<<
>>

1.3. Розшукова діяльність на території України в XIV- XVIII ст.

Особливості історичного розвитку України полягають у тому, що вона практично постійно в ролі об'єкта посягань перебувала на лінії протистояння або різних політичних сил, або у складі різних державних структур: Татари - Литва, Литва - Польща, Росія - Польща, Туреччина - Польща, Швеція - Росія, Росія - Німеччина, Росія - Туреччина, Росія - Австро-Угорщина.

Постійні зіткнення різних соціально-політичних і культурно-ідеологічних рухів, об'єднань, державних утворень на українських землях наклали свій відбиток на розвиток українського суспільства. Порубіжний характер України знайшов своє відображення в її територіальних змінах, етнічних процесах, системі політичних та державних інститутів, правоохоронній діяльності, у психології та свідомості людей. Небагато знайдеться територій, де протягом століть одночасно існувало кілька держав. В історії України - це Київська Русь і Половецька держава, Кримське ханство і Козацька республіка, Лівобережна і Правобережна гетьманські автономні держави. В 1918 р. в Україні одночасно діяли Українська Народна Республіка з центром у Києві; Українська Радянська Республіка, яка була проголошена у Харкові, Західноукраїнська Народна Республіка з центром у Львові, а потім - у Станіславі (нині Івано-Франківськ), Донецько-Криворіжська республіка та ряд інших утворень.

Поряд з віковічним державотворенням в Україні існує і українська правова думка, частиною якої є галузі права, що регламентують розшукову діяльність, захист прав людини, захист суспільних і державних інтересів. «Українська правова думка, - відзначає Т. Г. Андрусяк, - це сукупність правових вчень, теорій, розробок, спрямованих на вирішення та врегулювання тих

1

Дерюжинський В. Ф. Поліцейське право / В. Ф. Дерюжинський. - Пт., 1917. - С. 4.

суспільних відносин, які виникли в процесі історичного розвитку українського народу та потребували правового регулювання».1

При вирішенні проблем, пов'язаних з розвитком оперативно-розшукової діяльності в Україні, виникають питання сучасної юридичної термінології.

Юридична термінологія як мова законів та інших нормативних актів є тим знаменником, через який досягається адекватне, ідентичне розуміння змісту закону, його точне значення, від чого нерідко залежите доля і навіть життя людини. Вивчаючи історію виникнення та розвитку оперативно-розшукових органів України та досвід управління ними, не можна обійти увагою того факту, що низка юридичних термінів походить ще з норм «Руської правди» Ярослава Мудрого, літописів, Литовських статутів та інших історико-правових документів. Між іншим, значну роботу щодо розробки української юридичної термінології було проведено ще в середині XIX ст. К. Левицьким. І хоч його німецько-український правничий словник був зорієнтований на західні регіони України, а термінологічні вислови мали помітний вплив польської мови, видання словника було значним явищем у розвитку української правової думки.

Перебування давньоруських земель під різними державними юрисдикціями призвело до виникнення на території колишньої Київської Русі двох самостійних правових систем, які мали провідний вплив на формування державних інститутів, у тому числі й поліцейської системи. В юридичній науці ці правові системи визначені як східноруська (московська) і західноруська (литовсько-руська). Вивченням західноруського або українського права, як його називають окремі дослідники, займалися вчені школи професора права М. Ф. Владимирського-Буданова, зокрема, такі як Г. Ф. Демченко в роботі «Наказание по Литовскому Статуту в его трех редакциях 1529, 1566, 1588 гг.»,

І. О. Малиновський, автор низки цікавих праць, таких як «Учение о преступлении по Литовскому Статуту», «Лекции по истории русского права», «Кари майнові і кари особисті», «Про студії над злочинністю та злочинцями», О. М. Максименко у роботі «Про уголовное право Литовского Статута в связи с развитием русского уголовного права вообще» та інші науковці, які активно розробляли питання боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, проблеми кримінального права в історичному аспекті.

Як підкреслює Т. І. Бондарук[2] [3], вже в цих дослідженнях зверталася увага на важливі для охорони громадського порядку і розшукової діяльності особливості, якими відрізнялася правова система Литовсько-руської держави від аналогічної московської системи.

Головні відмінності між двома системами права полягають у наступному.

1. Найважливіший принцип правосуддя - покарання тільки за рішенням суду і за конкретну провину - московська система тривалий час не визнавала. Розправа без суду (так звана «опала») була привілеєм московських князів і царів, а в редакціях Литовського Статуту, що діяли на землях України,

в міських і земських привілеях цей принцип був законодавчо визнаний, хоч застосовувався по-різному до «шляхти» і «хлопів».

2. Західноруське право беззастережно визнавало принцип індивідуальності покарання. Він закріплювався у всіх трьох редакціях Литовського Статуту. Східноруське (московське) право довгий час допускало покарання невинних родичів політичних та кримінальних злочинців і проголосило відмову від нього лише у Зводі законів Російської імперії. З проголошенням радянської влади в 1917 р. ця зловісна практика знову відродилася і мала місце до кінця сталінського режиму.

3. Заміна майнових кар особистими покараннями була характерною реакційною рисою обох правових систем. Але у Московському царстві цей перехід відбувся майже на століття раніше, повернувши суспільство до «менш цивілізованого стану».

4. Особливості були і в розподілі пріоритетів в епоху майнових кар в законодавстві двох держав. В Московській державі в першу чергу задовольнялися інтереси самої держави (цікаво, що так було і в радянській державі). У Литовсько-руській державі перевага надавалася інтересам потерпілого.

5. Західноруським правом було передбачено такий вид кари, як позбавлення честі. Законодавство Московської держави ввело таке покарання тільки у XVIII ст. Правовий статус населення визначався не правами, а обов'язками, всі мали служити державі, а поняття «честь» як об'єкт правового захисту фактично в судах не розглядалося, і навіть бояри до царя звертались, називаючи себе «холопами».

Характерним є також те, що в західноруських правових актах детально розписувались права і обов'язки посадових осіб і загальне їх означення на відміну від московського законодавства навіть пізніших часів, що призводило до самосуду і свавілля можновладців. Ще в кінці XVIII ст. в нормативних актах російської держави обов'язки органів влади по забезпеченню громадського порядку визначались як дотримання «порядку и благочиния», «тишины и безопасности», «тишины и спокойствия», «градское и сельское благочинне», «полицейский порядок» тощо.

Для західноруської правової системи показовим є декларування можливих на той час прав і свобод людини. Для абсолютистського режиму, який склався у Московській державі, характерним є детальне регламентування особистого життя населення, втручання у його справи, загальний нагляд за населенням. У Соборному Уложенні (1649) мали місце норми, які зобов'язували в недільні і святкові дні «никаких дел не делати, опричь самых нужных государственных», «нарядов не отпирать, ничем не торговать, никому не работать».

Історики відзначають бідність документальних джерел стосовно окремих періодів розвитку правоохоронних систем, вплив яких поширювався і на територію України.1

В XIV - XVII ст. розшуковою діяльністю займалися в основному представники влади за дорученням князя, або сам князь, коли виникала загроза його інтересам чи його близьких. В Галицько-Волинському князівстві в XIII - XTV ст. крім князя і його найближчого оточення, організацією розшуку злочину і майна займався і княжий двір.

В тій частині України, яка входила до складу Литовського князівства, розшукова діяльність з метою попередження правопорушень, їх розкриття, розслідування, винесення покарань і їх виконання здійснювалось через копний круг. Копний круг представляв собою форму взаємодії населення окремої території (міста, села) між собою у справі місцевого самоврядування та охорони правопорядку. Копний круг призначав особливо довірених осіб із числа місцевих жителів, як правило, найбільш авторитетних, для здійснення розшукової діяльності в інтересах общини і окремих її мешканців.

Коли такі розшукувані виходили на слід, що давав підстави підозрювати когось у злочині, то підозрюваний зобов'язаний був відвести, спростувати підозру, дати пояснення. Якщо у будинку знаходили якусь викрадену річ, або слід краденого коня на подвір'ї, то господар двору зобов'язаний був відвести від себе «слід», в противному разі він міг бути обвинуваченим у злочині. Як бачимо, не розшукувач доказував вину, а підозрюваний доказував свою непричетність до вчинення того чи іншого злочину.

Розшукувач, здійснюючи розшук, мав право опитувати потерпілого, свідків та інших осіб, проводити обшуки, вилучати речі, які мали відношення до вчиненого правопорушення, тобто збирав інформацію і докази вини підозрюваного. Коли розшук закінчувався, підозрюваний і зібрані докази представлялись на розгляд малого копного кругу, де власне давалась оцінка результатам розслідування. На великому копному крузі оголошували обвинувачення і призначали покарання звинуваченому.

В Київських землях, які після татарсько-монгольського поневолення були включені до Литовського князівства, розшукова діяльність здійснювалась старостами і війтами, міськими головами. На початку XVI ст. в Києві було введено магістратське управління, яке здійснювало правління за магдебурзьким правом. Магістрат мав міську поліцію, яка забезпечувала охорону громадського порядку шляхом патрулювання на ринках і в інших громадських місцях. Міська поліція займалась і розкриттям злочинів, розшуком і затриманням злочинців під керівництвом регіментаря, який підпорядковувався голові міського управління.

З утворенням в XVI - XVII ст. Запорізької Січі і введенням на Україні полкового устрою вся охоронна і розшукова діяльність зосереджується в руках отаманів і гетьманів, а кримінальне судочинство здійснюється полковими суддями, писарями за дорученнями полковників і гетьманів. На їх рішення в мирний час великий вплив мали рішення козацької громади, а під час воєнних дій влада гетьманів і отаманів була безмежна. За злочини, скоєні в поході, вони могли звинуваченого скарати на смерть.

Особливу увагу Б. Хмельницький приділяв збиранню інформації у військових цілях та міжнародних відносинах. «Очі повсюду мав», - так

охаракетризував діяльність Б. Хмельницького в царині зовнішньої розвідки козацький літописець Григорій Грабянка1.

12 грудня 1650 року у палаці польського короля за участю самого Яна Казимира, трьох коронних гетьманів, чотирьох хранителів державної печатки, коронних марша- лка і підскарбія відбулася таємна нарада, присвячена виключно питанню протидії козацькій зовнішній розвідці. Вищі достойники Речі Посполитої з острахом вислухали доповідь Воронича, котрий повернувся з Чигирина, де під, виглядом посла збирав секретні відомості. Великий канцлер, литовський А. Радзивілл занотовував у своєму щоденнику, що Воронич «доповів про шпигів Хмельницького, котрих він має повсюди, навіть у Венеції, і, на його думку, це повинно вплинути на майбутню долю нашого короля, а опісля і на князя Московського» (тобто царя).

Авторитет української зовнішньої розвідки, створеної Богданом Хмельницьким, був такий великий, що їй іноді приписували й те, до чого вона не мала, як видається, прямого відношення. Тогочасний мемуарист Голінський подав сенсаційні відомості, нібито козацький гетьман, зваживши на неприхильність турецького султана Ібрагіма до української справи, звернувся безпосередньо до яничар, які за його намовою 8 червня 1648 року вчинили переворот. Так чи інакше, але, справді, зовнішня політика Високої Порти після яничарського заколоту зазнала разючих змін-Туреччина обіцяла Війську Запорозькому свою підтримку і всіляку допомогу. Цікаво, що під час цих подій у Стамбулі дійсно перебували українські посли, що й стало підставою для фантастичної версії про «козацьку інтригу». Сама ж можливість подібних тверджень свідчить про впевненість сучасників у всемогутності української розвідки, для якої не було нічого неможливого.

Готуючись до початку Визвольної війни, Богдан Хмельницький подбав про розширення сфери дій традиційної козацької розвідки. Ще до виступу із Запорозької Січі Хмельницький подбав про масовий збір розвідницьких даних, звертаючись у своїх закликах до народу зі словами: «А що довідаєтеся або почуєте від проїжджих про іноземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас».

Козацька розвідка широко використовувала метод «глибокого занурювання», тобто вмілого і тривалого конспірування в умовах ворожого оточення. Польська контррозвідка доповідала про козацьких лазутчиків: «Хмельницький послав їх у глиб Польщі, дав кожному по золотому і доручив вступати у військо чи стати до праці. Коли шляхта піде в Україну, то вони мали розгортати свої дії».

Для того, щоб уникнути підозри, козацькі розвідники часто змінювали свою зовнішність, переодягалися жебраками, ремісниками, крамарями, шляхтичами, кобзарями, лірниками. На останніх польська варта влаштовувала справжні лови, знаючи традиційно міцні зв'язки народних співців із Запорожжям. Польський письменник, описуючи ті давні події, зауважує: «...безліч дідів-лірників з'явилися по всіх містах і селах, і траплялися поміж них

люди чужі, нікому невідомі, про яких подейкували, що вони діди неправдиві. Тиняючись, повсюди, вони таємничо провіщали, що день суду і гніву Божого гряде незабаром». Крім того, сучасники відзначали, що по всій Україні православні ченці й черниці «випитуючи, ходять із листами».

У 1651 році польські власті заарештували у самій Варшаві трьох українських розвідників, двоє з яких були запорожцями, а старший над ними вдало видавав себе за католицького ксьондза. За три роки ця розвідувальна група з успіхом дійшла до самого серця Польщі.

Для того, щоб можна було безпомилково розпізнати один одного на чужині, розвідники випалювали розпеченим залізом на зап’ясті лівої руки певні таємні знаки -гасла.

