§2. Органи влади й управління у воєнні роки (1941 — 1945 рр.)

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина оголосила війну Радянському Союзу.

Війна спричинила посилення централізації управ­ління, виникнення надзвичайних (неконституційних) орга­нів влади.

РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 30 червня 1941 р. Державному Комітеті Оборони (ДКО). До його складу увійшла нечис­ленна керівна партійно-радянська верхівка на чолі з Й. Ста­ліним, який поєднував посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б) та Голови РНК СРСР. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конститу­ційні органи влади та партійні органи, так і через створю­вані ним комітети, ради, комісії.

На місцях для оперативного керівництва найважливі­шими військово-промисловими комплексами призначалися уповноважені ДКО. Існували «штаби», «оперативнігрупи», «комітети» оборони у складі місцевих партійних і радянсь­ких керівників, представників військового командування.

Стратегічне керівництво збройними силами здійсню­вала створена 23 червня 1941 р. Ставка Верховного голов­нокомандування. Керівництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін, який до того ж 19 ли­пня 1941 р. був призначений народним комісаром оборони. Із 10 липня 1941 р. до 21 червня 1942 р. діяло Головне коман­дування Південно-Західного напряму, якому підпорядко­вувалися розташовані на території України війська (Пів­денно-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот).

Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження на­давалися військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад — вищому військо­вому командуванню військових об'єднань. Цим указом на значній території СРСР, зокрема, на всій території УРСР, запроваджувався особливий правовий режим воєнного стану.

місцевих органів влади, державних та громадських організа­цій, усього населення місцевості. Винні у їх невиконанні притягалися до кримінальної відповідальності за законами воєнного часу.

Потреби фронту спричинили структурні зміни і пере­будову діяльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими на­прямами їх діяльності стали забезпечення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військо­вої продукції. Водночас відбувалась інтенсивна мобіліза­ційна робота з формування військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських за­гонів.

У зв'язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистсь­кими військами території України центральні органи влади республіки були евакуйовані до Саратова, а пізніше були в Уфі та Москві. У лютому 1943 р. вони повернулися на тери­торію України, спочатку до Харкова, а потім — до Києва.

Верховна Рада УРСР, місцеві ради, більшість депу­татського корпусу яких перебувала на фронті та в партиза­нських загонах, припинили сесійну роботу. Продовжувала функіонуцвати Президія Верховної Ради УРСР. У березні 1944 р. Верховна Рада УРСР відновила свою діяльність. На визволеній території України відновлювалась діяльність і місцевих рад.

Відповідно до постанови РНК СРСР від 1 липня 1941 р. розширилися повноваження РНК та наркоматів УРСР. По­становою РНК СРСР від 23 липня 1941 р. РНК УРСР та об­ласним виконкомам надавалося право перерозподіляти ро­бочу силу в інтересах потреб оборони.

Водночас окремі функції органів державної влади по­кладалися на органи спеціального призначення. Так, у че­рвні 1941 р. було створено загальносоюзну раду (в Україні — комісію) з питань евакуації; на місцях діяли уповноважені ради, при наркоматах та відомствах — комітети й бюро з евакуації.

5 лютого 1944 р. були утворені союзно-республікан­ські наркомати УРСР закордонних справ та оборони. Ха­рактерно, що право мати власного наркома оборони з усіх

союзних республік реалізувала лише Україна. Проте робота цих наркоматів значною мірою була обмеженою. Коли оста­точно з'ясувалося питання про вступ України до ООН, нар­комат оборони було фактично ліквідовано, а наркомат зако­рдонних справ виконував здебільшого «декоративну» функ­цію, його діяльність чітко дозувалася центром.

В умовах війни відбулися значні зміни в діяльності су­дових та правоохоронних органів. Відповідно до Указу «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р. «усі справи про злочини проти оборони, громадського порядку та державної безпеки» передавалися на розгляд військових трибуналів. Окрім того, військовому керівництву надавалося право на власний розсуд «передавати на розгляд військових трибуна­лів справи про спекуляцію, злісне хуліганство та інші зло­чини, передбачені Кримінальними кодексами союзних рес­публік».

Цього ж дня своїм указом Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в мі­сцевостях, оголошених на воєнному стані, і в районах бойо­вих дій. Відповідно до Положення військові трибунали ство­рювалися при військових округах, фронтах і флотах, при арміях, корпусах та інших військових об'єднаннях і воєнізо­ваних установах. У військові трибунали реорганізовувалися лінійні суди залізничного та водного транспорту. Поло­ження визначало порядок комплектування, підсудність справ військовим трибуналам, порядок розгляду ними справ та оскарження вироків.

Існували трибунали військ НКВС, які поділялися за територіальною ознакою на окружні та обласні. У прифро­нтових місцевостях, де запроваджувався стан облоги, з об­ласних та районних судів також утворювалися військові трибунали.

Цивільні справи й частину кримінальних справ розг­лядали встановлені Законом про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік (1938 р.) народній обласні суди, які існували до окупації відповідних територій німецько-фаши­стськими загарбниками. Одразу ж після визволення районів та областей вони відновили свою роботу

Наслідком запровадження воєнного стану на території

України стала воєнізація прокурорських органів. Проку­ратури областей, районів і міст прифронтової смуги, а та­кож транспортні прокуратури було перетворено у відпові­дні військові.

На початку війни відбулася ще більша централізація органів держбезпеки та внутрішніх справ.20 липня 1941 р. Народний комісаріат державної безпеки і Народний коміса­ріат внутрішніх справ СРСР були об'єднані у єдиний НКВС СРСР. (Перед війною НКВС поділили на два наркомати: вну­трішніх справ і держбезпеки.) На початку серпня аналогі­чно відбулося об'єднання органів держбезпеки та внутріш­ніх справ УРСР. Діяльність органів держбезпеки мала від­верто репресивний характер. Поряд із репресивними фун­кціями на органи НКВС покладалися також функції охо­рони військових тилів, створення та керівництво винищува­льними батальйонами, організація збройного опору в тилу ворога.

Після визволення від німецьких загарбників території Західної України на органи та війська НКВС було покладено завдання боротьби проти ОУН-УПА.

В умовах війни з'явилися нові напрями діяльності ор­ганів міліції, пов'язані із втіленням у життя наказів війсь­кового командування щодо забезпечення особливого ре­жиму у місцевостях, оголошених на воєнному та осадному стані.

Визволення України завершилося звільненням 28 жовтня 1944 р. Закарпатської України від фашистських окупантів. На звільненій території створювалися тимчасові органи народної влади — народні комітети. 26 листопада 1944 р. у м. Мукачеву І з'їзд народних комітетів Закарпат­ської України ухвалив Маніфест про возз'єднання Закар­патської України з Україною і вихід зі складу Чехословач- чини, а також обрав Народну Раду Закарпатської України як єдиний орган державної влади. Наступного дня було сфо­рмовано виконавчий орган Народної Ради (уряд) у складі Президії Народної Ради та уповноважених із питань внутрі­шніх справ та держбезпеки, комунального господарства, фі­нансів, землеробства, промисловості та торгівлі, освіти, ко­мунікації, охорони народного здоров'я, соціальної опіки.

У червні 1945 р. було підписано договір між СРСРі Че- хословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна пере­ходила до складу УРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була створена Зака­рпатська область. Відбулося завершення історичного про­цесу об'єднання всіх українських земель.