<<
>>

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА (період гетьманства)

29 квітня 1918 р. в Києві відбувся хліборобський з’їзд, організований з ініціативи Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. В ніч з 29 на ЗО квітня його прибічники захопили всі державні інституції й найважливіші об’єкти, причому майже без жертв (загинуло лише троє гетьманців)1.

Так місце УНР заступила Українська держава.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з рішучої відмови від політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя в нормальне річище. В концентрованому вигляді все це міститься в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. (до речі, маємо аналог універсалів Центральної Ради). В Грамоті проголошується:

«Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, бо було зовсім нездатне до сього. Бешкети і анархія продовжуються на Україні, економічна руїна й безробіття збільшуються й розповсюджуються з кожним днем, і врешті перед найбагатшою колись Україною стає грізна мара голоду. При такому становищі, що загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнулися усі трудові маси населення. Вони виступили з категоричними домаганнями негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Яко вірний син України, я постановив відгукнутися на сей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади».

Узявши на себе «на прохання трудового народу» владу (так само чинили до і після Скоропадського), гетьман проголосив своєю метою «добро і користь всім дорогої нам України». Що ж обіцяв Скоропадський? Парадоксально, але майже те, що стало нашими гаслами. Сьогодні всі вказують на необхідність якнайшвидше перейти до ринку й подолати негативні наслідки «соціалістичної системи господарювання». Ті ж самі завдання, але щодо «соціалістичної Центральної Ради», ставив і П.Скоропадський, пропонуючи всі нинішні рецепти: від відновлення приватної власності й свободи підприємництва до соціального захисту трудящих:

. 89

«Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі, й усі розпорядження бувшого Українського уряду, а так само тимчасового російського уряду відміняються й касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по куплі-продажу землі. Поруч з сим буде вжито заходів по вивласненню земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничої класи. Особливу увагу звернеться на поліпшення правового становища й умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один мент не кидали своєї відповідальної праці. На економічнім фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємства й ініціативи».

Як відомо, плани Скоропадського (як і плани Центральної Ради) лишилися нереалізованими, а його постать і досі викликає палкі дискусії. Однак попри всю неоднозначність оцінок як тодішніх, так і нинішніх дослідників, діяльність Скоропадського заслуговує на пильну увагу саме з точки зору його внеску в розбудову української державності.

Організація державної влади.

У «Відродженні нації» Вин- ниченко вказує на те, що деякі українські політичні сили запропонували розглядати гетьмана як «тимчасового президента» України. Мусимо визнати, що, незважаючи на певну специфіку, наприклад, звернення «ясновельможний пан гетьман» та інші деталі, що мали символізувати повернення до традицій і національний характер української держави, це означення досить точно характеризує сутність гетьманства. Слід звернути увагу й на заяву Ради Міністрів Української держави від 10 травня 1918 р.:

«Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної і вільної України. Стоячи на чолі українського правительства, гетьман тим самим відновляє й закріпляє в народній свідомості думку про невідбиральні народні й козацькі вольності».

Поява гетьмана, підкреслювалося в цій заяві, «положила початок нової епохи в історії державного життя України». До певної міри це справді було саме так, оскільки парламентська республіка в особі Центральної Ради в тих екстремальних умовах показала свою повну неспроможність, і тому цілком природно, що їй на зміну прийшла «сильна

90

влада», озброєна ідеєю забезпечення порядку в державі. Проте було б перебільшенням ставити знак рівності між президентством (тим більше що цей термін тоді не здобув загального визнання) і гетьманством. Режим Скоропадського можна розглядати лише як перший крок на шляху переходу від парламентської до більш ефективної моделі організації влади.

Як зазначав сам Скоропадський у своїх «Споминах», спочатку він «не думав про відновлення на Україні гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу більш помірковану владу», але дуже скоро ці невиразні думки набули чітких і —додамо — цілком сучасних обрисів, які бачимо в програмах багатьох нинішніх партій і політиків:

«...Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністраційний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи». Політичну реформу, писав Скоропадський, «я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю»2.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ утілилась у затверджених ним же 29 квітня 1918 р. «Законах про тимчасовий державний устрій України». Так, виключно гетьманові належала «влада управи» в усій Українській державі, він призначав «отамана Ради Міністрів» і за його поданням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його. Гетьман виступав також як «найвищий керовничий всіх зносин української держави з закордонними державами» і «верховний воєвода української армії і флоту, здійснював помилування».

Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він «стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили». Парламент же «Законами про тимчасовий державний устрій України» взагалі не передбачався. Однак не слід робити поспішних висновків — як Центральна Рада зберігала свої повноваження до скликання Всеукраїнських Установчих зборів, так і гетьман виконував свої функції в обсязі, окресленому цим актом, тільки тимчасово — «до вибрання Сейму і відкриття його діяльності». Про необхідність скликання «Державного Сейму» йшлося також у гетьманській грамоті від 29 квітня. Через кілька місяців було оприлюднено листа Скоропадсь-

91

кого голові Ради Міністрів, у якому він, указуючи на завершення «першого періоду будування Української Держави», наголошував на тому, що «настав вже час приступити до вироблення закону, який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сойму». Потім у гетьманській грамоті від 22 жовтня цей закон згадується ще раз, а 16 листопада Рада Міністрів ще встигла розглянути питання про прискорення підготовчої роботи щодо скликання Державного Сойму й затвердження складу комісії з розробки відповідного закону3. Втім, лишається тільки здогадуватися, як поділили б «сфери впливу» законодавча і виконавча влада, коли б планам гетьмана судилося втілитися в життя.