Відомості про стан ворожого війська допомагали збирати люди різного віку і стану. У Львові було затримано двох жінок-розвідниць, одна з яких за дорученням полковника Максима .Кривоноса ходила у розвідку аж до Кракова. А напередодні битви під Берестечком польська шляхта схопила і порубала шаблями якусь стару жінку, запідозривши її у шпигунстві і чародійстві.

Як добре працювала розвідка Хмельницького, долаючи усі перешкоди, видно з того, що одного українського розвідника випадково викрили у львівському костьолі під час обрання князя Яреми Вишневецького командуючим шляхетського війська.

Іноді козаки вдавалися до неймовірних за своєю відчайдушністю та молодечою зухвалістю вчинків. Якось загін полковника Данила Нечая, перевбравшись в одяг прикордонної волоської варти, здійснив сміливий рейд по Волощині, побувавши навіть у столиці Молдови - Яссах, зібравши усі потрібні відомості (певно, що козаки і мову чужу добре знали) і, так і не впізнанні, загін з успіхом повернувся до своїх.

Чимало українських розвідників діяли і на терені Московського царства. 8 грудня 1650 року бєлгородський воєвода князь Рєпнін бідкався царю, що «от лазутчиков, государ, нам, холопєм твоїми, убереться нельзе, что литовские люди (українці) єздят по городам и по уездам беспрестани».

Козацька розвідка робила, здавалося, неможливе, люди Хмельницького перебували навіть біля королівського трону, знаходились в найближчому оточенні сенаторів і коронних гетьманів...

У червні 1651 року польські гусари захопили у полон татарського мурзу, який розповів, що «чув про одну високопоставлену особу, ім'я котрої ніколи не називають і котра перебуває при королі і коронних гетьманах; радами цієї особи Хмельницький керується в усьому, без них він нічого не розпочинає».

На основі донесень розвідників у Генеральній канцелярії Війська Запорозького складалися майже стенографічні звіти сеймових обговорень і навіть таємної королівської ради, до якої була допущена вкрай обмежена кількість особливо довірених осіб.

На бік Війська Запорозького в 1649 році, перейшов Юрій Немирич, особливо довірена особа польського короля. Яна Казимира. А 29 лютого 1650 року до козаків перекинувся особистий секретар київського воєводи Соболь, «чоловік вже немолодий, якому відомі справи і стан Речі Посполитої»:

Водночас із ним до українських борців за волю перейшов і литвин Ярмолич. «І багато шкодив нам, бо ми не стереглися його на наших нарадах», - нарікали польські посли, що прибули на переговори до Хмельницького.

З оточення сенатора і воєводи Адама Киселя до козаків надходили надзвичайно важливі відомості. Тільки у 1653 році, після смерті сенатора, коли його духовний отець і найбільш довірена особа чернець Петроній Ласко відкрито перейшов на бік козаків, поляки нарешті збагнули, ким був той таємничий розвідник, що протягом шести років передавав Хмельницькому цінну інформацію.

Працював на українську розвідку і православний купець із Вільна Данило Пухловський, котрий «служив» рефендарію Ф. Ісайському, що був другою посадовою особою після великих королівських секретарів і доповідав про різні справи королю і канцлерам. При дворі молдавського господаря Василя Лупула багато років успішно діяв на користь Війська Запорозького Астаматій, грек за походженням, який посідав високе придворне звання постельничого. Таким чином, усі плани і задуми Лупула, його секретне листування з турецьким султаном та його візирами і з польським королем та державцями Польщі і Литви дуже, швидко ставали відомими українському гетьману. Після смерті у 1653 році Василя Лупула Астаматій перейшов до табору козаків, серед яких став відомий під іменем Остафія Остаматенка. Певно, великими мали бути послуги, надані Астаматієм, якщо Хмельницький довірив йому важливу посаду в Українській козацькій державі, призначивши екзактором, тобто головним збирачем прикордонних мит. Пізніше ім'я Остафія Остаматенка надибуємо поміж українських дипломатів ... Богдан Хмельницький мав усі підстави для кпинів над польським послом, коли у серпні 1650 року говорив йому зі сміхом: «А з чим ти приїхав пане старосто, і що мені доручив передати пан воєвода, я все це знаю з Мултян і з Варшави».

Після приєднання у 1654 р. Лівобережної України до Московського царства на Україну прийшли російські війська, які стали гарнізонами в містах,Миргороді, Полтаві, Ромнах, Опішні та в інших. Ратники московських полків вчиняли крадіжки, вимагательство грабунки, не платили за товари на ринках. Жителі зверталися до місцевої влади зі скаргами, але воно не мало ніякого впливу на поведінку російських вояків. Такі скарги доходили і до гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького. Гетьман відреагував на ці звернення і розпочав розшук, але, переконавшись, що злочини вчинили російські військові люди, які йому не підпорядковані, зрозумів, що він не може вжити до них заходів покарання. Тоді Брюховецький звернувся до московського царя з проханням провести розшук і вжити заходів відносно злочинних вчинків московських ратників.

На Україну в січні 1666 року прибув за дорученням Московського уряду Петро Ізмайлов - заступник Бєлгородського воєводи. Він розпочав розшук і особисто опитав усіх потерпілих від злочинів російських служивих людей. їх показання були записані, допитувались і свідки, були зібрані докази проти конкретних підозрюваних, встановлено їх місце перебування і знаходження награбованого майна.

Архівні історичні документи приводять цілий перелік злочинів, вчинених московськими ратниками і результати розслідування.

Московський полковник Тур в п'яному стані взяв штурмом замок в Г адячі і розграбив його із своїми людьми. По розпорядженню Ізмайлова Тур був арештований, проведено слідство, частина награбованого майна була повернута потерпілим.

Шинкар Шнуренко із Ромен скаржився, що два російські офіцери протягом двох днів гуляли у шинку і нічого не заплатили, хоч випили цілу бочку меду. За результатами розшуку винні були встановлені. Ними виявились поручик Телікарт і прапорщик Сафламі. Вони були пред'явлені для впізнання шинкарю і той їх впізнав. Після допиту Телікарт і Сафламі признались у вчиненому. Ізмайлов зобов'язав їх негайно розрахуватись, що і було зроблено.

В Гадячі була вчинена крадіжка грошей із помешкання міщанина Трегуба. Злодії забрали 500 злотих срібними і мідними монетами, одяг і скатерті. Ізмайлов допитав Трегуба про прикмети вкрадених речей, про тих, кого він може підозрювати. Але його показання розшуку не допомогли. Були також допитані ратники, які несли дозорну службу в караулі, але крадіжка так і залишилась нерозкритою.

В Ромнах донський козак Кіндрат Білий із товаришами забрав у місцевих жителів чоботи. При обшуку у Білого було знайдено 5 пар чобіт, які були повернуті потерпілим.

В Ромнах також було пограбовано садибу Животовського. Розшуком було встановлено, що пограбування вчинено прапорщиком Шпиголем і його товаришами по службі, всі були арештовані, у них було вилучено крадене майно. Потерпілому відшкодовано збитки.

В Гадячі із дому місцевого жителя Іванова невідомими особами була вчинена крадіжка одягу і інших речей. І хоч пройшло кілька місяців, Ізмайлов прибув на місце події і став проводити розшук. Підозри впали на ратника Дементьєва. Після допиту віч-на-віч з потерпілим, Дементьєв був підданий тортурам і признався, що крадіжку через вікно вчинив за допомогою металевого крюка.

Майже півроку Ізмайлов проводив розшукову діяльність на Лівобережній Україні за скаргами місцевих жителів. З усіх звернень він не розслідував тільки одне - про крадіжку в Гадячі із магазину Шинкаренка.

Функції попереднього розслідування злочинів в часи Гетьманщини (16481764 pp.), розшукової діяльності, охорони громадського порядку були покладені на осіб, які мали певну державну владу, тобто виконували адміністративні, виконавські, судові, в тому числі поліцейські функції.

Навіть гетьман приймав участь у розслідуванні окремих злочинів, наприклад таких, як державний заколот Худолія. Полковники на території полків, сотники на території сотень, особисто відповідали за підтримання громадського порядку, розшук злочинців та безпеку. На практиці злочини документувалися та готувалися до судового розгляду канцеляристами полкових та сотенних управ. Особливо багато подібних матеріалів відклалося у фондах Гетьманської військової канцелярії за часів К. Розумовського.

Так, миргородський полковник у 1746 р. особисто звертався до коша Війська Запорізького з приводу запитання коша щодо обвинувачення ханом Селім-Гіреєм семи запорожців у пограбуванні в степу кримського купця, які на допиті у Миргороді не визнали себе винними. Зберігся лист київського генерал- губернатора до гетьмана К. Розумовського про відправку гайдамаків у Глухів разом з постановою оберкоменданта Києва про повернення польському шляхтичу речей, захоплених гайдамаками. Вочевидь подальше розслідування було в прерогативі канцелярії гетьмана. Разом цей випадок свідчить про незалежність українського судочинства від російської юрисдикції в середині XVIII ст.

У великих привілейованих містах влада належала магістратом. У дрібних привілейованих містах правили отамани з виборними від міського населення. В архівах зберігається донесення до військової канцелярії глухівського сотника Дем'яна Туринського, із змісту якого видно існування в Глухові посади поліцмейстера, зайнятої городовим отаманом Іваном Ульяновим, перелік вимог до поліцейської служби та розподілення обов'язків по їх виконанню міським населенням. Це свідчить про те, що поступово поліцейська справа набувала (з 1757 р.) загальноросійського характеру.

