Розвиток права у російській Україні

перебувас під його опікою. Своєрідними рисами на Правобережжі характеризувався інститут опіки. Лише батько міг призначити опікунів у своєму заповіті.

Ha Лівобережній Україні (у Полтавській та Чернігівській губерніях), на відміну від Правобережжя, регулювання цивіпьно- правовнх відноснії здійснювалося за особливими правилами протягом усього XIX (за невеликими винятками) - початку XX ст. Основним джерелом таких норм, на думку дослідників (O. Kopo- сташов), був Литовський статут (його норми не були чинними в Росії та значно відрізнялися від положень загальноросійськогоза- конодавства). Особливі правові настанови на території колишньо! Гетьманщини (і це також є певним поясненням збереження цм норм, тому що саме Полтавська й Чернігівська губернії були колискою української державності, й самодержавство не могло не враховувати їхньої ментальності) були частиною загальноросійськогс законодавства і тією чи іншою мірою сприймались у коїггексті загальноімперських правових норм.

Особливий додаток до російських цивільних законів для ціс: території базувався на певних постановах українського цивільного права попередньої доби та царському указі від 4 березня 1843 p «Про введення в губерніях Чернігівській і Полтавській загальш про судочинство законів імперії». Згідно з цим указом, на територі: зазначених губерній дозволялося застосування тільки тих норм місцевого права, які були внесені до Зводу законів Російської імперії

Порівнюючи особливі для Полтавської та Чернігівської губерній положення Зводу законів Російської імперії із загальноімпер- ськими правовими нормами, дослідники (О.

У Полтавській та Чернігівській губерніях власникові Hadaeffl^f ся більше прав із розпорядження майном, ніж у Російській імпер в цілому. Згідно із загальноросіиськими правилами, розпорядження родовим майном мало певні обмеження: його не можна було дарувати чи заповідати нікому, крім найближчих родичів. Родовим уважалося майно: успадковане на законних підставах, яке дійшло від першого його набу вача, хоч би й за духовним заповітом, але до такого родича, який мав право успадковувати майно за законом; надійшло за купчими від родичів, котрим воно дісталося за спадком ізтого ж роду; всілякі будинки та інші споруди, побудовані на землі, що дісталась у спадок. У зазначених губерніях родовими вважалися тільки маєтки, що дійшли за правом законного спадкування, причому тільки в тому випадку, коли вони були успадковані відбатька чи матері або від родичів як із батьківської, так і з материнської сторони. Усі інші маєтки зараховувалися до набутих.

Водночас Лівобережна Україна (Полтавська й Чернігівська губернії) не знала повного застосування положення загальноімпер- ських законів про повну свободу кожного з подружжя у володінні, користуванні та розпорядженні їхнім особистим майном. Обмеження стосувалися дружини. Аналогічно до загальноімперських законів, посаг дружини вважався окремою її власністю, однак у зазначених губерніях він перебував у спільному володінні й користуванні подружжя.

A от право дарування у Полтавській та Чернігівській губерніях не обмежувалося; дозволялося будь-кому дарувати вільно своє майно в цілому або частинами, незалежно від того, родове воно чи набуте, рухоме чи нерухоме. Дарувати можна було, крім дітям і найближчим спадкоємцям, далеким родичам чи стороннім особам, на розсуд власника.

Правові норми, що діяли в Полтавській та Чернігівській губерніях, наділяли батька, порівняно з матір’ю, більшою повнотою прав Щодо власних дітей, і це виявилося, насамперед, в інституті опіки. За загальноімперськими правилами, якщо заповітом не було призначено опікунів, то опіка покладалася на батька або матір, що залишилися в живих. Інші ж родичі особливого права на опікунство не мали. Якщо не було опікунів ні за законом (батька чи матері), ні ³³ заповітом, то вони вибиралися й призначалися державними Ктановами. A в Полтавській та Чернігівській губерніях до опіки над неповнолітніми та дівицями, шо залишилися без батьків, якщо ^не було опікунів за заповітом, закликалися родичі. Гак, право призначати опікунів належало тільки батькові, а згідно із загально- Рпсійськими правилами це право мали обоє з батьків. Перевага ^Прав батька над правами матері проявлялася, згідно з особливими

визнавалися остаточними, коли вони не були оскаржені впродовж десяти років од моменту досягнення малолітніми спадкоємцями повноліття Старші ж брати не вправі були продати, заставити чи іншим чином відчужувати будь-кому частину майна, що перебувало в їхнім володінні за тимчасовим поділом, а всі заподіяні цьому майнузбитки вони повинні були за остаточного поділу відшкодувати.

Особливими правилами, що діяли в Полтавській та Чернігівській губерніях, встановлювалася більша підлеглість дітей батькам і надавалося більше значення родинним зв’язкам. Так, на відміну від положень законодавства, чинного для імперії у цілому, в цих губерніях батькам надавалося право зректися своїх дітей. Зокрема, батьки мали право це вчинити, якщо діти, «забувши страх божит, підняли на батьків руку чи в гніві їх штовхнули, якщо діти свідчили проти батьків у кримінальних справах, окрім випадків, коли це було обумовлено державними інтересами; якщо діти у кримінальній справі відмовилися поручитися за батьків, коли дочка віддалася розпусному життю, якщо діти мали наміри відібрати батьківське майно, коли діти відмовили батькам літнього віку в необхідному утриманні, якщо діти, користуючись майном батьків, не надали останнім допомоги за тяжких обставин.

У виокремленні дітей, згідно із загальними правилами, батьки повинні були давати їм визначену законом частину родового майна, і тільки з набутого майна батьки могли виділити їм частину на свій розсуд. Батько і матір виділяли зі свого майна, зокрема й родового, частину на свій розсуд. При цьому син, що отримав менше, ніж передбачено спадщиною за законом, вже не мав права на участь у ній Якщо ж батько дарував майно синові, то воно не вважалося виокремленням; діти, які одержали від батька майно, із переданням права власності, не у виді виокремлення, а через дарчий запис, не відсторонялися від спадщини, навіть якщо цей дар і перевищував частини, належні іншим спадкоємцям. Посаг дочки призначався за волею батька і на його розсуд. Якщо ж дочка, видана заміж за життя батька, у разі відкриття спадщини після нього вимагала від своїх братів чи інших його нащадків призначення посагу з чегвертої частини, ствер; джуючи, що нібито батько їй зовсім такого не дав, то брати її ні їй, ні її нащадкам давати посаг не були зобов’язані: «батько знав, що робив з любові до дітей своїх, і з турботою своєю про їхній добробуп».

Ha відміну від настанов законодавства, чиниих для Російської імперії в цілому, в Полтавській та Чернігівській губерніях допУ^с'

квшсяусні позики на суму, не більшу 12 руб. Якщо ж особа позичала гроші на суму більше зазначеної та не укладала договору в письмовій формі, то вона втрачала позичені гроші й отримувала тільки 12 руб. Більш спрощеною була процедура оформлення зобов'язань, не забезпечених нерухомим майном. Названі зобов’язання тазобов’язання за договором позики писалися вдома на гербовому папері й затверджувалися підписом боржника та не менш як двох, а в разі їхньої безірамотності - трьох або чотирьох свідків.

Отже, регулювання цивільно-правових відносин на Лівобережній Україні (у Полтавській та Чернігівській губерніях) мало низку особливостей. Вони, зокрема, виявлялись у більш обмежених правах жінки, порівняно з правами чоловіка; у більшій свободі розпорядження своїм майном учасникам цивільних правовідносин; у встановленні більшої залежності дітей від батьків; у суворішому забезпеченні цілісності майна, доки воно перебуває в управлінні опікуна (власник іще не має права вільно ним розпоряджатися). Особливі для Полтавської та Чернігівської губерній настанови поширювалися не на всі інститути цивільного законодавства; вони регулювали лише окремі відносини між батьками й дітьми, опіку, право спадщини, договірні зобов’язання, право власності. Також особливі для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях настанови стосувалися порядку складання деяких цивільно-право- вихдокумеїггів, поручництва, недотримки та ін.

Із прийняттям Зводу законів цивільне законодавство було систематизовано в X томі. Значна увага у Зводі законів приділялася зміцненню права власності. Зокрема, вперше в російському законодавстві у Зводі було дано поняття права власності як права володіння, користування й розпорядження майном (ст. 262, ч. 1, т. X). Право власності на землю визначалось як право на всі добутки, що на поверхні землі, iT надра й води.

