Тема 12. Радянська Україна – реалізована

як суспільнополітичний феномен

Р

АДЯНСЬКИЙ період в історії у країни повністю

пов'язаний з більшовицьким напрямком українського державотворення. Тому слід передусім окреслити основні теоретичні підвалини та світоглядні засади більшовизму як суспільного феномену.

Сьогодні існують найрізноманітніші потрактування більшовизму.

нальною силою, що виводить людство на правильний шлях розвитку, хай і силовими засобами. Другий варіант розгляд більшовизму як суто російського, євразійського явища, котре зновтаки виступає рятівною силою в складній ситуації; не дає розпастися «великій Росії», знаходить ресурси для проведення індустріалізації та протистояння.ворожій європейській цивілізації, а згодом трансформується в більш м'які структури суспільної організації, властиві російській традиції. Близька до останнього варіанту і позиція але вже не апологетична, а об'єктивістська, що потрактовує більшовизм як різновид соціальної організації, яка вирішує, і досить ефективно, завдання індустріалізації та загальної модернізації відсталих країн.

Критичні варіанти теорій осмислюють більшовизм як варіант більш загального явища, властивого XX століттю тоталітаризму, що охоплює всі сфери суспільного життя, підкоряючи їх єдиному принципу, єдиній ідеології, єдиній партії з її апаратом і в світоглядному плані виступає як «втеча від свободи» масової людини перед загрозами і проблемами сучасної цивілізації.

Інший підхід дослідження опозиції «відкритого суспільства» (демократії, починаючи з давніх Афін) і «закритого» (від Спарти до нацистської Німеччини і комуністичної Росії).

ПИВШІЙ ЛОБА

349

348

значених утопічних моделей, у штучному конструюванні та програмуванні людського життя.

Нарешті, більшовизм розглядається і як безпосереднє продовження і посилення російської імперської традиції, з її нехтуванням персоною, особистістю, підкоренням приватного життя колективному, общинному, з месіанськими спробами побудувати Царство Боже на землі й ощасливити все людство, і передусім братні слов'янські народи.

УСІ зазначені підходи мають певні підстави, якими б взаємовиключними вони (підходи) не були. Тому автори намагатимуться уникнути заідеологізованих крайнощів і запропонувати читачеві своєрідний синтетичний ракурс розгляду проблеми більшовизму, передусім більшовизму на теренах України (де він мав істотну специфіку порівняно з Росією як місцем свого виникнення).

Глибинні підвалини більшовизму крилися у розгубленості, навіть переляканості значних груп людей країн, які розпочали швидку індустріалізацію і, відповідно, перехід до динамічного, соціальне мобільного суспільства, де розпадаються усталені, традиційні зв' язки, і людина мусить здобувати собі «місце під сонцем», де майбутнє є негарантованим. Такий процес загострював усі існуючі суперечності. Тому не випадково К.Маркс писав про комунізм як «справжнє розв'язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв'язання суперечки між існуванням і сутністю, між опред

мечуванням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він вирішення загадки історії, і він знає, що він є це вирішення»1.

Як бачимо, марксистський комунізм (до якого звертався більшовизм як до теоретичного обгрунтування) відверто виступав як ідеологія месіанізму, як абсолютна соціальна істина, як метод припинення всіляких суперечностей і здобуття довершеної досконалості життя. До цього долучилися специфічні риси російської ментальності, якраз наприкінці XIX на початку XX століття збуреної поступом капіталістичної цивілізації.

У політичному плані ідеї подолання недосконалості буття і спрямування історії на єдино істинний шлях набували вигляду утопії; оскільки ж в умовах самодержавства, отже, і силового придушення будьякої відвертої опозиції, абсолютної сваволі монарха,

351

j.•;.',,4«ui.

M mti • f 14 '!4'

ПАГИГИ Т ICTCPIt УКРАЇНСЬКОГО ТІТЖЛВОТВОРЕИНЯ

стримуваної тільки страхом перед невдоволенням дворянської верхівки (згадаймо долю Павла І), радикальна політика мислилася тільки як насильницька руйнація існуючого й організована вибудова нового, то й утопія в умовах Росії набула вигляду раціоналістичносилової, такої, що має торкнутися перебудови геть усіх сторін життя на засадах вищої досконалості.

Якщо така утопія лишається керівною настановою невеликої групи політичних активістів, вона не справляє значного впливу на суспільне життя. Проте коли внаслідок якихось причин прихильники всеосяжної утопії отримують до своїх рук могутність сучасної держави, ситуація докорінно змінюється. «Нормальним» політичним силам дуже важко протистояти шаленому натискові жорстких, енергійних структур носіїв «рятувальної» утопії. Таке, загалом, було не раз протягом історії. Проте, зновтаки, поєднати масштабну утопію як пропоновану (і нав'язувану) народові перспективу виходу з кризи за допомогою технічних засобів індустріальної епохи вперше змогли лише російські більшовики.

НОВІТНЯ ЛОБА

Соціальне міфотворення більшовизму

А ЛЕ будьяка втілена в./Хжиття всеосяжна утопія

наражається на перепону, котра закладена в ній самій.

Міф як такий не визнає заперечень, сумнівів, так само, як і носіїв цих сумнівів. На відміну від релігійної, міфологічна свідомість вважає священним не потойбічну істоту чи неземні (небесні) цінності, а переносить поклоніння на цілком реальні персони та предмети. В міфологічній свідомості присутнім є живий богчудотворець, котрий одночасно (фактич

353

352 нАПК " штоги укгліпсьмчі:

МІРЖЛВОТВОГРІШЯ

но завжди) є і світським владикою (як, наприклад, єгипетський фараон). Міф вимагає постійних жертв, (не символічних, а цілком реальних, в тому числі й людських), щоб не зруйнувалася світобудова. Нарешті, міф чітко ділить соціум на «ми» («люди») і «неми» («нелюди»). Щодо останніх дозволяються будьякі акції: їх можна навіть знищувати, як тварин, оскільки вони поза соціумом. Вони можуть маскуватися під справжніх людей, тому вимагається особлива увага і пильність та постійні магічні ритуали, щоб запобігти лихові. Взагалі, в міфі сакралізується соціум, колективний суб~єкт, тому цінність індивіда цілковито поступається цінності соціума. Переродженню тотальної політичної утопії на новітній міф, безумовно, не могла не сприяти катастрофічна руйнація європейської культури, в одній із своїх глибинних підвалин християнської, протягом першої світової війни.

нпвгтня

ДОБА

них у всьому усталеному після кривавої бійні першої світової (протягом якої мільйони людей навчилися фахово вбивати своїх супротивників без найменшого поруху совісті), насправді обернулася формуванням у масовій свідомості своєрідної міфоутопії. В ній ролі живих богів зайняли вожді комуністичної партії, предметами обожнювання стали реліквії, пов'язані з їхніми ідеями, вчення марксизмуленінізму було оголошено довічною істиною, яка вимагає лише ентузіазму і жертв в ім'я її торжества. Зауважимо ще одну важливу річ. Незважаючи на те, що спорідненість між «класичним» міфом і більшовицькою утопією є очевидною (що і дає підстави говорити про міфоутопію більшовизму), проте між ними існують і певні відмінності. Якщо класичний міф є утворенням життєвого досвіду і виступає синкретичною духовною констеляцією, в якій раціональне та ірраціональне співпадають, то міф XX століття передовсім апелює начебто до раціональних структур свідомості. Доказом цього є переконання соціальних утопістів різних спрямувань в можливості побудови досконалого суспільства на раціональних, наукових засадах. Що стосується конкретно більшовицького міфу, то в ньому взагалі домінує майже абсолютний соціоцентризм. Соціум наділяється необмеженими творчими потенціями, і лише брак раціональної організації суспільного життя заважає реалізувати їх. А тому все приноситься в жертву сакралізованим потенціям соціуму: сво

355

НАРИСИ J ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

бода, особистість, власність, як такі, що знаходяться нібито на заваді «вищій раціональності».

войовничий ірраціоналізм, який

сприймається людиною з неміфологізованою

свідомістю як

абсурд.

Феномен більшовизму і Україна

З

РОЗУМІЛА річ, наведений абрис ментальної й

соціальносвітоглядної сутності підвалин більшовизму не є вичерпним, але, на думку авторів, він допомагає зрозуміти реалії радянської доби. Більше того багато які сучасні події зумовлені тяглістю своєрідної радянської ментальності. І чи не насамперед ставлення до держави, державності та конституційних засад і правових актів, що регламентують устрій громадського життя.

А тепер звернемося до конкретних подій, пов'язаних з утвердженням радянської державності на українських теренах. Передусім закцентуємо увагу на фактах, які безпосередньо стосуються виникнення партії більшовиків України. Відомий радянолог, людина аж ніяк не заангажована в українські спра

НОВІТНЯ

ЛОБА

ви, А. Авторханов писав у своїй праці «Імперія Кремля» таке: «На цьому з'їзді (мається на увазі перший з'їзд більшовиків України авт.) лжеукраїнців було присутньо 212 делегатів, із яких більше половини були росіяни, євреї, поляки, латиші. Решта були обрусілими українцями з імперським мисленням. Смішно нині читати писання радянських істориків, коли вони «пачками» перераховують активних українських комуністичних діячів того часу, серед яких такі «українці», як Ворошилов, Гамарник, Фелікс Кон, Дзержинський, Орджонікідзе й інші, а ті, що дійсно були українцями Чубар, Затонський, Скрипник, Любченко, Гринько й ін., були ліквідовані невдовзі як шпигуни і «буржуазні націоналісти»»4. До цього списку можна долучити й АртемаСергеева з його ДонецькоКриворізькою республікою, й Андрія Іванова, котрий приїхав до Києва 1916 року на партійну роботу й очолив трагічне арсенальське повстання 1918 року, та кривавого ката України, підполковника, організатора «батальйонів смерті», а потім червоного командарма Муравйова, нарешті, отамана Боженка, котрий забороняв театральні постановки «на этом контрреволюционном языке».

Отже, спочатку український елемент в більшовизмі на теренах України майже не проявляв себе. Фактично, більшовицька ідеологія і практика були експортовані на більшість території України, оскільки, крім міст Сходу та Півдня і військових частин, партія більшовиків популярністю не користу

357

НАРИСИ з ІСІОРІІ укглінськогп

ДЕРЖАВОТВОРКННЯ

валася. Знаменно, що і два перших з'їзди щойно утвореної компартії відбулися в Москві. Щоправда, у квітні 1918 року у Таганрозі на партійній нараді М.Скрипник та його однодумці провепи резолюцію щодо створення окремої української партії. Проте ЦК більшовиків на чолі з Леніним домігся скасування цієї резолюції (як і низки наступних спроб унезалежнити українську компартію від Москви), надто ревних комуністівнезалежників (таких, як В.Шахрай) перекидали на роботу в далекі регіони Росії, а то й виключали з РКП(б).

Слід зауважити, що деякі дослідники вважають, що для більшовизму існувало й власне українське підґрунтя, яке дало змогу ствердитися «тріумфальній ході Радянської влади». Йдеться про відомий «комплекс меншовартості» денаціоналізованих українців, котрі традиційно прагнули прихилитися до Москви і Петербургу як центрів сильної влади. Важливу роль тут відігравала також і концепція «єдиного руського народу», пов'язаного історією, культурою, релігією тощо. Ця частина українського народу (включаючи значну частину інтелігенції) не бачила перспектив самостійного політичного, економічного, культурного життя без протекції могутньої Російської держави.

Проте табір українських більшовиків не був однорідним. З самого початку створення КП(б)У в ній певну роль відігравала група національне орієнтованих комуністів. Пізніше на основі цієї групи і тих

НОВІТНЯ

ДОБА

І діячів, котрі перейшли до більшовиків з лівих українських партій, сформується потужна течія «націоналкомуністів». Докладніше про неї йтиметься

t далі.

Перша радянська Конституція України

З

ДОБУВШИ силовими засобами владу, більшовики стали на шлях своєрідної конституційної творчості, щоб легітимізувати своє правління. Оскільки Це правління з самого початку носило характер партійної диктатури, то ніякої мови про демократичну Конституційну творчість не могло бути. Перш ніж Потрапити до народних мас чи навіть законодавчих Органів, котрими мали стати Ради, текст конституцій (як і інших законів) «проходив» партійні структури. Так, директиви третього з'їзду РКП(б)У були Покладені в основу роботи третього Всеукраїнсько"о з'їзду Рад, який 10 березня 1919 р. прийняв резолюцію «Про Українську Радянську Конституцію». Остаточно ж редагування тексту відбулося на засіданні Центрального виконкому УСРР 14 березня 1919 року. Це число вважалося радянською історичною наукою датою появи першої української Кон

359

•зсо НАГИ; и І ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ

:uf ЖАВОІВОРГНІІН

Тема 12. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: РЕЛЛирВЛНА КГОШЯ

ституції взагалі. Цим самим ніби перекреслювалася вся багатовікова традиція пошуку конституційних засад української державності. Це не дивно, бо більшовики всерйоз вважали, що історія дійсно починається з них, а все, що було раніше лише підготовка до «нової ери» (згадаємо марксову ідею «передісторії» від з'яви людства по капіталізм включно й «історії» з дня перемоги диктатури пролетаріату). Така категорія, як «народ», власне відсутня в законотворчості першого етапу становлення і розвитку радянської влади. Класова ідеологія звертає увагу на експлуататорів та експлуатованих; в кращому випадку тут йдеться про «працюючий і експлуатований народ», а не про народ як такий, не про націю. Конституція УСРР, як і інші радянські закони того часу, була розрахована на пролетаріат; і не на конкретних живих робітників, а на «пролетаріат взагалі», без національних, вікових і статевих ознак. Від імені такого пролетаріату більшовицькі лідери (які самі, а тим більше апаратники, за рідкісним винятком, аж ніяк не були робітниками за походженням) вершили розправу над конкретними трудящими у випадку відмови працювати на «світле майбутнє». Зміст першої радянської Конституції цілком підтверджує ці висновки. Перша стаття зазначає: «Українська Соціялістична Радянська Республіка є організація диктатури працюючих і експльоатуємих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями й експльоа

ІІОВІІНЯ ЛОБА

а радянська Конституці України

таторамикапіталістами й поміщиками»5. Більшість положень Конституції якраз і була присвячена обгрунтуванню диктатури пролетаріату: проголошувалися такі цілі, як ліквідація приватної власності, побудова безкласового суспільства; як перспектива Оголошувалася побудова комунізму «в світовому масштабі». Виходячи з останньої тези, наголошувалося на тимчасовому характері існування Радянської України: «Українська Соціялістична Радянська республіка заявляє свій твердий намір увійти в склад єдиної Соціялістичної Радянської Республіки, як тільки утворяться умовини для її збудови»6. Декларувалися і деякі популістські та егалітаристські цінності, такі як рівність, братерство, праця в ім'я «спільної вигоди» тощо. Але вони, як і загальнодемократичні завоювання свобода слова, зібрань, союзів поширювалися лише на трудящі класи, тобто пролетаріат і найбідніше селянство. За межами свобод і взагалі самої державності лишилася, таким чином, абсолютна більшість українського народу: селянисередняки, а також ремісники, «куркулі», інтелігенція, дрібні підприємці, не кажучи вже про промисловців. Таким чином, цілком справедливим є твердження про антинародний характер радянської влади, оскільки перша ж Конституція УСРР визнає право на громадянське існування лише незначної частини українського народу, всіх, незалежно від національної належності, в Україні сущих. До Речі, й значно пізніша Конституція УРСР сталінсь

361

НАРИСИ З ІСГОРІІ УКРАЇНСЬКОГО ЛЇРЖАВОТВОРІННЯ

кої доби також визнає Україну «державою робітників і селян», тобто лише тих, кому цей статус надавався владними органами, оскільки реально мільйони й мільйони людей оголошувалися «колишніми експлуататорами» і позбавлялися громадянських прав, навіть в тих, дуже обмежених сферах, які декларувалися в Радянській Україні.

Отож навіть демократія класового гатунку виявилася лише позірною, бо фактично зміст її звівся до закріплення політичних привілеїв компартійної номенклатури, котра обстоювала єзуїтський принцип «демократичного централізму», що давав можливість нейтралізувати всіх рядових членів партії й навіть тих парткерівників, які обстоювали власні погляди.

Звичайно, в тексті першої радянської Конституції України, як і в текстах наступних, ми не помітимо того, що вже стало надбанням Конституції УНР 1918 p., зокрема, такого важливого принципу реального демократизму, як розподіл влади між законодавчими, виконавчими та судовими структурами. Принцип політичної монополії вимагав не розподілу влади, а її максимальної концентрації, що і е адекватним виявом будьякої диктатури.

Сам порядок прийняття Конституції УСРР якнайкраще продемонстрував ці тенденції. Представники фракцій боротьбистів та лівих есерів, які брали участь у III Всеукраїнському з'їзді Рад, намагалися надати Конституції більшої демократичності:

НОВІТНЯ

ДОБА

Змінити статтю про диктатуру пролетаріату, розширити кількість осіб, що мали право голосу, гарантувати піднесення національних культур раніше поневолених націй тощо. Проте ці пропозиції, з якими виступав Василь ЕлланБлакитний, були відхилені більшовиками.

Цікаво, що офіційний проект та остаточна редакція першої Конституції УСРР були написані російською мовою (до 1920 року все законодавство «незалежної» Радянської України велось російською мовою). Проте національновизвольні змагання українського народу змусили більшовицьке керівництво у Москві відійти від деяких попередніх позицій. Якщо спочатку Україну було проголошено складовою Російської Федерації, то в 1919 році номінальне Радянська Україна стала незалежною (щоправда з зафіксованим у Конституції прагненням якнайшвидше втратити цю незалежність). Отже, форма самостійної держави на той час була збережена. Більше того: більшовики на Україні змушені були піти на блок з боротьбистами, лівими есерами, лівими українськими есдеками, єврейськими лівими соціалістами і на додачу засудити великодержавників у власному середовищі.

Тема 12.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА

'ВАНА

363

362 НАРИСИ Ч !< ТОРІЇ УКГАГНГЬКІ ;ГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Спекуляція більшовиків на національних проблемах

А НАЛІЗУЮЧИ причини jtXToro, чому саме більшовики отримали перемогу в громадянській війні, визначний західний політолог Абдурахман Авторханов наголошує, що майже всюди незалежницькі політичні сили не встигли сформувати власні держави, тому народи імперії лишилися «між двома силами» (як назвав свою п'єсу В.Винниченко).

Тема 12. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: РЕАПипВАНА ЖП/Я

«Громадянська війна за своїм характером є війною соціальною та ідеологічною. Вирішальну роль у такій війні відіграє не лише зброя, але й політична та соціальна програми. Однак, якщо громадянська війна відбувається у багатонаціональній державі, то «інородцям» небайдуже, якими є національні програми великодержавних таборів, ворожих стосовно один одного. Це якраз і довів хід і наслідок громадянської війни у Росії, її вождями були з боку червоних Ленін, з боку білих Денікін. Вони обидва прагнули відстояти «єдину і неподільну Росію». Але Денікін відкрито проголошував цю програму і тим самим оголошував нову завойовницьку війну неросійським народам, не вигравши ще свою громадянську війну проти червоних. Ленін, навпаки, прокламує на весь голос: «Якщо неросійські народи не хочуть жити в складі Росії скатертиною дорога!», хоча тут же додає: «але щоб ви могли скористатися г*» ^* —'—— —

НОВІШ* Д06А

цим своїм природним правом, давайте разом поб'ємо російського імперіаліста Денікіна!». А як діяв Денікін? Тільки два приклади: коли чеченці й інгуші почали вимагати надання їм внутрішньої автономії, яку їм обіцяв ще Олександр II, то Денікін спалив два десятки їхніх аулів, на що ті відповіли загальним повстанням. Сам генерал Денікін писав, що, рухаючись на Москву, він змушений був залишити третину своєї армії в ЧеченоІнгушетії, де боротьбу очолили учні Леніна Орджонікідзе, Шерипов, Зязиков. Другий приклад. Коли колишній колега Денікіна по російській імператорській армії, фінський генерал Манергейм запропонував йому воєннополітичний союз проти більшовиків, то Денікін відповів, що перша людина, котру він повісить після перемоги над більшовиками, буде зрадник Манергейм!..

Таким чином, коли історія поставила народи перед дилемою: Ленін чи Денікін, то переміг Ленінмакіавеліст... Перемігши, він зробив Росію такою «єдиною й неподільною», яка і не снилася Денікіну»7.

Спекуляція більшовиків нл національних проблемах

Улітку 1919 року, визнавши формальну незалежність радянських республік, більшовики створили так званий «воєннополітичний союз», за яким створювалася єдина армія, органи безпеки, деякі інші структури. Лише Росія мала право грошової емісії. Наприкінці 1920 початку 1921 р., у заключний період «воєнного комунізму» й курсу на близьку світову революцію, на основі відповідних угод

364

365

НАРИСИ t ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Всеросійський Центральний виконавчий комітет і Раднарком РСФРР, до яких було направлено представників України й інших радянських республік, стали загальними органами для всіх територій, контрольованих більшовиками.

Крім того, ще більш жорсткий централізм при збереженні позірної незалежності забезпечувала побудова комуністичної партії, до якоїокремі національні партії входили на правах обласних комітетів (відомо, як під час громадянської війни московський ЦК скасував навіть рішення з'їзду компартії України, розпустив обраний ЦК КП(б)У і призначив свій «тимчасовий ЦК»). Та попри все в умовах війни і кризи такий жорсткий централізм мав певний позитивний імідж, притягував людей, втомлених і нажаханих нестачами й масовими жертвами.

Тиіа 12. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА:

Наступним вимушеним кроком для більшовицького керівництва був НЕП, тобто істотна лібералізація економічного, а фактично і культурного життя, порівняно з періодом «воєнного комунізму», у пошуках опори для своєї влади керівництво більшовиків звертається до «національних околиць», до «інородців». Відтак проголошується з початку 20х років курс на «коренізацію», складовою якого стала «українізація». Ленін був достатньо прагматичною і тверезою людиною, щоб зрозуміти: більшовизм приречений на швидку катастрофу, якщо не спиратиметься на реальні підвалини національного життя.

НОВІТНЯ ЛОБА

Отже, не слід вбачати в початку «українізації» якісь сентиментальні пориви керівництва РКП(б). Хоча водночас певні групи національної інтелігенції, яка щиро повірила в «ленінську національну політику» і перейшла до співпраці з більшовиками в ході боротьби з білогвардійськими військами, всі сили віддавали втіленню «коренізації». З цих людей, котрі мали дещо відмінні від московських більшовиків погляди і в абсолютній своїй більшості минуле, пов'язане з іншими партіями, а не з РСДРП(б), і почали формуватися «національні кадри».

CPCP

як більшовицький варіант федералізму

РЕРШІ негаразди, але на Ірівні «верхівки», керівництво Російської компартії відчуло під час створення союзної держави. Орієнтація на швидку світову революцію замінилася орієнтацією на відносно тривалий період мирного співіснування (який розглядався виключно як період зміцнення Радянської влади, Червоної армії та підготовки пролетарських повстань у країнах Заходу та Сходу). Та все ж для

367

НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРЛГМСЬКОГО ЛКРЖЛВОІВОРЕННЯ

TtMa 12. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА РЕАЛІЗОВАНА СТОГ

J5^

проведення великої політичної гри на світовій арені потрібна була формальна легалізація єдиної радянської державності, перетворення «партійної федерації» на «конституційну». Для цього з початку 1922 року розгорнулися складні, потаємні маневри на рівні вищих партійних органів, що мали на меті узгодити юридичні форми соціалістичної державності. Комісія ЦК РКП(б) на чолі з В.Куйбишевим майже одностайно затвердила план «автономізації», тобто включення Білорусії, України та Закавказзя на правах автономій до Російської Федерації. Єдиним членом ЦК, що активно протестував проти такого наміру, був Х.Раковський, голова раднаркому УСРР, ще донедавна противник суверенності України й «українізації» (зазначимо, забігаючи наперед, що в тридцяті роки це йому згадалося колишнім наркомом у справах національностей Й.Сталіним). Проте цей план було відхилено головним чином зусиллями Леніна, який розумів, що створення відверто централізованої держави, яка б фактично дублювала Російську імперію, матиме катастрофічні наслідки для перспектив більшовизму. Очевидна річ, ні Польща, ні Німеччина, ні Франція у випадку перемоги там «диктатури пролетаріату» (що в умовах загальної кризи після першої світової війни було певною мірою можливим) не виявили б бажання стати автономіями у складі Росії. А от увійти як «рівноправні суб'єкти» до «союзу республік» таке можна було уявити і висунути як гасло пропаганди

НОВІТНЯ ДОБА

Комуністичного (III) Інтернаціоналу. Отже, поки існувало серед більшовицького керівництва сподівання на «революцію зсередини» в котрійсь із сусідніх країн (зі значною допомогою ззовні), доти потрібен був курс на «коренізацію». Коли ж ці спроби (1923 рік у Німеччині та Болгарії, 1926 у Великобританії, 192526 у Китаї тощо) зазнали невдачі, попри величезні кошти і технічну допомогу, що йшли через Комінтерн, лідери ЦК РКП(б) з 1925 року ВКП(б) взяли курс на розширення територіальної сфери впливу головним чином за допомогою Червоної Армії.

Цей політологічний екскурс допомагає зрозуміти, чому саме врештірешт зреалізувався Союз, а не Федерація. Що ж стосується легітимності становлення СРСР, то вона є сумнівною, оскільки всі рішення в умовах повної секретності приймалися партійною верхівкою, а про такі загальнодемократичні механізми, як опитування чи референдум (бодай серед членів партії), ніхто й не згадав.

Крім того, ряд дослідників твердить, що навіть з точки зору радянського права при утворенні союзної держави було допущено серйозні порушення. Так чи інакше, СРСР утворювався як держава диктатури пролетаріату, отже, як засіб панування меншості над більшістю народу, і тому ті, хто зараз закликає до відновлення «союзу непорушного», хочуть боротися за нелегітимну державу.

СРСР

як більшовицький варіант ералі

Але як би там не було, факт підписання Союзно

369

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

го Договору поклав початок новому етапу конститу

ціоналізму, бо у 1924 році було прийнято першу

союзну Конституцію і належало під спільний ран

жир підігнати її республіканські варіанти. У 1925

році на дев'ятому Всеукраїнському з'їзді Рад до

тексту Конституції було внесено суттєві зміни,

які закріпили існуюче

становище.

Більшовизм: українізація та модернізація

П

ОПРИ все, період «українізації» дав досі не

чувані можливості для модернізації українського суспільства на Наддніпрянщині, створення сучасної європейської нації (хоча й можливості, значно менші від тих, які є в суверенних державах). О.Субтельний відзначає, що головні успіхи 20х років пов'язані зі сферою розвитку української культури. Відбулося значне зменшення неписьменності, зростання кількості навчальних закладів, що викладали виключно українською мовою (80% шкіл та 39% вузів, станом на 1929 рік); значні українські сили з'явилися в містах.

Тіма 11. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА

"ВАЛКОВАНА кап

«Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної

НОВІТНЯ ДОБА

%ови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будьяка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєюфікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося»*.

Дуже швидко «українізовані» партійні кадри, тим більше, що частина з них раніше була членами інших партій, почали проводити свою лінію. Хоча своєвільний Х.Раковський був невдовзі після створення СРСР «перекинутий» на іншу роботу, з'явилися інші більшменш послідовні «національні комуністи», які прагнули поєднати національне визволення і соціальну утопію всезагального щастя й рівності. Після перших проявів «національного комунізму» у 19181920 роках, пов'язаних з іменами Василя Шахрая, Сергія Мазлоха і Юрія Лапчинського, з середини 20х років ідеологами самобутнього «українського шляху до соціалізму» стали Микола Хвильовий та Олександр Шумський. Письменник Хвильовий закликав молодь орієнтуватися на Європу й обстоював «реальний інтернаціоналізм», тобто рівноправність націй у соціалістичному будівництві. Член ЦК КП(б)У Шумський, спираючись на праці

370

371

НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЛЕРЖ ЛВОТВОРКННЯ

Леніна, доводив, що російські комуністи правлять в партії «з підозрою і недружелюбністю». На Україні вони спираються на підтримку «нікчемних малоросів», а не на національне свідомі комуністичні сили. Нарешті, у 1928 році у теоретичному журналі ЦК КП(б)У «Більшовик України» виступив зі своїми статтями молодий економіст (до речі, як і ХвильовийФітільов, російського етнічного походження) Михайло Волобуєв. Це був за сво'ш змістом найсерйозніший прояв «національного комунізму», оскільки стосувався створення підвалин економічного суверенітету України.

Основні тези Волобуєва полягали в наступному:

стара Росія вела на Україні колоніальну політику, грабуючи її економічні ресурси;

Україна за Радянської влади повинна гармонійно розвиватися у її природних національноекономічних кордонах;

комунізму протипоказана колоніальна політика (а саме її московська влада продовжує проводити), лише український народ має право розпоряджатися своєю економікою; експлуатувати українську економіку на шкоду українському народові це шкодити комунізмові;

план «економічного районування СРСР», розроблений союзним держпланом за схемою і за участю старих царських спеціалістіввеликодержавників, повністю ігнорує національні економіки колишніх російських колоній і пропонує централізоване

ї НОВІТНЯ

", ДОБА

районування Радянського Союзу на старих великодержавницьких принципах.

Волобуєв стверджував на основі ретельного аналізу, що економічна політика СРСР заснована на нехтуванні інтересів України. Він обстоював тезу, за якою економіка Союзу становить не єдине ціле, а комплекс компонентів, кожен з яких може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.

Попри те, що партійне керівництво поодинці розправлялося з небезпечними національнодержавницькими ухилами в українському комунізмі, ці ухили продовжували з'являтися. Головне, що поставала масова опора для таких тенденцій потужна українська культура, інтелігенція, партійні кадри, українське робітництво. З соціальнопсихологічного боку робітники і держслужбовці, що приїздили в Укра'шу ззовні, принаймні в першому поколінні, почувалися тимчасовими мешканцями і водночас прагнули пристосувати все до типу свого колишнього життя^ замість того, щоб сприйняти місцеві норми й адаптуватися до них. Цю тенденцію всіляко підтримувала царська влада, а потім і московська більшовицька (чого варта лише практика «перекидання» партійних і державних працівників з однієї республіки в іншу, поширена як у часи «воєнного комунізму», так і з кінця 20х років). У той же час

373

37? НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

місцеві кадри, службовці, інтелігенти, вкорінені в українську дійсність, значно ближче до серця сприймали місцеві проблеми. Ще 510 років «українізації», і національні кадри зміцніли б на всіх рівнях. Тому 1929 рік дата переорієнтації ЦК РКП(б) на створення мілітаризованої «обложеної фортеці» та на експорт революції за допомогою Червоної армії став і початком кінця «українізації», коли розпочався судовий процес у сфабрикованій «справі Спілки визволення України», що знаменувало розгорнутий наступ на українську інтелектуальну еліту.

X

Ствердження тоталітарної влади в Україні

Т

ОГО ж року на одинадцятому Всеукраїнському

Тема 11.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА.

nja

з "їзді Рад, 15 травня було затвержено другу Конституцію УРСР як союзної республіки. Текст цієї Конституції складався з п'яти розділів, які включали 82 статті. В першому розділі «Загальні положення» було подано виклад «Декларації прав і обов'язків трудящих УРСР», яка дещо в Іншому вигляді входила і до першої Конституції. В другому розділі йшлося про «радянське будівництво», де вповні виявив

новітня

ДОБА

себе принцип централізації, тобто безумовного підпорядкування нижчих владних органів вищим. Власне, цим освячувався принцип «адміністративної системи», втіленням якої й виступила друга українська Коне итуція. В третьому розділі йшлося про виборч. права, привілей користуватися якими мали лиш t «трудящі класи». Четвертий розділ стосувався пита ?ь формування республіканського бюджету, п'ятий присвячувався символіці й визначенню столиці, якою на той час був Харків.

Отже, як раз у рік так званого «великого переламу» закріплюється централізм державної влади. А під категорію осіб, обмежених у громадянських правах, під час колективізації потрапляють мільйони заможних селянтрудівників.

Отже, позбавившись так легковажно завоювань громадянської війни, одним з наслідків якої була певна політичноадміністративна самостійність, та увійшовши до СРСР, Україна дорого заплатила за це. Уповноважені представники центру почали витісняти «українізовані» кадри. Починається чистка не лише серед безпартійної, а й серед партійної інтелігенції. Про масштаби терору в Україні А.Авторханов (ми навмисно посилаємося на автора, незаангажованого в українські проблеми) повідомляє: «Аналіз жертв «Великого терору» 30х років показує, що саме серед української партійної та безпартійної інтелігенції жертв терору було в кілька разів більше, ніж у центральних областях Росії»'.

375

374 НАРИСИ з ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Таким же «покаранням» за «український націоналізм», як і нищення інтелектуальної еліти, був і масовий голодомор 193233 років. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації село.

Забігаючи наперед, слід сказати, що трохи більше, ніж за десять років, штучний голод було повторено. «Другий штучний голод Сталін влаштував, за свідченням Хрущова, після війни... Це було покаранням з боку мстивого Сталіна за те, що українці, як він вважав, під час війни не проявили достатньо !, ;** ^, ентузіазму в захисті його тиранічного режиму»10.

Тш« 12.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: ВЛИЛ

Після проведення перших хвиль чисток та штучного голодомору, після колективізації та індустріалізації (які фактично створили військовоцентралізовану економіку) Сталін вирішив, що соціалізм в основному побудовано. Відчутно наближалася нова світова війна. Враховуючи плановий «визвольний» похід Червоної армії в Європу і демократичні традиції європейських робітників і лівої інтелігенції, потрібно було посилити імідж «соціалістичного демократизму». Тому з'явилася нова союзна знаменита «сталінська» Конституція, за якою суспільство жило чотири десятиліття. Там було задекларовано чимало і свобод від прямих виборів у Верховну Раду до свободи демонстрацій, слова тощо. Проте ця Конституція 1936 року, що дійснотаки зачарувала низку видатних західних інтелектуалів, як, наприклад, Ліона Фейхтвангера, стала прикриттям теро

НОВІТНЯ

ЛОВА

ру 193738 років. Таким же прикриттям стали і республіканські конституції, які автоматично мали змінитися вслід за союзною, оскільки та серйозно переглянула розподіл влади між республіками і центром на ко жсть останнього. Так, центральна влада перебрал, на себе левову частину законодавства в галузі суде Іинства, кримінального та цивільного кодексів.

« "Італійська» Конституція УРСР з'явилася ЗО січня 19Ї7 року, її схвалив XIV позачерговий (й останній) Всеукраїнський з'їзд Рад. Цей документ складався з тринадцяти глав, які включали 146 статей. Основні положення були приведені у відповідність до Конституції СРСР, що фактично остаточно закріпило унітаристський характер держави.

До речі, і сам механізм ухвалення українських радянських конституцій засвідчує суто унітарний характер, закладений у радянській державі з самого початку. Перша Конституція УСРР з'являється за рік опісля Конституції Російської Федерації й фактично копіює її. Друга після союзної, і також підганяється під неї (чотири роки, очевидно, були потрібні для придушення «національнокомуністичних» тенденцій). Третя і четверта також за рік після чергової союзної Конституції. У реальній же федерації загальна Конституція є синтезом конституційної творчості її суб'єктів. Додамо, що союзні республіки не мали ніякого впливу на зміни у Конституції СРСР. А от у США штати своїми законодавчими зборами схвалюють (чи не схвалюють) поправки до

376 НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ

ЛГРЖЛВОТВОРЄННЯ

американської Конституції. Можливо тому, остання є стабільною впродовж 200 років і містить менше ЗО поправок.

377

X

Возз ^єднання етнічних земель України

Тиаа 12.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: ОВЛНЛ ЖОПІЯ

С

ЕРЙОЗНІ зміни в національнодержавному будівництві України мали місце протягом другої світової війни. На самому її початку, у вересніжовтні 1939 року, відбулося, як говорилося в офіційних документах, «воз'єднання Західної України з УРСР». Ця подія мала двоїстий зміст. З одного боку, реалізувалася задекларована ще 1919 року злука Наддніпрянщини і Східної Галичини. З іншого це відбулося за колючим дротом «соціалістичного табору». Тому, особливо перший час, докладалися зусилля, щоб справити на галичан і волиняків враження «українськості» нового режиму. Навіть війська, які увійшли у вересні до Львова, Луцька і Тернополя, було скомлектовано головним чином з червоноармійців і командирівукраїнців, якими командував майбутній маршал Тимошенко. Для демонстрації досягнень «соціалістичної демократії» 22 жовтня 1939 було проведено «вибори», на яких населення мало проголосувати за єдиний список кандидатів, котрі підтри

НОВІТНЯ ДОБА

мували «возз'єднання». Враховуючи настрої західних українців, можна було зрозуміти, що і без особливої фальсіфікації абсолютна більшість проголосує так, як треба було радянському режимові.

У той же час були розпущені українські політичні партії, кооперативи трансформовані на радянський взірець, припинено діяльність товариства «Просвіта». З ліквідацією ліберальних і соціалдемократичних структур (ще раніше була розпущена західноукраїнська компартія), на західних землях залишилася єдина реальна політична опозиційна організація підпільна мережа Організації українських націоналістів (створена ще за польської окупації).

1940 року до України було долучено Північну Буковину та Південну Бесарабію, натомість вилучено Молдавську АРСР (яка існувала 3/1924 року на Придністров'ї) та передано до складу новоутвореної Молдавської РСР. Нарешті, у 19441945 роках Закарпаття також було приєднано до уРСР (з оформленням цього відповідними рішеннями місцевих народних зборів, Верховних Рад СРСР та УРСР, та положеннями міждержавного договору між Радянським Союзом та Чехословаччиною).

Таким чином, створилася парадоксальна ситуація: вперше за багатовікову історію українські землі були інтегровані в складі єдиної української, але несамостійної держави. Це сталося внаслідок певних геополітичних комбінацій держав, які втілюва

378

379

НАРИС И 3 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ СІ ДКРЖАВОІ ВОРЬННЯ

ли два головних соціальних міфи XX століття нацизму і більшовизму. Проте як би там не було, український народ об'єднався як єдине етнічне тіло. В цьому був драматизм національної долі українства, його тріумф і трагедія водночас.

Українська РСР співзасновниця ООН

Н

АСАМКІНЕЦЬ, Україна стала співзасновни

цею нової міжнародної організації ООН, що певною мірою підняло її авторитет в очах світового співтовариства. Деякий час навіть йшлося про дипломатичні відносини між Україною та іншими державами. Як свідчить М.Джилас, відомий югославський опозиційний політик і вчений, у ті часи член керівництва Югославії і теоретик «національного комунізму», такі наміри були серйозними: «Секретарем української партії більшовиків і головою уряду був Микита Хрущов, а його наркомом іноземних справ Маиуїльський... Тоді, у 1945 році, ще точилася війна, і можна було висловлювати деякі побажання Хрущов і Мануїльський запитували: чи не могла б Україна встановити дипломатичні відносини з «народними демократіями»? Але з цього нічого не вий

Темя 12.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: РЕлпап

вШ^^»? '" "

НОВІТНЯ

доьч

шло Сталін невдовзі й сам наштовхнувся на опір у «народних демократіях», так що йому навіть у голову не могло прийти зміцнювати самостійність У РСР»11.

Проте, так чи інакше, результати другої світової війни для України були не лише трагічними (загибель за різними даними від 6 до 10 мільйонів жителів, страхітливі руйнації, зміцнення тоталітарного ладу), але й парадоксальними: вони містили ту вибухівку, котра з часом немалою мірою допомогла підірвати радянську імперію. Ставши членом ООН, формально державою з певною атрибутикою, Україна посіла особливе місце в СРСР. Сталін був простотаки змушений піти на це, оскільки йому була потрібна сила України як для остаточної перемоги у другій світовій війні, так і для протистояння Заходу. Не менше значення мав і позитивний імідж «вирішення національного питання» для того, щоб справити враження на країни Східної Європи у 19441947 роках, коли треба було поставити їх на шлях «народної демократії». І ще одна причина: український рух опору більшовизму міг би без цього бути значно більшим. Власне, як не парадоксально, і солдати Червоної армії, і вояки УП А разом вибороли ті хай до часу формальні державні права, які дозволили здійснити у 198991 роках мирну, легітимну революцію перехід до незалежності.

Українська РСР спібзлснобниця ООН

Проте, як тільки відпала потреба в тому, щоб «справляти гарне враження», як тільки послабшав

НАРИСИ } ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖЛВОТВОРНННЯ

381

НОВІТНЯ

ДОБА

рух опору Сталін зліквідував усі сподівання на більшу Самостійність України, влаштував новий голод і репресії проти інтелектуальної еліти.

Спроба

десталінізації радянського суспільства

Н

А П'ЯТДЕСЯТІ роки припадає перша спро

ба у лавах компартії переосмислити історичний шлях будівництва комуністичного суспільства, здійснити певні реформи. Ініціатором такої ідеї виступив М.Хрущов, піддавши гострій критиці «культ особи», який асоціювався у суспільній свідомості з постаттю покійного Сталіна.

Тіма 12.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА. """""ВЛНЛЖОПІ

Як відомо, свою діяльність М.Хрущов не увінчав прийняттям нової Конституції, хоча відповідна комісія була створена і робота йшла. Проте саме його реформаторська діяльність привела до деякого розширення прав республік. Одразу по смерті Сталіна, у квітні 1953 року, зменшилася кількість союзних та союзнореспубліканських міністерств, велика кількість підприємств перейшла в республіканське підпорядкування. У травні 1956 року було ліквідовано Міністерство, юстиції СРСР, функції якого передано ^ja^Trfe^v»

союзним республікам. У 1957 році Верховна Рада СРСР прийняла Конституційний закон, згідно з яким слід було зробити перерозподіл компетенцій Союзу та республік у галузі законодавства. Тобто фактично йшлося про редакційні зміни в «сталінській» Конституції. До відання республік знову було віднесено право законодавства в галузі судочинства, кодифікації основ цивільного та кримінального права. 31 травня 1957 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР». Таким чином, поставала система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у рамках відповідних економічних адміністративних районів. На території України у 1957 році було створено 11 таких районів, у 1960 ще три; у 1962 році раднаргоспи на Україні було укрупнено, їхня кількість зменшена до 7. На більше хрущовська«відлига» не спромоглася, проте і ці паростки децентралізації було скасовано з приходом до влади Л.Брежнєва.

383

НАРИСИ з ІСГОРІІ УКРАЇНСЬКОЮ

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Уніфікація

радянських республік і курс на «злиття націй»

Е

ПОХА, пов'язана з постаттю Леоніда Брежнєва

і пізніше названа «застоєм», характеризувалася надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітаристських тенденцій в адміністративнодержавному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Не випадково, що велика когорта так званих «сталевих людей» всерйоз розраховувала на реабілітацію Сталіна. Власне, насправді відбувся «блідий ренесанс», якщо можна так сказати, минулих років. Пресинг стосувався в основному ідеології, культури, масової свідомості. Посилювалися процеси уніфікації національного життя. Офіційно було проголошено курс на прискорення «злиття націй». Документами КПРС та її республіканських загонів в річницю 50ліття створення СРСР декларувалося виникнення «нової історичної спільноти людей радянського народу». В адміністративному порядку обмежувалося функціонування національних мов в освітній, урядовій, науковій, службовій сферах суспільного життя. Ці мови фактично були визнані «неперспективними», а в суспільній свідомості внаслідок цього заявився стереотип «непрестижних мов». Створилася така ситуація, коли саме вживання інтелігенцією української чи, припустимо, білоруської

новина до в А

мови могло бути поціноване як прояв «буржуазного націоналізму».

Водночас економіка, соціальні процеси рухалися ніби в автономному просторі й насправді зовсім не туди, куди націлювала радянська пропаганда. Це породило своєрідну ідеологічну проблему, яка знаменувала розпад соціалістичної утопії проблему «єдності слова і діла». Ось у такій атмосфері відбулася спроба витворити новий ідеологічний міф що СРСР досяг ступеня «розвиненого соціалізму» і що склався «єдиний радянський народ». Цю подію вирішено було закріпити розробкою і прийняттям нової Конституції «Конституції розвиненого соціалізму».

Третю союзну Конституцію було прийнято 7 жовтня 1977 року. Вона ж визначила напрямки, в яких мали перероблятися її республіканські «близнюки».

Четверта Конституція УРСР

Т

АКА Конституція УРСР і була схвалена 20 квітня

1978 року Верховною Радою. Міра заідеологізованості була в ній ще вищою, ніж навіть у «сталінській». Так, у її преамбулі, зокрема, зазначалося, що

384

НАРИСИ Л ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЬРЖАВОТВОРСННЯ

Іювітня

ЛОБА

385

народ уРСР, «керуючись ідеями наукового комунізму» та «усвідомлюючи1 себе невід'ємною частиною всього радянського народу», приймає і проголошує цю Конституцію. Сам основний текст Конституції складався з десяти розділів, 19 глав і 171 статті. Перший розділ визначав основи суспільного ладу і політику УРСР, другий взаємини держави й особи, третій національнодержавний й адміністративнотериторіальний устрій України. Далі визначалася роль Рад і порядок їх обрання, функції найвищих органів державної влади та місцевих органів управління. Конституція мала спеціальний розділ, присвячений державному плану економічного і соціального розвитку та державному бюджету. Восьмий розділ характеризував правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд, дев'ятий герб, прапор, гімн^ і столицю, десятий встановлював чинність Конституції та порядок її зміни.

У Конституції 1978 року, як і в попередній, було задекларовано чимало прав та свобод. Проте їхня реалізація на практиці була віддана на відкуп партійним органам та органам держбезпеки. Спроби здійснити реально конституційні права призводили до того, що тих, хто намагався це зробити, влада оголошувала «дисидентами» та «ворогами існуючого ладу».

Проте Конституція містила низку положень, які у 1978 році мали суто формальний, декоративний характер, але під час перебудови набули (несподіва

ного для творців самої Конституції на чолі з В.Щербицьким) реального наповнення. Зокрема, це ст.5; де йдеться про те, що найважливіші питання державного життя виносяться на референдум; ст.46 про право обирати до Рад і бути обраним; ст.48 стосовно свободи зборів, слова, друку (щоправда, лише «відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу», але ж за часів перебудови ленінськосталінське трактування соціалізму поступилося місцем плюралізму його витлумачень від соціалдемократичного до націоналсоціалістичного); ст.69 щодо права УРСР на вільний вихід з СРСР; статті, які гарантують незалежність суду тощо. Зрозуміла річ, остання радянська Конституція України з моменту самого свого прийняття була ві.утрішньо суперечливою, містила відчутні тоталітарні мотиви, але сам факт конституціоналізму був певною основою для антитоталітаристської діяльності.

Конституція УРСР містила перелік питань, які належали до відання республіки. Цим закладалася міна сповільненої дії під союзну Конституцію (зновтаки, без бажання авторів цих документів), оскільки, з одного боку, у ст.73 Конституції СРСР, де перелічувалися союзні повноваження, містився п.12, в якому вказувалися «інші питання загальносоюзного значення», а п.16 ст.71 Конституції УРСР давав майже аналогічне формулювання «вирішення інших питань республіканського значення». З початком суве

386

НАРИСИ ) ІІЛОРН уКРАИКЬКОГС ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

ренізації України це «інше» почало одразу наповнюватися реальним змістом, в той час як у 70х першій половині 80х років таким змістом наповнювалось «інше» союзної Конституції. Таким чином, попри всю свою декларативність, радянські конституції і радянський «суверенітет» України стали однією з вихідних точок для національновизвольних змагань і національнодержавного відродження.

387

ЛІТЕРАТУРА:

1 АвгорчаниЯ А ' імперия Кремля 6. історія V країни1 Курс лекцій

fvi, 1W Кн 2 XX ґолігт* К.. 1^2 • ?. Варан Н V>pa!4a п'ля ГгдІІна Пг*:І!ґ ^ !''• !Г.Н 1^ ]7

Нарис кюри ;І„»ів, I'^l.

Бердяев Н А Истоки и vмысп руг, ІУ90. льна І и*. Су.піль

' ПІДПОРІ 1 і, Шуст F.M Довідник >

94 > коммунизма М, 1V9U 8. Сгіюсаренко А Г., Томеню М В

л 4 ий О Україна К тори

4 !it Ux 1 Г'ЧІрроздиралася суперечностями: на вищих рівнях

виразними були русофільські уподобання, тоді як

на низах побутували українські впливи, та й польські

(аж до проведення служб польською мовою). Проте

певною мірою православ'я допомагало українцям

зберегти свою самобутність в умовах

полонізації, яка проводилася

урядом.

X

Політична діяльність на Західній Україні

У

СІ ці наведені факти засвідчують, що на Західній Україні функціонували достатньо сильні й життєздатні інститути громадянського суспільства. У політичній сфері до цих інститутів належали численні партії й організації. Передусім слід назвати Українське народнодемократичне об'єднання (УНДО) спадкоємця довоєнної Національнодемократичної партії. УНДО виступала за.незалежність України, але обстоювала шлях «органічного

новітня

ЛОБА

розвитку» і поступового здобуття українцями державних прав. Партія контролювала переважну більшість українських кооперативних, культурних, спортивних закладів і завойовувала на виборах до польського сейму більшість мандатів від української громади. У 1935 році лідера УНДО Василя Мудрого було обрано віцемаршалом сейму. Проте, попри деякі успіхи, українським лібералампосгуповцям не вдалося досягти успіхів у головному визнанні Польщею рівноправності українських громадян з. громадянами польського походження.

Соціалістичні тенденції були представлені двома головними силами: найстарішою серед українських партій Радикальною (серед лідерів Лев Бачинський та Іван Макух) і нечисленними соціалдемократами (Лев Ганкевич). Радикали обстоювали небільшовицький, еволюціоністський соціалізм і вважали головними ворогами України Польщу та СРСР, які перешкоджали здобуттю державної незалежності. Галицькі радикали у 1926 році об'єдналися з Українською партією соціалістівреволюціонерів, яка діяла на Волині, в Українську соціалістичну радикальну партію і, таким чином, охоплювали всі західноукраїнські терени.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ) за етнічним складом об'єднувала українців (близько половини членів), євреїв та поляків. Ця партія була автономною частиною Польської компартії й діяла часом нелегально, часом напівлегальне. Переважна

394

395

ІІАІ ИІ И ( К ІОРІІ УКРАЇНСЬКОГО

більшість партійців підтримувала ідеї Шумського та Хвильового і виносила ці ідеї (будівництва «соціалізму з українським обличчям») на розгляд світового робітничого руху. КПЗу у 1926 році створила масову легальну організацію Робітничоселянське соціалістичне об'єднання (Сельроб), очолене Кирилом Вальницьким та Павлом Васильчуком. На виборах це об'єднання посіло третє місце серед українських партій після УНДО та радикалів. Проте, як і КПЗУ, Сельроб роздирався боротьбою між фракціями, а після того, як сталінська політика деукраїнізації та голодомору стала відомою за межами СРСР, популярність комуністичних сил взагалі зменшилася. У 1932 році польський уряд розпустив Сельроб, і це не виклало особливих громадських протестів. У 1938 році Сталін через Комінтерн розпустив КПЗу за звинуваченням у тому, що «фашисти пробралися до керівного ядра партії».

Окрім цього слід назвати русофільські організації Руську селянську та Руську аграрну партії, які 1931 року злилися докупи. Проте русофільський напрямок дедалі більше втрачав популярність і зводився нанівець; рядові члени цих організацій переходили до українських партій.

Тема 13. СТАНОВЛЕННЯ

\рноі СИСТЕМИ,

Таким чином, на Західній Україні склалася політична палітра, цілком властива «нормальній» європейській країні, лише з «поправкою» на програмові вимоги руху до автономії та незалежності західноукраїнських земель. Однак там виникла і принципово

ІНЖІПІЯ

Іоьл

інша політична сила, поява якої була спричинена

унікальністю української ситуації в Європі: єдиної

значної бездержавної нації. Йдеться

про Організацію українських

націоналістів (ОУН).

І:

Ідеологія «чинного націоналізму»

'ДЕОЛОГОМ створенняцієї організації став Дмитро Донцов, який після поразки визвольних змагань 19171921 років емігрував зі Східної України. «Чинний націоналізм», речником якого був Донцов* та його послідовники, обстоював примат колективного над індивідуальним, елітарного над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася вищою, абсолютною цінністю і метою змагань. Наголос робився на волю, на сильну особистість, на «правлячу касту» —єдиного і виключного виразника національної волі, на роль «ініціативної меншості», яка є рушійною силою історії, та на ідею «творчого насильства».

Як зазначав Михайло Сосновський, «Донцов розвинув свою ідеологію «чинного націоналізму» в періоді, коли в Європі святкували перемогу авторитарноелітарні й тоталітарні рухи, які послужили

>>$Ф •%»*

396

397

НАРИСИ.І Історії УКРАЇНСЬКОГО

ДІР* А ВО ТВОРЕННЯ

І. Донцову зразком»1. Але крім цього, не менш важливим чинником стало й те, що Україна потерпіла поразку в своїх визвольних змаганнях, національні сили були розпорошені, еволюціоністський підхід у політиці на теренах Радянської України не мав ніяких перспектив, а на польській території зустрічав величезні перешкоди. Тому радикальні ідеї та заходи набували широкого розповсюдження не лише в молодіжних колах, але й серед емігрантів з України в європейських державах.

Ідеї Донцова ще й тому набули популярності, що він руба поставив проблему європейського статусу України, у яскравих памфлетах викривав російський великодержавний шовінізм, показував єдиносущність «красної звізди» і «чорної сотні». Енергія і фанатизм Донцова тим більше схильне сприймалися українськими емігрантами та галицькою молоддю, чим складнішою ставала ситуація в Європі, чим сильніше дискредитували себе у міжвоєнні десятиріччя традиційні політичні напрямки.

При цьому, безумовне, філософія Донцова це волюнтаризм й активізм, дещо подібні до ніцшеанських, тільки з виразними національнорадикальними політичними мотивами. Ось що він пише у відомій статті «Росія чи Європа»: «Нас довго годували своїм зіллям різні, часом великі, але все ж провінціальні знахарі з Москви і Ленінграда і, замість вилікувати, викривили нашу психіку. Російське письменство з його культом безвілля й хаосу не дає в нас

?*** f~r.г^=^——

НОВІТНЯ ДОБА

стверднути старому варязькому первневі, довкола

якого кристалізувалася б сильна і відпорна на всякі

чужі впливи душа нації. Коли наша література

хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити

в огні та залізі тої європейської культури, в якій виказувалася блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй вподобі...»2.

Українські

політичні організації на еміграції

[ОБ розглянути вплив цих ідей на українську громаду, слід звернутися до аналізу, крім галицького, ще й життя українських емігрантів у європейських країнах, до тих політичних структур, які там існували.

Після поразки боротьби на теренах України близько 100 тисяч українських політичних емігрантів оселилися в різних європейських країнах. Продовжували діяльність і політичні центри. Прихильники Петлюри та уряду УНР осіли спочатку в Польщі, потім після 1923 здебільшого переїхали до Чехословаччини, де для емігрантів існували сприятливі умови (там працювали два вищих навчаль

398

НАІ'ИІИ І К.ТОГІІ VKFAlIK 1)Кп[.> '

399

НОВІТНЯ ЛОБА

них заклади, видавалися численні газети та журна ли). Гетьман Скоропадський та прихильники укра їнської монархії осіли в Берліні. Українські соціаліс J ПрІзІ! " ВЛаШТуВали свої штабквартири

Що ж стосується емігрантів «першої хвилі» то серед них (у Канаді та США) популярністю користі валися прокомуністичні й відверто більшовицькі організацп. Причинами цього були як сприятливий шідж політики «українізації» в УРСР/ так і кризові

Проте поразка у національновизвольних зма ганнях, неувага з боку західних держав до один з найвизначніших військо виків періоду громадянської війни. УВО вела теро ристичну боротьбу проти польських окупантів на Західній Україні та підготовку до збройного пов стання, оскільки Галичина мала, за планами укра їнських радикалів, стати основою відродження державності.

Виникнення ОУН і її діяльність у 30х роках

Х

ВО, дотримуючись терористичної тактики, поькими партіями; водночас навколо неї згуртовувалися молодіжні організації. У 1929 році у Відні прихильники «чинного націоналізму» створили Організацію українських націоналістів (ОуН), яку очолив той же Коновалець. ОУН не зводила свою діяльність лише до терору, вона прагнула створити якнайширшу революційну мережу, вести активну пропаганду. В цьому плані велику роль відігравали молоді талановиті поети й публіцисти Олена Теліга, Євген Маланюк, ОлегОльжич, Богдан Кравців, трибуною яких став празький часопис «Розбудова нації».

Якою ж бачили майбутню українську державу лідери ОуН? Згідно з програмою ОуН, ця держава мала прагнути до економічної самодостатності нації, збільшення національного майна й суспільного добробуту шляхом розбудови цілісної системи народного господарства. В економіці мали діяти як державний, так і кооперативний та приватний капітал, відповідно до їхньої користі державному Інтересові. Оборонні галузі промисловості повинні були стати державною власн істю. У сільському господарстві держава мала підтримувати передусім середні господарства; поміщицькі маєтки мали були конфіско

400

401

НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

вані. У питаннях соціальної політики найвищим арбітром проголошувалась держава; страхувальні організації, допомогові фонди все мало гармонізувати суспільні конфлікти й слугувати розбудові держави.

Своїх симпатиків «чинні націоналісти» здобули й за океаном. У Канаді на початку 30х з'являється Українське національне об'єднання, у США Організація державного відродження України. Схожі організації виникають і в Аргентині та низці інших країн. Вони вели боротьбу проти пригнічення українців радянським і польським урядами, намагалися донести правду про голодомор 19321933 років до західної громадськості, яка, слід зауважити, у своїй більшості не хотіла знати правду про радянський режим.

У першій половині 30х років польській владі вдається заарештувати значну частину молодих лідерів ОуН у Галичині (Степана Бандеру, Миколу Лебідя, Ярослава Стецька, Романа Шухевича), а також сотні рядових членів організації, яких було ув'язнено в концтаборі Береза Картузька. У 1938 році агент НКВС, яким керував майстер політичного терору П.Судоплатов, убив у Роттердамі Євгена Коновальця.

За таких умов улітку 1939 року в Римі проходить Другий великий збір українських націоналістів, який обирає провідником Андрія Мельника й ухвалює нову програму. Ця програма мала значно радикаль

Тема 13. СТАНОВЛЕННЯ

полпинної с

{3?йУ»«».

НОВІТНЯ ДОБА

ніше національнодержавницьке спрямування. Так, у майбутній українській державі критерієм національносуспільної вартості індивіда мала бути праця. Відмова від обов'язкової праці прирівнювалася до соціального паразитизму. Страйки і локаути заборонялися як такі, що суперечать суспільній солідарності та націократичній державності. Правами власності користувалася нація, яка могла переносити свої повноваження на конкретні особи. Економіка мала розвиватися за планом і за державного контролю. Радянська торгівля, як і торгівля, що перебувала в руках неукраїнців, мала перейти до держави з передачею в перспективі в руки української верстви торгівців, сприяти вихованню яких зновтаки мусила держава.

Невдовзі після Римського збору почалася друга світова війна. Молоді лідери ОУН вийшли з польських тюрем, і в організації відбувся розкол. Різні дослідники потрактовують його причини порізному, інколи взаємовиключно. Очевидно, тут спрацював ряд чинників від амбіцій «молодих» учасників підпільної боротьби до проблеми, на кого ж орієнтуватися в зовнішній політиці: виключно на Німеччину чи й на інші країни, зокрема, Англію і США. У квітні 1941 року відбувся (у Кракові) збір прихильників Бендери, також названий другим. Державотворчі змагання цієї фракції ОУН, віднині ОУНБ чи ОУНР (революційна), нічим принципово не відрізнялися від ОУНМ. Так само, як і в програмі.

Л р2 нлриси ч ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

.ІГРЖАВПТВОРГШІЯ

ухваленій у Римі, українська нація поряд з державою проголошувались єдиними суб'єктами формування нових соціальноекономічних відносин.

403

Спроби відновлення української державності

Т

АКИМ був стан українських організацій поза межами СРСР на початок подій, пов'язаних з другою світовою війною. Саме на цей час припадають дві спроби відновлення української державності. Перша була здійснена восени 1938 весною 1939 років. Внаслідок мюнхенської угоди Чехословацька республіка була значно послаблена; словаки отримали автономію. За цієї ситуації всі закарпатські українські організації об'єдналися і домоглися самоврядування для Закарпаття, що й сталося 11 жовтня 1938 року. Спочатку автономну адміністрацію очолили русофіли, але вони швидко дискредитували себе. Новий кабінет очолив Августин Волошин. У лютому 1939 року на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали 86% виборців. Уряд проводив термінові заходи щодо українізації адміністрації та освіти, створення власних збройних сил (Карпатської Січі).

1ЮПМІІЯ ДОБА

Поява автономної КарпатоУкраїни привернула до себе увагу потужних світових політичних сил, до Сталіна та Гітлера включно. Генеральний секретар ЦК ВКП(б) присвятив Карпатській Україні кілька речень у звітній доповіді на XVIII з'їзді партії.

Що ж стосується молодих українських радикалів, то багато хто з них пробирався на Закарпаття, легально й нелегально, аби взяти участь у становленні органів влади, освіти, збройних сил. Проте 14 березня 1939 року, за таємною угодою з Гітлером, на Закарпаття рушили численні угорські війська. Карпатська Січ чинила відчайдушний опір, проте сили були нерівні. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку КарпатоУкраїни (Карпатської України), яка за кілька днів була повністю окупована Угорщиною.

Друга спроба відновлення української державності припадає на період початку радянськонімецької війни. Українські «чинні націоналісти» спочатку з ентузіазмом вітали успіхи німецької армії й тісно співпрацювали з нацистським режимом з метою використати його як ворога сталінської деспотії задля створення незалежної Української держави. І ОуНБ, й ОуНМ були єдині щодо співпраці з німцями. Розбіжності були радше тактичними: мельниківці схилялися до більшої лояльності, бандерівці діяли радикальніше. Так, саме з пробандерівськи настроєних українців було сформовано диверсійні підрозділи «Нахтігаль» та «Роланд», які

405

404 НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

ОуНБ в той же час планувала зробити зародком української армії. Крім цього, обидва крила ОУН створили похідні групи з неозброєних активістів (загальною чисельністю біля 2000), які мусили йти за німецькими військами по Україні, створювати місцеві осередки, формувати адміністрацію, фундувати українські видання тощо.

Слід сказати, що подібні плани (на відміну від того, що довгі роки стверджувала радянська пропаганда) не мали ніякої підтримки в нацистському керівництві (крім, хіба що, міністра окупованих східних територій Альфреда Розенберга, постаті маловпливої, хоча й він висловлював позірну підтримку лише з тактичних міркувань). Більше того, нацисти розглядали українців як нижчу расу і згодні були використовувати націоналістів лише за умови беззаперечного виконання наказів відповідних німецьких служб. Тому спроби ОуНБ, а потім і ОУНМ проявити самостійність дій придушувалася в міру того, як вони починали становити небезпеку планам нацистської Німеччини.

Першою такою акцією стало проголошення ЗО червня 1941 року у щойно занятому німецькими військами Львові самостійної української держави, прем'єром якої став Ярослав Стецько, соратник Степана Бандери. Українська держава оголошувалася союзником Німеччини в боротьбі проти СРСР, Великобританії та інших антинацистських сил.

Митрополит Шептицький заявив про підтримку

*. /О. ^7ТГ^ ——.

НОВІТНЯ ДОБА

новопроголошеної держави. Значна кількість мешканців Галичини також солідаризувалася з урядом, сформованим ОУНБ. Проте за кілька днів гестапо заарештувало і кинуло до в'язниці Бандеру і деяких його однодумців, зліквідувавши тим самим проголошений уряд.

і нацистська окупація

Т

АКА сама доля спіткала й інші ініціативи ОУ НБ.

У вересні 1941 року СС та гестапо заарештували й стратили багатьох членів похідних груп на Східній Україні. За кілька місяців репресії наздогнали й членів ОУНМ. Київська група цієї організації мала намір створити штаб загальноукраїнського народного повстання і підготувати цей масовий виступ. Схожі наміри мали й інші групи, оскільки ілюзії на співпрацю з нацистами швидко розвіялися. У серпні 1941 року Гітлер розділив Україну на кілька адміністративних частин і призначив керівником найбільшої з них «рейхскомісаріату Україна» Еріха Коха, відомого своєю слов'янофобією, жорстокістю та нетерпимістю. Дуже швидко спонтанно влаштоване в містах самоврядування було «очищене» від укра

406

H U'ift! 1 К ГОГІІ VKTAlHf ЬКПГ.

407

НОВІТНЯ

,(ог.А

їнських патріотів, закрито низку українських газет. У 1942 році по всій Україні українські національні організації пішли у підпілля (крім частини прихильників ОуНМ на Галичині, яку було включено до так званого «генералгубернаторства», де політичні утиски були дещо меншими).

Постає закономірне питання: наскільки виправданим було співробітництво з нацизмом з боку ОУН та деяких інших українських організацій (наприклад, прихильників ексгетьмана Скоропадського українських монархістів)? Можна поставити питання й інакше, як воно ставилося за радянських часів: чи була це зрада Батьківщини, свого народу? Чи, можливо, як стверджують деякі прихильники ідеології «чинного націоналізму», це був єдино правильний шлях?

Очевидно, однозначної відповіді на таке питання знайти не можна, принаймні, на даному етапі, коли не досліджено значну кількість документів щойно відкритих (і то не повністю) архівів радянської доби, та документів, які зберігаються у різних центрах, організаціях і в окремих діячів української діаспори. Проте вже зараз можна впевнено сказати, що дії ОУН були спричинені трагічною ситуацією, в якій опинився український народ напередодні й у ході другої світової війни. Поразки ліберальнодемократичних і соціалдемократичних сил на всьому європейському континенті привели багатьох політиків (і не лише в Україні) до думки, що єдиною

реальною перешкодою для більшовизму і націоналсоціалізму є подібні до них ідейно й організаційно політичні сили. Як тимчасовий захід такі політики вважалі прийнятним контакт з тією з головних європейських держав, яка на цей час становила найменшу загрозу. Цією державою, яка підносила національну справу на противагу більшовизму, котрий з кінця 20х років узяв відвертий курс фактично на відноь Іення Російської імперії та встановлення її світової о панування, уявлялася Німеччина. Проте навіть суб'єктивні пронімецькі симпатії певного числа українських політиків опинилися в різкій суперечності з настроями широких мас. Справа в тому, що нацистська Німеччина, розпочавши анексію сусідів, дуже швидко поставила своїх симпатиків у цих країнах перед вибором: або повна втрата свого політичного обличчя, повний сервілізм та колаборантство, тобто становище неповноцінних прислужників, людей «другого сорту», або перегляд своїх попередніх позицій і початок смертельної боротьби з нацизмом.

Що стосується більшості лідерів українського «чинного націоналізму», то немає підстав сумніватися, що пронімецькии період їх симпатій при зіткненні з практикою нацистського владарювання на Україні змінився різко виявленою антипатією. Нацизм і більшовизм були оголошені головними ворогами України. Це сталося у квітні 1942 року, на II конференції ОУН.

408

новітня

ДОБА

409

Перехід ОУНБ

до збройної боротьби

на два фронти

о

НАРИСИ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖ Л ВО1 ВОРЕННЯ

Отож, на загал оцінка діяльності тієї чи іншої політичної сили вимагає комплексного, багатофакторного підходу, з урахуванням усієї конкретики історичної ситуації.

Таку оцінку, наприклад, демонструє А.Авторханов, коли пише: «Поставлені під час війни перед вибором: нацисти чи комуністи керівники українського національного руху обрали третій шлях шлях української незалежності. Як тільки німецькі окупанти увійшли до Львова, з'їзд українських національнополітичних організацій у червні 1941 року проголосив відновлення Української Народної Республіки і створення українського національного уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Однак німецькі нацисти були такими ж ворогами незалежної України, як і московські комуністи. Москва хоча б формально створила Українську радянську республіку, а Берлін взагалі розглядав Україну як свою майбутню колонію... Організація українських націоналістів (ОУН), лідером якої був згодом убитий чекістами у 1959 році у Мюнхені Бандера, створила Українську повстанську армію (1942). Оскільки Бандера сидів у

німецькому концтаборі, її очолили спочатку М.Лебідь, а потім Р.Шухевич. Сотні тисяч солдат УПА загинули в боротьбі як з німецькими окупан тами, так і з чекістськими * військами»3.

попри особисті симпатії та антипатії, які дуже важко піддаються об'єктивному аналізові, логіка політичних подій штовхала лідерів ОУ Н, особливо ОУНБ, на шлях відкритої боротьби з нацистськими окупантами. А така боротьба, враховуючи характер гітлерівського режиму, не могла не стати запеклою збройною боротьбою.

Перші озброєні українські угрупування, які почали боротьбу на два фронти, виникли наприкінці 1941 року, коли Тарас БульбаБоровець (політик петлюрівської орієнтації) вивів у волинські ліси створену ним «Поліську Січ», що спочатку з дозволу німецького командування проводила очищення Волині від решток червоноармійських груп. Проте, коли німецька адміністрація вирішила розпустити «Поліську Січ», остання, маючи вже певний досвід ставлення нацистів до українського населення, вирішила вдатися до збройного самозахисту. Там же, на Волині, протягом 1942 року з'явилося кілька загонів з членів ОУНБ й ОУНМ, які змушені були залишити міста внаслідок репресій і розстрілів українських націоналістів, проведених Еріхом Кохом. Наприкінці 1942 року з усіх цих загонів і груп почи

411

ДІЛ ИлГИСИ > ІСТОРІЇ VKI'MHi '.k!< •

ЛН'ЖЛВОТВ'11'FHm.

нає формуватися Українська повстанська армія.

Як зазначає О.Субтельний, «порівняно з іншими підпільними рухами окупованої Нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне, оскільки практично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сил свідчило про дуже

відчутну масову підтримку і „..з боку українців»4.

,:\ к

Зміни

в ідеології та діяльності ОУНБ

/^ОБГРУНТУВАННЯМ на

ЧУціональнодержавниць

ких завдань цього часу займалася низка публіцистів і політиків, пов'язаних головним чином з ОУНБ та УПА. «Відкидаючи політичний модель однопартійної диктатури, вони почали пропагувати концепцію українського націоналізму як революційнодемократичної сили, завдання якої вести безпощадну боротьбу проти обох тоталітарних держав, пише П. Потічний.... Власне, в тому часі ОУН перейшла від вождівської структури до колективного керівництва та прийняла в свою програму значні елементи плюралізму»5.

ДОЬА

III надзвичайний великий збір ОУН у серпні 1943 року засвідчив докорінну зміну програмних орієнтирів. Курс було взято на непримиренну боротьбу з більшовизмом та націоналсоціалізмом. Майбутня українська державність мала грунтуватися на соціальноекономічній справедливості. Проголошувалися демократичні норми свободи слова, друку, переконань, світогляду, розвитку національних меншин. Робітники мали залучатися до управління виробництвом, мати свою частку прибутку та вільно об'єднуватися у професійні спілки. УСІ українські громадяни, незалежно від національного походження, повинні були мати рівні права й обов'язки. Іншими словами, і деюре, і дефакто ОУНБ відмовилася від ідеології «чинного націоналізму» і стала на шлях пошуку ширших державотворчих принципів.

Ці принципи знайшли втілення у створенні Української Головної Визвольної Ради (червень 1944) та в її документах. Сама УГВР була об'єднанням, як на той час, унікальним. До неї увійшли делегати від різних політичних партій, які діяли до другої світової війни на Західній Україні (крім комуністів та ОуНМ), та представники низки організацій зі Східної України. В Універсалі УГВР декларувалося, що розпочалася доба національновизвольних революцій, і Україна посідає своє місце у цій боротьбі. Метою боротьби проголошувалася «Українська Самостійна Соборна Держава на українських етногра

412

НАІИОІ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ

413

І10ВПНЯ ДОБА

фічних землях», де мусить бути встановлений «справедливий соціяльний лад без гніту і визиску, без большевиків і капіталістів», «без накинених ворога11 ми кріпацьких систем»6.

Платформа УГВР більш розгорнуто формулювала нові принципи національновизвольного руху. Тут конкретизувались, зокрема, засадничі моменти щодо розбудови самої уГВР, зовнішньополітичний курс українських національновизвольних сил (союз з усіма поневоленими народами Європи й Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну незалежність) і соціальнополітична платформа об'єднання всіх незалежницьких українських сил. До числа головних принципів платформи належали «забезпечення народнодемократичного способу визначення політичного устрою в Українській Державі шляхом загального народного представництва», «забезпечення справедливого соціального ладу в Українській Державі без клясового визиску і гноблення», «забезпечення справжньої законності в Українській Державі й рівності всіх громадян перед законом» тощо. Що стосується зовнішньополітичних принципів, то в платформі зазначалося: «УГВР змагає до порозуміння і прагне мирного співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права на власні' держави на етнографічних землях кожного народу»7. Крім того, у своїх документах УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви.

S^i: f\>.^ГГГ^*~ ———

Отже, УГВР перебрала на себе функції своєрідного

«підпільного парламенту» (чи

передпарламенту)

України.

ОУНУПА і сталінський режим

У

ПА ТА УГВР протягом 19441945 років розширювали свій вплив у Галичині та на Волині, сподіваючись на виникнення відкритого конфлікту між СРСР та західними демократіями. Проте ці сподівання не виправдалися.

Після початку «холодної війни» (1946 р.).сталінський режим відкинув усі позірні псевдодемократичні ритуали, які існували за часів антигітлерівської коаліції, і спрямував великі сили на придушення національновизвольної боротьби народів СРСР. Слід зазначити, що після другої світової війни ця боротьба у крайніх збройних формах з більшим чи меншим розмахом йшла у Прибалтиці, у Західній Білорусії та Україні, на Північному Кавказі та у Середній Азії. Та найбільшу небезпеку становив визвольний рух в окупованих у 1940 році державах Балтії Литві, Латвії, Естонії та на західних землях України, оскільки саме там народні маси мали пев

414

ПАРНІ И 1 ІСТОРІЇ VKPAII" ЬКОІ с ЛГРЖЛВОГВОРГИН.)

415

МІІВІІМН ДОБА

ний досвід життя в умовах демократії (хай і обмеженої внаслідок історичних умов) та політичної самоорганізації незалежницьких сил. Зосередивши могутність режиму на придушенні визвольних змагань, Сталін вдався не лише до репресивних, але й до соціальноекономічних заходів: індустріалізації, капіталовкладень у колективізоване сільське господарство, розвитку системи радянської освіти тощо. До 1950 року УПА чинила організований опір, опісля цього ще кілька років окремі повстанські групи продовжували своє існування, але як фактор політичного життя опозиція радянському режиму зійшла з арени.

Тому центр українського політичного життя у пе

ріод з кінця сорокових до середини шістдесятих

років вимушено переміщується

до діаспори.

Політична діяльність

в діаспорі в повоєнну

добу

С

ЛІД кілька слів сказати про ті, дуже істотні, змі

ни, яких зазнала українська діаспора внаслідок другої світової війни. Більше 200 тисяч чоловік, які становили національне свідому, політизовану, активну

/Э!К,.#::?5?*ЛЛ

частину українців і з тих чи інших причин опинилися під час війни у Німеччині, вирішили не повертатися до Радянського Союзу. Можливо, ця кількість була б значно більшою, якби не запобігання адміністрації президента США Трумена та англійського лейбористського уряду Еттлі перед Сталіним у перший рік після перемоги над нацизмом. Тоді мільйони громадян СРСР опинилися на території Німеччини, контрольованій союзниками. Значна частина цих людей була силоміць, всупереч їхньому бажанню, депортована до радянської імперії й поповнювала ГУЛАГ або ж опинялася на становищі людей «другого сорту», оскільки навіть їхнім дітям були закриті шляхи до кар'єри у зв'язку з відповідними пунктами анкети. Проте й та частина українців, що змогла уникнути депортації в СРСР і залишитись на Заході, серйозно активізувала життя української діаспори, особливо політичне.

Отож саме у діаспорі продовжила своє існування УГВР (ще під час бойових дій на Західній Україні в ролі закордонного представництва УГВР на Захід були послані Микола Лебідь і Мирослав Прокоп). На вигнанні тривала й діяльність ОуНБ та ОуНМ, щоправда, невдовзі в ОуНБ стався розкол. Та частина, яка спиралася на рішення III надзвичайного великого збору ОУН (1943 р.) та конференції ОуН на українських землях у червні 1950 р. про перехід з авторитарних позицій на національнодемократичні, прибрала назву ОуНз (Організація українсь

417

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТЕРЖАВОТВОРЕННЯ

ких націоналістів за кордоном). Вона була сформована 1954 року під керівництвом Л ьва Ребета, убитого агентом КГБ Сташинським (через два роки цей же агент убив і Степана Бандеру; в 1961 році Сташинський перейшов на Захід і добровільно постав перед судом ФРН). Серед членів ОуНз значну кількість становили інтелігенти, завдяки чому вона мала можливість сконцентрувати великі потуги на терені політичної й загалом суспільної думки, видавати низку газет і часописів, де тривали політичні пошуки. Інша частина ОУНБ прибрала назву ОуНзч (закордонні частини), а з 1960х років ОуНр (революціонери). Як ідеологічна основа ОуНр знову постав «чинний націоналізм», а конкретно напрямки, накреслені Д.Донцовим, що і було засвідчено на конгресі у 1968 році. Навколо ОуНр виникла низка організацій, здебільшого молодіжних. ОуНр також створила Державне Правління, яке мало вести свій родовід від уряду, проголошеного 20 червня 1941 року у Львові. ОУНМ в еміграції прибрала назву ОуНс (солідаристи). Вона була одним із фундаторів Української народної ради та відновленого уряду Української народної республіки в екзилі наприкінці 40х років.

Тема 13.

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІГОННОЇ С

Іншим фундатором відновлення уряду УНР в екзилі стала Українська революційна демократична партія УРДП згодом Українська республіканська демократична. Творцем її ідеології та лідером став письменник Іван Багряний. Партія зробила ставку

НОВІТНЯ

ДОБА

на демократичну революцію в СРСР і національне та соціальне визволення України в цій революції. Партія обрала свій шлях впливу на піднесення національної свідомості мас українського народу в СРСР. Іван Багряний вважав, що Україна як економічна колонія СРСР неминуче йде до піднесення національної свідомості й що значні потенційні сили національного і соціального визволення е навіть серед членів компартії та комсомолу. УРДП прямо протиставила свою ідеологію націоналізмові, розвівши його та національну ідею. Навколо цієї партії також склався гурт громадських і культурницьких організацій.

В еміграції продовжили діяльність галицьке УНДО; соціалістичні групи, які наприкінці 40х років об'єдналися в Українську соціалістичну партію, котра згодом втратила активність; прихильники гетьмана Скоропадського Союз гетьманцівдержавників.

До найбільш негативних моментів політичної діяльності емігрантських партій та організацій слід віднести тривалу ворожнечу між різними частинами ОУН, яка інколи набувала різких і безглуздих форм. Цілком імовірно, що таке протистояння роздмухувалося за допомогою радянських агентів, укорінених в емігрантське середовище, але головна провина лежить на тих лідерах, які не змогли притлумити власні амбіції й втягували у негаразди великі маси української діаспори.

Що ж стосується історичного значення політич

419

418

НАРИСИ Т ІСТОРІГ УКРЛІНС ЬК'.ІГ'., ЛІ РЖАВОЇ BOPFHHX

ної діяльності української діаспори, то воно є воістину унікальним: в еміграції було збережено вільну політичну, соціальноекономічну, державотворчу думку; продовжувалася діяльність партій; було відновлено уряд в екзилі; численні видання нелегально провозилися в Україну і роз'ятрювали сумніви в законності існуючого режиму навіть у прихильників комуністичної ідеї.

Окремо слід відзначити діяльність української редакції радіо «Свобода», яка, починаючи з 50х років, доносила до громадян радянської України неоціненну інформацію про історію і сьогодення їх рідного краю.

Отже, все це після поразки визвольних змагань на теренах України забезпечило тяглість, неперервність державотворчої традиції, пошуку форм вільного життя українського народу.

Н;

Культурницьке та політичне шістдесятництво в УРСР

"АБУТКИ політичноїдумки еміграції відгукнулися спочатку неявно, потім виразно у змісті тих перших спроб осмислити реальний стан речей в

новітня

ДОБА

Україні і накреслити шляхи розв'язання національного питання, які виникали після смерті Сталіна, з початком хрущовської «відлиги».

14*

І хоча наприкінці 50х на початку 60х років зафіксовано кілька спроб створення «робітничоселянських» чи «трудових» партій у підпіллі (одним з організаторів подібної групи став Левко Лук'яненко), проте головне річище українського руху в СРСР у роки «відлиги» це річище культурницьке. Принагідно зауважимо, що абсурдність з точки зору формальної логіки існування українського руху (тим більше національновизвольного) в Українській РСР якраз і демонструвала суто формальний характер радянської державності у так званих «національних республіках». Та й сам усталений вираз, який дожив до горбачовської перебудови, «національні республіки», також засвідчував існування в Радянському Союзі метрополії і напівколонійнапівпротекторатів, тобто союзних республік навколо Російської Федерації. Така ситуація спричиняла серйозну відмінність у боротьбі проти неосталінізму під час «відлиги» та радянського тоталітаризму в часи брежнєвського «застою» в Росії й інших союзних республіках. Як пише Є.Сверстюк, «за критичні слова проти «старшого брата» в Україні і в Литві, в Молдавії і Бурятії хапали людей, карали і судили як за виступ проти влади, в той час як «армяшек» чи «хахлів» критикуй! Можна було відмовитись від будьякої мови, але відмова від російської кримінал. Зреш

421

420 НАРИСИ І It ЮРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВО! ВОРЕННЯ

тою, можна було в республіках зайнятись творчістю Пушкіна і вами не буде займатись КГБ. Якщо ж ви допомагаєте відкривати російські дитсадки і школи І ;,., ваша ідейність патентована»8. ',",",,' Тому будьяка культурницька діяльність, якщо >»,«. вона намагалася справді дійти реальних коренів k Г українського буття, звернутися до реальних поста тей достойників нації, неодмінно набувала харак теру «політики» (слово це в радянському лексиконі мало неодмінно негативний відтінок, як щось за грозливе, що становить небезпеку життю індивіда, бо, власне, є предметом уваги «компетентних орга нів»). І ті, хто послідовно займався культурницькою роботою, логікою життя ставилися перед дилемою: або обмежити свої пошуки, або йти на конфронта цію з владою.

Відомий дослідник з української діаспори Іван ЛисякРудницький згадує: «В одній зі своїх статей, надрукованій в 1963 році, я робив огляд стану справ на Радянській Україні: це було ще до того, як існування дисидентського руху стало відомим на Заході. Відзначивши багато прикладів післясталінського культурного відродження на Україні, я завершив свою статтю двома передбаченнями. Перше звучало так: «Можна передбачити, що коли той процес відбудови й продовжуватиметься ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу політичних домагань». Другим передбаченням було: «Ці постулати зо всією правдоподібністю йтимуть по лінії «націоналкому

НОВІІНЯ ДОКА

нізму»; не тому, очевидно, що комуністичні ідеї по своїй суті є близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити від певних конкретних даних. В умовах комуністичного блоку реальним висхідним пунктом для української політики є існування «Української Радянської Соціалістичної Республіки», яка в теорії є організмом з правами суверенної держави»1*.

До стадії відкритої політичної опозиції режимові культурницькі групи, які складалися стихійно у Києві, Львові та деяких інших містах, перейшли у середині 60х років, з кінцем хрущовської «відлиги». Цьому було кілька причин. Поперше, відкрилася частина правди про сталінізм, стало можливим, хоча і часткове, теоретичне осмислення нових явищ суспільного життя, були реабілітовані деякі діячі епохи «українізації», котрі загинули в таборах ГуЛАГу. Подруге, Радянський Союз став більш відкритим зовнішньому світові, демократичні ідеї не могли не «просякати» з розвинених країн Заходу. Потретє, брежнєвський режим власноручно прискорив політизацію українського руху, провівши у серпні й вересні 1965 року серію арештів серед української інтелігенції, здебільшого молодої. Серед арештованих були критик Іван Світличний, психолог Михайло Горинь, викладачі Михайло Осадчий і Михайло Косів, студент Ярослав Геврич та інші. Список арештованих здавався випадковим; проте реально в нього потрапляли деякі з інтелігентів, що демонстрували

Культурницьке та політичне шістдесятництво в VPCP

ЯАІ'ИОИ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ГІІ.РЖЛВОІВОГШНЯ

422

423

духовну опозицію якщо не режимові загалом, то деяким найбільш одіозним його сторонам.

Очевидно, арешти мали навести острах на всіх, хто мислив самостійно. Але результат був протилежним. Чи не вперше за часів радянського режиму протест набув організованих форм. Як писав вслід подіям В'ячеслав Чорновіл, «у високі інстанції пішли запити, підписані авторитетними людьми. Молодь всіма засобами демонструвала свою солідарність із заарештованими. Під час судових процесів у Києві та Львові виникали стихійні маніфестації, протести»10.

Українське дисидентство

"АСЛІДКОМ протестів.проти судових розправ стали нові арешти і, з іншого боку, поява організованих дисидентських груп, які налагодили зв'язок з українською діаспорою, оскільки це було єдиною можливістю інформувати світову громадськість про безчинства брежнєвського режиму на Україні.

Від самого початку провідними темами серед українського дисиденства були два питання: одне торкалося прав націй, а друге прав людини. Прикметно те, що в дисидентів ці поняття органічно по

єднувалися, а не механічно розривались, тим більше, протиставлялися. Та це й зрозуміло з психологічного боку, бо якщо людина потрапила в ГуЛАГівські лещата за «надмірність» у своїх національних почуттях, які їй видаються порушеними, зганьбленими і такими, що вимагають поновлення справедливості, то в даному випадку вона все одно покарана як людина, а не як нація. Що ж стосується соціальнополітичного боку, то дисидентство продовжило властиві українській ментальності демократичні й правові традиції. Не випадково і тоді, й зараз як синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво або інакомислення. Власне, йшлося про намагання використати повною мірою в межах легальної діяльності права людини, зафіксовані як радянським законодавством, так і міжнародними актами, підписаними СРСР. Не випадково перші роки практично всі дисиденти посилалися на «ленінські принципи нацона7Іьної політики» та «повернення до ленінських норм партійного життя».

Проте самочинна діяльність навіть задля реалізації норм радянського права визнавалася режимом незаконною, оскільки порушувала «струнку логіку» утопії «розгорненого будівництва комунізму», а потому «вдосконалення розвиненого соціалізму». Це зайвий раз доводить, що «лібералізацію», «розрядку», «гуманізм» керівництво КПРС розглядало як прикриття для спроб встановлення світового панування. А останнє вимагало тотальної єдності есере

425

*г) м НАРИСИ З ІСТОРІЇ уКРАІНГЬКОІЧ) '*?.'* ЛП'ЖАВОТВСГШНЯ

дині імперії. Тому репресії проти інакомислення посилювалися.

Дуже швидко серед українських дисидентів відокремилися чотири основні річища, в яких протікав правозахистний рух. Перше з них реанімувало в Україні ідеї «чинного націоналізму» Д.Донцова, проте без крайніх виявів щодо насильства і силової зміни соціальної дійсності. Цю лінію (очевидну меншість у дисидентському рухові) найяскравіше репрезентував Валентин Мороз, а також Степан Хмара. Другий напрямок, також безкомпромісний, носив національнодемократичний характер і містив прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку можна вважати таких діячів, як Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Оксана Мешко та інші. Сюди ж можна віднести і поета Василя Стуса, письменника Гелія Снегірьова та критика Євгена Сверстюка. Дисиденти з двох окреслених напрямків терпіли найжорстокіший тиск з боку офіційних структур аж до позасудових репресій і довгострокових термінів ув'язнення, більшість яких сягала десяти, а то й двадцяти років. Серед цих напрямків існували, зрозуміла річ, і нелегальні групи, які, проте, не мали на меті збройну боротьбу чи щось подібне.

Третє річище дисидентства в Україні було спрямоване у загальнодемократичний потік «радянського дисидентства», яке стояло в першу чергу в обороні невід'ємних прав людини. Серед українських

НОВІТНЯ ЛОЬА

репрезентантів цього напрямку можна назвати генерала Петра Григоренка, Леоніда Плюща, Семена Глузмана, Мирослава Мариновича. Нарешті, останнім напрямком можна вважати «інтелектуальне дисидентство», яке зосереджувалося переважно на національнокультурних правах, обстоювало такі питання, як шкільництво рідною мовою, розвиток української видавничої справи, наукової діяльності тощо. Серед його представників бачимо таких діячів, як Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Лісовий, Михайлина Коцюбинська, Зиновія Франко. Зрозуміла річ, цей поділ є достатньо умовним, особливо коли йдеться про конкретні постаті, але все ж дає змогу певною мірою систематизувати напрямки пошуків і здобутків на шляху національновизвольних змагань на радянській Україні.

Окрім того, чималою була аудиторія «внутрішнє дисидентство». Не у кожного вистачило мужності на відкриту боротьбу. Але тисячі людей з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали теоретичні й публіцистичні праці дисидентів.

Особливо слід виокремити книгу Івана Дзюби

«Інтернаціоналізм чи русифікація», написану

1965 року, яка свого часу справила

ефект вибуху.

X

426

'1АРИІ.М I ІСТОРІЇ VK! ЛІЧСІІКОГ' ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Права людини і права нації

427

ц

ГІКАВИМ тут є не стільLKH сам факт появи праці

з відверто антишовіністичною назвою (яка вийшла друком за кілька років на Заході), скільки методологія, з позицій якої автор, себто І.Дзюба, критикував офіційну на той час концепцію «злиття націй». Він це робив, апеллюючи до так званого «автентичного» Леніна, його відомих праць з національного питан; ня. Він дорікав «вірним ленінцям» за те, що вони спотворили істинно ленінську політику в національному питанні, поділяючи у такий спосіб ілюзії не лише демократично налаштованої інтелігенції тих часів, а й наївних комуністів, про яких А.Авторханов писав: «Трагедія комуністівінтелектуалів у національних республіках полягала в тому, що вони не лише вірили на слово Леніну, а й були щиро переконані, що сам Ленін вірить у те, що він говорить з національного питання»11. Ця робота, зокрема, була направлена Петру Шелесту і Володимиру Щербицькому, які відповідно посідали посади першого секретаря ЦК КПу та голови Ради Міністрів УРСР.

Тгма 13.

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТЛЧНОІ СИСТЕМИ:

Як пише І.ЛисякРудницький, «ми повинні відзначити одну дуже важливу різницю між справжнім українськім націоналкомунізмом 20х років і його недавнім продовженням в особі Дзюби. Перший був інспірований справжнім революційним почуттям, утопійною вірою в безперервну всесвітню соціальну

НОВІТНЯ

ДОБА

революцію і перетворення людства, або, вживаючи поетичні образи Миколи Хвильового, «вірою в загірну комуну». У Дзюби не можна знайти жодного сліду цього революційного хіліазму, його чисто раціоналістичні висновки нагадують акт звинувачення. Не квестіонуючи щирості марксистськоленінських переконань Дзюби, у нас, у той же час, нема підстави сумніватися, що інтелектуальна і емоційна сила цієї праці полягає саме в її патріотичному заклику, а не в довгих цитатах з творів Леніна і партійних резолюцій»12. Додамо, що критика І.Дзюбою практики національнокультурного будівництва в Радянському Союзі виходила далеко за межі ленінської ортодоксії, бо спиралася в першу чергу на аналіз фактів, а вони були разючі. До того ж, згадаємо, під прапором «повернення до первинного, автентичного марксизму» розгорталася й уславлена «празька весна» 1968 року, яка на короткий термін надихнула українську інтелігенцію (крім чисто моральної сторони, ще й діяльністю українських програм на чеському радіо та виходом українських видань).

Проте навіть цитувати і коментувати Маркса було небезпечно якщо це читання було уважним. Той, хто прискіпливо читав класика, одразу міг отримати тавро «ревізіоніста», що негайно засвідчували «компетентні органи». До речі, саме «київську школу філософів» та її лідера Павла Копніна московські марксистськоленінські ортодокси у 60х напочатку 70х pp. звинувачували у найрізноманітніших

428

tl М'ЧІ.И t ІСТОРІЇ уКРЛІНСЬЬ

пгвогшня

429

НОВІТНЯ ДОКА

«відхиленнях»/що привело до спроб з боку ЦК КПУ повністю «деукраїнізувати» філософську думку в Україні.

Зробимо ще одне зауваження. З 70х років український дисидентський рух і політичне життя української діаспори знаходять все більше контактів не лише організаційних, але й духовних і розвиваються якщо не в єдиному річищі, то принаймні як два переплетених потоки.

Серед дисидентів була низка інтелектуалів, котрі стали б окрасою будьякої європейської нації. Це, звичайно, робило справу каральних органів дуже складною, оскільки доводилося в певних межах зважати на світову громадську думку. Проте тиск з боку КГБ посилювався. Шеф каральних органів Юрій Андропов послідовно вів лінію на побудову поліційної держави, де ефективна економіка існує за рахунок силового тиску та залякування народу, а будьякі форми прояву вільної думки унеможливлені. Хоча в середині 70х років, після підписання Гельсинських угод, правозахисна діяльність отримала новий імпульс. Виникла Українська група сприяння виконанню цих угод, якою керував Микола Руденко. Проте невдовзі діяльність групи була придушена. А між тим її учасники домагалися елементарного: щоб широка громадськість була ознайомлена із Загальною декларацією прав людини, щоб Гельсинські угоди в тій частині, що стосуються гуманітарних прав, виконувалися, щоб Україна на міжна

родних конференціях з прав людини мала окреме представництво (як член ООН), щоб, нарешті, представники зарубіжної преси мали акредитацію не лише у Москві, але й у Києві тощо. Репресії, тривалі терміни тюремного ув'язнення, які впали на членів Гельсинської групи, засвідчують ставлення радянського режиму і КПРС до елементарних прав людини та зобов'язань, публічно взятих перед усім світом.

Слід зазначити, що світова громадськість з розумінням дивилася на позицію українських дисидентів, для яких права людини були неможливі до реалізації без прав нації і навпаки. Проте московський режим всіляко роздмухував у масовій свідомості різницю між першим і другим. Якщо російські правозахисники сиділи за «антирадянську агітацію і пропаганду», то українські ще й за «буржуазний націоналізм». Ця пропаганда не могла не пройти безслідно: велика кількість людей, особливо в східних областях України, досі вважає багатьох учасників правозахисного руху «бандерівцями», «націоналфашистами», «націоналістами» тощо. При цьому поза увагою лишаються працівники репресивних органів, які свідомо порушували і радянську Конституцію, і підписані СРСР пакти про права людини, та судді, які чинили неправедний суд, тобто люди, котрі навіть за законодавством того часу об'єктивно є кримінальними і політичними злочинцями. Багато хто з них продовжує службу в органах безпеки та суду, дехто навіть отримав нові чини і посади як в часи

431

ЛІТЕРАТУРА.

1 Авторханов А Империя Кремля. М, 1981

2 Багряний І Чад імперії Шовінізм. Національна Ідея І «нацючзгіпм >//(~учаІн:сгь 1992 №4

"4 Ьаран В Україна після Сталіна Нарис кторії 195vl98Spp Львів, 1942

4 Гюико Ю Шлях наші Париж/ТьвівКиїв, 1992.

"ї. Виннич*'нкп В. іаповіт борцем ja вигноєння К,199]

6 Гунчак 1 Україна: Перша половина XX столітті! Нлриіи політичної історії. К., 1993.

7 Донцов Д Росія чи Європа7 К,

1992 К. Кучьо Г. Панорама українських

політичних партій в діаспорі //

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЛГГЖЛВОІЯПГЕІІНЯ

перебудови, так і в незалежній Україні.

За часів правління Андропова правозахисний рух як в Україні, так і по СРСР був фактично придушений. Проте ця перемога виявилася пірровою. Ідеї, що напрацьовувалися як правозахисним рухом, так і українською діаспорою, знаходили підтримку в широкому інтелектуальному середовищі, котре не могло не осмислювати причин разючої відсталості СРСР не лише від передових, але вже й від другорядних країн світу.

X

Зопоп ворота. 1993. Вип 3. 9 Яипа Ю Призначення України Львів, 1992

10. Липинськии В. Хам І Яфет // Сучас нігть. 199? Nfc 4

11. ЛисякРудницький І Нариси ї історії нової V^P^iHM. Львів, ivy]

12. Пихо ч роїуиу. Львів, 1991 ІЗ. Підкова 1 3., Шуст P.M. Довідник т нторії України. Т.13 k., 199394 Ії Потульницьгий В А Історія української політології, К, 1992. ]т t'Rfj4T4i». С" Ьлудні сини України

К 1993.

Іь Субгепьиий (>. Україна Історія. К, 1993.

17. Україна XX ст.: Проблеми націоналі, ного відродження К, 1993.

18. Універсал і платформа УТВР

// Вивід прав України. Львів, 1991.