Специфічний, точніше — нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації в країні поставили його перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Усе це зумовило появу «Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України», який був знов-таки затверджений самим Скоропадським 1 серпня 1918 р. В зазначених випадках влада переходила — «тимчасово, аж до одужання або вступлення нового гетьмана, в порядкові, який встановлено буде окремим законом» — до колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: «одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів». Голова Колегії призначається гетьманом, а всі її рішення приймаються більшістю голосів. Слід зауважити, що механізм, визначений цим законом, було задіяно лише один раз — під час державного візиту гетьмана до Берліна на початку вересня 1918 р. Тоді колегію очолив тодішній Голова Ради Міністрів ФЛизогуб.

Що ж стосується Ради Міністрів, яка вже не раз згадувалася, то на неї *Законами про тимчасовий державний устрій України» покладалися «напрямок і об’єднання праці окремих секцій» (тобто відомств) по «прикметах як законодавства, так і найвищої державної Управи». Раду Міністрів очолював Отаман - Міністр, а «керування» її справами покладалося на Генерального Секретаря і «підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію». Щоправда, через деякий час Отаман-

92

Міністр став називатися традиційно — Головою Ради Міністрів, а Генеральний секретар —• Державним секретарем (як відомо, ідея запровадження посади Державного секретаря замість Генерального писаря активно обговорювалася в останній місяць існування Центральної Ради). 25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка формувалася з товаришів або, говорячи сучасною мовою, заступників міністрів і розглядала, зокрема, «ті законодавчі і адміністративні пропозиції окремих міністрів, що в силу їх нескладності не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі», «проекти штатів і кошториси окремих міністерств» та інші подібні питання.

Порівняно з добою Центральної Ради система центральних органів Української держави не зазнала істотних змін. У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, бачимо міністрів внутрішніх справ, фінансів, «торгу й промисловості», земельних справ, харчових справ, судових справ (з 15 липня — юстиції), закордонних справ, військового міністра, генерального контролера. Водночас з’являються й нові інституції — Міністерство «народного здоров’я» і Міністерство «сповідань», яке займалося релігійними проблемами.

Паралельно вдосконалювалася внутрішня структура самих міністерств, які в основному поділялися на департаменти. Наприклад, до складу Міністерства торгу й промисловості входили департаменти загальних справ, фабрично-заводський, гірничий, внутрішньої торгівлі, торгового мореплавства і портів; Міністерства народної освіти — департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти; Міністерства сповідань — департаменти православної церкви, інослов’янських та іновірних сповідань, духовної просвіти. Деякі міністерства мали складнішу структуру. Так, Міністерство внутрішніх справ, окрім департаментів міського самоврядування, державної варти (вона прийшла на зміну міліції), страхування і біженців, включало також головне управління військового обов’язку та управліїшя у справах преси. При цьому ж Міністерстві діяли українське Телеграфне Агентство (У. Т. А.) і Позавідомча реквізиційна комісія.

Деякі управління функціонували в складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при Міністерстві юстиції — «Головне управління місцями заключення». Однак найбільш показовою в цьому плані можна вважати реорга-

93

нізацію Міністерства народної освіти, яке спеціальним законом від 21 червня 1918 р. було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури з власним бюджетом.

Нарешті, слід звернути увагу на подальший розвиток у період гетьманства інституту державної служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їхніх заступників. Решта чиновників згідно з гетьманською «Грамотою до всього українського народу» від 29 квітня лишалася на своїх посадах. Однак відповідно до закону, затвердженого гетьманом 25 травня 1918 р., всі, хто перебували на державній службі або планували поступити на неї, мали принести «урочисту обітницю» на вірність Українській державі такого змісту: «Урочисто обіцяю вірно служити державі українській, визнавати державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти інтереси і добробут». Аналогічні «обітниці» за цим же законом, але дещо іншого змісту, приносили також судді й військові. Додамо, що закон про державну службу сучасної України теж передбачає подібну присягу. Повертаючись же до часів Скоропадського, наведемо ще один закон — «Про порядок призначення на державну службу», що регламентував, які чиновники залежно від класу посади призначалися безпосередньо гетьманом, а які — конкретним міністром. У перспективі передбачалася розробка комплексного акта, який охопив би всі питання державної служби, але до його затвердження не припинялася чинність «всіх законів російської держави про цю службу» 4... .

Проблеми місцевої адміністрації. На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади проходило в значно складніших умовах.

Найперше слід зауважити, що «Закони про тимчасовий державний устрій України» практично не торкалися цих проблем. Лише в гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня повідомлялося, що разом із Центральною Радою розпускаються і всі земельні комітети. Щоправда, це давало певні підстави до висновку, що така ж сама доля спіткає й сформовані в УНР місцеві органи. Так воно й сталося.