Значне місце було відведено зобов'язальному праву, що спону- ^lajlocB розвитком товарно-грошових відносин. Договори уклада- лися за взаємною згодою договірних сторін. Предметом доювору ^м°гл° бути майно або «дії осіб». Договори укладалися письмово й Усно, однак для деяких із них (позики, дарування, застави неру- ломого майна, поклажі) було визначено лише письмову форму. Закон передбачав засоби забезпечення виконання договорів, серед ^яких: поручництво, иедотримка і застава як нерухомого, так і py- ^х°мого майна.

Найбільш поширеними з визначених законодавством договорів були: міна (встановлювалися необмежені можливості міни рухомого майна, а нерухомість дозволялося міняти тільки в окремих випадках. Наприклад, міста для одержання зручного вигону мали право міняти казенні землі на поміщицькі); купіапя-пробаж (міг здійснюватись як самим власником, так і особами «за дорученням». Продавати можна було лише майно, що належало продавцеві иа праві власності, зокрема й кріпаків (заборонявся продаж кріпаків особам «недпорянського походження»). Продаж нерухомогоманщ здійснювався за допомоги оформлення відповідних документів купчих, укладення яких детально регламентувалося законом); майнового (нерухоме майно заборонялося здавати в найми на терчіи понад 12 років. Договір найму нерухомого майпа оформлявся письмово. Договір найму рухомого манна міг бути й усним) та oc‘ жипа у правовому плані перебувала в нерівному, підлеглому становищі. Зокрема, вона була зобов’язана коритися своєму чоловікові всіляко догоджат и йому як зверхиикові сімейства. Одпак у майнових відносинах чоловік і дружина були незалежні одне від одного і відповідно могли розпоряджатися своїм майном. Посагдружш"¹- а також набутий через купівлю, спадщину чи інший законний C^fl0' сіб маєток визнавались її окремою власністю.

Згідно із законом діти поділялися на законнаc, народж^"' у «законному шлюбі», та незаконних, народжених поза шлюоо“

службу, записуватися в гільдії, бути свідком і опікуном. Усі ці _По. карання вважалися загальними. їх доповнювали особливі покарання (визначення зі служби, звільнення з посади, зниження по службі догана, відрахування з платні, зауваження) і виняткові покарання (позбавлення християнського поховання, часткове позбавлення права спадкування).

Звід законів Російської імперії передбачав страту, але тільки за тяжкі державні злочини. У 1845 p. скасували батіг. Шпіцрутениз прогоном крізь стрій зберігалися, при цьому був присутній лікар, і за явної загрози життю екзекуція припинялася. Втім, часто цс хіба що утривалювало агонію на 1-2 дні. До кримінальних покарань дворянства належали: позбавлення всіх прав стану і смертна кара, позбавлення всіх прав стану і вислання на каторгу, позбавлення всіх прав стану і виселення на поселення до Сибіру, позбавлень» всіх прав стану і виселення на поселення на Кавказ. Позбавлення всіх прав стану означало цивільну смерть: позбавлення прав, переваг, власності, припинення подружніх і батьківських прав.

Судочинство в судах російської України у першій половині XlX ст. було таємним - громадськість не допускалася на засідання суду, і письмовим - суд виносив рішення на підставі записаних у протокол показів свідків, звинувачуваних, експертів та інших письмових документів. Ha основі цих письмових протоколівзасу- воро формальними правилами оцінки доказів суд вирішував долю звинувачуваного. Оскільки процес залишався інквізиційним, під час судочинства часто застосовували тортури до звинувачуваних, щоб досягти визнання ними своєї провини (хоча згідно з указом імператора Олександра 1 від I квітня 1801 p. катувати під часдо- питів заборонялося). Рішення нижчих судів обов’язково надсилали на затвердження вищим. B окремих справах (переважно щододво- рян) вирок суду після розгляду справи в декількох судових інстанціях доповідався цареві, від якого й залежало остаточне рішення. Значна увага кримінальному процесові приділялась у Зводі законів Російської імперії (кн. II, т. XV, понад 800 статей), де ці норми фактично становили досить великий кодекс із визначеною системою побудови.

Основні тенденції в розвитку порсформсного права російської України обумовлювалися змінами в системі цивільного і кримінального та, особливо, процесуального права через скасування кріпосництва, застосування поряд із Зводом законів Російської ім- періі нового законодавства, виникненням нових галузей правз.

Розширювалася сфера застосування цивільного прива Власних землі мав безумовне право вільно розпоряджатися нею. A селяни, попри те, що оголошувалися повноправними учасниками цивіль но-правових відносин, не могли вільно розпоряджатися своїм земель ним наділом. Право на купівлю-продаж земельної ділянки селянина залежало від рішення сходу сільської громади. Зобов’язання випливали з договорів, що основувалися на вільному волевиявленні сторін, які їх укладали. Забезпечення зобов’язань здійснювалося через сплату завдатку й недотримки. Удосконалення зобов’язального права сприяло розвитку господарського права. Практика й закон знали велику кількість договорів: підряду, майнового найму (допускалась оренда підприємств на строк до 36 років), позики тощо. З’явилися нові види договорів: комісії, страхування. Існувало положення, що врегульовувало діяльність акціонерних компаній, страхування, особистого найму тощо (1870 p.).

Завершення промислового перевороту у 70-80-х роках XlX ст. сприяло розвиткові законодавства з регулювання відносин між роботодавцями й робітниками - фабричного права. Царський уряд видав низку законів, які стосувалися питань умов праці та платні на промислових підприємствах: 1882 p.- 8-годинний робочий день для малолітніх (від 12 до 15 років); 1886 p.- ряд постанов про найм фабричних і сільськогосподарських робітників та про їх взаємини з працедавцями; 1894 p.- утворення фабричної поліції; 1899 p.- тривалість робочого дня для звичайних робітників (11,5 год.); 1903 p.- створення посади фабричного старости для урегулювання конфліктів між робітниками і підприємцями; 1905 p.- уведено право на страйк (з 1906 p.- обмежувалося для сільськогосподарських робітників); 1912 p.- закон про страхування і лікарські каси. Контрольним органом за виконанням фабричного законодавства в царській Росіїї булд фабрична інспекція (1882), яка, однак, діяла тільки на приватних підприємствах. Українські губернії розділялися иа два округи фабричної інспекції: Київський (охоплював сім губерній) таХарківський (дві губернії).

Кримінальне право набуло свого подальшого розвитку у нових редакціях Уложення про покарання кримінальні та виправні від 1866 і 1885 pp., де визначалися об’єкт, суб’єкт, об’єктивна і суб єктивна сторона злочину, проголошувався принцип вини не лише у формі закінченої дії, а й у формі задуму. Поняття злочину не містило чіт- ^к°го його складу. Види злочинів охоплювали злочини проти порядку управління, посадові злочини, злочини проти особи, майнові злочини. Найбільш небезпечними видами злочинів були: бунт, дер- ^Жавна зрада, замах на життя царя і його родини. Покарання поділялися на основні й додаткові. До основних покарань належали, смертш кара, каторга, ув’язнення, заслання тоїцо, додаткові — позбавлення звань, поставлення під нагляд поліції тощо.

^сУДова реформа (1864 p.) виокремила у самостійні галузі права ^кРимінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право, які залишалися незмінними до кінця XIX ст. У кримінальному судочинстві проголошувався принцип презумпції невинності, запровад^. вався інститут присяжних засідателів. Останні перед винесенням вироку судом виносили свій вердикт із питань: 1) чи була насправді подія, яка призвела до звинувачення підсудного; 2) винен чи не винсн підсудний з усіх аспектів звинувачення; 3) який закон про покарання повинен бути застосований до підсудного; 4) про винагороду за шкоду, заподіяну злочином. За виправданого вердикту суд відразу звільняв підсудного, а за звинувачувального - вислуховувалися висновок прокурора, а потім виносився вирок. Вирок окружного суду з присяжними засідателями вважався остаточним і в апеляційному порядку оскарженню не підлягав.

Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів усності, гласності й змагальності процесу. B суді брали участі адвокати, допускалося примирення сторін. Установлювалися два порядки судочинства: звичайний і скорочений. Звичайний порядок передбачав обов’язкове надання сторонами письмових поясисньі доказів, а за скороченого процесу письмова підготовка справндо слухання не була обов’язковою.

(>гже, з середини XIX ст. специфікадержавно-правовогожитг* українських земель у Російській імперії фактично зійшла нанівець Уніфікаторські дії царату, спрямовані на позбавлення українськогі народу не лише залишків державної автономії, а й на ліквідацію його культурно-національних особливостей, реалізовувались як j галузі публічного, так і приватного права. Упродовж другої половини XlX ст. у суспільно-політичному ладі та праві російськоі України спостерігалася чітка тенденція, спрямована на зміцнеиия поліційно-бюрократичної самодержавної системи, посилення національного гніту та уніфікацію правової системи.

ДерЖавно-правовий устрій на західноукраїнських землях у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії