<<
>>

«ДРУГА» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Директорії)

Утворення й перші кроки Директорії. Ще в травні 1918 р. українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, сощалісти-революціонери, соціал-демократи, а також деякі інші українські організації, зокрема «Поштово-телеграфна спілка» й «Об’єднана Рада залізниць України», утворили так званий Національно-державний Союз.

У своїй першій відозві від 24 травня цей Союз обвинуватив гетьманський уряд у неспроможності «врятувати державу від анархії і безладдя, установити тверду владу, оперту на довір’ї народу, та зміцнити самостійну Українську державу». Цікаво, що за місяць до появи відозви гетьман Скоропадський звинуватив Центральну Раду в тих самих гріхах.

У серпні Національно-державний союз перетворився в «Український національний союз», а його тиск на тодішній режим значно посилився. Програмні цілі нової організації, очолюваної з 18 вересня В. Винниченком, який називав її «єдиним фронтом головніших провідних сил українства», полягали, зокрема, в боротьбі за «законну владу на Україні, відповідальну перед парламентом», проведенні загальних демократичних виборів та обороні «прав українського народу і української держави в міжнародній сфері».

Спочатку діяльність новоствореної організації, принаймні зовні, відбувалася в цілком легальній формі. Так, після тривалих переговорів із Союзом Скоропадський, який прагнув порозумітися з українськими колами, 24 жовтня затвердив новий склад уряду, де посади міністрів сповідань, народної освіти, юстиції, земельних справ, праці посіли представники Національного союзу1. Проте різка зміна ситуації, спричинена насамперед революцією в Німеччині, зумовила й зміну планів цієї організації, яка почала готувати відкритий виступ проти гетьмана.

Як згадує Винниченко, «13-го листопаду в помешканню Міністерства шляхів (Бібіковський бульвар) відбулося історичне таємне засідання, яке закінчило добу Гетьманщини на Україні...» Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії2.

До її складу ввійшли В. Винниченко (голова), а також С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та П. Андрієвський.

Очевидці й учасники тих подій — автори відомих праць з історії української революції — неоднозначно оцінюють членів Директорії. Проте вони одностайні в тому, що з них найбільш значущими й популярними були соціал-демократи Винниченко й Петлюра. Однак, за свідченням Є. Ко- новальця, між ними існував давній антагонізм3, і це не могло не відбитися на ефективності діяльності Директорії.

Постаті ж інших трьох членів Директорії оцінено й змальовано досить скромно (хоча й самі ці свідчення не вирізняються об’єктивністю). Так, соціаліст-революціонер Ф. Швець охарактеризований як «тверезий політик, людина інтелігентна з досить широким кругозором», «йому бракувало, однак, політичного досвіду й грунтовного знання політичної проблематики східної Європи. Він не мав теж ширшого масштабу в політичному думанні, що є необхідною передумовою політичного і державного діяча в переломній добі»4. Щодо Макаренка, обраного від українських залізничників, зауважується, що він «міг бути використаний для праці в якімсь департаменті адміністрації, зокрема ж як міністр шляхів, але в ніякім разі як один із сгііввирішальних членів найвищого органу держави — Директорії». Нарешті, про Андрієвського (соціаліста-самостійника) написано, що він «до того часу взагалі не був відомий ширше в політично свідомих колах, а потім виявилося, що він цілком не надався на своє так відповідальне становище».

До того ж члени Директорії

«не мали ясного уявлення про цю важливу проблему, якою є питання організації центральної влади і поділ компетенцій її окремих органів. Вони не мали в цій справі, за вийнятком Винниченка і Петлюри, ніякої дотеперішньої практики в центральній державній роботі. Навіть обидва вище згадані державники не мали відповідних теоретичних студій з ділянки науки про державну адміністрацію, бо обидва вони були визначними в зовсім інших ділянках: Винниченко в літературі і публіцистиці марксизму, а Петлюра в літературній критиці і публіцистиці»5.

112

Особливо докоряють Авдієвському — єдиному професійному юристові, який, тимчасом, ніяк не проявив своїх фахових здібностей...

Одразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він становив реальну дисципліновану й боєздатну силу. А в ніч з 14 на 15 листопада з’явилася відозва Директорії до населення, якою Скоропадський оголошувався «насильником і узурпатором народної власті», а його уряд «як антинародний, противонаціональний» — недійсним. «Українські народньо-республіканські війська підходять до Києва, — говорилося у відозві. — Для ворогів народу вони несуть заслужену ними кару, для демократії всіх націй України визволення»6. Щоправда, існує й інший погляд на події: в грудні 1918 р. Центральне інформаційне бюро при Директорії розповсюдило офіційну версію підготовки повстання, з якої випливало, що Директорію було обрано 15 листопада, а її відозва з’явилася наступного дня7.

Паралельно широкого розголосу набрав виданий від імені Петлюри Універсал, у якому позицію антигетьман- ських сил сформульовано ще виразніше:

«По постанові Директорії Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним безчинства проти самостійності Української Республжи, за знищення її вільностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильство над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопійцєві генералові Скоропадському в тіканню, подавати йому споживання і захист. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Україні, арештувать генерала Скоропадського і передать його в руки республіканських властей».

Варто звернути увагу, що суворі формулювання «ворог народу», «оголосити поза законом», вжиті в Універсалі, відкривали шлях беззаконню й сваволі.

Далі події розвивалися так. Дорошенко згадує:

«Фактично кампанія звелася до боротьби за Київ.

Провінція була залишена сама собі і в ній скрізь запанувала анархія... яка промощувала шлях большевицьким відділам, що насували з півночі»8.

Щоправда, незважаючи на те, що за два тижні Київ опинився в повній облозі, боротьба все ще тривала. В гетьмана лишалася примарна надія на допомогу Антанти, на яку після поразки Німеччини переорієнтувалася його дипломатія. Директорія відреагувала негайно, оприлюднивши 27 листопада ноту «До демократії усіх націй світу й до демократії держав Антанти зокрема». Основним змістом ноти стало питання:

«В ім’я чого правительства держав Антанти тепер одмовляються признати той республіканський уряд України, який до приходу большевиків, а потім німців на Україну, держави Антанти признали законним, що й зазначили тоді певними актами міжнароднього характеру? Через що і в ім’я чого тепер правительства держав Антанти грозяться збройною силою підтримувати буржуазно-поміщицьку реакцію на Україні в особі монарха-гетьмана Скоропадського й його уряду, заведених на Україні германським імперія лізмом?»9

Однак, коли війська Директорії 12 грудня зайняли Одесу, виявилося, що надії Скоропадського абсолютно безпідставні — підтримка гетьмана не входила до намірів Антанти (чого, втім, не можна було сказати про її плани, пов’язані з Добровольчою армією А. Денікіна). А коли наступного дня німці, які все ще стримували повстанців, уклали з Директорією угоду про нейтралітет, стало ясно, що гетьмана вже ніщо не врятує. Це й зумовило його останній крок — зречення влади, яке він підписав 14 грудня:

«Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись з цим завданням і нині я, з огляду на умови, які склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади»10.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так почався третій період новітньої історії української державності. На політичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, проте свою попередницю вона нагадувала лише назвою і деякими загальними рисами.

Зміст же був інший.

Пошук «третього шляху». На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралася на певну як теоретичну, так і практичну програму, та й гетьманщини (згадаймо бодай акти, видані Скоропадським у день перевороту), Директорія мала у своєму арсеналі лише загальні гасла. «...Всі соціальні й політичні здобутки революційної демократи будуть повернені», — йшлося в її першій відозві. — А Українські Установчі Збори твердо й непохитно

114

закріплять їх на вільній Українській землі». Таким чином, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, проте решта питань лишилася без відповідей. Більше того, навіть факт відновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а вгадувався з її повної назви — «Директорія Української Народної Республіки» (наприклад, П. Христюк узагалі дотримується точки зору, за якою «моментом фактичного й формального відновлення» УНР слід вважати вступ військ Директорії до Києва11).

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних тоді аналогій з Великою французькою революцією. Так, ще на початку вересня 1917 р. Тимчасовий уряд у зв’язку з корніловським заколотом і урядовою кризою утворив «Директорію», або «Раду п’яти» — колегію у складі самого «прем’єра» Керенського, а також міністрів іноземних справ, пошт і телеграфів, військового та морського міністрів. Досвід і навіть термінологію французької революції активно використовували й більшовики — наприклад, термін «Ван- дея» стосовно козацького повстання на Дону, не кажучи вже про «привабливий» приклад якобінського терору.

Водночас французька й українська директорії нагадували одна одну тільки назвою й кількісним складом, оскільки мали різну правову природу. Так, за французькою Конституцією 1795 р., що закріпила нову систему організації влади в країні після повалення якобінської диктатури, Директорія у складі п’яти «директорів» обиралася двома законодавчими палатами — «Радою п’ятисот» та «Радою старійшин» і являла собою виконавчий орган.

Директорія ж УНР народилася спільною волею деяких українських партій та організацій. На такій же «партійній» основі сформувалася й Центральна Рада, яка потім, узявши на себе функції законодавчого, представницького органу, утворила уряд — Генеральний Секретаріат, а згодом Раду народних міністрів. Проте на відміну від Центральної Ради Директорія «не визначилася» щодо свого місця серед гілок влади (скористаймося з популярного сьогодні терміна), уособлюючи собою її єдність і неподільність. Ідея ж відновлення разом з УНР і Центральної Ради Директорів як своєрідного передпарламенту не дістала підтримки й не вийшла за межі внутрішніх дискусій. Як слушно зауважив у своїх спогадах С. Ковалевський, «надходили нові часи, які вимагали нових людей»12. Утім, причина крилася не тільки в тому, що

Центральна Рада в останній період свого існування стрімко втратила свою популярність і минуло всього кілька місяців з моменту її повалення. Суттєву роль відіграли взаємні антипатії й суперечки між впливовими діячами українського руху. Ця характерна для всіх переломних етапів вітчизняної історії хвороба призвела до того, що, наприклад, Михайло Грушевський фактично лишився «поза грою»...

Тож розвиток на зразок Центральної Ради було відкинуто, й Директорія опинилася віч-на-віч з необхідністю шукати свій шлях. Крім стратегічних завдань, Директорія з моменту свого проголошення мала також розв’язати принаймні три невідкладні проблеми: насамперед визначити власний правовий статус, особливо компетенцію й повноваження; врегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізму й, нарешті, запропонувати саму його модель. Однак цього не сталося, і всі зусилля Директорії на ниві державного будівництва мали хаотичний характер, розвиваючись «без стерна і вітрил» на основі прецеденту, якщо подібний термін прийнятний у даній ситуації.

Так цілком стихійно склався певний розподіл обов’язків між членами Директорії. Її голова відав зовнішньополітичними справами, а на Петлюру ще в процесі виборів було покладено обов’язки Головного отамана. Інші члени Директорії так і не дістали чітко окреслених обов’язків. А тимчасом не існувало й жодного регламенту чи іншого документа, який би заміняв його й скеровував внутрішню організацію Директорії (для порівняння — Центральна Рада, якій теж бракувало чітко визначеного правового статусу, все ж таки діяла на підставі «Наказу»). Так само свою «керівну роль» Директорія здобула без жодного правового акта. Тут також бачимо фактор «самочинності»; згадаймо Центральну Раду, коли вона проголошувала автономію України.

Як зазначається в роботі А. Яковліва, «протягом збройної боротьби проти гетьмана і якийсь час після її закінчення Директорія У.Н.Р., як революційний орган з диктаторськими правами, була органом верховної влади та виконувала неподільно законодавчу, виконавчу, а почасти й судову функції»13 (щоправда, в деяких інших дослідженнях міститься також означення «колегіальний глава держави»). Однак у міру розвитку подій виникла нагальна потреба вдосконалити нову «революційну» систему управління.

116

Цікаво, що в одному з перших актів нової влади — «Оповіщенні Директорії» від 21 листопада 1918 р. —проголошувався намір «якнайшвидше утворити кабінет народних міністрів»14. Однак потім ці наміри несподівано змінилися, причому настільки, що окремі газети повідомили: Директорія взагалі вирішила «не призначати міністрів до скликання Установчих Зборів»15. Та, відчуваючи необхідність утворення певної виконавчої інституції, Директорія вдалася до паліативної форми. 5 грудня було ухвалено постанову про заснування при Директорії «відділів: освіти, фінансів, внутрішніх справ, продовольчих, торгу і промисловості, праці, шляхів, пошт і телеграфів, судових, хліборобства і народного здоровля для тимчасового керування справами, що стосують до відповідних міністерств»16. Відповідно сформувалася й «Рада завідуючих державними справами» як своєрідний тимчасовий уряд, який, утім, не лишив по собі помітного сліду, припинивши існування напередодні вступу Директорії до Києва.

Нарешті, 9 грудня Директорія утворила канцелярію (секретарство) для «тимчасового ведення діл Директорії». На канцелярію покладалися, зокрема, реєстрація «всіх паперів, що надходили до Директорії», кадрові питання, а також законопроектна робота17.

Владу на місцях представляли повітові та губернські комісари, що їх призначала Директорія (тут бачимо пряме запозичення досвіду Центральної Ради). Крім цього, існували численні «отамани» (цей термін уживали тоді, й ми ще до нього повернемося), або «польові командири» (так говорять зараз), у чиїх руках, власне, й була зосереджена вся реальна влада в провінції. Водночас стихійно відновлювалась діяльність старих органів міського й земського самоврядування, а також Рад робітничих і селянських депутатів.

А задля повноти картини слід сказати, що під час повстання і до вступу Директорії до Києва тут як її представник діяв Революційний комітет у складі чотирнадцяти комісарів під керівництвом майбутнього голови Ради народних міністрів В. Чехівського.

Таким чином, з одного боку, гостро відчувалася нестача чітких державотворчих орієнтирів і пріоритетів. З іншого — на Директорію тиснула загальна ситуація, що склалася в країні. Причому до факторів, що їх вплив безуспішно намагалися перебороти Центральна Рада й гетьманат — економічних проблем, постійної загрози зовнішньої агресії, глибокого розколу між населенням («українське село» й «неукраїнське місто»), на чому наголошує практично кожен з авторів спогадів про ті часи, — додався ще один. О. Міцюк, міністр внутрішніх справ у першому уряді Директорії, зазначав:

«Під ударами світової війни, під частими змінами влади у громадянських війнах, у психології народних мас України, завжди більш схильних до анархістичної волі, ніж москалі, стала підірвана не лише російська державність, але й сама ідея державності взагалі, з усіма її основними прикметами: законом, судом, владою... Будувати нову державність за умовин компромітації самої ідеї державності в широких масах було направду надто тяжко»18.

Зрозуміло, екскурс у порівняльну російсько-українську психологію видається дещо дискусійним, проте в цілому ця точка зору не тільки заслуговує на увагу, а навпаки — проблема довір’я народу до влади й нині не втратила своєї актуальності...

Ситуація, що склалася, підвела Директорію до необхідності якихось конкретних дій. 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці, де тоді перебувала штаб-квартира Директорії, пройшла Державна нарада, в якій, крім членів Директорії, взяли також участь українські політичні партії, зокрема есерів, соціал-демократів, соціалістів-самостійників та ін. Нарада розглянула питання про подальші перспективи української державності.

На той час Директорія опинилася перед альтернативою: або обрати «європейську» модель, пов’язану з утвердженням принципу поділу влад, розвитком парламентаризму (в українському контексті — скликання Установчих зборів), або ж узяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату й «республіки Рад».

З точки зору сьогодення виникає закономірне запитання — як після повчального прикладу Центральної Ради та й усього комплексу проблем, пов’язаних з більшовицькою революцією в Росії, взагалі міг серйозно розглядатися другий, «комуністичний» варіант. Однак тоді ці плани не викликали подиву, й навпаки, за тих умов спиралися на цілком реальний грунт.

«...В середині самих українських провідних кол під впливом большевицьких успіхів відбувався глибокий процес роз’єднання на два табори: одного протибольшевицького — і другого, що схилявся

118

до ідеології большевиків. Невдачі Центральної Ради в попередню добу революції і поширення симпатій до большевиків серед українських мас — все це на багатьох вплинуло так, що, мовляв, треба й нам, українцям, стати на позицію совітів, щоб не розійтися з своїм народом. Зміцненню цих настроїв ще більше сприяли тодішні події в Німеччині та Австро-Угорщині, де утворилися тіравительства на чолі з соціалістами. Був майже загальний погляд, що почалася світова соціалістична революція, а тому й на революцію на Україні дивилися, як на «початкову фазу» світової революції»19.

Основним прихильником ідеї «радянської влади» був сам Голова Директорії Винниченко. Його постійний опонент Петлюра виступав за «європейську» модель. Більшість учасників наради також висловилися проти радянського принципу. Опинившись у меншості, Винниченко, за його ж власними словами, «пішов на хитрість». Ось що він пише з цього приводу:

«І члени Директорії, й більшість партій у своїх промовах виявляли згоду рішуче боротись з буржуазією. Селянська демократія, а також дрібна буржуазія хоч переважно йде за великою буржуазією, але рідко коли має до неї гарячу любов. Для української ж селянської демократії (ідеологами якої по суті були всі партії, не виключаючи й соціал-демократів) велика буржуазія на Україні була ще й тим ворожа, що вся вона (велика буржуазія) була не українська. І партії згоджувались з тим аргументом, що нам, українцям, зовсім нема ніяких підстав боронити інтереси національно чужої нам буржуазії. Отже, грунтуючись на цьому, я на другий день по одкиненню системи чисто радянської влади вніс нову пропозицію: прийняти систему «трудових рад», себто рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Другими словами: це мала бути диктатура не пролетаріате й незаможного селянства, а диктатура трудового люду»20.

Звичайно, запропонована формула була недосконалою. Сам Винниченко визнає, що вона породила чимало непорозумінь:

«Наприклад, кого підвести під категорію трудового елементу? Адвокати, священники, бюрократи, журналісти буржуазних і реакційних газет, вони не експлуатували чужої праці, значить вони мали виборче право до цих рад?»21.

Попри всі суперечності, компроміс задовольнив усіх. Так визначився «третій» шлях, який полягав у прагненні створити «вертикаль» трудових Рад на місцях — губернські й повітові, а в центрі — Конгрес трудового народу.

Та минуло ще майже два тижні, поки цей «трудовий принцип», а з ним і основні програмні цілі Директорія конк-

119

ретизувала у своїй Декларації від 26 грудня. До речі, сучасники, а потім і дослідники чимало докоряли їй за те, що цей надзвичайно важливий документ з’явився з таким запізненням — майже через півтора місяці після початку повстання. Населення перебувало в абсолютному інформаційному вакуумі, в державному апараті панувала повна анархія (якимись міністерствами керували комісари Революційного комітету, іншими — «керуючі», що їх призначила Директорія, діяли численні комісії, військове командування), а Директорія гаяла час на гучні урочистості з нагоди її вступу до Києва й повалення гетьманського режиму. (Так, 26 грудня — за збігом обставин у день появи Декларації — «Робітнича газета» писала: «Пройшло вже десять днів з дня переходу Києва до рук республіканської влади... а політичне становище України внутрішнє і міжнародне зовсім не вияснені. Потрібна тверда і ясна лінія нашого уряду».)

Що в цій Декларації, крім соціально-економічних гасел (вони були досить стандартними — робітничий контроль, боротьба зі спекуляцією, «кращі форми соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західньоєвропейська трудова демократія», «національна злагода і дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють українську землю»), має особливе значення? Насамперед, спроба само- ідентифікації — Директорія оголосила себе «верховною владою», уповноваженою «силою і волею трудящих класів України», і знову підтвердила свою тимчасовість: «Одержавши на час боротьби силу і право управління державою від першого джерела революційного права, трудящого народу, Директорія передасть свої повноваження тому ж самому народові».

Крім того, в Декларації конкретизувався і розвивався «трудовий принцип», узгоджений у ході вінницької наради. Зокрема зазначалося, що влада в УНР «повинна належати лише класам працюючим — робітництву й селянству, тим класам, що здобули цю владу своєю кров’ю, а класи «не трудові, експлуататорські, що живляться з праці класів трудових, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванню державою».

Варто згадати, що трохи більше року перед тим М. Гру- шевський на хвилі найбільшої популярності Центральної Ради зовсім інакше уявляв собі перспективи народовладдя:

120

«Однакове виборче право повинні мати пани і мужики, богачі і робітники, просвіщені й прості, чоловіки і жінки, якого б хто був народу і віри — всім одне право. Всі мають право вільним голосом вибирати собі вдасть. Всім повинний бути приступ до виборних урядів, хто тямущий і може його сповняти»22.

Однак ситуація стрімко змінювалася, і, програючи активній, наступальній більшовицькій пропаганді (а тоді слова «соціалізм» і «революція» були не менш популярними, ніж нині «правова держава» й «ринкова економіка»), Директорія сама мусила вдатися до популістських гасел. Щоправда, виникла парадоксальна ситуація. Москва звинувачувала Директорію в «буржуазно-націоналістичній контрреволюції», а західноєвропейська, зокрема французька, преса — в більшовизмі.

Повертаючись до Декларації Директорії, зазначимо, що вона офіційно сповістила про скликання Конгресу трудового народу, на який покладалися «всі верховні права і повновласність рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки». Втім, і цей Конгрес — «революційне представництво організованих працюючих мас» — розглядався як тимчасовий передпарламент, що не міг обиратися, як прямо визнавалося в Декларації, «по удосконаленій формулі виборів, якої додержати зараз неможливо». Хоча, нагадаємо, проведення саме загальних і демократичних виборів було одним з гасел антигетьманської коаліції українських партій.

Однак проблема не в тому, що Директорія порушила свої «передвиборні» зобов’язання (так було і до, і після Директорії), навіть не в тому, що вимальовувалася досить громіздка система вищих тимчасових інституцій — «верховна влада» Директорії до скликання Конгресу трудового народу, потім сам Конгрес з його «верховними правами» й, нарешті, Установчі збори з їх сумнівною легітимністю (оскільки йшлося про представництво «працюючих мас», а не всього населення) і туманними перспективами скликання. Взагалі ідея Установчих зборів потроху зводилася нанівець: Центральна Рада прийняла докладний закон про вибори до цих зборів, встигла частково їх провести й навіть призначила дату відкриття; гетьманська адміністрація принаймні виробила, як тепер кажуть, концепцію закону про вибори до Державного Сейму, а Директорія не піїшіа далі заяви про наміри.

121

Незважаючи на те, що деякі дослідники вважають Декларацію Директорії «тимчасовою конституцією» (вже котрою за ліком, коли згадати, що «Наказ» Центральній Раді від 5 травня 1917 р. теж називали точно так), вона все одно не виходила за межі загальних приписів, і всі конкретні функції й повноваження Директорії лише «читались» у її контексті. Наприклад, законодавча функція випливала з того, що Директорія «одмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики», або з того, що вона мала виробити спеціальний акт («Інструкцію») про вибори до Конгресу. Водночас можна було також дійти висновку, що Директорія як «верховна влада» бере на себе керівництво й владою виконавчою — Радою народних міністрів, про утворення якої теж сповіщала Декларація[4]. Проте лише одне її положення безпосередньо стосувалося правового статусу уряду — йому доручалося «негайне переведення в життя великих задач», окреслених Декларацією. Зрозуміло, що подібна невизначеність і відсутність чіткого розподілу компетенції між Директорією й Радою народних міністрів (наприклад, з одного боку, Директорія безпосередньо втручалася у сферу виконавчої діяльності, а з іншого — Рада міністрів теж мала певні законодавчі функції23) дуже скоро неминуче мала призвести до серйозних непорозумінь. Таким чином, якщо каменем спотикання для «першої» У HP було розмежування функцій законодавчої (сама Центральна Рада) і виконавчої (Генеральний Секретаріат, а потім Рада народних міністрів) влади, то тепер виникає новий вузол суперечностей — цього разу вже в межах самої виконавчої влади.

До того ж слід брати до уваги фактор воєнного часу, коли проблема розподілу повноважень ускладнюється ще й суперечностями між цивільною і військовою владою. Насамперед це

122

стосується тодішньої ситуації в Києві. С. Ковалевський згадує:

«У Києві утворилось два осередки державної влади. Легальним і явним осередком була Директорія та уряд. Другим, так би мовити, закулісовим осередком влади були наші вищі військові кола з Головним Отаманом Симоном Петлюрою на чолі. Вищі наші старшини були тієї думки, що поки не наступлять нормальні умови, себто поки не стабілізується ситуація на західних і північних кордонах України, вони мають право впливати на біг державних справ і творити, так би мовити, диспозиційний осередок, який може функціонувати значно швидше, аніж бюрократична машина уряду й Директорії»24.

Відгомін цих суперечностей бачимо в спогадах Є. Коно- вальця. Він узагалі вважає, що військове командування Січових стрільців було чи не єдиною життєздатною «управлінською структурою» в Києві, до якої, прагнучи «знайти вихід із прикрого та безпорадного становища», постійно з численними дорученнями звертались і члени Директорії, й міністри. Коновалець зазначає:

«З одного ж боку ми дуже добре знали, що кожний рішучий крок з нашого боку в якій-небудь важливішій справі ширшого характеру будуть вважати як бажання військових втручатися не в свої справи. Тому тим гарячіше бажали ми собі, щоб ми не були змушені вічно наказувати, а тільки щоб самі одержували від когось накази. Але що ж, було п’ять директорів, які ставили величезні вимоги до січових стрільців і до київської команди... З другого боку, антагонізм між головою Директорії та головним отаманом довів до того, що ми взагалі не знали, кого треба слухати»25.

Винниченко ж із властивою йому полемічною емоційністю змальовує відносини між цивільною й військовою владою в найтемніших кольорах:

«В той час, коли майже кожний старшина (не кажучи вже про отаманів) мав для себе, для своєї жінки, для родичів і знайомих один або декілька автомобілів, члени правительства, міністри часто мусили ходити пішки, бо в них перший ліпший офіцер міг на вулиці одняти автомобіля, не звертаючи ніякої уваги на посвідчення й протести міністра»26.

Протистояння цивільної й військової влади різко загострилося напередодні вдікритгя Конгресу трудового народу України. Січові стрільці висунули пропозиціїо невідкладного встановлення воєнної диктатури. Знов-таки бачимо діаметрально протилежні точки зору на цей епізод. Коновалець пише, що вони запропонували Винниченку одноосібне диктаторство — «щоби покласти край колек-

_________________________________ Директорія__________________________________

123

тивному безголов’ю влади» — і гарантували, «що безоглядно йому підпорядкуються й будуть йому допомагати в проведенні його політичної і соціальної програми». У свою чергу, Винниченко досить зневажливо зазначав, що пропозиція січовиків була наслідком їх власної «розгубленості і безпорадності». В умовах тодішнього скрутного становища країни, навіть у штабі Січових стрільців, читаємо у «Відродженні нації», «цієї справжньої влади того часу, пропала їхня хвальковата самовпевненість і хлопчача зарозумілість»27.

Проте відмова Винниченка від «надзвичайних повноважень» не спростила ситуації. 16 січня 1919 р. в Києві відбулася нова Державна нарада, що зібрала традиційне коло учасників — членів Директорії, уряду, представників українських політичних партій, а також Січових стрільців. Обговорювалася, зокрема, ідея обмеження повноважень майбутнього Конгресу трудового народу й передання всієї влади «тріумвірату» (а це вже термін з римської історії) у складі двох представників Січових стрільців — Є. Коно- вальця й А. Мельника — та С. Петлюри. Однак після інтенсивних дискусій (Коновалець, наприклад, пише про «Вавілон думок», що висловлювався в ході наради: деякі її учасники проводили прямі аналогії між січовиками й латиськими частинами більшовиків; Петлюра ж усвідомлював, що запропонований «тріумвірат» тільки прикриватиме особисте лідерство Коновальця28) погодилися все лишити без змін. Це мало як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, зберігалися перспективи демократичного розвитку, адже повним ходом ішла підготовка до скликання Конгресу трудового народу. З іншого боку, ухвала «все по-старому» (саме під таким означенням київська нарада згадується в усіх джерелах) лишала без змін і загальне безладдя в державі, а головне — не розв’язувала проблеми взаємин з військовими. «Отаманія» (ми ще повернемося до неї), мов дамоклів меч, тяжіла над українською державністю...

Конгрес трудового народу. Якщо говорити про демократичні тенденції, то їх найяскравішим проявом був Конгрес трудового народу, який відкрився в Києві наприкінці січня 1919р. Звичайно, як і будь-який епізод нашої історії, Конгрес трудового народу розглядається з різних точок зору і з різним ступенем емоційності. Навіть розбіжності в

124

оцінці кількості делегатів, які взяли участь у його роботі, стають основою для «політичних» висновків. Тим важливіше для нас об’єктивно поставитися до цієї, безумовно, непересічної події.

Почати хоча б з того, що існують різні версії самого дня відкриття Конгресу — називаються 22 і 23 січня. В принципі кожна з цих дат може бути прийнята, оскільки урочисте відкриття Конгресу відбулося саме 23 січня, але напередодні почалися міжфракційні консультації й засідання «Ради старійшин»29.

Те ж саме можна сказати й про кількість делегатів. За «Інструкцією для виборів на Конгрес трудового народу України» (це офіційна назва), що її затвердила Директорія 5 січня 1919 р., обиралося 593 делегати, в тому числі 65 —від Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Вважається, що на Конгрес приїхало близько 400 делегатів, однак тогочасна київська преса, яка висвітлювала перебіг Конгресу, називає іншу цифру — не більше трьохсот30.

Сама атмосфера, в якій проходив Конгрес, також сприймалася неоднозначно. Ось що пише С. Ковалевський (цитата довга, але варта того, щоби навести її цілком):

«Пригадую перше засідання Трудового Конгресу, яке відбулося в будинку київської опери, де не раз уже відбувалися селянські з’їзди. Вразила мене театральність цього першого засідання, якої за часів Центральної Ради не було. Велика сцена була прибрана українськими килимами і великим жовтоблакитним прапором. Посередині проти трибуни був поставлений великий золотий тризуб. У глибині сцени п’ять вкритих червоним оксамитом великих крісел для членів Директорії. Відкриття конгресу відбулося досить церемоніально, і коли члени Директорії з’явилися на сцені, члени конгресу встали, вітаючи їх покликами... Сама церемонія відкриття конгресу справляла сильне враження в порівнянні із звичайними традиціями доби Української Центральної Ради. Тоді не було цієї церемоніальності, зате була велика сила природнього ентузіазму. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський ніколи не дозволяв, щоб члени Центральної Ради слухали його промови стоячки, хоч він і виконував ту верховну функцію репрезентанта держави, яку мали тепер члени Директорії. Неприємно вразило мене також і те, що національний гімн грала оркестра, а не так як в наші часи співали всі гуртом. Врешті різниця ще була та, що ми, організовуючи великі з’їзди і конгреси, не звертали уваги на зовніїині, так би мовити, пропагандивні ефекти. Натомість в церемонії відкриття Трудового конгресу ці зовнішні ефекти відігравали досить значну роль. Коли я цими своїми спостереженнями поділився зі старим Грушевським, він мені сказав, що українська справа вже вийшла з того революційного періоду, коли не звер-

125

тається уваги на форми урядових актів, і входить в період стабілізації, коли певні форми і церемонії мусять бути дотримані. Але ж чи вийшли ми з революційного періоду? Мені здавалося, що ні, що ще багато подій буде і що ті форми церемоніального характеру мали б виробитись пізніше, коли наша держава дійсно зможе відітхнути і увійти в довший період стабілізованих відносин. Ці рефлексії насувалися мені, коли я діставав вістки з північних районів Чернігівщини, що там посуваються з півночі большевицькі ватаги Юрка Коцюбинського, уніформовані і озброєні, між Брянськом і Москвою»31.

Авторові цих спогадів заперечує Стахів, закидаючи йому «дух опозиційності Директорії». Втім, і він далекий від цілковитої об’єктивності, оскільки писав свою, безперечно, фундаментальну працю з «пропетлюрівських» позицій, що теж слід ураховувати. У цих давніх партійних і особистих антипатіях ясно відчуваємо «спокусу владою», що не обминула й українських лідерів. Звідси прагнення відійти від «патріархальної» простоти й незалежно від ситуації в державі відчути себе загальнонародними «пророками». Однак, хоч як парадоксально, це відповідало й настроям часу. Рішуче виступаючи, наприклад, проти «культу особи» Петлюри, Винниченко сам визнає, що певна частина тодішнього українського суспільства «потребувала якогось фетиша, перед яким вона могла би преклонятися»32. Не встояв перед цією спокусою і Грушевський, який свого часу «не зміг» заперечити проти появи в українських збройних силах полку його імені. «Прикро було мені прив’язувати своє ім’я до полку, — писав, відчуваючи хисткість своєї позиції, Грушевський, — але я не мав духу й відмовити. Якби я мав змогу — я б сей полк мого імені розіслав додому орати, і сіяти, і творити життя. Але ЩО Я MU' зробити?»33 ...

Нарешті, становлять інтерес загальні оцінки Конгресу.

Наприклад, щойно по закінченні роботи Конгресу газета «Народна воля» писала: «Трудовий Конгрес з’їхався, побалакав і роз’їхався, не зробивши абсолютно нічого для того, щоби поліпшити загальний стан життя, в якому перебуває УНР»34. Однак бачимо й протилежну думку, за якою Конгрес «був першим в історії України соборним представництвом українського народу»35.

Істина, хоч це й банально, лежить десь посередині.

Ясно, що називати Конгрес «загальним представництвом», — перебільшення. Делегати обиралися на основі куріальної системи — від селян (377 мандатів), робітників (118) і «трудової інтелігенції» (33). Причому нерівним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання —

126

селяни на повітових селянських з’їздах, а робітники і «трудова інтелігенція» — вже тільки на губернських. Крім того, беручи до уваги «визначні заслуги робітників залізниць і почт під час боротьби з гетьманщиною», передбачалося також окреме представництво Всеукраїнського залізничного з’їзду (20) і Всеукраїнського поштового з’їзду (10). Таким чином, представництво від цих двох професійних груп практично дорівнювало представництву від усієї «трудової інтелігенції України», не кажучи вже про досить нечітке й невиразне визначення, хто власне до неї належить: «робітники на ниві народної освіти і служащі в народних кооперативах, земських та міських самоврядуваннях та інших установах державних, громадських і приватних»36.

Необхідно враховувати й фактор часу. Сьогодні, наприклад, ми прекрасно знаємо, як складно й довго триває підготовка до виборів навіть в умовах мирної й стабільної держави. Тому час, відведений на вибори до Конгресу трудового народу — від затвердження Інструкції про вибори 5 січня до відкриття конгресу 22 січня — викликає певні сумніви.

До речі, про це говорилося на самому Конгресі в заяві представника фракції незалежних соціал-демократів:

«...Переведення виборів при умовах урядового нажиму, без свободи агітації: скомплікованість і спішність виборів в несприятливих умовах військового часу — все позбавляє Трудовий Конгрес правдивого в ньому представництва революційних мас і не дає йому ніякої сили в його роботі».

І все ж таки, незважаючи на ці обставини, Конгрес порівняно з Центральною Радою має більше підстав вважатися передпарламентом через те, що він формувався на основі хай і неповноцінного, але територіального представництва. Особливого значення набуває той факт, що Конгрес уособлював соборну Україну, і на ньому було урочисто проголошено акт злуки із ЗУНР. Щоправда, Христюк у цьому зв’язку пише, що з появою галичан на Конгресі виникла певна колізія між ідеологією західноукраїнської дрібної буржуазії й наддніпрянського «більшовицького» селянства37. На цьому прикладі бачимо, що зіткнення регіональних інтересів на українській політичній сцені має, хоч як прикро, давні традиції.

Історичне значення Конгресу полягало ще в тому, що він, на жаль, став фінальним акордом молодого українського

127

парламентаризму, який починає свій шлях від Центральної Ради й уривається, не встигнувши розвинутися. Для нас важливо, що в умовах громадянської війни в Україні, розгулу анархії, розвалу державного механізму й постійної загрози військової диктатури було реалізовано спробу демократичного вибору, широкого й вільного обговорення альтернативних варіантів державотворення. Інша справа, що класичні парламентські форми роботи Конгресу: процедурні дебати, численні резолюції, поправки, заяви, між- фракційна боротьба в поєднанні з відсутністю реальних важелів впливу — викликали тоді роздратування суспільства. Це дуже нагадує сучасну ситуацію, посилену наявністю нинішніх потужних засобів масової інформації, яких не знали наші попередники.

У ході роботи Конгресу висловлювалися різноманітні, часом полярні пропозиції — від передання всієї влади робітничим і селянським Радам і негайного проголошення України «соціалістичною Республікою» до формування «Малого Конгресу» з повноваженнями «верховної власті» чи стандартного європейського варіанта. Та наближення фронту поклало край діяльності Конгресу. На останньому засіданні 28 січня було ухвалено «Закон про форму влади на Україні»™ (знову натрапляємо на історичні аналогії, якщо взяти до уваги сучасний Закон про владу). Його позитивне значення полягало насамперед у тому, що він фактично вперше з моменту проголошення УНР ще в листопаді 1917 р. у формі закону (а не політико-правового акта, якими були й Універсал Центральної Ради, й Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р.) визначав підвалини державного устрою і все-таки набрав чинності (на відміну, зокрема, від Конституції УНР 29 квітня 1918 р.).

