Виникнення й розвиток загальної історії держави і права

Спроби пізнати, пояснити причини історичних змін у політичному устрої та праві починаються з народженням історичних і політичних знань в історії світової культури. Історіографія (гр.

Як самостійна галузь наукового знання історико-правова наука бере початок з XIX століття. Велику роль у накопиченні історико-правових знань відіграла історична школа права в Німеччині (її представники: Ф. Савіньї, Г. Ф. Пухта). Народи, на думку прибічників цієї школи, живуть своїм історичним життям; кожен із них створює своє національне право зі своїми особливостями. При цьому те, що властиве одному народові, не може бути в будь-яку епоху сприйняте без втрат іншим. Разом із тим, право одних народів далеко не рівнозначне іншим за своєю цінністю й значущість для історії. За Ф. Савіньї, є народи-віртуози права, і тільки їх історія становить науковий інтерес (до таких він зарахував римлян, германців). Иого шеститомна робота «Історія римського права в середні віки» (1831 р.) стала чи не першим досвідом висвітлення в науковій історії держави і права проблемної історії, що охопила цілу низку правових систем Західної Європи. Подальший її розвиток, з більш широким охопленням проблем, країн, пов’язаний з такими іменами, якМ. Гуго, К. Ейхгорн та ін.

І послідовники, і критики історичної школи, звернувшись до спеціальних історико- правових досліджень, у найкоротший термін завершили перетворення загальної історії права в науку.

У першій половині XIX ст. під упливом загальної історичної науки й політичної економії, що швидко розвивалася, сформувався новий підхід до оцінки закономірностей змін історико-правових явищ, що його обстоювали представники так званого соціологічного напряму. Форми держави і права, на їх думку, живуть не самостійним життям, а підпорядковані іншим, більш масштабним змінам у соціальному житті народів, пов’язаних із відносинами власності, економічним ладом.

У своїх дослідженнях з історії становлення національних держав у Європі, з історії Французької революції XVIII століття Ф. Гізо, О. Тьєрі, Ж. Мішлє прагнули показати вплив класової боротьби буржуазії («третього стану») з дворянством на зміни форм держави, на правову політику влади і взагалі — на крах старого й формування нового правопорядку в Європі. Це було вже визнанням ідеї класової боротьби в історії як визначального чинника розвитку права й державної організації.

Ідея класової боротьби стала ключовою для соціальної філософії та історико- юридичної концепції марксизму, що склався в 40-х роках ХІХ ст. під сильним упливом соціалістичної ідеології. У працях фундаторів цієї ідеології — німецького економіста й філософа К. Маркса, публіциста й суспільного діяча Ф. Енгельса, а також їх найближчих наукових послідовників Ф. Лассаля, П. Лафарга, К. Каутського, В. Плеханова, В. Леніна та інших — роль класової боротьби була представлена вже як головний чинник усіх змін у світовій історії, включаючи зміни державних форм, правових інститутів, культури і навіть ідеологій.

Марксизм був лише крайнім утіленням соціологічного підходу до історії держави і права. Однак і інші дослідники стали розглядати юридичні явища тільки як продовження економічного ладу. Так, англійський історик права Ф. Метланд вважав, що економічні відносини — це «основа, з якої розвиваються всі державні установи, правові переконання, мистецтво і навіть релігійні уявлення» .

Розвиток у середині XIX ст. науки соціології, а згодом поява порівняльно- історичного методу поклали початок виникненню так званої порівняльно-історичної школи права.

Великий внесок у порівняльно-історичні дослідження права зробили німецький історик і правознавець А. Пост, котрий написав «Нариси із загальної порівняльної історії держави і права» (1878 р.); англієць М. Мен, який присвятив своє життя дослідженню права стародавніх народів і найдавніших форм державності; француз Р. Дар- рест, з ініціативи котрого було почато видання загальноєвропейського за значенням «Журналу історії французького і зарубіжного права».

Накопичення й узагальнення значного фактичного матеріалу в ХХ ст. зробило можливим видання до Другої світової війни таких фундаментальних робіт, як багатотомна «Історія права» німецьких учених Й. Колєра та Л. Венгера (1914 р.), «Історія права» американських істориків права Д. Вігмора і У. Сигля (1924 р.) та ін.

Після Другої світової війни низки фундаментальних праць з історії права, політичних інститутів видали француз Ж. Еллюль («Історія інститутів» у 5-ти томах 1969 р.); англієць А. Тойнбі — фундатор так званого цивілізаційного підходу в дослідженні державно-правових явищ, який створив з 1934 по 1957 рр. десять томів всесвітньої історії цивілізацій (робота відома під назвою «Досвід дослідження історії»); швед Е. Ан- нерс — автор навчального курсу «Історія європейського права» у 2-х томах (1974— 1980 рр.) та ін.

У цілому ж історія права дещо поступилася своїм значенням у загальній юридичній науці порівняльному правознавству, яке внаслідок особливостей розвитку більшості західних систем права ставало історичним. У зв’язку з цим не можна не відзначити роботу Рене Давида, що вийшла також російською мовою в кількох виданнях під назвою «Основні правові системи сучасності».

1.2.