Організація місцевої влади й самоврядування

Для опанування становища і впорядкування місцевої адміністрації гетьманський уряд повернувся до старої (російської) схеми територіально-адміністративного устрою (поділ на губернії - no- eimu-eo.nocini), при цьому додав до вже існуючих губерній нові округи.

Визнаючи умови Брестського мирного договору. Гетьман твердо ставив питання про організацію адміністративного поділу державної території відповідно до етнічного розселення українців. Цьому сприяв ухвалений П. Скоропадським Закон «Про тішчасове розповсюдження Української державної влади» (25 травня 1918 p.). Згідно з його статтями, було визнано, що у разі приєднання до Української держави нових територій на них негайно поширюється гетьманська державна влада. Були визначені дії судових органів на цих землях, а також повноваження прокуратури та Міністерства внутрішніх справ. Переважно дипломатичними зусиллями до Україн- ськоїдержави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії - до Чернігівщини, інші українські повіти Курської (Суджанський, Грай- воронський, Білгородський, Новоскольський) та Воронезької (Валуй- ський) губерній - до Харківської губернії України. Останніми були приєднані Холмщина, Підляшшя, Берестейщина (12 повітів), які склали одну губернію - Холмську, і вперше за сотню років були інтегровані вукраїнську політичну систему.

Дослідники (M Дністрянський) звертають увагу на те, що характерною рисою державної політики гетьмана П. Скоропадського- ного намагання на практиці реалізувати принцип соборності українських земель і повернути територіальні втрати попередніх часів - була активна українська зовнішня політика в Криму. Завдяки цьому кримські політичні кола пішли назустріч волі української людності, виявивши бажання увійти до складу Української держави на правах автономії (вересень 1918 p.). Хоча входження Криму і було юридично оформлене, проте остаточно українська влада на півострові не утвердилася через загострення політичної ситуації.

Як окремі адміністративно-територіальні одиниці в Українській іржаві існували «градоначсшьства» для великих міст - Києва, Одеси,

Миколаєва та староство - Поліське з центром у м. Мозир (утворене з прилучених Річицького, Пінського і Мозирського повітів Мінської губсрні'О.

Після того, як прихильники Гетьмана оволоділи державними установами, П. Скоропадський запровадив певні новації у системі управління адміністративно-територіальними одиницями. Зокрема, у губерніях та повітах із місцевих поміщиків та земських діячів призначалися старости (офіційний наказ про їх призначення було підписано 14 травня), яким належала вся повнота влади на місцях. Підпорядковуючись міністру внутрішніх справ гетьманату, губернські та повітові старости за своїм статусом практично прирівнювалися до царських губернаторів та повітових справників. Велике значення для упорядкування місцевого управління мало прийняття Закону «Лро штати і опис Управлінь губерністьиих і повітових старостів». Ha чолі управлінь «градоначальництв» у столиці (сфор мовано згідно із законом від 1 серпня 1918 p.) та у двох південних містах стояли стапичнш і міські отамани, обсяг повноважень яш був аналогічний повноваженням губерніальних старост.

Переконливим свідченням того, що система місцевої влади (|юр- мувалася за зразком колишньої російської моделі, є виданий j ініціативи Міністерства внутрішніх справ Закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узагальнень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими л/ісі/евосписии» (30 листопада 1918 p.). Додержуючи російсько-імперської традиіиї організації державної влади, цей закон відновив інститут колишніх «земських начальників», і, за прикладом російських «повітовихз'іздю і «губернських присутствій», у повітових і губерніальних центрах Української держави утворювалися ради по сільських справах.

Однак, попри це, фактично за декілька місяців в Україні було створено дієвий адміністративний апарат. Хоча дослідники (Я Гри цак) наголошують на його переважно етнічно-російському характері, проте, до честі П. Скоропадського, він намагався українізувати державний апарат (в усіх установах і військових частинах були створені курси українознавства). Російське чиновництво, яке засіл вдержавній адміністрації і йшло на службу до гетьмана виключно з прагматичних міркувань (їх приваблювала, передусім, та обставина, що гетьманська держава гарантувала певний мінімум стабільності), було більше зацікавлене у відновленні імперії. Це певноК¹ мірою спричиняло загострення соціально-політичної ситуації вУкр³¹ ні. He сприяли стабілізаїці в країні самі методи діяльності міси^евІ1' органів влади, серед яких були каральні акції, катування селян, грабунки та розстріли. Але чи не найбільше ускладнювало робоЧ гетьманських органів та установ постійне втручання окупацій¹¹⁰¹ влади, mo проводила грабіжницьку політику в Україні. До Німеччини ешелонами вивозилось продовольство і промислове устаткування. Розпочалося масове повернення в Україну помішиків і капіталістів, яким поверталися заводи, фабрики, землі, маетки, виплачувалися компенсації за збитки.

Як спроба впорядкування відносин місцевих органів влади з австро-угорським командуванням, стало започаткування інституту Генерального Уповноваженого на всіх українських землях, де перебувала австрійська армія. Уповноважений мав власний штаб, який повинеи був дбати про інтереси населення і фактично виконував функції уряду на території перебування австрійських військ - у Катеринославській, Подільській, Херсонській та Таврійській губерніях. Уповноважений призначав усіх цивільних урядовців і міг тимчасово припинити діяльність адміністративних інституцій; контролював дії військових частин держави, що перебували на тсрито- ріїиих губерній; видавав різноманітні циркуляри, розпорядження і накази; міг доповнити, змінити чи відкликати рішення губерніальних старост, командування військових підрозділів та отаманів міст.

Ситуацію в Українській державі ускладнювало також протистояння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування vформі земств і міських зібрань, що перебували під впливом опозиційних до гетьмана українських політичних партій. Антиурядова позиція органів самоврядування викликала зворотну реакцію влади. Приміром, у травні Міністерство внутрішніх справ заборонило з'їзд представників міст. A за спеціально прийнятим Законом «Про iia- Апйіія губернським старостам П[нюа розпускати воюсіїі земські Hfpmiiw тауправи» (29 червня 1918 p.), губернський староста отри- чував право розпустити органи місцевого самоврядування з дозволу міністра пнугрішніх справ, якщо їхні дії шкодили налагоджсінпо справ і суперечили державним інтересами. Тобто, серед найважливіших визнано такі положення: порушення меж компетенції та злочинного характеру постанови. Замість розпушених органів ca- човрядування губернські старости тимчасово призначали