Проте цей закон про владу був недосконалим, адже готувався поспіхом у ході засідань Конгресу на основі деяких фракційних резолюцій (виявилося, що ні члени Директорії, ні уряд не підготували жодного попереднього проекту, аби запропонувати Конгресові). Звідси й певна кількість декларативних положень, які бачимо в ньому, наприклад подяка «Директорії за її велику роботу для визволення українського народу» чи «рішучий протест проти замахів на цілість, самостійність і незалежність Укр. Нар. Республіки».

Цим законом підтверджувалися статус Директорії як «верховної влади», щоправда тимчасової — «до скликання

128

слідуючої сесії Трудового Конгресу», а також її повноваження видавати закони, що підлягали затвердженню «найближчої сесії» того ж Конгресу. Одразу впадає в око неточність (свідома чи несвідома): яка різниця між «слідуючою» й «найближчою» сесіями та які це матиме правові наслідки?

За цим законом виконавчу владу уособлювала Рада народних міністрів, яка затверджувалася Директорією й відповідала перед нею «в час перерви сесії Конгресу». Та, крім одного цього положення, ніщо більше не конкретизувало компетенцію й повноваження уряду. Якщо ж до цього додати таку ж правову невизначеність статусу Директорії (з тексту закону не зрозуміло, чи обмежується її «верховна влада» лише законодавчими функціями), то очевидно, що стара проблема розподілу «сфер впливу» між Директорією й Радою народних міністрів лишилася не розв’язаною.

У не менш непевному становищі опинився й Конгрес трудового народу. Із закону випливало, що він працюватиме сесійно, була згадка й про Президію Конгресу, але знов- таки ніяк не окреслювалися її функції в міжсесійний період. Єдине відносно конкретне положення стосувалося організації шести комісій (з числа делегатів): «1) оборони Республіки, 2) земельної, 3) бюджетової, 4) закордонних справ, 5) харчових справ і 6) культурно-освітньої». Планувалося також утворення «конституційно-адміністративної» комісії з «підготовчої роботи для виборів у Всенародний парламент». Кожна комісія (усього до їхнього складу було обрано ЗО депутатів) «мала наглядати за одним або кількома міністерствами». Наприклад, комісія з оборони — за міністерствами військовим, шляхів, пошт і телеграфів, бюдже- това — за міністерствами фінансів, торгу й промисловості, державного контролю39. Це одразу ж викликало невдоволення виконавчої влади, і через те з’явилося роз’яснення, що «комісії утворені виключно для полегшення законодавчої діяльності»40.

А головне, закон відбивав дуалізм позиції Директорії та українських політичних партій у визначенні стратегічних орієнтирів державотворення. З одного боку, Конгрес висловився проти «організації робітничої диктатури» й за «демократичний лад на Україні», доручивши своїм комісіям та урядові «підготувати закон для виборів всенародного парламенту Великої Соборної Української Республіки». А з іншого боку, не відмовився від «трудового принципу», ухваливши, що місцева адміністрація повинна «працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорціонально від селян і робітників».

Крім закону про владу, Конгрес ухвалив також Універсал до українського народу, в якому практично повторювалися положення закону, й ноту до народів світу. Та доля розпорядилася по-своєму: Конгрес уже ніколи більше не зібрався (хоча його голова С. Вітик і повідомив 12 лютого в інтерв’ю газеті «Життя Поділля», що наступна сесія конгресу «в повнім складі» відбудеться вже через місяць). 2 лютого 1919 р. Директорія та урядові установи змушені були залишити Київ і перебазуватися до тієї самої Вінниці, звідки всього півтора місяці тому вони тріумфально входили до української столиці. Так почалися нескінченні мандри Директорії, її «’’вагонне” животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку, без ладу, без війська, без території й з ворогами з усіх боків»41.

Природно, що за таких обставин і гадки не могло бути про будь-яке стабільне й перспективне державне будівництво. Йшлося про виживання і владнання тих проблем, які перейшли в спадщину від дуже короткого відносно мирного періоду: пошук виходів із глухого кута, куди Директорія потрапила внаслідок компромісного прийняття «трудового принципу»; спроби подолання суперечностей між Директорією й Радою народних міністрів і, нарешті, розв’язання колізій серед самих членів Директорії.

Відповідно звужується коло «дійових осіб» і «форми» державотворчого процесу, які відтепер в основному зводяться до рідких державних нарад (з досить випадковим складом учасників) та міжпартійних консультацій...

Між «трудовим принципом» і європейським зразком. Отож, після того, як Директорія знову опинилася у Вінниці, там 8 лютого відбулася чергова Державна нарада. Від попередніх вона відрізнялася тим, що в її роботі, крім традиційних представників українських політичних партій, брати участь і деякі члени комісій Конгресу трудового народу України, а проблема, винесена на обговорення, торкалася зовнішньополітичної орієнтації УНР (цьому буде присвячено окремий розділ). Результатом наради та наступних консультацій стало рішення про переговори з Антантою, що, у свою чергу, призвело до виходу 9 лютого зі складу Директорії Винниченка (невдовзі він узагалі виїхав за кордон) та 9 - 7-1546

130

відставки тодішнього прем’єра В. Чехівського, а за ним і всього уряду.

13 лютого своїм наказом Директорія затвердила новий склад Ради народних міністрів на чолі з С. Остапенком, а наступного дня — тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці»п. За цим законом, що мав на меті врегулювати відносини між урядом і Директорією, законопроекти готувалися «зацікавленими» міністерствами й подавалися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради народних міністрів або її Кабінету (до складу цього органу — своєрідної «президії» Ради народних міністрів — входили міністри закордонних справ, внутрішніх справ, військових справ, земельних справ, народного господарства, фінансів, а також з дорадчим голосом — Державний секретар і Державний контролер). У разі їхнього схвалення законопроекти остаточно редагувались у Державній канцелярії, а потім, нарешті, потрапляли на розгляд Директорії й після її «письмового затвердження» набирали чинності.

Звичайно, появу цього закону можна оцінити як позитивний факт, проте він спрямовувався проти наслідків, а не самої причини, яка крилася в цілковитій невизначеності правового статусу як Директорії, так і уряду, не кажучи вже про те, що деякі положення закону лише породжували нові суперечності. Так, зокрема, передбачалося, що «у надзвичайних випадках закони і постанови можуть видаватися без попередньої ухвали Кабінету чи Ради народних міністрів», але, якщо взяти до уваги фактор воєнного часу, коли майже всі обставини — «надзвичайні», то в такий спосіб законотворчі повноваження уряду фактично зводилися нанівець. До того ж нічим не обмежувалися можливості членів Директорії втручатися в повсякденну діяльність Ради народних міністрів та окремих міністерств.

Подальший розвиток подій виявив усю ілюзорність нового закону, що особливо наочно продемонструвала ситуація навколо закону про трудові ради. Нагадаймо, що необхідність прийняття цього акта прямо визначалася рішеннями Конгресу трудового народу (так, за Універсалом до українського народу, ухваленим Конгресом, «правительство республіки разом з комісіями Трудового Конгресу» мали терміново розробити «Інструкцію про вибори в Трудові Ради»), Напередодні відставки кабінету Чехівського такий закон було затверджено Директорією, проте кабінет Оста- пенка, демонструючи «новий курс» і прагнучи відмежуватися від «соціалістичних експериментів» своїх попередників, категорично відмовився виконати рішення Директорії й увести закон у дію, як і передбачалося його останньою статтею, телеграфом. Однак, як зазначає П. Хри- стюк, «Директорія не почувала себе особливо ображеною чи пониженою в своїх правах ’’неслухняністю” правительства», і цей закон офіційно так і не було опубліковано43. 6 березня його оприлюднила «незалежна демократична газета» — «Життя Поділля».

Відсутність чітких стратегічних орієнтирів і глибокі суперечності між різними політичними силами щодо перспектив розбудови української державності, які так і не подолав Конгрес трудового народу, разом з гарячковими пошуками зовнішніх союзників зумовлювали дивовижний правовий нігілізм Уряду й таке ж поблажливе ставлення до нього Директорії. В той момент це влаштовувало обидві сторони. А втім, стрімка зміна ситуації на фронті вносила свої корективи в плани тодішніх політиків та урядовців, і вже 6 березня почалася евакуація Директорії з Вінниці в напрямку Проскурова. Протягом цього місяця сталося кілька подій, що мали важливе значення з точки зору розвитку державотворчого процесу.

Так, ще під час евакуації у Вінниці відбулася нарада двох колишніх «правлячих» партій — есерів і соціал- демократів, які виробили спільну доповідну записку (або «меморіал», як ще її називають деякі дослідники) з приводу ситуації в Україні. Дві основні позиції цієї записки заслуговують на увагу — вимога негайно припинити переговори з Антантою і приступити до пошуків порозуміння з радянською Росією, а також заклик до «проголошення влади на Україні у формі влади рад», щоправда, «не як принципу найкращої організації влади працюючих, а лише як факту нашої дійсності». В записці констатувалося, що «під впливом большевицької агітації українські селяни й робітники стали пасивними, тому відмовляються від боротьби з боль- шевиками, або й зовсім переходять на їх бік». У записці містилася майже ультимативна пропозиція — не пізніше від 17 березня дати відповідь. 10 березня у Проскурові представники цих партій передали свою записку Директорії.

Паралельно відбулася нарада Січових стрільців, які на той час розташовувалися біля Проскурова. В результаті

132

з’явилася їхня Декларація, де йшлося про «підтримку радянської влади на місцях»44. Фактично вони заявили про свою опозицію урядові, який виступав проти радянського й трудового принципів. Пізніше, пояснюючи причини «збіль- шовичення» січовиків, Є. Коновалець писав:

«До декларації спонукав січових стрільців досвід повороту з Києва. Тоді вони переконалися, що настрої населення обернулися рішуче проти Директорії. На таку зміну настроїв вплинули не так приманливі більшовицькі обіцянки, як більше сваволя деяких здеморалізованих фронтовими невдачами частин. Навіть січові стрільці, які ніколи й ніде не заплямували себе грабунками чи жорстокою поведінкою, стрічали під час відступу недовір’я з боку українського населення. Січові стрільці опинилися в трагічному становищі... Вони понесли великі втрати під час боїв, були знесилені боротьбою із московськими більшовиками і зовнішнім ворогом, власною анархією, яку всі проклинали, а внаслідок всіх своїх зусиль побачили себе цілком самотніми, оточеними з усіх боків ворогами. Московщина й Польща бачили в них найбільшу прапору української державності, а власний український народ, від селянських низів аж до верхів інтелігенції, вказував на них, як на винуватців тих лих, що звалилися на Україну. Зневірені й морально зломані, видали січові стрільці свою декларацію, ще раз заявляючи своє національно-державницьке — «вірую» та заявляючи себе готовими підтримати й радянську форму влади в Українській Народній Республіці, якщо вона зведе лад і порядок»45.

Зростаюче й загрозливе незадоволення політикою Директорії змусило її вдатися до традиційних заходів — скликати 11 березня чергову Державну нараду, яка ще раз зафіксувала суттєві політичні розбіжності — Петлюра, зокрема, висловився за трудові ради, «прем’єр» Остапенко — категорично проти (він навіть демонстративно заявив про свою відставку, щоправда, її було відхилено). Нарада так нічого й не ухвалила, лишилася без відповіді записка двох партій, а наступ більшовицьких військ знову справив вирішальний вплив на перебіг подій. 18 березня Директорія виїхала з Проскурова, де вона (зверніть увагу на цей факт) востаннє збиралася в повному складі. Петлюра й Макарен- ко опинилися у Рівному, інші члени Директорії, зокрема Андрієвський,— у Станіславі. Фактично припинив своє існування уряд, а під «юрисдикцією» УНР лишилася територія між лінією Сарни—Проскурів—Могилів над Дністром і річками Збруч і Буг.

За таких умов центром українського політичного життя несподівано став Кам’янець-Подільський. Причому, за свідченням Д. Дорошенка, місто перетворилося на центр

опозиції проти тодіїпнього уряду, а «душею опозиції» був проф. Грушевський46.

Якщо дотримуватися версії Дорошенка, то в другій половині березня кам’янецька опозиція зважилась перейти до реальних дій. Поштовхом для цього став повітовий селянський з’їзд, який відкрився 20 березня. У його роботі брали участь шість делегатів від селянства, кілька представників місцевих підприємств і гарнізону, а також члени Всеукраїнського конгресу трудового народу, які на той час перебували в місті, та деякі діячі двох лівих партій — есерів і соціал-демократів. У перший же день роботи з’їзд проголосив себе «трудовим конгресом» (хоча в ході обговорення цього питання зазначалося, що «немає представництва робітників») і під впливом радянофільських настроїв ухвалив резолюцію, в якій так висловив своє ставлення до поточного моменту: «Україна єсть самостійною й незалежною Республікою, в якій вся влада належить об’єднаним Радам Робітничих і Селянських Депутатів по принципу про- порціональності»47.

Звичайно, коли б не збіг обставин, то ця резолюція (як і чимало подібних документів, що приймалися на нескінченних з’їздах і нарадах різного масштабу) не мала б реальних наслідків. Та сталося інакше. На фоні паніки, що почалася в Кам’янці, над яким нависла безпосередня загроза, за відсутності вищого керівництва (як згадують свідки тих подій, весь урядовий апарат було кинуто напризволяще) і швидкої «совєтизації» населення, «ліва частина української демократії» (за означенням Винниченка) разом із місцевим Трудовим конгресом, спираючись на кам’янець- кий гарнізон, утворила Комітет охорони республіки (його очолив колишній голова Ради народних міністрів Чехів- ський). 22 березня Комітет оприлюднив свою відозву, в якій, пояснивши причини свого утворення — «з огляду на дезорганізаціїо державного апарату і можливі через це заворушення і порушення спокою» для «тимчасового представництва центральної влади Республіки», — практично відтворив основні положення резолюції повітового Трудового конгресу щодо рішучого повороту політики УНР у бік порозуміння з більшовиками й державного будівництва на «радянському грунті». Грушевський, мотивуючи своє рішення необхідністю виїхати за кордон, відмовився увійти до складу комітету. Проте того ж 22 березня його обирають

134

почесним співголовою конгресу, а днем раніше на сторінках місцевої газети він друкує йому вітання, де вказує на «параліч центру» й підкреслює, що нема нічого «більше небезпечного, як чекати» якихось його інструкцій і розпоряджень, і наголошує, що в «тих скрутних тяжких обставинах, в яких ми перебуваємо, весь рятунок в самодіяльності дрібних клітин нашого національного організму»48.

Важко сказати, чи був Грушевський принаймні «ідейним організатором» кам’янецького виступу, однак ясно, що він не з власної волі відійшов у тінь. Лишається додати, що діяльність Комітету розпочалася досить активно — було призначено комісарів до всіх міністерств, припинено панічну евакуацію, проте наявних у нього сил виявилося недостатньо для того, щоб утримати ситуацію під своїм контролем. До того ж програма Комітету викликала негативну реакцію тих сил, які інакше уявляли собі орієнтири української політики. Як приклад варто навести рядки із заяви комісії закордонних справ Всеукраїнського Конгресу трудового народу до «Високої Директорії УНР» від 24 березня:

«1. Зауважити всьому трудовому люду України, що Комісія, стоячи на грунті постанов Трудового Конгресу, продовжує свою працю при Директорії УНР й її законнім уряді; 2. Одночасно Комісія зауважує, що так званий «Комітет Охорони Республіки», який організувався в Кам’янці-Подільському, є незаконним узурпаторським гуртком».

Тим часом на фронті сталася певна стабілізація, і після переговорів з Директорією, прагнучи уникнути кровопролиття, 28 березня Комітет заявив про свою самоліквідацію. У відозві Комітету зазначалося:

«Оскільки тривожний настрій, який опанував був громадянством, зник внаслідок того, що на фронті республіканське військо одержало значні успіхи, оскільки зараз зв’язок між центром та периферією налагодився і безпорадність перших днів евакуації з бігом часу була зовсім усунута, оскільки безпосередня погреба в існуванні Комітету Охорони Республіки минула, Комітет виконав своє головне завдання збереження спокою та порядку в момент загального безладдя».

У цьому документі наголошувалося також, що Комітет ясно усвідомлює небезпеку «двоєвластя», яке «може тільки до решти підірвати сили армії» УНР.

Слід зазначити, що існують різні оцінки ролі Комітету охорони республіки. Винниченко, наприклад, вважав, що в умовах «безладдя й безсилля отаманської влади» це була реальна спроба змінити ситуацію на краще49, його опоненти для характеристики цієї події використовують лише один термін — «переворот». Та незалежно від подібних полярних оцінок безперечним є той факт, що виступ у Кам’янці спричинив різке «полівіння» тодішнього політичного курсу. Як зазначив сам Петлюра в ході міжпар- тійних консультацій, що відбулися в Рівному в перших числах квітня: «Утворення соціалістичного уряду — завдання моменту».

Ці ж міжпартійні консультації становлять певний інтерес ще й з тієї точки зору, що виявляють позицію деяких партій, насамперед у питанні реформування самої Директорії й уряду. Так, 5 квітня українські есери й соціал-демократи, які власне й ініціювали справу формування нового уряду, виробили спільні майже ультимативні вимоги до Директорії. За цими вимогами Вона мала затверджувати закони лише після ухвали їх Радою народних міністрів (тобто бачимо підтвердження того факту, що тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в УНР» від 14 лютого практично не діяв), а «повноправний кворум» для прийняття рішень «складається з трьох членів». Спеціально обумовлювалося, що «в сфері управління члени Директорії видають свої розпорядження тільки через відповідні міністерства». Що ж до уряду, то призначення «прем’єр- міністра» (в оригіналі використано саме цей термін) відбувається «по згоді» політичних партій, і прем’єр «в порозумінні» з ними формує кабінет.

Тоді ж у Рівному відбулася чергова Державна нарада — вона завершила череду подібних заходів у той проміжок часу (наступну нараду було скликано лише восени) і стала взагалі останніми зборами, де хоч якусь роль відіграли члени комісій Конгресу трудового народу — в подальшому вони зійшли з політичної сцени. Знову обговорювалася проблема трудових Рад, і знову обговорення закінчилося практично безрезультатно.

Нарешті після інтенсивних дебатів 9 квітня було затверджено новий уряд на чолі з Б. Мартосом, який, у свою чергу, 12 квітня оприлюднив свою Декларацію. У ній наголошувалося на соціалістичному характері уряду й під-

136

креслювалося, що у внутрішній політиці він «буде стреміти до зміцнення демократичного ладу і в першу чергу ним буде вжито найенергійніших заходів, аби повсюду організувалися робітничо-селянські трудові ради для контролю на діяльність місцевих властей»50. Певною новацією в розвитку «трудового» принципу слід вважати положення Декларації, за яким уряд асигнував бюджетні кошти «по удержанню трудових рад, як державних інституцій» (для порівняння — закон «Про трудові ради» передбачав лише виділення кредитів для їхніх потреб). Водночас у Декларації нічого не говорилося про взаємини між «Верховною владою» — Директорією й виконавчою владою в особі Ради народних міністрів.

Урядові Мартоса, який, до речі, входив до складу усіх попередніх кабінетів, дісталася дуже важка спадщина. Він, ідеться у праці Стахіва,

«не мав засобів, щоб пустити в рух маленькі фабрички на цій території Придніпрянщини, яка йому залишилася... Уряд УНР тоді мав у своїх руках лише банкнотову пресу, яка не могла фабрикам дати сирівцю, а селу й місту товару, на який був тоді, просто, голод. Бракувало навіть таких дрібниць, як цвяхів. Про доставку інвентаря і будівельного матеріалу для відбудови знищеної війною території Придніпрянщини і про допомогу тим способом для Галичини не могло бути навіть згадки. Про якісь власні засоби на місцях, щоб їх перекинути з одної області до другої, не могло бути мови внаслідок рухомих фронтів і анархічних відносин між волостями»51.

Зрозуміло, що за таких умов більшість положень Декларації, зокрема таке: «...Нове Правительство У.Н.Р. доложить усіх сил, щоби відновити продуктивну діяльність народного труда. Для цього Народне Правительство постарається при першій змозі допомогти фабрикам і заводам розпочати роботу, а, з другого боку, — торговими договорами з державами Європи і Америки здобути по дешевій ціні всякі товари, недостачу в яких так гостро відчуває пограбоване українське населення», — мали пропагандистський характер.

Такими ж складними для нового уряду були нагальні завдання оздоровлення державного апарату й пристосування його до потреб тієї критичної ситуації. Справжнім лихом для тодішньої державної адміністрації стали її роздуті штати. Наприклад, Міністерство фінансів складалося з 12 департаментів (більше, ніж у Мінфіні сучасної України), в Міністерстві внутрішніх справ налічувалося близько 200 службовців. За словами Винниченка,

137

«у кожному міністерстві були величезні штати урядовців, які купчились у тому нещасному Кам’янцю й шамотілися, як юрба безпотрібних і невмілих обивателів на пожарі. Всі вони за свою безпотрібну шамотню діставали платню, всі вони бюрократично гризлися між собою, спихали, арештовували одне одного й вносили ще більше деморалізації й розладу в загальне життя» 52.

Звичайно, треба робити поправку на полемічний запал праці Винниченка, та факти, що наводяться в ній, справді вражають: наприклад, заява міністра шляхів, що «найголовнішим завданням його відомства є боротьба з «безбілетними пасажирами», або встановлений тоді податок на предмети розкоші «на клаптику території, де крім кількох задрипаних, убогих містечок і нещасної облупленої «столиці» ні одного порядного міста не було, де не тільки предметів розкошів, але й найнеобхідніших предметів не було де купити»53.

Втім, існує й інша, досить авторитетна думка Мазепи, який позитивно оцінював потенційні можливості тодішнього уряду. Наприклад, він посилається на спільне засідання Директорії й уряду 27 квітня в Здолбунові, де практично вперше після проголошення УНР конкретно обговорювалася програма діяльності Ради народних міністрів54.

Однак можна лише здогадуватися, чи вдалося б тоді добитися певної стабілізації: 29 квітня, за символічним збігом обставин точно в річницю встановлення гетьманства, командуючий південно-західним фронтом В. Оскілко вчинив спробу «правого» заколоту. В наказі «Військам Української Народної Республіки» він оголосив, що «усунув зрадницьке Правительство і Головне командування і вступив в командування всіма озброєними силами наддніпрянської України».

За переворотом Оскілка стояли політичні сили, які тоді належали до «правого табору», зокрема українська партія сощалістів-самостійників. Вважається, що акцію Оскілка «благословили» член Директорії О. Андрієвський та лідер З УНР Є. Петрушевич, які не визнавали нового уряду. Відповідну спрямованість заколоту засвідчують деякі документи, видані Оскілком. «Хорі, перетомлені до краю люде, Петлюра й Макаренко, — йшлося у його відозві «До всіх урядовців»,— не в силах були нести тягар відповідальності й верховної влади й цілком підпали впливу розкладених самим життям елементів лівих революційних партій», а в

138

іншій відозві «До Українського республіканського війська» він звинуватив ці ж «ліві революційні партії» в зраді через те, що вони закликали до переговорів з більшовиками.

На відміну від діячів «лівого табору» в Кам’янці, Оскілко жодним словом не згадав трудові ради, і навпаки — на противагу «радянському принципу» видав спеціальну відозву «До губерніальних, повітових, волосних управ, до всіх земельних управ, до міських самоврядувань», де містилася вимога «обрати негайно голову Директорії з правами тимчасового президента республіки» (тут бачимо пряму аналогію з гетьманом Скоропадським) та обіцянка «при першій змозі скликати народне представництво з правами установчих зборів». Таким чином, протягом одного місяця сталися дві події, які наочно продемонстрували наявність глибокого розколу в підходах українських політичних сил до вибору моделі державного будівництва.

Спроба заколоту, що її вчинив Оскілко, завершилася цілковитим провалом. Він зумів заарештувати в Рівному майже всіх міністрів, проте не зміг «нейтралізувати» Петлюру, що й визначило його долю. Вже наступного дня заколотник змушений був шукати притулку в Польщі.

Та незважаючи на те, що виступ Оскілка тривав лише два дні, наслідки його були тяжкими, бо призвели до ліквідації фронту.

В перших днях травня Петлюра дав наказ про евакуацію з Рівного до Галичини. Таким чином, Директорія втратила всю територію Наддніпрянської України.

Водночас «оскілківщина», як її тоді називали, мала ще один результат — вона прискорила певну внутрішню трансформацію самої Директорії, що вже давно назріла. Після виходу з її складу Винниченка було ухвалено рішення, за яким члени Директорії на її засіданнях мали головувати по черзі, однак нового голову так і не обрали. Крім того, сталося так, що Директорія в процесі її постійних блукань фактично поділилася на дві частини — з одного боку, Петлюра, Макаренко і Швець у Рівному, а з іншого — Андрієвський і Петрушевич у Станіславі, причому політичні амбіції, взаємні претензії на лідерство поєднувалися із суперечностями між «наддніпрянською» й галицькою ментальністю, різними поглядами на модель державного будівництва.

Заколот Оскілка, який у своїх відозвах прямо заявив про підтримку Андрієвського й Петрушевича, до певної міри розв’язав руки Петлюрі. У травні з’явився закон «Про зміни в персональному складі Директорії», за яким усі її постанови набували чинності «лише у тому разі, коли в засіданні приймав участь Головний Отаман С. Петлюра»55, а через два дні — 9 травня, Петлюру було обрано Головою Директорії. Та її реорганізація на цьому не закінчилася. 13 травня Директорія розглянула лист Андрієвського, в якому зазначалося, що «він не зможе фактично проводити надалі працю в Директори, а тому не може нести відповідальності за її дії» (справжня ж причина полягала в його причетності до заколоту Оскілка), та ухвалила: «Прийняти зазначений лист до Директорії до відома і вважати Панаса Андрієвського вибувшим із складу Директорії»56.

Підбиваючи ж певні підсумки діяльності Директорії з моменту її евакуації з Києва, слід зазначити, що в жодному принциповому питанні вона так і не визначилась. Насамперед це стосується стратегії державотворення — парламентаризм чи «трудовий принцип». Лишилося нерозв’язаним питання розподілу компетенції між Директорією й Радою народних міністрів. Єдине, в чому остаточно виявилася чітка тенденція, — утвердження не тільки фактично, а й на законодавчому рівні лідерства Петлюри. Травневі постанови Директорії поклали початок режимові його особистої влади (в уже згаданому листі Андрієвський прямо звинувачує Петлюру в «диктаторстві»).

Ситуація, що склалася в Україні на початку 1919 р., була вкрай складною й суперечливою, а головне — змінювалася просто калейдоскопічно. Крім військ УНР і «червоного» Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсієн- ка, треба назвати Збройні Сили півдня Росії, очолювані Денікіним. На півдні десантувалися війська Антанти, Буковину захопили румуни. В січні-квітні Закарпаття було окуповане чехословаками, а наприкінці червня польські війська зайняли Східну Галичину.

Взявши під свій контроль усю Наддніпрянщину, Уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки дуже скоро опинився в такому самому становищі, як і Директорія. Можливості в нього, зазначає Винниченко, були величезні.

«За них була вся сільська голота, весь міський пролетаріат, за них були укра'інські військові частини, що перейшли на їх бік через політику отаманщини (таращанська дивізія, повстанські частини

140

Григор’єва й т. п.), за них були навіть дрібноміщанські елементи міст, як хвалився голова радянського Уряду X. Раковський. Отже лишалось тільки використати цей настрій, зрозуміти складові чинники революції, згармонізувати їх, збити в однолиту силу й розвивати в відповідному напрямі далі. Але російським націоналістам- комуністам як раз забракло найголовнішого: розуміння української революції. Так само, як і в перший свій прихід на Україну, вони й тепер зігнорували місцеві умови життя, підвели весь рух під руську мірку й відповідно до того стали впихати життя в свої рямці. Пхали до того, що рямці луснули й довелося тікати від хвиль життя, що полилося через ті вузькі й калікуваті рямці»57.

Руйнівна економічна політика, жахливий терор, загалом усе те, що, за влучним виразом Христюка, становило систему «комісародержавія», викликали рішуче невдоволення населення, яке незабаром вилилось у широке повстання проти радянського уряду Раковського. Суть цього повстання досить точно викладено в Універсалі отамана Григор’єва, який свого часу повстав проти Директорії, а на початку травня повернув зброю проти більшовиків.

«Замість землі і волі тобі насильно нав’язують комуну, надзвичайну і комісарів... Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш в постолах і штанях з мішка; замість чаю ти п’єш гарячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світлу будучність, експлуатують тебе: тобто воюють, зі зброєю в руках забирають твій хліб, реквізують твою скотину і запевняють тебе, що все це на користь народню».

Уже в березні 1919 р. повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частину Полтавщини, а в квітні українські соціалісти-революціонери та соціал-демократи утворили Всеукраїнський революційний комітет і Головну військову раду (згодом Головний повстанський штаб).

За таких умов сам перебіг подій цілком природно поставив питання про координацію дій усіх українських політичних сил. З цією метою після нелегких переговорів між повстанцями Директорія, війська якої вже 3—4 червня знову встановили свій контроль над Кам’янцем-Подільським, підписали угоду про спільні дії (це сталося 9 червня в Чорному Острові Проскурівського повіту).

Один з пунктів угоди, підписаної в Чорному Острові, спеціально обумовлював «організацію місцевої влади на трудовому принципі», оскільки саме цей принцип становив одну з основних підвалин політичної платформи партій, що очолили повстання, і взагалі відповідав настроям широких верств українського селянства. Наприклад, у вже згадуваному Універсалі отамана Григор’єва пропонувалася така схема:

141

«Негайно організуйте владу народну. В кожному селі виберіть селянську раду, в кожній волості волостну раду, в кожній губернії — губерніальну раду. В раду мають право бути вибраними представники всіх партій, які стоять на радянській платформі, і ті, що признають себе безпартійними, але підтримують радянську владу».

Таким чином, Директорія, прагнучи до згоди, ще раз підтвердила, що йтиме саме таким шляхом.

2 липня в Кам’янці, який став тимчасовою столицею УНР, в атмосфері нескінченних міжпартійних чвар (навіть постійна загроза повної втрати державності не могла покласти їм край) відбулася ще одна нарада — цього разу напівофіційна за участю центральних комітетів двох «правлячих» тоді партій — соціал-демократів і соціалістів- революціонерів, а також галицьких соціал-демократів та деяких міністрів. Постанови, ухвалені в результаті цієї наради, передбачали чотири пункти: якнайшвидша розробка закону «Про унормування компетенції й взаємовідносин між Директорією і Радою Народних Міністрів»; завершення реорганізації Директорії; утворення «Військової Ради», насамперед для контролю за хаотичною діяльністю численних отаманів; заходи «для скорішого внесення в кабінет закону про Ради — місцеві органи, побудовані на трудовому принципі». Як бачимо, нічого несподіваного це рішення не містило (проблема вдосконалення воєнного управління була не менш злободенною і також постійно обговорювалася), проте слід підкреслити деякі деталі. По-перше, йдеться про підготовку нового закону, хоча тільки на початку лютого, тобто лише чотири місяці тому, подібний закон уже було розроблено, але не введено в дію. По-друге, з назви цих Рад зникає означення «трудові». Через певний час остаточно встановилася нова назва — «Народні Ради», і в середині липня створено спеціальну урядову комісію, яка мала підготувати закон про «Народні Ради», що обиралися за трудовим принципом58.

Однак вплив на політику Директорії справляли не тільки «радянофільські» тенденції й спроби дійти порозуміння з повстанцями (які, втім, завершилися арештом повстанських керівників у середині липня, коли ті прибули до Кам ’янця). Не менш важливий чинник становили взаємини з лідерами ЗУНР, які, навпаки, уособлювали зовсім інший напрям — тоді він вважався «правим».

Принагідно треба звернути увагу на загальну ситуацію, що склалася наприкінці червня-липня. Під ударами поляків

142

виснажена Українська Галицька армія опинилася на клаптику території південно-східної Галичини, при цьому 25 червня Рада держав Антанти вирішила передати управління Східною Галичиною Польщі. У цьому рішенні йшлося про «необхідність охоронити безпечність і маєток населення перед звірствами більшовицьких банд» і майбутнє його право вільно визначити свою державну належність, та фактично Антанта «благословила» окупацію Східної Галичини. Отож, не маючи сили чинити опір полякам, лідери ЗУНР на початку липня опинилися перед вибором: або відступити на територію Румунії (хоч яким дивним тепер видається такий варіант), або, природніше, — йти на з’єднання з військами УНР. Після певних вагань (до того ж Румунія відмовилася пропустити УГА на свою територію) галицьке командування вдалося до єдино можливого рішення — керівництво УНР одержало телеграму такого змісту:

«З огляду на несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької Армії (перевага сил на боці поляків, а головне брак мушкетних і гарматних набоїв), вся Галицька Армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний беріг Збруча, тобто Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з большевиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну. Питання про долю Галичини має бути переданим на вирішення мирової конференції».

Боротьба «соборним фронтом», як говорили тоді, збільшувала воєнний потенціал УНР, проте водночас мала й негативний бік. Як відомо, відносини між «наддніпрянськими» й галицькими лідерами ніколи не були ідеальними, а в цей період узагалі різко загострилися. М. Шаповал пише:

«На Україні було дві українських армії, лише була одна земля і один народ, як єдине джерело здобування харчів, коней, податків і т. п. Двовластя ніде в світі не толерується ніким, лише на Україні було допущено таку роскіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба»59.

Звичайно, можна назвати цілий комплекс чинників, включаючи й особисте суперництво за лідерство, однак один з найважливіших пунктів суперечностей торкався саме шляхів державного будівництва — політичні кола ЗУНР виступали проти «радянського» принципу в будь-яких його проявах і прагнули до європейської моделі.

Таким чином, балансуючи між «лівими» й «правими», повстанцями й «галичанами», Директорія мусила зважати й

143

на зовнішній фактор. А він складався не на користь «радянофільства».

З одного боку, прагнення до міжнародного визнання і, зокрема, до порозуміння з Антантою вимагало відмови від будь-яких кроків, які могли дати підстави для звинувачень у більшовизмі. А з іншого — революція в Європі йшла на спад, що засвідчували події в Угорщині (Винниченко навіть цілком серйозно сподівався на утворення «суцільного совітського фронту: Угорщина, Галичина, Україна й Росія», який потім міг би «подати руку Совітській Баварії і самому Берліну»60.

Злободенна тоді дилема державного будівництва позначалася й на міжпартійних відносинах. Так, 11 серпня ЦК УСДРП направив листа своїм «колегам» із ЦК УПСР з вимогою підтримати «відозву про загальне виборче право». Під цією формулою розумівся перехід до європейського варіанта розвитку. Відповідальний момент, внутрішнє і зовнішнє становище, зазначалося в цьому листі, «вимагає, щоби Правительство стало на шлях виразної демократичної політики».

Врешті-решт після тривалих дискусій (якщо згадати, коли взагалі виник «трудовий принцип») остаточний вибір було зроблено, і 12 серпня Рада народних міністрів УНР ухвалила Декларацію, яка проголошувала перехід до нового етапу будівництва Української держави на основі європейської моделі:

«Для відбудування Української Республіки, для забезпечення ладу й спокою, якого так жадають всі громадяни нашої землі, Правительство повинно опертися на ввесь народ, притягнути до державної праці всі верстви суспільства, яким дорогі здобуття української революції і незалежність нашої Республіки. Тому... в згоді з Директорією Української Народньої Республіки сим оповіщає про свій твердий і неухильний намір довести діло закріплення народнього ладу на Україні до успішного кінця. Правительство виробляє проекти законів про вибори в Парламент з правом Установчих Зборів і про утворення реформованих органів управління (самоврядування на місцях на основі всенароднього, безпосереднього, таємного, рівного й пропорціонального виборчого права)»61.

Звичайно, ніхто «урочисто» не проголошував відмову від ідеї трудових рад — зміна курсу випливала із самого змісту Декларації: звернімо увагу на такий головний її момент — замість терміна «ради» йшлося про органи самоврядування, що мали обиратися на основі загальновизнаних демо-

144

кратичних принципів. Уся їхня сукупність — рівність, таємність, пропорційність тощо — охоплювалась узвичаєним у тодішньому політичному лексиконі означенням «п’ятичленна формула». Це означення досить часто трапляється в різноманітних документах політичних партій і багатьох працях того періоду. «П’ятичленна формула» була альтернативою «трудовому принципу», ставлення до неї досить точно характеризувало позицію й бачення шляхів розвитку державності тими чи іншими політичними силами.

Що було далі — добре відомо: успішне здобуття Києва й драматичний відступ із нього після зіткнень із денікінцями, «любарська катастрофа», викликана капітуляцією української Галицької армії на початку листопада, та інші події, які детально викладено у відповідних історичних працях. Для нас же основний інтерес становить остаточний вибір державотворчих орієнтирів на зламі 1919 р.

Організація державної влади й територіальний устрій (серпень 1919 — листопад 1920). Серпнева Декларація остаточно визначила стратегічний напрям державотворення, який вже не змінився до останніх днів УНР, тобто можна говорити про певні сталі тенденції розвитку української держави, хоча вони й не мали чітко окреслених форм.

Насамперед, якими були соціальні характеристики УНР? Або ж, говорячи мовою сучасних міжпартійних дискусій, який же лад творився тоді в Україні?

Для відповіді на це запитання слід згадати основні засади, на які спиралися попередники Директорії. Як відомо, Центральна Рада сповідувала соціалістичні ідеї, гетьман же Скоропадський, навпаки, обстоював «ринкову економіку». Лідери «другої» УНР тривалий час вагалися між соціалістичними й загальнодемократичними гаслами, однак поступово «антирадянська» орієнтація переважила й серед них.

Так, якщо, наприклад, у відозві «До населення Соборної України» від 17 вересня 1919 р. зазначалося: «Петлюра, Українське Республіканське Військо, Українське Соціалістичне Правительство є. Вони житимуть й працюватимуть доти, доки житиме лицарський свободолюбний Нарід Соборної України...», то вже через два місяці Петлюра на політичній нараді, що відбулася 26 листопада в Старокос-

145

тянтинові, вже не вживає «соціалістичної» термінології: «Самостійна Україна коли буде, то буде тільки як демократична республіка. Переговори з більшовиками не роблять нас самих більшовиками. Ми будемо завжди самі собою»62. Ще через кілька днів у «Любарській декларації» уряду УНР, оголошеній 2 грудня, у трагічні дні після катастрофи українського фронту й напередодні від’їзду Петлюри до Варшави, — йшлося лише про боротьбу за національну й соціальну справедливість63.

Нарешті, останню крапку поставила Декларація нового кабінету В. Прокоповича, сформованого 26 травня 1920 р.м, яка свідчила про повну зміну курсу на користь «ринкового» вибору:

«... Правительство подбає про поліпшення народного господарства, забезпечуючи робітничим масам здобутки революції, державі певні джерела доходу. Воно вживе заходів, щоб притягти приватну ініціативу до відбудови зруйнованої промисловості, дрібної та великої і для того ж підтримає рімісничу працю, щоб вона могла розвиватись і організовуватись при найбільш сприятливих обставинах. Рівно ж буде застережено волю і розвиток торгу, як зовнішнього, так і внутрішнього».

У Декларації нічого не говорилося про «робітничий контроль» і боротьбу зі спекуляцією (без чого не обходився практично жоден документ на початку діяльності Директорії), а головне — в зовсім іншій площині ставилося й земельне питання. Порівняймо: в уже згаданій відозві «До населення Соборної України» від 17 вересня втілено традиційне для земельної політики УНР гасло «передачі земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства», в Декларації уряду Прокоповича акценти змінено — сказано лише, що «вся земля і надалі повинна залишатися в користуванню селян, котрі її обробляють і обсівають» до того моменту, поки земельна справа не буде «спокійно вирішена згідно інтересам селянського та загальнодержавного господарства голосом самого народу». Якщо згадати, що ще 8 січня Директорія ухвалила закон «Про землю в УНР», за яким скасовувалося право приватної власності на землю, то можна дійти лише одного висновку — цей закон з його основоположним принципом «соціалізації» землі вже не влаштовував українських лідерів і не відповідав новим перспективам. А втім, вони так і лишилися перспективами.

Отож, бачимо еволюцію суспільного устрою УНР від соціалістичних до загальнодемократичних засад. Набагато складніше визначитися з її територіальним устроєм.

146

Практично в усіх джерелах акцентується увага на проблемі соборності УНР і вже залежно від цього пропонується її періодизація, у якій виділяється етап Соборної УНР від 22 січня до 16 листопада 1919 р. З політичної точки зору це цілком слушна позиція, проте з правової позицїї такий підхід викликає певні заперечення, оскільки залишає поза увагою територіальну організацію УНР.

Знов-таки варто згадати Центральну Раду та її закон про земельний устрій України, який, утім, існував тільки на папері. Гетьманська адміністрація відмовилася від цієї новації й зберегла традиційну систему «повіт — губернія». Що ж до «другої» УНР, то виникає парадоксальна ситуація. З одного боку, формально Директорія сприйняла ідею земельного поділу України, про що свідчить навіть назва її офіційного органу, де друкувалося українське законодавство — «Віст- ник державних законів для всіх земель УНР». Більше того, в червні 1919 р. преса повідомила, що «передбачається переведення фактичного поділу України на землі згідно ще законові про це Центральної Ради»65. Проте, з іншого боку, в реальному житті все залишалося по-старому, і це, у свою чергу, доводить аналіз українського законодавства, же затверджувалося Директорією з урахуванням саме губернсько- повітової моделі.

Наскільки змінив територіальний устрій України «акт злуки і з’єднання ЗУНР з УНР в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку», як це підкреслювалося в Універсалі Директорії від 22 січня 1919 р.?

Для відповіді на це запитання слід згадати так званий «передвступний договір», підписаний у Фастові ще 1 грудня 1918 р. між представниками УНР і ЗУНР, «про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю». За цим договором, ЗУНР з огляду «на витворені історичними обставинами, окремими правними інструкціями та культурними й соціальними ріжницями окреміщ- ності життя на своїй території й населення» діставала територіальну автономію. Передбачалося також, що «окрема спільна комісія» визначить межі цієї автономії та детальні умови злуки. Та, як і багато чого іншого, й це не було зроблено, а суперечності між наддніпрянськими й галицькими лідерами стали одним із факторів, негативний вплив яких фатально позначився на долі української революції.

Єдина спроба врегулювати відносини між двома урядами припала, на жаль, на момент найсерйозніших політичних розбіжностей: 4 липня 1919 р. Директорія затвердила закон «Про утворення в складі Міністерств УНР Міністерства по справах Західної Області Республіки (Галичини)». Цікаво, що в цьому законі йдеться вже не про ЗУНР, а лише про Західну область у складі УНР. Не торкаючись політичної сторони цієї справи (закон викликав рішуче невдоволення галицьких лідерів, бо різко понижував їхній статус), звернімо увагу на таку проблему: формально — земельний поділ, реально — губернії, повіти й на додаток нове утворення зі статусом області. До певної міри зрозуміти тодішню ситуацію допомагає нам сучасний досвід України, коли в складі унітарної держави утворюється автономна республіка (Автономна Республіка Крим). Підсумовуючи, можна стверджувати, що протягом 1917 — 1920 рр. Україна існувала як унітарна держава, яка весь час (за винятком періоду гетьманства) тяжіла до федералізації.

Щодо проблем організації державної влади в УНР, то наші попередники підходили до них за цілком сучасними стандартами. Пошлемося, зокрема, на невелику працю «Державна адміністрація на Україні», видану в тодішній неофіційній столиці УНР Кам’янці-Подільському 1919 р. Її автор так починає своє дослідження:

«Наша держава є конституційною державою з республіканським устроєм, себто таким, де повнота влади находиться в руках народу. А наука каже дальше, що державна влада конституційної держави повинна бути поділена на три від себе незалежні влади: законодат- ну, виконуючу й судову. Ті три роди влад маємо й у нашій державі»66.

Інша справа, що подібні теоретичні конструкції не узгоджувалися з реаліями життя.

Насамперед це стосується законодавчої влади. Після серпневої Декларації на перший план знову виходить ідея якнайшвидшого скликання парламенту, обраного на основі загальних, рівних та прямих виборів. Так, одразу ж після того, як українські війська наприкінці серпня ненадовго зайняли Київ, було оприлюднено відозву уряду УНР, де йшлося про необхідність «всенародно обраного Парламенту (установчих зборів)»67. Потім, у вже згаданій відозві «До населення Соборної України», парламентські плани Директорії викладалися конкретніше:

«Щоб остаточно збудувати та завершити будівлю Української Держави, Уряд Республіки при першій змозі скличе Велику Дер-

148

жавну Раду, яка прозветься українським Парламентом з установчими функціями, до складу якого увійдуть представники най- ширших кіл українського громадянства. Цей парламент, а не хтось інший, розв’яже справу нашого державного устрою і дасть нарешті спокій, лад і силу Державі».

Більше того, уряд УНР навіть доручив Міністерству внутрішніх справ підготувати відповідний проект закону. Однак війна з Добрармією Денікіна, яка почалася в жовтні, і наступні драматичні події, пов’язані з воєнними невдачами збройних сил УНР, перешкодили здійсненню цих планів.

Протягом 1920 р. ідея скликання повноцінного законодавчого органу в офіційних документах УНР трапляється досить часто. Так, зокрема, в «Огляді діяльності МЗС за липень», який у вересні 1920 р. було розіслано всім українським дипломатичним місіям, згадується меморандум уряду УНР польському урядові, де знову йдеться про скликання парламенту або «конституанти» (як відомо, саме цей термін активно вживався в ході роботи над проектом Конституції сучасної України). У жовтні українська преса повідомила, що «скликання предпарламенту зараз стоїть на черзі дня, і правительство майже закінчило проект закону»68. Однак усе це так і не вийшло за межі декларацій про наміри, і Директорія продовжувала спиратися лише на наради з військовим керівництвом та політичними партіями (за влучним виразом П. Христкжа, центральні комітети деяких партій разом з усіма «масами» вміщалися в одному вагоні третього класу). В липні фактично припинили свою роботу комісії Конгресу трудового народу. У вересні під час обговорення планів скликання парламенту вони ще раз нагадали про себе (навіть домоглися того, щоб закріпити за собою право автоматично ввійти до його складу), але потім остаточно зійшли з історичної арени. Хоча дещо «позитивне» в цій ситуації все-таки було — не виникало суперечностей між гілками влади.

А втім, вистачало проблем у межах виконавчої влади — єдиної влади, яка тоді реально існувала. По-перше, логічно завершився процес реорганізації самої Директорії. 15 листопада 1919 р. в Кам’янці відбулося останнє засідання Директорії в її тодішньому складі (у ньому брали участь також члени уряду). У зв’язку з виїздом за кордон членів Директорії Л. Макаренка й Ф. Швеця було ухвалено постанову, за якою «верховне керування справами Республіки» поклада-

149

лося на С. Петлюру. Цією постановою він уповноважувався «іменем Директорії» затверджувати всі закони й постанови, ухвалені Радою народних міністрів. Цей документ широко цитується в різних джерелах і цілком слушно розглядається як черговий крок на шляху остаточного встановлення «диктаторства» Петлюри. Однак варто звернути увагу й на ті повноваження, які надавалися Л. Макаренку й Ф. Шве цю — вони мали право, зокрема, «заключати прелімінарні договори і політично-мілітарні договори від імені У.Н.Р. з іншими державами». Таким чином, на цьому етапі ще рано говорити про цілковите закріплення «керівної» ролі Петлюри, оскільки принаймні формально відбувся певний перерозподіл повноважень серед членів Директорії; всі внутрішні функції зосередились у руках Головного Отамана, а зовнішні передано тим, хто виїхав за кордон. Лише щодо періоду після 21 травня 1920 р., коли Петлюра, який тоді уособлював Директорію, скасував повноваження А. Мака- ренка й Ф. Шве ця69, можна стверджувати, що він стає одноосібним керівником Української держави. Цікаво, що в документах іноземних представництв, зокрема у звіті французької військової місії у Варшаві, Петлюра характеризується як «тимчасовий президент, який виконуватиме свої функції до скликання Парламенту»70.

По-друге, продовжився процес урегулювання відносин між Директорією (або вже самим Петлюрою) й Радою народних міністрів. Ситуація виявилася настільки складною, що навіть у відозві «До населення Соборної України» потрібно було застережити, що «між Директорією та Радою Народних Міністрів панує повна згода й порозуміння щодо правування державою нашою».

Основою суперечностей стало вже добре відоме питання: наскільки Директорія як «верховна влада Республіки», або її «колективний глава» може втручатись у конкретну повсякденну діяльність Ради народних міністрів, роль якої у виконавчій вертикалі так і не була чітко окреслена. Цікаво, що в уже цитованій праці «Державна адміністрація на Україні» Рада народних міністрів практично не згадується і весь акцент переноситься на Директорію.

«Всі міністри підчинені Верховній владі УНР, якою є тепер Директорія... Для помочі й заступництва міністра назначує Директорія товариша міністра ... Міністра можна потягнути до Директорії жалобами до відповідальності, коли він надужав або перейшов межі своєї влади, коли не виконував даної йому влади і наніс в сій спосіб шкоди державі»71.

150

Виникає закономірне запитання: а в чому ж полягає роль Ради народних міністрів?

Прагнучи знайти відповідь на нього, уряд тодішнього прем’єра І. Мазепи на своєму засіданні, яке відбулося 14 лютого 1920 р. в Кам’янці за польської окупації, ухвалив новий «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР». За цим законом не пізніше 1 травня 1920 р. передбачалося скликання передпарламенту під назвою «Державна Народна Рада», а до цього моменту Директорія мала здійснювати свої повноваження виключно через Раду народних міністрів. Однак Петлюра, який у той час перебував у Варшаві, відмовився затвердити цей закон. Як згадував І. Мазепа, Петлюра не хотів зв’язувати себе жодними новими законами щодо своїх прав на «верховну владу» і навіть образився, що Рада міністрів порушила питання про його компетенцію як голови Директорії й Головного Отамана. У праці Мазепи наводяться рядки з листа Петлюри такого змісту:

«Текст ’Тимчасового закону” утворює охлократію з ради міністрів, переплутує мале з великим і, як ухвалений наспіх, обов’язує до перегляду... Я можу в любу хвилину передати раді міністрів свої повноваження, коли вона певна, що се сповідає інтереси справи, і коли певна, що її піддержить населення... але гадаю, що в даний мент це було б перешкодою для діла»72.

У вирі таких взаємних претензій та обвинувачень минуло ще кілька місяців, поки, нарешті, не було поставлено останню крапку. Власне кажучи, підбивався підсумок усьому процесові українського державотворення в 1917—1920 рр., суть якого полягала в поступовому переході від парламентської до президентсько-парламентської моделі організації влади. Саме так можна оцінити два закони «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР», «Про Державну Народну Раду УНР», затверджені Петлюрою 12 листопада 1920 р., за кілька днів до краху УНР (щоправда, існує версія, за якою ці закони насправді було затверджено вже в Тарнові 2 грудня, тобто після ліквідації українського фронту. Проте виявилося, що їхні проекти українська преса оприлюднила ще наприкінці жовтня73).

За цими законами верховна влада в УНР «тимчасово організується шляхом розмежування та координування державних функцій між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів».

До компетенції Директорії, яка вже остаточно ототожнювалася з її Головою (в законі так і було записано: «Директорія Української Народньої Республіки в особі Голови Директорії іменем Української Народньої Респуб- ліїаі»), належали затвердження «ухвалених Державною На- родньою Радою законів», «ухвалених Радою Народніх Міністрів призначень та звільнень», «ухвалених Державною Народньою Радою умов з іншими Державами», а також призначення Голови Ради народних міністрів і членів уряду та деякі інші повноваження.

У свою чергу, до повноважень Державної народної ради як органу законодавчої влади, крім безпосередніх функцій на цій ниві, входили: контроль за діяльністю уряду, але лише шляхом «інтерпеляції, запитань, призначення окремих парламентарних анкетних або слідчих комісій»; складання державного бюджету та контроль за його виконанням, «розгляд справ про позички та інші державні зобов’язання»; розгляд і затвердження міжнародних угод, оголошення стану війни.

Водночас, як і раніше, лишався невизначеним статус уряду. З одного боку, «прем’єр» призначався Директорією, яка за його поданням затверджувала й членів уряду, проте, з іншого боку, — Рада народних міністрів була підзвітна за свою діяльність Державній народній раді, яка могла висловити урядові в цілому або окремому його члену недовіру, що тягло за собою їхню відставку. В законі нічого не говорилося й про місце уряду в системі виконавчої влади.

Варто назвати ще деякі «больові точки» цих законів. Так, вони допускали «паралельне законодавство», оскільки уряд у період, «коли Державна Народна Рада не функціонує», наділявся правом видавати постанови, які після затвердження Головою Директорії набирали «сили закону». Однак знов-таки немає можливості оцінити життєздатність моделі, запропонованої в листопаді 1920 р. — нині ми говоримо лише про певний досвід й наступництво проблем, з якими стикається сучасне державне будівництво в Україні.

На відміну від «верховної влади» система міністерств із їхнім традиційним поділом на відділи й департаменти, починаючи з часів Центральної Ради, не зазнала істотних змін, хоча, звичайно, вона не була застиглою й непорушною.

152

Так, 9 березня 1919 р. Директорія затвердила закон про «з’єднання міністерств продовольчих справ і торгу та промисловості в одне міністерство народного господарства», а 28 вересня того самого року — закон про скасування «Міністерства у справах Західної області Республіки (Галичини)». Та знов-таки це деталі, головна ж проблема полягала в налагодженні якщо не ефективної, то принаймні нормальної роботи міністерств і відомств, що в умовах бойових дій і постійних евакуацій виявилося завданням абсолютно нездійсненним. Для точнішої характеристики умов, у яких доводилося працювати тодішнім чиновникам, наведемо закон від 24 лютого 1919 р. За цим законом «всі урядовці й співробітники державних установ, як центральних, так і місцевих, котрі залишилися на території, зайнятій більшовиками», вважалися виведеними «за штат».

Підсумкову ж оцінку діяльності державного апарату дав сам Петлюра 28 листопада 1920 р. у своєму таємному посланні до тодішнього Голови Ради народних міністрів А. Лівицького ( він обійняв цю посаду 14 жовтня74):

«Повна ревізія і система в приспособленню до державних потреб була зроблена лише в Міністерстві закордонних справ, в інших міністерствах ця справа, часто по мотивах од самого Міністерства не залежних, не могла бути переведена»75.

Проблеми, що з ними стикалися центральні органи, поєною мірою стосувалися й діяльності місцевої влади. В результаті остаточної відмови від «радянства» так само остаточно визначилася й конструкція місцевих органів, точніше, просто збереглася, адже після всіх експериментів із трудовими радами залишилася вже відома вертикаль комісарів — волосних, повітових і губернських — і паралельно органи місцевого самоврядування, які стихійно відновили свою діяльність після повалення гетьманства. Однак стара біда — відсутність належної правової основи, на яку б спиралася «верховна влада», не обминула й владу місцеву. Лише 24 червня 1919 р. Міністерство внутрішніх справ затвердило Інструкцію «Про тимчасову організацію влади на місцях», якою визначалися «правила щодо тимчасової організації адміністративного апарату і встановлення порядку і спокою в місцях, звільнених від большевиків». Передбачалося, що Інструкція зберігатиме чинність до того моменту, поки не буде ухвалено закон «Про систему управління на місцях». Та годі й говорити, що наміри так і лишилися намірами.

За Інструкцією волосний комісар призначався на посаду повітовим, той, у свою чергу, — губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх справ. Губернський комісар призначався Міністром внутрішніх справ і затверджувався Директорією. Комісари всіх рівнів у своїй діяльності спиралися на свій виконавчий апарат: на рівні повіту утворювалися «комісаріати», а вище — «управління губерніальних комісарів» (наприклад, управління при подільському губко- місарі складалося з п’яти відділів — загального, адміністративного, який відав місцевими чиновниками, паспортного, інспекції міліції, бухгалтерсько-рахункового).

Повноваження комісарів стосувалися здебільшого нагляду за виконанням розпоряджень центральної влади, мобілізаційної роботи, керівництва міліцією, інформування населення про діяльність уряду, для чого в губерніях утворювалася спеціальна служба повітових і волосних інструкторів-інформаторів на чолі з губернським інструктором, який підлягав губернському комісару. Загалом маємо підстави говорити про тенденцію до розширення повноважень місцевих комісарів порівняно з часами Центральної Ради. Найвиразніше це виявилось у статусі саме губернського комісара — вищого представника адміністративної влади в губернії, який наділявся правом видавати «обов’язкові постанови щодо охорони громадського порядку, спокою і республіканського ладу для цілої губернії або для частини її». Інша справа, що широкі повноваження нічим не підкріплювалися. Навіть відповідальність за невиконання постанов губернського комісара (не кажучи вже про реальні його можливості) обмежувалася штрафом або арештом на строк до трьох місяців. Нагадаємо, що такі ж «символічні» санкції застосовували й комісари Центральної Ради.

Практично поза межами Інструкції «Про тимчасову організацію влади на місцях» лишилися питання взаємин комісарів, які уособлювали місцеву адміністрацію, й органів самоврядування. На підставі цієї Інструкції можна дійти висновку про певні координаційні функції місцевих комісарів щодо волосних, повітових і губернських управ, які безпосередньо займалися різноманітними господарськими справами. Крім того, губернські комісари здійснювали загальне керівництво органами самоврядування в містах — міськими думами й управами, однак правовою основою для цього служило російське законодавство.

154

25 червня 1920 р. «для встановлення і поновлення влади УНР по всіх галузях державного життя в місцевостях України, які звільняються від ворожої окупації», запроваджувався інститут «цивільних прифронтових комісаріатів Уряду УНР при штабах армій, дивізій та рівних з ними фронтових груп»76 (до певної міри це нагадувало інститут місцевих комендантів, які діяли за часів Центральної Ради).

Слід також зазначити, що українська влада намагалася активізувати діяльність органів місцевого самоврядування, які, втім, за свідченнями сучасників, не мали для цього жодних засобів77.

Нарешті — про судову владу. Лише вона, здається, не викликала тоді політичних пристрастей та теоретичних дискусій. Ще 1 грудня 1918 р. у Фастові Директорія ухвалила: «Суд на території УНР провадиться іменем УНР», потім наприкінці місяця повідомила про свій намір скасувати Державний Сенат, а 2 січня 1919 р. затвердила закон про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою «Надвшций суд». 24 січня було також відновлено апеляційні суди, засновані ще Центральною Радою78. Крім того, Директорія зберегла ті інститути, які функціонували з «російських» часів і не були скасовані українською владою. Так, 19 лютого Директорія затвердила закон «Про вибори та призначення мирових суддів», за ст. 4 якого «місцеві самоврядування в черговому чи надзвичайному зібранні повинні обрати потрібну кількість мирових суддів на підставі закону бувшого Російського Уряду від 4-го травня 1917 року»79.

Хоча, зрозуміло, громадянська війна й тут внесла свої корективи. 26 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про надзвичайні військові суди. За цим законом подібні суди діяли «в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій». Якщо взяти до уваги, що на підставі закону від 24 січня 1919 р. на всій території УНР оголошувався воєнний стан, не лишиться сумнівів у тому, що «класичне» правосуддя відтіснялося на другий план.

Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й негайно виконувалися. Щоправда, особи, засуджені на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до «Верховної влади», тобто Директорії, «а в дієвій армії до Головного Отамана». Слід зазначити, що це положення, яке в незмінному вигляді збереглося й у новій редакції закону від 4 серпня 1920 р., виглядає дещо казуїстичним — якщо в січні 1919 р. Петлюра як Головний Отаман був лише одним із членів Директорії, то в серпні 1920 р., зостаючись воєнним лідером, він став ще й її одноосібним Головою. Тут ми знову пересвідчуємося в поспішності, з якою приймалися тоді закони.

Законодавство. В той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали чинність закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та гетьманства. До цього ж переліку слід додати й законотворчість радянської влади. Таким чином, основною проблемою, з якою одразу ж довелося зіткнутися Директорії, стала проблема колізій з цими попередніми й паралельними системами законодавства.

Щодо законодавства «ворожої сторони» позиція Директорії була абсолютно однозначною. Наприклад, 17 травня Голова Директорії затвердив постанову Ради народних комісарів «Про анулювання на території України чинності законів та декретів як так званого Совітського Українського, так і Совітського Російського Уряду і про відновлення чинності законів УНР». (Утім, так само ріїпуче відкидалося й українське законодавство: ще 28 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України своєю Декларацією оголосив «всі закони, накази, угоди, постанови й розпорядження як гетьмана та його агентів, так і Центральної Ради та її агентів незаконними й такими, що не підлягають виконанню»80.

Ставлення Директорії до своїх попередників було значно складнішим. Директорія не скасувала в повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, проти якого вона виступила, і водночас не відновила законодавства Центральної Ради. Слід зазначити, що з цього приводу існують різні точки зору. Так, вважається, що Директорія «відновила всі закони, прийняті Центральною Радою»81. Однак, якщо звернутися до Декларації Директорії, то виявиться, що йдеться про вибіркові заходи, оскільки в ній сказано лише про скасування «усіх законів і постанов гетьманського уряду в сфері робітничої політики» й відновлення восьмигодинного робочого дня, введеного відповідним законом

156

Центральної Ради. Аргументом на користь того, що Директорія досить обережно ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його, на думку деяких дослідників, надто «лівим», служить і такий факт — не було відновлено дію Конституції УНР та цілого ряду інших законодавчих актів, зокрема земельного закону. 8 січня 1919 р. Директорія ухвалила новий земельний закон, принципові положення якого, втім, майже не відрізнялися від попереднього. Навпаки, в чомусь він був навіть радикальнішим, бо порівняно із законом Центральної Ради вдвоє зменшував норму землі, яка закріплювалася за «дрібними господарями» — до 15 десятин. Отже, посилання на «лівизну» законодавства Центральної Ради також викликає певні заперечення.

Загалом же Директорія обрала той же шлях, що й гетьман Скоропадський — шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Наприклад, 24 січня 1919 р. Директорія скасувала «закон бувшого гетьманського уряду від 9 липня 1918 року «про відміну закону 9 січня 1918 року про національно-персональну автономію й про скасування національних міністерств»82. У національній політиці Директорія виходила з таких же принципів, що й Центральна Рада, тому без особливих проблем відновила дію цього закону, але — повторимо ще раз — так і не ухвалила якогось узагальнюючого акта щодо законодавства Центральної Ради (як і гетьмана Скоропадського).

Оцінюючи законодавчу діяльність Директорії, можна стверджувати, що на ній повною мірою позначилася відсутність чітких орієнтирів, характерна в цілому для її державницької стратегії. До речі, це один з основних докорів, що адресуються їй. У цьому зв’язку прийнято посилатися на законодавство Директорії, затверджене нею наприкінці грудня 1918 — в січні 1919 р. — у відносно мирний період. Тоді Директорія скасувала деякі «другорядні» гетьманські акти — наприклад, закон від 18 листопада 1918 р. «Про заснування державного симфонічного оркестру» (натомість законом від 24 січня 1919 р. було засновано «Українську Республіканську капелу») або закон від 3 жовтня 1918 р. «Про утворення комісії для порядкування міської адміністрації' столиці Києва», а також ухвалила ряд законів, наприклад, 1 с|чня — закон «Про вищий уряд Автокефальної православної Соборної Церкви», «Про службу в державних установах урядовців іноземних під-

157

данців», «Про державну мову», 9 січня — «Про звільнення від мобілізації деяких урядовців Судового відомства» та деякі інші.

З одного боку, цей перелік справді дає підстави для висновків, що Директорія потонула в дрібницях. Проте, з іншого боку, досвід сучасної законотворчості переконує в тому, як важко в процесі формування національної правової системи знайти необхідні пріоритети, якщо йдеться не про основоположні акти, що визначають державний устрій, а про врегулювання конкретних суспільних та економічних проблем. А втім, на тлі загальної невизначеності (нині немає однозначної відповіді навіть на питання, яку ж державу будуємо) галузеве законодавство, що розвивається без належного концептуального обгрунтування, «без стерна і вітрил», стає прекрасною мішенню для звинувачень у «другорядності» й «дріб’язковості».

У цілому ж законодавство «другої» УНР можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються лише за необхідності «швидкого реагування» на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного й кримінального законодавства.

Те ж саме стосується й державного права. Крім відомих уже тимчасових законів про форму влади в УНР, слід назвати ще й проект Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу за часів «другої» УНР поклав сам Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 р. урочисто пообіцяв «виробити й прийняти Конституцію». Однак минуло ще два місяці, поки уряд УНР утворив «правительственну комісію з 15 членів по розрібці повної конституції Української держави», яка закінчила свою роботу наприкінці жовтня83, однак підготовлені нею проекти було опубліковано вже на території Польщі. Не вдаючись до докладного аналізу цього проекту (його вже досліджували сучасні автори), зауважимо, що в ньому закріплювалася модель президентсько-парламентської республіки, визначена законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 р. Артикул перший проекту проголошував:

«Повнота влади в Українській державі належить загалу її громадян, що здійснює сю владу в справах законодавчої влади через Державну Раду, в справах виконавчої влади — через Голову Держави і Раду Міністрів, в справах справедливості — через незалежні суди».

158

Зрозуміло, що, подібно до попередніх проектів, він також був недосконалим, і серед недоліків, за визначенням самих його авторів, «може і незначних, що мимоволі могли увійти в текст», слід наголосити на тому, що проблема відносин між Головою держави і Радою міністрів усе одно лишалася нерозв’язаною. Досить звернутися до статей проекту, що визначали їхній правовий статус. Так, за артикулами 106 і 122, «виконавча влада знаходиться в руках Голови Держави і Ради Міністрів», причому «Голова Держави має вищий догляд за законністю управління», а Голова Ради міністрів «надає напрям політиці Правитель- ства, головує в Раді Міністрів і пильнує, щоби було погодження в діяльності між поодинокими міністерствами». Якщо вдатися до історичних аналогій, то статус Голови Ради міністрів певною мірою нагадував статус прем’єр-міністра України, визначений нинішнім Конституційним Договором. Усе це переконує в тому, що тодішні акти є для нас не тільки пам’ятками права: ми бачимо в них цілком актуальні проблеми, і навіть негативний досвід наших попередників має неоціненне значення.

Продовжуючи тему історичних аналогій, звернімо увагу, що тодішнім законодавцям доводилося стикатися з такими ж злободенними проблемами, що й нинішнім.

Насамперед ідеться про залежність законотворчості від суто політичних факторів, що найяскравіше проявилося в процесі підготовки закону про трудові Ради. Як відомо, перший варіант цього закону так і не набрав чинності. Потім трудові Ради трансформувалися в народні, через те розпочалася підготовка нового проекту, для чого в середині липня 1919 р. утворили спеціальну, як би сказали сьогодні, «міжвідомчу» комісію на чолі з уже не раз згаданим П. Христюком, який обіймав тоді посаду товариша міністра внутрішніх справ. Ця головна комісія поділялася на підкомісії, кожна з яких працювала над своєю проблемою, зокрема: окреслення й розмежування функцій Рад усіх рівнів; відносини між цими Радами й центральними органами; взаємини між Радами та їхніми виконавчими структурами84. Крім того, деякі найбільш зацікавлені міністерства також утворили свої власні комісії для підготовки відповідних пропозицій. Нарешті, було навіть сформовано спеціальну делегацію, яка мала виїхати за кордон для вивчення зарубіжного досвіду. Та коли вся ця кропітка й — дода-

159

мо — абсолютно професійна з точки зору сучасних стандартів підготовча робота завершилася, різка зміна політичного курсу в серпні звела її нанівець.

В інших випадках закони були відірвані від реалій життя й не давали очікуваного ефекту. Наприклад, закон «Про відновлення гарантій недоторканості особи на території УНР» від 28 лютого 1919 р., за яким кожен громадянин УНР підлягав «переслідуванню і позбавленню волі лише за передбачені належними карними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі»85. Хоча слід віддати належне нашим попередникам, які в умовах громадянської війни й анархії все-таки не забували про права людини (тут українські зобов’язання після вступу до Ради Європи, як виявляється, спираються на давні традиції). Заради об’єктивності не можна обминути й затверджену Директорією 15 серпня постанову «Про тимчасові правила що до засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутріїпньому порядку УНР», згідно з якою особи, винні в цих діях, могли бути «затримані під арешт по постановах повітових комісарів на строк до 10 днів»86. Облишмо повітових комісарів, які не мали реальної можливості здійснити ці санкції, й наведемо для порівняння рядки «Маніфесту Тимчасового Робітничо- Селянського Уряду»: «Кожен, хто примушує або умовляє виконувати розпорядження як гетьмана та його агентів, так і Центральної Ради та її агентів на місцях, піддягає розстрілу».

Зі свого боку, самі обставини життя країни також впливали на пріоритети законотворчості. В цей період економічні проблеми відійшли на задній план і регулювалися лише в поодиноких актах. Крім земельного закону, варто назвати закони про ліси від 10 січня, «Про Державну Українську Грошову Одиницю» від 6 січня, «Про хлібну повинність з урожаю 1919 року» від 15 серпня 1919 р., «Про надзвичайний одноразовий податок» від 31 травня 1920 р. «Військове» ж законодавство, навпаки, розвивалося дуже активно: 13 січня Директорія затвердила закон «Про заклик до військової служби», 18 січня — «Про прийом в дієву армію УНР охотників», 26 січня — «Про поповнення армії та фльоти», 17 лютого — «Про мобілізацію Старшин та Урядовців-учителів», 6 квітня — «Про загальний достроковий призов до виконання військової повинності народжених в 1900 році», 31 липня — «Про мобілізаціїо урядов-

160

ців державного контролю» та чимало інших, включаючи різноманітні постанови, накази й інструкції, які детально регламентували ці питання, навіть розмір добових лікарям «за працю при провадженні мобілізації населення до війська». На забезпечення виконання військової повинності та інших «державних» обов’язків було спрямовано й затверджений 26 вересня 1920 р. закон «Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР».

Негативний вплив на стан законодавства справляла також відсутність належної законотворчої процедури й чіткої системи нормативно-правових актів. Подібно до Центральної Ради, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони й постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларації (вони приймалися як Директорією, так і Радою народних міністрів) та універсали (крім відомого Універсалу про злуку із ЗУНР, можна назвати «Універсал до трудового селянства» від 10 січня 1919 р. з приводу земельної політики в УНР).

У законі «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР» містився спеціальний розділ, що так і називався — «Законодавство УНР», проте він не розв’язував старих і, навпаки, породжував нові проблеми. Досить сказати, що повноваженнями «ухвалювати законопроекти» наділялася як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів.

Усі перелічені проблеми зумовили значну увагу з боку українських лідерів до колишнього російського законодавства, чинність якого не припинялася. Свідченням цього служить інформація міністра юстиції А. Лівицького: «...Зараз провадиться робота по перекладу законів бувшої Російської імперії, прийнятих Українською Республікою, на державну мову», опублікована 7 серпня 1919 р. в газеті «Нова Рада» (для розуміння слів «прийнятих УНР» слід згадати закон Центральної Ради від 25 листопада 1917 р., за яким зберігалася чинність російського законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам). Ідею «українізації» колишнього російського законодавства бачимо й у вже згаданому посланні Петлюри знов-таки до А. Лівицького від 20 листопада 1920 р.:

«Я не можу не констатувати того факту, що цілий ряд законів бувшого Російського Правительства, які залишились чинними і в нашій Республіці, — не перекладені на нашу мову і досі ще не видані. На це треба звернути пильну увагу, бо ця хиба не відповідає нашій державній гідності».

У цьому ж, посланні йдеться також про необхідність «творчої роботи Уряду» в справі кодифікації й видання законодавства УНР, що, втім, так і лишилося наміром.

Проблеми військового будівництва. Піднявши повстання проти гетьмана Скоропадського, Директорія, на відміну від Центральної Ради, не мала жодних сумнівів відносно того, чи потрібні Українській державі збройні сили, здатні боронити її незалежність. 24 листопада 1918 р. Петлюра підписав «Наказ Армії УНР», параграфом першим якого проголошувалося створення республіканських збройних сил «для оборони Української Народної Самостійної Республіки і захисту всього трудового народу»87. Однак, як і в багатьох інших випадках, проблеми виникли тоді, коли треба було визначити концепцію формування української армії. Розглядалося кілька варіантів: від набору добровольців, а саме цю ідею підтримували Січові стрільці, — до організації збройних сил на зразок Червоної армії88. Своє бачення цієї проблеми висловив і Винниченко, який узагалі вважав, що «вся система організації військової влади була не відповідна до тих завдань революції, які висувались життям». Особливе занепокоєння викликала недостатня, на його думку, національна свідомість офіцерського складу, а також служба в лавах української армії значної кількості колишніх російських офіцерів. До речі, цей факт визнавався й «по той бік». (Так, один із найвідоміших діячів білого руху генерал Дроздовський писав, що значна частина українських офіцерів вороже ставиться до української ідеї89.)

З огляду на ці обставини й виходячи з необхідності «організації революційної й соціалістичної армії», Винниченко виступив із проектом відкриття «старшинських шкіл, в які приймалися би свідомі політично й селяни». Крім того, він запропонував запровадити інститут політичних комісарів90. Однак Петлюра не погодився з пропозиціями свого постійного «опонента».

У результаті з усіх можливих варіантів було обрано найпростіший — масову мобілізацію. За відповідним законом про її проведення, ухваленим 27 листопада 1918 р., «всі громадяни, що пройшли військову муштру у всіх родах зброї і во фльоті, здатні носити зброю від 20-ти до 35-ти років включно, й старшини до 43-х років» мали «негайно стати в ряди армії УНР для захисту здобутків революції та

162

боротьби з гетьманом і гетьманським поміщицьким прави- тельством, для здобуття землі і вільних прав трудящому народові та для того, щоби забезпечити республіканський лад і демократичні порядки в УНР»91.