Задовго до возз'єднання Лівобережної України з Росією (1654 р.) тут склались свої системи управління і судоустрою із козацьких, міських і сільських судів. Обидві ці системи були настільки злиті між собою, що в судах різного рівня головували відповідні голови адміністрації, включаючи і самого гетьмана. Слід мати на увазі, що виконання найбільш важливих завдань внутрішньої і зовнішньої безпеки при Гетьманщині забезпечувалось використанням військових підрозділів, які мали досить чітку розбудову по централізованому принципу: сотня-полк - «Військо Запорізьке». Як у «статтях» 1654 p., так і пізніше при підтвердженні повноважень кожного новообраного гетьмана включно до ліквідації гетьманства і розподілу всієї території на три губернії у 1781 p., в царських указах і маніфестах неодмінно підтверджувались права України на автономію державного управління і власну систему судочинства. Більш того, з 1728 по 1743 рік була проведена велика робота по кодифікації усіх діючих правових актів, які були зведені до збірки, виданої у Глухові в 1743 р. під загальною назвою «Права, по яким судиться малоросійський народ».

Як відмічає сучасний дослідник цього пам'ятника української правової думки В. А. Дядиченко, він був складений на основі судової практики того часу і «був одним із найбільш досконалих юридичних збірників XVIII століття».

Із змісту зібраних там наказів і розпоряджень, а також із матеріалів судових справ того часу складається система виконання поліцейських функцій органами вищого і місцевого управління. Зокрема, при відсутності поліцейського апарату, вони виконувались або безпосередньо судами, або особами, спеціально уповноваженими для конкретних випадків. При загальному розподілі адміністративних і судових функцій, не були визначені повноваження суду щодо проведення попереднього слідства і судового розгляду справи, і те і друге проводилось якщо не одними і тими ж особами, то з їх особистою участю, включаючи і катування, як звичайний атрибут судочинства того часу. Це було властиво для всієї системи судоустрою - від гетьмана, генеральної старшини, полкового суду до сотенної і сільської адміністрації, главами якої і очолювались відповідні суди. Із матеріалів судових справ XVH-XVHI ст. видно використання багатьох прийомів розслідування і судового розгляду, витоки яких ідуть ще від «Руської правди», а також використання термінології давньоруського права.

Такими були прийоми розкриття злочинів як «гоніння сліда» і його більш пізніший варіант «шляхування коней»; оголошення про розшук злочинців із закликом до властей про допомогу, яке в «Руській правді» називалось «закличем», а в Україні - «обволанням» від слова «волати», тобто кричати. «Обволання» робилось різними способами, в тому числі і шляхом неодноразових оголошень на ярмарках та в інших людних місцях у присутності осавула або ж ним самим. Досить часто в матеріалах судових справ згадується про проведення «трусу» з метою виявлення викрадених речей або розшуку підозрюваного у злочині і результатів таких слідчих дій. Розкриття інших поширених злочинів (крадіжки, зґвалтування, образи тощо), як правило, розпочиналось з опитування свідків, огляд речових доказів, огляду місця скоєння злочинів. По справам про зґвалтування, як експерти чи спеціалісти (по сучасній термінології), запрошувались старші жінки. В обов'язок місцевої влади входило забезпечення явки до суду свідків, потерпілого, підозрюваного.

Поліцейські функції забезпечення встановлених порядків в феодальних маєтках українських і польських магнатів виконували управителі та наглядачі, а кінцеве рішення про покарання приймав сам пан, який також: займав, як правило, високе місце в адміністративній ієрархії. Автономність управління, в тому числі і при виконанні поліцейських функцій і акцій, зберігалась в Україні до 1783 p., коли на її територію була розповсюджена дія загально,російського законодавства, зокрема, Постанови для управління губерніями Всеросійської імперії від 7 листопада 1775 р. З цього часу на території України, що входила до складу Російської імперії, стало діяти російське законодавство.

У вересні 1695 р. був виданий царський указ, який дозволяв воєводам отримувати інформацію про злодіїв і розбійників всіма можливими засобами для їх своєчасного виявлення з метою попередження і розкриття злочинів. Цей нормативний акт прямо регламентував розшукову діяльність, яка з цього часу удосконалюється швидкими темпами, набуває ознак професіоналізму і самостійної функції державної влади.

В 1697 році в Москві створюється Преображенський приказ, відомство, яке стало спеціалізованим державним органом, що забезпечував організацію розшукової діяльності по злочинам, направленим проти царя, вищих посадових осіб царського правління, державних основ. Справи, по яким Преображенський приказ вів розшук і слідство, носили переважно політичний характер, але він займався і кримінальними справами.

Преображенський приказ широко використовував досвід опричнини Івана Грозного і Розбійного приказу, який був створений ще в 1539 році саме для боротьби з кримінальними злочинами, але займався і політичними справами.

Преображенський приказ займався інформаційно-розшуковою діяльністю, використовуючи як тайних інформаторів, так і офіційних чиновників, спеціальністю яких була суто розшукова діяльність.

В розшуковій діяльності широко використовувались доноси про задумані, підготовлювані і скоєні злочини. Одним із методів розшукової роботи були катування, допити віч-на-віч і інше. Свідоцтва, або визнання своєї вини на допиті осіб, до яких застосовувалися катування, вважалися доказами і покладалися в основу звинувачення.

У Києві, який був включений до складу Російського царства, в 1699 році була створена військова поліція, яка несла патрульну службу, здійснювала нагляд за приїжджаючими до міста, вела розшук злочинців. Поліція нараховувала дві сотні стрільців, яких очолювали сотники. Київ був єдиним містом на Правобережній Україні, яке відійшло до складу Російського царства. В ньому були сильні-впливи недавнього володарювання Речі Посполитої. Одним із завдань поліції було переслідування прибічників польської орієнтації і «підозрілих скопищ», які розоряли край.

В другій половині XVII ст. на всій території тодішньої України поряд з традиційними формами забезпечення правопорядку, які склалися в період Г етьманщини, поширюється і судово-розшукова система російського уряду.

Свої особливості мала розшукова діяльність на землях України, що знаходилась під польською владою. До 1647-1648 pp. у воєводствах, повітах, коштелянствах та староствах ці функції виконували воєвода та його помічник (підвоєвода), генеральний возний повітового (земського) суду з помічниками, каштелян керуючий королівської фортеці та її округи, каштелярії, королівський староста та його помічник (підстароста). Воєводам та королівським старостам адресовані численні звернення сеймів та указів щодо розшуку, затримання, ув'язнення та покарання втікачів, злодіїв, порушників кордонів держави.1

Найчастіше в численних описових актах книг згадується возний повітового (земського) або градського суду - особа, яка безпосередньо виїздила до місця пригоди, робила його огляд, опитувала свідків, розшукувала злочинців або втікачів-селян, документувала нанесення пошкоджень потерпілому або псування його майна.[4] [5]

В містах магдебургського права поліцейські функції виконував війт - голова лави (судового органу магістрату), який був головною посадовою особою в забезпеченні правоохоронної діяльності в місті, «нічним» бурмістром - начальником міської варти, що слідкував за дотриманням громадського порядку, вимог протипожежної безпеки та додержанням правил торгівлі. У Львові нічна варта, що охороняла місто в нічний час, діяла уже в 1507 р.[6]

Попереднє слідство по злочинам вів інстігатор - службова особа допоміжного апарату магістрату, він же виступав у лаві (суді) як позивач. При суді був і кат, посада якого була офіційною. В його обов'язки входило катування обвинувачених на допитах. В маєтках поліцейські функції виконувалися їх володарями (князями, шляхтичами), різними управителями та наглядачами, в королівських маєтках - намісниками. В селах (містечках) поліцейські функції виконували громадські старости. Крім того, існували так звані сеймові комісари, яким давали тимчасові доручення щодо розслідування злочинів і розшуку злочинців у надзвичайних обставинах.

Розвинута система охорони громадського порядку і розшуку склалась на Запорізькій Січі. Представники козацької старшини наділялись додатковими повноваженнями поліцейського характеру. Так, довбиш Війська Запорозького (відповідаючий за військові літаври, котрими скликалися козаки на Раду та інші зібрання на Січі) вів також розшук так званих харцизяк-гультяїв, гайдамаків, які грабували купецькі каравани. Для цього йому придавалися відповідні козацькі команди. Був на Січі охоронець і наглядач за мірами і вагами, які служили еталоном для купців - кантаржій. Він збирав прибутки на користь війська з товарів, що ввозилися на Січ.

Попереднє слідство доручалося вести або осавулам, або спільно військовому довбишу та полковникам паланок, на території яких скоївся злочин. На допитах у пушкарні, яка служила в'язницею, був присутній пушкар Війська.

Кош видавав також накази щодо охорони лісів, про заборону випалювати вугілля і нищити ліси: «Щоб защадевши леса... можно было й попереды чем корыстоватись)...»

Відомо також, що відряджались особливі козацькі команди для охорони байраків від знищення їх російськими військовими. Існувала і річкова охорона на човнах запорозьких, або дубах. Була спеціальна охорона й на перевозі у Кодаку, якою відав шараф. Пристав на кримських соляних озерах видавав дозволи козакам на забезпечення сіллю.

Про високий розвиток поліцейських функцій у Запорізькій Січі свідчить те, що кіш видавав козакам, які виїздили за кордони Січі, паспорти. Відомий паспорт коша Війська Запорозького від 2 травня 1741 р... що був виданий Василю Звіру на право поїздки для продажу риби в містах Лівобережної України: «Сего явитель, Василь Звир, з работником..., козак куреня Дядковского двома возами при статку коней за ведомом нашим кошовским в малоросийские городы для продажи рибу отвозит. За которого давши знать всих властей належите просим хотеть ему певную подавать виру й свободный показуйте туда й обратно пропуск, понеже бо они с татарами нигды не сообщалися. Чего ради во вернисть. с подписанием имени нашого кошовского, дан ему сей паспорт з благополучного места. З Коша, майя 2, 1741 году.

Вашим Панским Милоетям всего добра приятель Семен Иеремиевич, атаман кошовий войска Запорожского Низового з товариством.

Місце печатки Війська Запорозького Низового».1

Характерно і те, іцо потерпілі, які мали тілесні ушкодження, підлягали обслідуванню на наявність побоїв. В архівах коша є акт обслідування потерпілого Івана Г араджі у Новому Кодаку.[7] [8]

Першим нормативним актом, яким створювались поліцейські органи в Росії, були «Пункты, данные С-Петербургскому Генерал-Полицмейстеру» від 25 травня 1718 р. Петро І на західний зразок надавав поліції досить широкі повноваження. Цей документ на Україну впливу не мав, оскільки в цей час українські землі ще зберігали, хоч і обмежену, юридичну автономність. Але підвалини, закладені ним в організацію поліції, були використані в Статуті благочиння 1782 p., який вносив ряд змін в поліцейські структури в містах, де створювались управи благочиння. В губернських містах вони очолювались поліцмейстерами, в інших містах - городовими. Передбачалась ціла ієрархія поліцейських чинів: рядові поліцейські-будочники, квартальні наглядачі, пристави, ратман. Ця система існувала аж до реформи 60-х pp. XIX ст. і була поширена й на Україну, основна територія якої тоді входила до складу Російської імперії.

У 1772 р. Східна Галичина була приєднана до складу Австрійської монархії Габсбургів, як королівство Галичини і Володомерії, у зв'язку з чим відбулась заміна польського законодавства на австрійське. Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1768 р. був розповсюджений і на територію західноукраїнських земель. У 1796 р. було введено в дію західноукраїнський кримінальний кодекс, який був відносно прогресивним на ті часи, пом'якшував покарання, передбачав правовий захист, розгляд справ тільки в судах. Судочинство здійснювали, як правило, поміщики - судді, але вони мали складати спеціальні іспити на право здійснення судової влади. Якщо ж хто не складав іспиту, то мав на свої кошти утримувати особливого суддю. В розгляді справ в судах мали право приймати участь і адвокати, але їх було мало, і їхні послуги коштували дорого. Розшукові функції виконували військові начальники, старости і начальники повітів. Адміністрація місцевих територіальних одиниць підпорядковувалась Міністерству внутрішніх справ, представники якого призначались королем з вищої аристократії.

<< | >>
Источник: Бандурка О. М.. Теорія і практика оперативно-розшукової діяльності: монографія / О. М. Бандурка. - Харків : Золота миля,2012. - 620 с.. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.3. Розшукова діяльність на території України в XIV- XVIII ст.:

  1. §4 Комерційна діяльність у міжнародних повітряних сполученнях
  2. Нормотворча діяльність органів влади Автономної Республіки Крим як особлива форма реалізації їх компетенції
  3. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
  4. Лекція 20 Розшукова діяльність слідчого
  5. ТЕМА 5. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ПІДРОЗДІЛІВ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ
  6. Права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  7. Обов’язки підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  8. Взаємодія підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  9. 9.1. Судовий та відомчий контроль за оперативно-розшуковою діяльністю
  10. 1.1. Розшукова діяльність античних часів
  11. 1.2. Розшукова діяльність в Київській Русі
  12. 1.3. Розшукова діяльність на території України в XIV- XVIII ст.
  13. 1.5. Охорона громадського порядку та розшукова діяльність на території України в 1917-1919 pp.
  14. 1.6. Оперативно-розшукова діяльність в Українській Радянській Соціалістичній Республіці
  15. Виконання запитів міжнародних правоохоронних організацій та правоохоронних органів інших держав
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -