§ 2. Розвиток земельного права в Україні після 1917 року

Радикальні зміни земельного ладу відбулися після прийняття 2-м Всеросійським з'їздом рад 26 жовтня 1917 р. Декрету про зем­лю2, який став першим земельним законом Радянської Росії.

Відповідно до Декрету поміщицькі, удільні, монастирські та цер­ковні землі підлягали конфіскації на розпорядження волосних зе­мельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. І, нарешті, у цьому документі наголошувалось на необхідності забезпечення зрівняльного землекористування, тобто поділу земель між трудящи­ми, залежно від місцевих умов, за трудовою або споживчою нормою.

Результатом прийняття розглядуваного Декрету стало скасуван­ня приватної власності на землю без будь-якого викупу. Земля бу­ла вилучена з цивільного обігу. Вона надавалася відповідними дер­жавними органами лише у користування. Причому це здійснюва­лося на безоплатній основі. В Українській РСР Декрет про землю було введено у дію згідно з рішенням 1-го Всеукраїнського з'їзду рад від 12 грудня 1917 р.

У подальшому було видано ще кілька декретів, серед яких най­важливіше значення мав Декрет від 19 лютого 1918 р. "Про соціалізацію землі"3 (19 березня того ж року прийнято його ук­раїнський варіант), який складався з 13 розділів і 53 статей.

' Див.: Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник для вьісших юридических учебньїх заведений. - М., 1999. - С. 89.

2 СУ РСФСР. - 1917. — № 1. - Ст. 3. 1 Там само - 1918. - № 25. - Ст. 346.

24

няттям цього документа у земельному законодавстві вперше з яви­лися норми, які регламентували відносини, пов'язані з використан­ням несільськогосподарських земель.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада у Києві проголосила III Універсал, відповідно до якого була створена самостійна держава — Українська Народна Республіка і водночас скасовано право власності на поміщицькі та інші нетрудові землі. Цей документ став основою прийнятого 18 січня 1918 р. Тимчасового земельного закону, який складався з трьох розділів і 33 параграфів. Зазначеним нормативним актом уперше було кодифіковано інститут користування землею. Не­зважаючи на короткий строк дії, Тимчасовий закон про землю нарівні з першими декретами радянської влади був позитивним зраз­ком створення і розвитку земельного законодавства України.

22 травня 1922 р. в РРФСР було прийнято Закон "Про трудове землекористування" (його український варіант під назвою "Основ­ний закон про трудове землекористування" прийнято 27 травня того ж року), що складався з шести розділів і 37 статей. Він забо­роняв продаж, купівлю, дарування, заставу землі, однак уперше в історії радянського земельного законодавства дозволяв передачу всієї земельної ділянки або її частини у трудову оренду, а також ви­користання в селянських господарствах найманої праці.

Загальногалузева кодифікація земельного законодавства в Ук­раїні бере свій початок з 29 листопада 1922 р., тобто з моменту на­брання чинності першим ЗК УРСР. Кодекс складався з Основних положень, чотирьох частин ("Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про земле­устрій і переселення"), 17 розділів, 14 глав, 227 статей (ЗК 1970 р. мав 173 статті; ЗК 1992 р. — 118; чинний ЗК — 212 статей).

З прийняттям зазначеного фундаментального документа була створена система "супідрядності" нормативних актів, унаслідок чо­го земельне законодавство стало ефективніше виконувати покла­дені на нього регулятивні функції. Були врегульовані всі земельні відносини, що існували на той час. Основне місце у Кодексі зай­мали положення, які досить детально регулювали такі найваж­ливіші інститути, як трудове землекористування, трудова оренда, застосування найманої праці. Кодекс визначав поняття селянсько­го двору, землекористування, реєстрації земель, переселення, рег­ламентував пов'язані з цим питання, закріплював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, міських земель, зе­мель спеціального призначення і державного запасу.

Перший загальносоюзний земельний кодифікований акт (За­гальні засади землекористування і землеустрою), який складався з 13 глав і 63 статей, був прийнятий 15 грудня 1928 р. З його прий­няттям де-юре була закріплена виключна державна власність на землю*. У наступні роки земельне законодавство розвивалося на

* На конституційному рівні право виключно державної власності на землю було закріплене в Конституції СРСР 1936 р. (Конституції УРСР 1937 р).

25

основі врахування цього положення. Земельні фонди усіх союзних республік були перетворені у земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом права державної власності на землю. Єди­ною юридичною підставою використання землі було право земле­користування. Подальшим напрямом розвитку союзного і рес­публіканського земельного законодавства було вдосконалення ос­новних земельно-правових інститутів, які сформувалися в резуль­таті націоналізації землі: права виключно державної власності, пра­ва землекористування і його різновидів, правового режиму різних категорій земель тощо.

Наслідком постійних змін характеру земельних відносин, які мали місце у період з 1917 по 1928 р., стала активізація ведення ко­дифікаційних робіт, спрямованих на впорядкування і системати­зацію відповідних норм права.

У період суцільної колективізації і здійснення політики зни­щення куркульства як класу положення, які стосувались оренди землі та застосування найманої праці, були скасовані.

Подальший розвиток земельного законодавства був пов'язаний з прийняттям 13 грудня 1968 р. Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Вони складалися з преамбули, 11 розділів і 50 статей. Основи більш чітко закріпили поділ земель на категорії, передбачений Загальними засадами землекористування і землеустрою 1928 р., підтвердили заборону оренди землі, запрова­джену в 1930 р., врегулювали питання ведення державного земель­ного кадастру. Були також закріплені положення, пов'язані з тим­часовим і вторинним землекористуванням, охороною земель, закріплено новий порядок відповідальності за земельні правопору­шення, а також принципи безоплатного користування землею і пріоритетного використання земель сільськогосподарського при­значення. На базі Основ у 1970 р. було прийнято новий ЗК УРСР, який практично повністю відтворив їх положення. Він складався з 173 статей, об'єднаних у 28 глав і 11 розділів.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про зем­лю, прийняті 28 лютого 1990 р., заклали підстави нових принципів і напрямів розвитку земельного законодавства і стали провісником сучасної земельної реформи. Законодавець проголосив землю на­родним надбанням, відмовившись від терміна "державна власність на землю". Було запроваджено новий юридичний титул — "во­лодіння"*, а також відновлене право користування землею на умо­вах оренди. Це сприяло детальнішій регламентації гарантій захисту прав та законних інтересів землевласників і землекористувачів.

* Основи регламентували питання довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою.

26

Найважливішою новелою Основ вважається встановлення плат­ності землекористування. Спеціальний розділ було відведено регу­люванню відносин, пов'язаних з охороною земель. Основи виділи­ли нових суб'єктів земельних правовідносин — громадян, які ведуть селянське господарство, закріпили зв'язок між правовим станови­щем нерухомості та земельною ділянкою, на якій вона розташова­на, а також інші новели. Закладене в Основах різноманіття земель­них відносин, їх принципова відмінність від відносин, закріплених у попередньому земельному законодавстві, створили передумови для повернення землі у сферу майнового обігу і, як наслідок цьо­го, дали поштовх розвитку низки норм земельного законодавства, покликаних урегулювати цю сферу.