§ 1. Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР

Напередодні Другої світової війни західноукраїнські землі перебували у складі Польщі, Румунії та Чехословач- чини. Правовий статус цих українських територій був різ­ний. Характерні для польського ставлення до українців на­сильницька асиміляція, репресивні акції, національне гноб­лення тощо були в пом'якшеному вигляді властиві для вну­трішньої політики Чехословаччини і в жорсткішій формі виявилися в Румунії.

Західноукраїнські землі перебували у сфері геополіти- чних інтересів різних, насамперед великих держав, які напе­редодні війни намагалися «розіграти українську карту».

Коли внаслідок Мюнхенського пакту 1938 р. значно погіршилося міжнародне і внутрішнє становище Чехосло­ваччини, її уряд 8 жовтня 1938 р. змушений був надати тери­торіально-національну автономію Підкарпатській Русі. Було створено уряд автономії на чолі з А. Бродієм, якого не­вдовзі змінив новий уряд на чолі з А. Волошиним. Політико- правовий статус автономії визначив конституційний закон від 22 жовтня 1938 р., згідно з яким краєм мав керувати ок­ремий автономний уряд, а законодавчу владу здійснювати обраний сойм.

Але на цей час південна частина автономії була захоп-

лена угорськими військами. Рішенням Віденського арбіт­ражу від 2 листопада 1938 р., на якому арбітрами були Німе­ччина та Італія, 12,1 % території краю з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове відійшли до Угорщини. Столицю авто­номії було перенесено із Ужгорода до Хуста.

У цих умовах уряд автономії змушений був інтенсивно формувати військову організацію — Карпатську Січ, яка не­вдовзі налічувала близько 5 тис. бійців і стала основою вла­сного війська. Будівництво національно-територіальної ав­тономії передбачало здійснення українізації краю, переду­сім органів адміністрації, системи освіти, видавничої справи.

12 лютого 1939 р. за участі 92,5 % населення відбулися вибори до сойму Карпатської України, під час яких шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування було об­рано 32 послів сойму. Але в ніч із 13 на 14 березня 1939 р. в умовах фактичного розпаду Чехословаччини за підтримки Німеччини розпочалася окупація краю угорськими війсь­ками. Із перших годин агресії частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з удесятеро переважаючим угорським військом. Увечері 14 березня А. Волошин від імені уряду ав­тономії проголосив незалежність Карпатської України. Це рішення підтвердила перша сесія сойму, яка розпочала ро­боту 15 березня 1939 р. Було ухвалено закон, яким Карпат­ська Україна проголошувалася незалежною республікою. Президентом республіки сойм обрав А. Волошина. Держав­ною проголошувалася українська мова. Державним гімном — пісня «Ще не вмерла України», кольорами державного прапора — синій та жовтий. Сойм уповноважив уряд за зго­дою Президента республіки видавати розпорядження, які мали силу закону. Проте, такі розпорядження повинні були розглядатися на найближчому засіданні сойму, інакше вони втрачали обов'язкову силу.

Переважаючим угорським військам вдалося до 18 бе­резня 1939 р. захопити більшу частину території краю, зни­щивши понад 3 тис. захисників, які чинили мужній опір. Ор­гани влади Карпатської України змушені були емігрувати за кордон.

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. із на­паду фашистської Німеччини на Польщу, до якої входили анексовані за згодою Антанти і США західноукраїнські зе­млі, що становили 35 % території і 30 % населення польської держави.

17 вересня 1939р, коли німецькі війська підходили до Бреста й Львова, збройні сили СРСР перейшли кордон, щоб, як пояснювала радянська пропаганда, «подати руку до­помоги своїм братам — українцям і білорусам». Упродовж 12 днів, не зустрівши опору, радянські війська зайняли терито­рію Західної Волині і Східної Галичини.

Населення Західної України, яке упродовж століть бо­ролося проти національного й соціального поневолення, із задоволенням сприйняло визволення з-під польської влади. Ще до приходу радянських військ у містах і селах створюва­лися ревкоми, які роззброювали поліцію й жандармерію і брали на себе владні функції. Пізніше, за підтримки політо- рганів Червоної Армії, на їх основі були обрані тимчасові уп­равління міст і повітів та селянські комітети. Військова Рада Українського фронту утворила обласні тимчасові уп­равління у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку для кері­вництва місцевими органами народної влади, а також комі­тет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України.

У засобах масової інформації було опубліковане Поло­ження про вибори до Українських Народних Зборів Західної України. Згідно з ним вибори проводилися «на основі зага­льного, рівного, прямого виборчого права при таємному го­

лосуванні». Насправді за радянською схемою виборів «гро­мадяни, що досягли 18 років, незалежно від расової та наці­ональної приналежності, віросповідання, статі, освітнього й майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо» голосували за наперед ухвалений список кандидатів. 22 жовтня 1939 р. до складу Зборів у 1495 виборчих округах було обрано 1484 депутати, в 11 округах кандидати в депутати не отримали необхідної кількості голосів і не були обрані.

26 — 28 жовтня 1939 р. відбулося засідання Народних Зборів Західної України.

Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР із проханням «прийняти Західну Ук­раїну до складу СРСР, включити Західну Україну до складу УРСР і тим з'єднати український народ у єдиній державі». Це прохання 1 листопада 1939 р. було задоволено Верхов­ною Радою СРСР і відповідно — 15 листопада 1939 р. Верхо­вною Радою УРСР. У грудні 1939 р. було створено Волин­ську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР, а наприкінці січня — на початку лютого 1940 р. — 202 сільських та 4 міських (у Львові) райони.

Процес формування представницьких органів влади завершився проведенням виборів до місцевих Рад у грудні 1940 р. Відповідно до наказу Наркомюсту УРСР від 26 гру­дня 1939 р. розпочалася робота обласних управлінь юстиції, обласних і народних судів у західних областях.

Розподіл сфер впливу, спричинений Другою світовою війною, відбувся і в Північній Буковині. Спираючись на тає­мну домовленість із Німеччиною, 27 червня 1940 р. СРСР ультимативно запропонував Румунії звільнити Бессарабію та Північну Буковину. 28 червня 1940 р. Червона Армія пе­рейшла кордон і, не зустрівши опору, 30 червня 1940 р. пов­ністю зайняла ці території.

За підтримки політорганів владу тимчасово взяли но- востворені робітничі і селянські комітети, а потім — ново­обрані місцеві Ради.2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР, задовольнивши прохання «делегації трудящих» Бессарабії та Північної Буковини, ухвалила Закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». 7 сер­пня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська обла­сті, а замість повітів і волостей — райони.

Деякі економічні та соціальні перетворення принесли західним українцям певні поліпшення. Були націоналізо­вані промислові й торговельні підприємства, що раніше ко­нтролювалися переважно не українцями. Популярності ра­дянській владі надала експропріація польських та румунсь­ких землевласників та обіцянка перерозподілити між селя­нами їхні землі.

Багато було зроблено для українізації та зміцнення освітніх закладів. Якщо 1925 року налічувалося 1055 україн­ських початкових шкіл, а до вересня 1939 р. лишилося 139, то на середину 1940 р. їх було відкрито близько 6 тисяч. По­лонізація вищої освіти спричинила те, що до вересня 1939 р. серед майже 50 тис. студентів, які навчалися у ВНЗ Польщі, українці становили лише 3 %. Відтепер українська мова стала мовою викладання у західноукраїнських ВНЗ. Ши­роко відкрив двері для українських студентів і професорів перейменований на честь Івана Франка Львівський універ­ситет. Значно поліпшилось медичне обслуговування насе­лення, яке тепер здійснювалося безкоштовно. Малозапезпе- ченим безкоштовно надавалося житло.

Водночас чим більше утверджувалася радянська сис­тема, тим сильніше відбувалася демонтація створеної захі­дними українцями політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури. На керівні посади в місцевих органах влади, судових та правоохоронних органах призна­чалися кадри, відряджені зі східних областей. Застосовуючи «пролетарські» адміністративно-командні методи роботи,

вони нехтували місцевими звичаями й традиціями. Щопра­вда, до роботи в апараті органів місцевого управління, в осві­тніх та культурних установах залучалися й представники місцевого населення, зокрема, інтелігенції, але вони були жорстко контрольовані режимом. Було заборонено всі укра­їнські політичні партії. Припинило свою діяльність товари­ство «Просвіта». Українських політичних лідерів було заа­рештовано, понад 20 тис. активістів національного руху встигли утекти до окупованої німцями Польщі.

Націоналізація великих підприємств зачепила й дрі­бні підприємства, ремісничі майстерні, кустарів. У 1940 р., за зразком Східної України, розпочалася форсована колек­тивізація, яка остаточно відвернула селян від нового ре­жиму. Широка антирелігійна пропаганда супроводжува­лася конфіскацією церковних земель, забороною викла­дання релігії у школі, встановленням високих податків за використання церков. Навесні 1940 р. репресії набули небу­валого масштабу. Широко застосовувалася депортація — примусове виселення до Сибіру й Казахстану польських, ук­раїнських та єврейських підприємців, землевласників, слу­жбовців колишнього держапарату, колишніх офіцерів, дія­чів науки, культури й мистецтва, священиків, навіть коли­шніх членів Компартії Західної України. За 1939 — 1941 рр. було репресовано близько 10 %населення Західної України.

Проте приєднання до УРСР споконвічних українських земель Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буко­вини та частини Бессарабії було важливою подією на шляху соборності України.