<<
>>

1.1. Джерела та розвиток європейського права.

Вивчення конституційних основ правової системи Європейського Союзу дає підстави констатувати, що договори про заснування цього Союзу становлять структуровану систему норм із власними джерелами, розроблення та впровадження яких забезпечують інституції згідно з відповідними процедурами, а ухвалення відбувається через автономні правові механізми [32, 43].

Юридичними джерелами /формами/ права є офіційні способи виразу і закріплення правових норм, а саме: правові звичаї, судові прецеденти, нормативні угоди, нормативно-правові акти. Зазначена класифікація джерел права може бути застосована і до джерел європейського права. Однак при цьому треба мати на увазі, що останньому властивий ряд характерних лише для нього ознак, які визначають особливості його формування та функціонування.

Необхідно зазначити, що положення засновницьких договорів не містять необхідної чіткої технології джерел права Європейського Союзу. Тому за браку систематизованої класифікації в їх тексті треба побудувати систему джерел, визначивши різні категорії норм та уточнивши їх взаємозв‘язки (координації чи ієрархії), починаючи з положень договорів, практики інституцій ЄС-пв та держав-членів, а також зважуючи систематизацію, яку здійснює судочинство ЄС.

Враховуючи існування різноманітних класифікацій, зумовлених різними доктринами, слід уточнити, що типологія джерел може ґрунтуватися на плюралізмі різних критеріїв, і залежно від того, яким класифікаційним критеріям віддадуть перевагу, можна розрізняти системи джерел Паризького і Римських договорів, протиставляти джерела писання і неписані внутрішні й зовнішні, первинні та похідні, норми, передбачені законодавчими документами та запроваджені практикою, говорити про право ЄС у вузькому й широкому значеннях слова, про правові джерела Співтовариства чи правові джерела Союзу [32, 43-44].

Ми розглянемо поділ джерел права Європейського Союзу на первинні та вторинні (необхідні). Зазначена класифікація прийнята не лише в теорії права, але визнана і в практиці правового регулювання. Зокрема, нею користується Суд ЄС.

З формального боку первинні джерела мають "зовнішній" - міжнародний - характер, а вторинні є результатом "внутрішньої" діяльності органів Європейських Співтовариств. Що стосується змістовного боку, то первинними джерелами є установчі договори, які відіграють роль основних законів і становлять "конституцію" ЄП. При цьому установчі договори містять багато положень неконституційного характеру. Як правило, це питання економічного та соціального права, які свідчать, що природа установчих договорів не однорідна.

Акти вторинного права можна умовно порівняти із "законами" та "підзаконними актами". Поділ на первинне і вторинне право є не лише класифікацією правових актів, а й свого роду ієрархією, в якій акти первинного права мають вищу юридичну силу порівняно з актами вторинного. Подібний підхід підтверджується практикою Суду ЄС.

Первинні джерела ЄП містять, насамперед, три установчі договори: Паризький договір про створення Європейського співтовариства з вугілля та сталі 1951 р. та два Римські договори 1957 р. - про заснування Європейського Економічного Співтовариства та Європейського Співтовариства з атомної енергії.

Установчі договори визначили органи Європейських Співтовариств, їх компетенцію, форми та методи діяльності і становлять основу їх матеріального та процесуального права. Іноді ці договори називають конституційним правом Євросоюзу.

Зазначені договори постійно доповнювалися та змінювалися актами з урахуванням нових факторів інтеграції. До таких актів, які також мають характер установчих, належать Єдиний Європейський Акт 1986 р., Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р. та Амстердамський договір 1997 р. До установчих актів також відносять Конвенцію про спільні інститути та Договір про злиття 1965 р., у результаті укладення яких для всіх трьох Співтовариств, а надалі і для Євросоюзу в цілому була встановлена єдина система інститутів. Оскільки положення вказаних актів були внесені в договори, якими засновано Євросоюз, названі Конвенція та Договір припинили свою дію згідно із ст. 9 Амстердамського договору.

До установчих актів належать: угода, що стосується прямих виборів до Європарламенту (Акт про впровадження загальних та прямих виборів 1976 р.), бюджетні договори (визначають порядок формування бюджету Співтовариств та Євросоюзу в цілому), а також всі договори про приєднання нових держав до Співтовариств та Євросоюзу. Кожна нова держава, вступаючи до Співтовариств або Євросоюзу, підписує договір про приєднання. Одночасно вносяться зміни до порядку формування інститутів Євросоюзу, розподілу місць у Раді, Комісії, Суді ЄС та інших органах, а також до розподілу голосів у Раді. Важливість договорів про приєднання полягає в тому, що держава, яка приєднується, поширює на свою територію дію актів права Євросоюзу, які були прийняті і набули чинності до вступу даної держави цієї організації. Юридичний зміст ЄП договори не змінюють. Вони лише розширяють просторові межі дії ЄП. В договорах про приєднання йдеться про застосування норм установчих договорів до умов нових держав-членів, а також про заходи по приведенню національного права нової держави-члена до вимог ЄП. Такі заходи здійснюються, як правило, у період між підписанням та ратифікацією договору про приєднання.

В деяких випадках в установчих договорах передбачається укладення допоміжних конвенцій. Наприклад, ст. 136 Договору про заснування Євро­пейського Економічного Співтовариства (м. Рим, 1957 р.) передбачає, що для першого п'ятирічного періоду конкретні умови і процедури, необхідні для взаємодії країн, визначаються Виконавчою конвенцією, яка була прийнята одночасно із вказаним Договором і є додатком до нього. З метою реалізації ст. 220 зазначеного Договору була укладена Конвенція про юрисдикцію та виконання судових рішень з цивільних та торгових справ.

Необхідно зауважити, що конвенції, які не передбачені установчими договорами, можуть бути частиною правової системи Євросоюзу. Наприклад, це Конвенція про право, що застосовується до контрактних зобов'язань. Метою її є створення уніфікованих правил щодо права, застосовуваного до контрактних зобов'язань у сфері міжнародного приватного права, що пов'язано із формуванням спільного ринку.

У випадку колізії правових норм установчих договорів і допоміжних конвенцій застосовуються норми установчих договорів. Подібна ситуація має місце при визначенні співвідношення положень допоміжних конвенцій із положеннями актів органів Євросоюзу (регламентів, директив тощо). Враховуючи, що акти органів Євросоюзу приймаються останніми в рамках їх повноважень, визначених установчими договорами, вони мають переважну юридичну силу порівняно з допоміжними конвенціями.

Повноваження держав-членів укладати допоміжні конвенції засновані на міжнародному праві, однак вони можуть бути обмежені ЄП. У багатьох рішеннях Суд ЄС підтверджував, що передані Євросоюзу повноваження по укладенню міжнародних договорів з третіми країнами певною мірою можуть обмежити можливості держав-членів самостійно діяти в цій галузі. Таким чином, держави-учасниці можуть укладати допоміжні конвенції тільки в тих сферах, де мають компетенцію, яка не суперечить компетенції Євросоюзу.

До установчих договорів, як правило, додається велика кількість додатків, протоколів і декларацій. Ними іноді врегульовуються важливі і суттєві питання. Так, у додатках до Маастрихтського договору врегульовується порядок створення та діяльність Економічного і валютного союзу. Разом з цим Договором були прийняті 10 протоколів. Єдиний Європейський Акт супроводжується 20 деклараціями, в числі яких –Декларація про виконавчі повноваження Комісії та Декларація про Суд ЄС. За загальним правилом, такого роду акти є невід'ємною складовою частиною самих установчих договорів.

Складнішим є питання про місце декларацій у системі джерел ЄП. Зазначені правові акти також іноді додаються до установчих договорів. У літературі існує думка про те, що декларації багатостороннього характеру (пояснюють або тлумачать норми установчого договору) є складовою такого до­говору. Односторонні декларації (містять обмовки або в них викладається національна позиція чи розуміння того чи іншого пункту установчого договору) не визнаються невід'ємними частинами установчих договорів. Однак це питання залишається дискусійним.

Установчі договори та інші акти, що належать до первинних джерел ЄП, містять не лише загальні принципи, а й конкретні, детальні норми.

Установчі договори прийнято вважати актами прямої дії, оскільки їх положення діють незалежно від прийняття національних актів імплементації. Проте, згідно з роз'ясненнями Суду ЄС, до прямої дії норми установчого договору висуваються такі вимоги, як чіткість, однозначність, незалежність та відсутність необхідності в прийнятті актів застосування.

Зупинимося на аналізі окремих установчих договорів. План заснування ЄСВС був оприлюднений 9 травня 1950 року міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом і започаткував створення єдиної Європи. "План Шумана" був спрямований на унеможливлення початку нової війни шляхом введення міжнародного контролю ключових для воєнної індустрії галузей. З цією метою європейським країнам пропонувалося підписати договір, який з точки зору міжнародного права повинен був носити обов'язковий характер.

Договір про заснування Європейського співтовариства з вугілля та сталі був підписаний 18 квітня 1951 р. у Парижі і набув сили 1 січня 1952 р. 10 серпня 1952 р. почала функціонувати Парламентська Асамблея ЄСВС.

Основним завданням даного Співтовариства було сприяння економічному розвитку держав-членів, росту зайнятості та підвищенню життєвого рівня в них шляхом створення спільного ринку вугледобувної та сталеливарної промисловості. Органи ЄСВС повинні були забезпечити постачання спільного ринку, однаковий доступ до джерел виробництва для всіх виробників, встановлення максимально низьких цін, зростання виробництва та поліпшення якості продукції, раціональне використання природних ресурсів, покращання умов праці, збільшення обсягів міжнародної торгівлі. ЄСВС має виключно функціональний характер і вирішує спеціальні завдання, пов'язані з вугільною та сталеливарною промисловістю.

Зазначений Договір не містить норм про природу та рівень інтеграції, про наднаціональне співробітництво. Згідно зі ст. 5 названого Договору, Співтовариство повинно вирішувати свої задачі з обмеженим ступенем втручання.

25 березня 1957 р. у Римі були підписані Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства (Європейського Співтовариства) та Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії. Договори набули чинності з 1 січня 1958 р. Вони мали на меті досягнення повної економічної інтеграції європейських держав, а також союзу в галузі мирного використання атомної енергії та, як і Паризький договір 1951 р., були підписані шістьма країнами-фундаторами – Бельгією, Францією, Німеччиною, Італією, Люксембургом і Нідерландами.

Таким чином, після підписання Паризького та Римських договорів народилися три європейські співтовариства. Спочатку Співтовариства - ССВС, з одного боку, ЄЕС і Євроатом, – з іншого, мали роздільне окреме управління. Вище керівництво ЄСВС і Комісія ЄЕС об'єдналися після підписання 8 квітня 1965 р. у Брюсселі Договору про злиття, який набув чинності 1 липня 1967 р. та об'єднав три комісії в єдину Комісію, а три ради – в єдину Раду.

Новоутворені органи отримали офіційні назви "Комісія Європейських Співтовариств" та "Рада Європейських Співтовариств", штаб-квартири їх були розташовані в Брюсселі.

Від первісної концепції діяльності Європейського співтовариства з вугілля та сталі ЄС у своєму розвитку пройшло кілька етапів. Основною тенденцією, що зумовила розвиток Співтовариств після їх об'єднання, було розширення кола їх учасників. Так, до 1986 р. членами ЄС стали вже 12 країн.

В Єдиному Європейському Акті 1986 р. (набув чинності 1 липня 1987 р.) було визначено основну мету Європейських Співтовариств. Насамперед, на договірному рівні було зафіксовано тенденцію до розширення сфери їх компетенції, встановлено напрями реструктуризації інституційної системи, а також заходи щодо гармонізації ЄП та національного права держав-членів. Також були намічені загальні напрями створення Економічного та валютного союзу та заходи щодо співробітництва держав-членів у економічній галузі. Важливим кроком до побудови єдиного внутрішнього ринку стало визначення основних етапів цього процесу.

Подальші зміни відбулися у зв'язку з підписанням у Маастрихті 7 лютого 1992 р. Договору про Європейський Союз, який набув чинності 1 листопада 1993 р. Майже у всіх державах-членах ЄС його ратифікація вимагала внесення змін до національного законодавства, оскільки договір значно збільшував коло суверенних повноважень, що передавалися державами-учасницями до компетенції Євросоюзу.

Цей Договір є основним документом, що визначає склад, структуру, мету та принципи діяльності Євросоюзу, сприяючи взаємодії держав-учасниць у галузі валютної, економічної, сільськогосподарської, торгової та соціальної політики.

Новими напрямами діяльності Євросоюзу стали спільні зовнішня політика, політика в галузі безпеки та співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ держав-членів.

Цей Договір вносив зміни й до установчих договорів про заснування ЄСВС, ЄЕС та Євроатому. ЄЕС отримало нову назву - "Європейське Співтовариство", яке до того ж й значно розширило сферу своєї юрисдикції, до якої увійшли питання культурного співробітництва, охорони здоров'я, захисту прав споживачів, координації політики в сфері зайнятості тощо.

Підписанням 2 жовтня 1997 р. Амстердамського договору (набув чинності після ратифікації державами-членами 1 травня 1999 р.) було започатковане нове реформування Євросоюзу.

Цей Договір мав на меті, насамперед, врегулювати умови та порядок збільшення кола учасників Євросоюзу. До Маастрихтського договору були додані норми, які деталізували умови і порядок прийому до Євросоюзу нових членів. Однак у Маастрихтському договорі не було визначено, як будуть у цьому випадку реформуватися інститути Євросоюзу. Мова йде про реформування діяльності Комісії та Ради.

Значну увагу було приділено питанню захисту прав і свобод людини як основної умови функціонування Євросоюзу. До Амстердамського договору вносилися положення про створення в рамках Євросоюзу простору свободи, безпеки та законності. Рішення, що приймаються органами Євросоюзу, мали стати більш відкритими та ефективніше вирішувати проблеми громадян. Меті захисту прав та інтересів останніх мали відповідати встановлення громадянства Євросоюзу, діяльність Комісії по петиціях та Уповноваженого з прав людини.

Визначаючи цілі і принципи Євросоюзу, Договір встановлював, що Євросоюз створений на принципах свободи, демократії, поваги основних прав і свобод та принципах правової держави, які є спільними для всіх держав-членів.

Щодо держав - членів Євросоюзу, які порушують основні права та свободи людини, то Договір передбачав введення санкцій до зупинення здійснення державою повноважень, що передбачаються установчими договорами. Це може також стосуватися обмеження права відповідної держави-члена брати участь у голосуванні в Раді.

Договір також розширив сферу застосування ЄП та юрисдикцію Суду ЄС. Прикладом цього є інкорпорація до тексту Амстердамського договору положень Шенгенських угод по врегулюванню візової та міграційної політики і наданню притулку.

Враховуючи те, що в межах Євросоюзу ті чи інші положення застосовуються не до всіх держав-членів (зокрема, Велика Британія, Ірландія і Данія не погодилися з інкорпорацією Шенгенських угод, зайнявши особливу позицію), в Амстердамському договорі сформульовано нову концепцію співробітництва. Згідно з нею держави, що вживають заходів по поглибленню інтеграційних процесів, можуть приймати спільні рішення, які сприяють реалізації цілей установчого договору. Амстердамський договір не лише визнав правомірність такої практики, коли узгоджені рішення застосовуються лише частиною держав-членів, а й визначив механізм реалізації такої концепції співробітництва. Так, вона була покладена в основу формування валютного союзу. Таким чином була сформульована концепція можливості застосування рішень ЄС не всіма державами-членами. Амстердамський договір деталізував питання співробітництва поліцій та судів держав-членів у галузі кримінального права. Зокрема, в ньому передбачена можливість контролю в преюдиціальному порядку з боку Суду ЄС при вирішенні питань співробітництва поліцій та судів у кримінально-правовій сфері. Так, відповідно до ст. 35 зазначеного Договору, Суд ЄС одержував право за певних умов надавати висновки щодо дійсності і тлумачення рішень, прийнятих у рамках співробітництва в сфері забезпечення законності та правопорядку.

У лютому 2000 р. була скликана нова конференція урядів держав-учасниць для підготовки наступної, ще більше радикальної реформи установчих документів Європейського Союзу.

Вона завершилась 11 грудня 2000 р. у французькому місті Ніцца, де на рівні глав держав (урядів) країн Союзу був схвалений текст угоди про перегляд Договору про Європейський Союз і договорів про заснування усіх трьох Європейських співтовариств.

Саме тому відповідний документ було названо Ніццьким договором (це його офіційна назва). Його підписання в остаточному вигляді відбулося 26 лютого 2001 р.

Безпосередня причина і мета Ніццького договору зазначені в його преамбулі - "завершити розпочатий Амстердамським договором процес, який покликаний підготувати інститути Європейського Союзу до функціонування у розширеному Союзі".

