Розділ 12. Організація управління в українських землях ІІ Речі Посполито

Органи державного управління ІІ Речі Посполитої у міжвоєнний час поділялися на центральні органи адміністрації та органи територіальної адміністрації залежно від формату територіальної чинності їхніх повноважень.

1. Центральні органи адміністрації

До центральної адміністрації ІІ Речі Посполитої слід зарахувати посади президента, генерального інспектора Збройних Сил, Раду Міністрів та її голову, міністерства та інші центральні відомства.

Відповідно до Конституції Польщі 1921 р., президент очолював виконавчу владу. Його обирали на 7 років абсолютною більшістю голосів сейм і сенат, об'єднані в Національні Збори. Виконавчі компетенції президента обіймали призначення й відкликання голови Ради Міністрів, а за його поданням також і міністрів, згідно з приписами системи парламентського управління. Призначав він також службовців, за поданням Ради Міністрів, на вищі цивільні й військові посади. Був головнокомандувачем Збройних Сил. Виконавчу владу здійснював через міністрів і підлеглих їм урядників. Кожний урядовий акт президента для набуття чинності вимагав підпису голови Ради Міністрів і відповідного міністра. Конституція передбачала видавання президентом постанов задля виконання законів і розпоряджень (призначення на посади, надання офіцерських звань, орденів). Через власне урядове становище президент не був відповідальний перед іншими інститутами влади ні політично, ні цивільно. Натомість він ніс конституційну відповідальність за державну зраду, порушення Конституції й кримінальні злочини перед Державним трибуналом (згідно з законом від 27 квітня 1923 р.)¹.

Після травневого перевороту 1926 р. статус президента зміцнився, що додатково унормували приписи квітневої Конституції 1935 р. Каденція президента й надалі тривала 7 років. При цьому обирався він зібранням електорів, що складалося з мар-

шалків сейму й сенату, голови Ради Міністрів, голови Найвищого Суду, генерального інспектора Збройних Сил і 75 осіб, що їх обирали сейм і сенат з-поміж «найповажніших» громадян.

Особа президента втілювала в собі єдину й неподільну державну владу. Він був надурядовим державним чинником, покликаним гармонізувати діяльність головних державних інституцій, що перебували під його верховенством: уряду, сейму, сенату, Збройних Сил, судів і державного контролю. Повноваження президента поділялися на прерогативи (особисті повноваження) і звичайні повноваження. Урядові акти президента, що видавалися в межах прерогатив, не потребували контрасигнації голови Ради Міністрів і відповідного міністра. Наприклад, він визначав кандидата на свого наступника, призначав й відкликав голову Ради Міністрів, голову Найвищої контрольної палати, віддавав членів уряду до суду Державного трибуналу, призначав і звільняв головнокомандувача й Генерального інспектора Збройних Сил, призначав суддів Державного трибуналу².

Решта актів президента для набуття чинності вимагали скріплення підписами голови Ради Міністрів і відповідного міністра. Оскільки президент, згідно з Конституцією 1935 р., був наділений повноваженнями в усіх сферах публічного життя, у його особі персоніфікувалася суверенність держави. Як наслідок, він не ніс відповідальності (політичної або конституційної) за урядові рішення. Конституція накладала на нього «відповідальність перед Богом і історією за долю держави». Впровадження інституції прерогатив без обов'язку контрасигнації означало також послаблення механізму контролю урядових рішень президента в багатьох суттєвих державних справах з боку інших гілок влади, контролю, притаманного парламентарно-кабінетній системі.

Наявна в Польщі з 1926 р. посада генерального інспектора Збройних Сил була посилена 1936 р. Посилення полягало в зосередженні в компетенції цієї посади сукупності завдань щодо оборони держави й військових приготувань на випадок імовірного збройного конфлікту. Компетенція генерального інспектора Збройних Сил (після Ю.Пілсудського ним був Е.Ридз-Шмігли) перевищувала повноваження міністра військових справ й надавала йому провідну роль щодо контролю над військом і армійської номінаційної політики.

Окремим засадничим членом центральної адміністрації ІІ Речі Посполитої була Рада Міністрів. Складалася вона з міністрів під керівництвом голови Ради Міністрів (арт. 55 Конституції 1921 р. й арт. 25-26 Конституції 1935 р.). Голова Ради Міністрів (прем'єр) репрезентував уряд, керував ним, а також рівночасно (від часів квітневої Конституції 1935 р.) «визначав головні засади державної політики». Як бюро прем'єр- міністра діяло управління президії Ради Міністрів, що складалося, відповідно до організаційного статуту від 12 грудня 1930 р., з таких бюро: президіального, правничого, економічного й удосконалення адміністрації. Останнє співпрацювало з Комісією для удосконалення публічної адміністрації при голові Ради Міністрів і залагоджувало справи, «пов'язані з удосконаленням публічної адміністрації, деконцентрацією адміністрації, методів праці в урядах, організації й сфери діяльності влади і урядництв та системи підготовки урядницького персоналу»³.

У структурі Ради Міністрів вирішальну роль відігравав прем'єр. Згідно з конституційними нормами й реальною практикою врядування, він мав істотний вплив на склад уряду - від нього вирішальним чином залежали міністеріальні номінування й формування всього складу кабінету. Керуючи працею уряду, прем'єр репрезентував його в стосунках із сеймом і президентом.

Прем'єри у ІІ Речі Посполитій неодноразово виконували функції відомчих міністрів. Так, наприклад, І.Падеревський (1860-1941 рр.) не лише очолював уряд, а й був міністром закордонних справ (1919 р.); В.Грабський (1874-1938 рр.) - поєднував прем'єрство з посадою міністра фінансів (1920 р.); Ю.Пілсудський - очолював уряд і був військовим міністром (1926-1928, 1930 рр.); Ф.Славой-Складковський (18851962 рр.) - прем'єрство поєднував з керівництвом міністерством внутрішніх справ (1936-1939 рр.).

Налічувалися три категорії міністрів - відомчі, які очолювали відповідні міністерства; так звані міністри без портфеля; керівники центральних урядництв у міністерському ранзі. Останні, як, приміром, голови Головного ліквідаційного уряду, Головного уряду мір чи Найвищої контрольної палати, формально не входили до складу уряду, одначе могли брати участь у його засіданнях, коли це стосувалося справ їхнього відомства.

Кістяк Ради Міністрів становили відомчі міністри. У міжвоєнній Польщі чисельність їх була перемінною. У перші роки незалежності вона сягала 16, згодом зменшилася, і протягом 1932-1939 рр. функціонувало 11 міністерств: закордонних справ; внутрішніх справ; військових справ; фінансів; юстиції; рільництва й рільничих реформ; промисловості і торгівлі; комунікації; суспільної опіки; пошт і телеграфів; релігійних визнань і публічної освіти⁴.

2.