ГІТЛЕРІВСЬКИЙ НАСТУП HA УКРАЇНСЬКИХ САМОСТІЙНИКШ

Проголошення відновлення української державности викликало, — як це відомо з зізнань суджених після війни гітлерівських ватажків — вибух скаженої люті у Гітлера, який збирався зробити з України німецьку ко- льонію, вияснюючи при тому світові, що все це діеться згідно з бажанням українського народу, який тільки про те й мріе, щоб дістатись „унтер дойче гогайт” (під німецьку зверхність).

Йшло, очевидно, насамперед про політичну сторінку справи. Вже в перших днях липня прибула до Львова команда СД та спец-відділ ґестапа. Преміерові Тимчасового Управління Я. Стецькові було поставлено ультимативну вимогу відкликати і визнати неважним Акт відновлення української держави, а коли він рішуче від того відмовився, ґестапо заарештувало його та ще деяких членів уряду. У Кракові заарештовано Провідника ОУН Степана Бандеру. Другий заступник Голови Українського Національного Комітету В. Андрієвський пише про це:

„Через два дні по тому, як був випущений згаданий бюлетень ч. 1 (бюлетень УНК, в якому Президія інформувала про Акт 30 червня 1941 p.) німецька адміністрація закликала Президію Об’єднання. Зібраних прийняв заступник генерал-губернатора Бюлер в присутності перекладача полк. Бізанца. До кімнати вступив, при- везений поліцистами, Степан Бандера. Бюлер звернувся до нього з запитом, хто і з чийого наказу проголосив Акт у Львові. Бандера відповів: „Мої люди і з мойого розпорядження”. Бюлер в різких словах став домагатися, щоб той акт був відкликаний. C. Бандера в таких же різких словах заявив, що той Акт не буде відкликаний. Розмова набирала все більш гострого характеру і присутнім здавалося, що їх негайно заарештують.

Заарештовано було теж, як ми висе згадували провідних членів Українського Національного Комітету в Кракові, у висліді чого УНК перестав існувати. У Львові виступило ґестапо теж проти Української Національної Ради. їй поставлено вимогу скласти відповідну де- клярацію проти Акту 30 червня, перетворитись в льо- яльну супроти німецької влади допомогову інституцію на взір краківського УЦК під проводом проф. Кубійо- вича. B цьому напрямі впливали на УНРаду й мельни- ківці через свого делеґата I. Рогача. Ta члени Української Національної Ради у Львові рішуче відкинули такі пропозиції, в наслідок чого німецька влада заборонила існування УНРади, загрозивши її членам в випадку дальшої нелеґальної її діяльности гострими репресіями.

Після першої хвилі гітлерівського терору настала на українських землях атмосфера гострого напруження. Німецька влада проголосила в коротці прилучення Галичини до генерал-губернаторства; ґестапо намагалося змусити арештованих до відкликання Акту 30 червня та зложення заяви льояльности німецькій владі; до тих, що залишались на волі, поставлено погрозливу вимогу припинити всяку самостійницьку діяльність та під- чинятись беззастережно всім зарядженням німецької окупаційної влади.

Ta вимогам німецьких окупантів не скорився ніхто. Українська адміністрація продовжувала свою працю, не підчиняючись німцям. Тоді приходить друга хвиля арештування українських самостійників у Львові. B тому самому менш-більш часі відбулись арешти теж по всіх інших містах західньої України, при чому ґестапо вжило підступу і зради: підшившись під військове командування ґестапо запросило представників української влади на місцях на нараду для обговорення справ, що виринають у зв’язку з перебуванням на українській території німецької армії і коли українські представники прийшли, їх було негайно заарештовано і -при вжитті фізичного насилля відставлено до поліційних арештів у Львові.

Цим разом нацистівський терор прибрав форму ма- совости й безоглядности. Кілька сотень українських політичних в’язнів відставлено до краківської поліційної тюрми „Монтелюпіх”, а звідси до концентраційного „табору смерти” Авшвіц (по польськи Осьвєнцім), де між іншими у звірський спосіб закатовано двох братІв Степана Бандери — др. Олексу та Василя, і члена Тимчасового Управління мґр. Яціва. У Львові розстріляно кільканадцять українських політ-в’язнів, між ними міністра лісництва інж. Б. Пясецького. У звірський спосіб закатовано в львівській тюрмі Івана Равлика, розстрілявши перед тим його дружину, сестру та ще чотирьох членів рідні. B Чорткові розстріляно 52 українських політ-в’язнів. B жовтні 1941 згинув в Миргороді від куль німецької жандармерії відомий світові через свій атен- тат на сов. конзуля у Львові в 1933 p., член ОУН, Микола Лемик. B Кривому Розі загинули від куль ґестала в квітні 1942 p. інж. Сергій Шерстюк, Пронченко та Ан- на Максимепь. B Джанкой на Криму згинули закатовані ґестапом Любак, Бардахівський і Ванькович. B Сталіно впав Муха. B Києві впав від куль ґестапа 25 липня 1942 p. Краєвий Провідник ОУН Дмитро Мирон- Орлик. 4. грудня 1942 p. згинув у львівській тюрмі закатований на смерть Краєвий Провідник за совєтської окупації і член Проводу ОУН Іван Климів Леґенда. B тій же тюрмі загинув теж провідний член ОУН на Bo- лині Андрій Марченко та відомий організатор українського робітництва на ЗУЗ Юліян Петречко. Жертвою ґесталівського терору падуть і сотні інших українських самостійників.

Ta найболючішим ударом дпя української справи було те, що до ліквідування українського самостійницького руху по німецькій стороні заанґажувалися мельни- ківці. Коли дотогочасна орієнтація мельниківців на німецьку допомогу, яку визнавці власних сил засуджували, а „інтервенціоністи” вважали єдиноправильною, була всетаки випливом своєрідного розуміння доціль- ности таких чи таких шляхів боротьби за українську справу, то передання себе до диспозиції ворога в ліквідуванні українських самостійників було вже актом явної національної зради.

Залишившись в 1940 p. без членства група полк. А. Мельника використала для розбудови своєї організації т. зв. українських „умзідлерів”. Після захоплення большевиками західньо-українських земель в 1939 p. велика кількість українців скористала з акції переселюван- ня німців з Буковини, Галичини й Волині до Німеччини і, щоб рятувати своє життя, прилучувалась до „фолькс- дойчів”. Так вирятувалась від большевицьких переслідувань кількадесять тисяч українців, перевалено української інтеліґеіщії. Bcix їх було зібрано в Німеччині в окремих таборах, до яких завдяки своїм зв’язкам мали свобідний доступ мельниківці. Завдяки цьому мель- никівцям вдалось приєднати в свої ряди значну кількість переселенців, головно з-поміж буковинців, які. не могли орієнтуватись в новоствореній ситуації та в нюансах української політики і керуючись щирим патріотизмом, легко давали себе звести зручній аґітації мельниківців, тим більше, що вони прикривались назвою загально відомої ОУН. Багато з тих жертв непоінформо- ваности зорієтнувавшись опісля в ситуації зривали з мельниківством та чимало, із-за фальшивого встиду признатись до помилки, залишились таки слухняним »

знаряддям „ліквідування бандерівської диверсії”, що в дійсності було акцією проти українського самостійницько-визвольного руху.

Вже при творенні Українського Національного Комітету на еміґрації в 1940-41 pp. мельниківці зазначили своє спеціяльне становище: вони відмовились від будь якої участи в об’єднаному комітеті, а коли такий комітет без їх участи таки створено, вони видали лайливий памфлет, в якому накинулись так на сам новостворений Український Національний Комітет, як і на поодинокі політичні середовиїца й особи, які взяли участь в Українськім Національнім Комітеті. Подібним лайливим памфлетом, виданим у Кракові, зустріли вони й Акт відновлення української держави.

3 початком липня мельниківці почали прибувати з еміґрації в Україну як — помічники в виншцуванні українського самостійницького руху.

Впавши на слід похідних груп ОУН, мельниківці вирушають вслід за ними, щоб виловлювати їхніх членів та передавати німцям, які в більшості випадків зловлених розстрілювали на місці. У висліді тої акції загинуло сотки або й тисячі українських самостійників-револю- ціонерів. „Робота” мельниківців нанесла важкі удари Організації Українських Націоналістів тому, що це вперше в історії українського народу (і, віримо, востаннє) політична партія поставила себе до диспозиції окупанта для винищування українського самостійницького руху спротиву й ні український загал, ні навіть сама ОУН не були на це приготовані. Мельниківці, як українці, легко здобували довір'я незорєнтованих самостій- ників-революціонерів, звичайно своїх колишніх товаришів зі шкільної лавки, чи навіть недавніх друзів революційної боротьби з польським окупантом і без труду заманювали їх в пастку.

Зрозуміла річ. що та „робота’’ мусіла викликати відповідну реакцію зі сторони революційної ОУН. Ця реакція виявилась точно в таких самих формах, в яких реаґувала на прояви національної зради Українська Військова Організація, УВО, коли її краевим командан- том на ЗУЗ був полк. Андрій Мельник. Різниця тільки в тому, що за часІв діяльности УВО випадки переходу українців на службу окупанта для винищування українського самостійницького руху були індивідуальними й надзвичайно рідкими, а в 1941^44 pp. ізза заанґажу- вання себе цілої політичної організації вони прибрали масовий характер і через те „акція ліквідування бандерівської диверсії” та реакція на неї з сторони ОУН викликали враження громадянської війни.

Ця сторінка це найсумніша і найтраґічніша сторінка історії українського народу 1941-44 pp.[3])