Основні риси судового процесу (судочинство )

Про процедуру судового розгляду за «Руською правдою» відомо небагато. Очевидно, заінтересована особа (потерпілий) повинна була сама порушувати справу в громадському суді або ж звертатися по захист до князівського уповноваженого.

Судовий процес відбувався усно. «Руська правда», що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначила три стадії (етапи) судового процесу: «заклич», «звід» та «гоніння сліду». Розшук злочинця в Київській Pyci здійснювався потерпілим і його родичами, що вказує на приватноправовий характер судового процесу.

У випадку крадіжки слід було оголосити про пропажу речі на торгу (громадському місці). Це називалося закличем. Закон виходив із того, що заклич стає відомим для всього міста впродовж трьох днів Тому повернення речі до цього терміну не каралося. A в разі віднайдення пропалої речі в кого-небудь опісля потерпілий не лише повертав собі свою пропажу, а й отримував ві; її неправомірного володільця винагороду в розмірі трьох гривень.

Покупець, який купив річ, що виявилася вкраденою, повинен був показати того, у кого він її купив, або присягти у своій невинності. Така процедура називалася зводом (варіант очної ставки). Звід розпочинався у випадках: а) якщо річ було знайдено в кого- небудь до закличу; б) якщо річ знайдено до трьох днів після закличу; в) якщо річ було віднацдено не у своєму місті (громаді).

За межами міста або громади переслідування запідозреного злодія чи вбивці не велося. Вважалося, що злочинець перебував там, де губляться його сліди. Якщо ж слід втрачено па великій дорозі чи в степу, розшуки припинялися. У противному випадку, до кого слід заводив, той уважався злочинцем, якщо «не відвів слід». Якщо переслідування утікача по сліду (це називалося «гоніния сліду») не увінчувалось успіхом, то верв, куди приводив слід, повинна була або видати злочинця, або сама відповідати за злочин. У таких випадках верв платила штраф розкладкою. Te саме чекало общину, якщо на їі території знаходили вбитого князівського слугу. Траплялося, що виплата такого штрафу — дикої вири тривала декілька років і реально призводила до закабалення громади князем. Щоправда, в «Руській правді» зазначалося, що «община не платить за знайдені труп або кістки, якщо не знають убитого і про те, що трапилося, ніхто не чув». «Звід» і «гоніння сліду» відбувалися зі збереженням давніх урочистих форм. Той, хто «гнав слід», міг вимагати від властей допомоги.

Ha судовому процесі сторони доводили свою правоту за допомоги судових доказів. У Київській Pyci судовими доказами були:

1) власне визнання; 2) свідки («видоки» і «послухи»), якими могли бути тільки вільні люди (сумнівно щодо жінок); 3) присяга (складали сторони й свідки); 4) ордаліі (суди Божі); 5) речові докази (сліди побиггя, рани, тіло вбитого, свідки тощо).

Невід’ємною частиною судочинства в Києво-Руській державі був інститут свідків.

У кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків. У випадках звинувачень у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).

У випадку, коли послухи й видоки з обох сторін давали однаково позитивні свідчення, отже, за відсутності доказів факту злочину винний (або невинний) визначався за допомоги випробувань ордалігі (судів божих) - водою, залізом або «полем» тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Pyci був судовий поєдинок — «поле». Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривень випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і за характером ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присяг>', вважався невинним. Присяга існувала ще до прийняття християнства.

Зважуючи значення всіх доказів, наданих сторонами, суд вино- сив (усно) рішення-вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала заінтересована сторона. Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Сторон.-переможниц. допомагала держава (за M Грушевським. влада виконувала лише одну міру покарання - «поток і розграбування»), Потершлии міг задовольнити свої інтереси за рахунок майна засудженого або змусита його відпрацювати заподіяну шкоду (повернути в холопство), коли майна не вистачало. Ніяких указівок про повторний розгляд справи на скаргу незадоволеної сторони «Руська правда» не містила.

Отже, судовий процес у Київській Pyci мав яскраво виражений змагальний характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівнимипра- вами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) — «заклич», «звід» і «гопіння сліду». У системі доказів значна роль відводилася свідкам, присязі та ордаліям.

Галицько-волинська держава і право