Ніццький договір 2001 р. - це переважно інституційна реформа Союзу, результатом якої є нові правила устрою і функціонування механізму політичної влади на "європейському" рівні [133, 97-98].

Оцінюючи значення установчих актів, Суд ЄС у висновку від 14 грудня 1991 р. № 1/91 дав доволі цікаву правову характеристику Угоди про ЄЕС: "Угода про ЄЕС, хоча і укладена у формі міжнародного договору, складає між тим конституційну хартію правового Співтовариства". Однак використовувати термін "конституція" стосовно норм первинного права можна тільки умовно. Установчі акти дійсно є конститутивними за своїм значенням, однак навряд чи буде виправданим зводити їх характеристику до параметрів, властивим національним конституціям. За своїм походженням - це все ж таки міжнародно-правові акти, хоча вони і володіють певною специфікою. Це чітко простежується в правовому режимі даної групи джерел ЄП. Всі інші норми європейського права повинні відповідати приписам установчих договорів, а інститути ЄС покликані слідкувати за тим, щоб інші нормативно-правові акти не протирічили установчим актам. Наявність такого протиріччя слугує безумовною підставою для порушення справи в Суді ЄС про анулювання. В силу власної правової природи установчі акти займають вищу сходинку в ієрархії джерел ЄП.

Установчі договори прийнято вважати актами прямої дії в тому розумінні, що їх положення діють незалежно від прийняття національних актів імплементації. Однак, як розтлумачив Суд ЄС, пряма дія норми, що має джерелом установчу угоду, підкоряється таким вимогам, як ясність, незалежність, не протиріччя та відсутність необхідності в спеціальних актах застосування, без яких дана норма не може породжувати правових наслідків.

Вторинні джерела права Євросоюзу є похідними від первинних джерел. Вони є сукупністю правових актів, що приймаються органами Євросоюзу в рамках їх повноважень. Вторинне право Євросоюзу випливає із первинного і не може йому суперечити. Обсяг вторинних джерел права Євросоюзу набагато більший у порівнянні з обсягом первинних.

Класифікація актів, що видаються органами Євросоюзу, та їх коротка характеристика містилися у ст. 189 Римського договору 1957 р. про створення ЄЕС (Договір про заснування Європейського Співтовариства). Нова редакція даної статті була дана в Маастрихтському договорі 1992 р. (за новою нумерацією, це ст. 249). Згідно із зазначеною статтею, до таких актів належать:

регламенти;

директиви;

рішення;

рекомендації;

висновки.

У названій статті йдеться про те, що для виконання своїх завдань та у відповідності з умовами, передбаченими даним Договором, Європарламент спіль­но із Радою, Рада і Комісія приймають регламенти, директиви та рішення, надають рекомендації або висновки.

Регламенти визначені як акти, що мають "загальне застосування", і є цілком обов'язковими в усіх своїх елементах, мають пряму дію в усіх державах-членах. В тому факті, що регламенти мають загальне застосування, передається їх загальна та абстрактна природа. Тому вони застосовуються до всіх осіб та утворень, які відповідно до права ЄС володіють правосуб'єктністю, а саме держав-членів, фізичних та юридичних осіб.

Оскільки регламенти є цілком обов'язковими, ані органи держав-членів, ані приватні особи не можуть ухилятися від будь-яких норм, що вміщені в них. Так, держави-члени не можуть в односторонньому порядку звільняти від податку на імпорт, який може бути накладений відповідно до регламентів. Це також означає, що держави-члени не можуть відмовитися від введення в дію регламенту на тій підставі, що вони висловили застереження проти нього під час розгляду проекту. Оскільки регламенти є актами прямої дії, вони не потребують будь-яких національних заходів для їх введення в національні правові системи держав-членів. Суд ЄС виніс чітке рішення, що прийняття будь-яких актів про введення регламентів у правову систему держави є неправомірним, оскільки підривається правова природа регламентів. Держави-члени мають право лише приймати відповідні імплементаційні норми, які можуть вимагатися регламентами.

Не всі регламенти є рівнозначними. Рада має можливість наділяти законодавчими повноваженнями Комісію, перелік цих повноважень міститься в основних (або принципових) регламентах, які вводяться в дію Комісією у вигляді імплементацій них регламентів, тому останні повинні узгоджуватися з першими. Якщо вони не узгоджуються, то підлягають скасуванню Судом.

Регламенти, прийняті Радою та Комісією, мають бути опубліковані в "Офіційному віснику Європейського співтовариства", та набирають чинності, якщо інше не вказано в самому акті, на 20‑ий день після опублікування.

Директиви є обов'язковими щодо результатів, що мають бути досягнуті. При цьому національним органам залишається право вибору форм та методів імплементації. Зміст директиви повинен бути точно відображеним у відповідних національних нормах. Національні органи повинні також додержуватися строків імплементації, вказаних у директиві. Також національні органи повинні вибрати найбільш адекватні методи та форму імплементації з‑ поміж вже існуючих.

Очевидно, що свобода дій, якою користуються національні органи, залежить від чіткості відповідної директиви. Деякі з директив є настільки деталізованими, що становлять самодостатню сукупність норм, яка вимагає від національних органів влади лише переписувати формулювання.

Можна виділити певну класифікацію директив: 1) рамочні директиви та 2) звичайні директиви. Перші створюють самостійну групу актів, ієрархічно не підпорядкованих регламентам. Другі можуть містити більш детальну регламентацію, особливо якщо вони приймаються на основі та до виконання регламенту. В цьому випадку має місце ієрархічна підпорядкованість.

Спосіб, за допомогою якого держави-члени трансформують директиви ЄС у своє законодавство, підлягає нагляду та контролю з боку Комісії. У зв'язку з цим від держав-членів вимагається докладно повідомляти Комісію про заходи, що вони вживають для імплементації директив.

Директиви, адресовані всім державам-членам, публікуються в "Офіційному віснику ЄС" і набирають чинності із зазначеної в них дати, якщо ж її не вказано, - на 2‑ий день після опублікування. Інші директиви мають бути повідомлені адресату (державі-члену) і набирають чинності на момент такого повідомлення.

Рішення є обов'язковими в усіх своїх елементах для тих, кому вони адресовані. Тому вони являють собою індивідуальні норми, адресатами яких можуть бути як держави-члени, так і юридичні особи. З огляду на те, що сфера їхньої дії не має загального характеру, вони, по суті, є більш адміністративними ніж нормативними документами. Рішення можуть як покладати обов'язки на тих, кому вони адресовані, так і наділяти їх правами.

Оскільки рішення цілком обов'язкові, вони мають пряму дію. Рішення повинні бути повідомлені адресатові та набувають чинності з моменту такого повідомлення.

Стаття 189 Угоди про ЄС передбачає також можливість прийняття ще двох видів актів рекомендацій та висновків. Однак останні не є нормативно-правовими актами, тобто не мають юридично обов'язкового характеру.

Визначення видів правових актів Євросоюзу, крім Договору про заснування Європейського Співтовариства, міститься також у Договорі про заснування Європейського співтовариства з вугілля та сталі та Договорі про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії. Так, у ст. 161 останнього Договору наявна класифікація актів подібна до такої у Договорі про заснування Європейського Співтовариства.

У Договорі про заснування Європейського співтовариства з вугілля та сталі передбачена інша класифікація правових актів. Так, у ст. 14 цього Договору є перелік лише таких видів правових актів:

рішення;

рекомендації;

висновки.

Однак необхідно зазначити, що рекомендації ЄСВС відрізняються від рекомендацій ЄС і, по суті, подібні директивам ЄС. Відмінністю є те, що вони можуть бути адресовані як юридичним та фізичним особам, так і державам-членам.

Про рішення у ст. 14 Договору про заснування Європейського Співтовариства з вугілля та сталі говориться, що вони є обов'язковими в повному обсязі. Однак при цьому Суд ЄС здійснив розмежування рішень ЄСВС на загальні та індивідуальні. Загальні рішення є аналогом регламентів ЄС, а індивідуальні - рішень ЄС. Висновки ЄСВС, як і висновки ЄС, не мають юридичної сили. Регламенти ЄС та загальні рішення ЄСВС, маючи широке предметне регулювання, є обов'язковими для всіх країн-членів і підлягають прямому застосуванню. Вони знаходяться на вершині "ієрархії" правових актів Євросоюзу.

Наступний рівень займають рішення ЄС та індивідуальні рішення ЄСВС (хоча вони є обов'язковими для обмеженої кількості осіб, ступінь їх обов'язковості майже такий, як у регламентів).

Ще нижчу ланку займають директиви ЄС та рекомендації ЄСВС, оскільки сфера їх застосування є обмеженою і вони обов'язкові лише у зв'язку з очікуваним результатом, не встановлюючи чітких умов його досягнення.

Суд ЄС неодноразово виявляв факти невідповідності форми та змісту того чи іншого правового акта. Зокрема, акт може називатися регламентом, а за змістом мати характер рішення ЄС (або називатися директивою і при цьому чітко визначати форми і методи досягнення мети регулювання). Враховуючи сказане, Суд ЄС у ряді випадків не брав до уваги формальний вид акта і виносив рішення, виходячи з його змісту.

Необхідно вказати, що на практиці відмінності між видами правових актів не настільки значні, як може випливати зі змісту установчих договорів. Зокрема, рішення Суду ЄС призводять до підвищення значення директив, і вони стають більш схожими на регламенти. Про це свідчить те, що навіть за відсутності реалізації директиви державою-членом, якій вона адресована, дана директива може безпосередньо надавати права юридичним та фізичним особам, які вправі посилатися на директиву при зверненні до державних органів.

Суд ЄС також зазначає, що перелік видів правових актів, що міститься у ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства, не є вичерпним. Можливим є існування юридично обов'язкових актів, які не належать ні до одного з видів, перерахованих у даному Договорі. Для актів цієї групи поки не існує назви, їх існування було зафіксоване при розгляді Судом ЄС справи "ЕРТА" (1971 р.). Розгляд названої справи стосувався переговорів з метою укладення Європейської дорожньо-транспортної угоди, зокрема резолюції Ради, в якій визначалася процедура проведення переговорів з цього приводу. Комісія не погодилася із змістом зазначеної "резолюції" і звернулася до Суду ЄС за рішенням про відповідність процедури переговорів ЄП. Засобом, що дозволив почати дії в Суді ЄС, був позов про анулювання "резолюції". Суд ЄС мав вирішити питання, чи може "резолюція" бути об'єктом процедури про анулювання. Якщо б Суд ЄС дав негативну відповідь, то це б означало, що процедура анулювання є неможливою. Це, в свою чергу, позбавило б Суд ЄС можливості винести рішення з питань матеріального права, що стосуються повноважень Співтовариства по укладенню міжнародних договорів. Якщо Суд ЄС прийняв би рішення, що "резолюція", яка за формою не відповідала ні одному з юридичних актів, перерахованих у ст. 249 названого Договору, фактично є регламентом, директивою або рішенням, він був би зобов'язаний анулювати її у зв'язку з відсутністю мотивування (згідно зі ст. 253 Договору про заснування Європейського Співтовариства). Суд ЄС не хотів анулювати зазначену "резолюцію", тому що це могло призвести до визнання недійсними проведених переговорів у рамках Європейської дорожньо-транспортної угоди, остання вже була підписана декількома державами-членами, і початок нового переговорного процесу міг би відштовхнути треті країни від участі в переговорах. У даній ситуації доцільно було кваліфікувати "резолюцію" як юридичний акт sui generic. Суд ЄС отримав можливість визнати процедуру легітимною і винести рішення з питань матеріального права. При цьому він не визнав "резолюцію" регламентом, директивою або рішенням, що дало можливість не застосовувати до неї положення ст. 253 вказаного Договору щодо анулювання з причин відсутності мотивації. Таким чином, Суд ЄС одержав можливість винести рішення, в якому питання матеріального права були вирішені на користь Комісії, і в той же час не порушити угоду.

Кількість нормативно-правових актів Європейських Співтовариств надзвичайно велика. Наприклад, лише регламентів за період 1958 - 1997 рр. було прийнято 42 576. Деякі автори зазначають, що кількість чинних нормативно-правових актів Європейських Співтовариств перевищує кількість національних нормативно-правових актів. Однак необхідно вказати, що в значній кількості нормативно-правових актів, які видаються органами Євросоюзу, багато регламентів та директив стосуються суто технічних питань і істотно не впливають на національне законодавство держав-членів.

Згідно зі ст. 255 Договору про заснування Європейського Співтовариства будь-який громадянин ЄС, будь-яка юридична та фізична особа, що проживає або зареєстрована в державі-члені ЄС, має право доступу до документів Європарламенту, Ради та Комісії.

Загальні принципи та обмеження, що встановлюються при застосуванні права доступу до документів, визначаються Радою. При цьому Європарламент, Рада та Комісія встановлюють у власних внутрішніх регламентах особливі умови доступу до своїх документів.

Європейське право безпосередньо пов'язане як із міжнародним правом, так і з правом країн - членів Євросоюзу. У правовій системі Євросоюзу та Європейських Співтовариств діє ряд загальних принципів, обумовлених, насамперед, взаємовпливом міжнародного та національного права. Правові норми Співтовариства можуть випливати не тільки з установчих договорів та правових актів, а й із загальних принципів права. Таким чином, загальні принципи європейського права є і джерелами права.

Відповідно до точки зору англійського юриста В. Кернза, вони можуть бути визначені таким чином:

„1) загальні принципи, які походять з природи права Співтовариств;

2) ті, які є спільними для правого порядку однієї чи більше держав-членів;

3) основні права людини;

4) загальні принципи міжнародного права" [68, 89].

Загальні принципи, що походять з права Співтовариств, за його точкою зору, включають наступні:

1. Рівність.

2. Солідарність. Оскільки зростає кількість держав-членів, значною мірою ускладнюється можливість встановити для них спільні принципи. Однак існує значна кількість принципів, що застосовуються в декількох державах-членах:

1. Правова визначеність.

2. Законні очікування.

3. Пропорційність.

Дотриманню прав людини надається статус одного із загальних принципів, основоположних для ЄС. Спочатку сфера прав людини розглядалася як така, що належить до компетенції Європейського суду з прав людини. Однак поступово СЄС визнав необхідність дотримуватися певних фундаментальних прав людини під час застосування права ЄС. СЄС здійснює захист права на особисте життя, права на відповідний судовий розгляд, права на особисте спілкування адвоката та його клієнта, права на свободу вибору релігії.

Дещо інший підхід застосовується авторами підручника "Право Європейського союзу". Так, за їх точкою зору, першим і найважливішим є принцип пріоритету європейського права стосовно національного права держав-членів. Згідно з ним, всі акти останніх повинні узгоджуватися з правом Євросоюзу. На основі цього принципу відбувається розмежування між міжнародним правом, що базується на інтересах державного суверенітету, та європейським правом, яке ґрунтується на інтересах Співтовариства. Загальні ж принципи та норми міжнародного права діють у тих випадках, коли є прогалини у праві Європейських Співтовариств [134, 104].

Важливими факторами розвитку Євросоюзу є принципи пропорційності та субсидіарності - найскладніші з усіх принципів європейського права.

Згідно з принципом пропорційності Співтовариство здійснює свою юрисдикцію лише в межах повноважень, які йому передали держави-члени за установчим договором, і лише для виконання тієї мети, для досягнення якої цей договір було укладено. Органи влади не можуть накладати на громадян зобов'язання, що перевищують встановлені межі необхідності, що випливає із публічних інтересів, для досягнення певної мети. Якщо встановлені зобов'язання явно непропорційні меті, міра, що встановлює зобов'язання, буде анульована. Таким чином збалансовується співвідношення між метою та засобами її досягнення.

Принцип субсидіарності з'явився в ст. 3-В Договору про Європейський Союз і тлумачиться Протоколом та Декларацією про зміни Договору про Європейський Союз, договорів, що заснували Європейські Співтовариства, та ряду пов'язаних із ними актів.

За Маастрихтським договором, у галузях, що не підпадають під виключну компетенцію Співтовариства, воно діє згідно з принципом субсидіарності, якщо мета передбачуваної дії не може бути досягнута в достатній мірі державами-членами і внаслідок масштабів та результатів цієї дії може бути успішніше досягнута саме Співтовариством.

Згідно з принципом субсидіарності, сфера діяльності Співтовариства може бути розширена в рамках його юрисдикції в тих випадках, коли обставини цього вимагають, і, навпаки, бути обмежена і навіть припинена у випадках недоцільності.

Таким чином, повноваження Співтовариства мають розширятися, але не за рахунок повноважень, які можуть здійснювати на своєму рівні держави-члени. Кожна пропозиція про прийняття акта законодавчого характеру в Європейських Співтовариствах повинна бути обґрунтованою. Обґрунтованість має свідчити про найкраще досягнення поставленої в акті мети саме співтовариствами й про неможливість вирішення питання окремою державою-членом.

Оскільки значна кількість проблем може виникати не тільки в зв'язку з правотворчою, а й у зв'язку із правозастосовчою діяльністю, наступним принципом у системі загальних принципів права Євросоюзу є принцип правової визначеності. Він також іноді називається принципом "правової безпеки" та зводиться до того, що у кожній ситуації застосування права має бути передбачуваним.

До цього принципу входять такі складові, як непорушність та нескасовуваність набутих законних прав; незворотність закону й неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування; законні очікування - право особи в своїх діях розраховувати на сталість існуючого законодавства, а також поняття давності, право особи на використання рідної (зрозумілої) мови в судовому процесі тощо.

Ще один принцип у системі загальних принципів права Євросоюзу - принцип однакового ставлення, або недискримінації (інша назва "принцип рівності"), - також пов'язаний з питанням прав та свобод людини. Він знайшов своє відображення в ст. 7 Договору про Європейський Союз і ввів застосування рівної системи оплати праці чоловіків та жінок за рівну працю. Суд ЄС у своїх рішеннях пішов далі за рамки цих положень і встановив, що загальний принцип недискримінації є частиною права Співтовариства. Цей принцип зводиться до того, що однакові ситуації вимагають однакового ставлення та розв'язання (за винятком тих випадків, коли інше ставлення до ситуації є об'єктивно обґрунтованим) і наділяє всіх громадян усіх країн-учасниць Євросоюзу рівними правами. Органи Євросоюзу мають однаково ставитись до всіх і не встановлювати відмінностей між різними групами в рамках Співтовариства на свій розсуд.

Цікавим видається питання про судову практику як джерело європейського права.

Суд ЄС може приймати рішення, постанови та надавати висновки. Рішення Суд ЄС приймає по справах, що розглядаються в преюдиціальному порядку або на основі прямих позовів.

В преюдиціальному порядку розглядаються питання:

- тлумачення права Співтовариств;

- прямої дії права Співтовариства;

- легітимності актів Співтовариств.

Прямі позови розглядаються Судом ЄС на підставі юрисдикції, що виникає на основі внутрішнього права Євросоюзу або договорів. Такі позови можуть бути спрямовані як проти Європейських Співтовариств, так і проти держав-членів.

Визначені декілька критеріїв, згідно з якими можна класифікувати юрисдикцію Суду ЄС. Основним є відмінність між судовими рішеннями та реко­мендаційними висновками або постановами [152, 378].

Висновки мають рекомендаційний характер, але при цьому можуть спричинити певні юридичні наслідки. Наприклад, коли Рада, Комісія або яка-небудь держава-член роблять запит щодо отримання висновку про відповідність міжнародного договору, який укладається Співтовариством з державою, яка не є його членом, Договору про заснування Європейського Співтовариства і висновок є негативним, такий міжнародний договір може набути чинності лише після внесення відповідних змін до Договору про заснування Європейського Співтовариства.

З точки зору судових рішень основною є відмінність між позовами, що подаються до Суду ЄС ("прямими" позовами), та позовами, що подаються до національних судів, за якими до Суду ЄС надходить запит про розгляд справи в преюдиціальному порядку.

Якщо мова йде про прямий позов до Суду ЄС, рішення по ньому також виноситься в Суді ЄС.

Доволі цікавим видається питання про норми міжнародного права як джерело ЄП. Як зазначає англійський юрист В. Кернз, ЄП до певної міри залишається міждержавним правом. Саме тому деякі норми міжнародного права сприймаються Судом ЄС як ефективне джерело ЄП. Є чотири види джерел міжнародного права: міжнародні конвенції (договори), міжнародні звичаї, загальні принципи права, судові рішення та наукова доктрина визнаються як додаткові засоби визначення міжнародних норм.

Як постійно підкреслюється СЄС, міжнародне звичаєве право та загальні принципи мають певне відношення до ЄП. Однак саме міжнародні договори виступають одним з джерел європейського права.

ЄС наділений правом укладати міжнародні договори з: а) державами, які не є його членами; б) групами держав, які не є його членами; в) іншими міжнародними організаціями.

Хоча Союз має право укладати міжнародні угоди від імені держав-членів, останні також можуть бути самостійними сторонами міжнародних договорів. Загальновизнано однак, що вони не повинні ставати учасниками угод, що укладаються в сферах, які належать до виключної юрисдикції Союзу щодо укладання угод.

Важливим кроком у розвитку ЄП став проект Договору про заснування Конституції для Європи.

За рішенням Лакенської Європейської Ради 14 - 15 грудня 2001 р., був створений Конвент щодо майбутнього Європи. Він розпочав свою роботу 28 лютого 2002 року. Лакенська декларація 2001 року поставила перед Конвентом ряд завдань, зазначених у Ніццькій Декларації про майбутнє Європи, крім того в ній вперше була оприлюднена ідея створення Конституції, покликаної замінити попередню складну та застарілу договірну базу ЄС.

Результатом роботи Конвенту став зазначений проект Договору про заснування Конституції для Європи (Конституція ЄС), представлений на Європейській Раді в Салоніках 20 червня 2003 року, 18 червня 2004 року на зустрічі у верхах лідерів країн Європейського Союзу був остаточно погоджений проект першої в історії Європейської конституції. Конституція ЄС була підписана 29 жовтня 2004 року. Для того, щоб цей документ набрав чинності, він повинен бути ратифікований всіма державами-учасницями, а це обіцяє стати нелегким випробуванням, зважаючи на негативні результати референдумів у Франції та Нідерландах.

Що ж особливого являє це унікальне джерело, покликане стати новим установчим актом "розширеного" Європейського Союзу (який об‘єднує нині 25 країн, до яких після 2007 року повинні приєднатися Болгарія, Румунія, Хорватія і, не виключено Туреччина). Які його основні положення і яку роль вони здатні відіграти у подальшому розвитку інтеграційних процесів у Європі, включаючи сферу юстиції і охорони правопорядку на континенті? [58, 50].

Цей документ, як і основні закони держав, закріплює базові принципи суспільного устрою, основні права та свободи громадян, систему і принципи організації та діяльності органів влади, однак на більш високому, наддержавному рівні.

Конституція ЄС закладає цілі, вартості та програму подальшого розвитку інтеграційних процесів на Європейському континенті в цілому, будівництва Європи "об‘єднаної в різноманітті" (Офіційний девіз Європейського Союзу).

Нарешті, в якості "Договору про заснування Конституції для Європи" даний документ виступає юридичним виразом узгодженої волі країн, що його підписали, яка повинна бути підтверджена їх представницькими органами (парламентами) або безпосереднім голосуванням їх громадян на референдумах [73, 7].

Слід відмітити ряд прогресивних нововведень у тексті Конституції ЄС.

Зокрема:

- спрощення процедури прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів, що адекватніше відображає кількість населення ЄС;

- збільшення випадків прийняття рішень більшістю голосів Радою Міністрів;

- надання правосуб‘єктності Європейському Союзу;

- відмова від трьохосновної будови Європейського Союзу;

- спрощення установчих договорів та заміна їх Конституцією;

- інкорпорація Хартії засадних прав ЄС;

- зростання ролі Європейського Парламенту завдяки поширенню процедури спільного прийняття рішень (тепер звичайна законодавча процедура) на більшу кількість випадків та контролю усіх витрат Європейського Союзу;

- передання кількох питань із сфери юстиції та внутрішніх справ до відання Союзу;

- заснування посади Міністра закордонних справ ЄС;

- визначення Єврогрупи окремим органом Союзу;

- спрощення системи правових актів та заходів ЄС і процедур прийняття рішення із залученням національних парламентів, але без права блокування рішень;

- збереження положення passerelle, відповідно до якого Рада, діючи одностайно, може поширити звичайну законодавчу процедуру на випадки спеціальної процедури та замінити одностайне прийняття рішень на голосування більшістю;

- положення про солідарність, яке включає спільну підтримку у питанні безпеки та гуманітарної кризи;

- право громадян звернутись до ЄК із законодавчою ініціативою (якщо пропозиція підтримана 1000000 підписів) [89, 16-17].

Ми поділяємо думку про те, що Конституція ЄС - це такий документ, який остаточно закріпив би перетворення європейських співтовариств на загальноєвропейську федеративну (конфедеративну) державу і дозволив би впорядкувати та спростити систему урядування у країнах, що увійшли до неї [73, 146].

Ми погоджуємось із тим, що "Договір про заснування Конституції для Європи" має подвійний характер. З одного боку, Конституція - це міжнародний договір, а тому, Європейський Союз буде міждержавним об‘єднанням, а з іншого - об‘єднання із таким високим ступенем інтеграції ще не було. Європейський Союз - це ще і союз народів Європи, який має громадянство та інші атрибути державності [17, 13].

Таким чином, можна стверджувати, що в межах ЄС сформувався певний механізм упорядкування відносин та взаємодії між його державами-учасницями, який базується на відповідних стандартах. Під європейськими правовими стандартами слід розуміти визнані ЄС та закріплені в його документах юридичні норми, які регулюють співпрацю між державами-учасницями в межах об‘єднання, а також механізми такого регулювання та гарантії забезпечення цих норм на практиці.

Отже, європейське право можна визначити як складний набір правових засобів та інструментів (і перш за все правових норм), які регулюють та спрямовують процеси європейської інтеграції у найважливіших сферах співтовариства. Правовою основою функціонування інструментів та органів Європейського Союзу на даний момент складають установчі договори, а основними регуляторами інтеграційних процесів виступають нормативні акти самих інституцій Євросоюзу.

<< | >>
Источник: СЮР НАТАЛІЯ ВІКТОРІВНА. ПРАВОВА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2006. 2006

Еще по теме 1.1. Джерела та розвиток європейського права.:

  1. 4.4. Джерела староіндійського права
  2. 11.5. Джерела й основні риси права середньовічної Німеччини
  3. ТЕМА 13 Виникнення та розвиток держави і права в західних та східних слов'ян
  4. Джерела адміністративного права
  5. РОЗДІЛ III. НОРМИ, СИСТЕМА І ДЖЕРЕЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
  6. Глава 8. Джерела адміністративного права та адміністративне законодавство
  7. § 1. Поняття джерел адміністративного права
  8. § 2. Види джерел адміністративного права
  9. Джерела цивільного процесуального права
  10. 11.1. Джерел а митног о прав а Співтовариств а
  11. ЗМІСТ
  12. 1.1. Джерела та розвиток європейського права.
  13. 1.2. Співвідношення понять європейського права і права Європейського Союзу.
  14. ЧОМУ ПОТРІБНО ЗНАТИ ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРАВО?
- Европейское право - Международное воздушное право - Международное гуманитарное право - Международное космическое право - Международное морское право - Международное обязательственное право - Международное право охраны окружающей среды - Международное право прав человека - Международное право торговли - Международное правовое регулирование - Международное семейное право - Международное уголовное право - Международное частное право - Международное экономическое право - Международные отношения - Международный гражданский процесс - Международный коммерческий арбитраж - Мирное урегулирование международных споров - Политические проблемы международных отношений и глобального развития - Право международной безопасности - Право международной ответственности - Право международных договоров - Право международных организаций - Территория в международном праве -
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -