СУСПIЛЬНО-ПОЛIТИЧНИЙ ЛАД I ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРIОД УТВЕРДЖЕННЯ I РОЗВИТКУ КАПIТАЛIЗМУ (друга половина XIX ст.)

В епоху капiталiзму українськi землi у своїй бiльшiй частинi - Лiвобережжя,

Правобережжя та Пiвдень перебували у складi Росiйської iмперiї i подiлялися на

дев'ять губернiй: Київську, Волинську, Подiльську, Харкiвську, Полтавську,

Чернiгiвську, Катеринославську, Херсонську i Таврiйську.

територiї - Схiдна Галичина, Пiвнiчна Буковина та Закарпаття - були

колонiальними окраїнами Австро-Угорської монархiї.

 1. Суспiльний лад

Переломний етап в iсторiї України - кiнець 50-х - початок 60-х рр. У цей час,

коли очевидною стала неможливiсть подальшого збереження феодально-крiпосницьких

вiдносин, вiдбулося скасування крiпосного права, почав встановлюватися новий,

буржуазний лад.

Процес утвердження капiталiзму в Українi розвивався згiдно iз загальними для

всiєї Росiї закономiрностями i, разом з тим, в ньому виявлялися особливостi,

зумовленi як iсторичним минулим, так i колонiальною полiтикою, здiйснюваною

царатом щодо України.

Утвердження капiталiстичного суспiльно-економiчного укладу в Українi обумовило

iнтенсивний розвиток промисловостi, сiльського господарства, торгiвлi. Водночас

половинчастiсть i непослiдовнiсть селянської реформи зумовили збереження

численних пережиткiв феодалiзму в економiчнiй, соцiальнiй та полiтичнiй галузях

життя.

281

Разом з тим реформою 1861 р. було створено певнi умови для швидкого розвитку

промислового капiталiзму, обумовленого попитом на продукцiю чорної металургiї та

машинобудування, кам'яне вугiлля, залiзну руду. Iнтенсивному зростанню

промисловостi сприяли якiснi змiни в засобах виробництва в металургiйнiй,

паперовiй, цукровiй та iнших галузях. Розвиток промисловостi, товарного

хлiборобства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу i сприяв

припливу сiльського населення у промислове виробництво.

В Українi у 1900 р.

кожному близько i понад 16 чол. За перiод 1869-1900 рр. вартiсть промислової

продукцiї зросла з 71,5 млн. крб. до 556,4 млн. крб.*

На зростання продуктивних сил впливав i розвиток транспорту, насамперед

залiзничного. До середини 80-х рр. в Українi було завершено прокладання Головних

залiзничних магiстралей, якi пролягли через усi основнi економiчнi райони,

з'єднавши їх з Центральною Росiєю, чорноморськими, азовськими i балтiйськими

портами, залiзницями Захiдної Європи. З 1865 по 1900 рр. довжина залiзничної

колiї в Українi збiльшилася з 219 до 8417 км.**

Швидке зростання основних галузей важкої iндустрiї призвело до утворення таких

великих промислових районiв, як Донецький вугiльно-металургiйний,

Приднiпровський металургiйний, Криворiзький залiзорудний та Нiкопольський

марганцевий, а завдяки iнтенсивному розвитку цукроварiння склався великий район

цукрового виробництва.

Розвиток капiталiзму супроводжувався зростанням мiст. Саме в них зосереджувалося

населення, яке займалося торгово-промисловою дiяльнiстю. Найбiльш швидкими

темпами зростало мiське населення в промислове розвинутих губернiях України:

Катеринославськiй, Київськiй та Харкiвськiй. Протягом пореформеного перiоду

населення Катеринослава зросло майже у шiсть разiв, Одеси, Києва та Харкова у

чотири рази.

Розвиток промисловостi, швидке зростання мiст та неземле-робського населення,

залiзничного, рiчкового i морського транспорту, розширення внутрiшньої i

зовнiшньої торгiвлi - усе це справляло iстотний вплив на характер та структуру

сiльськогосподарського виробництва. Землеробство втягувалося у товарний обiг i

поступово перетворювалося на пiдприємницьке, капiталiстичне. Однак цей процес

гальмувався численними пережитками крiпосництва, головними з яких було

збереження помiщицького землеволо-

Див.: Iсторiя Української РСР. К., 1983. - Т. 4. - С. ЗО.

Див/ Р й б а л к а I. К.

дiння. Реформа 1861 р. залишила в руках колишнiх крiпосникiв величезнi площi

землi. Селяни ж були приреченi на малоземелля та безземелля, а, отже, i

напiвкрiпосницьку кабалу.

Внаслiдок реформи 1861 р. селяни України втратили 1 млн. десятин або понад 15%

загальної площi земель, якими вони користувались ранiше. 94% колишнiх

помiщицьких селян одержали надiли меншi 5 десятин, тобто нижче норми середнього

прожиткового мiнiмуму*.

Скасування крiпосного права i наступнi реформи, утвердження приватної власностi

стали причиною серйозних змiн в суспiльному устрої країни. Змiнилося становище

не тiльки селянства. У пореформений перiод формувалися новi суспiльнi класи -

буржуазiя i промисловий пролетарiат. Утвердження буржуазно-капiталiстичних

вiдносин вiдбувалося в умовах збереження численних пережиткiв феодального ладу,

серед яких, перш за все, слiд вiдмiтити полiтичне панування класу дворян -

помiщикiв, становий подiл суспiльства та iн.

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Українi складали як спiльнi для

всiєї Росiйської iмперiї законодавчi акти, так i ряд спецiально призначених для

українських губернiй указiв i постанов. Для бiльшостi мiсцевостей України з

родючою землею встановлювалися незначнi за розмiром селянськi надiли. У трьох

мiсцевих положеннях, дiя яких поширювалася на українськi губернiї, вiдбилася

специфiка вiдносин мiж помiщиками та селянами, що iсторично склалася в рiзних

районах України. Так, Катеринославська, Херсонська i частково Таврiйська

губернiї, а також тi повiти Харкiвської та Чернiгiвської губернiй, де переважало

общинне землекористування, пiдпадали пiд дiю "Мiсцевого положення про

поземельний устрiй селян, поселених на помiщицьких землях в губернiях

великоросiйських, новоросiйських i бiлоруських". Губернiї, на якi поширювалося

це положення, подiлялися на три основнi смуги: нечорноземну, чорноземну i

степову; смуги, у свою чергу, подiлялися на мiсцевостi, для кожної з яких

встановлювався розмiр надiлу на ревiзьку душу (в нього входили як присадибнi

дiлянки, так i орнi й сiнокiснi землi, а також пасовиська).

Пiвденної України передбачався єдиний, так званий, указний надiл (в рiзних

мiсцевостях його розмiр коливався вiд 3 до 6,5 десятин на ревiзьку душу).

Розмiри надiлiв у повiтах Харкiвської губернiї складали: вищий - вiд 3 до 4,5

десятин, нижчий - вiд 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений надiл перевищував

встановленi норми, помiщик мiг вiдрiзати надлишок на свою користь. Це право вiн

мав i тодi, коли

Див.: Iсторiя України: нове бачення. - Т. I. - С. 273.

283

пiсля видiлення селянам землi у нього залишалося в Лiвобережжi менше третини, а

на Пiвднi - менше половини земельних площин, що належали йому до 1861 р.

Такий же конфiскацiйний характер мало й "Мiсцеве положення про поземельне

упорядкування селян губернiй: Чернiгiвської, Полтавської та частини

Харкiвської". Його специфiка полягала в тому, що в основу надiлення селян землею

був покладений принцип спадкоємно-сiмейного землекористування. Земля

розподiлялася в межах сiльської общини не на зрiвняльних засадах з перiодичними

передiлами, як це робилося при общиннiй формi землекористування, а на основi

сiмейних дiлянок, що складалися чи з садиби та польового надiлу, чи тiльки з

садиби. Вищий надiл на душу, залежно вiд мiсцевостi, коливався вiд 2,75 до 4,5

десятин, нижчий складав половину вищого. У Лiвобережнiй Українi помiщики

одержали право на зменшення надiлiв селян, замiну їх угiдь, перенесення їх садиб

та iншi обмеження селянського землекористування.

Вiдмiтною рисою поземельного упорядкування помiщицьких селян Правобережної

України (воно визначалося"спецiальним мiсцевим положенням для Київської,

Подiльської та Волинської губернiй^ було те, Iдо в його основу було покладено

iнвентарнi правила 1847-1848 рр. Селянам тут надавалося право на одержання

повного iнвентарного надiлу. В тому випадку, якщо фактичний надiл був меншим за

iнвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про

повернення в їх користування вилученої помiщиками мирської землi.

можливiсть селянам було реалiзувати далеко не просто: по-перше, клопотання

приймалися тiльки вiд iменi всього сiльського товариства; по-друге, була

потрiбна наявнiсть певних доказiв про зменшення помiщиками розмiру iнвентарного

надiлу. Спiр остаточно вирiшувався губернським по селянським справам

присутствiєм. У 1863 р. з питань провадження селянської реформи в Правобережнiй

Українi було видано додатково ще близько десятка законодавчих актiв*.

Незважаючи на окремi винятки, документи реформи 1861 р. в цiлому вiдбивали

iнтереси перш за все помiщикiв, надаючи їм широкi можливостi для значного

зменшення селянського землеволодiння. Разом з тим, селянською реформою були

створенi соцiально-економiчнi умови для формування нових класiв - буржуазiї та

пролетарiату, закладено основу для змiни правового статусу колишнiх класiв -

станiв феодального суспiльства у напрямi пристосування їх до умов капiталiзму.

Важливу роль у цьому процесi вiдiграли i наступнi реформи 60-70-х рр.

* Див : К й р й ч е н к о В. Є. Правова регламентацiя селянського землеволодiння

I землекористування в Українi наприкiнцi XIX - початку XX столiть. X., 1992.

284

Селянство. Скасування крiпосного права внесло серйознi змiни у правове становище

селян. Положення 19 лютого 1861 р. оголошувало селян, якi вийшли з крiпосної

залежностi, "вiльними сiльськими обивателями" i в наступному надiлило їх

особистими та майновими правами: вступати в шлюб "без дозволу помiщика" i

самостiйно вирiшувати свої сiмейнi та господарськi справи, прид-бавати у

власнiсть нерухоме майно, здiйснювати торгiвлю i тримати "промисловi та

ремiсничi заклади", укладати угоди, вступати в купецькi гiльдiї.

За селянами закрiплювалися також права у сферi судочинства - вони могли подавати

позови i вiдповiдати на судi, виступати як представники сторiн. Селяни також

одержали право утворювати власнi органи самоврядування - обирати волоснi

правлiння та волоснi суди (на волосних сходах), а також сiльських старост (на

сiльських сходах).

Однак внаслiдок характеру реформи 1861 р. селяни фактично були позбавленi

економiчної бази для реалiзацiї своєї правоздатностi. Лише пiсля викупу своїх

надiлiв вони ставали "селянами-влас-никами", а до того вважалися

"тимчасовозобов'язаними", їх власнiстю вважалося тiльки рухоме майно: свiйська

та робоча худоба, землеробське знаряддя та домашнє начиння. Хати селян, iнше

нерухоме майно i земельнi присадибнi та польовi дiлянки, якими вони

користувалися, залишалися власнiстю помiщикiв. Права вiдмовитися вiд них селяни

не мали. Положення 1861 р. закрiпили на весь перiод гимчасовозобов'язального

стану (вiн продовжувався вiд 2 до 9 рокiв, а в деяких мiсцевостях - до 1 сiчня

1883 р.) виконання селянами найбiльш важких для них зобов'язань - оброку та

панщини. За присадибну дiлянку селянин повинен був, як правило, вносити оброк, а

за користування польовим надiлом - або сплачувати оброк, або вiдпрацьовувати

панщину. Платня за садибу в Лiвобережжi та Правобережжi, де iснувало подвiрне

землекористування, визначалася в розмiрi 5,1 крб. з десятини на рiк.

В населених пунктах Пiвденної України та в частинi повiтiв Харкiвської та

Чернiгiвської губернiй сума оброку складала 9 крб. за виший чи указний надiл. У

разi одержання селянином неповного надiлу, розмiр оброку знижувався, але не

вiдповiдно до зменшеного надiлу, а за системою градацiї, згiдно з якою перша

десятина оцiнювалася у кiлька разiв вище за наступну. Ця система була дуже

вигiдною помiщикам, оскiльки при зменшеннi селянських надiлiв у них залишалась

можливiсть зберегти бiльшу частку їх колишнiх прибуткiв i, поряд з тим,

полегшувала передачу селянам повного надiлу там, де земля була мало родючою.

Оброк за кожну десятину польового надiлу в Лiвобережжi та Правобережжi

встановлювався у

розмiрi 1,4-2,8 крб. Якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину вони

повиннi були щороку вiдпрацьовувати на панщинi вiд 12 до 29 днiв, з них 3/5 днiв

- влiтку.

Щодо тимчасовозобов'язаних селян помiщики зберiгали численнi права

феодально-крiпосницького характеру: на вотчинну полiцiю та опiкування громадами

тимчасовозобов'язаних селян, нагляду за пiдтриманням громадського порядку i

громадської безпеки, контролю за дiяльнiстю сiльських старост та iн. Було

обмежено право селян використовувати землю на свiй розсуд (наприклад, без згоди

помiщикiв вони не могли змiнювати порядок сiвозмiн чи збiльшувати орну землю).

Конкретнi норми вiдносин мiж помiщиком i тимчасовозобов'язаними селянами, якi

мешкали на його землях, закрiплювалися в "уставних грамотах". Вони мiстили

повинностi всiєї селянської громади, i оскiльки земля надавалася у користування

"миру" в цiлому, встановлювалася кругова порука для всiх членiв сiльської

громади.

Лише укладання селянами викупної угоди з помiщиком припиняло

тимчасовозобов'язаний стан. Крiпосницький характер реформи виявився i в

спецiальному положеннi про умови виходу селянина на викуп. Було встановлено, що

присадибну дiлянку селянин мав право викупити в будь-який час, польовi ж надiли

могли перейти у власнiсть селян тiльки за згодою помiщика i, навiть, проти

бажання громади. Якщо помiщик бажав продати польовий надiл, селянин не мав права

вiдмовитися.

Встановлений порядок i правила викупної операцiї означали фактично викуп не

землi, а особи селянина, його права вiльно розпоряджатися своєю працею i долею.

За основу визначення розмiру викупу бралася не продажна цiна землi, а розмiри

грошових повинностей, якi сплачувалися у той час селянами. Викуп оформлювався

двома видами документiв: викупними угодами (при добровiльнiй домовленостi

помiщика з селянами) або викупним актом (вiн складався за однобiчною вимогою

помiщика). Обчислення викупної суми по сiльськiй громадi здiйснювалося шляхом

капiталiзацiї встановленого для даної мiсцевостi оброку (розмiр рiчного оброку

при цьому помножувався на 16 /з). Наприклад, для визначення розмiру викупу на

Пiвднi України оброк у сумi 9 крб. капiталiзувався, виходячи з 6% рiчних; його

селяни повиннi були сплачувати щороку за повний указний подушний надiл (9

помножувалося на 100 i дiлилося на 6. що давало викупну суму в 150 крб.). Такий

своєкорисливий розрахунок надавав помiщикам можливiсть одержувати капiтал,

процент з якого приносив їм доход, що дорiв-нювався рiчному оброку, який вони

одержували ранiше.

286

Певна рiч, селянам було не пiд силу самотужки сплатити вiдразу викупнi платежi.

Щоправда держава видiляла селянам позичку, яку вони зобов'язанi були погашати

протягом 49 рокiв, сплачуючи також щороку по 6% вiд загальної суми позики. Отже,

за зазначений перiод селян зобов'язувати внести суму, що майже у три рази

перевищувала первiсний розмiр позички. Разом з тим грошi у виглядi цiнних

паперiв i частково готiвкою видавалися помiщикам, у яких одночасно вираховувався

борг, що рахувався за маєтком.

Оскiльки вийти з-пiд влади громади селянин мiг лише викупивши надiл повнiстю,

тобто, як правило, через 49 рокiв, виходило, що тiльки тодi вiн мiг скористатися

бiльшою частиною особистих прав, якi надавалися реформою. Уряд дещо полегшив

умови викупу надiлiв лише в губернiях Правобережної України, де внаслiдок

широкого розмаху польського визвольного руху 60-х рокiв, активiзувалися

селянськi виступи. В зазначених мiсцевостях було введено "обов'язковий викуп" та

зарахування колишнiх помiщицьких селян до стану селян-власникiв iз встановленням

сплати державнiй скарбницi викупних платежiв у виглядi оброку в 1863 р.

Серед законодавчих актiв, що стосувалися спецiальних груп селян, слiд вiдмiтити

"Положення про устрiй дворових людей" та правила про крiпосних робiтникiв i

селян дрiбнопомiсних помiщикiв. Хоча формально дворовi люди надiлялися всiма

правами, наданими селянам, що вийшли з крiпосної залежностi, насправдi ж вони

опинилися у бiльш скрутному становищi. Стаття 6 Положення проголошувала: "Право

на участь в користуваннi польовим надiлом, на однакових засадах, надається лише

тим дворовим людям, якi до обнародування указу 2 березня 1858 р. самi особисто

користувалися польовим надiлом або, по влаштуваннi до помiщика в послуження чи

то на господарську посаду, не переставали користуватися надiлом або ж нести i

вiдрядну повиннiсть при обробцi орних ланiв"*. Усi iншi дворовi селяни польовими

i присадибними землями не надiлялися. За законом вони зобов'язувалися за надану

їм особисту волю протягом двох рокiв сумлiнно служити або сплачувати оброк. Якщо

з тих чи iнших причин помiщику було невигiдно тримати дворових, вiн мiг

позбутися їх достроково, навiть всупереч їх бажанню. Iз закiнченням дворiчного

строку усi дворовi селяни звiльнялися "вiд будь-яких зобов'язань щодо їх

власникiв" i, незалежно вiд вiку, стану здоров'я та строку служби у помiщика,

вiдпускатися на волю без права одержання земельного надiлу i, взагалi, без

будь-якого винагородження. Це означало, що сотнi тисяч людей було просто кинуто

напризволяще, без засобiв до iснування.

Российское законодательство X-XX веков. М., 1989. - Т. 7. - С. 187-188.

Не менш важкi умови виходу з крiпосної залежностi було встановлено i для селян

дрiбнопомiсних власникiв, у кожного з яких, згiдно з даними 10-ї ревiзiї,

налiчувалося менш 21 ревiзької душi та обмежена кiлькiсть землi. В Українi до

цiєї групи землевласникiв належали тi помiщики, якi мали: в пiвденних губернiях

- менше 75 душевих указних надiлiв, в лiвобережних - до 50 надiлiв вищого

розряду, в правобережних - менше 40 дiлянок корiнного надiлу. Дрiбнопомiснi

власники мали право взагалi не надiляти селян землею, якщо на 19 лютого 1861 р.

останнi нею не користувалися; вони звiльнялися вiд прирiзки землi селянам навiть

й в тому випадку, коли їх надiли не досягали нижчої норми, встановленої для

даної мiсцевостi; нарештi, за певну винагороду помiщики могли передавати селян у

казенне вiдомство. Хоча пiсля закiнчення дворiчного строку селяни дрiбнопомiсних

помiщикiв могли переселятися на казеннi землi, практично реалiзувати це право

було дуже важко. Переселятися було дозволено тiльки в такi казеннi селища, де на

кожну ревiзьку душу припадало не менше 8 десятин в малоземельних повiтах i 15

десятин - в багатоземельних. В Українi таких сiл було мало; для переселення ж у

вiддаленi райони країни у селян дрiбнопомiсних власникiв не було коштiв.

Фабричнi селяни (так називалися селяни, що вiдпрацьовували панщину на

помiщицьких або посесiйних фабриках та заводах) з моменту укладання статутної

грамоти, але не пiзнiше нiж через два роки вiд дня оголошення законiв про

реформу, переводилися на оброк. Дореформенi надiли i присадибнi дiлянки вони

могли викупити на тих же умовах, що й iншi групи селян. Якщо ж фабричнi селяни

не мали надiлiв, вони звiльнялися вiд крiпосної залежностi на умовах дворових

людей.

Ставши на шлях скасування крiпосного права, уряд поширив основнi положення

реформи 1861 р. на удiльних та державних селян. Згiдно з спецiальним положенням

вiд 26 червня 1863 р. усi удiльнi селяни протягом двох рокiв переводилися до

розряду селян-власникiв. їм надавалося право негайного викупу надiлу, що

значився за ними у табелях поземельного збору податкiв. В тих селах, де такого

табелю не було, розмiр надiлу визначався за вищою або указкою нормою,

встановленою для даної мiсцевостi. Якщо селянин користувався надiлом меншим за

цю норму, за ним закрiплювався зменшений надiл. Усi iншi питання вирiшувалися на

основi принципiв, встановлених для колишнiх помiщицьких селян.

Розробка проектiв законiв про державних селян затягнулася на кiлька рокiв. Це

було пов'язано iз польським повстанням 1863- 1864 рр. i проведенням додаткових

реформ у Литвi. Бiлорусiї та Правобережнiй Українi. Закони, що стосувалися

державних селян.

були виданi лише 18 сiчня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни

вилучалися з вiдання мiнiстерства державного майна i пiдпорядковувалися в

адмiнiстративному вiдношеннi загальним губернським, повiтовим i мiсцевим

селянським установам, створеним вiдповiдно до реформи 1861 р. За iншим законом,

який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закрiплювалися в

основному тi землi та угiддя, що знаходилися в їхньому користуваннi, але не

бiльше 8 десятин на ревiзьку душу в малоземельних i 15 десятин - в

багатоземельних мiсцевостях. Надiли селян обкладалися щорiчним державним

оброчним податком, розмiр якого в багатьох мiсцевостях України збiльшувався на

10-15%. Стоячи на вартi фiскальних iнтересiв держави, закон зберiгав громадську

форму землеволодiння, яка передбачала колективну вiдповiдальнiсть усiх членiв

громади за несплату податкiв. Слiд зазначити, що ця система вводилася i там, де

ранiше громад не було.

Специфiка реалiзацiї реформи в Правобережнiй Українi полягала в тому, що тут

вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних надiлiв. При

визначеннi розмiру щорiчних викупних платежiв за основу була взята збiльшена на

10% сума оброчного податку, встановлена спецiальними люстрацiйними комiсiями (цю

суму селяни повиннi були вносити у скарбницю "в постiйному i незмiнному розмiрi"

до 1 сiчня 1913 р.). Селяни Лiвобережної та Пiвденної України були переведенi на

обов'язковий викуп лише законом 1886 р. Отже, тiльки з цього часу вони ставали

селянами-власниками. Протягом невизначеного строку бiльшiсть удiльних та

державних селян знаходилася у про'мiжному станi мiж тимчасовозобов'язаними i

селянами-власниками. Зберiгалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних

повинно-стей (перш за все сплати оброчного податку), якi прирiкали їх на розор

та пригноблення.

Отже, скасування крiпосного права було проведено у такий спосiб, що протягом

усього пореформеного перiоду зберiгалися значнi вiдмiнностi в правовому

становищi рiзних груп селян. На правовий статус селянства впливали також

положення iнших реформ. Так, пiсля запровадження земств в губернiях Лiвобережної

та Пiвденної України селяни стали обирати визначений вiдсоток гласних повiтових

земських зборiв. Наслiдком вiйськової реформи 1874 р. була замiна для селян

рекрутської повинностi вiйськовою. В цiлому ж збереження численних крiпосницьких

пережиткiв, якi обмежували право селян, було свiдченням того, що селянство ще

залишалося класом не капiталiстичного, а крiпосного суспiльства. Адже надiлення

колишнiх помiщицьких селян громадянськими правами та землею з визначеними для

них повинностями перево-кi. б-.и>у 289

дило їх фактично в становище, в якому перебували мiльйони державних селян, тобто

сталася вiдмова вiд крiпосницько-помiщицької форми феодального ладу на користь

державного феодалiзму. Проте слiд мати на увазi i те, що скасування крiпосного

права в реальних умовах середини XIX ст. завдало феодальному ладу, що перебував

у станi затяжної кризи, нищiвного удару.

Дворянство. Еволюцiйний шлях перетворення у пореформе-ний перiод суспiльної

структури зумовив збереження економiчних привiлей та полiтичної влади за старим

правлячим класом - дворянством.

Пiсля звiльнення селян дворянство, як стан феодального суспiльства, вступило у

перiод кризи i розкладу. Суб'єктивна неспроможнiсть швидко переорiєнтуватися,

вiдмовитися вiд зручного, побудованого на даровiй працi, життя, в сукупностi з

об'єктивними труднощами, сiльськогосподарською кризою, нарештi, з полiтикою

протекцiонiзму, що досягла свого апогею з введенням у 1861 р. заборонного

тарифу, - все це мало своїм наслiдком втрату дворянством наприкiнцi столiття

великої кiлькостi земель.

У пореформений перiод клас дворян-помiщикiв розколовся на двi верстви.

Дворянство, яке вело своє господарство на капiталiстичнiй основi, являло собою

велику землевласницьку буржуазiю, а помiщики, що поклали в основу господарювання

вiдробiткову систему, складали клас дворян-напiвкрiпосникiв. Обидвi цi верстви

були тiсно взаємопов'язанi, оскiльки їх економiчний достаток грунтувався на

привiлейованому феодальному землеволодiннi. Разом з тим в їх iнтересах

простежувалися й iстотнi вiдмiнностi.

До прошарку дворян-землевласникiв, що обуржуазилися, примикала група великих

землевласникiв з iнших станiв. За основними класоутворюючими ознаками - мiсцем у

системi суспiльного виробництва, роллю в суспiльнiй органiзацiї працi, засобами

одержання i розмiрами багатства - помiснi дворяни, особливо тi, що

обуржуазилися, i великi землевласники iнших станiв були близькими. У цьому

розумiннi їх нерiдко розглядають як єдиний соцiально-економiчний тип, об'єднаний

поняттям "великi землевласники". У свою чергу, це поняття в лiтературi

використовується як синонiм слова "помiщики". Однак, як справедливо зауважують

сучаснi дослiдники, "ототожнювати цi неоднаковi за змiстом поняття можна тiльки

умовно, з обмовками. Реальнiстю царської Росiї була глибока соцiальна прiрва, що

вiдокремлювала дворян вiд представникiв iнших станiв"*. Ця прiрва була зумовлена

прямим закрiпленням у законодавствi за дворянами особливих прав та привiлей.

* Т у р ч е н к о Ф. Г. Великий Октябрь й ликвидация зксплуататорских классов на

Украйно. К.-Одесса, 1987. - С. 15.

290

Данi про поступову втрату дворянством значної частини землi, при усiй їх

важливостi, ще не дають пiдстав для висновку про його суцiльний занепад та

деградацiю. Якщо дворянство було найбiльш крупним продавцем землi, то воно ж на

довгi роки залишалося ЇЇ покупцем. Це означало, що в дворянському землеволодiннi

вiдбувався у величезних масштабах перерозподiл власностi.

В Українi за дворянством теж було збережено привiлейоване становище. Ще нормами

Зводу законiв Росiйської iмперiї українське, польське та кримсько-татарське

дворянство за правоздатнiстю було прирiвнено до росiйського. В перiод, що

вивчається, законодавство закрiпило за дворянством перше мiсце у перелiку

станiв, зберiгало за ним звання "благородного", а також обширний перелiк

корпоративних та особистих прав.

Привiлеї та пiльги дворянського класу були доповненi новими, спрямованими на

змiцнення його економiчної основи, з компенсацiєю за втрату ним права на

безоплатну працю крiпосних селян. Зокрема, дворянам було надано право на

одержання кредиту в державному Дворянському банку i приватних земельних банках

пiд заставу земель, встановленi пiльги та премiї за реалiзацiю

сiльськогосподарської продукцiї (особливо за кордоном цукру). Урядовцям-дворянам

та помiщикам центральних губернiй Росiї були наданi особливо пiльговi умови

придбання у власнiсть i орендування земель в Правобережнiй Українi*.

Дворянство зберегло свою корпоративну органiзацiю, а також пануюче становище в

управлiннi країною. Предводитель дворянства очолював повiтове по селянським

справам присутствiє. "Неодмiнного" члена губернського присутствiя обирали

дворянськi збори. Дворяни очолювали училищнi ради, посiдали перше мiсце у

вiйськових присутствiях, визначали особовий склад мирових суддiв. У створених по

реформi 1864 р. органах земського самоврядування дворянству вiдводилася

переважна роль.

Величезна важливiсть для державного ладу процесiв, якi розвивалися всерединi

дворянства пiд впливом економiчного розвитку, небезпека, що виникала внаслiдок

його послаблення, - усе це не проходило повз уваги правлячої верхiвки. У

царювання Олександра III запобiгання подальшому послабленню позицiй дворянства

стало прiоритетним. Вiдверто продворянська полiтика пов'язана з iм'ям

Д.А.Толстого. На прийомi у царя пiд час призначення його мiнiстром внутрiшнiх

справ Толстой заявив, що не визнає "селянської Росiї", протиставивши їй

дворянство як головний об'єкт пiклування уряду. За царювання Олександра III було

вжито ряд

* История государства й права Украинской ССР. К., 1987. - Т. I. - С. 220.

10* 6-369 291

заходiв щодо змiцнення позицiй дворян в мiсцевому управлiннi. Так, закон 1889 р.

про земських начальникiв (вони призначалися тiльки з потомствених дворян)

передав у їх руки судово-адмiнiстративну владу на мiсцях. Земська контрреформа

1890 р. затвердила переважання дворян у земствi. Було розширено мережу

дворянських привiлейованих навчальних закладiв (пажеськi корпуси, училища

правознавства). В тому ж напрямi здiйснював свою полiтику i наступник Олександра

III - Микола II. Але спроба вiдродити дворянство не як новий клас земельних

власникiв, а на пережитках, що збереглися пiсля скасування крiпосного права,

була приречена.

Робiтничий клас. У пореформений перiод пролетарiат України складався з

фабрично-заводських робiтникiв. У 1900 р. їх налiчувалося 448 тис. чоловiк. За

нацiональною ознакою робiтничий клас складався переважно з українцiв (за даними

перепису 1897 р., уродженцi України становили близько 75% усiх робiтникiв).

Значний процент припадав на вихiдцiв iз великоруських губернiй.

Становище робiтникiв увесь час погiршувалося, посилювалася й їх експлуатацiя. У

своєму прагненнi одержати надприбутки капiталiсти не турбувалися про створення

для робiтникiв належних умов працi i життя. Робочий день тривав 12-13 годин, а

на багатьох пiдприємствах - навiть 15-16 годин. При цьому заробiтна плата

залишалася вкрай низькою.

Протягом тривалого часу у правовому становищi робiтникiв не було нiяких змiн.

Капiталiсти на свiй розсуд встановлювали умови найму, тривалiсть робочого дня i

розмiри заробiтної плати. Лише з початку 80-х рр. пiд впливом масового

страйкового руху, особливо у 90-х рр., уряд вдався до регулювання вiдносин мiж

робiтниками i фабрикантами шляхом прийняття фабрично-трудового законодавства.

Закони 3 червня 1886 р. i 2 червня 1897 р. були в Росiї основними фабричними

законами.

Буржуазiя. Однiєю з важливiших змiн у соцiальнiй структурi суспiльства було

формування класу буржуазiї; цей процес вiдбувався в межах загальних для всiєї

країни закономiрностей. Разом з тим формування буржуазiї в Українi мало свої

особливостi, якi визначалися рiвнем розвитку економiки, спецiалiзацiєю

виробництва, положенням регiону в системi всеросiйського капiталiзму.

Розвиток капiталiзму в промисловостi, поштовх якому дала реформа 1861 р.,

створив грунт для кiлькiсного зростання промислової буржуазiї, нагромадження її

капiталiв, змiцнення економiчного становища i ролi в життi суспiльства.

Промислова буржуазiя поповнювалася вихiдцями iз рiзних станiв - дворянства,

купецтва, заможного капiталiзованого селянства. До складу промислової буржуазiї

входили також представники технiчної iнтелiгенцiї i частково

292

капiталiсти-iноземцi, якi переселялися в Україну, вкладаючи капiтали у важку

промисловiсть: вугiльну, металургiйну, машинобудiвну. Ядро торговельної

буржуазiї складалося з купцiв, якi займалися торгiвлею ще у дореформений перiод.

Кiлькiсть купцiв у другiй половинi XIX ст. продовжувала зростати. Так, якщо у

1861 - 1862 рр. в мiстах України було оголошено понад 9 тис. купецьких

капiталiв, то вже через два десятирiччя їх кiлькiсть зросла до 16290. До

торгiвлi залучалися дворяни, селяни, ремiсники.

Поступовий розвиток капiталiзму супроводжувався структурними змiнами в класi

буржуазiї. Дуже великим було значення в цьому процесi промислового перевороту,

що завершився у останнi десятирiччя XIX ст. Зростання машинної iндустрiї,

посилення концентрацiї виробництва мали своїм наслiдком зосередження великих

промислових пiдприємств в руках окремих осiб. Промисловий переворот висунув в

лiдери приватно-власницького розвитку крупний промисловий капiтал, який

пiдпорядкував собi торговельний та грошовий капiтал.

Дрiбна буржуазiя (власники невеликих промислових об'єктiв, ремiсничих майстерень

тощо) вiдступала на заднiй план, частково розорялася. Однак в Українi все ж таки

зберiгався значно бiльший, нiж в захiдноєвропейських країнах, дрiбнобуржуазний

прошарок. Це було зумовлено, перш за все, наявнiстю феодальних пережиткiв у

виглядi багатоукладного господарства. В середовищi буржуазiї складався прошарок

буржуазної iнтелiгенцiї з адвокатiв, лiкарiв, землемiрiв.

Поступово буржуазiя займала привiлейоване становище. Купецтво було звiльнено вiд

подушного податку i користувалося правом оптової та роздрiбної торгiвлi,

створення пiдприємств i придбання для цiєї мети землi. Уряд розширив

правоздатнiсть буржуазiї прийняттям актiв, якi надавали буржуазiї України, яка

вийшла з дворянського, купецького та селянського станiв, однаковi з буржуазiєю

центральних губернiй права (створення пiдприємств, промислових товариств,

одержання кредитiв тощо).

Пiдтримуючи промисловiсть, царський уряд у той же час ускладнював умови

капiталiстичної еволюцiї країни. Ця еволюцiя гальмувалася збереженням ряду

крiпосницьких пережиткiв в економiцi i полiтичному устрої Росiї. В цих умовах

капiтал прямував у промисловiсть, якщо мiг розраховувати на пiдвищенi й

гарантованi прибутки. У кiнцевому пiдсумку ця данина, яка сплачувалася

промисловостi, своїм тягарем лягала на народ.

У другiй половинi XIX ст. головний змiст вiдносин царату i буржуазiї знайшов

своє вiдбиття у торговельного-промисловiй полiтицi. Своє повне втiлення вона

знайшла у митному протекцiонi-

293

змi. Проведення цiєї лiнiї було пов'язане iз прагненням зберегти крiпосницькi

пережитки. Це був найгiрший варiант сприяння промисловому розвитку порiвняно iз

свободою торгiвлi, яка б зробила неминучою лiквiдацiю цих пережиткiв на бiльш

ранньому етапi*.

Протекцiонiстська система певним чином сприяла промисло-во-капiалiстичному

розвитку, але вона при досягнутому його рiвнi не була єдино можливою, а сам

розвиток наприкiнцi XIX ст. мiг би бути в цiлому бiльш швидким i без митного

заступництва, коли б усерединi країни були лiквiдованi крiпосницькi перешкоди,

особливо на шляху розвитку капiталiзму в сiльському господарствi. Будучи

заiнтересованим у розвитку промисловостi, царат сприяв i виникненню промислової

буржуазiї. Хоча уряд з пiдозрою ставився до класового самовизначення буржуазiї,

вiн був вимушений дозволити їй створювати свої пiдприємницькi об'єднання i

органiзацiї. Саме в Українi виникло одне з таких об'єднань - з'їзди

гiрничопромисловцiв Пiвдня Росiї. Ця органiзацiя об'єднувала крупну буржуазiю

провiдних галузей промисловостi Донбасу.

 2. Державний устрiй

Загальновизнано, що реформи 60-70-х рокiв означали перший крок на шляху

перетворення феодальної монархiї в Росiї у буржуазну монархiю.

Перетвореннями 60-70-х рр. в державний устрiй Росiйської iмперiї було

запроваджено окремi елементи буржуазної державностi: створено виборнi

представницькi установи мiсцевого адмiнiстративно-господарського управлiння

(земськi та мiськi органи самоврядування), виборнi органи суду (мировi суддi),

закладено основи буржуазного судоустрою i судочинства, бiльш гнучкi форми

фiнансового контролю i цензури, закрiплено принцип всестановостi в

комплектуваннi армiї i дiяльностi органiв народної освiти тощо. Цi реформи є

буржуазними i тому, що вони враховували iнтереси буржуазiї i приватної

власностi, створювали сприятливi умови для розвитку торгiвлi, промисловостi та

кредиту. Новi риси спостерiгаються i в дiяльностi, успадкованих вiд

крiпосницької епохи установ: в мiнiстерствах було проведено децентралiзацiю, яка

супроводжувалася деяким розширенням повноважень мiсцевих органiв; урядовий

апарат все бiльше рахувався з думками дворянської та буржуазної

* Шепелев Л. Е. Царизм й буржуазия во второй половине XIX века: проблемьi

торгово-промьiшленной политики. Л., 1981. - С. З, 254-257.

294

громадськостi, що висловлювалися через перiодичну пресу. Певнi змiни вiдбулися i

в складi бюрократiї, її кiлькiсть зросла. Серед вищої бюрократiї понизився

вiдсоток земельних власникiв (трохи бiльше 50%). Хоча у ЇЇ складi, як i ранiше,

переважали дворяни-уря-довцi, поряд з цим з'явилися i новi прошарки. Один з них

складав, так званий, "третiй елемент" - вiльнонайманий персонал органiв

самоврядування (лiкарi, вчителi, статистики тощо). Починаючи з 60-х рр. у

державному апаратi почали працювати жiнки.

Однак значення цих процесiв не слiд перебiльшувати. Незважаючи на проведення

буржуазних реформ i здiйснення деяких змiн в органiзацiї, складi та дiяльностi

урядових установ, Росiя залишалася абсолютною монархiєю iз самодержавним

монархом на чолi. В країнi зберiгалися основнi дореформенi державнi вищi,

центральнi i навiть мiсцевi установи з дворянською урядовою бiльшiстю.

Буржуазне реформаторство 60-70-х рр. було непослiдовним. Це, зокрема, виявилося

в тому, що деякi важливi змiни в соцiальному та полiтичному ладi хоча i

пiдготовлялися, але так i не набрали чинностi. Хитання уряду мiж прогресивними

перетвореннями i реакцiйними заходами розширювали i змiцнювали опозицiю старому

ладу*. Вiдбивши революцiйну хвилю на рубежi 70-80-х рр., уряд, очолюваний

Олександром III, переходить до вiдвертої реакцiї. Царський манiфест вiд 29

квiтня 1881 р. проголошував непохитнiсть самодержавства i встановлення режиму

полiтичної реакцiї. У 80-х i на початку 90-х рокiв здiйснюється ряд контрреформ,

якТзначною мiрою вiдмiнили найпослiдовнiшi буржуазнi реформи i повернули деякi

дореформенi порядки. Цей курс намагався продовжувати у першi роки свого

правлiння i останнiй iмператор Росiї Микола II.

В Українi iснував в основному попереднiй адмiнiстративно-територiальний подiл.

Для шести її губернiй характерною була така структура управлiнського апарату:

адмiнiстрацiя губернська-повiто-ва-дiльнича (з 1889 р.) i волосна-сiльська. Три

губернiї - Київська, Подiльська та Волинська - мали ще своєрiдну загальну

надбудову у виглядi генерал-губернаторської влади.

Генерал-губернатори. Київський, подiльський та волинський генерал-губернатор

(вiн також iменувався головним начальником Пiвденно-Захiдного краю) був вищим

представником верховної влади у "ввiрених йому губернiях". Закон припускав

поєднання посад генерал-губернатора i командувача вiйськами Київського

вiйськового округу.

* Див.: Р ьi н д з ю н с к й й П. Г. Политический строй России между двумя

революционньши ситуациями // Россия в революционной ситуации на рубеже 1870-1880

годов. М, 1983. - С. 76-89.

295

Власний апарат генерал-губернатора був невеликим - вiн складався лише з

канцелярiї та декiлькох урядовцiв для особливих доручень. У необхiдних випадках

вiн дiяв через пiдпорядкованих йому губернаторiв.

Повноваження "головного начальника краю" були закрiпленi Загальною iнструкцiєю

генерал-губернаторам (ЇЇ було включено у Звiд губернських установ), а також в

iнших нормативних актах - статутах, положеннях, окремих "височайших" велiннях.

Наскiльки широким було коло питань, наданих головному начальнику

Пiвден-но-Захiдного краю, можна судити по такому факту: коли в 1888 р.

Департамент загальних справ Мiнiстерства внутрiшнiх справ намагався одержати

зведенi данi про "предмети вiдомства" генерал-губернатора, його канцелярiя

пiдготувала довiдку, в якiй лише неповний перелiк цих "предметiв" (понад

визначених Загальною iнструкцiєю) складався з 83 пунктiв. Загальна iнструкцiя

наголошувала, що генерал-губернатори "суть главньїе блюстители

неприкосновеннос-ти верховньїх прав самодержавия, пользьi государства й точного

исполнения законов й распоряжений вьiсшего правительства по всем частям

управлення во вверенном им крає". При цьому до обов'язкiв генерал-губернаторiв

вiдносилися питання загального добробуту i внутрiшньої безпеки. Закон надавав

генерал-губернатору право ревiзувати усi дiї осiб, йому пiдвiдомчих,

доповнювати, змiнювати або скасовувати постанови пiдпорядкованих йому

губернаторiв, а у необхiдних випадках (при "недбалостi" дiй мiсцевого

начальства) - безпосередньо вживати заходiв "як до поновлення спокою, так i до

вiдвернення будь-якої причини вiдновлення... безпорядкiв".

Досить широкi права надавалися генерал-губернатору при оголошеннi на усiй

пiдвiдомчої йому територiї або в окремiй мiсцевостi виняткового стану (тобто

стану посиленої чи надзвичайної охорони) згiдно з сумнозвiсним Положенням про

заходи по охоронi державного порядку i громадського спокою вiд 14 серпня 1881 р.

Пiдкреслимо, що право оголошення мiсцевостi в станi посиленої охорони належало

генерал-губернатору (стан надзвичайної охорони вводився рiшенням Комiтету

мiнiстрiв, яке затверджувалося царем). Цими повноваженнями генерал-губернатор

широко користувався при здiйсненнi колонiальної полiтики царату в Українi.

Пiдстави для оголошення тiєї чи iншої мiсцевостi на винятковому станi були

сформульованi настiльки невизначено, що вiдкривали широкий простiр для

свавiльного тлумачення. У перiод чинностi стану посиленої охорони

генерал-губернатор мiг видавати обов'язковi постанови (з метою захисту

"громадського порядку i державної безпеки"), за порушення яких виннi пiдлягали

арешту на 296

строк до трьох мiсяцiв або штрафу до 500 крб. Крiм того, йому належало право

забороняти.".усякi народнi, громадськi, навiть приватнi збори", закривати

торговельнi заклади i промисловi пiдприємства, а також "забороняти окремим

особам перебування у мiсцевостях, оголошених в станi посиленої охорони".

При введеннi стану надзвичайної охорони усi правила, притаманнi стану посиленої

охорони, зберiгали свою силу. Генерал-губернатор надiлявся, понад того, цiлим

рядом повноважень. Так, йому було надане право: засновувати для сприяння

iснуючим органам полiцiї особливi вiйськово-полiцеиськi команди; накладати

секвестр на нерухоме i арешт на рухоме майно та прибутки з нього у випадках,

коли розпорядженням таким майном "досягаються злочиннi цiлi, або коли упущення

по управлiнню таким тягнуть за собою небезпечнi для громадського порядку

наслiдки"; за порушення обов'язкових постанов i скоєння певних вчинкiв пiддавати

винних в адмiнiстративному порядку ув'язненню у тюрмi або фортецi на три мiсяцi

чи арешту на той же строк, або грошовому штрафу до 3 тис. крб.; усувати вiд

посад урядовцiв усiх вiдомств, включаючи судове, а також осiб, що служать по

обранню в станових, мiських та земських установах; припиняти перiодичнi

друкованi видання на термiн надзвичайного стану; закривати навчальнi заклади на

строк до одного мiсяця. Крiм того, генерал-губернатор мав право припиняти i

закривати черговi збори станових, земських та мiських органiв.

При виключному станi генерал-губернатори надiлялися дуже широкими повноваженнями

в судовiй сферi. Так, при введеннi стану посиленої охорони вони дiставали право

передавати судам окремi справи "про злочини, загальними кримiнальними законами

передбаченi, коли вони визнають це необхiдним для захисту громадського порядку i

спокою, для судження по законах воєнного часу". При цьому "головний начальник

краю" мiг вимагати розгляду всiх цих справ при зачинених дверях. До того ж,

всупереч принципу незалежностi суду, генерал-губернатору належало право вимагати

вiд органiв прокуратури "подавати для перегляду... кожне слiдче провадження або

дiзнання, не передане ще в судову установу". Генерал-губернатор також

затверджував вироки. З введенням стану надзвичайної охорони перед

генерал-губернатором вiдкривався неосяжний простiр для сваволi: вiн мiг вилучати

iз загальної пiдсудностi "справи про вiдомого роду злочини та вчинки" i

передавати їх у вiйськовi суди. В даному разi йшлося вже не про окремi справи, а

про цiлi категорiї справ. До того ж генерал-губернатор надiлявся правом

замiнювати судовий розгляд багатьох справ адмiнiстративним вирiшенням: це

стосувалося тих злочинiв та вчинкiв, якi тягли

297

за собою покарання у виглядi ув'язнення в тюрмi або фортецi до трьох мiсяцiв чи

грошового штрафу до 3 тис. крб.

Такi ж повноваження генерал-губернатор мав i при введеннi воєнного стану на

пiдставi закону 1892 р.

Чiтку охоронну спрямованiсть мали й iншi повноваження головного начальника

Пiвденно-Захiдного краю, закрiпленi в рядi нормативних актiв. Так, на

генерал-губернатора згiдно з "височай-шим повелением" 1888 р. був покладений

обов'язок "вживати заходiв до замiщення посад в Пiвденно-Захiдному краї особами

росiйського походження"; вiд нього залежала видача дозволiв на приїзд до мiста

та тимчасове проживання у ньому "євреям, якi не мають права постiйного

проживання в Києвi". Полiтичним змiстом була позначена роль генерал-губернатора

в керiвництвi церковними справами. Зокрема, пiд пильним генерал-губернаторським

наглядом перебувала дiяльнiсть римсько-католицької церкви: лише з його дозволу

могли засновуватися новi фiлiйнi костьоли, алтарi та каплицi; його згода була

потрiбною при призначеннi ксьондзiв на прихiдськi посади; вiн мiг вiдлучати їх

вiд посад, перемiщувати i накладати на них грошовi стягнення "за невиконання

вимог i розпоряджень громадянської влади".

Генерал-губернатору вiдводилося важливе мiсце у забезпеченнi домiнуючих позицiй

росiйського дворянства у Пiвденно-Захiдному краї: вiн призначав i звiльняв

предводителiв дворянства, вживав заходiв до змiцнення дворянського

землеволодiння. Так, при виявленнi угод, що складалися всупереч вимогам законiв

вiд 10 червня 1864 р. та 10 грудня 1865 р. (цими законами заборонялося придбання

маєткiв у дев'яти захiдних губернiях полякам та євреям) генерал-губернатор

подавав у суди позови про скасування нотарiальних актiв по цих угодах. У даних

випадках вiн ставив перед окружним судом питання про притягнення до

вiдповiдальностi нотарiусiв, якi засвiдчували незаконнi угоди.

Виразним проявом русифiкаторської, колонiальної полiтики, яка здiйснювалася

царатом у Пiвденно-Захiдному краї, було положення "конфiденцiйного" циркуляра

мiнiстра внутрiшнiх справ вiд 16 жовтня 1881 р., згiдно з яким лише з дозволу

генерал-губернатора могли влаштовуватися "публичное исполнение разньїх

сцениче-ских представлений, декламации й пения на малороссийском наре-чии й

вообще не на русском язьiке"*.

* Див.: Я р м ьi ш А. Н. Наблюдать неотступно...: Административно-полицейский

аппарат й органьї политического сьiска царизма в Украине в конце XIX - начале XX

веков. К., 1992. - С. 39-47; Iсторiя України: нове бачення. - Т. I. - С.

265-267.

298

Одним iз виявiв "кризи верхiв" у перiод другої революцiйної ситуацiї стало

заснування посад тимчасових генерал-губернаторiв. 5 квiтня 1879 р., через три

днi пiсля замаху О.Соловйова на Олександра II, був опублiкований царський указ

про призначення тимчасових генерал-губернаторiв в Петербурзi, Харковi i Одесi;

вiдповiдними правами надiлялися московський, київський, варшавський

генерал-губернатори, їх влада поширювалася й на сусiднi губернiї.

Генерал-губернаторам пiдпорядковувалися усi цивiльнi установи, навчальнi

заклади, судовi органи. Вони отримали право арешту, адмiнiстративного вислання

будь-якої особи, припинення або заборони перiодичних друкованих видань.

Тимчасовим генерал-губернатором в Харковi був призначений граф

М.Т.Лорiс-Мелiков, в Одесi - Е.I.Тотлебен. У кiнцевому пiдсумку це призвело до

масових репресiй, повальних обшукiв, арештiв, висилань. Вiйськово-окружнi суди

(їм генерал-губернатори передавали на власний розсуд справи цивiльних осiб)

почали виносити смертнi вироки. Дiяльнiсть тимчасових генерал-губернаторiв

характеризувалася надзвичайним самоуправством i сваволею. Особливо нещадно дiяли

Тотлебен та його помiчник С.Ф.Панютiн*.

З буржуазними реформами 60-70-х рр. пов'язувалося багато надiй, що вони

перетворять в дусi часу всю систему мiсцевого управлiння. Звiльнення селян вiд

крiпосної залежностi i проголошене зрiвняння усiх станiв в правах, вiдокремлення

суду вiд адмiнiстрацiї, введення земського та мiського самоврядування тощо

iстотно змiнили становище губернаторiв. Однак незабаром уряд почав вдаватися до

заходiв, що прямо суперечили принципам реформ 60- 70-х рр. Так, наприкiнцi XIX

ст. губернатори отримали повноваження, яких вони не мали навiть у дореформений

перiод. Неухильно нарощувалися карально-полiцейськi функцiї губернаторiв. У 1866

р. вони одержали право вимагати виконання своїх "законних вимог" вiд усiх

службовцiв, незважаючи на службову пiдлеглiсть, старшинство за посадою або

чином. Тодi ж губернаторам була надана можливiсть ревiзувати усi цивiльнi

установи губернiї, незалежно вiд вiдомства (це перетворило їх у повновладних

вершителiв долi чиновництва), а також закривати приватнi товариства, клуби тощо

в разi виявлення в їх дiяльностi чогось "противного державному порядку,

громадськiй безпецi та моральностi"**. З 1876 р. вони почали видавати "для

правильного виконання узаконень про благочиння i безпеку", так званi,

"обов'язковi постанови"

* Див.: Итенберг Б. С. Кризис самодержавной власти // Россия в революционной

ситуации 1870-1880 годов. М., 1983. - С. 94-95.

** Див.: Полное собрание законов Российской империи. Собр. 2-е. - Т. X. - №

13501.

299

(про заборону зборiв, закриття органiв преси та iн.). Особливо посилюється

адмiнiстративна влада губернаторiв пiсля видання Положення про заходи по охоронi

державного порядку i громадського спокою вiд 14 серпня 1881 р. Згiдно з цим

законом при введеннi режиму посиленої охорони губернатор мав право закривати

збори, торговельнi та промисловi заклади, забороняти органи преси, арештовувати

(на строк до трьох мiсяцiв) i штрафувати (на суму до 500 крб.) винних в

порушеннi "обов'язкових постанов", а також висилати "пiдозрiлих" i "шкiдливих"

осiб за межi губернiї. За поданням губернатора Особлива нарада при МВС

вирiшувала питання про адмiнiстративне заслання на строк до п'яти рокiв осiб,

"шкiдливих для державного та громадського спокою".

Домiнуючою була роль губернаторiв в органiзацiї полiцейського нагляду (гласного

та негласного) за особами "сумнiвної полiтичної благонадiйностi". Пiд час

здiйснення судової контрреформи губернатор набув можливостi впливати на суди

(так, вiн переглядав списки осiб, якi були намiченi для обрання їх у мировi

суддi, i списки присяжних засiдателiв), у 1889 р. вiн стає головою

адмiнiстративно-судової установи - губернської присутностi. Вiн же подавав

мiнiстру внутрiшнiх справ для затвердження кандидатури земських дiльничих

начальникiв. Положення 1890 р. i 1892 р. поставили пiд жорсткий губернаторський

контроль органи земського та мiського самоврядування.

У губернатора знаходився весь полiцейський апарат губернiї: вiн безпосередньо

призначав полiцмейстерiв та повiтових справникiв з помiчниками, а також станових

приставiв. Про будь-який "безлад" вони повиннi були негайно доповiдати "хазяїну

губернiї". Отже, владнi повноваження губернаторiв, закрiпленi в законодавствi

другої половини XIX ст., мали цiлком визначену спрямованiсть, вiдбивали основну

лiнiю у внутрiшнiй полiтицi самодержавства Губернатор у росiйськiй провiнцiї був

справжнiм сатрапом, вiд ласки якого залежало iснування будь-якої установи i,

навiть, доля будь-якої особи у "ввiренiй" йому губернiї.

Широкi каральнi права, розгалужений апарат, на який спирався губернатор,

використовувалися їм, насамперед для боротьби з реальними i потенцiальними

полiтичними противниками iснуючого ладу. Конкретнi напрями дiяльностi

губернаторiв по охоронi "порядку i спокою", основнi об'єкти i суб'єкти

губернаторської "уваги" мiстилися в численних циркулярах Мiнiстерства внутрiшнiх

справ. При величезних масштабах каральної влади, що належала губернаторам, i

недостатньому контролi за їх дiяльнiстю (так, протягом 80-х i 90-х рр. жодна

губернiя не була пiддана повнiй ревiзiї), стан справ багато в чому зумовлювався

особистими та дiловими 500

якостями, рiвнем загальної культури, полiтичними спрямуваннями, симпатiями i

антипатiями тих, хто займав губернаторську посаду. Призначення нерiдко залежало

вiд випадку, але в першу чергу - вiд протекцiї.

У другiй половинi XIX ст. значно зрiс, порiвняно з дорефор-меним перiодом,

освiтнiй ценз губернаторiв: кiлькiсть осiб з вищою освiтою досягла двох третин.

Усi губернатори були потомственими дворянами (дехто належав до титулованої

знатi). За майновим станом вони були найбiльш забезпеченою категорiєю вищого

чиновництва. У переважнiй бiльшостi їх земельнi володiння перевищували тисячу

десятин. Одним з найбагатших людей країни вважався катеринославський губернатор

граф Ф.Келлер, у якого було понад 20 тис. десятин землi.

Слiд вiдмiтити, що наприкiнцi 50-х - на початку 60-х рр. XIX ст. з'явився новий

тип лiберальних, освiчених губернаторiв. До них належав, зокрема, херсонський

губернатор Башмаков, вiдомий своєю невтомною боротьбою iз зловживаннями. Але

дiяльнiсть таких губернаторiв дратувала представникiв уряду, через що була

недовгою.

З 1866 р., пiсля замаху Д.Каракозова на царя Олександра II, почалася масова

замiна губернського начальства. Губернаторiв нового типу стає все менше, їх

мiсця займають вiдвертi реакцiонери. Особливо збiльшився попит на них у перiод

полiтичної реакцiї 80-90-х рр. До таких дiячiв належали полтавський губернатор

Є.Янковський, чернiгiвський губернатор О.Анастасьєв та ряд iнших, якi творили

сваволю i беззаконня. Про те, що факти зловживання владою, хабарництва тощо

набули серед губернської адмiнiстрацiї широкого розповсюдження, свiдчать i

"полiтичнi огляди", якi подавалися в 70-90-х рр. спочатку в III вiддiлення

власної його iмператорської величностi канцелярiї, а потiм - в Департамент

полiцiї МВС начальниками жандармських управлiнь.

В кожному iз 85 повiтiв України адмiнiстративна влада належала справнику, який

призначався губернатором з дворян i був вiдповiдальним перед ним. Справник

очолював повiтове полiцейське управлiння, до складу якого входили два

дворянських засiдателя, що обиралися повiтовими дворянськими зборами. Повiтовий

справник головував у рядi розпорядчо-виконавчих колегiй i дорадчих органiв

(присутностей та комiтетiв), якi вiдiгравали роль виконавчих iнстанцiй для

вiдповiдних губернських установ, Деякi з присутностей та комiтетiв очолював

повiтовий предводитель дворянства.

Важливе мiсце в урядовому апаратi, покликаному забезпечувати "порядок i спокiй"

серед селянського населення, було вiдведено земським дiльничим начальникам,

посада яких вводилася законом

ЗОЇ

вiд 12 липня 1889 ?.* Вони призначалася губернаторами за погодженням з

предводителями дворянства з наступним затвердженням мiнiстром внутрiшнiх справ.

Земськими начальниками могли бути тiльки потомственi дворяни, якi володiли

землею в повiтi i мали вищу освiту. Однак положення припускало ряд виняткiв: при

неможливостi вiдшукати кандидатiв, якi б задовольняли вимогам обох цензiв,

мiнiстр мав право призначати земських начальникiв з дворян без вищої освiти, але

з пiдвищеним майновим цензом, або ж з вищою освiтою, але без встановленого

цензу. Закон передбачав можливiсть призначення на цю посаду також осiб без

середньої освiти (якщо у них був чин колезького реєстратора, тобто нижчий

класний чин). У суспiльствi ця норма була зустрiнута рядом критичних вiдгукiв**.

За законом вiд 29 грудня 1889 р. мiнiстру внутрiшнiх справ дозволялося як

"тимчасовий захiд" призначати земських начальникiв з осiб, якi не мали середньої

освiти (про чин колезького реєстратора вже не згадувалося) i не задовольняли

iншим пiдвищеним вимогам, за умов, що зазначенi особи визнавалися мiнiстром

внутрiшнiх справ "здатними до вiдправлення цiєї посади". Фактично цей виняток

став правилом: губернатор i мiнiстр несамперед враховували спроможнiсть

кандидатiв здiйснювати "тверду владу". Так, за даними земського вiддiлу МВС,

складеними у 1903 р. по 10 губернiях (в тому числi Полтавськiй та Херсонськiй),

понад 21% земських начальникiв не мали середньої освiти, не кажучи вже про вищу.

Земськi начальники надiлялися, крiм судових, широкими^ад-мiнiстративними

функцiями, до яких вiдносилися нагляд за органами селянського громадського

управлiння та ревiзiя їх дiяльностi, усунення неблагонадiйних волосних та

сiльських писарiв. У разi вiдсутностi чинiв повiтової полiцiї земськi начальники

здiйснювали їх функцiї. До 1906 р. земський начальник мав право накладати на

осiб сiльського управлiння, якi не виконали його законних вимог, штраф до 5 крб.

i арешт до 7 днiв без будь-якого формального провадження. Волосний су_д був

поставлений у повну залежнiсть вiд земського начальника: вiн затверджував

суддiв, переглядав вироки суду (ранiше вони вважалися остаточними).

Опорою урядової адмiнiстрацiї в її дiяльностi по пiдтриманню "порядку i спокою''

на селi були органи селянського самоврядуван-

* Див.: Полное собрание законов Российской империи. Собр. 3-є. - Т. IX. - №

6196.

** Див.: Зайончковский П. Л. Российское самодержавне в конце XIX столетия:

политическая реакция 80-90-х годов. М., 1970. - С. 397.

302

ня - волосного та сiльського. Цей апарат, який утримувався за рахунок селян,

перебував у повнiй залежностi вiд земських начальникiв. Вiн був безпосереднiм

провiдником розпоряджень властей.

Значну увагу надавав уряд дiяльностi волоснiй., та сiльськiй адмiнiстрацiї по

забезпеченню надходження до-с"карбницi вiд селян численних платежiв. Крiм

викупних платежiв, селянство несло тягар рiзних зборiв (казенних, земських,

сiльських, страхових тощо), виконувало натуральнi повинностi (поштову, постойну,

ареш-танську тощо), вiд яких звiльнялися iншi стани. На селян покладався також

тягар непрямих податкiв на предмети широкого споживання (гас, сiрники, чай,

цукор, тютюн тощо). Внаслiдок цього податки та платежi забирали бiльшу частину

доходу селянського господарства, а нерiдко й перевищували його, з року в рiк

зростали недоїмки з усiх видiв платежiв.

Першорядну роль у мiсцевому державному апаратi вiдiгравали органи полiцiї -

загальної та полiтичної. Система органiв загальної полiцiї, яка функцiонувала у

другiй половинi XIX ст. i була пiдпорядкована мiсцевiй адмiнiстрацiї, склалася в

основному пiсля полiцейської реформи 60-х рр. " ~

""До реформи в губернiях роздiльно iснували повiтова полiцiя i мiська полiцiя.

Цi органи були створенi на основi Положення про земську полiцiю вiд 3 червня

1837 р. та Наказу чинам та служителям земської полiцiї, якi фактично зберiгали

засади, що були притаманнi катеринiвському законодавству. На полiцiю у

дореформений перiод покладалося стiльки обов'язкiв (крiм суто полiцейських, тут

були господарськi, слiдчi i судовi функцiї), що виконати їх було неможливо.

Дiяльностi полiцейських установ в умовах зростання антифеодального руху

перешкоджала вiдсутнiсть формального розмежування територiальних меж вiдання

мiської та повiтової полiцiї. Порядок комплектування особового складу полiцiї

також не вiдповiдав вимогам часу i тим завданням, якi були покладенi на неї

урядом - перш за все активно придушувати невдоволення народних мас i

забезпечувати "порядок i спокiй". Земський справник, який обирався дворянами,

нерiдко за своїми полiтичними поглядами та фiзичними даними не вiдповiдав своїй

посадi, та й не мав, до того ж, спецiальної професiйної пiдготовки. Iншi посади

в полiцiї замiщувалися, як правило, офiцерами, якi одержали пiд час служби

поранення i вийшли у вiдставку.

Полiцейська реформа 60-х рр. XIX ст. була зумовлена тими ж

соцiал^тго'-екбномiчн'ими та полiтичними причинами, що й iншi буржуазнi реформи

того перiоду. Разом iз тим ця реформа мала ще й особливi причини. Зокрема,

скасування крiпосного права призвело до лiквiдацiї вотчинної полiцiї, яка була

iстотним придатком

303

державної полiцiї. Отже, уряд намагався цим пiдсилити низовi її ланки.

25 грудня 1862 р. Олександр II видав указ i Тимчасовi правила про устрiй полiцiї

в мiстах та повiтах губернiй, що пiдлягають загальному установленню. Але

трапилося так, що норми Тимчасових правил фактично дiяли понад пiвстолiття, а

реформування нижчих ланок полiцiї так i не сталося.

З 1862 р. у кожному повiтi iснував єдиний полiцейський орган - повiтове

полiцейське управлiння. Воно було органом, який очолював повiтовий справник. При

ньому знаходилися його помiчник i члени-засiдателi повiтового полiцейського

управлiння, якi усi разом складали загальне присутствiє управлiння. Слiд

пiдкреслити, що повiтовий справник пiсля реформи не обирався дворянами, як

ранiше, а призначався губернатором або генерал-губернатором. Серед чинiв

повiтової полiцiї справник займав особливе становище, що неодноразово

пiдкреслювалося у законi. За ним залишалося право ухвального голосу з усiх

питань, якi розглядалися полiцiєю.

Повiт подiлявся на бiльш дрiбнi адмiнiстративно-полiцейськi одиницi: стани,

дiльницi (сотнi) та селища. В станах полiцiю очолювали становi пристави, якi

належали до розряду "виконавчих урядовцiв полiцiї". Вони призначалися на посаду

губернатором за поданням повiтового справника. Кiлькiсть станiв в повiтах була

рiзною (вiд 2 до 4) i залежала вiд таких чинникiв, як розмiр територiї,

чисельнiсть населення, стан "порядку i спокою".

У 1878 р. становим приставам надали помiчникiв у особi полiцейських урядникiв. У

Волинськiй та Подiльськiй губернiях їх було по 200. Надалi кiлькiсть урядникiв

було збiльшено.

I "виконавчi урядовцi" (становi пристави), i "нижчi чини полiцiї" (урядники)

одержували утримання вiд держави. У 60- 70-х рр. XIX ст. урядом було вжито

заходiв до забезпечення полiцiї надiйними кадрами, змiнено порядок її

комплектування (введений принцип вiльного найму за контрактом), збiльшено

платню, пiдвищено розмiр пенсiй, встановленi нагороди за вислугу рокiв.

Тимчасовi правила 1862 р. зберегли самостiйну, окрему вiд повiтової, мiську

полiцiю в усiх губернських та в "деяких визначних" мiстах, посадах i мiстечках.

В Українi на початку XX ст. мiську полiцiю мали, крiм дев'яти губернських

центрiв, й мiста, "пiдвiдомчi градоначальствам" (Одеса, Керчь, Севастополь,

Миколаїв), а також повiтовi та безповiтовi мiста; Балта Подiльської губернiї.

Бердичiв Київської губернiї, Кременчук Полтавської губернiї, Марiуполь

Катеринославської губернiї, Нiжин Чернiгiвської губернiї, Бердянськ, Феодосiя,

Бахчисарай i Карасубазар Таврiйської губернiї.

304

В усiх зазначнних населених пунктах iснували мiськi полiцейськi управлiння на

чолi з полiцмейстерами. Полiцмейстер та його помiчник призначалися губернатором

(градоначальником). Управлiнню були пiдпорядкованi "виконавчi урядовцi полiцiї"

(дiльничi та мiськi пристави та їх помiчники, а також полiцейськi наглядачi) та

"нижчi чини" (городовi та iншi "полiцейськi служителi").

Мiста подiлялися на частини, дiльницi та околотки. Частини очолювалися мiськими

приставами, дiльницi - дiльничими. Структура полiцейського апарату залежала вiд

розмiру мiста, чисельностi населення. Наприклад, Київ на початку XX ст.

подiлявся на сiм полiцейських дiльниць: Либiдiську, Бульварну, Подiльську,

Лук'я-нiвську, Печерську, Дворцову, Плоську. При полiцейських управлiннях в

мiстах перебували пожежнi команди на чолi а брандмейс-терами.

Одним iз завдань полiцейської реформи 60-70-х рр. XIX ст. було звуження

компетенцiї полiцiї, звiльнення ЇЇ вiд цiлого ряду функцiй. Певною мiрою це було

досягнуто. Так, провадження попереднього слiдства в кримiнальних справах

передавалося пiсля судової реформи 1864 р. судовим слiдчим, господарськi функцiї

i питання благоустрою - органам земського та мiського самоврядування тощо. Однак

полiцейська реформа мала незавершений характер, вона не внесла в компетенцiю

полiцiї яснiсть та виразнiсть, не усунула плутанину i протирiччя, притаманнi її

дореформенiй дiяльностi. Зберегли свою чиннiсть багато норм Положення про

земську полiцiю i Наказу її чинам та служителям 1837 р., якi визначали коло

вiдання полiцiї.

Практична дiяльнiсть полiцiї була позначена формалiзмом, безплiдним листуванням,

сваволею i беззаконням.

Наприкiнцi XIX ст. дiї полiцiї спрямовувалися головним чином на боротьбу з

виступами робiтничого класу - найнебезпечнi-шої для самодержавства сили. При

цьому уряд став на шлях створення спецiальної фабрично-заводської полiцiї. Ще у

1880 р. пiдприємцям було дозволено набирати i утримувати за власний рахунок

полiцейських на фабриках та заводах.

Новостворенi полiцейськi структури розподiлялися таким чином: в першу чергу

склад полiцiї збiльшувався в тих фабричних районах, у якi пiд час виступiв

робiтникiв викликалися вiйська; у другу - в робiтничих районах, де вiдбувалися

страйки i "безладдя". При такому пiдходi у промислове розвинутих губернiях

України на рубежi XIX-XX ст. значно посилився полiцейський апарат. Приклад тому

- Катеринославська губернiя. Тут на початку. 1900 р. штат фабрично-заводської

полiцiї в промислових районах складав 763 полiцейських на. 111 200 чоловiк

фабричного населення, тобто один

I"'" 305

полiцейський припадав на 160 чол. (за загальними ж "нормами" спiввiдношення

повинно було складати 1:400).

Об'єктом особливої уваги мiсцевої адмiнiстрацiї полiцiї був селянський рух. Уряд

здiйснив цiлий ряд заходiв до посилення полiцiї в сiльськiй мiсцевостi. Так,

мiнiстр внутрiшнiх справ широко використовував надане йому законом вiд 22 червня

1900 р. право задовольняти клопотання приватних осiб про формування за їх кошти

полiцейських команд. У другiй половинi XIX ст. в системi полiцейських установ в

Українi виникли спецiалiзованi органи кримiнального розшуку - розшукнi

вiддiлення.

Капiталiзм, як суспiльно-економiчна система, створював сприятливий грунт для

зростання загальнокримiнальної злочинностi. Кiлькiсть злочинiв зростала втричi

швидше нiж чисельнiсть населення. При цьому майновi злочини, головним чином

крадiжки, складали приблизно 2/3 усiх кримiнальних правопорушень. Багато

злочинiв залишалося безкарними.

Усе це примусило мiсцевi властi вжити вiдповiдних органiзацiйних заходiв. Пiсля

того, як стало функцiонувати розшукне вiддiлення у Петербурзi, аналогiчнi органи

почали утворюватися при канцелярiях градоначальникiв i обер-полiцмейстерiв у

рядi великих мiст (в тому числi Києвi та Одесi). Однак єдиної системи

кримiнального розшуку протягом тривалого перiоду в країнi не було. Бракувало i

коштiв, якi видiлялися урядом на його потреби.

Особливе мiсце у полiцейському апаратi Росiйської iмперiї посiдали органи

полiтичної полiцiї. Вони видiлилися в окрему систему ще за часiв Петра I. У

першiй чвертi XIX ст. сили полiтичної полiцiї були розпорошенi. Подiї 14 грудня

1825 р. на Сенатськiй площi застали уряд зненацька. З великими труднощами

втримавши владу, Микола I почав виправляти "помилки" свого брата, пiдписавши 3

липня 1826 р. указ про утворення^ III вiддiлення власної його iмператорської

величностi канцелярiї ^"органа, який бiльш нiж на пiвстолiття став втiленням

реакцiї. В 182Я р., коли було засновано корпус жандармiв (у 1874 р.

перейменований в Окремий корпус жандармiв), почалося формування системи мiсцевих

органiв полiтичної полiцiї для забезпечення контролю i нагляду за "духом

народним" на всiй територiї країни. Особливого значення надається боротьбi з

нацiонально-визвольним рухом.

У 1867 р. було прийнято Положення про корпус жандармiв, яке в основному

залишалося незмiнним аж до Лютневої революцiї 1917 р. Пiсля його прийняття на

мiсцях було створено губернськi жандармськi управлiння i жандармськi полiцейськi

управлiння залiзниць. Цi органи складали основу цього специфiчного вiдомства.

306

Серйозну реорганiзацiю центрального апарату полiтичної полiцiї було здiйснено у

1880-1883 рр. пiд впливом другої революцiйної ситуацiї: мiнiстр внутрiшнiх справ

став одночасно i шефом жандармiв, замiсть вiддiлення в МВС було створено

Департамент полiцiї, який об'єднав керiвництво загальною i полiтичною полiцiєю.

В Українi у 70-90 рр. XIX ст. територiальнi органи корпусу жандармiв були

представленi дев'ятьма губернськими жандармськими управлiннями (ГЖУ) i

жандармським управлiнням м.Одеси. Звичайно ГЖУ контролювали територiю тих

губернiй (мiст), де вони перебували, за винятком жандармського управлiння

м.Одеси: крiм самого мiста йому був пiдпорядкований i Одеський повiт Херсонської

губернiї. У стройовому та господарському вiдношеннi ГЖУ пiдпорядковувалися штабу

корпусу. Дiяльнiстю ж їх по здiйсненню "спецiальних обов'язкiв" керував

Департамент полiцiї МВС.

Однiєю з важливих функцiй, притаманних жандармерiї ще з часiв Бенкендорфа, був

"загальний нагляд за духом всього населення i за напрямом полiтичних iдей

суспiльства". З цiєю дiяльнiстю була тiсно пов'язана така функцiя ГЖУ, як

полiтичний розшук, тобто виявлення, "висвiтлення" i "лiквiдацiя" (мовою

жандармiв так позначалися обшуки i арешти) органiзацiй та окремих осiб

"протиурядового напряму". До 1904 р. ГЖУ вiдповiдали i за здiйснення негласного

полiцейського нагляду (згiдно з Положенням вiд 1 березня 1882 р. такий нагляд

встановлювався за особами "сумнiвної полiтичної благонадiйностi"). Ще однiєю

функцiєю ГЖУ було проведення дiзнань в справах про державнi злочини i

"дослiджень" про полiтичну неблагонадiйнiсть. Крiм того, жандармерiя до 1911 р.

була одним з органiв контррозвiдки.

Територiя України була покрита густою сiткою органiв жандармської залiзничної

полiцiї. Кожне з жандармських полiцейських управлiнь залiзниць (ЖПУЗ) охоплювало

одну або кiлька залiзниць (наприклад, у вiданнi Київського ЖПУЗ були

пiвденно-захiднi залiзницi). У 1895 р. в Українi налiчувалося п'ять ЖПУЗ:

Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харкiвське i Харкiвське-Царицинське.

("Однiєю з найпослiдовнiших буржуазних реформ 60-70-х рр. була судова

реформв-4-864 р. Колишнiй становий, повнiстю залежний вiд адмiнiстрацiї,

пройнятий духом формалiзму суд був замiнений судом, який грунтувався на

буржуазно-демократичних принципах: безстановостi, незалежностi, змагальностi,

гласностi тощо. Посилення реакцiйних тенденцiй у внутрiшнiй полiтицi царату у

80-х рр. й стало причиною переходу до судової контрреформи.

Особливiсть проведення судової реформи та контрреформи в Правобережнiй Українi

полягала в тому, що тут вони переплелися

її.- 307

у тугий вузол, тодi як в Росiї царат спочатку здiйснив судову реформу, а вже

потiм - контрреформу. Це найбiльш чiтко виявилося на прикладi iнституту мирових

суддiв. Судовi статути 1864 р. передбачали утворення в мiстах i повiтах

iнституту мирових судiв, якi розглядали дрiбнi кримiнальнi (проступки проти

громадського порядку, образа i побої людини, шахрайство i крадiжки на суму до

300 крб.) та цивiльнi справи. Мировi суддi обиралися повiтовими земськими

зборами i мiськими думами iз осiб, якi мали вiковий, освiтнiй та досить високий

майновий ценз. В Лiвобережнiй та Пiвденнiй Українi майновий ценз складав: у

Полтавськiй та Чернiгiвськiй губернiях - 400-500 десятин землi (залежно вiд

повiту), Херсонськiй - 400-700, Таврiйськiй - 400-900 десятин. Крiм дiльничих

мирових суддiв, що одержували за свою службу винагородження, вводилися посади,

так званих, почесних мирових суддiв, якi не мали своєї визначеної дiльницi. Вони

чинили "суд та розправу", коли "обидвi сторони просили про це. Безплатнiсть цiєї

посадиТТрйзводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило,

повiтовi та губернськi предводителi дворянства, великi землевласники, вiдставнi

вiйськовi та статськi урядовцi тощо. Збори почесних та дiльничих суддiв повiту

або мiста складали вищу iнстанцiю - з'їзд мирових суддiв, в якому головував один

iз суддiв, обраний ними iз свого середовища.

Мировий суд був об'єктом пишання лiбералiв. Дiльничi суддi користувалися

авторитетом у населення. За свiдоцтвом А.Конi, у першi роки пiсля введення

судових установ серед почесних мирових суддiв було багато вiдданих справi,

чутливих, порядних людей*.

Не дивно, що вже у 70-х рр. мировий суд став об'єктом критичних нападок з боку

реакцiйної преси.

З початком перiоду полiтичної реакцiї питання про мировi суди iз сфери газетної

полемiки було перенесено в практичну площину: у своїх доповiдях та записках

обер-прокурор Синоду К.Побєдоносцев, мiнiстр внутрiшнiх справ^ДТолстой,

урядовець МВС Д.Пазухiн обгрунтовували iдею реорт^ТшаТгiїабо, навiть, скасування

мирової юстицiї. Це цiлком вiдповiдало поглядам самого царя, який виношував

плани проведеннi нової судової реформи, покликаної покiнчити з тим, за виразом

Олександра III, "паршивим лiбералiзмом", шо був характерним для реформ "минулого

царювання"**.

* Див.. Кони А. Ф. Из записок судебного деятеля // Собр. соч. М., 1986. - Т.

1-С. 288-33(Г.

** Див.. Зайончковский П. А. Российское самодержавне в конце XIX ст.

* С. 234-261; В й л е н с к й й В. В. Судебкая реформа й контрреформа в России.

Саратов, 1969.'- С. 287-355.

308

Вирiшального удару мировiй юстицiї було завдано урядом у 1889 р. 12 липня

Олександр III затвердив закон про земських дiльничих начальникiв, а 29 грудня

правила про провадження судових справ, пiдвiдомчих земським начальникам та

мiським суддям. Закон скасовував або iстотно змiщодав найважливiшi засади

судової реформи 1864 р. - принципи вiдокремлення судової влади вiд влади

адмiнiстративної, всестановостi суду, виборностi судов.щ органiв. У бiльшостi

губернiй мирова юстицiя лiквiдовувалася. Iнститут почесних мирових суддiв

зберiгався.

В Правобережнiй Українi судовi установи вводилися двома етапами: спочатку

мировий суд, а потiм - загальнi суди. Причому мировi суддi не обирались, а

призначалися урядом (на них, вiдповiдно, не поширювався принцип незмiнностi

суддiв). Отже, контрреформу мирового суду в Правобережнiй Українi було здiйснено

з самого початку його введення - у 1872 р., тодi як в Лiвобережнiй Українi, як

вже зазначалося, її було проведено аж наприкiнцi 80-х рр. Характерним є те, що

за законом вiд 12 липня 1889 р. мировий суд в Правобережнiй Українi не було

лiквiдовано*. '

Замiсть мирових суддiв в Лiвобережнiй Українi було створено нову, складну

систему судових органiв, низовими ланками якої були земський начальник, мiський

суддя, повiтовий член окружного _суду. Дiльничим^емським начальникам

передавалися, за невеликим винятком, усi ^справи, розгляд яких судовi статути

1864 р. покладали на мирових суддiв у сiльськiй мiсцевостi та повiтових мiстах,

що входили до складу земських дiльниць.

Iншим органом, до якого перейшли функцiї скасованого мирового суду, був мiський

суддя. Посади мiських суддiв запроваджувалися в губернських та повiтових мiстах,

за винятком столиць i ще кiлькох мiст, де була збережена система мирових суддiв

та їх з'їздiв. Мiськi суддi призначалися мiнiстром юстицiї з осiб, що

вiдповiдали ряду вимог. Зокрема, кандидати повиннi були мати вищу юридичну,

освiту або "довести на службi свої знання по судовiй частинi". Нарештi, третiм

органом, створеним замiсть мирових судiв, були повiтовi члени окружного суду.

Кожен з них (по одному на повiт) призначався мiнiстром юстицiї, їм були пiдсуднi

всi цивiльнi та кримiнальнi справи, вiднесенi судовими статутами 1864 р. до

компетенцiї мирових суддiв i не включенi до юрисдикцiї земських начальникiв i

мiських суддiв, а також всi справи охоронного провадження, пiдвiдомчi, згiдно iз

статутом цивiльного судочинства,

Украине.

1974Н

года на Правобережной 309

мировим суддям. Повiтовi члени окружного суду могли залучатися для поповнення

присутностi цього суду за браком його членiв.

Закони 1889 р. заснували складну систему апеляцiйних та касацшних"1нстанцiй для

мiсцевих судiв. Судовi статути передбачали для мирових судцiв одну апеляцiйну

iнстанцiю - з'їзд мирових суддiв i одну касацiйну - Сенат. Другою апеляцiйною

iнстанцiєю для справ, розглянутих земськими начальниками та мiськими суддями,

був повiтовий з'їзд в особi його судового присутствiя. До складу цього органу,

очолюваного повiтовим предводителем дворянства, входили повiтовий член окружного

суду, почеснi мировi суддi, мiськi суддi i земськi начальники даного повiту. При

цьому впадає в очi своєрiдна подвiйна пiдлеглiсть мiських суддiв: апеляцiйною

iнстанцiєю для них, як вже зазначалося, був повiтовий з'їзд, поряд з цим про всi

неправильнi або протизаконнi дiї мiських суддiв потрiбно було повiдомляти

окружний суд, який мав складати спецiальнi накази на їх адресу. Мiськi суддi

були зобов'язанi складати звiти про свою дiяльнiсть i надсилати їх в окружний

суд через повiтового члена окружного суду.

Касацiйною iнстанцiєю для земських начальникiв i мiських суддiв було встановлено

губернське присутствiє пiд головуванням губернатора, в якiй засiдали губернський

предводитель дворянства, вiце-губернатор, прокурор окружного суду або його

товариш i два неодмiннi члени. Крiм того, для участi в розглядi судових справ,

що надходили iз повiтових з'їздiв, запрошувався голова або член окружного суду.

Що стосується повiтових членiв окружних судiв, то апеляцiйною iнстанцiєю для них

був окружний суд, а касацiйною - вiдповiдний департамент Сенату.

Адмiнiстративно-судова реформа 1889 р. встановила новi принципи органiзацiї i

дiяльностi волосних селянських суд i в^ якi були заснованi за селянською

реформою 1861 р. i розглядали спори мiж селянами з цiною позову до 100 крб., а

також справи се^ян про маловажливi проступки. Якщо за положенням вiд 19

лютого11861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складi 4-12

чергових суддiв, був самостiйним щодо представникiв адмiнiстрацiї, то закон вiд

12 липня 1889 р. повнiстю пiдпорядкував його земському начальнику. Волосний суд

тепер складався з чотирьох суддiв, один iз яких постановою повiтового з'їзду за

поданням земського начальника призначався головою. Земськi начальники одержали

право затверджувати волосних суддiв iз числа кандидатiв, обраних сiльськими

громадами. Рiшення волосного суду могло бути оскаржено земському начальнику. 310

Такi основнi риси нововведень 1889 р. Отже, уряд повнiстю покiнчив з виборним

порядком утворення суду, який широко допускався судовими статутами 1864 р. Усi

органи, заснованi за законами 1889 р., тепер призначалися. Введення нової

системи мiсцевих судiв означало повернення до множинностi судових органiв, яка

iснувала у дореформенiй Росiї. Суть цього кроку як серйозного вiдходу вiд

реформи 1864 р. була зрозумiлою багатьом сучасникам, один з яких, лiберальне

настроєний юрист, писав: "Земський начальник, мiський суддя, мировий суддя,

повiтовий член окружного суду, повiтовий з'їзд, мировий з'їзд, окружний суд,

судова палата, губернське присутствiє, правлячий сенат!!! Навряд чи така безлiч

правлячих iнстанцiй, не пов'язаних помiж собою загальною iдеєю i не злитих в

одне гармонiйне цiле, може задовольняти вимогам твердої та близької до народу

урядової влади".

Цiлком очевидною є також вiдмова вiд такого найважливiшого принципу судової

реформи 1864 р., як незалежнiсть суду. Земськi начальники були органом, що

поєднував у однiй особi щодо селян судовi i адмiнiстративнi функцiї.

Законодавство 1889 р. закрiплювало посилений вплив адмiнiстрацiї на результати

розгляду судових справ повiтовим з'їздом i губернським присутствiєм (це прямо

випливало з персонального складу цих органiв). Негативнi наслiдки такого

становища усвiдомлювали судовi дiячi. Так, прокурор Київської судової палати,

аналiзуючи практику розгляду судових справ в iнстанцiйному порядку в повiтових

з'їздах i губернських присутс-твiях, просив мiнiстра юстицiї вiдгородити чинiв

судового вiдомства вiд "прийомiв" мiсцевих адмiнiстративних властей. Вiн навiв

випадок, що стався 11 березня 1892 р., коли вiдомий своїм самодурством

чернiгiвський губернатор Анастасьєв вчинив ревiзiю Остерського повiтового

з'їзду. Наслiдком конфлiкту, що стався при цьому, стала смерть повiтового члена

окружного суду Лопуцького.

В Українi на початку XX ст. дiяло 25 окружних судiв, їм були пiдсуднi всi

справи, якi перевищували юрисдикцiю мирових суддiв. Звичайно округ суду

охоплював територiю 2-4 повiтiв. Кримiнальнi справи, згiдно iз судовими

статутами 1864 р., пiдлягали розгляду окружним судом у складi трьох коронних

судiв, якi призначалися царем за поданням мiнiстра юстицiї, або суду з участю

присяжних засiдателiв. Якщо за вчинення злочинiв та проступкiв законом

передбачалося накладення покарань, пов'язаних iз позбавленням усiх станових прав

або усiх спецiальних, особистих та за станом присвоєних прав i привiлеїв, такi

справи розглядалися окружним судом не iнакше, як за участю присяжних

засiдателiв. Попереднє слiдство в кримiнальних справах, пiдсудних окружним

судам, здiй-

ЗП

снювали судовi слiдчi при сприяннi полiцiї, а в рядi випадкiв - жандармерiї.

Другою iнстанцiєю для окружних судiв були судовi палати, що складалися iз

департаментiв цивiльних i кримiнальних справ (голова i члени їх призначалися

царем за поданням мiнiстра юстицiї). До округу судової палати входили декiлька

губернiй. В Українi функцiонували три судовi палати - Київська, Харкiвська та

Одеська. Палата була апеляцiйною iнстанцiєю для усiх кримiнальних справ,

розглянутих в окружних судах без присяжних засiдателiв. Крiм того, судова палата

розглядала як перша iнстанцiя справи про державнi та посадовi злочини. В цьому

випадку судочинство здiйснювалося з участю коронних суддiв i станових

представникiв.

Протягом 70-90-х рр. XIX ст. створена по реформi 1864 р, система загальних судiв

зазнала iстотних змiн, якi сталися у юрисдикцiї ланок цiєї системи. Серйозних

обмежень зазнали, закладенi в основу судових статутiв вiд 20 листопада 1864 р.,

принципи судоустрою та судочинства (деякi з них були фактично лiквiдованi). На

початку 70-х рр. в мiру посилення революцiйного руху i збiльшення через це

кiлькостi полiтичних процесiв, iз судових статутiв послiдовно виключалися

положення демократичних iнститутiв. Реакцiя в галузi судочинства найбiльш чiтко

виявилася у встановленнi особливого порядку розгляду справ про державнi злочини.

Цю лiнiю було продовжено урядом. Г

ГЗа Положенням про губернськi та повiтовi земськi установи' 1864 р. в Українi

було створено органи земського самоврядування.! .. Земства були введенi лише в

шести пiвденних та лiвобережних губернiях. В Правобережжi, де частина помiщикiв

польського по- ' ° ходження брала участь в нацiонально-визвольному русi, реформу

, було здiйснено лише в 1911 р.

Земство складалося iз губернських та повiтових земських збо- (( рiв та їх

виконавчих органiв - губернських та повiтових земських

управ. Члени земських

зборiв - гласнi обиралися по -трьох, .виборчих групах - курiям. Виборчим правом

володiли тiльки особи, якi мали певне суспiльне становище (при цьому вирiшальне

значення мав майновий ценз). Гласнi повiтових зборiв обиралися на трьохрi-чний

строк на з'їздах повiтових землевласникiв, мiських виборцiв i виборних вiд

сiльських громад.

До першої виборчої курiї входили повiтовi помiщики, якi володiли землею певних

розмiрiв (вони встановлювалися залежно вiд мiсцевостi - вiд 200 до 3000

десятин), а також промисловцi та торговцi, котрi мали пiдприємства вартiстю не

менш 15 тис. крб. або торговий оборот в 6 тис. крб. 312

У другiй - мiськiй - курiї виборчi права одержували городяни, якi мали купецькi

свiдоцтва, власники торговельно-промислових пiдприємств у межах мiста з оборотом

не менш 6 тис. крб., а також власники нерухомого майна вартiстю вiд 500 до 3

тис. крб. (залежно вiд розмiру мiста).

У третiй - селянськiй - курiї виборчим правом користувалися всi селяни -

домохазяї, але вибори тут були двоступеневi. Спочатку на волосних сходах

обиралися представники повiту, якi потiм обирали гласних повiтових земських

зборiв. Хоч третя курiя була самою численною, кiнцевий результат виборiв

виявлявся не на користь селян.

Вибори в губернськi земськi збори здiйснювалися гласними повiтових зборiв.

Наслiдком запровадження системи нерiвних виборiв стало явним переважання в

земствах дворян-помiщикiв. Навiть у тих випадках, коли перемогу на виборах

здобували селяни, вони не мали можливостi нею скористатися. Характерним є такий

приклад. У Бобринецькому повiтi Херсонської губернiї через вiдмову дворян

балотуватися в земську управу були обранi тiльки селяни. Але в зв'язку з

неписьменнiстю вони були вимушенi визнати, що вести дiловодство не зможуть. Це

стало пiдставою для призначення нових виборiв.

Функцiї земських установ обмежувалися мiсцевими господарськими та деякими

культурними питаннями: вони доглядали за станом шляхiв сполучення (ремонтом

дорiг i мостiв мiсцевого значення), їаймалЦся органiзацiєю медичного

обслуговування населення, будiвництвом i матерiальним забезпеченням шкiл,

налагодженням поштового зв'язку тощо. Земськi установи були корисними для

суспiльства. Але повному розгортанню їх дiяльностi заважало те, що земства

перебували пiд жорстким контролем урядових органiв в особi губернаторiв i

мiсцевої полiцiї. Губернатор мiг припинити будь-яку постанову земства з мотивiв

порушення законiв або невiдповiдностi її державним iнтересам (цi пiдстави

тлумачилися по-рiзному). Не маючи адмiнiстративних прав i вiдповiдного апарату,

земськi установи реалiзовували свої рiшення через державнi органи, головним

чином полiцiю.

Навiть такi, багато в^чому безправнi установи, царат вважав небезпечними.

Вже з

1866 р. на них було розгорнуто гонiння. Послiдовно обмежувалися матерiальнi

можливостi земств, поступово зменшувалися їх фiнансовi кошти. Реакцiйне

дворянство вимагало лiквiдацiї земств, якi часто були центрами лiберальної

опозицiї уряду.

ЗIЗ

В доповiдях багатьох губернаторiв висловлювалася думка, що земськi податки дуже

важкi для населення, а зiбранi кошти витрачаються неправильно. В проурядовiй

пресi було розпочате активне цькування земських установ. Однак лiквiдувати

земства уряд не наважився. Проте удар по земським установам було нанесено -

контрреформа 1890 р. внесла змiни у виборчу систему. Три курiї збереглися, але в

першiй було введено становий принцип - обирати i бути обраними могли тiльки

помiщики-дворяни (потомственi та особовi). Змiни зачепили i селянську курiю:

вiднинi селяни обирали тiльки кандидатiв у повiтовi земськi збори. Далi все

залежало вiд губер_н.атора, який з числа обраних кандидатiв призначав гласних.

Отже, контрреформа сприяла дальшiй впливовостi дворян в_земствах, посилила

урядовий контроль над ними.

Розвиток капiталiзму, зростання мiст змусили царат пiти на поступки i в галузi

мiського самоврядування. Формально у 60-х рр. XIX ст. зберiгало силу Мiське

положення 1785 р., яке мало яскраво визначений становий характер. Фактично воно

давно не дiяло, оскiльки мiськими питаннями вiдали державнi урядовцi (вони

спецiально вводилися до складу шестигласних дум).

Мiську реформу було розпочато пiсля затвердження царем 16 червня 1870 р.

Мiського положення. В першу чергу воно мало вводитися в дiю у дев'яти

губернських i прирiвнених до них мiстах України. В iнших мiстах реформа

проводилася на розсуд мiнiстра внутрiшнiх справ з урахуванням мiсцевих

особливостей. На Одесу дiя Мiського положення з деякими змiнами була поширена

особливими Правилами, затвердженими 20 червня 1872 р., а на захiднi губернiї -

спецiальним законом вiд 29 квiтня 1875 р.

Процес проведення мiської реформи в Українi розтягнувся на 14 рокiв. Врештi-решт

мiське управлiння було реформоване у 135 мiстах i посадах, а нереформованим воно

залишилось у 25 мiстах i посадах, в тому числi в усiх восьми

приватно-власницьких мiстах Правобережної України. Цей процес не був однорiдним:

якщо на бiльшiй частинi України реформа проводилась у стислi строки (часто-густо

не враховувалось навiть бажання бiльшостi городян), то на Правобережжi, навпаки,

уряд, виходячи в першу чергу з полiтичних мiркувань, здiйснював реформування

поступово, починаючи з тих мiст, де "не видається це шкiдливим i небезпечним у

полiтичному вiдношеннi".

Згiдно з Положенням 1870 р. на виборчих засадах створювалися органи мiського

громадського управлiння - мiськi думи як розпорядчi органи i мiськi управи - як

виконавчi. Мiськi думи обирали мiськi управи в складi голови (мiського голови)

та кiлькох членiв Новий виборчий закон, лiквiдувавши становий принцип, 314

став кроком уперед в порiвняннi з дореформеним перiодом, але залишався

недемократичним, оскiльки вибори були цензовими, побудованi на принципi

майнового представництва. Гласних в думу обирали тiльки з платникiв мiських

податкiв (власники торговель-но-промислових пiдприємств, домовласники тощо). В

результатi, виборчi права одержала тiльки приблизно десята частина городян у

вiцi за 18 рокiв.

Залежно вiд майнового становища всi виборцi подiлялися' на три курiї. Кожна з

них обирала однакову кiлькiсть гласних мiської думи. Встановлений порядок

забезпечував явну перевагу в думах i управах заможних верств населення мiста,

оскiльки першi двi курiї мали 2/3 гласних, складаючи при цьому лише близько 14%

загальної кiлькостi виборцiв.

Серед виборцiв i в мiських думах точилася досить гостра боротьба рiзних

угруповань, справа доходила по пiдкупiв i застосування насильства. Багато

виборцiв i гласних перебували у матерiальнiй залежностi вiд заможних

торгово-промисловцiв, тому самоврядування нерiдко перетворювалось на фiкцiю.

Крiм того, в Українi, в силу специфiки складу городян, суперечностi в середовищi

виборцiв i гласних виникали не тiльки на класовому, а й на нацiональному та

релiгiйному грунтi. Царизмом рiшуче придушувалися найменшi прояви до прагнення

реалiзувати українську нацiональну iдею в розбудовi державних органiв.

Iснуючi порядки призводили до масового абсентеїзму виборцiв, особливо третього

розряду. З плином часу зацiкавленiсть городян до виборiв поступово знижувалась:

якщо на 1875 р. в Українi у виборах брали участь 24,7% усiх виборцiв, то на 1889

р. - лише 15,3%.

У середньому по Росiйськiй iмперiї в думах, а ще бiльше в управах i мiж мiських

голiв переважали представники торгового стану. В Українi купецтво переважало

тiльки на першому етапi мiської реформи (в думах купцi складали 38,7%, в управах

- 44,9%, мiж мiських голiв - 55,8%). Однак пiсля 1875 р. незмiнним був той факт,

що в думах найбiльша i всезростаюча кiлькiсть мiсць належала мiщанам (1875 р. -

38,5%, 1889 р. - 49,1%), а в управах i мiж мiських голiв - дворянам (1890 р. -

вiдповiдно 44,3% i 55,6%). В органах самоврядування України значно менше, нiж у

середньому по Росiї, була й питома вага торгово-промисловцiв*.

Реформуючи громадське управлiння мiст, уряд надiлив мiсцевi органи самоврядними

правами лише в тих межах, в яких вважав це

* Див.: Горбачов В. П. Мiське самоврядування в Українi (за реформою 1870 року).

X., 1995. - С. 5-11.

315

вигiдним i можливим для себе. Громадському управлiнню були наданi функцiї

"господарського самоврядування", яке не мало права займатися полiтикою. Мiське

самоврядування перебувало ще у бiльшiй залежностi вiд урядової адмiнiстрацiї

(мiнiстерства внутрiшнiх справ, губернатора i губернського з мiських справ

присутст-вiя), нiж земства. Хоча Мiське положення проголосило i у порiвняннi з

дореформеними порядками розширило самостiйнiсть дiяльностi мiського громадського

управлiння (рамки урядового контролю були обмеженi наглядом тiльки за законнiстю

дiй самоврядування без втручання в його господарську дiяльнiсть), однак, на

практицi поступово вiдбувався процес обмеження цiєї самостiйностi. Закон вiд 29

квiтня 1875 рч. встановив для Правобережної України жорсткiшi, нiж в iнших

губернiях, правила урядового нагляду за мiським самедрядувднням (зокрема, для

мiнiстра внутрiшнiх справ i губернатора визначалося широке коло пiдстав для

незатвердження на посадах мiських голiв та їх заступникiв).

В цiлому реформа 1870 р. дозволила уряду перекласти на громадське управлiння

значну частину обтяжливих для центральної влади витрат. На самоврядування було

покладено багато справ загальноiмперського змiсту, якi не мали прямого

вiдношення до мiсцевих потреб (витрати на утримання полiцiї, в'язниць,

обслуговування вiйськових потреб тощо). В Українi на це витрачалася майже

третина усiх мiських коштiв. Мiськi ж потреби задовольнялися за "залишковим"

принципом.

Незважаючи на рiзнi несприятливi умови, мiське самоврядування вiдiграло важливу

роль у розвитку мiст. Найбiльш позитивними були результати реформи у великих

мiстах.

Уряд i консервативне дворянство були стурбованi посиленням ролi буржуазiї в

органах мiського управлiння. Прийняттям в 1892 р. нового Мiського положення

приказчики i дрiбнi торговцi були позбавленi права обиратися до мiських дум. В

органах мiського самоврядування збiльшився дворянський елемент i дещо

послабiшали позицiї буржуазiї.

В 1864-1874 рр. в Росiї здiйснювалася вiйськова реформа. Поразка у Кримськiй

кампанiї 1853-1856 рр. виявила небоєздатнiсть росiйської армiї, побудованої на

суто феодальних засадах, неспроможнiсть її вiдстоювати державнi iнтереси. На

першому етапi реформи (з 1864 р.) був скорочений до 15 рокiв строк служби

рекрутiв, дещо полiпшилися пiдготовка офiцерського складу i технiчне

забезпечення армiї. 1 сiчня 1874 р. був затверджений Статут про вiйськову

повиннiсть. Замiсть станової рекрутської повинностi вiн вводив всестанову

загальну вiйськову повиннiсть для всього чоловiчого населення iмперiї. Особи,

якi досягли двадцяти одного

316

року, призивалися на службу за жеребом. Тих, хто опинився поза постiйних вiйськ

(тобто не витягнув жереб), зараховували до ополчення. Загальний строк служби в

сухопутних вiйськах встановлювався в п'ятнадцять рокiв (дiйсна служба складала

шiсть рокiв, а служба в запасi - дев'ять рокiв). Строки служби на флотi були

вiдповiдно сiм i три роки. Дiйсна служба для осiб iз вищою освiтою складала

шiсть мiсяцiв, iз середньою - пiвтора роки. У такий спосiб створювався резерв

особового складу, що дозволяло в разi необхiдностi значно збiльшити чисельнiсть

збройних сил.

Реформа повнiстю iгнорувала нацiональний фактор при формуваннi армiї.

Складовою частиною реформи була реорганiзацiя мiсцевого вiйськового управлiння.

В 1864 р. було створено 15 вiйськових округiв, в тому числi в Українi -

Київський, Одеський, Харкiвський (у 80-тi роки останнiй було лiквiдовано). На

чолi кожного округу стояв головний начальник, вiн же був i командуючим

вiйськами. Поряд iз завданням децентралiзацiї вiйськового управлiння i створення

умов для швидкого рйзгортання армiї в перiод вiйни на командуючих вiйськами

покладалися обов'язки сприяння цивiльним властям для "пiдтримання порядку в

краї".

Законом 1892 р. про воєнний стан передбачалося iстотне розширення прав

вiйськового начальства щодо населення вiдповiдної територiї.

 3. Право

Джерела права. На еволюцiю правової системи царської Росiї, до складу якої

входила Україна, впливав як соцiально-економiчний розвиток країни по

капiталiстичному шляху, так i загострення класової боротьби в новiй обстановцi.

Це зумовило суперечливiсть права. У своїй основi воно залишалося феодальним i в

той же час в нього все бiльш впроваджувалися принципи та норми буржуазного

характеру.

Як вiдомо, однiєю iз ознак розвитку права в буржуазному класовому суспiльствi є

його кодифiкацiя. Протягом XIX ст. кодекси активно розроблялися i приймалися у

багатьох європейських країнах, Росiйська бюрократiя негативно ставилася до

видання чiтких галузевих кодексiв, в яких вона вбачала можливе обмеження дiй

властей. Робота кодифiкацiйних комiсiй тривала довгi роки,

ЗП

через що пiдготовленi проекти кодексiв до кiнця столiття так i не набрали

чинностi.

Основнi джерела права у перiод, що вивчається, не змiнилися. Як i ранiше, дiяло

Повне зiбрання законiв Росiйської iмперiї - було опублiковано його друге i третє

видання. Чиннi правовi норми мiстив також Звiд законiв Росiйської iмперiї (в цей

перiод був виданий новий, 16-й том).

В галузi кримiнального права дiяла бiльша частина кримiнальних та виправних норм

Уложення про покарання. У 1866 i 1885 рр. набрала чинностi його нова редакцiя, в

якiй враховувалося поточне пореформене законодавство. Проте i в цьому разi

Уложення не було позбавлене певних прогалин та казуїстичностi. Не без пiдстав

деякi кримiналiсти називали Уложення "цiлковитим анахронiзмом".

Основним джерелом цивiльного права був 10-й том Зводу законiв. Велика кiлькiсть

цивiльно-правових норм мiстилася в актах, що були виданi пiд час реформи та

подальших перетворень, а саме, в судових статутах, тимчасових правилах про

волосний суд та iн. Вони були джерелами i процесуального права.

Розвиток робiтничого руху в країнi зумовив розроблення фабричного законодавства.

Це, зокрема, були закони: "Про малолiтнiх працюючих на заводах, фабриках та

мануфактурах" (1882 р.), "Про заборону нiчної працi неповнолiтнiм та жiнкам на

фабриках, заводах та мануфактурах" (1885 р.), "Про нагляд за закладами фабричної

промисловостi та про взаємнi вiдносини фабрикантiв i робiтникiв" (1886 р.), "Про

тривалiсть та розподiл робочого часу в закладах фабрично-заводської

промисловостi" (1897 р.). Поширивши фабричнi закони на центральнi губернiї

Європейської Росiї, уряд повiльно запроваджував їх у iнших мiсцевостях або

зовсiм не запроваджував. В Українi закон 1886 р. був введений у Київськiй,

Волинськiй, Харкiвськiй та Херсонськiй губернiях лише в 1894 р Ще пiзнiше вiн

був поширений на Таврiйську, Полтавську та Чернiгiвську губернiї. Норми

фабричних законiв, у яких йшлося про захист iнтересiв робiтникiв, багато в чому

мали декларативний характер.

В галузi адмiнiстративного законодавства найважливiшим було вже згадане

Положення про заходи по охоронi державного порядку та громадського спокою вiд 14

серпня 1881 р. Воно стало "законною" пiдставою ад.мiнiстративно-полiцейського

свавiлля. Прийняте як тимчасовий захiд на три роки, це Положення постiйно

доповнювалося i проiснувало аж до повалення царату.

В обмеженому виглядi зберiгав значення джерела права_зви-чай._3вичаєве право

застосовувалося волосними судами при розглядi майнових спорiв селян та дрiбних

проступкiв у правовiдносинах торговельно-промислової сфери. До звичаїв

зверталися при вiдсут-318

ностi норми закону. Однак при цьому використання звичаю не повинно було

суперечити загальним вимогам закону.

У судочинствi, яке застосовувалося до осiб духовного звання, зберiгався вплив

церковного права.

Все це гальмувало, але не могло зупинити еволюцiю права по новому

суспiльно-економiчному шляху, якому вiдповiдали основнi галузi права. -

державне, кримiнальне, цивiльне, процесуальне та iн. З 1883 р. стало видаватися

перiодичне Зiбрання узаконень та розпоряджень уряду. Чималу роль в закрiпленнi

принципiв буржуазного права вiдiгравали департаменти Сенату. Витлумачуючи

закони, Сенат поступово пристосовував застарiлi їх положення до сучасних потреб

суспiльства.

Цивiльне право. Пiсля звiльнення селян вiд крiпосної залежностi поширилася сфера

застосування цивiльного права. Селяни поступово ставали бiльш активними

учасниками цивiльних правовiдносин. Проте в цiлому змiни

цивiльного.законодавства мали половинчастий характер i не сприяли усуненню

феодальних пережиткiв. Так, пiсля скасування крiпосного права селяни були

виключенi з перелiку об'єктiв власностi, законами про стани їм були наданi

особистi та майновi права. У той же час явно пережитковий характер мало

збереження у Зводi законiв положень, згiдно з якими до об'єктiв власностi було

вiднесено нерухоме майно, зокрема помiщицькi землi, на яких проживали

тимчасовозобов'язанi селяни.

Ряд законiв i сенатських рiшень другої половини XIX ст. були спрямованi на

регулювання поземельних вiдносин в Правобережнiй Українi. Ними, як'вже

зазначалося, встановлювалися пiльги або обмеження на придбання землi залежно вiд

нацiональностi покупцiв. В той час скасовувалися або зменшувалися феодальнi

обмеження щодо розпорядження заповiдними або ленними маєтками, обмежувалися

селянськi сервiтути, закрiплялися чиншевi правовiдносини*.

Продовжували дiяти деякi норми звичаєвого права, якi обмежували права селян,

хоча останнi i були звiльненi вiд крiпосної залежностi. Цi обмеження

стосувалися, перш за все, права власностi селян на землю. Селяни не могли вiльно

розпоряджатися своїми земельними надiлами. Бiльшiсть угод, пов'язаних iз землею,

укладалася лише за наявностi згоди селянської громади.

Зобов'язальне право цього перiоду грунтується на принципi договiрної свободи.

Але в. умовах царської Росiї можновладцi мiста i села нерiдко нав'язували

трудящим кабальнi угоди. За оренду помiщицької землi селяни працювали в панських

маєтках або вiд-

Див.: История государства й права Украинскрй ССР. - Т. 1. - С. 226.

329

давали помiщикам частину врожаю, одержаного селянською працею на орендованiй

землi.

Свобода договору найму призвела до жорстокої експлуатацiї робiтникiв на

капiталiстичних пiдприємствах. Прагнучи запобiгти дальшому загостренню класової

боротьби мiж пролетарiатом i буржуазiєю, царат пiшов на встановлення деякого

обмеження свавiлля капiталiстiв. Перш за все обмежувалися тривалiсть робочого

часу - не бiльше 11,5 годин на добу (ранiше межi не було), експлуатацiя працi

дiтей та пiдлiткiв. Робилися також спроби регламентувати застосування штрафiв.

Для нагляду за додержанням фабричного законодавства створювався спецiальний

орган з вiдповiдними правами - фабрична iнспекцiя.

Кримiнальне право. Новою редакцiєю Уложення про покарання було запроваджено ряд

принципiв буржуазного кримiнального права. Так, було встановлено, що злочином

визнається дiяння, прямо вказане у законi. Проголошувався принцип вини у формi

умислу i необережностi. В нормах Уложення закрiплювалися елементи складу злочину

(об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) та умови застосування

покарань.

В той же час зберiгалося чимало норм феодального права. Так, на першому мiсцi в

Уложеннi 1885 р. стояли злочини проти релiгiї. Феодальним пережитком було

притягнення до вiдповiдальностi дiтей, починаючи з семи рокiв.

Нечiтке трактування об'єкта злочину вiдбилося на структурi Уложення. В редакцiї

1885 р. воно мiстило склади, мiж якими не було принципової рiзницi: вбивство у

бiйцi, вбивство родичiв, батьковбивство тощо. В цiлому ж у пореформеному правi

були докладно представленi всi види посягань на особу, власнiсть, посадовi

злочини, злочини проти порядку управлiння та iн. Найбiльш небезпечними вважалися

полiтичнi злочини - бунт, державна зрада тощо. За посягання на царя або членiв

царської сiм'ї передбачалася смертна кара.

Мета покарання полягала в тому, щоб шляхом кримiнальної репресiї виключити

небажанi для держави вчинки.

Iснувало багато видiв позбавлення волi, спецiальнi покарання за посадовi

злочини. До кiнця столiття зберiгався розподiл покарань на основнi (страта,

каторга, ув'язнення та iн.) та додатковi (позбавлення титулiв, звань,

полiцейський нагляд тощо).

Кримiнальний процес. В перiод, що вивчається, завершилося видiлення в самостiйнi

галузi кримiнально-процесуального та цивiльно-процесуального права. Буржуазнi

принципи судового процесу, якi були проголошенi реформами, залишалися в цiлому

незмiн-320

ними до початку XX ст., хоча реакцiйнi кола прагнули звузити лiберальний

характер судочинства.

В судових статутах 1864 р. чiтко i послiдовно регламентувався процесуальний

порядок розслiдування i розгляду кримiнальних справ у слiдчих та судових

органах. Великим здобутком кримiнально-процесуального права було проголошення

таких демократичних принципiв правосуддя, як уснiсть, гласнiсть, змагальнiсть,

безпосереднiсть, право обвинувачуваного на захист. В умовах самодержавної Росiї

закрiплення їх, в правових нормах було значним прогресивним кроком в напря/мi

перебудови правосуддя.

Принцип змагальностi диктував необхiднiсть створення адвокатури*. Адвокатура

була запроваджена судовими статутами.

Адвокати подiлялися на двi категорiї - присяжних i приватних повiрених.

Присяжними повiреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освiту i

практичний стаж вiдповiдної судової роботи, а також як помiчники присяжного

повiреного - не менше п'яти рокiв.

Присяжнi повiренi органiзовували свою дiяльнiсть на засадах самоврядування

шляхом обрання при окрузi судової палати рад присяжних повiрених, якi обирали

голову ради та його заступника (товариша).

На раду присяжних повiрених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з

числа присяжних повiрених; нагляд за додержанням ними законiв, установлених

правил; призначення повiрених для подання безкоштовної юридичної допомоги;

накладення дисциплiнарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися

адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних

повiрених, вiддання до суду) та iн.

Матерiальнi кошти ради становили: вступний внесок при прийомi до адвокатури, а

також обов'язковий щорiчний внесок, який сплачували присяжнi повiренi, їхнi

помiчники та приватнi повiренi.

Зарахованому до числа присяжних повiрених рада видавала вiдповiдне свiдоцтво й

пiсля приведення даної особи до присяги ЇЇ заносили в списки, якi щороку

публiкувалися в офiцiйнiй пресi для загального вiдома.

Присяжнi повiренi могли брати на себе представництво в цивiльних i захист у

кримiнальних справах, що розглядали в окрузi, до якого вони були приписанi.

Тодi ж був введений й iнститут так званих приватних повiрених, якими могли бути

громадяни, що досягли 18 рокiв, за винят-

* Див.: Iсторiя адвокатури України / Зо К., 1992. - С. 8-12.

ред. О.Д.Святоцького, Т.В.Варфоломеєвої.

321

ком жiнок. Приватнi повiренi не мали своєї корпоративної органiзацiї. Для

отримання звання необхiдно було скласти iспит в окружному судi або судовiй

палатi, якi й видавали свiдоцтво встановленого зразка на право ведення судових

справ. Прiзвища осiб, котрi отримали таке свiдоцтво, публiкувалися в губернських

вiдомостях. На вiдмiну вiд присяжних повiрених приватнi могли виступати лише в

тих судах, до яких вони були приписанi"! якi, вiдповiдно, здiйснювали нагляд за

їх дiяльнiстю.

Велике значення мало проголошення в правi презумпцiї невинностi, згiдно з якою

особа вважалася невинною до того часу, доки її виннiсть не буде доведена вироком

суду. Скасовувалася система формальних доказiв, яка була замiнена системою

вiльної оцiнки за внутрiшнiм переконанням.

В законодавствi докладно регламентувався процесуальний порядок розгляду

кримiнальних справ окружними судами з участю присяжних засiдателiв. В цих судах

винесенню вироку передував вердикт присяжних про виннiсть або невиннiсть

пiдсудного.

Чимало уваги було придiлено стадiям кримiнального процесу в загальних судах.

Попереднє розслiдування подiлялося на дiзнання та попереднє слiдство. Оформилося

в самостiйну стадiю кримiнального процесу вiддання до суду, в якiй вирiшувалося

питання про достатнiсть або недостатнiсть даних для розгляду судом кримiнальної

справи по обвинуваченню конкретної особи. Передбачалися й такi стадiї процесу,

як пiдготовчi до суду дiї, судове слiдство з дебатами сторiн, винесення вироку i

перегляд його.

Цивiльний процес. Розгляд цивiльних справ у мировому судi вiдбувався спрощено,

оскiльки мировий суддя вирiшував одноособове невеликi за сумою позови (не бiльше

300 крб.). Пiсля подачi позову вiдповiдач викликався до канцелярiї суду, де

знайомився iз змiстом заяви. Всi основнi процесуальнi дiї мирового суддi

фiксувалися у спецiальнiй книзi протоколiв. Рiшення суду могли бути оскарженi в

апеляцiйному порядку.

Розгляд цивiльних справ у загальних судах був бiльш складним. Вiн здiйснювався

вiдповiдно до принципiв усностi, гласностi, змагальностi. Справа починалася з

подачi позову. З його змiстом знайомився вiдповiдач, який мiг подати

заперечення. В судi брали участь адвокати, допускалося примирення сторiн. Тягар

доказування покладався на сторону, яка щось твердила або вимагала. Перегляд

рiшень загальних судiв здiйснювався в апеляцiйному порядку.

322

 4. Суспiльно-полiтичний лад i право в Галичинi, Пiвнiчнiй Буковинi та

Закарпаттi

У другiй половинi XIX ст. вiдбулися значнi зрушення в соцiально-економiчному

розвитку захiдноукраїнських земель. Домiнуючими тут поступово ставали

капiталiстичнi вiдносини. Розвиток капiталiзму був насамперед пов'язаний з

реформою 1848 р., внаслiдок якої в Галичинi та Буковинi було скасовано феодальнi

повинностi селян. Помiщики за втрачену феодальну ренту одержали викуп, який

селяни сплачували додатково до прямих податкiв.

В Закарпаттi скасування крiпосного права здiйснювалося за законом угорського

сейму вiд 18 березня 1848 р., доповненим законодавчими актами 1853, 1868 та 1871

рр.*

У 1867 р. угодою мiж австрiйським урядом i угорськими магнатами

багатонацiональна абсолютистська Австрiйська iмперiя перетворилася в дуалiстичну

конституцiйну Австро-Угорську монархiю. Вона складалася з двох частин: Угорщини

iз Закарпаттям, Трансильванiєю та Хорвато-Словенiєю, а також Австрiї з

Буковиною, Галичиною, Далмацiєю, Iстрiєю, Країною, Моравiєю, Сiлезiєю, Трiєстом

та Чехiєю. Колонiальна полiтика, яка проводилася австро-угорським урядом,

гальмувала економiчний розвиток захiдноукраїнських земель. Залишаючись ринком

для виробiв iноземної промисловостi, цi землi були водночас джерелом цiнної

промислової та сiльськогосподарської сировини. Фабрично-заводська промисловiсть

тут розвивалася дуже повiльно i була представлена головним чином дрiбними

пiдприємствами, якi складали 96,5%. Разом з тим буржуазно-капiталiстичнi

вiдносини все ж прокладали собi шлях.

На становищi промисловостi вiдбивався колонiальний характер економiки

захiдноукраїнських земель, їх вiдсталiсть пiдтримувалася урядом та iноземними

капiталiстами. Внаслiдок цього ряд галузей промисловостi, в першу чергу обробної

- цукрової, текстильної, шкiряної, паперової та iн., не витримуючи конкуренцiї

бiльш дешевих товарiв пiдприємств розвинутих захiдних провiнцiй Австро-Угорщини,

занепадали. Так, наприкiнцi XIX ст. у Схiднiй Галичинi не залишилося жодного

цукрового заводу.

В промисловостi Захiдної України переважали iноземнiї капiталовкладення -

австрiйськi, нiмецькi, англiйськi, американськi, французькi, бельгiйськi.

Створивши монополiстичнi об'єднання, iноземнi капiталiсти оволодiли основними

галузями промисловостi

* Див Субтельний О. Україна: iсторiя. К., 1991. - С. 218-224.

11 * (>-.!