Судові органи Франції

Також рішуче, як і США, зі старою системою правосуддя, котра характеризувалося громіздкістю, заплутаною юрисдикцією, становістю правозастосування і крайньою невпорядкованістю законодавства, вчинила і Франція.

Суди кримінальної і цивільної юрисдикції

Органами цивільної юстиції були: 1) мировий суддя в кантоні або в міському кварталі, котрий розглядав невеликі за сумою позови; 2) повітові трибунали, що розглядали більш значні позови, а також спори про нерухомість і апеляцію на рішення мирових суддів; 3) Касаційний трибунал, який мав право скасовувати рішення низових судів, передаючи їх назад на повторний розгляд. Усі судді були виборними (на різні терміни — від 2 до 6 років), для суддів другої інстанції і Касаційного суду передбачався суддівський досвід.

Органами кримінальної юстиції були: 1) трибунал муніципальної поліції у громаді, в якому три виборних судді встановлювали факт правопорушення; 2) трибунал виправної поліції в кантоні, де розбиралися провини громадян невеликої «серйозності» відповідно за спеціальними кодексами; 3) кримінальний трибунал у департаменті, в котрому три виборних судді розбирали основну масу кримінальних справ; 4) Вищий національний суд, який складався з суддів Касаційного трибуналу й особливих присяжних. У ньому розбиралися справи проти вищих посадових осіб, злочини проти безпеки держави чи особливо тяжкі обвинувачення.

Однак створена в роки революції система юстиції виявилася недосконалою, що виявлялося у, здавалося б, найбільш прогресивному принципі виборності суддів.

Після прийняття Конституції 1795 р. судові установи були дещо змінені. Зі скасуванням окружного (повітового) адміністративного розподілу ліквідувалися повітові трибунали і трибунали виправної поліції. До основних — департаментських трибуналів стали обирати по 20 суддів, котрі поділялися по секціях. Уводилося право оскаржувати вироки й рішення у трибуналі сусіднього департаменту, а не у вищому суді. Зникла й комунальна поліція з кримінальних справ, а мировий суддя став розглядати і карні, і цивільні справи малої значимості (з них покарання не перевищували невеликих штрафів або 3-х днів в’язниці). Нарешті, Касаційний трибунал став вищим судовим органом, поділившись на секції (кримінальних справ, перегляду цивільних вироків, власних судових розслідувань). Виборність суддів також змінилася. Кримінальний кодекс 1795 р. увів у судочинство сувору законність і формальність дій.

Остаточне становлення нової юстиції припало на епоху Консульства та Імперії і було взаємопов’ язане з загальною політикою Наполеона в напрямку твердої централізації й упорядкування всіх сфер державної діяльності.

Нова організація юстиції ґрунтувалася на Конституції 1799 р., відповідно до котрої судді ставилися в залежність від влади Першого консула, що і було закріплено в Законі від 18 березня 1801 р. Поверталася суворо ієрархічна організація юстиції: нижчі суди і вищі, апеляційні. Обмежувалася незалежність суддів: замість виборності уводилося їх призначення верховною владою, а також дисциплінарна відповідальність суддів. За Конституцією 1799 р. (ст.41), суддів усіх судів, крім особливих, комерційних і касаційних, призначав Перший консул. Відповідно до постанови Сенату (1803 р.), встановлювалося підпорядкування всіх судів канцлерові (він мав титул Великого Судді й був одночасно головою Касаційного суду); його адміністративному контролю підлягали також адвокати та прокурори.

Цивільна і кримінальна юстиція розподілялися по особливих інститутах, зіштовхуючись тільки на рівні громад. Судочинство в них також підкорялося різним правилам.

Нижчу інстанцію юстиції представляв одноосібний мировий суддя. Його призначав на 10 років глава держави. Його юрисдикції підлягали незначні цивільні справи (з ці- ною позову до 500 франків, крім справ про нерухомість тощо), а також первинні поліцейські та слідчі дії. Більш значні справи підлягали розглядові в окружних трибуналах (вони замінили собою повітові й департаментські суди, що існували за Конституцією 1795 р.). Трибунал складався за кількістю від 3 до 10 суддів, а також спеціальних служителів і секретарів. При ньому був і громадський обвинувач (прокурор). Компетенція окружного трибуналу була змішаною: він розглядав як цивільні (основну масу справ і апеляції на рішення мирових суддів), так і кримінальні (вироки з малозначних справ, апеляції на рішення мирових суддів) справи.

Далі система цивільних і кримінальних судів розділялася. Для цивільної юрисдикції існували апеляційні суди (палати) у складі від 12 до 31 судді (усього таких судів у країні було 27, з 1810 р. — 34), що займалися тільки переглядом рішень нижчих інстанцій. Для кримінальної — департаментські трибунали (палати) у складі голови і двох суддів (обиралися із суддів апеляційних судів), які розглядали основну масу кримінальних справ за участю присяжних засідателів. З 1810 р., відповідно до Кодексу кримінального процесу 1808 р., палати замінялися судами ассизів.

Єдиним вищим органом для кримінальної і цивільної юстиції був Касаційний суд (з декількох секцій, з 1826 р. — камер). Цей суд не приймав рішень по суті справи, а тільки скасовував їх у разі порушення порядку розгляду чи законодавства й відсилав на повторний розгляд у нижчий суд.

Існували й суди виключної юрисдикції. Найважливішим з таких судів був Верховний імператорський суд, де розглядалися злочини посадових осіб, знаті, посадові злочини префектів, а також обвинувачені у змовах і державній зраді. У 1801 р. був створений особливий польовий суд, де розглядалися здебільшого справи військових та деякі сумнівні справи. Склад суду визначався главою держави з професійних суддів, а також офіцерів і громадян. У 1830 р. ці суди були ліквідовані. Особливу систему представляли військові суди — сухопутної армії і флотські.

Адміністративна юстиція

Однією з найважливіших історичних особливостей судової системи нової Франції стало раннє виникнення в ній окремої адміністративної юстиції — зі своєю юрисдикцією і процедурою. Можливість проконтролювати в судовому порядку й тим більше оскаржити рішення органів виконавчої влади (не верховної), чиновників і посадових осіб уже з XVIII ст. розглядалося у правовій і політичній думці як одна з гарантій належної правової й підзаконної діяльності інститутів управління. Особливо така можливість була важлива для гарантії цивільних прав. Реалізувати ці завдання можна було різними шляхами: наділити органи звичайної юстиції правами судового контролю управлінських рішень, як у Великобританії, або сформувати особливі адміністративні інститути нагляду.

У Франції пішли іншим шляхом: була створена абсолютно самостійна система органів адміністративної юстиції, автономних та відокремлених від звичайної юстиції. Законом від 1790 р. судам загальної юстиції заборонялося втручатися в діяльність органів управління. Це досить швидко створило основу для практично безконтрольної діяльності адміністрації — як на центральному, так і на місцевому рівнях. Для запобігання цього явища як перші інстанції адміністративної юстиції в 1800 р. були створені ради префектур, що складалися з 3—5 членів, котрі призначалися главою держави. У радах можна було оскаржити рішення про націоналізацію майна. Тут розбиралися скарги приватних осіб з оподатковування, спори державної адміністрації і підприємств громадських робіт.

У період Реставрації з’явився ще один орган, включений до системи адміністративної юстиції, — трибунал конфліктів. Особливе значення йому було надане в період Другої республіки: до складу трибуналу призначалися вищі судді республіки, головував міністр юстиції. Трибунал займався вирішенням спорів про підсудність і про протиріччя в юрисдикції різних установ та інститутів виконавчої влади. У 1852 р. трибунал був скасований, але в 1875 р. знову відновлений.

У період Першої імперії був створений спеціальний орган для розгляду скарг з оподатковування — Рахункова й контрольна палата (1807 р.)

Розвиток французької юстиції у ХХ столітті

Загальна та адміністративна юстиція, що сформувалися на початку XIX ст. у Франції, головним чином зберегли свої установи й принципи і в наступному столітті. Перетворення стосувалися тільки другорядних сторін діяльності судових органів і судочинства.

Система судів загальної юрисдикції у Франції дещо була реорганізована відповідно до Кодексу про судовий устрій у Франції, затвердженого Ордонансом від 16 березня 1978 р. з подальшими змінами та доповненнями. Вона має чітку трирівневу пірамідально-ієрархічну структуру: 1) трибунали і спеціалізовані суди — суди першої інстанції: 2) апеляційні суди; 3) Касаційний суд — верховна судова установа Франції в системі судів загальної юрисдикції. Усередині структурної організації кожного з названих рівнів є структурування за галузевою ознакою. Це досить виразно простежується в судах першої інстанції — трибуналах. Є також особливості в організації судів, котрі розглядають справи з цивільних і кримінальних питань.

Ще меншим змінам у ХХ ст. піддалася адміністративна юстиція у Франції.

Поєднуювальною ланкою між двома вищезазначеними системами є Суд (трибунал) у розв’язанні конфліктів, який продовжує діяти майже у своєму первісному вигляді. Иого завданням є розв’язування конфліктних ситуацій, що виникають між судами загальної та судами адміністративної юрисдикції при встановленні компетенції. Він побудований на паритетних началах з рівної кількості представників вищезазначених судів і фактично перебуває на вершині всієї піраміди французького правосуддя.

Принципово новим порівняно з попереднім періодом було створення згідно зі ст. 67—68 Конституції 1958 р. нової судової установи — Високої палати правосуддя, котра була покликана в певних ситуаціях здійснювати судочинство щодо певної категорії найвищих посадових осіб держави, в тому числі й президента Французької республіки. Вона проіснувала до 1993 року, коли була реформована у дві установи: Висока палата правосуддя, за якою залишалися повноваження щодо кримінальної відповідальності Президента Республіки, і Палата правосуддя Республіки — для здійснення повноважень кримінальної відповідальності членів уряду. Ці специфічні судові органи не пов’язані ні з судовою системою загальної юрисдикції, ні з системою адміністративної юстиції: вони створені як парламентські органи контролю, що виконують функцію на- глядового органу за виконавчою владою з боку представницького органу народу. Функції правосуддя вони виконують, коли виникає потреба, але ця потреба, зрозуміло, виникає не дужо часто.

4.4.