СУСПIЛЬНО-ПОЛIТИЧНИЙ УСТРIЙ I ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРIОД НАСТУПУ НА її АВТОНОМIЮ (XVIII ст.)

На початку XVIII ст. Лiвобережжя, Слобожанщина та Запорiзька Сiч перебували у

складi Росiйської iмперiї. Правобережжя залишилось у складi Речi Посполитої. У

1795 р., пiсля третього подiлу Польщi, Правобережжя (Брацлавщина, Волинь,

Київщина, Подiлля) було передане Росiї та об'єднане з Лiвобережжям.

українськi та росiйськi вiйська у вiйнi з Туреччиною визволили Пiвнiчне

Причорномор'є - споконвiчнi слов'янськi землi, а згодом i Крим, їх було включено

до адмiнiстративного подiлу України.

Починаючи з XVIII ст., наступ царату на права i вiльностi України безупинно

триває. Справа в тому, що порядок управлiння Україною, заснований на

демократичних ознаках воєнно-козацької системи, суперечив самiй природi

абсолютизму - єдиновладному, тоталiтарному правлiнню. Особливо iнтенсивно процес

обмеження прав та вiльностей України, її народу вiдбувається за царювання Петра

I та Катерини II.

 1. Суспiльний устрiй

У першiй чвертi XVIII ст. в Українi поступово оформлюються елементи

капiталiстичного укладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на

базi дрiбних селянських промислiв i мiського ремiсництва. Багато мануфактур

належало казнi. Закладену у 1719 р. першу в Українi Путiвльську суконну

мануфактуру пiзнiше було взято до казни. В 1770 р. тут працювало близько 9,5

тис. чоловiк. У другiй половинi XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у

Шостцi, київський "Арсенал", луганський чавунно-ливарний завод, катеринославську

мануфактуру. Було ство-

209

рено й чимало приватних мануфактур, якi належали купцям, заможним козакам,

помiщикам. В останнiй чвертi XVIII ст. на Лiвобережжi та Слобiдськiй Українi

працювало 200 мануфактур.

В матерiальному виробництвi України йде спецiалiзацiя, чiткiше визначаються

окремi галузi. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугiлля (у Бахмутi)*.

Зростають i економiчно мiцнiють українськi мiста, закладаються новi.

Україна була торговою державою. Вона постiйно пiдтримувала широкi торговельнi

зв'язки з Росiєю та iншими країнами. Експортуються худоба, шкiра, вiск, тютюн,

селiтра, скло, горiлка. Традицiйно вона вела торгiвлю iз Захiдною Європою через

балтiйськi порти, а також через Кракiв i Вроцлав. У 1754 р. внутрiшнi митнi

кордони мiж Росiєю i Україною було лiквiдовано.

Треба пiдкреслити, що гетьмани, особливо 1.Мазепа, придiляв багато уваги

управлiнню економiкою України, що сприяло її змiцненню. Незважаючи на перешкоди,

наприкiнцi XVIII ст. склалася економiчна єднiсть українського народу.

Українське суспiльство XVIII ст., як i в усiй Європi, ще залишалось феодальним,

що обумовило його класову та станову структуру.

Феодали. У XVIII ст. оформлюються старшинськi династiї - Апостолiв,

Безбородькiв, Галаганiв, Горленкiв, Кочубеїв та iншi. Верхiвку українських

феодалiв складало бунчукове товариство, яке створив 1. Мазепа (перше згадування

про нього вiдноситься ще до 1685 р.). Спочатку це були особи з близького

оточення гетьмана. Вони не мали визначної посади i виконували почеснi обов'язки

- супроводжували гетьмана пiд бунчуком, брали участь у посольствах, виконували

iншi доручення гетьмана, їх становище,як i маєтностi, стають спадковими. Вони

пiдлягали юрисдикцiї гетьмана та генерального суду. З часом до цiєї групи почали

входити усi, хто ранiше перебував у складi генеральної старшини чи на посадi

полковника.

Наступна група - значкове товариство. Його члени займали те ж становище, що й

бунчуковi, тiльки при генеральних старшинах i полковниках. Iснує думка, що

значкове товариство - це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створенi

спецiально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як

привiлейованої верстви i мали загальну назву "знатне вiйськове товариство".

Земельнi володiння українських феодалiв у XVIII ст.

земель здобули українськi феодали вiд царiв. Особливо щедрою була Катерина II.

Вона жалувала землi Росiйської держави українським феодалам, а росiйським -

землi України.

Див.: Полонська-Вас'иленко Н. Iсторiя України. - Т. 2. - С 1 86

210

Крiм цього, українська землевласницька елiта прагнула в усьому зрiвнятися з

росiйським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне

зрiвняння українських урядовцiв з чинами Табеля про ранги. Вiдповiддю на це було

заснування в 1728 р. у Глуховi кодифiкацiйної комiсiї, яка одночасно мала

врегулювати правовий стан українських феодалiв. Проте сенат пiдсумки роботи

комiсiї не затвердив, оскiльки вона виходила iз збереження в Українi

козацько-старшинської адмiнiстрацiї. Разом з тим, царський уряд надав, як ранiше

було визначено, права росiйського дворянства представникам верхiвки.

Безбородькам, Завадов-ським, Кочубеям, Розумовським були пожалуванi графськi

титули, їх було допущено до кола росiйської аристократiї. У 1767 р. комiсiя по

складанню уложення пiдтвердила вiльностi українського шляхетства, рiвнiсть його

прав з правами росiйського дворянства. У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про

включення українського шляхетства та козацької старшини до складу дворянського

стану Росiї. У 1797 р. на них було поширено дiю "Грамоти на права, вольности й

преимущества росийского дворянства". Наприкiнцi XVIII ст. вже на всю Україну

була поширена дiя Табеля про ранги.

Духовенство. Поки православна церква в Українi зберiгала автономiю, правове

становище духовенства визначав гетьманський уряд, а у другiй половинi XVIII ст.

- Духовний регламент та штатний розклад 1764 р. За Указом вiд 10 квiтня 1794 р.

митрополитам та iншим чинам духовенства було встановлено утримання нарiвнi з

росiйським.

Селяни-посполитi. Число вiльних селян, пiдлеглих козацькiй адмiнiстрацiї,

зменшувалося. У 1731 р. вони складали лише одну третину сiльського населення

Гетьманщини.

вiльних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитiв,

чиї б вони не були, стягували однаковi податки.

Найважчим обов'язком селянина було вiдбування панщини. У 1710р. було встановлено

два днi обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжi ця повиннiсть складала

4-6 днiв. У подальшому i на Гетьманщинi було встановлено 4-6-денну панщину.

Селяни вiдбували також iншi повинностi - подвiрну, постоєву (утримання царських

вiйськових пiдроздiлiв та iноземних найманцiв), шляхову, виконували роботи,

пов'язанi з будiвництвом фортець, риттям каналiв та iн.

У 1706 р. I.Мазепа наказав старшинi Полтавського полку затримувати селян, що

кинули своїх хазяїв*. У 1721 р. унiверсал

Див.: Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. - Т. 2. - С. 176.

271

Скоропадського наказав старшинi не допускати селянських переходiв. У 1739 р.

генеральна вiйськова канцелярiя пiд приводом запобiгання втечi за кордон

заборонила переселення селян. Фактично ж селянин мiг переселитися у iншу

мiсцевiсть, але за умов, що виконає усi повинностi та одержить дозвiл на це

власника i мiсцевої адмiнiстрацiї.

Експлуатацiя українського селянства старшиною та шляхтою, закрiплювалася

гетьманським апаратом влади та управлiння. Проте феодальнiй верхiвцi цього було

замало, вони час вiд часу зверталися до царського уряду за захистом своїх прав i

привiлеїв, наполягали на введеннi крiпосного права в Українi. 22 квiтня 1760 р.

за унiверсалом К.Розумовського (його пiдтвердила у 1763 р. Катерина II) селянин

мiг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, але у

останнього залишалася нерухомiсть, що належала селяниновi. У 1765-1769 рр. був

складений генеральний опис населення України, а у 1776 р. введений подушний

податок в Слобожанщинi, а у 1783 р. - на Лiвобережжi. Тодi ж указом вiд З травня

1783 р. Катерина II наказала селянам залишатися на тих мiсцях, за якими вони

значилися у генеральному описi.

суворо, "по общегосудар-ственьїм установленням". Очевидно, акт 1783 р. був лише

юридичною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пiзнього

феодалiзму. Українськi феодали його свiдомо заохочували, користуючись пiдтримкою

уряду.

Селянство повстає проти своїх гнобителiв. Антикрiпосницька i

нацiонально-релiгiйна боротьба у ЗО-40-х рр. XVIII ст. селян Галичини

(опришки-винищувачi шляхти), Правобережжя (гайдамацький рух, колiївщина пiд

керуванням М.Залiзняка та 1.Гонти) була тiсно пов'язана iз виступами селян

Лiвобережжя*. Багато українцiв билося в загонах К.Булавiна. Вiдомо, що

О.Пугачов, прагнучи схилити на свiй бiк українських селян, надсилав їм "манiвнi"

листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес розшарування козацтва,

визначається його iєрархiчна структура. Заможнi козаки, котрi мали орну землю,

сад, будинок, декiлька голiв рогатої худоби, сотнi овець, були видiленi у групу

"виборних" тобто повноправних, їх було занесено до спецiальних спискiв за

сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столiттi.

Другу - бiльшу групу - складали пiдпомiчники чи пiдмогочi. До них увiйшли усi

тi, хто не мав свого господарства. Цi люди несли тi ж повинностi, що й селяни,

тiльки у два рази меншi. Крiм того, вони мусили забезпечувати "виборних" усiм

необхiдним для похо-

* Див.: Рибалко I. К. Iсторiя Української РСР. Ч, I. Харкiв, 1995. - С. 378-384.

212

дiв спорядженням i продовольством, кiньми, зброєю, провiантом. У кожного

"виборного" налiчувалося два-три пiдпомiчника, тобто їх було у п'ять разiв

бiльше, нiж самих "виборних".

Iснувала також i третя група козакiв - пiдсусiдки (батраки). Вони походили iз

збiднiлих козакiв, селян, городян, не мали майна та осiлостi, працювали та жили

в господарствах "виборних" козакiв i пiдпомiчникiв. Тi їх одягали та годували.

Пiдсусiдки ставали крiпаками у першу чергу. Закон надавав пiдсусiдкам й

можливiсть переходити до другої та навiть першої групи, якщо вони обзаведуться

майном. За перiод 1654-1730 рр. кiлькiсть вiльних селян у полках Лiвобережжя

зменшилася. К 1730 р. їх залишалося 1/3, iншi 2/3 перетворилися на феодальне

залежних. У 1764 р. налiчувалося 71604 реєстрових козакiв, з них "виборних" -

19750, пiдпомiчникiв - 41201, тих, якi не мали двора, тобто пiдсусiдкiв - 10

654*.

На Правобережжi козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до

1714 р. воно iснувало завдяки пiдтримцi лiвобережного гетьмана.

Запорiзьке козацтво спочатку зберiгало самобутнiй устрiй в силу того, що Сiч

користувалася певною самостiйнiстю щодо гетьманського та царського урядiв.

Вважалося, що у самiй Сiчi проживало не менше як 20 тис. неодружених

козакiв-сiчовикiв. Вони-то й складали власне запорiзьке братство, але рiдко

збиралися усi разом. Частина з них несла сторожову службу на кордонi, у

фортецях, iншi займалися рiзноманiтними промислами (рибальством, полюванням). У

паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сiмейнi козаки

та посполитi. Кiлькiсть населення Сiчi постiйно зростала. Всього на територiї

Нової Сiчi у 1775 р. проживало приблизно 200 тис. чоловiк, з них

козакiв-сiчовикiв - 35 тис.

Соцiально-економiчнi процеси, що вiдбувалися у країнi, не обминули i Запорiзьку

Сiч, поглибили її соцiальну диференцiацiю.

З середини XVIII ст., коли Сiч переходить до колонiзацiї своїх земель та ведення

осiлого iнтенсивного землеробства, хутори-зи-мiвки старшини перетворюються на

крупнi феодальнi господарства, у яких експлуатуються голота та сирома - низи

запорiзького товариства. Сам кош, як такий, експлуатував рядових козакiв, а

також масу посполiтих, що утiкали на землi Запорiжжя. Сподiваючись знайти тут

захист вiд сваволi помiщикiв, гетьмана та царя, вони ставали "подцаньїми Войска

запорожского". Залежнiсть посполiтих вiд сiчової влади виявлялася, зокрема, в їх

зобов'язаннях сплачувати "войськовой оклад" - головну грошову подать кошу.

Див.: История государства й права Украинской ССР. - Т. I. - С. 154.

213

Пiсля реорганiзацiї козацького вiйська на Слобожанщинi й Лiвобережжi та

лiквiдацiї Сiчi за указом вiд 16 листопада 1781 р. запорiзьких козакiв було

переведено в розряд селян-однодворцiв, з обкладенням подушним податком, їм теж

заборонялося вiльно переходити на iнше мiсце проживання. Катерина II,

зруйнувавши Сiч, заборонила навiть назву "запорозький козак". Землi Запорiзької

Сiчi вона роздала своїм улюбленцям.

Мiське населення. У XVIII ст. чисельнiсть мiського населення України, а головне,

його роль у економiцi зростає. Склад мiщан був досить строкатим i

багатостановим. Соцiальнi групи населення мiста перебували у складних

взаємовiдносинах.

Мiщани, як правило, були i юридичне i особисто вiльними людьми. Звiльнившись вiд

дискримiнацiї з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами

поза цехiв, дрiбною торгiвлею, наданням дрiбного кредиту, їх головний обов'язок

полягав у сплатi податкiв до гетьманської казни. Вони несли ряд повин-ностей,

однiєю з яких була охорона мiста. На них поширювалась рекрутська повиннiсть

(тому їх називали "казаки городовой служби"). За ревiзiєю 1723 р. в Києвi власне

мiщани складали 71,5% загальної чисельностi городян.

Деякi вченi вважають їх становище схожим iз становищем державних селян. Однак, у

рядi випадкiв подушний податок з мiщан перевищував подушний податок, накладений

на державних селян. Мiщани були пов'язанi круговою порукою, яка гарантувала

сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адмiнiстрацiї

мiста та своєї станової групи мiщани могли змiнювати мiсце проживання. Вони мали

також право переходити до iншого стану.

Тут перелiчено лише загальнi риси правового статусу мiщан, зафiксованого в

законi. До цього слiд додати, що їх правове становище залежало також вiд статусу

i пiдлеглостi мiста, де вони проживали. У мiстах, що управлялися за

магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю,

Почепу та iн.), мiщани користувалися податковим та судовим iмунiтетом, пiльгами

в разi зайняття ремеслами, промислами, торгiвлею, мали право обирати магiстрат.

У полкових же мiстах iснували серйознi обмеження їх прав, оскiльки полковi уряди

самi визначали для них види та розмiри податкiв i повинностей. У

приватновласницьких мiстах мiщани залишалися залежними вiд феодала-власника

мiста. Iснували й iншi становi групи одвiчних городян - ремiсники, об'єднанi у

цехи, та купцi, якi вели оптову i широку роздрiбну торгiвлю, об'єднанi у

гiльдiї. Цi групи займали привiлейоване становище у масi мiщанст-

214

ва. У свою чергу, кожна iз цих груп пiдроздiлялася на окремi соцiальнi верстви,

пiдгрупи.

За загальним правилом, ремiсники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом

ремесел (ткацьке, кравецьке та iн.). Кожен цех мав свою управу. Ремiсники -

члени цеху подiлялися на довiчних цехових i тимчасових цехових майстрiв. Стати

членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та будучи власником

господарства по виробленню ремiсничих виробiв. Становище майстра посвiдчувалось

свiдоцтвом цехової управи. Майстри мали досить великi права. Вони могли

заснувати цехову органiзацiю, обирати її адмiнiстрацiю, /самостiйно вирiшувати

виробничi питання, встановлювати моногюлiю на виготовлення i збут своїх товарiв,

розглядати дрiбнi спори мiж членами цеху.

Ремiсники спланували податки та виконували повинностi, якими обкладалася

в/цiлому цехова община; майстри користувалися привiлеями у сшiафьаодаткiв i

зборiв, експлуатували пiдмайстрiв, учнiв та робiтникiв. /

Усi ремiсники мiста складали ремiсничий сход. Вiн обирав на три роки ремiсницьку

управу (ремiсничого старосту та двох його товаришiв) - загальну для усiх цехiв.

Система цехового управлiння була пiдпорядкована мiським магiстратам i ратушам. У

iншому цеховий устрiй в рiздйх^мiстах України був досить строкатим.

Наприкiнцi XVIII ст. на Лiвобережжi та Пiвднi України (степовiй її частинi)

дiяло законодавство Росiї, що регулювало правовий статус ремiсникiв, яке

складалося з ремiсничого положення 1785 р. та статуст-про цехи 1799 р.

Приблизно такими ж пiльгами, що й ремiсники, користувалися купцi. Кожен

мiщайТїнТмаючи капiтал понад 50 крб., мiг записатися в купцi. Вони об'єднувалися

в гiльдiї. Але правове становище купця не було стабiльним. Воно залежало вiд

своєчасної сплати гiльдiйського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити,

як неплатник автоматично переводився до мiщанського стану.

Гiльдiйське купецтво наприкiнцi XVIII ст. було звiльнене вiд подушного

податку;--рекрутчини та тiлесних покарань, але в той же час воно

обкладалт>еа^р_ядрiм феодальних повинностей, вiд яких багатi купцi могли

вiдкупитися. Щоб змiнити мiсце проживання, купцю був потрiбен спецiальний дозвiл

урядовцiв та купецького товариству

Поряд з одвiчними мешканцями мiст - мiщанами, ремiсниками та купцями тут

проживали також козацька старшина, шляхта, духовенство, рядове козацтво.

Старшинсько-шляхетська верхiвка та мiська адмiнiстрацiя увiнчували соцiальну

пiрамiду городян. Дворя-

215

ни, якi займалися торгiвлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких

гiльдiй.

Отже, наприкiнцi XVIII ст. суспiльний лад України втратив самобутнi специфiчнi

риси. Тут фактично i формально запроваджується соцiальна структура Росiйської

держави, як наслiдок наступу царату на права i вiльностi України та її народу.

Але уявлення про суспiльну структуру України буде неповним, якщо не згадати про

значний як за кiлькiстю, так i за роллю прошарок високо освiчених людей з

вчителiв, лiкарiв, юристiв, фiлософiв, лiтераторiв. Походженням вони належали до

рiзних верств населення, але головним чином виходили з старшини, шляхти,

духовенства. Загальну та спецiальну освiту вони здобували в унiверситетах

Захiдної Європи та у вiтчизняних навчальних закладах, серед яких була

Київське-Могилянська академiя. Освiчена шляхта стала кiстяком нового державного

ладу при Б.Хмельницькому*.

 2. Державний устрiй

Ядром, основною частиною українських земель у складi Росiї була Лiвобережна

Україна. Українцi називали її Гетьманщиною по державнiй органiзацiї, котра

iснувала тут, а також "Вiйськом Запорiзьким". У XVIII ст. росiйський уряд

встановив для Гетьманщинi офiцiйну назву "Малая Россия" (Малоросiя).

На початку перiоду, що розглядається, взаємини України i Росiї формально

визначалися, як i ранiш, гетьманськими статтями

- Решетилiвськi, чи I.Скоропадського (1709 р.) i, нарештi, "Реши-тельньїе

(конфирмированньїе пунктьi Д.Апостола" (1728 р.). Навiть такий вiдвертий ворог

вiльностей України, як Петро I, не тiльки лицемiрно продемонстрував свою повагу

до цих статей, а й пiдкреслив їх наступний зв'язок з договором 1654 р.

Гетьман. Формально вiн обирався на цю посаду. У дiйсностi ж його призначали за

наказом царя. У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернiгiвського

полковника Павла Полуботка. Але Петро I не погодився з його кандидатурою i

гетьманом був обраний, а точнiше призначений, Iван Скоропадський, який вмираючи,

розпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили

П.Полуботку. Так, той став наказним гетьманом.

* Див.: Окiншевич Л. Лекцiї з iсторiї українського права. Мюнхен, 1947. - С.

56-57.

216

При призначеннi (або затвердженнi) обраного гетьмана царi рахувалися з

характеристикою, яку одержували вiд своїх агентiв, перш за все, вiд воєвод, якi

знаходилися в Українi.

У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росiї деякi гетьмани як, наприклад,

I.Мазепа намагалися досягти спадковостi гетьманської посади. Цим прагненням

рiшуче запобiгала не тiльки царська влада, а й старшина. Проте, коли Кирило

Розумовський забажав закрiпити гетьманство за своїм родом, старшина його

пiдтримала. Вона сподiвалася, що встановлення спадкового гетьманства допоможе

зберегти Українську державу, захистити її вiд зазiхань царату.

Пiсля смертi Мазепи запорiзькi козаки, що втекли разом iз ним пiсля Полтавського

бою, на своїй радi в Бендерах (1710 р.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який

став першим гетьманом України в емiграцiї. Вiн присвятив усе своє життя боротьбi

за вiльну Україну. Власнi погляди на устрiй самостiйної Української держави вiн

виклав у конституцiї прав i вiльностей Запорiзького Вiйська (1710 р.), яку було

затверджено у день обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з

визнання природних прав народу чинити опiр гнобленню. Конституцiя Пилипа Орлика

проголошувала незалежнiсть України вiд Польщi та Москви, iдею козацької

соборностi i козацької держави, передавала вищу владу в Українi представницькiй

установi, своєрiдному козацькому парламенту, який передбачалося скликати тричi

на рiк. Вiн складався iз: Генеральної старшини, представникiв Запорiжжя i по

одному представнику вiд кожного полку*.

Хоча положення цього документа не було реалiзовано, вiн свiдчив про високий

рiвень розвитку української полiтичної думки i в подальшому висвiтлював шляхи

боротьби українцiв за своє нацiональне визволення.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорiзьку Сiч i Слобiдську Україну, бо вони

безпосередньо пiдлягали органам Росiйської держави. Царський уряд робив усе, щоб

перешкодити створенню цiлiсної територiї України. Але у повсякденному життi мiж

Гетьманщиною, Слобiдською Україною та Запорiзькою Сiччю iснували зв'язки -

економiчнi, полiтичнi та культурнi, якi змiцнювали свiдомiсть українцiв у тому,

що вони є представниками єдиної нацiональної територiї.

Петро I порушив звичай, коли обрання нового гетьмана супроводжувалося складанням

статей, за якими визначалися взаємовiдносини України та Росiї, гетьмана та царя.

Уникаючи затвердження статей, складених при обраннi гетьманом Скоропадського у

Див.: Вивiд прав України. Львiв, 1991. - С. 46.

217

1709 р., якi передбачали вiдновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання

московських воєвод в управлiння Україною, усунення росiйських офiцерiв вiд

командування козаками в походах та iн.), вiн статтi прийняв, але припинив їх

дiю, посилаючись на воєнну обстановку.

Однак статтi, складенi у 1728 р. при обраннi наступного гетьмана Данила

Апостола, були затвердженi урядом молодого Петра II у виглядi вiдповiдей на 28

пунктiв. Цей документ мав назву "Реши-тельньїе (конфирмированнне) пункти". Вiн

дiяв до скасування Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутрiшнiх справах йому

належала законодавча, виконавча та судова влада. Вiдповiдно до цього гетьман

iменувався "верхнiй владця i господар Отчизни нашої", "зверхнiй властитель",

"гетьман Вiйська Запорiзького", "Гетьман вiйськ его царського пресветлого

Величества За-порожського обох берегов Днепра".

Як законодавець, глава та офiцiйний представник України, гетьман пiдписував

важливi нормативнi акти, в першу чергу гетьманськi статтi, подавав царю

кандидатури для пожалування дворянського звання. Будучи головним

адмiнiстратором, вiн особисто розпоряджався землею, що належала козацькому

вiйську.

В руках гетьмана були фiнансовi кошти держави. Вiн керував збиранням податкiв i

розпоряджався державними вiйськовими скарбами. Тривалий час його особистi та

державнi кошти не роз'єднувалися, що призводило до зловживань. У них Мазепа

обвинуватив свого попередника Самойловича (що стало однiєю з пiдстав змiщення

останнього). Щоб покласти край розкраданням була заснована посада генерального

пiдскарбiя, котрий мав спецiальний обов'язок вiдати вiйськовими коштами.

Гетьман був головнокомандуючим - "зверхником над вiйськом". Решетилiвськi

пункти, забороняючи гетьману здiйснювати дипломатичнi зносини, допускали

невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман мiг улагоджувати

прикордоннi конфлiкти, але з дозволу царського резидента.

У гетьмана тепер було вiдiбрано право призначати та звiльняти без участi

Генеральної ради полковникiв та генеральних старшин. Петро I самовладно

здiйснював потрiбнi йому перемiщення урядовцiв, чим вносив розбрат у середовище

козацької старшини.

У 1709 р. при гетьманi Скоропадському була заснована посада царського резидента.

Ним..став стольник Iзмайлов. У своїх дiях вiн керувався двома iнструкцiями Петра

I - явною i таємною. У останнiй Iзмайлову наказувалося стежити за гетьманом i

поведiнкою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росiї та України,

218

та уточнювати справжнi прибутки України_При гетьманi Апостолi знаходився

росiйський резидент Наумбв для "совета" про справи цивiльнi. У вiйськових

справах гетьман пiдлягав фельдмаршалу-ко-мандувачу росiйським вiйськом в

Українi.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навiть деяка дискредитацiя цiєї

посади через її неспроможнiсть створили для Росiї зручний привiд для скасування

цього iнституту влади. Сенат, а згодом i Петро I охоче затвердили розпорядження

Скоропадського про наказного гетьмана в особi Полуботка i в подальшому

наполегливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Пiсля арешту Полуботка у

1723 р. та й до 1727 р. Україна жила без гетьмана. I

У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росiя

погодилась з цим обранням, бо насувалась нова вiйна з Туреччиною i вона мала

потребу у вiйськовiй пiдтримцi України. При обраннi Апостола його син став

заручником за свого батька у Петербурзi*. Вiн повернувся в Україну лише при

iмператрицi Аннi. 70-рiчний Апостол виявився тонким полiтиком. Вiн скористався

сприятливою для України ситуацiєю та домiгся встановлення для неї, щоправда,

короткочасних, деяких елементiв самоврядування: виборностi органiв управлiння та

суду, права мати вiйськовий скарб, лiквiдацiї колегiї, вiдмови росiйського уряду

вiд введення нових податкiв. У свiй час прохання Полуботка про встановлення цих

же прав викликало гнiв Петра I i стало причиною загибелi наказного гетьмана.

Пiсля смертi Апостола (1734 р.) Україна знов залишилася без гетьмана. У 1750 р.

гетьманом був призначений українець за походженням, близька до росiйського трону

людина - Кирило Розумо-вський. В цьому призначеннi певну роль вiдiграли не

стiльки державнi, скiльки особистi мiркування - К.Розумовський був рiдним братом

фаворита, а потiм морганатичного чоловiка iмператрицi Єлисавети - Олексiя

Розумовського.

У 1764 р. посаду гетьмана було остаточно лiквiдовано.

З 1654 та по 1764 рр. Україна бачила рiзних гетьманiв. Про дiловi та особистi

якостi чи недолiки багатьох з них i досi сперечаються вченi, але одностайно

найвидатнiшими з них визнається Б.Хмельницький - державний дiяч колосального

масштабу, засновник Української козацької держави**. Тому М.Грушевський

розцiнював його смерть як один з найтрагiчнiших моментiв в iсторiї України***.

* Див.: Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. - Т. 2. - С. 219.

** Див.: Липинський В. Україна на переломi. Вiдень, 1920. - С. 247, 250.

*** Див.: Грушевський М. Iсторiя України. - С. 320.

219

Протягом ЗО рокiв пiсля смертi Б.Хмельницького вiдбувалася часта змiна

гетьманiв. Тому були рiзнi причини. У 1787 р. гетьманом був обраний Iван Мазепа,

людина яскрава, обдарована, досить честолюбна, владна. Вiдзначаючись великим

розумом, Мазепа спромiгся увiйти в довiр'я до Петра I, який у 1700 р. нагородив

його вищим у Росiї орденом Андрiя Первозванного. Але у 1708 р. Мазепа перейшов

на бiк шведського короля Карла XII. Цей свiй вчинок вiн пояснював виключно

турботами про долю України, прагненням звiльнити її з-пiд росiйської неволi.

Мазепа та його план вiдторгнення України вiд Росiї не знайшли пiдтримки у

бiльшостi українського народу. Україна в тi часи не мала ще об'єктивних

можливостей забезпечити свою незалежнiсть. Мазепа, напевне, не уявляв цiєї

особливостi становища України. I це стало особистою трагедiєю полiтика, а

головне, призвело до трагiчних наслiдкiв. Спiлкування Мазепи з Карлом XII та їх

спiльнi дiї проти Росiї стали зручною пiдставою для рiшучого наступу царату на

автономiю України.

Добру пам'ять про себе залишив у народi наказний гетьман Павло Полуботок, який

мужньо, цiною власної свободи вiдстоював права i вiльностi України.

Гетьман i полково-сотенна система. У зазначений перiод опорою гетьмана

залишалася полково-сотенна система. Незважаючи на розбiжностi мiж гетьманом i

козацькою старшиною, i гетьман, i старшина, i усе вiйсько запорiзьке йшли

назустрiч один одному, усвiдомлюючи залежнiсть своєї долi вiд збереження

мiцностi вiйськово-адмiнiстративної органiзацiї й елементiв демократiї в нiй.

Офiцiйнi акти репрезентували Україну як країну, в якiй панує єднiсть,

спiвдружнiсть гетьмана, вiйська запорiзького та народу малоросiйського. Тому

царський уряд свої звернення адресував здебiльшого гетьману та усьому вiйську.

Генеральний уряд. Незабаром пiсля смертi Б.Хмельницького загальновiйськову раду

скликають рiдше, а згодом вона й зовсiм зникає. Одна з причин цього явиша -

складнiсть її скликання. Крiм цього, в умовах загострення внутрiшнiх

суперечностей, соцiального протистояння, кiлькiсне переважання представникiв

низiв у загальновiйськовiй радi, загрожувало пануванню феодальної верхiвки.

Гетьман управляв з участю i допомогою ради генеральної старшини або старшинської

ради, яка збиралася декiлька разiв на рiк для вирiшення найважливiших питань

(обрання гетьмана, генеральних старшин, оборона кордонiв та iн.) та за вимогою

генерального уряду. Останнiй за вiдсутнiстю гетьмана здiйснював вищу владу в

Українi. Генеральнi старшини, як i гетьман, за виконання 220

своїх повноважень одержували з казни платню та пожалування землi у ранг.

У 1720 р. генеральний уряд було перетворено на вiйськову канцелярiю, що

складалася з шести осiб, призначених царем. Троє з них були з козацької

старшини, iншi троє - з росiйських урядовцiв. Вiйськова канцелярiя припинила

своє iснування за часiв гетьманування Д.Апостола (1728-1734). Але пiсля його

смертi знов функцiонувала, збереглася при Розумовському i була лiквiдована разом

з гетьманством у 1764 р.

Полковий уряд. Пiд руку царського самодержавства пiдпав i полковий уряд. За

указом Петра I раду в 1718 р. було позбавлено права обирати полкових старшин.

Т-епер вона рекомендувала гетьману двох-трьох козакiв на кожну посаду, який

призначав з них потрiбну йому людину. Незабаром виборнiсть полковникiв та iнших

полкових урядовцiв було скасовано. Спочатку їх призначав гетьман пiсля

консультацiї з росiйськими урядовцями, а потiм це призначення робив цар та iншi

вищi органи Росiї. На посади полковникiв, як правило, призначалися особи з

росiян. Так, полковником Ста-родубського полку було поставлено офiцера

Кокошкiна, Нiжинський полк очолив Толстой, Переяславський - Якимов. Петро I мав

намiр замiнити усiх полковникiв - українцiв на росiян, але не встиг.

За встановленим правилом полковник залишався на посадi аж до смертi, крiм

випадкiв його замiни урядом. Отже, ця посада у рядi випадкiв перетворилася на

спадкову. Виникли полковницькi династiї: чотири поколiння Кондратьєвих у Сумах,

Лесвицьких в Охтирцi. П'ять поколiнь складали полковники на прiзвище Донець.

Серед ряду дискримiнацiйних заходiв, вжитих самодержавством, саме скасування

виборностi полковникiв i призначення на цю посаду осiб неукраїнського походження

викликали найбiльш гостре незадоволення старшини та спонукали Полуботка до

рiшучих виступiв проти полiтики Росiї в Українi, пiдняти старшину на масовi

протести.

Призначений полковник користувався єдиноначальною владою та не рахувався з

полковою радою, внаслiдок чого значення останньої помiтно впало. Владу

полковника пiдтверджували клей-ноди, подiбно до гетьманських, але його булава

була не кругла, а шестигранна i мала назву "пернач". Вiд призначення полковникiв

згодом перейшли до призначення сотникiв.

У другiй половинi XVIII ст. росiйський абсолютизм розпочав масований наступ на

полковий устрiй в цiлому. У 1765 р. за манiфестом Катерини II його було

скасовано на Слобiдськiй Українi пiд приводом, що цю територiю включено до

Слобiдське-Укра-

221

їнської губернiї. Цю акцiю було пiдготовлено канцелярiєю по управлiнню

слобiдськими полками. Хоча її було лiквiдовано у 1743 р., вона встигла

прирiвняти полковi канцелярiї до канцелярiй росiйських губернiй, пiдпорядкувавши

судочинство i дiловодство загально-росiйському законодавству. Полковий устрiй

зберiгся лише на Лiвобережнiй Українi.

У 1781 р. полково-сотенний адмiнiстративно-територiальний устрiй був скасований

i в наступнi роки (1782-1783 рр.) було введено губернський подiл вiдповiдно до

росiйського "Учреждения о губерниях" (1775 р.). Пiзнiше на основi губернiй було

створено п'ять намiсництв (Київське, Чернiгiвське, Новгород-Сiверське, потiм

Харкiвське та Катеринославське) з повiтами замiсть сотен. Нарештi, у 1796 р.

замiсть намiсництв було засновано губернiї: Чернiгiвську i Полтавську (ранiше

вони складали Малоросiйське генерал-губернаторство), Слобiдське-Українську (на

територiї п'яти полкiв колишньої Слобожанщини).

В Запорiзькiй Сiчi пiсля її приєднання до Росiї зберiгається i у другiй половинi

XVIII ст. ще бiльш змiцнюється колишня органiзацiя управлiння. Вища влада

належала усiм формально рiвноправним членам запорiзького товариства. Вiд їх

iменi цю владу здiйснювала вiйськова рада. Щороку 1 сiчня вона обирала кошового

атама-на. Популярнi лiдери запорiзького козацтва обиралися в кошовi

багаторазово. Iван Сiрко, якого Д.Яворницький характеризував як найсильнiшу

особистiсть серед українцiв свого часу, обирався кошовим 8 разiв. Петро

Калнишевський обирався кошовим 10 разiв.

Вiйськова рада обирала кошових старшин - помiчникiв кошового, але поступово

значення ради занепадало. Ряд її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у

призначеннi старшин, iншi перейшли до старшинської ради. Владу кошового атамана

можна порiвняти iз владою гетьмана. Невипадково Брюховецький, будучи кошовим,

називав себе гетьманом. В окремi перiоди, особливо пiд час воєнних дiй, кошовий

мав влади бiльше, нiж гетьман. Кошовi прагнули зберегти її повноту навiть тодi,

коли їх обрання, особливо в управлiння Катерини II, супроводжувалося

обов'язковими згодою i затвердженнями царського уряду. Помiчники кошового -

старшини виконували рiзнi доручення. Заступником кошового був вiйськовий суддя,

вiн же виконував обов'язки скарбника. Серед запорiзьких старшин було декiлька

полковникiв. Вони очолювали пала-нки або управляли крупними вiйськовими

з'єднаннями.

Основною соцiально-вiйськовою одиницею Сiчi був курiнь, який утворювався за

принципом земляцтва. Налiчувалося 38 куренiв, очолюваних курiнними отаманами,

якi були опорою кошового. 222

Збройнi сили. Реєстрове вiйсько. У XVIII ст. Україна зберiгала власнi збройнi

формування. Реєстрове вiйсько добре послужило браннiй славi Росiї та й само

здобувало лаври воєнних перемог. У 1733 р. 20 тис. козакiв допомогли Росiї

здобути перемогу у вiйнi iз Польщею. Брали вони участь i у кримських походах

кiнця XVIII ст. Реєстрове вiйсько використовувалося також для охорони кордонiв

Росiї, особливо на пiвднi. У походах козаки пiдлягали росiйському командуванню.

А тим часом їх чисельнiсть продовжувала зменшуватись. За указом Анни їоановни їх

було скорочено до 30000 чоловiк. За вiйськовим фахом козаки були головним чином

пiхотинцями, а також артилеристами. А от добiрної кiнноти, як не дивно, у них не

було. Це одна з причин, яка штовхала Україну на вiйськове спiвробiтництво з

кримським ханом.

Одночасно вiдбуваються змiни в органiзацiйнiй структурi українського вiйська, що

негативно позначилося на його самобутностi та в рештi решт призвело до влиття у

росiйську армiю. Початок цього процесу був покладений у 1723р., коли козацькi

полки, як вiйськовi одиницi, були виведенi з пiдпорядкування Голiцина -

головнокомандувача нерегулярними силами Росiї, а полковники слобiдських полкiв

ще у 1718 р. були пiдпорядкованi росiйському воєводi, призначеному командувати

слобiдсько-українською дивiзiєю. Тодi ж їм було надано звання прем'єр-майорiв

росiйської армiї. У 1733 р. козацький полковник був зрiвняний у правах iз

генерал-майором за Табелем про ранги.

Згодом царськi чиновники почали використовувати козацьке вiйсько не за

призначенням, а саме на важких фiзичних роботах (прокладеннi дорiг, будiвицтвi

мостiв, фортець, риттi каналiв). Це виснажувало козакiв, викликало епiдемiї,

призводило до масової загибелi людей. Один з таких походiв (на Ладогу) вiдбувся

у 1721 р. В ньому брали участь 12 тис. козакiв (за iншими вiдомостями - 15

тис.). I хоча це був не вiйськовий захiд, його очолювали наказний гетьман

Полуботок i генерал-хорунжий Кулик. В цьому походi вiд знесиленої працi, голоду,

холоду загинуло вiд третини до половини його учасникiв.

Коли в Українi розпочалося дислокування частин росiйської армiї (драгун та

гренадерiв), в них стали зараховувати козакiв, що створило реальну загрозу

iснуванню полкiв. Серед козакiв спалахнуло рiзке незадоволення, внаслiдок чого

полки було вiдновлено, але не надовго.

У 1765 р. Катерина II оголосила, що козацьке вiйсько, як особливий вид збройних

сил, є непотрiбним. Пропонувалося усi полки розформувати, а козакам вступати до

гусарiв. Пiсля цього усi слобiдськi полки було перетворено на регулярнi

гусарськi полки, а

223

тих, хто в них служив, називали шкiперами. До пiкiнерiв перевели козакiв

Миргородського та Полтавського полкiв. У 1783 р. пiкiнер-ськi частини було теж

розформовано.

В тому ж роцi за указом воєнної колегiї 10 полкiв, якi ще стояли на Лiвобережжi,

було перетворено у регулярнi полки кавалерiї. Вони стали називатися

карабiнерськими. Полковники цих реформованих частин одержали табельнi чини.

Рядових козакiв було зрiвняно з державними селянами i зобов'язано виконувати їх

повинностi. Перший рекрутський набiр серед лiвобережних козакiв, був проведений

у 1797 р.

Запорiзьке вiйсько. Вiйськове формування запорожцiв складало автономний

пiдроздiл у збройних силах Росiї. На вiдмiну вiд реєстрових козакiв це вiйсько

називалося "вiйсько низове запоро-жське" а пiзнiше "войско ее императорського

величества запорож-ское низовое". Царський уряд перешкоджав встановленню

будь-яких зв'язкiв мiж реєстровими козаками та запорожцями. У мирний час

запорожцi несли службу по охоронi кордонiв.

Вклад запорiзького вiйська у вiйськову славу Росiї був досить значний. Цього не

могла не визнати Катерина II. У 1770 р. вона подякувала усiм запорожцям за

доблесть у росiйсько-турецькiй вiйнi, а кошового Калнишевського нагородила

орденом Андрiя Первозванного. У 1773 р. йому було надано чин генерал-майора

росiйської служби.

Церква. З 1721 р. Синод як вищий орган церковного управлiння, заснований замiсть

скасованого патрiаршества, почав призначати усiх вищих iєрархiв України. У

складi Синоду було багато українцiв. З 1728 р. в Українi, як i в Росiї,

проводиться полiтика обмеження прав церкви. Так, гетьман заборонив передавати

церквам землi свiтських феодалiв (у зв'язку з обмеженням церковної земельної

власностi). У 1780 р. в Українi було здiйснено секуляризацiю земель, що належали

церквi.

Органи Росiї для управлiння Україною. Iз скасуванням системи приказiв

повноваження Малоросiйського приказу було передано до колегiї iноземних справ. У

1722 р. управлiння Малоросiєю було передано сенату, що означало вiдмову Петра I

визнати Україну самостiйним державним суб'єктом. Згодом Україна двiчi

поверталася пiд владу колегiї iноземних справ - у 1727-1734 рр. та 1750- 1764

рр., але це вже не впливало на позицiю Росiї, на її ставлення до України.

Положення договору 1654 р. про невтручання Росiї у внутрiшнє управлiння України

було вiдкинуто. Україна невпинно перетворюється у невiд'ємну частину Росiйської

держави.

224

29 травня .Г722 р. в Україну надiйшов царський манiфест про заснування

Малоросiйської колегiї з розташуванням у Глуховi резиденцiї гетьмана. Колегiя

складалася з шести штаб-офiцерiв - представникiв полкiв царської армiї, якi

дислокувалися в Українi, її президентом став бригадир (генерал) Вiльямiнов.

Створення колегiї офiцiйно було мотивовано необхiднiстю навести порядок в судах

i адмiнiстрацiї України. У дiйсностi ж колегiя, як вiдверто заявив її президент,

мала наказ Петра I знищити усi "давнини" України "й поступать по-новому", тобто

включити Україну до росiйської системи управлiння. Тому, хоча колегiя мала

статус вищої апеляцiйної iнстанцiї, у яку оскаржувалися усi без винятку рiшення

судiв та адмiнiстративних установ України, вона була надiлена усiєю повнотою

влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегiї поради. Гетьман i

генеральна старшина мали дiяти лише через Вiльямiнова, їм зокрема, було

заборонено розсилати унiверсали. Полуботка було обвинувачено насамперед в тому,

що вiн не погоджував свої дiї з колегiєю. Його прохання про встановлення в

Українi гетьманського правлiння та скасування Малоросiйської колегiї було

розцiнено як сепаратизм. У 1723 р. колегiя дiстала право видавати накази,

адресованi полковникам, без згоди гетьмана.

Колегiя пильно доглядала за усiма грошовими та натуральними зборами, що

надходили в її розпорядження (ранiше Україна прямо не вносила прибуткiв у

росiйську державну скарбницю, за винятком "консистентских дачек"). Внаслiдок

цього, за часiв дiяльностi Малоросiйської колегiї грошовi та хлiбнi збори в

Українi зросли в чотири рази.

Колегiя проводила пiдступну, демагогiчну полiтику, прагнучи розколоти українське

суспiльство. Вона переконувала населення, що бажає лише пiдготувати вибори

нового гетьмана, охоронити народ вiд утискiв з боку шляхти та старшини i

закликала маси подавати їй скарги на старшину та iнших кривдникiв. Народ деякий

час вiрив у "добрi" намiри колегiї. Вона ж, користуючись цим, посилювала

гноблення населення.

У 1727 р. Верховна таємна рада, побоюючись антиросiйського вибуху в Українi,

скасувала новi податки, якi були введенi колегiєю, та обмежила її владнi

повноваження. За нею був збережений лише статус апеляцiйної iнстанцiї. Внаслiдок

того, що колегiя, як орган управлiння Україною припинила своє iснування, Україну

було пiдпорядковано колегiї iноземних справ.

Правлiння гетьманського уряду (1734-1750 рр.). В 1734 р. помер гетьман

Д.Апостол. Царський уряд скористався цiєю сумною для українцiв подiєю, щоб

остаточно перебрати владу в Українi. Для х. 6-369 . 225

цього вiн замiсть посади гетьмана створив Правлiння гетьманського уряду. Воно

складалося з шести осiб. Троє з них були росiяни, троє - українцi. Формально всi

вони були рiвноправними. Правлiння було пiдпорядковане поновленiй Малоросiйськiй

колегiї, проте царський уряд не користувався цiєю назвою, пам'ятуючи сумну

спадщину, яку залишила по себе перша Малоросiйська колегiя. Одним iз завдань

Правлiння було скомпрометувати гетьманську владу, обвинуватити її у надмiрних

податках та iнших тягарях (якi у дiйсностi поклав на українцiв царат). Правлiння

мало також запобiгати рiзноманiтним зв'язкам населення Гетьманщини з

правобережними українцями, а також з поляками та бiлорусами. Воно виступило й

проти самоврядування українських мiст. У 1737 р. за його наказом були

конфiскованi документи, якi засвiдчували права Київської магiстратури, щоб у

подальшому вiдiбрати цi права назавжди.

Правлiння дiяло жорсткими, брутальними засобами i, природно, викликало ненавiсть

до себе з боку українцiв. Воно iснувало до 1750 р., коли iмператриця Єлiсавета

погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим гетьманом став К.Розумовський.

Друга Малоросiйська колегiя (1764-1786 рр.). У 1764 р., коли було лiквiдовано

гетьманство, управлiння Україною знов було доручено колегiї, яка одержала

офiцiйну назву - друга Малоросiйська колегiя, її очолив президент - граф Петро

Румянцев. Його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росiї. По сутi,

Румянцев управляв Україною одноосiбне.

Серед восьми членiв в колегiї було четверть українцiв, один з них граф Олексiй

Безбородько займав посаду писаря, тобто канце-ляра при Румянцевi. Вiн же був

головним комендантом козацьких частин в Українi. В iнструкцiї Румянцеву Катерина

II наказала скасувати усi вiдмiнностi в державному устрої України та зрiвняти її

з iншими iмперськими провiнцiями, витравити в українцях погляд на себе як на

народ. Було рекомендовано додержувати такого методу управлiння Україною -

розсварити старшину з народом, i згодом усунути її вiд влади. Катерина II

цинiчно казала, Iдо для ведення малоросiйських справ треба мати "лисiй хвiст i

вовчий рот". Друга колегiя шляхом проведення "рекомендованої" полiтики почала

провадити її у життя. Почала вона з перепису населення України (Генерального

опису України) з метою вивчення її економiчного становища i збiльшення

надходжень до царської казни. Колегiї належить також сумнiвна честь здiйснення

указу 1775 р., пов'язаного Iз лiквiдацiєю Запорiзької Сiчi.

За правлiнням колегiї прапори України, гармати, вiйськовi печатки, гетьманськi

клейноди було вiдiслано до Москви. Ця акцiя

226

стала символом позбавлення автономного статусу України у складi Росiї. Пiсля

введення в Українi росiйської системи органiв влади та управлiння необхiднiсть в

колегiї вiдпала/ У 1786 р. вона припинила свою дiяльнiсть.

Збройнi сили Росiї в Українi. Пiсля втечi Мазепи уряд Росiї знов вводить свої

вiйська в Україну, незважаючи на умови попереднiх договорiв. В Україну було

введено 10 драгунських та 6 гренадерських полкiв. Вони утримувалися за рахунок

мiсцевого населення. Для цього був встановлений спецiальний збiр -

"кон-систентские дачки" (солдати росiйських полкiв звалися консистен-тами). За

часiв вiйни з Туреччиною (1730-17.39) майже вся росiйська армiя (75 полкiв)

перебувала в Українi, що завдало українському народовi велику матерiальну шкоду.

До того ж перебування росiйських вiйськ було важким полiтичним пресом,

превентивним заходом придушення прагнення України до волi.

Розгром Старої Сiчi. Царський уряд ставився до Запорiзької Сiчi з упередженням i

пiдозрою. Проте вiйськовий потенцiал запорожцiв, їх роль в охоронi кордонiв

змушувала Росiю деякий час миритися з iснуванням Сiчi. Крiм того, Росiя

використовувала її як противагу Гетьманщинi. Хоча Запорiзька Сiч була

пiдпорядкована безпосередньо росiйськiй адмiнiстрацiї, вона залишалася центром

притягання усiх пригноблених i волелюбцiв. Сiч пiдтримувала мiцнi зв'язки з

iншими регiонами України - Гетьманщиною, Слобожанщиною. Перший нищiвний удар

завдав Сiчi Петро I, коли кошовий отаман Косгь Гордiєнко iз своїми прибiчниками

перейшов до Мазепи. У 1709 р. Сiч було зруйновано. Запорожцi, якi втекли вiд

помсти царя, прийняли зверхнiсть кримського хана i заснували поблизу Херсона,

бiля гирла Днiпра, так звану, Олешкiв-ську Сiч. Тут вони iснували у тяжких

умовах, у повнiй iзоляцiї вiл України.

Нова Сiч. В 1734 р. iмператриця Анна Iоанiвна на прохання гетьмана Апостола

дозволила запорожцям, якi втекли вiд переслiдувань Петра I, повернутися i

заснувати Нову Сiч на рiчцi Базавлук (Пiдпiльна) поблизу Нiкополя. Вона

розташовувалася за декiлька кiлометрiв вiд Старої Сiчi. Повернення було

скрiплене договором мiж запорожцями царським урядом. Його було укладено в 1734

р. у Лубнах за зразком гетьманських статей. Усiх запорожцiв було амнiстовано.

Сiчi поверталися землi, якими вона володiла до 1709 р., пiдтверджувалося її

автономне становище, право козакiв жити за своїми традицiями. Росiя

зобов'язувалася щороку виплачувати запорожцям 20 тис. крб. за несення ними

вiйськової та сторожової служби.

Спочатку Нова Сiч перебувала у пiдпорядкуваннi Київського генерал-губернатора

(вiн же - головнокомандувач росiйськими вiйськами, розташованими в Українi). У

1750 р. її було передано у безпосереднє пiдпорядкування гетьману. Це було

зроблено з досить прозорої причини: Єлисавета прихильно ставилася до свого

свояка гетьмана К.Розумовського та прагнула пiднести престиж його посадового та

суспiльного становища. Проте Сiч не вийшла з пiдпорядкування київського

генерал-губернатора.

Росiя зробила спробу використати запорожцiв у боротьбi проти гайдамакiв, але це

викликало болючу реакцiю запорожцiв, котрi спiвчували i допомагали їм. Чимало

запорожцiв, а iнодi цiлi загони (наприклад, загiн Семена Гаркушi) брали участь у

гайдамацькому русi. Керiвник колiївшини Максим Залiзняк був запорожцем.

Ховаючись вiд переслiдувань, гайдамаки тiкали на Сiч. Вiдомими є намiри

О.Пугачова перетягнути запорожцiв на свiй бiк. Отже, волелюбний дух Запорiзької

Сiчi не був зламаний.

Нарештi, жах перед запорожцями, вiдраза до їх демократичних порядкiв, якi не

вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки. З серпня 1775

р. Катериною II був виданий манiфест. У ньому iз цинiчною вiдвертiстю цариця

пояснювала мотиви лiквiдацiї Запорiзької Сiчi, котра "не имеет права на

суще-ствование из-за несамовитого управлення злодейских умьiслов. Она єсть

политическою потворою". На Запорiжжя вдерлися численнi частини росiйської армiї

на чолi з генералом - угорцем Текелi. Вони трощили все навкруги, щоб виключити

будь-яку можливiсть для нормального iснування людей. Одним з найбiльш енергiйних

лiквiдаторiв Сiчi був Г.Потьомкiн (у 1772 р., свого часу прийнятий до

запорiзького товариства, де вiн одержав iм'я Грицька Нечеси).

Каратель Текелi оманою захопив у полон усiх запорiзьких старшин, частину з яких

було вiдправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро Калнишевський

(Калниш) Багато рокiв вiн провiв у кам'яному мiшку в Соловках, а потiм постригся

у ченцi. Калнишевський помер у 1803 р., коли йому сповнилося 112 рокiв.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до

селянства. За манiфестом вiд 3 серпня 1775 р. назва "запорожский казак"

заборонялася. Територiю Сiчi було приєднано до Новоросiйської губернiї.

Задунайська Сiч. У 1775 р. п'ять тисяч запорiзьких козакiв втекли за Дунай. Вони

прийняли турецьке пiдданство та поблизу Добруджi заснували Задунайську Сiч за

зразком Запорiзької, її доля була тяжкою. Вона не тiльки потерпала вiд

Туреччини, яка не визнавала її автономiї, а й примушувала разом iз нею воювати

проти єдиновiрцiв - своїх братiв - запорожцiв, усiх українцiв, росiян.

228

Руйнуванням Запорiзької Сiчi було завдано чималих втрат збройним силам Росiї.

Уряд Росiї особливо вiдчув це, коли готувався до чергової вiйни з Туреччиною. У

1784 р. вiн утворив iз запорожцiв, якi вцiлiли пiсля каральної експедицiї

Текелi, Бузьке козацьке вiйсько. Воно було розселене мiж Бугом i Днiстром. У

1791 р. його перейменували на "войско верньїх чернрморских ка-заков", яке очолив

Потьомкiн - "великий гетмаи . Пiсля його смертi у 1792 р. вiйсько було

переведено на Ку&йнь, на землi мiж азовським i Чорним морями. Тут склалася н#ва

форма органiзацiї чорноморських козакiв. Вони жили роди/иами по селах-станицях,

вели iндивiдуальне господарство.

Судввi органи. Значна частина спр/в розглядалася генеральним суддею i Судовим

писарем. У 1727 р/до складу суду було введено три росiйсмсих i три українських

чиновники. Гетьман став президентом суду. Кандидатури членiв суду

затверджувалися царем.

Гетьманським унiверсалом вiд 17 листопада 1760 р. Генеральний вiйськовий суд

було реформовано. До його складу увiйшли 12 чоловiк: два генеральних суддi ^а

десять депутатiв вiд полкiв. Усi вони обиралися козацькою старшиною. У 1767 р.

депутатiв змiнили постiйнi члени^суду.

Спочатку Генеральний вiйськовий суд дiяв як суд першої iнстанцiї в справах

особливої/важливостi. З часом вiн перетворився на вищу апеляцiйну iнстанцiю, що

було закрiплено унiверсалом гетьмана К.!?озумовсьIго. Як вища iнстанцiя, суд

видавав iнструкцiї НИЖЧЄСI.ОЯЩИМ оудам, направляв до них своїх представ,-никiв

для участi вiсудовому розглядi. Генеральний вiйськовий суд дiяв i пiсля

лiквiдацiї Гет/Ьманщини. Вiн припинив своє iснування лише в 1786 р.

Основною лайкою/судової системи були полковi суди. Вони дiяли аж до 1763 р.\ i

зр своїм складом не вiдрiзнялися вiд складу

санцелярiй. Головував в судi полковник, в полковий суддя. Полковi суди

розглядали все про вбивства) та цивiльнi справи. Вони

ВIДПОВIДНИХ ПОЛКОВИХ

засiданнi брав участь кримiнальнi (перш

вiйськових походiв -^

На територiї со-

дiяльнiстю вони були

були судами другої п станцiї для нижчестоящих судiв, а пiд час

функцiонували як вiиськово-польовi суди, нi дiяли сотеннi суди. За своїм складом

i схожi iз сотенним правлiнням. Спочатку

сотеннi суди дiяли разом з ратушними судами I називалися судом нашим й всей

громадьi гiосполитой", "уряд сотенньїй". Починаючи з середини XVIII ст., до

складу сотенного суду входили: сотник, отаман, мiський писар,^ також сотенний

осавул та хорунжий. У 1730 р. за iнструкцiєю гетьмана Д.Апостола сотенний суд

було вiдокремлено вiд мiського (магiстратського) суду. Поступово ком-

229

петенцiя сотенних судiв звужувалася i була зведена до мiнiмуму. За ними

залишилося право "между рядовьiми казаками, в самьiх маловажних жалобах й спорах

словесную расправу чинить". Сотеннi суди було скасовано у 1763 р.

Iснували також сiльськi суди, загальнi для козакiв i селян. До їх складу входили

вiйт та декiлька козакiв i селян, але справи останнiх розглядалися окремо.

Iнструкцiя Д,Апостола вiд 1 червня 1730 р. приписувала, що в селах, пiдлеглих

сотеннiй адмiнiстрацiї, судить атаман чи вiйт з двома-трьома товаришами. У

державних маєтках, якщо скарга подавалася на козака селянином, суд здiйснювався

отаманом iз "знатним товариством", Якщо ж козак поскаржився на мужика, то їх

судив староста чи вiйт.

Гетьман Апостол здiйснив деяке розмежування мiських судiв вiд полкових та

сотенних. У 1763 р. суди магiстратiв було вилучено з пiдпорядкованостi полковим

канцелярiям. В той же час земськi суди, введенi наприкiнцi 1763 р., могли

розглядати справи мiщан. До складу мiських судiв входили вiйти, бурмiстри, райцi

та лавники.

Крiм названих судових органiв, у зазначений перiод судовi функцiї в Українi

здiйснювали: цеховi, мировi, третейськi, а також ярмарковi суди.

В серединi XVIII ст. в Українi назрiла необхiднiсть у судовiй реформi, мета якої

полягала у забезпеченнi соцiально-економiчних вимог старшини та шляхти, що

прагнули зрiвнятися у правах з росiйським дворянством. Судова реформа за їх

задумом мала зрiвняти у пiдсудностi усi прошарки панiвного класу, обмежити

компетенцiю Генерального вiйськового суду як першої iнстанцiї для вищої

старшини, розмежувати розгляд цивiльних та кримiнальних справ i, нарештi,

спростити судову систему. З'їзд козацької старшини у Глуховi постановив

пiдтримати цю реформу.

Пiсля ЇЇ проведення склалася нова система загальних судiв - земськi, мiськi,

пiдкоморськi. Генеральний вiйськовий суд став апеляцiйною iнстанцiєю для

новоутворених судiв.

Земськi суди було створено в усiх повiтах Лiвобережної України. До їх складу

входили земський суддя, пiдсудок, писар. Усi вони були з числа козацької

старшини. З 1768 р. заборонялося обирати до складу земського суду рядових

козакiв. Члени земського суду, вступаючи на посаду, присягали (давали

"клятвенное обещание"). Земськi суди розглядали спори про право на власнiсть, на

спадщину, їх було лiквiдовано у 1831 р.

Мiськi суди - фактично були тими ж полковими судами, якi дiяли в усiх полкових

мiстах. Мiський суд складався з полковника, мiського суддi, декiлькох полкових

старшин (не бiльше трьох), судового писаря. До компетенцi'1' судiв входили

виключно кримiна-

230

льнi справи про вбивство, згвалтування, крадiжку, хабарництво, розбiй та iн.

Важливi кримiнальнi справи, що стосувалися iнтересiв iмперiї, передавалися на

розгляд у Преображенський приказ, Таємну канцелярiю, пiзнiше у Вищу таємну раду

i Таємну експедицiю. Мiськi суди дiяли до 1782 р.

Пiдкоморськi суди створювалися по усiх повiтах. Склад суду - пiдкоморiй та

комiрник. Пiдкоморiй обирався. Його кандидатуру визначав гетьман. За своїм

становищем пiдкоморiй вважався першим пiсля полковника. Вiн добирав собi

помiчника - комiрника. Обидвi посади були довiчними. Пiдкоморiй розглядав

земельнi спори. Апеляцiйною iнстанцiєю для пiдкоморського суду був Генеральний

вiйськовий суд. Пiдкоморський суд дiяв до 1840 р.

На Запорiзькiй Сiчi суд традицiйно не був вiддiлений вiд кошової i паланкової

адмiнiстрацiї. Функцiї судових органiв здiйснювала козацька старшина пiд

головуванням кошового атамана за участю вiйськового суддi як особи, компетентної

у правi. Суддя був другою особою пiсля отамана у Кошi. Щодо органiзацiї i

дiяльностi суд керувався виключно нормами звичаєвого права. Запорiзькi козаки

пiдлягали юрисдикцiї тiльки козацького суду ("где троє козаков, там судят

одного").

У Правобережнiй Українi iснувала судова система Речi Посполитої. Вищим становим

(апеляцiйним) судом був коронний трибунал. З 1764 р. судовими справами України

займався Люблiнський трибунал. Шляхетськими судами першої iнстанцiї були:

земський суд, мiський суд, пiдкоморський суд (по земельних спорах). У мiстах

дiяв мiський (лавний) суд, у селах - сiльськi та домснiальнi (замковi, вотчиннi)

суди.

В Слобiдсько-Українськiй, Херсонськiй, Катеринославськiй, Таврiйськiй губернiях

з кiнця XVIII ст. дiяла судова система Росiї, яку було введено у 1775 р.

 3. Право

Джерела права. Як у попереднi часи, звичаєве право мало велике значення. "Давние

права й обьiчаи" регулювали багато сторiн суспiльних вiдносин. Судовi та

адмiнiстративнi органи широко застосовували його норми, ними користувалися

упорядники нормативних збiрникiв, кодифiкатори. Наприкiнцi XVII ст. норми

звичаєвого права все активнiше витiсняються iншими джерелами

231

права, спочатку нормами гетьманського права, а згодом - законодавством Росiї.

На початку XVIII ст. в Українi ще зберiгалися окремi джерела права

польсько-литовського походження. Серед них були князiвськi та королiвськi

грамоти, постанови Сейму, а також збiрники i статути. Найбiльш визначними з цих

джерел були Статут Великого князiвства Литовського (1588 р.), а також ряд

збiрникiв магдебурзького права, якi неодноразово змiнювались та доповнювались

залежно вiд конкретних iсторичних умов. Легiтимнiсть цих джерел пiдтверджувалась

унiверсалом гетьмана I.Скоропадського вiд 16 травня 1721 р., "Решительньїми

пунктами" (п. 20), Iнструкцiєю судам вiд 13 липня 1730 р., "Зкстрактом из

указов, инструкций й учреждений правительствующего Сената" 1786 р.

Важливу роль в регулюваннi суспiльних вiдносин в Українi вiдiгравали договiрнi

статтi, пiдписанi гетьманами України та козацькою старшиною, з одного боку, i

росiйським царем та його представниками - з другого, якi стали нiби зразком

основного закону (конституцiї) України. Вони визначали не тiльки правове

становище України у правових вiдносинах з Московiєю, а й фiксували найважливiшi

проблеми внутрiшнього життя України.

Для регулювання суспiльних вiдносин певне значення мали нормативнi акти

вiйськово-адмiнiстративної влади i росiйського монарха. Широке розповсюдження

одержали нормативнi акти гетьманської влади i Генеральної вiйськової канцелярiї.

Це були гетьманськi унiверсали, ордери, iнструкцiї, листи, декрети та грамоти.

Вони мiстили загальнообов'язковi норми, що визначали правове становище окремих

установ, станiв, осiб.

До XVIII ст. загальна система росiйського права на Лiвобережну Україну не

розповсюджувалась, вводилися у дiю лише тi нормативнi акти царської влади, якi

видавалися для цiєї територiї. З часом, особливо на початку XVIII ст., все

частiше приймаються правовi акти спецiально для України, а також вводяться у дiю

акти загальноросiйського значення. У другiй половинi XVIII ст., пiсля

остаточного скасування гетьманства, нормативнi акти мiсцевого походження

поступилися мiсцем загальнодержавному росiйському законодавству.

На територiї Слобiдської України при розглядi судами справ використовуються

норми звичаєвого права, але поступово основним джерелом права стає законодавство

Росiї.

На пiвднi України набирає чинностi виключно росiйське законодавство при дуже

незначному використаннi норм мiсцевого звичаєвого права.

232

х В Правобережнiй Українi та на заходi Волинi (аж до входження їх до складу

Росiї у 1793 i 1795 рр.) найважливiшими джерелами права були акти центральної

влади Речi Посполитої, магдебурзьке право, Литовський статут, а також норми

звичаєвого права. У 1768-1775 рр. польський Сейм затвердив так званi Кардинальнi

права, якi гарантували панування шляхти в усiх сферах життя. Вони захищали

iнтереси магнатiв i посилювали панiвне становище католицької церкви.

На землях Запорiзької Сiчi норми звичаєвого права залишались найважливiшим

джерелом права аж до кiнця її iснування.

Кодифiкацiя права. У другiй чвертi XVIII ст. розпочалася кодифiкацiя права

України, для якої були серйознi причини. У той час на територiї України дiяла

велика кiлькiсть найрiзноманiтнiших джерел права, норми яких нерiдко дублювали

чи суперечили одна однiй, що створювало певнi труднощi для їх застосування. Ще

бiльш ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Українi (спочатку в

окремих районах, а згодом по усiй територiї) росiйського законодавства. Мало

значення й те, що українськi феодали прагнули зрiвнятися у правах iз росiйським

дворянством.

Кодифiкацiя українського права розпочалася за iнiцiативою

старшинсько-шляхетської верхiвки, яка бажала змiцнення власних прав, а також

вiдновлення автономного статусу України в складi Росiйської iмперiї. Iдея

кодифiкацiї була пiдтримана росiйським урядом, який плекав надiю наблизити

правову систему України до Росiйської. 28 серпня 1728 р. вийшов царський указ

"Решительньїе пунктьi гетьману Даниле Апостолу" - акт, який став основою

створення першої кодифiкацiйної комiсiї, що працювала 15 рокiв*. Результатом її

роботи став збiрник - "Права, по которьiм судится малороссийский народ"**, що

побачив свiт у 1743 р. Структура збiрника була досить чiткою. Вона складалася з

передмови та ЗО роздiлiв, якi подiлялися на 531 артикул i 1714 пунктiв. До

збiрника додавалися: iнструкцiя кодифiкацiйної комiсiї, алфавiтний реєстр,

"Степенньїй малороссийского воинского звання порядок по гетма-не" - своєрiдний

Табель про ранги***.

За своєю суттю новий збiрник був кодексом феодального права. Козацька старшина

добилася включення до нього певних

* Див.: Ткач А. П. Право України. К.-Хмельницький, 1992. - С. 31.

** Див.: К й с т я к о в с к й й А. Ф. Права, по которьiм судиться

малороссийский народ. - К., 1879; М е с я ц В. Д. История кодификации права на

Украине в первой половине XVIII в. - М., 1964.

*** Див.: Кульчицький В. Кодекс українського права 1743 р. // Право України.

* 1994. - № 9. - С. 28-29; Кодифiкацiя права на Українi у XVIII столiттi. -

Львiв, 1958.

233

г

дворянських привiлеїв, а також таких цивiльних i кримiнально-правових норм, якi

посилювали захист основ феодального ладу, розширювали можливостi крiпосницької

експлуатацiї.

Разом iз тим, у збiрнику обгрунтовувалося право Лiвобережної України на

самоврядування, що суперечило полiтицi росiйського абсолютизму. Це призвело до

ревiзiї та перегляду збiрника. Хоча "Права" юридичне не одержали офiцiйного

затвердження, але норми, включенi до нього, реально дiяли, що свiдчило про

стiйкiсть основ українського права.

У 1750-1758 рр. за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидат у члени

Генерального вiйськового суду Ф.Чуйкевич розробив збiрник "Суд й расправа в

правах малороссийских". У ньому послiдовно проводилась iдея правового

закрiплення iнтересiв старшинсько-шляхетської верхiвки, обгрунтовувалась

необхiднiсть вiдновлення в Українi станових судiв, застосування ними "исконной"

(тобто столiтньої) давностi володiння як засобу здобуття прав власностi на

землю, а також остаточного вирiшення справ Генеральним вiйськовим судом без

наступного їх перегляду Сенатом.

Тiй же метi - змiцненню привiлеїв панiвного класу - слугувала приватна

кодифiкацiя В.Кондратьєва, який у 1764 р. склав збiрник пiд назвою "Книга Статут

й прочие права малороссийс-кие", що був посiбником для суддiв-практикiв.

У другiй половинi XVIII ст. кодифiкацiйнi роботи, що проводились в Українi,

тiсно пов'язувалися з дiяльнiстю створеної у 1767 р. Катериною II комiсiєю по

розробцi нового проекту Уложен-ня. Полярнi iнтереси рiзних станiв, а також

автономiстська позицiя бiльшостi депутатiв вiд України, що одержала найчiткiший

вираз у виступах депутата вiд шляхти Лубенського полку Г.Полетики, призвели

врештi-решт до припинення роботи цiєї комiсiї.

У той же час за дорученням президента Малоросiйської колегiї П.Румянцева,

групою, яку очолив секретар колегiї i член Генерального суду О.Безбородько

(майбутнiй канцлер Росiї), у 1767 р. було складено "Зкстракт малороссийских

прав". "Зкстракт..." являв собою збiрник норм державного, адмiнiстративного i

судового права, у яких доводилася необхiднiсть вiдновлення автономiї України.

Збiрник складався iз вступу, 16 роздiлiв i додаткiв у виглядi копiй

найважливiших юридичних актiв (судових iнструкцiй 1730 р. та данi про чини 1765

р.). "Зкстракт..." багато в чому суперечив полiтицi самодержавства, спрямованої

на лiквiдування особливостей управлiння в Українi, тому його було поховано у

архiвi Сенату.

У 1786 р. в зв'язку з лiквiдацiєю автономiї України та введенням губернського

адмiнiстративно-територiального подiлу чиновники малоросiйської експедицiї

Сенату розробили новий збiрник,

234

в основу якого було взято "Зкстракт..." а також iншi акти, прийнятi у 1767-1786

рр. Новий збiрник був названий "Зкстракт из указов, инструкций й учреждений" i

мiстив норми як українського права, так i росiйського законодавства.

Затверджений Сенатом вiн був розiсланий у присутнi мiсця України для практичного

застосування.

Цивiльне право. Основну увагу цивiльно-правове регулювання придiляло праву

власностi на землю.

З другої половини XVII ст. в Українi почався процес перерозподiлу землi.

Верхiвка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспiшала

утвердитись в правах власностi на землю як основу феодального господарювання.

Джерелом цього права були: освоєння пусток, купiвля-продаж, спадщина,

пожалу-вання (в тому числi одержання на ранг), давнiсть володiння, а також

захоплення земель, що ранiше належали польським магнатам. Важливим джерелом

одержання землi українськими феодалами стали пожалування земельних володiнь i

одержання класного чину за службу царю, за яку вони одержували землi в Українi i

Росiї так саме, як росiйськi феодали - в Росiї i Українi.

Як в росiйському, так i в українському правi iснували два рiзновиди феодальної

власностi на землю: земля, одержана "на вiчнiсть" - вотчина та рангова, на

зразок помiсття. У зв'язку iз стабiлiзацiєю полково-сотенної системи рангова

земельна власнiсть одержала широке розповсюдження. Землю на ранг надавали не

тiльки гетьман, а й полковники. На ранг старшина надiлялась i вiд царського

уряду, при цьому розмiр земельних надiлiв залежав вiд посадового становища. Цi ж

особи могли одержати землю у спадкове володiння або ж "навiчно". У актах про

старшинське землеволодiння рiзнi форми рангових маєтностей мали назви: "зуполоє

володiння", "на подпору дома", "до ласки войсковой".

Як i в Росiї, в Українi триває процес зближення правового режиму рангових земель

з правовим режимом вотчин. Йдеться про передачу рангових земель у спадкоємство

за умов, що нащадки нестимуть службу.

У 1729-1730 рр. гетьманом Лiвобережної України Д.Апостоле м було проведено

"Генеральне слiдство по маєтностi", метою якого був облiк земельної власностi

для встановлення титулу землеволодiння, пов'язаного з рангом землеволодiльця. В

результатi, значна кiлькiсть рангових земель перейшла у повну спадкову власнiсть

козацької старшини, шляхти та росiйських помiщикiв. Своєрiдною платою панiвним

верствам України за лiквiдацiю гетьманства стали царський манiфест 1765 р. та

урядова iнструкцiя 1766 р., за якими на Лiвобережжi було проведено генеральне

межування, яке остаточно закрiпило феодальне землеволодiння козацької стар-

235

шини, Iкляхти та помiщикiв. У подальшому межування було проведене на

Слобожанщинi у 1769-1781 рр., Катеринославщинi та Херсонщинi у 1783-1828 рр.,

Таврiї у 1828-1843 рр.

На початку XIX ст. з українських феодалiв склалися такi великi земельнi

власники, як Квiтки, Галагани, Кондратьєви та iн. Заможними земельними

власниками стали Святогорський та Успенський православнi монастирi.

Надiлення землею українських феодалiв i перерозподiл землi мiж ними

контролювалися царським урядом. Вже у Глухiвських статтях (п. 4) було записано:

"А кому гетман й старшина за услуги дадут мельницу или деревню й универсальї

свои дадут, чтоб царское пресветлое величество пожаловав на те местности свои

грамоти". Такий устрiй вiдповiдав iнтересам українських феодалiв i росiйського

самодержавства.

К. У XVIII ст. право власностi на землю в Правобережнiй Українi належало

виключно феодалам. Тiльки вони могли вiльно розпоряджатися землею, за винятком

тих випадкiв, якi спецiально передбачалися законом (наприклад, заборона дарувати

землю церкви). Тривалий час зберiгався майорат - система спадкоємства, коли

нерухоме майно переходило неподiльним до старшого в родi або до старшого з синiв

померлого. Майоратнi маєтки було вилучено з цивiльного обороту, їх не можна було

заповiдати, дарувати, продавати, дробити мiж нащадками.

Важливим соцiально-економiчним наслiдком народно-визвольної вiйни середини XVII

ст. було утворення нових форм землеволодiння козацькими та селянськими масами.

Головне мiсце посiла "займаншина" - земельна власнiсть, набута правом першого

зайняття вiльних або кинутих земель, що не стали власнiстю старшин чи шляхти.

Звичаєве право на займанщину з окремими змiнами дiяло майже до середини XVIII

ст. i лише у 1766 р. було лiквiдоване у процесi реалiзацiї генерального

межування.

У другiй половинi XVII ст. набула нового змiсту форма подвiрного

землекористування, яке регламентувалося нормами литовського права та нормами

звичаєвого права, якi залишались майже незмiнними до середини XVIII ст. У XVIII

ст. подвiрне землекористування знайшло своє юридичне пiдтвердження у нормах

генерального межування.

До зруйнування Запорiзької Сiчi у 1775 р. на її землях зберiгалося традицiйне

правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власностi усього коша

в цiлому i вважалася загальновiйськовою. Формально кожний член сiчового

товариства мiг одержати землю на правi користування. Цим же правом могли

скористатися й селяни, що проживали на територiї "вольностей запорож-236

ских". Щороку земля коша розподiлялася мiж тими, хто мiг її обробляти. Цiєю

можливiстю користувалися здебiльшого старшини та заможнi козаки. Земельнi

дiлянки, як правило, вiдводилися кошем (iнодi - паланковим правлiнням) на

прохання козакiв i селян. Землi було багато, що дозволяло козакам самим обирати

дiлянки, пiсля чого вони одержували вiд коша "паспорт/чи "бiлет" на право

користування цiєю землею i заводили на нii< своє господарство - зимiвник.

Власник зимiвника за згодою к/шової адмiнiстрацiї мав право розпбрядитися своїм

зимiвником:/продати, закласти, подарувати його. Як правило, зимiвник i зешiя

розглядалися як неподiльнi частини господарства. Заможнi козаки нерiдко володiли

кiлькома зимiвниками. Кошовому отаману/11. Кал нишевському у 1774 р. належали

три зимiвники. Двома Зимiвниками володiв полковник Гараджа. У вiйськового писаря

Гл/бби були три зимiвники*. Землекористувачi платили податок кошу та несли iншi

повинностi.

У серединi XVIII ст. частина землi була вiдiбрана ленцiв та iноземних колонiстi:

заселена селянами, якi платили на намагалась перетворити свої що їй деякою мiрою

вдалося зробили пiсля 1775 р.

У XVIII ст. набули свого розв\Iткi' правовiдносини

аво

коша нЯ землю було обмежено, ським урядом для вiйськових посе-Значна/частина

землi коша була му за це податок. Сiчова старши-ори-зимiвники у свою власнiсть,

з рiзними формами оренди землi, як оренднi контракти, так i оренднi

У правi України другої половин^ добре розроблена система договорiв,

говарно-грошовi вiдносини. Найбiльї купвлi-продажу як рухомого, так i обмiну,

позики та оренди майна. нання договiрних зобов'язань, їх ук

пов язанi рактицi використовувалися говори**.

XVII i в XVIII ст. присутня она обслуговувала зростаючi поширеними були договори

ерухомого майна, договори вали правовi гарантiї вико-дння посвiдчувалося

запи-землi оформлювалася унi-

сом в актових книгах. Купiвля-прод;

версалами гетьмана i, на прохання власникiв, закрiплювалася царськими грамотами.

За порушення договiрних зобов'язань застосовувалися рiзнi санкцiї.

Крiм того, право знало зобов'язання iз заподiяння шкоди Вони подiлялися на тi,

що заподiяли шкоду однiй особi, й на тi, що заподiяли шкоду колективу. Шкода

цбов'язково компенсувалася. В

* Див.: Голобуцький В. О. Запорiзька (?iч в останнi часи свого iснування.

1734-1775. К., 1961. - С. 163. ! \

** Див.: Будзилович I., Юрч е\н й о А. Оренда землi в Українi (iсторико-правовий

нарис) // Право України. +- 1994. - № 10. - С. 65-66.

\ 237

обох випадках особа мала вiдшкодувати збитки своїм майном чи вiдпрацюванням.

X В Правобережнiй Українi особливою рисою зобов'язального права була замiна

застави iпотекою.

{ Шлюбно-сiмейнi вiдносини регулювалися переважно нормами церковного права та

нормами звичаєвого права. Шлюбний вiк встановлювався на основi звичаєвого права.

Взяти шлюб могла дiвчина при досягненнi 16 рокiв, юнак - 18 рокiв. За звичаєм

заборонялось одруження мiж родичами по прямiй лiнiї аж до восьмого колiна, а по

боковiй - до четвертого. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була

необов'язковою, але на практицi вона враховувалася. Згода батькiв на шлюб дiтей

була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення

батькiвського благословення, а iнколи й спадщини. /

Укладенню шлюбу передував договiр мiж двома сторонами - усний чи письмовий. Шлюб

вважався законним, якщо було додер-жано усiх обрядiв весiльного процесу, але

вони не завжди збiгалися з церковними обрядами. Так, у 1744 р. Синод

констатував, що "в Малой России по отправлению церковного брачного таинства того

же времени разлучившиеся, по нескольку лет до назьшаемого, по их обьiчаю,

брачного веселья, живут в разньїх домах". Синод вимагав брати розписку, що

зобов'язувала молодих починати сiмейне життя одразу пiсля церковного обряду.

Крiм, так званих, законних шлюбiв з церковним вiнчанням, в Українi (Подiльськiй,

Київськiй, Волинськiй губернiях) iснував шлюб "на вiру" - по сутi цивiльний

шлюб, в якому жiнка була рiвноправна з чоловiком*.

Офiцiйне розiрвання шлюбу було дуже рiдким явищем, але у випадку розлучення

сторони у присутностi свiдкiв та священика складали, так званi, розлучнi листи,

в яких оговорювали спiльнi права та обов'язки сторiн. Мiж селянами такi угоди

укладалися усно**.|

Особливiстю дослiджуваного перiоду було те. що шлюбнi вiдносини знаходилися

бiльше пiд контролем громади, мiсцевих органiв влади, нiж церкви. Так,

наприклад, Запорiзький Кiш особливим ордером вiд 22 сiчня 1765 р. наказав

Самарському полковнику О.Козирi негайно припинити зловживання священикiв у формi

"здирства" за вiнчання.

* Див.: Левицький О. Невiнчанi шлюби на Українi в XVI-XVIII ст. // Записки Укр.

наук, т-ва в Києве. - Кн. 3. - 1908. - С. 98-107.

** Див.: ОрленкоЛ. Шлюбна розлука в Гетьманщинi в XVIII ст. // Україна. - Кн. 4.

- 1914. - С. 11-24.

238

В Українi було вiдомо спадкоємство за законом i спадкоємство за заповiтом

(останнiй мав назви духiвниця або тестамент). На практицi переважало

спадкоємство за законом. Спадкове майно одержували як сини, так i дочки

померлого. Частки спадкового майна (як рухомого i нерухомого) визначав закон.

Якщо законних спадкоємцiв не було, або вони не прийняли спадщину у встановлений

строк, майно визнавалося вимороченим i надходило до скарбницi (у шпиталi,

монастирi, на потреби мiста). У мiщан приватновласницьких мiстечок двi третини

спадкового майна за законом переходило до дiтей для забезпечення їх повинностей

на користь власника.

ч В Правобережнiй Українi право жiнок на спадкове майно обмежувалося. Дочки

одержували тiльки четверту частину батькiвського майна, усе iнше розподiлялося

мiж синами. Майно матерi успадковувалось синами i дочками в рiвних частках.

При спадкоємствi за заповiтом вимагалося додержувати ряду формальностей.

Духовний заповiт складався у письмовiй формi, пiдписувався заповiдачем та його

виконувачем або парафiяльним священиком. В силу обмеження прав заповiдача

розпоряджатися власним майном заповiти мали засвiдчуватися в судових органах. На

Правобережжi заповiти на нерухоме майно затверджувалися Сеймом.

За часiв Катерини II у зв'язку з розподiлом усього нерухомого майна на родове i

нажите свобода заповiтного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна

було заповiдати тiльки спадкоємцям за законом). У особливому порядку

успадковувалися майоратнi володiння в Правобережнiй Українi.

Обмежувалося також спадкове право козакiв i вiльних селян. Позашлюбнi дiти були

позбавленi права успадковувати батькiвське майно. Крiпаки не мали права без

згоди помiщика здiйснювати заповiтнi розпорядження чи приймати заповiтне майно.

Кримiнальне право. Кримiнальним злочином у матерiальному розумiннi вважалася

дiя, що завдала шкоди та збиткiв не тiльки життю, здоров'ю, майну, честi особи,

а й "шкоду та збиток державi". Одночасно набирає поширення формальне поняття

злочину як дiї, що заподiяла шкоду "державному iнтересу", навiть, якщо ця дiя i

не була передбачена законом, що створювало грунт для судово-адмiнiстративної

сваволi. За звичаєм суб'єктом злочину могли бути усi особи, що досягли

16-рiчного вiку. Наприкiнцi XVIII ст. вiк кримiнальної вiдповiдальностi

знижується.

Розширюється й поняття вини. Злочини розподiляються на умиснi, необережнi та

випадковi, хоча чiтких термiнологiчних визначень форм вини ще не було. Психiчно

хворi не звiльняються вiд

239

кримiнальної вiдповiдальностi, але суд враховував їх стан як обставину, що

пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому станi або пiд час воєнного

походу розглядалось як обставина, що обтяжує вину.

Разом з тим, як i ранiше, практикується притягнення до кримiнальної

вiдповiдальностi та покарання при вiдсутностi вини. До покарання притягувалися

дружина i дiти злочинця, а також його друзi та родичi. 1672 р. у Москвi були

засудженi до страти, яку замiнили довiчним засланням до Сибiру колишнiй гетьман

України Д.Многогрiшний та його близькi помiчники. Разом з гетьманом до Сибiру

були засланi його дружина, троє дiтей i двi служницi. У 1709 р. було страчено

багато запорiзьких козакiв, хоча вони не брали участi у бойових дiях на боцi

гетьмана Мазепи проти росiйських вiйськ.

Одним з найбiльш небезпечних складiв державних злочинiв вважалася зрада.

Починаючи з XVII ст., її поняття розширюється. Тепер пiд зрадою вважається

перехiд на бiк ворога, що квалiфiкується як злочин проти України, її народу й

Росiйської держави. Так, зрадником було оголошено I.Виговського, який уклав у

1658 р. з Польщею Гадяцький трактат про входження України до Речi Посполитої. В

статтях Ю.Хмельницького було записано: "Вьiдать всех Вьiговских прочих

изменников его царского пресвеглого величест-ва"*. Царский уряд вважав зрадою

дiї гетьманiв чи iнших посадових осiб України, якi порушували угоди України та

Росiї, не пiдкорялися царю i росiйським законам. При цьому царевi урядовцi

квалiфiкували зраду досить довiльно i непослiдовно. Так, гетьмана Правобережної

України М.Ханенка, хоча вiн прислуговував Польщi, цар щедро обдарував маєтками,

простив йому "грiхи".

На початку XVIII ст. пiд зрадою переважно розумiлася зрада росiйському царю -

iмператору. Зрадником було оголошено гетьмана I.Мазепу. А гетьмана П.Полуботка

було обвинувачено у зрадi лише за те. що вiн порушив клопотання про вiдновлення

порядку взаємовiдносин України та Росiї, встановленого за часiв Б.Хмельницького.

Цi дiї Полуботка уряд розцiнив як сепаратизм, тобто зраду.

У тi часи особливо тяжким полiтичним злочином в Українi вважалося посягання на

життя i здоров'я царя та його сiм'ї, образа монарха, осуд його дiй та намiрiв.

Як i ранiше, закон карав осiб, що вчинили вiйськовi злочини (ними визнавалися

порушення правил несення служби, оголення

С 240

I.: Полное собрание законов Российской империи. С.-Пб., 1830. - Т. I.

зброї проти начальникiв, дезертирство тощо). На Запорiзькiй Сiчi тяжким злочином

вважалося самовiльне залишення служби, а також ухилення вiд неї.

Важливе мiсце у системi правопорушень посiдають злочини проти православної вiри

(богохульство, чарiвництво та iн.) На вiдмiну вiд судової практики Росiї,

особливо Речi Посполитої, такi судовi справи в Лiвобережнiй Українi були

рiдкiстю. А в Правобережнiй Українi у кiнцi XVIII ст. було зареєстровано близько

100 справ про чаклунство та чарiвництво*.

Найнебезпечнiшими службовими злочинами вважалися казнокрадство та хабарництво,

широко поширенi серед посадових осiб України.

До злочинiв проти порядку управлiння i суду вiдносилися брутальнiсть,

непiдкорення адмiнiстрацiї (особливо росiйськiй), фальшивомонетництво,

пiдроблення печаток i документiв, лжеприсяга i лжесвiдчення в судi та iн. Пiд

злочином проти громадського порядку розумiлося приховування злочинiв, тримання

притонiв, бешкетування, лайка, бiйка тощо. На Запорiзькiй Сiчi до цiєї категорiї

злочинiв вiдносилися: самовiльне перевищення такси проти встановленої на Сiчi

норми продажу товарiв, харчiв i питва, а також приведення на територiю Сiчi

жiнки, пияцтво пiд час походу та iн.

Центральне мiсце серед караних дiй проти особи займало вбивство. Особливо

тяжкими видами цього злочину вважалися вбивство батькiв, немовля, козацького

старшини, урядовця, отруєння, вчинене за договором або за наймом. На Запорiзькiй

Сiчi вбивство вiйськового товариша розглядалось за звичаєм як найтяжчий злочин

(вбивство людини, яка не належала до запорiзької громади, вважалось менш тяжким

злочином).

До майнових злочинiв належали крадiжка, пограбування, гайдамацтво, пiдпалювання

та iншi види знищення чужого майна. Найдетальнiше закон регламентував крадiжки.

Квалiфiкованою вважалася крадiжка, здiйснена пiд час стихiйного лиха, з

вiйськових сховищ, у товариша, в церквi. Гайдамацтво, будучи однiєю з форм

народно-визвольного руху в Правобережнiй Українi в XVIII ст. проти

феодально-крiпосницького та нацiонально-релiгiйного гноблення, розглядалося як

особливо небезпечний вид злочину проти власностi феодалiв.

Кримiнальне право знало злочини проти моральностi. Суворому покаранню пiддавався

запорiзький козак, який "порочит жен-

* Див.: Антонович В. Б. Колдовство // ДокументьI-процессьI-исследования. Спб.,

1877.

щину по пристойности", оскiльки такий злочин "к обесславлению всего войска

запорожского простирається"*.

За Гетьманщини у кримiнальне законодавство включаються новi склади злочинiв такi

як "безчоловiччя" (мужелозтво, скотолозтво), перевiдництво. Поширеним був такий

злочин як конокрадство, котре, всупереч законодавству, розглядалося населенням

як тяжкий злочин, траплялися й випадки самосуду.

Головна мета покарання полягала у залякуваннi, для чого воно здiйснювалося

прилюдно. Одночасно його метою було запобiгання (загальне та спецiальне),

вiдплата заподiянням муки злочинцю, примусова праця, вiдшкодування шкоди,

завданої злочинними дiями.

Система покарання була досить складною. У бiльшостi кримiнально-правових норм

вказувався вид покарання, але не визначалися його межi. Допускалася множиннiсть

покарань, тобто застосування декiлькох видiв покарання за один злочин. Покарання

подiлялися на основнi та додатковi.

Як правило, вид i розмiр покарання залежали вiд соцiального становища злочинця

та потерпiлого. За вбивство збiглого селянина, винний карався грошовим штрафом.

В Правобережнiй Українi шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом i

був зобов'язаний вiдшкодувати шкоду родинi вбитого. Просту ж людину за убивство

шляхтича страчували. Привiлейоване становище козацької старшини, української

шляхти i дворянства виявлялося також в тому, що коли будь-хто з них вчинював

злочин, вiн, як правило, пiдлягав значно полегшеному покаранню.

Загострення класової боротьби обумовило посилення кримi нальної репресiї, що

досягалося не тiльки переглядом чинного законодавства чи правового звичаю, а й

широким застосуванням нових кримiнально-правових норм, введенням нових видiв

покарання, а також поширенням на територiю України росiйського кримiнального

права, зокрема вiйськово-кримiнальних законiв.

Виключна мiра покарання - страта подiлялася на просту та квалiфiковану. Проста

страта полягала у вiдсiканнi голови, повiшаннi та розстрiлi. В окремих випадках

застосовувалося утоплення, про що свiдчать запорiзькi архiви 1700 р.: "Насипав

за пазуху песку, посадить его в реку Чортомльїк". Для посилення страждань

приреченого на смерть та найбiльшого залякування населення застосовувалися

квалiфiкованi види страти: четвертування - вiдсiкання кiнцiвок, а потiм голови;

колесування - роздроблення кiсток i покладення тiла злочинця на горизонтально

встановлене колесо, з тим, щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кiл

(палю);

Див.: Яворницький Д. I. Iсторiя запорозьких козакiв. - Т. I, - С. 189.

242

пiдвiшування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання

застосовувалося до матерiв - дiтовбивць. Запорожцiв за вбивство товариша

закопували в землю живцем разом з вбитим.

Квалiфiковану страту часто застосовували, щоб покарати козакiв за гайдамацтво.

22 серпня 1771 р. вiйськовий суддя М.Тимо-фєєв наказав полковнику Самарської

паланки стратити захоплених гайдамакiв у такий спосiб: "Разбойников й

смертоубийцев, хотя некоторьiх тем же жребием, виселицею, а других их товарищей,

поелику они перешли все предельї нашей умеренности... непосред-ственно в Самаре

казнить смертью - Каленика Донця потянуть на железной в столпе спиньї, а Степана

Тарана зацепить ребром на крюк"*. Тiла страчених тривалий час залишали на мiсцi

страти.

Тiлеснi покарання подiлялися на тi, якими завдавалося калiцтво, та на болючi. До

перших вiдносилися вiдсiкання носа, вух, кiнцiвок. В 1765 р. у вироку щодо двох

засуджених за крадiжку вказувалося: "ЧтобьI впредь воровать не дерзали, при

народном собрании по единой ноге вьiломать". Але на прохання запорожцiв "ног не

ломано, да только киями жестко до полусмерти поприбивано й в шпиталь козацкий

отданьї".

З болючих тiлесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерiдко було

замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями - палицями, що також

могло призвести до смертi покараного. Забивання бiля ганебного стовпа було у

запорожцiв найпоширенiшим видом страти. Такому покаранню виннi пiдлягали за

крадiжки, гайдамацтво, дезертирство та iн. В ордерi Коша вiд 10 червня 1769 р.

паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козакiв, якi

ховалися вiд служби, а потiм пiд вартою вiдправляти на Сiч. 10 червня 1770 р.

кошовий отаман П.Калнишевський наказав курiнним отаманам розшукати козакiв, що

втекли, "й по сьiску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа й содержать

под караулом в одного до повороту нашего походу". З метою загального запобiгання

та залякування усi перелiченi види покарання здiйснювалися при народi. Кожна

людина за власним бажанням могла брати участь у його виконаннi.

Кримiнальне право виходило з реальностi покарання, тому вироки виконувалися,

навiть, за вiдсутностi злочинця (якщо вiн був втiкачем). Одним з таких прикладiв

є повiшання за наказом царя у Глуховi опудала гетьмана Мазепи.

З другої половини XVII ст. набуває поширення новий вид покарання- заслання, яке

заступило стародавню форму вигнання

* Див.: Голобуцький В. О. Запорiзька Сiч вростаннi часи свого iснування

(1734-1775). - С. 316.

8*** 243

(виволання). Спочатку заслання застосовувалося рiдко, головним чином за злочин

проти релiгiї. Згодом, за наказом царя до Сибiру стали висилатися й окремi

неугоднi високопоставленi чиновники української адмiнiстрацiї, але їх становище

вiдрiзнялося вiд умов простих засланцiв. Гетьман Многогрiшний з сiм'єю i

прибiчниками був спочатку вiдправлений до Тобольська i зарахований на службу

козаком, а потiм у Селiнгинському приписаний до "боярських дiтей". Як воєвода,

вiн разом з сином Петром придушив повстання схiдних бурят.

З встановленням в Росiї абсолютної монархiї цей вид покарань набуває широкого

застосування i, навiть, введений в український збiрник "Право..." 1743 р.

Iснувало тимчасове i довiчне заслання. Найчастiше заслання застосовувалося до

полiтичних противникiв царату (А.Войнаровский, П.Калнишевський та iн.).

На Запорiзькiй Сiчi продовжувало iснувати таке покарання, як вигнання -

вiдлучення вiд козацької громади на певний строк чи безстрокове, без права

надання вигнанцю на територiї "вольностей запорожских" (у межах кордонiв земель

Запорожської Сiчi) притулку та захисту.

Починаючи з другої половини XVIII ст., поширився новий вид покарання - заслання

на каторгу (довiчно або на певний строк). Каторжан використовували на важких

роботах (побудовi фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян i

козакiв було заслано на каторгу до Сибiру пiсля придушення антифеодальних

виступiв. На Сибiрську каторгу було заслано й М.Залiзняка - керiвника народного

повстання в Правобережнiй Українi у 1768 р.

Серед видiв покарання було й позбавлення волi. В'язниць, як правило, не

iснувало, засуджених тримали у сараях, хатах при вiйськових урядах, пушкарнях, в

камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з "заковьiванием в железа",

приковуванням до стовпа чи гармати. В'язнi мали самi себе утримувати, випрошуючи

милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненнi визначався вiд чотирьох

тижнiв до року, але найчастiше вiн не вказувався - "до покорности".

З утвердженням Росiйського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого

застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управлiння, проти

честi, за душогубство та iн. Тiльки наприкiнцi XVIII ст. росiйський уряд робить

спроби регламентувати тюремне ув'язнення*.

Широкого розповсюдження набрали ганебнi покарання.Одним з них було прив'язування

злочинця на майданi пiд час ярмарку

* Див.: Лисин А. Г, Петренко Н. Й., Я к о в л е в а Е. Й. Тюремная система

Российгкого государства її XVIII - начало XX вв. М., 1996. - С. 11.

244

до стовпа i кожний бажаючий мiг пiддати його тiлесному покаранню. Такому

покаранню пiддавали злодiїв поки вони не повернуть вкрадене; нерiдко воно

тривало 2-3 днi. На Запорiзькiй Сiчi як ганебне покарання практикувалося

посадження злочинця на дерев'яну кобилу. В одному з листiв Коша говорилося:

"Мьгтого чело-века приковали бьiло к кобьiлице за своє злое дело, т. е. за

злодей-ство, что многия в курене вещи покрал..." Щодо української шляхти

застосовувалися особливi форми позбавлення честi i прав. Позбавлення честi

представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майновi покарання полягали у накладеннi штрафу, вiдрахуваннi з платнi,

конфiскацiї усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього перiоду

штрафи звалися "виною". Вони диференцiювалися на "вину рядову", "панську", "до

шкатули вой-ськовой", "вину злодейскую", "вину паненскую". Такий вид покарання,

як вiдшкодування за "моральну кривду", iменувався нав'яз-кою. З середини XVIII

ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення "шляхетская", оскiльки

вона присуджувалося на користь козацької старшини, котра прирiвнювалася до

шляхти.

Перелiченi види покарання пiдроздiлялися на основнi й додатковi. Усе майно

засудженого гетьмана Самойловича було конфiсковане - одна половина пiшла до

вiйськового скарбу, друга - у царську скарбницю. Конфiсковано було i майно

останнього отамана Запорiзької Сiчi - Калнишевського.

У зв'язку iз широким застосуванням норм звичаєвого права окремi покарання мали

архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунствi каралося штрафом на користь

церкви, накладанням церковної епiтимiї, вiдшкодуванням збиткiв (якщо вони були

реальними).

Вiд покарання могли звiльнятися (чи воно могло бути значно полегшено) розумове

вiдсталi особи або тi, хто мав фiзичнi вади, а також особи похилого вiку. Страта

не застосовувалася до вагiтних жiнок, пiдлiткiв до 16 рокiв, до лiтнiх людей.

На остаточне рiшення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалось,

зокрема, суворих вирокiв щодо людей доброї слави. Так, вiд покарання стратою на

прохання полтавчан була звiльнена вiдома народна пiснярка Маруся Чурай, яка

отруїла з ревнощiв свого коханого. На Запорiзькiй Сiчi козака вiд шибеницi могла

врятувати жiнка, яка побажала взяти його собi в чоловiки.

Процесуальне право. У перiод, що дослiджується, в Українi iснували двi форми

процесу: обвинувально-змагальний та слiдчий (iнквiзицiйний). Як i ранiше, не

було чiткого розподiлу процесу на кримiнальний та цивiльний, хоча вже намiтилися

тенденцiя розгля-

245

дати цивiльнi справи в межах обвинувально-змагального, а кримiнальнi - в межах

слiдчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним i вiдкритим. В ньому могли

брати участь стороннi особи, якi висловлювали свою думку щодо справи, порушували

клопотання. Згодом поширення набувають закритi процеси, особливо кримiнальнi.

За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усi жителi України

були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими статутами

неправоздатними були невiльники ("банiти"), "безчеснi", "проклятi". За

попереднiми нормами не визнавалися дiєздатними дiти, марнотратники, психiчно

хворi, нiмi, жiнки без чоловiкiв чи опiкунiв та залежнi селяни, якщо їх пан не

виступав "асистентом".

Особи, що виступали у судовому процесi з вимогами чи захистом вiд претензiй,

звалися процесуальними сторонами. Вони брали участь в розглядi цивiльних i

кримiнальних справ. Сторона, яка ставила вимогу iменувалася "поводом",

"актором", "кредитором", "iнстигатором", "укрiвдженим", "жалоблiвою стороною",

"чолобитником", "доносителем". Сторона, яка захищалася називалася позваною",

"злодiйською", "вiдвiтною". З XVIII ст. поширення одержали термiни вiдповiдно

"позивач" та "вiдповiдач".

Недiєздатнi особи, а також позивач чи iнший зацiкавлений учасник процесу мали

свого представника на судi, який називався "прокуратором", "патроном",

"адвокатом", "повiреним". Згiдно з законоположеннями 1743 р. "Адвокат,

пленiпотент, прокуратор, повiрений називається той, хто в гучнiй справi з

доручення когось, замiсть доручителя на судi обстоює, вiдповiдає i

розправляється". За професiйними адвокатами вводиться у обiг назва "присяжнi

повiренi", яка була затверджена судовою реформою 1763 р. Пiсля скасування

Гетьманщини при Генеральному вiйськовому судi функцiонували чотири призначенi

адвокати. За ордером Малоросiйської колегiї вiд 20 червня 1767 р. адвокатiв було

введено до складу нижчих судiв.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивiльних, так i у кримiнальних

справах. Лише пiсля розпорядження Апостола скарги стали прийматися у письмовому

виглядi. З подачею позова починалася, так звана, судова "контраверсiя".

Попереднє слiдство здiйснював сам позивач - потерпiлий, а в кримiнальних

справах, що зачiпали iнтереси держави, - судовi органи. Слiдчi дiї у судових

документах називалися "шлякуванням".

Потерпiлий мав повiдомити про правопорушення у найближчу державну установу,

пiзнiше в суд. Повiдомлення реєструвалося у спецiальнiй книзi. Пiсля цього

потерпiлий опитував усiх, хто щось

246

знав про злочин. Якщо злочинець залишив слiд, починалося його переслiдування -

"погоня". Потерпiлий мав право сам захопити злочинця "на гарячому" i привести

його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу - брали пiд варту,

накладали арешт на його майно.

Судочинство було усним. У судi вживалася здебiльшого українська мова, але вона

знаходилася пiд значним впливом мов сусiднiх народiв та латинi. З середини XVIII

ст. застосування росiйської мови в Лiвобережнiй Українi значно посилилось, тому

протоколи судових засiдань почали складатися на нiй. Ведення протоколiв було

обв'язковим. За iнструкцiєю Апостола вони пiдписувалися усiма членами суду. З

1783 р. було введено канцелярське судочинство, суд здiйснювався суворо "за

формою".

Розгляд справ у судi починався з перевiрки присутностi сторiн. Злiсне ухилення

вiдповiдача вiд явки до суду призводило до повного задоволення позову

потерпiлого. Сторони були зобов'язанi в процесi судоговорiння ("завод свой

виговорить") i в наступнi три дня викласти усе на паперi та обмiнятися копiями

документiв. Далi йшли допит i дослiдження доказiв. Доказами вважалися власна

заява, показання свiдкiв, речовi докази, висновки експертiв. Iнститут

судово-медичних експертiв офiцiйно був створений у 70-х рр. XVIII ст.

Свiдкiв приводили до суду сторони у числi не менше двох. Законодавство та судова

практика розрiзняли свiдкiв на звичайних та офiцiйних. Звичайнi свiдки - це

приватнi особи, якi були заiнтересованi у справi та свiдчили про факти,

пов'язанi з нею. Офiцiйнi свiдки - це також заiнтересованi у справi особи, якi

перебували при судi; ними були розшукувач i возний. Правдивiсть показань сторiн

та свiдкiв забезпечувалася присягою чи спiвприся-жництвом. Сторона, яка

вiдмовлялася вiд присяги, програвала справу.

Нерiдко суд вдавався до закладу - "викидщини". Сторона, яка прагнула переконати

суд у власнiй правотi, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй

здоров'я та, навiть, позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет

закладу йшов на користь адмiнiстрацiї чи суду.

В кримiнальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свiдкiв

застосовувалося катування у виглядi, так званої, "проби", "квестiї", "муки".

Звiльнялися вiд них шляхта, духовенство, урядовцi вищих рангiв, божевiльнi,

старi (понад 70 рокiв), малолiтнi, вагiтнi жiнки. Пiсля 1716 р. подавання i

дослiдження доказiв у судах України регулювалося нормами "Краткого изобра-жения

процессов".

247

Судовий процес завершувала судова постанова - "декрет". У XVIII ст. вирок суду в

кримiнальних справах почав називатися "мнение", постанова в цивiльних справах -

"решение". Крiм того, суди приймали рiзнi постанови, що стосувалися окремих

питань судочинства. Вони приймалися бiльшiстю голосiв членiв суду. Спочатку вони

виносились усно, потiм їх записували у судовi книги "для пам'ятi".

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рiшенням суду, могла порушити

клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися звичайнi або

надзвичайнi правовi засоби. Звичайнi засоби (скарга на суддiв, апеляцiя)

застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинностi.

Надзвичайнi засоби (вiдновлення розгляду справи) впроваджувалися пiсля набрання

постановою чинностi.

Скарга на суддiв подавалася до вищого суду; вона мiстила вiдомостi про те, що

вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомiрне рiшення. Верховний

суд мiг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рiшення скасовувалося, на

суддiв покладався обов'язок вiдшкодувати усi судовi витрати.

Сторона, що була незадоволена вироком чи рiшенням, мала заявити про свiй намiр

подати апеляцiя та вказати причини оскарження. Апеляцiя подавалася у 10-денний

строк пiсля винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляцiйному порядку

встановлювалася обгрунтованiсть постанови суду першої iнстанцiї i, якщо в нiй

були вiдсутнi записи про показання вiдповiдача, безпiдставно вiдкидалися докази,

була прийнята з порушенням процесуальних норм, вона визнавалася необгрунтованою,

але частiше апеляцiйна iнстанцiя залишала скарги без задоволення. Скасовуючи

рiшення чи вирок, апеляцiйна iнстанцiя могла вносити в них значнi змiни, навiть,

прийняти нову постанову, а також надiслати справу на новий розгляд.

Вiдновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рiшення чи вироку.

Причин для вiдновлення було багато, головна з них - виникнення обставин, що

ранiше не були вiдомi суду, сторонам та їх представникам. На практицi процес

вiдновлювався, зокрема, при встановленнi факту зловживання суддiв та iнших

учасникiв процесу.

Судовi рiшення виконували мiсцевi уряди чи самi суди. З XVIII ст. їх виконувала

особа, що служила в судi, - возний. Вироки виконував кат ("мiстр"), iнодi самi

засудженi.

В Правобережнiй Українi процес у серединi XVIII ст. iз змагального перетворився

на iнквiзицiйний. Судочинство характеризувалося формалiзмом i здiйснювалося на

латинi.

248

 4. Суспiльно-полiтичний лад i право

в захiдноукраїнських землях (друга половина XVII ст. - друга половина XVIII ст.)

Територiя. Захiдноукраїнськi землi - Схiдна Галичина, Пiвнiчна Буковина

(Пониззя), Закарпаття (Закарпатська i Пiдкарпатська Русь) - входили до складу

кiлькох держав з рiзним юридичним статусом. З середини XVII ст. до останньої

чвертi XVIII ст. Схiдна Галичина входила до складу Речi Посполитої як частина

Руського воєводства, Пiвнiчна Буковина з кiнця XIV ст. до росiйсько-турецької

вiйни 1768-I 774 рр. - до складу Молдавської держави, яка перебувала пiд

протекторатом Османської Туреччини. Закарпаття входило до складу

Трансильванського (Семиградського) князiвства, що перебувало теж пiд

протекторатом Туреччини. У 1687 р. пiд час австрiйсько-турецької вiйни вiйська

габсбурзької iмперiї окупували територiю Трансiльванiї. На Карловицькому

конгресi 1698- 1699 рр. Габсбурги домоглися мiжнародного визнання своєї влади

над Трансильванiєю, а, отже, i над Закарпаттям.

Селянство. У XVII-Д/ПI ст. переважною масою феодальне залежного населення

захiдну краї не ьких земель було селянство. Як i у Речi Посполитiй, воно було

неоднорiдним класом. Поряд iз невеликою частиною особисто вiльних селян -

кметiв, чиншових селян, якi несли феодальну повиннiсть на користь держави,

iснувала велика група державних, церковних, приватне залежних селян^, що

перебували у крiпацькiй залежностi. До них вiдносились й тягловi селяни, якi

мали хату, робочу худобу, земельнi надiли, вiдробляли панщину i виконували iншi

повинностi на користь як феодала, так i держави. Такi категорiї крiпакiв, як

пiдсадки, городники, халупники, володiли тiльки присадибними дiлянками.

Пiдсадки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили у чужих

дворах "по сусiдах", батрачили у заможних селян i мiщан.

У XVIII ст. у зв'язку з тим, що крiпацька праця ставала все менш продуктивною,

помiщики почали вдаватися до форм i рiзновидiв як натурального, так i грошового

оподаткування, що супроводжувалося обезземелюванням селян. На початку XVIII ст.

кiлькiсть коморникiв у Схiднiй Галичинi зросла вiд 0,1 до 2%, халупникiв i

загородникiв - вiд 19 до 29%, селян, якi мали менше 1/4 лана*, - вiд 19 до 20%.

У першiй половинi XVIII ст. кiлькiсть безземельних у Галичинi досягла 41%

загальної кiлькостi селян проти 30% у другiй половинi

* Лан - мiра земельного надiлу. Малий лан дорiвнював ЗО моргам (близько 17 га.),

великий - близько 25 га.

XVII ст. Тривалiсть панщини на тяглових землях залишалася високою - 6-7 днiв на

тиждень з лану*. Прагнучи пiдвищити продуктивнiсть пiдневiльної працi, помiщики

вдавалися до урочної системи, ретельної фiксацiї усiх видiв панщини. Звичайно

нормою був десятигодинний робочiй день взимку i шiстнадцятигодинний - влiтку.

Зберiгалися натуральна данина i грошовий чин. Селяни також виконували на пана

багато iнших робiт: подвiрну повиннiсть, шарварки (ремонт шляхiв, мостiв та

iн.), гвалт, толоки (обов'язковi роботи понад панщину пiд час робiт влiтку за

помiщiцькi харчi). Крiм перелiчених повинностей, селяни були зобов'язанi

сплачувати помiщику за користування шляхами (шляховi), вилов риби у ставах та

рiчках (ставщину), користування лiсами (лiсовi). Особливою формою експлуатацiї

селян i джерелом доходiв помiщикiв були надходження вiд панських монополiй, перш

за все горiлчаної. Важким тягарем для селян були участь у посполитому рушеннi

(ополченнi), а також стацiї - збирання рiзних припасiв на утримання вiйськ.

На зростаючу феодальну експлуатацiю селяни вiдповiдали масовим рухом гайдукiв i

опришкiв. Влiтку 1734 р. гайдуки пiд проводом Верлана оволодiли мiстом Броди.

Рух опришкiв був поширений на Покуттi - пiвденно-схiднiй частинi Галичини, що

прилягала до Карпат на кордонах Польщi, Молдови та Угорщини. Особливо

активiзувався цей рух в першiй половинi XVIII ст. У 1744-1745 рр. ватажок

опришкiв Олекса Довбуш здiйснив походи на Перемишль, Дрогобич, Турку. Його

звернення до населення "проти князiв" мало антифеодальний характер.

Значна частина селян Закарпаття наприкiнцi XVII ст. перебувала у залежностi вiд

угорських феодалiв чи держави. Такi категорiї селян, як обадi, удворники,

лiбертiни, сабодаши мали своє господарство, користувалися земельними надiлами,

виконували повинностi на користь держави i феодалiв. Желяри та таксалiсти теж

мали присадибне господарство, але були позбавленi польових надiлiв. Вони також

були зобов'язанi викопувати феодальнi повинностi.

У Закарпаттi, як i в iнших захiдноукраїнських землях, тривав процес позбавлення

селян польової землi. Так, в Ужгородськiй домiнiї лише 2,2% селян обробляли

повнi надiли**, близько 44% користувалися половиною надiлу, iншi - i того менше.

Феодальнi повинностi селян, по сутi, не обмежувалися законом. В Ужгородсь-

* Див.: Львовская область. История городов й сел УССР. К., 1978. - О. 21.

** Надiл - земельна дiлянка, що надавалася феодалом у користування селянам.

Розмiри надiлiв були рiзними. В Ужгородському комiтатi повний надiл мав 20-28

хольдiв поля (1 холд дорiвнював приблизно 0,5 га).

250

кiй домiнiї наприкiнцi XVII ст. iснувало п'ять рiзновидiв грошових податкiв i

панських повинностей. Селяни платили подушну подать ("динар вiльний"),

порцiю-податок з селянського подвiр'я, чинш, ценз тобто фiксований оброк. Крiм

цього, на користь держави, а також церкви сплачувалися десятина i дев'ятйна

(нона). Селяни платили подорожнє, подать з котла - за виробництво горiлки та

пива, i, навiть, за невживання горiлки, яка вироблялася у помiщицьких винокурнях

("суха корчма"). Селянським обов'язком було одарювання помiщикiв до свят мунерою

(кухонною платою). Розмiр таких дарункiв залежав вiд примхiв феодалiв. До

мiсцевих повинностей вiдносилися комiтатський податок та вермельщина - трудова

повиннiсть, що стосувалася мiсцевого самоврядування*.

У Мукачiвськiй домiнiї в 1659 р. кожний надiльний селянин мав вiдпрацювати своїм

тяглом 105 днiв панщини на рiк, желяри вiдробляли 50 днiв "пiшої" панщини.

Наприкiнцi XVII ст. в Ужгородськiй домiнiї обадi половину робочого часу

перебували на панщинi. В окремих домiнiях безземельнi селяни складали близько

85%.

У Пiвнiчнiй Буковинi процес повного закрiпачення селян завершився наприкiнцi

XVIII ст. Особисту свободу зберегла тiльки т^здстдща.селян, яка перебувала на

вiйськовiй службi.

Однiєю з форм антифеодальної боротьби селянства, iнших верств населення

захiдноукраїнських земель була мiграцiя на схiдноукраїнськi землi, де вони

вступали до козацтва, брали участь в антифеодальних вiйнах. Однак в силу

об'єктивних i суб'єктивних причин козацтво як стан в захiдноукраїнських землях

не склалося.

Мiщани. Феодальнi виробничi вiдносини перешкоджали мiстам розвиватися належним

чином, де найбiльшими привiлеями користувалася заможна верхiвка - патрицiат

(купцi, домовласники, власники мiської землi)._Вони були тiсно пов'язанi з

магнатами, протистояли середнiм i найбiднiшим городянам. Переважна частина

ремiсникiв об'єднувалася у цехи. Найнижчу ланку мiського населення складали

партачi - позацеховi дрiбнi ремiсники, рiзнороби, поденники.

У серединi XVIII ст. в мiстах Схiдної Галичини проживало 333 тис. чоловiк або

12,8% всього населення. На той час мiщани втратили всi ознаки економiчної

незалежностi. Єдиним привiлеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової

торгiвлi.

На початку другої половини XVIII ст. для жителiв мiст був встановлений новий

податок-акциз у виглядi проценту вiд вартостi товарiв, проданих на ринках.

Зберiгалися i старi податки: шележнi

Див.: Закарпатская область. История городов й сел УССР. К., 1982. - С. 19.

251

- податок на напої, чоповi, якими обкладалися виробництво i продаж у мiських

шинках пива, меду, вина та оковитої, шос - мiський податок на домовласникiв,

губерна - обов'язок утримувати королiвське вiйсько пiд час його перебування в

мiстi.-Наприкiнцi XVII ст. правове становище мiського населення визначалося

категорiєю мiстг Залежно вiд величини i кiлькостi населення вони подiлялися нiГ

три групи: Львiв, королiвськi i мунiципальнi. Грома_-дянство у кожному мiстi

було спадковим i тривалий час в них зберiгався старий порядок його одержання та

втрачання

На початку XVIII ст. у мiстах Закарпаття спостерiгається скорочення мiського

населення. Навiть в комiтатських центрах (Ужгород, Берегове та iн.) проживало

лише кiлька тисяч чоловiк. Наприкiнцi XVII ст. в краї налiчувалося 20 мiст i

мiстечок, бiльшiсть з яких належала приватним особам i державнiй скарбницi. Так,

Ужгородом володiла казенна домiнiя, Мукачевим i Береговим домiнiя графа

Шенборна, короннi мiста Тячев, Хуст, Бишков знаходилися у вiданнi соляного,

гiрничорудного та лiсового казенного управ- лiння.

Феодали. Панiвним класом в захiдноукраїнських землях залишались

феодали."ПГверхiвку складали магнати. Основою соцiально-економiчної могутностi

останнiх була фiльварко-панська система. Зростання фiльваркiв (помiщицьких

садиб) вiдбувалось шляхом захоплення селянських надiлiв, вiдкраювання земель у

громади i земель, що освоювалися, а також поширення панщини. Феодали

користувалися виключним правом власностi на землю, звiльнялися вiд податкiв.

Шляхетську власнiсть не можна було конфiскувати без рiшення суду. Шляхтича можна

було заарештувати тiльки за вчинення злочину. Найвищi свiтськi та духовнi посади

замiщувалися тiльки особами шляхетського походження, якi користувалися також

правом довiчного володiння землею з державного фонду. %Фсщмаль-но всi феодали

були рiвними мiж собою, але *ф-?з&?&аiї Тг&гочинi переважним

правтли~квртгетувалй'сяI поТIьськТпомIщи^и, в Пiвнiчнiй БуIсо^їГнГ^1- румунськi,

а у Закарпаттi - угорськi та нiмецькi.

Захищаючи свої привiлеї у суспiльному устрої Речi Посполитої, шляхта намагалася

обмежити, проте, I/е, завжди-, успiшно, проникнення до свого стану представникiв

iнших верств населення. ьЯiасТЇ'ЙоТ'Цього у пактах-конвентах Сейму (1669 р.)

з'явився iнститут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до

третього колiна, займати державнi посади i обиратися депутатами сейму та

сеймикiв. Такi обмеження були характерними для перiоду занепаду феодалiзму, коли

панiвний стан будь-якої цiною прагнув захистити свої виключнi права та привiлеї.

2?*-

Втрата шляхетства вiдбувалася через постанову суду про позбавлення шляхетської

гiдностi, а також у випадку, коли шляхтича примушували зайнятися мiськими

професiями - ремеслом чи торгiвлею. Паралельно зростала пауперизацiя дрiбної

шляхти. Зменшувалася i кiлькiсть землi, якою володiла середня шляхта. На початку

XVIII ст. шляхта налiчувала 95 тис. чоловiк або 3,4% населення.

У Закарпаттi на початку XVIII ст. вiдбувався своєрiдний перерозподiл феодальної

власностi. Значна частина маєткiв феодалiв - противникiв Габсбургiв була

конфiскована i перейшла у володiння корони, а згодом була передана, переважно,

нiмецьким феодалам. Це викликало незадоволення i опiр угорських феодалiв, значна

частина яких на той час перетворилася на немешей (дрiбних феодалiв). Певного

компромiсу було досягнуто у 1711 р. укладенням у Шатмарi мирного договору мiж

iмператором Карлом i ватажком угорських феодалiв Каролем. Згiдно з договором

останнi зрiвнювалися у правах з австрiйськими дворянами. Угорська шляхта

звiльнялася вiд державних податкiв, якi перерозподiлялися мiж мiщанами (12%) i

селянами (88%).

Державний лад. Захiдноукраїнським землям у провiнцiях Малої Польщi вiдводилась

роль колонiї Речi Посполитої. Схiдна Галичина входила до складу руського

воєводства, яке складалося з Львiвських, Галицьких, Перемишлянських, Сянокських

та Холмських земель. Пiвнiчна частина Львiвщини входила до складу Белзського

воєводства", адмiнiстративним центром якого був Львiв. На чолi воєводства стояв

воєвода, який призначався королем з числа магнатiв. Найвищим станом -

представницьким органом воєводства був генеральний сеймик, що збирався у Судовiй

Вишнi. У 1677 р. на територiї воєводства знаходилося 3090 сiл, 160 мiст та

мiстечок. На середину 70-х рокiв XVIII ст. у воєводствi проживало 1495 тис.

чоловiк.

У другiй половинi XVII ст. з послабленням ролi Сейму Речi Посполитої зросло

значення земських сеймикiв, розширилися функцiї локального самоврядування. На

початку XVIII ст. була здiйснена спроба обмежити сеймикове управлiння. За

Конституцiєю 1717 р. з їх компетенцiї вилучили вiйськовi питання, а також

переважну частину фiнансових. Через вiдсутнiсть нових органiв влади на мiсцях

вплив цих обмежень був незначним. Як i ранiше, зберiгало силу "лiберум вето" -

право депутата виступити проти прийняття будь-якого акта чи рiшення. Постановою

сейму 1764 р. було вiдмiнено застосування "лiберум вето" при вирiшеннi

економiчних питань*. Обмеження цього права викликало значний опiр верхiвки

магнатiв.

Остаточно "лiберум вето" було вiдмiнено конституцiєю Польщi 1791 р.

253

На початку XVIII ст. iстотним елементом полiтичного життя Речi Посполитої стали

конфедерацiї - об'єднання шляхти окремих земель_:Яи_"во?водетв, скрiплене

присягою. Акт конфедерацiї заносився до судових книг. Конфедерацiя обирала свої

керiвнi органи

- генеральностi. Верховним їх органом були Вiльнi ради, утворення, аналогiчнi

сейму чи сеймику. Життєдiяльнiсть конфедерацiї, незважаючи на їх формальну

заборону, була наслiдком слабкостi державної влади.

Адмiнiстративно-територiальними одиницями земель були повiти i староства.

Кордони повiтiв вiдповiдали минулим князiвствам, воєводствам, волостям.

Староства iснували тiльки у державних володiннях. До їх складу входили мiста,

мiстечки та села. На чолi повiтiв i старосте стояли старости (капiнани) й

представники короля, якi виконували адмiнiстративнi, судовi та iншi функцiї.

Заступниками старост були бургграфи, каштеляни. Найнижчою адмiнiстративною

одиницею були сiльськi громади (гмини). Гмин очолював солтис. Аж до кiнця XVIII

ст. для вирiшення справ громади збирався сiльський сход (копа).

В окремих гiрських районах Закарпаття тривалий час зберiгалися селянськi

громади, органiзацiя яких грунтувалася на волоському правi - звичаєвому

молдавському правi, їх органами були збори громади i сiльське управлiння на чолi

з старостою (кенезем). Група сiл об'єднувалася пiд владою войди.

Мiське управлiння. Мiста захiдноукраїнських земель за своїм правовим становищем

розподiлялися на самовряднi, якi користувалися магдебурзьким правом, державнi

(королiвськi) i приватновласницькi. У Схiднiй Галичинi до середини XVIII ст.

нараховувалося понад 50 мiст з магдебурзьким правом, з них тiльки сiм одержали

магдебургiю. Мiста з магдебурзьким правом мали власнi органи самоврядування i

суди. Органами мiського станового управлiння були магiстрати, якi вiдали

адмiнiстративними, господарськими, полiцейськими та судовими справами. До складу

магiстрату входили бургомистр (бурмiстр), войт, райцi (радцi), лавники.

У 1658 р. Львову були пожалуванi шляхетськi привiлеї, на пiдставi яких мiсто

одержало право направляти своїх послiв до Сейму Речi Посполитої, щоправда, з

обмеженими повноваженнями

- вони не брали участь у голосуваннi*. В 1676 р. у Львiвськiй, Перемишлянськiй,

Холмськiй та Галицькiй землях нараховувалося 160 мiст i мiстечок, понад половина

яких перебувала у власностi феодалiв.

- Див. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрчак М. История государства й права

Польши. - С. 187.

254

\

У Пiвнiчнiй Буковинi i Закарпаттi кiлькiсть мiст iз магдебурзьким правом була

досить обмеженою, бiльшiсть з них вважалася державними або приватновласницькими.

Суд. За часiв польського панування на захiдноукраїнських землях суди мали чiтко

виражений становий характер. У кожному повiтi шляхта обирала суди земськi (в

цивiльних справах), громадськi (в кримiнальних справах) i пiдкоморськi (в

земельних спорiв). Усi вони були судами першої iнстанцiї. Скарги на їх рiшення

розглядалися коронним трибуналом у Варшавi, а з 1764 р. - Люблiнським

трибуналом. У мiстах дiяли лавнi суди, наступною Iнстанцiєю для яких був

асесорський суд на чолi з канцлером.

У другiй половинi XVII ст. одержали свiй розвиток конфеде-ратськi суди. Вони

дiяли на територiї окремої конфедерацiї. На час їх дiї звичайнi суди припиняли

свою роботу. На перiод, коли королiвський престол залишався вакантним,

створювалися спецiальнi кримiнальнi, так званi, каптуровi суди.

Право. Джерелами права на захiдноукраїнських землях середини XVII ст. i до кiнця

XVIII ст. були звичаї, пристосованi до потреб феодального суспiльства,

нормативнi акти Литви та Польщi у виглядi привiлеїв, що надавалися окремим

соцiальним групам, iншi акти центральної влади та магдебурзьке право. У другiй

половинi ХУП-ХУIII ст. були зробленi першi переклади збiрникiв магдебурзького

права на українську мову. Найважливiшим джерелом права вважався Статут Великого

князiвства Литовського 1588 р.

* * *

Наприкiнцi XVIII ст. зусиллями iмперської, антинацiональної полiтики росiйського

царату було лiквiдовано найцiннiше завоювання українського народу - його

нацiональну державнiсть, яка проiснувала 135 рокiв (1648-1783 рр.) Одним iз

вiдчутних ударiв, завданих їй царатом, було скасування гетьманства, яке з часiв

Б.Хмельницького символiзувало нацiональний державний суверенiтет України. А з

скасуванням полково-сотенного устрою, українськi землi було зведено до становища

звичайної росiйської провiнцiї. По всiй Українi насильницьким шляхом

встановлювалися органи управлiння Росiї, впроваджувалося загальноiмперське

законодавство.

Українська правова система у XVIII ст. у рамках феодального суспiльства набула

свого найвищого розвитку. Орiєнтована на європейську континентальну систему

права вона пережила перiод узагальнення вiтчизняного та зарубiжного досвiду,

пройшла найвищу стадiю систематизацiї - кодифiкацiю. Про глибинний, об'єк-

255

тивний характер української правової системи свiдчить той факт, що вона (так

офiцiйно i не визнана росiйським урядом) дiяла в Українi аж до 40-х рокiв XIX

ст.

Розвиток суспiльно-полiтичного ладу i права в захiдноукраїнських землях кiнця

XVII - другої половини XVIII ст. збiгся з процесом розкладу державно-правової

системи Речi Посполитої, що негативно позначилося на розбудовi

суспiльно-полiтичного життя українського населення. Внаслiдок насильницького

розподiлу захiдноукраїнських земель мiж Австро-У горською та Росiйською

iмперiями, процес консолiдацiї української нацiї, об'єднання українських

етнiчних земель затягнувся на сторiччя.

256