Основні риси судового процесу (судочинство)

Про процедуру судового розгляду за Руською Правдою відомо небагато. Очевидно, зацікавлена особа (як правило, потерпілий) повинна була сама порушувати справу в громадському суді або ж звертатися за захистом до князівського уповноваженого.

Судовий процес відбувався усно. “Руська Правда”, що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначила три стадії (етапи) судового процесу : ”Заклич”, ’’Звід” та ’’Гоніння слідом”. Розшук злочинця в Київській Русі здійснювався потерпілим і його родичами, що вказує на приватно-правовий характер судового процесу.

У випадку крадіжки слід було оголосити про пропажу речі на торгу (громадському місці). Це називалося закличем. Закон виходив з того, що заклич стає відомим для усього міста впродовж трьох днів. Тому повернення речі до цього терміну не каралося. А при віднайдені пропалої речі в кого-небудь опісля - потерпілий не лише повертав собі свою пропажу, але й отримував від її неправомірного володільця винагороду в розмірі 3-х гривень.

Покупець, який купив річ, що виявилася вкраденою, повинен був показати того, у кого він її купив, або присягти в своїй невинності. Така процедура називалася зводом (варіант очної ставки). Звід розпочинався у випадках: а) якщо річ було знайдено в кого- небудь до закличу; б) якщо річ знайдено до 3-х днів після закличу; в) якщо річ було віднайдено не у своєму місті (громаді).

За межами міста або громади переслідування запідозреного злодія чи вбивці не велося. Вважалося, що злочинець перебував там, де губляться його сліди. Якщо ж слід втрачено на великій дорозі чи в степу розшуки припинялися. У противному випадку, до кого слід заводив, той вважався злочинцем, якщо ”не відвів слід”. Якщо переслідування утікача по сліду (це називалося гоніння сліду) не увінчувалося успіхом, то верв, куди приводив слід, повинна була або видати злочинця, або сама відповідати за злочин. У таких випадках штраф верв платила розкладкою. Те саме чекало общину, якщо на її території знаходили убитого князівського слугу. Траплялося, що виплата такого штрафу - дикої вири тривала декілька років і реально приводила до закабалення громади князем. Проте, у “Руській Правді” зазначалося, що ’’община не платить за знайдені труп або кістки, якщо не знають убитого і про те, що трапилося ніхто не чув”. ”Звід” і ’гоніння слідом” відбувалися при збереженні давніх урочистих форм. Той, хто ”гнав слід” міг вимагати від властей допомоги.

На судовому процесі сторони доводили свою правоту з допомогою судових доказів. У Київській Русі судовими доказами були: 1) власне визнання; 2) свідки (”видоки” і ’’послухи”), якими могли бути тільки вільні люди (сумнівно щодо жінок); 3) присяга (складали сторони і свідки); 4) ордалії (так звані Суди божі); 5) речові докази (сліди побиття, рани, тіло вбитого, свідки тощо).

Невід” ємною частиною судочинства в Києво-руській державі був інститут свідків.

При кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків. При звинуваченнях у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).

У випадку, коли послухи й видоки з обох сторін давали однаково позитивні свідчення, отже, при відсутності доказів факту злочину винний (або невинний) визначався за допомогою випробувань так званих ордалій (судів Божих) - водою, залізом або “полем” тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок - ’’поле”. Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривен випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і по характеру ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів, як правило, не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилося або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним. Клятва-присяга існувала ще до прийняття християнства.

Зважуючи значення усіх доказів, наданих сторонами, суд виносив (усно) рішення- вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала зацікавлена сторона. Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні-переможцю допомагала держава (за М.Грушевським, влада виконувала лише одну міру покарання - “поток і розграбування”). Потерпілий міг задовольнити свої інтереси за рахунок майна засудженого, або змусити його відпрацювати заподіяну шкоду(повернути в холопство), коли майна не вистачало. Ніяких вказівок про повторний розгляд справи на скаргу

незадоволеної сторони ”Руська Правда” не містить.

Отже, судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений змагальний характер : він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) - “заклич”, “звід” і “гоніння сліду”. В системі доказів значну роль відводилося свідкам, присязі та “ордаліям”.

7.