численність козацького реєстру встановлювалася

у 60 тис. осіб; 5) визначалися розміри платні козакам і стар­шині; 6) Московське царство зобов'язувалося вступити у війну проти Речі Посполитої та надати допомогу при від­битті нападу військових загонів Кримського ханства; 7) ко­зацький уряд визнавав протекцію царя, погоджувався ви­плачувати кожного року певну суму податків до російської скарбниці; втратив право на самостійні дипломатичні відно­сини з Річчю Посполитою й Османською імперією, а також повинен був інформувати царський уряд про зміст перего­ворів із посольствами інших держав.

Правова невизначеність вказаного договору спричи­нила різні його оцінки з боку дослідників. які сприймали його як: 1) персональну унію, завдяки якій дві країни, маючи одного монарха зберігали самоврядування; 2) протекторат Москви над Україною; Україна - васальна, залежна терито­рія; 3) входження українських земель до складу Московсь­кої держави; 4) військово-політичний союз Москви та Укра­їни; 5) конфедерацію Московського царства та Гетьман­щини.

За формально-правовими ознаками, найвірогідніше, договір передбачав встановлення номінальної васальної за­лежності чи протекторату.

На кінець 1648 - початок 1649 року козацька держава, що отримала офіційну назву Військо Запорізьке, мала всі основні ознаки держави: публічність влади, територія, ная­вність апарату управління. У подальші роки сформувалися і інші ознаки: адміністративно-територіальний устрій, фі­нансова та податкова системи, соціальна структура насе­лення, наявність війська, міжнародні відносини.

Владні органи козацької держави формувалися в ході бойових дій, що значною мірою вплинуло на їх структуру та повноваження. Для виконання владних функцій було вико­ристано полково-сотенну організацію реєстрового козацтва. Найвищим органом влади стала Загальна військова рада, си­стема ж органів виконавчої влади складалася із трьох рів­нів: генерального, полкового і сотенного.

Загальна (Генеральна) військова рада - колектив­ний, військово-демократичний орган, що виконував адміні­стративні, законодавчі, управлінські та судові функції. До її

складу входили: козацьке військо, знатне військове товари­ство, козацька старшина, вище православне духівництво та представники міської адміністрації. Загальна військова рада формувалася через скликання гетьманом, генераль­ною старшиною або простими козаками. Рада не мала пері­одичності проведення зібрань. Кожного разу місце, мету і час проведення визначалися гетьманським універсалом. Ге­тьман і старшина виконували основні організаційні функ­ції, що забезпечували її проведення.

Компетенція військової ради полягала в наступ- ному:1) вибори гетьмана і генеральної старшини та їх усу­нення; 2) схвалення міждержавних угод; 3) ухвалення рі­шень із питань війни та миру; 4) судочинство, 5) ухвалення законодавчих актів та інші.

Гетьман виступав як глава держави, якому належала вища військова, адміністративна і судова влада. Обирався безстроково. Скликав Загальну військову та Старшинську ради, реалізовував ухвалені ними рішення, очолював Гене­ральний уряд. За його підписом виходили універсали, розпо­рядження і накази. Брав участь у судочинстві, розглядав скарги на рішення полкових і сотенних судів. Відав фінан­сами, за рішенням Ради розпочинав війну чи укладав мир, підтримував дипломатичні зносини з іншими державами. Головнокомандувач збройними силами.

Генеральна старшина (генеральний уряд) козацької держави. Обирався на загальній військовій раді; з другої по­ловини XVII - початку XVIII ст. генеральна старшина могла також обиратися на старшинській раді або шляхом гетьма­нського призначення. До складу Генеральної старшини вхо­дили:генеральний писар - керував Генеральною військо­вою канцелярією, вів усі справи Генерального уряду, займа­вся закордонною політикою і здійснював функції внутріш­нього управління; генеральний суддя - очолював вищий суд при Генеральному уряді, що розглядав апеляції, а також ви­

няткові справи, з якими зверталися безпосередньо до геть­мана;генеральний обозний - керував матеріальним забез­печеннямармії та артилерією; генеральний підскарбій (з 1654 р.) — відповідав за державну скарбницю і фінанси. ке­рівник розвідки - займався розкриттям змов проти геть­мана, керував боротьбою проти польської агентури, викону­вав окремі дипломатичні доручення; генеральна старшина з особливих доручень: осавули (двоє) - військові ад'ютанти гетьмана; хорунжий - охоронець військової корогви й ад'ютант гетьмана; бунчужний - охоронець гетьманського бунчука та ад'ютант гетьмана; наказний гетьман - тимчасо­вий керівник збройний сил для проведення воєнних операцій.

Старшинська рада (рада при гетьмані) утворювалась як дорадчий орган на який покладалось завдання функції оперативного управління. Складалася з довірених осіб геть­мана, переважно зі складу генеральної старшини, з якими він обговорював найважливіші питання державного життя.

До полкового уряду входили полкова козацька рада, полковник, полкові старшини, рада полкової старшини, полкові канцелярії. Полковник був головним представни­ком центральної влади на території полку, виконував дору­чення гетьмана, уряду і Старшинської ради. Мав значну са­мостійність у вирішенні справ у межах полку. Обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Відповідав за упровадження на місцях гетьманських універсалів. Розпо­ряджався земельним фондом полку. Збирав податки, орен­дну плату, мита.

До сотенного уряду входили: сотник, городовий ота­ман, сотенні старшини, сотенна рада старшин, сотенна кан­целярія. Сотник мав широкі військові, адміністративні, су­дові повноваження в межах сотні. Очолював сотенний уряд, ухвалював рішення про надання землі, збір податків, вста­новлював повинності, очолював колегію сотенного суду, ви­конував правоохоронні функції тощо.

Міста юридично поділялися на магістратські і рату­шні. Магістратські користувалися магдебурзьким правом за яким дістали самоуправління, судовий і податковий імуні­тет, інші пільги. Очолювали міста війти, які обиралися мі­щанами і затверджувались гетьманом. Функції управління

виконували виборні магістратури, що складалися з ради і лави (лавничого суду). Часто у містах виникали конфліктні ситуації, породжені двовладдям: козацька адміністрація і виборні магістратури.

У містах, що не володіли магдебурзьким правом, уп­равління зосереджувалося у ратуші, яку очолювали горо­дові отамани.

Сільське управління перебувало у руках сільської громади, яка обирала сільського війта та лавників (2 - 5 осіб).