Завдяки мобілізаційним заходам Директорії її збройні сили в листопаді налічували близько 150 тис. багнетів (іноді наводиться й цифра 800 тис., однак авторитетні дослідники вважають її «фантастичною»92). Проте сталося те, від чого застерігали провідники Січових стрільців — армію затопила хвиля розкладених декласованих елементів, які стали тягарем при формуванні боєздатних частин. До того ж Директорія не мала ні фінансових, ні інших ресурсів, у тому числі й належного командного складу, для утримання подібних збройних сил. Це, до речі, проявилося в самому ж законі про мобілізацію, за яким усі громадяни підлягали призову, мусили «з’явитися добре озутими, зодягненими по можливості у військове убрання зі зброєю (оружієм), як хто її має».

Саме в цьому законі — хоча були, зрозуміло, й інші фактори — Є. Коновалець вбачає коріння такого явища, як «отаманія», або «отаманщина» (цей термін використовує Винниченко). Коновалець згадує:

«На тлі повної неготовності апарату та безсилля військової влади взяти в руки маси мобілізованих з’явилася сила менших і більших збройних гуртків, які вели всякого роду самочинні операції та, швидше або пізніше, розходилися по домівках або переходили на бік більшовиків»93.

Як і в інших випадках, вину за «отаманію» українські лідери перекладають один на одного: Винниченко звинувачує Петлюру, у свою чергу Коновалець — геть усіх членів Директорії, закидаючи кожному з них, крім Винниченка, бажання створити собі військову частину, на яку він міг би спиратися «як на свою власну гвардію».

Саме «отаманщині» приписують ганебні єврейські погроми. «Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси лозунгів, — пише Винниченко, — отамани мусили чимось підбадьорювати «козацький дух». І «давали хлопцям погуляти», як говорилось тоді»94.

Взагалі це дуже складна й багатопланова проблема, яка ще тільки чекає на свого дослідника, і тут дуже важко зберегти об’єктивність. Характерно, що радянська історіографія однозначно негативно оцінювала «петлюрівщину»95, а вчені — представники української діаспори, навпаки, так само однозначно представляли Петлюру як переконаного борця з погромами і в цілому з антиєврейськими настроями96.

Якщо звернутися до офіційних документів, то в багатьох з них ідеться про необхідність активної протидії погромам. У цьому зв’язку слід згадати, зокрема, Декларацію уряду Б. Мартоса від 12 квітня 1919 р., де зазначалося:

«... Правительство не допустить до погромів над єврейським населенням України і рішуче буде боротися з цим ганебним і протидержавним явищем, яке принижує Український Нарід в очах культурних націй усього світу. Правительство УНР певне в тім, що Український Нарід, який сам пережив довгі роки національного поневолення і, оцінивши національну волю, перший оголосив національно-персональну автономію для оборони прав національних меншостей, допоможе Урядові знищити погромні вчинки темних елементів».

27 травня 1919 р. було ухвалено закон «Про створення особливої слідчої комісії для розслідування протиєврей- ських погромних подій». А 26 серпня з’явився відомий «Наказ Головної команди військ УНР», підписаний Петлюрою, яким він закликав українських вояків не плямувати себе «ганебними діями» й «не завдавати нашій державі пекучого сорому на весь світ». Петлюра продовжує:

«Всіх же тих, хто підбурюватиме Вас на погроми, наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд як зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону».

Однак у цій справі — може, більше, ніж у будь-якій іншій — з особливою силою проявився кричущий незбіг між законодавчими деклараціями й реаліями життя, особливо коли врахувати, що «і організована влада, і закони УНР» діяли лише на відстані кількох кілометрів від поїзда головного отамана97. Саме тому найбільш прийнятним видається висновок однієї з дуже небагатьох праць, де робиться спроба дати об’єктивну й виважену оцінку проблемі єврейських погромів:

«Історична правда полягає в тому, що С. В. Петлюра та уряд УНР не змогли відвернути трагедію українського єврейства, хоча намагалися зробити це в міру своїх сил і можливостей»98.

... Повертаючись до безпосередніх проблем військового будівництва (аналіз воєнних операцій — це справа «чистих» істориків), зазначимо, що, як і багато в чому іншому, формування української армії починалося фактично

164

«втретє», якщо взяти до уваги віхи становлення самої української державності.

Бракувало амуніції, зброї, майже не було технічного забезпечення, авіації, особливо відчувалася слабкість кінноти. На початку січня 1919 р. в армії налічувалося близько 50 тис. вояків при 140—150 гарматах. У травні їх лишилося 14—15 тис. — разом 11 дивізій, об’єднаних у три групи — в Запорізький корпус, Корпус Січових стрільців та Волинську групу.

Паралельно діяла Українська Галицька армія, кількісний склад якої оцінюється по-різному. Вважається, що в липні 1919 р. річку Збруч перейшло від 60 до 85 тис. вояків, а в січні 1920 р. їхня кількість становила близько 20 тис. Зрозуміло, що для успішної боротьби навіть об’єднаними силами цього було замало.

Якщо спеціально виділяти заходи, спрямовані на зміцнення українських збройних сил, то варто наголосити на ідеї, запозиченій у Червоної армії, організатори якої, однак, теж не були оригінальними. Йдеться знов-таки про інститут комісарів, народжений ще за часів Французької революції. Змінилася лише назва.

13 травня 1919 р. було ухвалено закон «Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях». Його очолював Головний державний інспектор, який брав участь у засіданнях Ради народних міністрів із дорадчим голосом. Завдання ж інспекторату полягали в тому, щоб

«стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів центральної військової влади, перестерігати й в пні винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, пияцтво, мародерство, грабіжництво та недбале відношення до служби, а також за тим, щоби не було господарських зловживань в частинах і інституціях».

Державні інспектори, яких тоді називали «правою рукою й очима вищої центральної влади»99, мусили в основному інформувати про ситуацію у військах (адже не мали права втручатися в «оперативну й адміністративну» діяльність командирів), але в «крайніх» випадках наділялися правом негайно усунути з армії «ворожій і непевний елемент», невідкладно «повідомляючи про це відповідне начальство, правительство і головного отамана». Однак якщо дії інспектора визнавалися безпідставними, він «підпадає під відповідальність по закону «Про надзвичайні суди».

Сучасники позитивно оцінювали цей закон, оскільки він сприяв зміцненню дисципліни й порядку у військах, хоча, звичайно, сприймався неоднозначно.

Поступово українська армія отримала також власні статути — так, у 1919 р. було затверджено статут внутрішньої служби, в 1920 р. — статут залогової (тобто гарнізонної) та польової служби.

Та все одно будівництву українських збройних сил не вистачило такої енергії й волі, яку проявили більшовики в процесі формування Червоної армії. У спогадах генерала О. Удовиченка — одного з відомих українських військових діячів — це викладено так:

«Сила більшовиків полягала в:

1. Залізній організованості комуністичних верхів та бажанні їх лишитися при владі.

2. Скупченні всієї влади в руках Совнаркому (диктатура).

3. Безоглядному, нічим нестриманому, терорі, в геніальній провокаторській здібності зруйнувати і знищити будь-який замах опозиції різних ворожих організацій на внутрішньому фронті.

4. Демагогічності і знанні психології народу. Троцький і Ленін висовували тоді гасла, які навіть не відповідали ідеям комунізму, аби придбати собі нових прихильників»100.

Українські політичні сили навіть в умовах смертельної небезпеки не зуміли консолідуватися, а міжпартійні чвари посилилися ще й «наддніпрянсько»-галицькими непорозуміннями, а відтак і конфронтацією між командуваннями обох армій.

Утім, були й форс-мажорні фактори — українські війська зазнали суттєвих втрат ще від одного ворога — тифу (називається цифра близько 100 тис. військовослужбовців, померлих від цієї хвороби). Однак, як зазначалося у «Лю- барській» декларації уряду УНР, «держави світу не тільки дивилися на те, що український нарід гине без усяких санітарних засобів, а, навіть, забороняли привозити на Україну потрібні нашому війську ліки». Отже, це становило ще один чинник воєнних невдач УНР. Ведучи боротьбу на кілька фронтів, УНР лишилася без союзників, на допомогу яких вона могла б спиратися.

«Про Україну майже нічого не знають». Одразу після приходу до влади Директорія зіткнулася з проблемою, над розв’язанням якої до неї билися її попередники. Нагадаємо, що Центральна Рада почала з контактів з Антантою, а потім переорієнтувалася на Німеччину. Гетьман Скоропадський, почавши розвивати відносини з Німеччиною, після її поразки знову прагне відновити контакти з Антантою. Директорія ж опиняється перед вибором — або Антанта, або

166

радянська Росія. Однак саме тут і виникли основні суперечки. Як зазначав С. Петлюра в листі до вже згаданого генерала О. Удовиченка, українські політичні партії

«не усвідомлювали собі головного: чи Україна як самостійна держава повинна у своїй закордонній політиці опиратися на Європу чи на Москву — Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас — занадто ще сильна, частина с.-д. перевагу давали Москві, а не Європі. Спиратись треба було на Європу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу»101.

Перші зовнішньополітичні акти Директорії, насамперед її Декларація, ніяк не визначали пріоритетів і містили заклик розвивати дружні відносини з усім світовим співтовариством:

«В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на грунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав. Ставлячи перед собою великі та складні завдання, Директорія хотіла би всі здорові, трудові сили свого народу вжити не на криваву боротьбу з сусідами, а на утворення нового життя в краю та на заведення порядку й ладу, так бажаного всім працюючим».

Та цей заклик так і не дістав підтримки.

Антанта, до якої насамперед він адресувався, займала вже зовсім протилежну позицію й не згадувала про свої колишні «аванси». Ситуація змінилася, і відповіддю на «мирні ініціативи» Директорії став «Загальний наказ № 28», виданий французьким генералом д’Ансельмом 7 лютого 1919 р. в Одесі. Ось текст наказу:

«Генерал д’Ансельм приняв, починаючи від 15 січня 1919, командування арміями полудневої Росії, а також військовими одиницями чужоземних націй. Франція й союзники не забули змагань, які Росія зробила на початку війни й зараз вони прийшли в Росіїо, щоб дати всім благодійним елементам і патріотам можливість відновити в краю порядок, який давно вже знищено страхіттями громадянської війни».

Як зазначав В. Винниченко,

«Франція не мала ніякого матеріального інтересу (цього єдиного мотиву всіх «шляхетних» капіталістичних держав) в поділі Росії, в обороні самостійності України. Краще мати своїм довж- ником якусь одну сильну, централізовану, платіжоздатну одиницю, вже відому, певну, ніж десяток дрібних, невідомих, непевних. А особливо яка рація лихвярській, імперіалістичній Франції обстоювати державність української нації, тої нації, яка не мала буржуазії, того безпосереднього контрагента, з яким треба робити «інтерес»? В ім’я «традиційної любови французів до права й справедливості?»102

167

Зрозуміло, тут лунають особисті мотиви, адже заради можливої згоди з французами на їх вимогу «соціалісти» Винниченко й тодішній прем’єр Чехівський змушені були вдатися до відставки. Однак і це не змінило ситуацію.

Тим часом остаточно розвіялися перспективи порозуміння з Москвою. Цьому передувала так звана «війна нот» між урядами обох держав. Так, 31 грудня, 3 і 4 січня тодішній прем’єр і міністр закордонних справ В. Чехівський направив Раднаркому три ноти, в яких запитувалося, «з яких причин російське совітське військо робить наступ на територію УНР. І в той саме час, коли Директорія стала на грунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні». Нарком закордонних справ Г. Чічерін відповів:

«Ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний».

Щоправда, висловлювалася згода прийняти в Москві представника Директорії, однак лише тоді, коли буде доведено, що вона «припинила боротьбу проти працюючих мас України й вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу англо-французького й американського імперіалізму»103.

Прагнучи зупинити бойові дії (які, втім, велися незалежно від дипломатичних зусиль), Директорія все-таки направила свого представника до Москви. Однак переговори тривали аж до 4 лютого, коли під ударами більшовицьких військ було залишено Київ, —і закінчилися безрезультатно.

Отже, як «промосковський», так і європейський орієнтири зовнішньої політики УНР виявилися примарними, і в квітні Директорія проголошує політику «опори на власні сили», про що сповістила Декларація уряду Б. Мартоса:

«Не бажаючи повторення чужого панування на Україні, нове Народне Правительство торжественно заявляє, що не буде кликати собі на допомогу чужої військової сили, з якої б то не було держави. Всякі договори з чужими державами Народне правительство заключатиме тільки на основі визнання ними самостійної України і невтручання в наші внутрішні справи».

Однак вже в другій половші 1919 р. система орієнтирів знову міняється, і УНР входить у сферу зовнішньополітичного впливу Польщі, яка з недавнього супротивника перетворилася на її основного союзника. Результатом цього став українсько-польський договір від 21 квітня 1920 р. , що й досі

168

викликає неоднозначні оцінки, адже за військову та іншу підтримку Україна робила значні територіальні поступки.

Можна навести полярні точки зору. Так, відомий тоді український юрист і політичний діяч С. Шелухін зазначає, що «договір од початку й до кінця б’є по чуттю чести й гідності національної, по доброму імени й по інтересах української нації»104. Так само М. Грушевський (стаття «Україна, Польща і Росія») вважав, що цей акт означав «польську окупацію правобережної України»105.

З іншого боку, на думку С. Петлюри, висловлену в згаданому листі до О. Удовиченка, «порозуміння з поляками треба розглядати як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою»106.

Саме ця теза прозвучала і в інтерв’ю тодішнього міністра закордонних справ УНР А. Ніковського, яке він дав 22 серпня 1920 р. віденській газеті «Neils Wiener journal»: «Нам як сусідам Польщі вихід на Захід замкнений, і це вже було причиною порозуміння з Польщею»107.

Поза «польською орієнтацією» українські лідери шукали інших союзників. Саме тому особливо наголошувалося також на відносинах з країнами Чорноморського басейну. Крім того, 1920 р. позначився й спробами порозумітися з бароном Врангелем.

Слід зазначити, що УНР мала потужну дипломатичну службу. Після перших кроків Центральної Ради й плідної діяльності гетьманської адміністрації Директорії лишилося тільки продовжити зусилля своїх попередників, що, власне, вона й робила. Однак саме у цьому випадку гонитва за «валовими показниками» принесла зворотний результат. Як дошкульно згадував Д. Дорошенко,

«серед українського громадянства запанувала якась «тяга» закордон: хто тільки міг старався записатись до якоїсь дипломатичної місії й виїхати. Формувалось безкінечне число дипломатичних місій до всіх держав світу... Можна було подумати, що вся «свідома Україна» задумала виселитись в чужі землі... До місій та комісій, що виїздили закордон, прилипала маса випадкового елементу, що не мав нічого спільного ні з дипломатією, ні з українською справою і який по приїзді за кордон (першим етапом цього «переселення народів» був Відень), почуваючи себе вже поза межами досягання більшовиків і своєї власної влади, давав волю своєму сану й апетитам, так що... жителі Відня, як мені потім переказували, перестали були пускати до себе людей з українськими пашпор- тами»108.

До того ж проблема полягала не тільки в моральних якостях молодих українських дипломатів. Знову, але вже на

169

міжнародній арені, проявилися «надцніпрянсько»-галицькі непорозуміння — так, на Паризькій мирній конференції делегації УНР і ЗУНР виступали окремо109, — не кажучи вже про відсутність чіткої організації роботи самого МЗС.

Сталося так, що Міністерство закордонних справ часом не мало навіть чіткого уявлення про кількість різноманітних місій (спеціальних, надзвичайних, фінансових, торговельних), які діяли на власний розсуд і витрачали величезні кошти. Це, у свою чергу, примушувало МЗС УНР іти на скорочення штатів (і навіть припинення діяльності деяких місій). Так, у жовтні 1920 р. за браком коштів міністерство тимчасово припинило діяльність українських посольств у Болгарії, Швеції, Греції, Данії та навіть у СІНА, а представництва у Франції, Туреччині, Чехословаччині перебували в значній фінансовій скруті110.

Ці ж фінансові проблеми перешкодили Міністерству закордонних справ повного мірою розгорнути справу зовнішньополітичної інформації, хоча воно ясно усвідомлювало її важливість. В огляді його діяльності за липень 1920 р. зазначалося:

«Повне розуміння пресової справи з’являлось для закордонної діяльності Міністерства одним із першорядних чинників, тому, що зараз наша держава, спиняючись хвилево без території, має для піддержання української державності взагалі і українського питання за кордоном зокрема тільки два фактори: 1) А-р-м-і-ю, що з зброєю в руці зазначає перед світом існування Української Держави і 2) п-р-е-с-у, посередством якої може впливати на хід політичних подій відносно України»111.

І все одно ефективність української пропаганди була досить низькою. Як приклад можна навести рядки з інформації начальника Української військової місії в Польщі про зустріч зі своїм англійським «колегою» генералом Кордоном де Віаром: «Про Україну знають дуже мало»112.

А все разом це зумовило зовнішньополітичні невдачі УНР, зокрема те, що «великі держави Європи, за визнанням Петлюри (відозва до українського народу з нагоди п’ятої річниці проголошення ГУ Універсалу), «не хотіли розуміти» українських змагань»113.

1 Державний вістник. 1918. № 63.

2 Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. К., 1990. Ч. 3. С. 110.

3 Коновалець Є. Спомини й уваги // Історія січових стрільців. К., 1992.

С. 312.

170

4 Ковалевський С. По джерелах боротьби: Спомини. Враження. Рефлексії. Інсбрук, 1960. С. 451.

5 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7 т. Скрентон, 1962. Т. 1. С. 72.

6 Республіканські вісті (Вінниця). 1918. 29 листоп.

7 Там же. 19 груд.

8 Дорошенко Д. Історія України. 1917—1920: У 2 ч. Ужгород, 1932. Ч. 2. С. 422.

9 Республіканські вісті. 1919. ЗО листоп.

10 Народне слово (Біла Церква). 1918. 17 груд.

11 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917—1920: У 4 ч. Відень, 1921. Ч. 4. С. 1.

12 Ковалевський С. Цит. праця. С. 454.

13 Яковлів А. Основи Конституції У.Н.Р. Париж, 1935.

14 Республіканські вісті. 1918. 1 груд.

15 Последние новости (Киев). 1918. 21 дек.

16 Республіканські вісті. 1918. 14 груд.

17 Вістник УНР. 1918. 21 груд.

18 Міцюк О. Доба Директорії УНР: Спомини і роздуми. Львів, 1938. С. 25—26.

19 Мазепа І. В огні і бурі революції: В 3 ч. Аугсбург, 1950. Ч. 1. С. 74.

20 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 141.

21 Там же. С. 142.

22 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1917. С. 10.

23 Яковлів А. Цит. праця. С. 24.

24 Ковалевський С. Цит. праця. С. 446.

25 Коновалець Є. Цит. праця. С. 312.

26 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 239.

27 Там же. С. 233.

28 Христюк П. Цит. праця. Ч. 4. С. 49.

29 Последние новости. 1919. 24 янв.; Україна (Київ). 1919. 21 січ.

30 Там же.

31 Ковалевський С. Цит. праця. С. 444—445.

32 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 243.

33 Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 10. С. 146.

34 Народна воля. 1919. 31 січ.

35 Міцюк О. Цит. праця. С. 40.

36 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1928. С. 128.

37 Христюк П. Цит. праця. Ч. 4. С. 58.

38 Вістник УНР. 1919. 8 лют.

39 Там же. 15 лют.

40 Робітнича газета. 1919. 1 лют.

41 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 293.

42 Життя Поділля (Кам’янець-Подільський). 1919. 20 лют.; Вістник державних законів для всіх земель УНР. 1919. Вип. 8.

171

43 Христюк II. Цит. праця. Ч. 4. С. 100.

44 Життя Поділля. 1919. 19 берез.

45 Коновалець Є. Цит. праця. С. 325.

46 Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле (1914—-1920). Мюнхен, 1969. С. 431.

47 Життя Поділля. 1919. 22, 23 берез.

48 Там же. 21 берез.

49 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 288.

50 Громада (Кам’янець-Подільський). 1919. 19 черв.

51 Стоків М. Цит. праця. Т. 7. С. 60.

52 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 356.

53 Там же. С. 355.

54 Мазепа І. Цит. праця. Ч. 1. С. 181.

55 Яковлів А. Цит. праця. С. 27.

56 Вістник державних законів для всіх земель УНР. 1919. Вип. 39.

57 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. ЗОЇ—302.

58 Вістник УНР. 1919. 19 лип.; 6 серп.

59 Шаповал М. Цит. праця. С. 150.

60 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 322.

61 Вістник УНР. 1919. 16 серп.

62 Симон Петлюра: Вибрані твори і документи. К., 1994. С. 166.

63 Трудова громада (Кам’янець-Подільський). 1920. 6 січ.

64 Україна (Вінниця). 1920. 29 трав.

65 Громада. 1919. 13 черв.

66 Мишуга І. Державна адміністрація на Україні. Камінець, 1919. С. 4.

67 Вістник УНР. 1919. 19 верес.

68 Слово (Кам’янець-Подільський). 1920. 23 жовт.

69 Україна. 1920. 28 трав.

70 Українська революція: Документи. 1919—1920. Нью-Йорк, 1984. Т. 2. С. 225.

71 Мишуга І. Цит. праця. С. 42, 44.

72 Мазепа І. Цит. праця. Ч. 3. С. 16.

73 Слово. 1920. 31 жовт.

74 Там же. 17 жовт.

75 Українська революція... Т. 2. С. 376.

76 Слово. 1920. 12 жовт.

77 Там же. 1 жовт.

78 Республіканські вісті. 1918. 4 груд.; Последние новости. 1918. 21 дек.; Вістник державних законів... 1919. Вип. З, 7.

79 Вістник державних законів... 1919. Вип. 5.

80 История государства и права Украйни: В 2 т. К., 1987. Т. 2. С. 60.

81 Яковлів А. Цит. праця. С. 23.

82 Вістник державних законів.... 1918. Вип. 5.

83 Слово. 1920. 16 жовт.

84 Вістник УНР. 1919. 6 серп.

85 Вістник державних законів... 1919. Вип. 17.

172

86 Там же. Вип. 33.

87 Ставка (орган інформаційного бюро Армії УНР). 1918. 16 груд.

88 Назарук О. Рік на великій Україні. Відень, 1920. С. 81—82.

89 Дневник генерала М. Дроздовского. Берлин, 1923. С. 109.

90 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 185—186.

91 Закони і розпорядження у справі призову до війська. Кам’янець- Подільський, 1919. С. 2.

92 Стефанів 3. Історія українського війська // Київська старовина.

1993. № 2. С. 91.

93 Коновалець Є. Цит. праця. С. 309.

94 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 185—186.

95 Див.: Хміль І. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. 1980. № 3.

96 Див.: Гунчак Т. Симон Петлюра і євреї. К., 1992. С. 16, 19, 20.

97 Феденко П. Український рух у XX столітті. Лондон, 1959. С. 183.

98 Екельчик С. Трагічна сторінка української революції. Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні (1917—1920) // Симон Петлюра та українська національна революція. К., 1995. С. 165—217.

99 Надія України (Рівне). 1919. 13 трав.

100 Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінніпег, 1952.

101 Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи: У 2 т. Нью-Йорк, 1979. Т. 2. С. 516.

102 Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 282.

103 Ці аспекти зовнішньої політики Директорії докладно розкрито, зокрема, в працях: Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 рр. К., 1995. С. 218—221; Історія України: нове бачення: У 2 т. К., 1996. Т. 2.

104 Шелухін С. Варшавський договір між поляками й Петлюрою 21 квітня 1920. Прага, 1926. С. 11.

105 Центральний державний історичний архів України. Ф. 1235, on. 1, спр. 186. Арк. 1.

106 Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. Т. 2. С. 517.

107 Подольский край. 1920. 16 сент.

108 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. С. 400.

109 Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни. 1918—1919: У 2 ч. Нью-Йорк, 1966. Ч. 2. С. 121.

110 Українська революція... С. 329.

111 Там же. С. 249.

112 Там же. С. 293.

113 Симон Петлюра. Вибрані твори і документи. С. 182.

Вернадський В. Щоденник (1918 рік, Полтава) // Київська старовина.

1993. № 3, 4.

Верстюк В. Ф. Українська революція: Доба Центральної Ради // Український історичний журнал (УІЖ). 1996. № 6.

Вєгров І. , Виговський М. Національні грошові знаки України. 1917— 1920 рр. // Київська старовина. 1993. № 1.

Вєдєнєєв Д. З досвіду побудови дипломатичної служби України// Розбудова держави. 1993. № 3.

Вєдєнєєв Д. На захисті прав українства (з історії консульської служби України) // Розбудова держави. 1994. № 4.

Винар Л. Михайло Грушевський. Історик і будівничий нації. Нью- Йорк; Київ; Торонто, 1995.

Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. К., 1990.

Винниченко В. Заповіт борцям. К., 1991.

Вировий В., Притуляк П. Центральна Рада у боротьбі за підписання Брестського миру // Політологічні читання. 1995. № 2.

Висоцький О. До питання про міжнародні зв’язки української соціал- демократії за доби Директорії // Політологічні читання. 1994. №1.

Галенко О., Яневський Д. Перший Уряд демократичної України. К, 1992.

Горак В. Зліт і падіння Директорії (1918 р.) // Віче. 1995. № 4.

Гордієнко В. Українська Галицька армія. Львів, 1991.

Горєлов М. Є. Дмитро Донцов: штрихи до політичного портрета //УІЖ.

1994. № 5, 6.

Городня Н. їм потрібні були сильні союзники. Українське питання на Паризькій мирній конференції 1919 року //Політика і час. 1995. №11. Гошуляк І. Л. Про причини поразки Центральної Ради //УІЖ. 1994. № 1. Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі за владу на Україні (кінець 1917 р. — початок 1919 р.). К., 1993.

Грищенко І. Українська революція 1917—1921 рр. і процес новітнього державотворення в Україні // Українська державність. К., 1993. С. 337— 339.

Демченко Т. П., Курас Г. М. І. Л. Шраг — «славний український діяч» // УІЖ. 1993. № 10.

Державний центр УНР в екзилі. Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993. Дзейко Ж. Правовий статус вищих органів державної влади періоду гетьманщини // Розбудова держави. 1996. № 3.

Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1917 року: нові дані німецьких архівів // Політологічні читання. 1994. № 1.

Дмитрієнко М. Ф., Лисенко О. Ю. Національна валюта України (1918—1919 рр.) // УІЖ. 1994. № 6. [5]

174

Донцов Д. Історія розвитку Української держави двадцятого століття. К., 1993.

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 рр. Т. 1. Доба Центральної Ради // Березіль. 1991. № 1—12; 1992. № 1—2.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле // УІЖ. 1993. №1, 2—3, 4—6, 7—8; 1992. № 6, 7—8, 9, 12.

Задунайський В. Ранги і посади Наддніпрянської Армії // Київська старовина. 1994. № 4.

Історія держави і права України: У 2 т. X., 1993.

Історія січових стрільців. К., 1992.

Історія українського війська: У 2 ч. К., 1992.

Історія України: нове бачення: У 2 т. К., 1996.

Кичигіна Н. «Україна, якої я домагався» (Чому Винниченко повернувся на батьківщину 1920 року) // Політологічні читання. 1994. № 3.

Конституційні акти України. К., 1992.

Конституція Української Народньої Республіки (1918 р.) // Розбудова держави. 1992. № 5.

Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. К., 1992.

Копиленко О. Л. «Українська ідея» М. Грушевського: історія і сучасність. К., 1991.

Копиленко О. Грушевський: «Якої ми хочемо автономії і федерації» // Правова держава. 1992. Вип. 1.

Копиленко О. Уроки Центральної Ради // Радянське право. 1991. № 9.

Копиленко О., Копиленко М. Грушевський і деякі проблеми розбудови української держави // УІЖ. 1996. N° 5.

Копиленко О., Копиленко М. До 75-річчя української виконавчої «вертикалі» // Місцеве та регіональне самоврядування. 1995. Вип. 8—9.

Копиленко О., Копиленко М. «Друга» УНР: спроба історико-теоре- тичного аналізу // Право України. 1996. № 8.

Копиленко О., Копиленко М. Законодавство про землі і ліси «другої» УНР // Місцеве та регіональне самоврядування. 1996. Вип. 1—2(14—15).

Копиленко О., Копиленко М. З досвіду законотворчості УНР та Української держави // Право України. 1995. № 5—6.

Копиленко О., Копиленко М. «Зловмисного характеру постанови зборів» //Місцеве та регіональне самоврядування. 1995. Вип. 10—11.

Копиленко О., Копиленко М. Зовнішня політика Центральної Ради // Політика і час. 1992. № 11—12.

Копиленко О., Копиленко М. Маловідомі сторінки спадщини М. Грушевського // Право України. 1996. № 9.

Копиленко О., Копиленко М. Український федералізм // Місцеве та регіональне самоврядування. 1994. Вип. 6—7.

Коріненко П. Формування структури і кадрового корпусу місцевих органів влади на Україні в 1918—1920 рр. // Проблеми людини. 1994. Вип. 1.

Кульчицький В. С. та ін. З історії української державності. Львів, 1992.

Кульчицький В. С. Центральна Рада. Утворення УНР //УІЖ. 1992. № 5.

Лащенко Р. Як обирали Директорію УНР // Розбудова держави. 1992. № 6.

Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. Львів, 1995.

Лупандін О. Українська консульська служба в 1918—1924 рр. // Вісник міжнародних відносин. 1993. Вип. 1.

Лупандін О. І. Українсько-російські мирні переговори. К., 1994.

175

Мироненко О. М. Верховне управління Українською державою (квітень- грудень 1918) // Правова держава. 1995. Вип. 6.

Мироненко О. М. Перші демократичні вибори в Україні //Правова держава. 1994. Вип. 5.

Мироненко О. Суд і судочинство в УНР (березень 1917 — квітень 1918) І І Вісник Академії правових наук України. 1994. Вип. 2.

Мироненко О. М. Судові реформи за гетьмана П. Скоропадського // Правова держава. 1996. Вип. 7.

Мироненко О. М., Бенько О. П. Правоохоронні органи Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918). К., 1993.

Мірчук П. Причини загибелі УНР. Від II до IV Універсалу //Державність. 1992. № 1, 2.

Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. 1992. № 1.

Мусієнко В., Малишевський О. Українізація органів державної влади в гетьманській державі П. Скоропадського // Розбудова держави. 1996. № 2.

Останній гетьман. К., 1993.

Павленко В. Дипломатична місія УНР в Болгарії (1918—1920 рр.) //УІЖ. 1992. № 12.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1918 рр. К.,

1995.

Панченко В. Повернення Винниченка // Віче. 1993. № 2.

Піскун В. Одне писали, інше тримали в «умі». Мирні переговори між Українською державою та РСФСР 1918 року //Політика і час. 1994. № 2.

Покровська І., Хорошилова Ю. Місія, приречена на невдачу. Українсько-британські відносини за часів правління гетьмана Скоропадського та Директорії // Політика і час. 1995. № 5.

Полішук В. Фінансова політика Української Центральної Ради і Директорії // Розбудова держави. 1995. № 9.

Продаюок Ф. Дипломатія держави гетьмана Скоропадського (1918 р.) // Політика і час. 1992. № 5.

Реєнт О. П. Ставлення пролетаріату до Центральної Ради //УІЖ. 1994. № 4.

Реєнт О. Українська революція. К., 1996.

Революция на Украине по мемуарам бельїх. К., 1993.

Римаренко Ю. І. Національний розвій України. К., 1995.

Рогожин А., Гончаренко В. Земельне законодавство Центральної Ради // Вісник Академії правових наук України. 1994. Вип. 2.

Розовик Д. Ф. Центральна Рада й українська культура // УІЖ. 1993. N° 2—3.

Симон Петлюра та українська національна революція. К., 1995.

Сідак В., Сирота А. Так зароджувалися спецслужби //Військо України. 1994. № 1.

Скоропадський П. Спомини. К., 1992.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. К., 1993.

Солдатенко В. Ф. До питання про початок громадянської війни на Україні// УІЖ. 1991. №7. С. 16—26.

Солдатенко В. Ф. Еволюція суспільно-політичних поглядів В. Винниченка в добу української революції // УІЖ. 1994. N° 6; 1995. N° 1.

176

Солдатенко В. Ф. Запровадження автономії і збройні сили республіки // УІЖ. 1992. № 7—8.

Солдатенко В. Ф. Збройні сили в Україні (грудень 1917 — квітень 1918 рр.) // УІЖ. 1992. № 12.

Солдатенко В. Ф. «І дати всеросійським справам спокій» // Віче. 1993.

№ 8.

Солдатенко В. Ф. Становлення української державності і проблема Збройних сил (березень 1917 р. — квітень 1918 р.) //УІЖ. 1992. № 5.

Солдатенко В. Ф. Центральна Рада і українізація армії //УІЖ. 1992. № 6.

Солдатенко В. Ф. Четвертий універсал // Політика і час. 1991. № 1.

Солдатенко В. Ф., Солдатенко І. В. Виступ полуботківців у 1917 році // УІЖ. 1993. № 7—8, 9, 10.

Стефанів 3. Історія українського війська // Київська старовина. 1993.

№ 2.

Стрельський Г. Олександр ІІІульгін — вчений і політик //Київська старовина. 1994. № 3.

Стрельський Г. «І прийде час...» (Ескіз біографічного нарису про першого міністра закордонних справ України О. Я. Шульгіна) //Політика і час. 1994. № 1.

Тищик Б. И., Вівчаренко Ф. А. Західноукраїнська Народна Республіка. Коломия, 1993.

Тищик Б. Винниченко, законодавча діяльність та державний устрій ЗУПР // Республіканець. 1993. № 7—8.

Ткаченко В. Отаманщина // Віче. 1992. № 9.

Ткачук А Симон Петлюра // Київська старовина. 1992. № 6; 1993. № 1.

Томенко М. Загадка авторства Конституції УНР //Трибуна. 1993. № 2. С. 36—37.

Удовиченко О. Україна у війні за державність. К., 1993.

Українська ідея: постаті на тлі революції. К., 1992.

Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. К., 1996. Т. 1.

Українські політичні партії кінця XIX — початку XX ст. К., 1993.

Устименко В. С. В. Петлюра: «...Я вірю, що Україна, як держава, буде» //Віче. 1995. № 2.

Феденко П. Влада Павла Скоропадського. К., 1995.

Чалий В. Українська держава 1917—1920 років як суб’єкт міжнародного права // Нова політика. 1996. №1.

Шевченко І. Біля витоків. Становлення дипломатії доби УНР // Політика і час. 1995. № 9.

Яковлів А. Основи Конституції УНР // Розбудова держави. 1992. № 5.

Яновський Д. Маловідомі конституційні акти України. К., 1991.

Яновський Д., Затока О. «Не допускайте зміїї у Статуті секретаріату» // Віче. 1995. № 12.

Увазі читачів пропонуються деякі законодавчі акти, які досить точно характеризують законотворчу діяльність УНР та Української держави і ще не друкувалися в сучасних виданнях. Вони стосуються виборчого права, економічних проблем і соціальної політики, державного будівництва, організації судової влади. Ми переконуємось у високому професіоналізмі наших попередників (ідеться, зокрема, про ухвалений Центральною Радою закон про вибори до Українських Установчих зборів), водночас бачимо недоліки, які пояснюються насамперед поспіїпністю розробки правових актів (про це свідчить, наприклад, навіть зовнішнє оформлення законів, затверджених Директорією). Втім, те ж саме можна сказати й про стан нашого нинішнього законотворення.

Ознайомлення з цими актами, які жодним чином не слід відносити до категорії «пам’яток» — настільки тісно вони переплітаються із сучасністю, — безперечно, буде дуже корисним і повчальним.

Тексти подаються в сучасній орфографії за збереження специфіки тодішнього слововживання.

<< | >>
Источник: Копиленко О. Л., Копиленко М. Л.. Держава і право України. 1917—1920: Навч. посібник.— К.: Либідь,1997.— 208 с.. 1997

Еще по теме «ДРУГА» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Директорії):

  1. § 3. Українська адміністративно-правова наука і практика на початку XX cm.
  2. Розділ II. Утворення Української Народної Республіки. Державний лад і право УНР. III Універсал Центральної Ради (7 листопада 1917 р.)
  3. § 1. ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ
  4. § 2. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
  5. Розділ 10. Державотворчий процес вУНР доби Директорії (кінець 1918-1920 pp.)
  6. Розділ 11. Державотворчий процес в Західноукраїнській Народній Республіці
  7. Тема 13. Українська Народна Республіка часів Директорії та її право
  8. Тема 14. Утворення радянської держави і права в Україні Становлення радянської влади в Україні
  9. § 3. Розвиток парламентаризму в Західно-Українській Народній Республіці
  10. Розбудова Української держави до 1996 р.
  11. «ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -