§2. Українська державність під іноземною зверхністю (друга половина XVII - XVIII ст.)

Як уже зазначалося, у другій половині ХУІІ - ХУІІІ ст. українська державність перебувала під зверхністю інозем­них держав, розвивалась регресивно і врешті була ліквідо­вана. У науковій літературі цей період дістав назву «Гетьма­нщина».

Формальною підставою до цього були молодість, хво­робливість, відсутність досвіду Юрія Хмельницького управ­ляти державою. Реальними причинами - посилення соціаль­ного протистояння в суспільстві, погіршення геополітич- ного становища держави, боротьба окремих груп козацької старшини за владу, слабка підтримка ідеї спадкового геть­манства. У подальшому інтриги серед козацької верхівки, численні прорахунки гетьманів, втрата підтримки власного народу, посилення агресивних втручань із боку держав-су- сідів і спричинили втрату і ліквідацію держави. Правовий статус Гетьманщини у вказаний період визначала низка пі­дписаних гетьманами договорів, зокрема, Гадяцький дого­вір, Переяславські статті та інші нормативно-правові акти того часу.

Гадяцький договір 1658 р. був укладений Іваном Ви- говським із урядом польського короля Яна II Казимира Ваза та схвалений на Генеральній раді неподалік Гадяча. Ратифі­кований польським сеймом у 1659 р. із внесенням змін, що обмежували права української сторони. Основні умови:

1) українські землі в межах Брацлавського, Київського, Че­рнігівського воєводств під назвою «Руське князівство» ввій­шли до Речі Посполитої як рівноправний суб’єкт федерації;

2) Руське князівство очолював гетьман, одночасно будучи київським воєводою і першим сенатором; 3) влада гетьмана визначалася довічною, після його смерті обиралися чотири претенденти, одного із яких затверджував польський ко­роль; 4) ліквідовувався полково-сотенний адміністративно- територіальний устрій та відновлювався той, що існував до 1648 року; 5) утворювалися місцеві органи влади, суд і судо­чинство за польським зразком; 6) заборонялися самостійні відносини з іншими державами; 7) відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності й податки селян і міщан, які існували до 1648 р.; 8) кількість збройних сил мала становити 60 тис.

Договір, який отримав назву «Переяславські статті 1659 року» був укладений між гетьманом Юрієм Хмельниць­ким та царським урядом. Основні умови: 1) українська дер­жава втратила право на самостійну зовнішню політику; 2) заборонялося переобрання гетьмана за різні провини пе­ред Військом Запорізьким без попереднього розслідування, проведеного російською стороною та дозволу царя; 3) геть­ман втратив право самостійно призначати і звільняти коза­цьку старшину, яка після призначення мала присягати на вірність російському цареві; 4) царські воєводи вводилися до Києва, Переяслава, Чернігова, Ніжина, Брацлава, Умані, 5) козацькі залоги залишали територію Білорусі, населенню якої заборонялося іменуватися козаками.

У жовтні 1660 року був укладений Слободищенський трактат між гетьманом Юрієм Хмельницьким та представ­никами Речі Посполитої. Схвалений козацькою радою в Ко­рсуні Слободищенський трактат був відхилений лівобереж­ними полками на чолі з наказним гетьманом Я. Сомком і ні­жинським полковником В. Золотаренком. Це стало почат­ком поділу Гетьманської держави на правобережну і лівобе­режну. Основні умови: 1) Гетьманщина розривала союз із Московською державою і відновлювала свій державний зв'язок із Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди 1658 р.; 2) вилучена стаття про створення «князівства Русь­кого», Гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом; 3) гетьман позбавлявся права вести зо­внішньополітичні відносини, зобов'язувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.

Московські статті 1665 року, які були укладені між ге­тьманом І. Брюховецьким та урядом російського царя Оле­ксія Михайловича передбачали наступні основні умови: 1) українські землі й міста оголошувалися володіннями мос­ковського царя; 2) вибори гетьмана відбувалися лише з до­зволу царя і за присутності московських послів; 3) збільшу­валася кількість московських залог в українських містах;

4) суттєво розширювалися права московських воєвод, які займалися збиранням податків з усього українського насе­лення (окрім козаків), хліба на утримання московських за­лог, податків з купців, грошових зборів з винних оренд;

5) повернення королівських грамот на магдебурзьке право українським містам; 6) гетьману заборонялося вступати у зв'язки з іншими державами без дозволу царя; 7) Київська митрополія переходила в підпорядкування до московського патріарха.

30 січня 1667 року між Річчю Посполитою і Московським царством був укладений договір про перемир'я, яке увійшло в історію як Андрусівське перемир'я. Вказаний договір санкці­онував поділ українських земель між вказаними державами винятково в їх інтересах. Основні умови: 1) у складі Московсь­кої держави залишалася Лівобережна Україна, Сіверська зе­мля за Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ; 2) за

Річчю Посполитою закріплювалися Правобережна Україна, Білорусія із Вітебськом, Полоцьком і Двінськом; 3) Київ із при­леглимимістечками на два роки залишався за Московською державою, а потім передавався Речі Посполитій.

Протягом 1669 - 1670 рр. лівобережними та правобере­жними гетьманами було укладено низку договорів, що по- різному визначали статус Гетьманщини у складі іноземних держав. Це Острозькі статті 1670 р., укладені гетьманом М. Ханенком із Річчю Посполитою, Глухівські статті 1669 р., укладені гетьманом Д. Многогрішним із Московською дер­жавою, Корсунські статті 1669 р., укладені гетьманом П. До­рошенком із Османською імперією.

Подальше обмеження прав Гетьманщини і влади геть­мана передбачали Конотопські статті 1672 р. і Другий Пере­яславський договір 1674 року. У процесі боротьби Османсь­кої імперії з Річчю Посполитою за Правобережну Україну були підписані Бучанський мирний договір 1672 року та Жу- равненський мирний договір 1676 року. Із часом Поділля та Правобережна Україна перейшли до складу Речі Посполи­тої після поразки турецької армії під Віднем (1683 р.) і укла­дання Карловицького перемир'я (1699 р.). Бахчисарайський мирний договір 1681 року завершив війну за українські зе­млі між Московською державою та Османською імперією та Кримським ханством. А Вічний мир 1686 р. визначив поділ українських земель між Річчю Посполитою і Московським царством та розрив попередніх договорів вказаних держав із Османською імперією щодо володіння останньою україн­ськими землями.

25 липня 1687 року гетьманом Лівобережжя України було обрано Івана Мазепу. На старшинській раді було за­тверджено Коломацькі статті, які вже традиційно ухвалю­вались при обранні нового гетьмана.

За царювання Петра І, а особливо після поразки Івана Мазепи Гетьманська держава ще більше обмежується у своїх правах. Підтвердження цього - Решетилівські статті

1709 року, що вперше були введені в односторонньому по­рядку - царським указом, та Інструкції, надані Петром I бли­жньому стольнику А. Ізмайлову, що мав постійно контролю­вати діяльність гетьмана (видані 18 і 27 липня 1709 р.). Не покращили становище і «Рішительні пункти» 1728 р. геть­ману Д. Апостолу, також закріплені царським указом. Осно­вні їх положення були такими: 1) заборонялося обирати чи знімати гетьмана без царського дозволу; 2) до складу Гене­рального суду мало входити троє росіян; 3) вибори генераль­ної старшини мали затверджуватися царем; 4) полкову і со- тенну старшини затверджував гетьман; 5) право наділення козаків маєтностями передавалося цареві; 6) заборонялося вести самостійну зовнішню політику крім дрібних справ із прикордонними державами; 7) у військових справах геть­ман підпорядковувався російському генерал-фельдмарша­лові та ін.

Після смерті Данила Апостола гетьманство було лікві­довано та створено II Малоросійську «Правління гетьмансь­кого уряду». Останнього разу гетьманство відновлюється 1747 року. Гетьманом обрано Кирила Розумовського, за пра­вління якого було проведено низку реформ: соціальну, вій­ськову, судову. Це була пора останнього піднесення коза­цько-гетьманської держави. Із 1762 року Катерина II. послі­довно проводила політику на скасування автономії. Напри­кінці 1763 р. гетьманство було ліквідовано, а з 1764 року Ук­раїну перетворено в декілька адміністративно-територіаль­них одиниць Російської імперії.

Державний устрій Гетьманщини вказаного періоду зазнав суттєвих змін у напрямку прийняття заходів Росій­ською імперією щодо юридичного обмеження державності, насадження державних установ для управління в українсь­ких землях, ліквідації полково-сотенного адміністративного устрою тощо.

Від кінця XVII - початку XVΓΓΓ ст. простежується тра­нсформація козацько-гетьманської держави з васальної в автономну у складі Московського царства. Значні обме­ження автономії передбачали і договори, підписані із Річчю Посполитою. При формальному збереженні структури ви-

щих органів влади, їх повноваження визначалися догово­рами і угодами, що постійно змінювалися.

Генеральна військова рада впродовж цього часу втратила характер вищого законодавчо-розпорядчого ор­гану. Більшість генеральних військових рад за своїм приз­наченням та представництвом мали випадковий характер і скликалися залежно від обставин, зокрема для підтвер­дження договорів із Московським царством чи Річчю Пос­политою або ж схвалення погодженої із Москвою кандида­тури гетьмана. Систематично скликати генеральну раду на­магався гетьман Дмитро Дорошенко, прагнучи відродити традиції державності часів Б. Хмельницького.

Старшинська рада фактично перебрала повнова­ження загальної військової ради, вона виступала як орган козацької старшини, створений на основі представництва від полків. На цій раді обиралася генеральна старшина і пол­ковники, визначалися розміри податків, оренд, вирішува­лися справи військово-оборонного характеру.

Гетьман обирався на невизначений термін Генераль­ною військовою радою за згодою верхівки старшини із на­ступним затвердженням польським чи царським урядом. Права і компетенції кожного гетьмана визначалися догово­рами із Річчю Посполитою чи спеціальними Статтями (умо­вами), які він підписував із московським урядом за умови об­рання.

Генеральна військова канцелярія на чолі із генера­льним писарем була вперше створена у 1720 році і викону­вала функції політичного і судового контролю: нею склада­лися гетьманські універсали, аналізувалися звіти про діяль­ність полковників і сотників, вирішувались спори про нале­жність до козацького стану тощо.

Після укладання договорів із Московським царством розпочався процес створення російських державних уста­нов для управління Україною.

Таким був Малоросійський приказ 1663 - 17322 рр., створений у структурі Посольського приказу. Головні за­вдання якого полягали у відносинах із гетьманським уря­дом, контролі за діяльністю установ військово-адміністрати-

вного управління Гетьманщиною, реалізації політики цар­ського уряду на території Гетьманщини.

Перша малоросійська колегія 1722 - 1727 рр., яка складалася із шести офіцерів царської армії на чолі із бри­гадиром була Центральним органом російської адміністра­ції в Гетьманщині, що перебрала фактично всю повноту влади у країні. Без згоди колегії гетьман не мав права вида­вати нормативно-правові акти, віддавати накази генераль­ній старшині. Колегія контролювала фінансову та подат­кову системи, мала право в апеляційному порядку перегля­дати всі судові справи.

У 1734 - 1550 рр. після ліквідації гетьманства був ство­рений орган, створений уряд, який правив на українських землях і складався із шести осіб: троє призначалися царсь­ким урядом і троє - генеральною старшиною. Уряд був ого­лошений найвищою апеляційною інстанцією та підпорядко­вувалося Сенатові через Канцелярію малоросійських справ. Голова правління мав необмежену владу. Головна мета фу­нкціонування цього органу - проведення такої політики, щоб український народ звикав до великоруського прав­ління. Істотно обмежилися функції козацьких полкових ка­нцелярій, насаджувалося російське законодавство в судо­чинстві.

Особливий адміністративно-політичний статус мала Слобідська Україна. Слобідська Україна (Слобожанщина) - регіон, що утворився на території Дикого Поля між кордо­нами Московської держави, Речі Посполитої і Кримського ханства в XVII - XVIII ст.

Виділяють такі етапи колонізації Слобожанщини ук­раїнським населенням: 1) XV - перша половина XVI ст. - по­чаток заселення території Дикого Поля українськими селя­нами і козаками; 2) друга половина XVI -середина XVII ст. - активізація переселенського руху, пов’язана із утисками польської влади; 3) друга половина XVII ст. - нова хвиля пе­реселення із Правобережної і лівобережної України, пов’язана з Руїною. Із середини XVII ст. відбувається акти­вне переселення і росіян, так званих «службово-ратних лю­дей», які заселяли і будували оборонні лінії для захисту від кримських татар.

На середину ХУІІ ст. адміністративно-територіальний устрій Слобожанщини набув форм козацько-старшинсь­кого управління, підпорядкованого бєлгородському воєводі, а через нього - Бєлгородському столу Розрядного приказу. У другій половині ХУІІ ст. царським урядом було сформо­вано козацькі полки: Острогодський, Сумський, Охтирсь- кий, Харківський, Балакліївський, Ізюмський, які стано­виливійськові та адміністративно територіальні одиниці. Починають функціонувати полкові канцелярії до компете­нції яких належали адміністративно-господарські, війсь­кові, судові, фінансові справи.

На чолі полкового уряду стояли полковники та пол­кова старшина. До складу полкової старшини входили: 1) обозний (відав полковою артилерією, обороною, керував справами полкової ради і міг заміняти полковника за пот­реби); 2) суддя (розглядав цивільні справи у полковій ра­туші); 3) писарі (секретарі у військових і цивільних спра­вах); 4) осавул (помічник полковника у військових справах); 5) хорунжий (відповідав за хоругву).

Полковник мав широкі повноваження у військовій та адміністративній сферах: затверджував судові постанови, роздавав вільні землі, мав пріоритетне право займанщини, видавав універсали за власним підписом і печаткою. Полко­вник і полкова старшина обиралися безстроково саме стар­шиною на старшинській раді, причому полковник мав два голоси, а старшини - по одному. Кожен полк поділявся на сотні. Сотника обирала полкова старшина, а сотник добирав сотенну старшину (отамана, осавула, писаря, хорунжого). Владі сотника підпорядковувалось також населення сіл. Правовою основою полково-старшинського управління були царські жалувані грамоти та інші документи, що ви­значали надання адміністративного козацького укладу та право вільної займанщини, що вважалося головним приві­леєм слобожан.

Відмінності існування полкової організації Слобожан­щини від Гетьманщини можна звести до таких: полки адмі­ністративно та у військовому відношенні підпорядковува­лися бєлгородському воєводі, посади гетьмана не існувало;

обрання полковників проходило на полкових козацьких ра­дах, спостерігалося успадкування посади полковника; ко­жен полк отримував царську жалувану грамоту, що визна­чала його права і привілеї: на козацький устрій, торгівлю, володіння землями, звільнення від податків тощо.

Із часом відбувається обмеження та ліквідація права і вольностей слобожанських полків. У 1719 році полковників позбавили права здійснювати суд. Полковники та сотники почали призначатися царськими урядовцями. Із 1723 року на посади полковників призначалися лише росіяни. У 1763 році було створено Комісію по слобідських полках, основ­ним завданням якої була підготовка до ліквідації полкового устрою. У 1787 році було створено Слобідсько-Українську губернію із центром у Харкові. Замість полкових канцеля­рій було створено провінційні канцелярії, а головним вико­навчим органом стала губернська канцелярія, що здійсню­вала адміністративно-господарські, судові, фінансові і війсь­кові функції.

Як бачимо, на кінець XVШ ст. всі землі козацької Ук­раїни були остаточно інкорпоровано в російську імперську систему.