94

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, а їх замінили так звані «старости», які й очолили місцеву адміністрацію. Офіційний наказ про їх призначення 14 травня підписав тодішній міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб.

Через чотири дні було видано закон про Державну варту. Вона підпорядковувалася безпосередньо старостам, зокрема, на рівні губернії функціонував «помічник-інспектор Державної варти», на рівні повіту — «начальник повітової Державної варти» (цікаво, що відповідно до тих давніх «норм» один вартовий або ж міліціонер мав припадати на 400 осіб населення).

На перший погляд, ця подія не мала принципового значення, однак насправді вона виразно свідчила про те, що нова влада, взявши на озброєння повчальний досвід своєї попередниці — Центральної Ради, прагне йти шляхом створення «сильної» місцевої адміністрації.

За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, та й узагалі вся система місцевої влади поступово наближалася до колишньої російської моделі.

Особливо очевидним це стало, коли законом від 1 серпня 1918 р. в Києві було сформовано Управління столичного отамана на кшталт колишнього російського градоначальст- ва. Аналогічна інституція, тільки під назвою «Управління міського отамана», діяла і в Одесі.

Забігаючи трохи вперед, додамо також, що вже під самий фінал гетьманщини — ЗО листопада — з ініціативи Міністерства внутрішніх справ було видано Закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узагальнень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями», який відновив інститут колишніх «земських начальників» і, за прикладом російських «уездннх сьездов» і «губернских присутствий», утворював повітові та губернські ради в сільських справах.

Загалом системою місцевої адміністрації, як і в УНР, «завідувало* Міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тодішній Державний секретар І. Кістяківський на з’їзді губернських старост (він відбувся 19 вересня) заявив, що на Міністерство внутрішніх справ покладено тяжке завдання впорядкування місцевого життя. Проте в розвиток своєї думки він одразу ж перейшов до проблем місцевого самоврядування. Ось що він сказав:

95

«Поза державною роботою місцевих людей, поза працею земських і міських самоврядувань місцеве життя не можливе, одначе досвід революції показав, що місцеве самоврядування, збудоване на протидержавному виробничому законі, знижило місцеве господарство та повернуло здорове господарче життя земств і міст в боротьбу політичних програм».

Таким чином, у виступі І. Кістяківського виразно проступає проблема, яка ускладнювала ситуацію в Українській державі протягом усього її недовгого існування: хронічний конфлікт між місцевою адміністрацією й органами місцевого самоврядування.

Проблема полягала в тому, що українські кола, українські політичні партії, більшість із яких сповідувала соціалізм (хоч як ми намагаємося сьогодні забути навіть саме це слово), вороже ставилися до гетьмана. В. Винниченко, зокрема, назвав політичний режим Української держави «чорносотенно-буржуазною вакханалією». Таких же оцінок дотримувалися й чимало його соратників. Тим більше що в особі гетьмана вони бачили противника українства, незважаючи на його численні заяви про «національно-український характер» нової держави.

За цих умов органи місцевого самоврядування зустріли гетьмана настільки неприхильно, що 6 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб заборонив з’їзд представників міст, що мав відбутися 9 травня в Києві. А деякі органи місцевого самоврядування, наприклад Катеринославська й Одеська міські думи, взагалі були розпущені.

Оскільки цей процес набував дедалі повсюднішого характеру, 7 червня той же Ф. Лизогуб розіслав губернським і повітовим старостам телеграми, відповідно до яких «надзвичайні заходи» щодо органів місцевого самоврядування мали вживатися лише у «виключних випадках».

Утім, це не завадило затвердженню 29 червня закону про надання губернським старостам права розпускати волосні земські збори й управи, причому підставою для такого рішення могли бути «шкідливе для місцевого господарства ведення справ» або «зловмисного характеру постанови Зборів»5.

Паралельно гетьманська адміністрація активно працювала в напрямі формування «свого» самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки дальшого протистояння. Програму дій у цій сфері знаходимо у Заяві, або декларації, гетьманського Кабінету від 10 травня:

96

«Господарська й земська самоуправа надто дорогі теперішньому Правительству, в склад котрого увійшли особи з довгою минулою громадською діяльністю на полі місцевого життя, і підозріння, немов би Правительство бажало зменшити права місцевої самоуправи й усунути з неї широкі верстви населення, повинні з тої причини зовсім відпасти. Одначе досвід останнього часу показав, що правильне ставлення місцевого господарства можливо тільки під умовою притягнення до цієї справи більше підготовлених елементів, для чого потрібно буде,— зберігши загальний демократичний характер земських і міських управ, внести у виборчий закон до цих інституцій такі зміни, котрі забезпечували б продуману та плодотворну роботу для добра місцевого населення».

Фактично ці зміни звелися до того, ЩО ВІДПОВІДНО до нового Закону про вибори до земства (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви) від 5 вересня 1918 р. вводилася куріальна система —дві курії залежно від суми земського податку — та інші обмеження. Роз’яснюючи новий закон, І. Кістяківський (тоді він уже обіймав посаду міністра внутрішніх справ) заявив: «Наша куріальна система приведе до того, що земське життя буде направляти середня курія — хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний».

Звичайно, на практиці ці «благі» наміри лише посилили як конфлікт між державною адміністрацією й українським національним рухом, так і загальне безладдя на місцях. Не вдаючись у загальний аналіз суспільної ситуації, що склалася за недовгий час існування Української держави (це тема самостійного дослідження), наведемо кілька рядків з меморандуму «забороненого» в червні 1918 р. Всеукраїнського земського з’їзду:

«Численні повідомлення з місць, заяви, листи (часто з в’язниць), документальні дані розвернули перед з’їздом жахливу картину небувалого адміністраційного самоуправства «усмотренія», реакції й руїни. В грізний час, коли рішається питання, чи встановиться по селах і містах гой лад, спокій і правопорядок, що є єдиною запорукою відновлення добробуту населення й держави, коли важиться доля України — агенти влади на місцях роблять все, щоб ще більше розхитати будову державну, роблять вчинки, що дискредитують владу, закон і справедливість, виривають і ту криху довірря до якої-будь влади, що досі теплилася на селі. Карні відділи, якими влада України гадає встановити лад і спокій, роблять насильства, катують селян, насилують жінок і дівчат, грабують, безсумно і безвинно розстрілюють».

Отже, крім проблем, пов’язаних з соціальною, і зокрема аграрною, політикою режим гетьманщини стикнувся з іще

97

одною — «вічною» проблемою кадрів, що була такою гострою й для Центральної Ради.

Скоропадський украй негативно оцінював державний апарат, що дістався йому в спадщину від Центральної Ради:

«У Центральних державних інституціях був повний хаос і ніде не було жодної надії, щоб правильна робота могла налагодитись, бо це були швидше не державні інституції, а партійні «ячейки», зложені з людей здебільшого малоосвічених і зовсім недосвідчених в тих справах, які їм були доручені»6.

Так само вже не раз згаданий Д. Дорошенко (до речі, палкий прихильник гетьмана й деякий час міністр закордонних справ у його уряді) пише, що в Українській державі кадри добиралися переважно за професійною ознакою, а не за «ступінню національної сумлінності», як за часів Центральної Ради- Гетьманський уряд, зазначає він, «дивлячись більш широко на поняття українського громадянина» і взагалі «розуміючи державність територіально-історично», а не «вузько-національно», почав залучати до державного апарату (як у Києві, так і на місцях) колишніх російських урядовців[3].

Це спричинило рішуче невдоволення противників гетьмана, які гнівно докоряли йому, що він спирається на дореволюційну російську «номенклатуру». Особливий опір викликало призначення на посаду київського губернського старости І. Чорторижського — в роки війни російського губернатора Тернопільщини. Українські кола звинувачували його в «русифікації» краю. А В. Винниченко у своїй праці «Відродження нації» наводить навіть список людей з російськими прізвищами, які очолили губернські й повітові староства.

Звичайно, прибічники й противники гетьманщини висувають свої аргументи, тому варто звернутися до «нейтрального спостерігача» — ще одного автора споминів про українську революцію А. Могилянського (під назвою «Трагедія України» їх було опубліковано в Берліні 1923 р.). Ось його висновок, а може, вирок:

«Новий апарат створювався в неймовірно важких умовах. З елементів, які протягом усього життя перебували в опозиції уряду й зовсім не були виховані у владі, важко було її конструювати: вони вносили лише розклад і роздратування, дискредитуючи саму владу як таку. Нові представники влади не вміли, часто з найкращими намірами, підійти впритул й авторитетно до нової для них справи.

98

І Старі ж діячі, часто знову покликані до влади, застосовували старі й

І ненависні прийоми управління»8.

Як бачимо, цілком актуальна для нас цитата й абсолютно сучасні, злободенні проблеми.

Зовнішньополітична діяльність. За короткий час в Українській державі була створена потужна дипломатична служба. Остаточно сформувалося Міністерство закордонних справ у складі двох департаментів — загальних справ і зовнішніх зносин (який поділявся на консульський і політичний відділи), а також відділу преси. Спеціальною постановою від 14 вересня 1918 р. Рада Міністрів навіть виділила кошти на заснування при міністерстві «книгозбірні».

Дещо раніше — а саме 5 липня — Рада Міністрів видала також постанову про тимчасові дипломатичні представництва Української держави в Німеччині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено й закон про «Установлення посад військово- морських агентів в складі посольств Української держави».

Потім, 19 і 24 жовтня, було видано закони про заснування українських посольств у Швейцарії, Фінляндії та Польщі. Самі ж посольства відповідно до закону від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольство І розряду очолював «Посол, Посланник або Уповноважений Міністр», а його штат включав 12 осіб, посольство ж II розряду — «Міністр-Резидент, або Повірений в справах», який мав лише секретаря і «драгомана» (перекладача).

Нарешті, серед актів, що закладали правову основу зовнішньополітичної діяльності Української держави, можна назвати й закон «Про заклад Генеральних Консульств і Консульських Агентств позакордоном», відповідно до якого планувалося відкрити Генеральні консульства в Петрограді й Москві, а також тридцять Консульських агентств (десять І та двадцять II розрядів) «по вибору Міністра закордонних справ і по згоді його з Міністром фінансів і торгу та промисловості»9.

Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім здобуття міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією — відносинами з країнами — суб’єктами (як кажуть сьогодні) колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією,

99

труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх суперечностей — територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими, насамперед з Польщею, саме вони стали основною перепоною. До того ж за спірними територіями одразу ж виростали тіні «третіх» держав. Так, за Холмщиною й Галичиною стояла агонізуюча Австро-Угорщина (до речі, в липні вона розірвала укладену з Україною у Бресті угоду щодо Галичини), за Бессарабією — Румунія.

Паралельно йшли важкі переговори з радянською Росією. Українську делегацію очолював колишній міністр юстиції в одному з урядів Центральної Ради, згодом генеральний суддя й сенатор С. Шелухін, російську — X. Ра- ковський та Д. Мануїльський. Переговори тривали з травня по листопад і закінчилися практично нічим. Цікаво, що їх предмет майже не відрізнявся від нинішніх російсько- українських переговорів, адже, крім кордонів, комунікацій і торгівлі, як тоді, так і тепер каменем спотикання стала проблема поділу активів і боргів колишньої Російської імперії.

Однак відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною привертали найбільше уваги та зусиль української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, зокрема присутність німецьких військ на українській землі. Центральна Рада й гетьман сподівалися за допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радянською Росією, добитися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти. Однак Німеччина й Австро-Угорщина, звичайно, керувалися власними інтересами.

Активним було дипломатичне життя і в самому Києві, де діяли посольства Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, дипломатична місія Грузії, «зимовая станиця Всевеликого войска Донского», генеральні консульства радянської Росії, знов-таки Туреччини й Австро-Угорщини, а також «Австрійське товарообмінне бюро» й «Австрійське бюро преси».

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує один епізод україно-німецьких відносин того періоду. Йдеться про візит гетьмана Скоропадського до Німеччини, тобто про акцію, якої ще не знала історія української державності.

Візитові передували обмін телеграмами між гетьманом та імператором Вільгельмом II, а також серйозна підготовча

100

робота, проведена експертами обох сторін, зокрема переговори між «прем’єр-міністром» Ф. Лизогубом і державним секретарем закордонних справ Німеччини фон Гінце.

Предметом переговорів стали в першу чергу питання кордонів, укладання мирного договору з радянською Росією, проблеми Криму, Холмщини, Чорноморського флоту, утворення української армії та ін.

Спеціальний поїзд гетьмана 4 вересня 1918 р. прибув у Берлін. Від цього моменту й аж до повернення гетьманові віддавалися всі належні протокольні почесті як найвищій державній особі. Зустріч з імператором відбулася 6 вересня 1918 р. в замку Вільгельмсгоге під Касселем. Гетьман зустрічався з найвищими урядовцями, дипломатами та промисловцями, зокрема з рейхсканцлером графом Гертлінгом, Генріхом Прусським, генерал-фельдмаршалом фон Гінден- бургом, генералом фон Людендорфом та багатьма іншими, побував на заводах Круппа та на військово-морській базі в Кілі. Докладний звіт про візит був опублікований у журналі Міністерства закордонних справ УНР, що виходив німецькою мовою.

В результаті цього візиту, про який дуже тепло писала й німецька преса, гетьман заручився підтримкою Німеччини в усіх справах, які його тривожили. На міжнародній арені це мало неабияке значення. Хоча не можна не сказати, що в політичних колах України поїздка гетьмана викликала неоднозначну реакцію...

В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії міняються. Усвідомлення неминучості поражи Німеччини змушує гетьмана дедалі настійніше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація взагалі підводить до несподіваних рішень. 14 листопада з’являється Грамота гетьмана, яка закликала «відновити давню могутність і силу всеросійської держави» на федеративних засадах, однак цей крок лише прискорив кінець гетьманства.

Військове будівництво. Своє ставлення до цієї проблеми Скоропадський висловив у ході зустрічі з представниками німецького військового командування 24 травня 1918 р. Результати зустрічі були викладені в німецькому звіті так:

«Гетьман виходив з думки, що коли ми дійсно хочемо, щоб існувала сильна самостійна Україна, з якою ми бажали б у май-

101

бутньому жити в тісних приязних відносинах, то в нашім власнім інтересі лежить, щоб там повстала добра армія. Він є того погляду, що спочатку треба сформувати невеличку, але цілком певну армію. Як основа її має бути сформований цілком надійний офіцерський корпус з теперішніх українських і російських офіцерів, дуже старанно підібраних... Гетьману уявляється при цілому формуванні армії німецький зразок і німецьке співробітництво, Віїг надає велику увагу тому, щоб ми негайно вирішили б ясно: чи допустимо формування української армії чи ні»10.

Таким чином, народжена хвилею революційного піднесення ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те, що німецьке командування поставилося до цих планів без ентузіазму, гетьманська адміністрація зуміла зробити важливі кроки в плані організації майбутньої української армії.

Крім військового міністерства, при якому діяли Головне артилерійське, Головне інтендантське та Головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб у складі двох генерал-квартирмейстерств. Перше включало відділи зв’язку, «розвідчий», топографічний, закордонний і оперативний, а друге — мобілізаційний, організації війська та головної шкільної управи, а також залізничного відділу та інспектур артилерії, військово-технічної та повітряних сил.

Законодавчу ж базу військового будівництва заклали кілька актів, у тому числі закон про загальний військовий обов’язок від 24 липня (термін служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії — три), закон «Про політично-правове становище служачих військового відомства» від 1 серпня, який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити в склад «яких ні було б спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер», і брати участь у політичних мітингах, зборах, маніфестаціях та демонстраціях.

Нарешті, у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально й відповідали кількості військових округів: Київському, Волинському, Одеському, Полтавському, Харківському, Чернігівському, Катеринославському і Подільському), сердюць-

102

кої (гвардійської) дивізії, окремої таврійської піхотної бригади, 4 кавалерійських дивізій, окремої кавалерійської бригади, 2 батальйонів понтонерів, 3 окремих бригад важкої артилерії, ескадрильї великих аеропланів, залізничної бригади, 108 повітових комендатур та інших частин. Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 000 підофіцерів та солдатів. Реально ж у листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тис.

Ураховуючи досвід Центральної Ради у справі організації «вільного козацтва» й керуючись власними ж актами (наприклад, уже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» йшлося про «права українських козаків та громадян»), 2 червня 1918 р. гетьман звернувся до військового міністерства з листом, у якому, з одного боку, оголошував ліквідованими «всі приватні вільно-козачі організації», тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради, а з іншого — доручав йому «негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для організації козацтва на Україні так, щоб ці організації з’явилися дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії». На відміну від Центральної Ради, гетьман ставив питання про весь «козацький стан, їх права і привілеї, спираючись на наші стародавні традиції, в Універсалах і Грамотах Гетьманами України зазначені». Аналогічна позиція містилася і в преамбулі гетьманського універсалу про відновлення козацтва від 16 жовтня:

«...Відродити козацтво в містах його історичного існування на Україні, докладаючись в основі його відродження на ті козацько- лицарські традиції, що донесла нам історія наша з доби минулої боротьби козацької України за свою долю».

Засноване Скоропадським козацтво мало таку структуру: козаки однієї губернії об’єднувалися в кіш на чолі з кошовим отаманом, який підлягав гетьману, кіш складався з кількох полків — і так до рівня повіту. Очолювала всю цю структуру Велика козацька Рада з 32 осіб, частина яких обиралася, а решта призначалася гетьманом11.

Однак слід зважити на політичну ситуацію, що склалася на момент прийняття цих рішень. Гетьманський режим доживав останні дні, і за символічним збігом обставин, як і Центральну Раду, його нікому було захищати. Навіть

103

гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали лише представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії...

Судова система Української держави спочатку не зазнала істотних змін порівняно з Українською Народною Республікою. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» йшлося про Генеральний Суд як «найвищого хоронителя і захисника закону та найвищий суд України для справ будівництва та адміністративних». Новація полягала лише в тому, що «Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді» призначалися гетьманом. Однак уже 20 травня разом з іншими комісіями при Міністерстві судових справ було утворено й «Комісіїо для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів», а 25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні — «іменем закону Української держави», при цьому скасовувався відповідний закон Центральної Ради, 2 червня було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд. Цей закон, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з іншого — до її здійснення уточнював функції Генерального Суду, сформованого ще за часів Центральної Ради. Отож, згідно з цим законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів: «цивільного, карного й адміністративного» й виконувати на всій території України функції, що до його формування належали «Правительствующему Сенату», а також касаційні функції Головного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка якого й визначала кінцеву мету всієї судової реформи.

Нарешті, 8 липня гетьман затвердив закон про заснування Державного Сенату як «вищу в судових і адміністраційних справах державну інституцію».

Характерною особливістю цього закону слід вважати те, що він майже не торкався компетенції Державного Сенату — відповідно до артикула 2 «устрій, компетенція, розмір і обсяг прав Державного Сенату, обряди і порядок чинності в ньому, переведення і провадження справ, порядок виконання постанов Державного Сенату, порядок зносин його з іншими державними інституціями і догляд за виконанням

104

наказів Сенату, а також права і обов’язки і відповідальність Сенаторів аж до видання особливого законодавства» мали тимчасово регулюватися «Учреждением Российского Правительствующего Сената», «Учреждением судебньїх установлений» та «Уставом уголовного и гражданского судоп- роизводства».

Фактично закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів та порядок їхнього призначення тощо.

Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Самі ж сенатори «пробувають в належних Генеральних Судах і Загальних зібраннях Сенату в тім числі, що визначають додані до цього штати». Зокрема, штат Адміністративного Генерального Суду передбачав 19 осіб, Карного — 11, а Цивільного — 15.

Відповідно до цього закону «всі зазначені в штаті посади сенаторів уперше обсаджуються наказом Гетьмана, на підставі ухваленого Радою Міністрів внесення Міністра юстиції». На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів — вища юридична освіта і не менш як п’ятнадцятирічний стаж роботи «в судовім відомстві на посадах не ншце судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторські обов’язки в той саме час». Водночас закон містив і цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону «Про Державний Сенат» торкалися питань прокуратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Генеральнім Суді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату пробувають прокурор і товариш прокурора під вищим доглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

Загалом же розробники цього закону, намагаючись урегулювати широке коло проблем — від діяльності сенаторської друкарні й сенаторського архіву до форменого одягу сенатських чиновників — все одно так чи інакше посилалися на колишнє російське законодавство12.

105

Орієнтація на дореволюційну російську судову систему стає ще очевиднішою, якщо звернутися до затвердженого в один день із законом «Про Державний Сенат» закону «Про Судові палати і Апеляційні Суди». Згідно з цим законом скасовувався закон Центральної Ради «Про Апеляційні суди» від 17 грудня 1917 р. й натомість відновлювалися колишні судові палати, щоправда, з деякими змінами, які в основному стосувалися їхніх штатів та вимог до кандидатів на відповідні посади. Наприклад, у Київській, Харківській та Одеській судових палатах передбачалися посади чиновників трьох розрядів: І — 50, II — 65 і III — 75. Цікаво, що в цьому законі вперше відображено певну специфіку українського нотаріату. Встановлювалося, зокрема, що нотаріуси Києва, Одеси й Харкова мали призначатися на посади та звільнятися з них за поданням «Представників відповідних Окружних Судів через Старших Голів Судових Палат Міністром юстиції»13.

Визначивши верхні щаблі судової влади, гетьманська адміністрація звернулась і до найнижчого її рівня. 14 і 21 липня було затверджено дві постанови Ради Міністрів: про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям і про розширення підсудності їм за цивільними позовами.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й суди військові, які відповідно до закону «Про організацію військово-судових установ та їх компетенції» від 21 червня 1918 р. поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі). Справи розглядалися колегіями у складі голови та виборних суддів (із восьми осіб у вищих військових судах і з чотирьох — у штабних). У засіданні вищого військового суду передбачалася участь прокурора й захисника, проте в штабних судах їхня «присутність не була обов’язковою». При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знов-таки всі військові судові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням — «наскільки постанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української Держави»14.

Законодавство. На відміну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи стикну-

106

лася лише з проблемою російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитися ще й із законодавчою спадщиною самої Центральної Ради.

Одразу ж підкреслимо, що єдиного узагальнюючого акта — на зразок, скажімо, закону Центральної Ради від 25 листопада 1917 р., — який однозначно розв’язав би це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Найбільш показова в цьому плані доля Закону про національно-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з «національного», а «територіального» розуміння держави. У «Споминах» Скоропадського читаємо:

«В національному питанні вважав потрібним найсильніше підтримувати українські національні змагання, але не підтримувати в українцях особливої ненависті до Росії і не накидати силоміць української культури, знаючи, що для розвою всякої культури далеко більш корисний її повільний органічний зріст, ніж поверхове і примусове прищеплювання. Засвоєння українцями шовіністично-націоналістичних тенденцій я вважав з державного боку шкідливим, бажаючи натомість розвитку територіально-державницького патріотизму»15.

Звичайно, така позиція Скоропадського привела до того, що 9 липня 1918 р. Закон про національно-персональну автономію було скасовано, а відтак і передбачені ним три міністерства у справах росіян, поляків та євреїв.

Дія деяких інших актів припинялась у міру того, як приймалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня гетьман затвердив Закон про українське громадянство (його основою став, до речі, «нульовий варіант» — «всі російські піддані, що пробували на Україні під час видання цього закону, визнаються громадянами України»), остання стаття якого скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2 — 4 березня того ж року.

Крім того, офіційні роз’яснення з приводу чинності попереднього законодавства надходили й з боку відповідних відомств. Так, 16 травня Міністерство праці розповсюдило циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського Уряду і Центральної Ради» з повідомленням, що всі акти стосовно робітничого питання, «якщо вони не

107

скасовані Урядом Української Держави», зберігають свою чинність16.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування, — з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, уже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі» (тобто бачимо тодішній варіант сучасного гасла «правової держави»), Встановлювалося також, що «після положення законові надається обов’язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі», а скасувати закон можна було «тільки силою закону». Що ж до процедури розробки законів, то їх мали готувати відповідні міністерства й передавати «на обмірковування Раді Міністрів», а «по її ухвалі» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом видавати розпорядження щодо «розвитку та пояснення законів», причому всі такі розпорядження знов-таки підлягали «попередньому ухваленню» Радою Міністрів.

2 червня ці загальні положення набули подальшого розвитку в спеціальному акті — законі «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі встановлено функції уряду в процесі законотворчості, керівництво яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря. Саме він безпосередньо подавав законопроект на розгляд Ради Міністрів і, говорячи сучасною мовою, здійснював його всебічну експертизу. Цей закон передбачав навіть висновок Міністерства фінансів із приводу тих законопроектів, які потребували додаткових асигнувань із державного бюджету. (Згадаймо, що згідно з Регламентом Верховної Ради України, прийнятим 27 липня 1994 р., законопроекти не можуть розглядатися без фінансового обгрунтування.)

Деякі законодавчі проблеми лишилися поза межами цього закону й регламентувалися окремими актами. Наприклад, ще 20 травня Рада Міністрів ухвалила постанову

108

«Про повноваження Міністра шляхів в справах адміністративного законодавства та визначення його компетенції», якою делегувала йому право приймати з деяких питань залізничного господарства постанови й розпорядження, «що мали обов’язкову силу закону»17.

Звичайно, з позицій сьогодення важко дати однозначну оцінку законодавства Української держави, особливо тих актів, які стосувалися соціально-економічної політики Скоропадського. Зрозуміло, що й сьогодні, коли наше суспільство все ще не виробило єдиного погляду на проблеми власності, закони Української держави в цій сфері (для прикладу наведемо лише один: «Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями») все одно лишатимуться предметом дискусій.

Безперечними є успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти, проте не слід забувати, що для гетьманського законодавства характерне й посилення каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства» від 8 липня 1918 р.

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй черговій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг підбити певні підсумки законодавчої діяльності Української держави:

«В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флота, поліпшено становище всіх пра- цьовників судового відомства, народніх учителів і духовенства; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодатних актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України. Наслідки всіх заходів незабаром виявились у загальному підвищенні економічного і культурного добробуту краю, що являється головною запорукою тривалості самої держави».

Посилання на «підвищення економічного й культурного добробуту» тоді, коли в Українській державі вкрай загострилася соціально-політична ситуація, яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще доба Центральної Ради — дальше поглиблення прірви між де-

109

клараціями (в тому числі законодавчими) й реальністю. Втім, це було характерно для всієї території колишньої Російської імперії...

1 Дорошенко Д. Історія України. 1917 — 1920: У 2 ч. Ужгород, 1932. 4.2. С.42.

2 Скоропадський П. Спомини. К., 1992. С.84, 98.

3 Последние новости (Киев). 1918. 16 нояб.

4 Державний вістник. 1918. 21.

5 Законодательнне акти Украинской держави 1918 года. Апрель — июнь. Одесса, 1918. С.34.

6 Скоропадский 77. Цит. праця. С.76.

7 Дорошенко Д. Цит. праця. 4.2. С.84.

8 Революция на Украине по мемуарам белнх. М.; Л., 1930. С.127.

9 Храпко І. Збірник законів і постанов Українського Правительства відносно закордонних інституцій. Відень, 1919. 4.1. С.12, 13, 25, 27, 31, 45.

10 Цит. за: Дорошенко Д. Цит. праця. 4.2. С.235.

11 Державний вістник. 1918. № 59.

12 Там же. № 25.

13 Там же. № 21.

14 Законодательнне актн... С.31 — 32.

15 Скоропадський 77. Цит. праця. С.84.

16 Законодательнне актн... С.10.

17 Там же. С.11.

<< | >>
Источник: Копиленко О. Л., Копиленко М. Л.. Держава і право України. 1917—1920: Навч. посібник.— К.: Либідь,1997.— 208 с.. 1997

Еще по теме УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА (період гетьманства):

  1. § 2. Зародження і становленнянаукових засад поліцейського та адміністративного права
  2. § 4. УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ ПІСЛЯ СМЕРТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
  3. СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦIОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ТА ОБМЕЖЕННЯ її СУВЕРЕНIТЕТУ У ДРУГIЙ ПОЛОВИНI XVII ст.
  4. СУСПIЛЬНО-ПОЛIТИЧНИЙ УСТРIЙ I ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРIОД НАСТУПУ НА її АВТОНОМIЮ (XVIII ст.)
  5. Тема 8. Козацько-гетьманська держава і право
  6. Тема 11. Українська держава і право (Гетьманат П. Скоропадського)
  7. Утвердження системи вищих органів державної влади
  8. Кримінальне й кримінально-процесуальне законодавство
  9. § 1. Знищення української державності
  10. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА (період гетьманства)
  11. «ДРУГА» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Директорії)
  12. Джерела права України-Гетьманщини
  13. Зворот до Польщі. Роздвоєння України. Два гетьмани: Тетеря й Брюховецький.
  14. Огляд восьмої доби.
  15. Політичне Положення східної Европи й політичні вигляди для України в часі від 1733 до 1739 року.
  16. Ґеоґрафічні обставини. Кольонізація. Населення гетьманської України та -його заняття. Торговля України й московська політика.
  17. Українська держава, що відродилася на своїй стародавній території року 1648 під проводом гетьмана Богдана Хмельницьког
  18. § 5. Єдність, з’єднання і поділ влади
  19. 1.3. Розшукова діяльність на території України в XIV- XVIII ст.
  20. 1.5. Охорона громадського порядку та розшукова діяльність на території України в 1917-1919 pp.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -