Судова система

Характеризуючи судову систему Української держави, досл№ ники (A. Cepeda) звертають увагу на головну її особливість. A Cffi^lic функціонування протягом певного часу «змішаної» судової сист^£ ми - судових установ часів Російської імперії, Тимчасовоюур№ Центральноі Ради та судових інституцій Гетьманату.

Міністерство судових справ (юстиції) здійснювало управління усісюсудовою системою Українськоїдержави і мало головними завданнями: організаційне керівництво судами Української держави, матеріальне забезпечення їх діяльності, вивчення й узагальнення судової практики, внесення пропозицій до уряду щодо вдосконалення судової системи і судочинства, кодифікацію законодавства, вироблення української правничої термінології, пристосування колишніх юридичних норм до нової політико-правової ситуації, підго- товкупроектів кримінальних, кримінально-процесуальних, цивільних, цивільно-процесуальних та інших нормативних актів.

Нвйвища судова інституція. Правовою основоюдіяльності Генерального суду був насамперед спеціальний розділ «Законів про тимчасовий державпийустрій України» (29 квітня 1918 p.), в якому визначалося її місце в системі урядових установ як вищого «охоро- ителя» й захисника закону та вищого державного суду в судових і адміністративних справах. Ha Генеральний суд покладалося завдання оголошувати «для загальної відомості» усі закони та розпорядження уряду, а «порядкуючий генеральний суддя» і генеральні судді мали призначатися гетьманом.

Першим кроком до цього стало створення (17 травня 1918 p.) при Міністерстві судових справ спеціальної комісії з підготовки законопроектів про утворення Державного Сенату і судових палаг, ^а отже, реформування існуючих найвищих судових інституцій. Наступний крок був пов’язаний із прийняттям Закону для перегчя- tyзаведення Генерального йАпеляційного судів (2 червня 1918 p.), яким скасовувалася дія Закону УНР від 2 грудня 1917 p. про Гс- ^неральний суд. Новий документ окреслював шляхи нової реформи, ^аДо 'н здійснення уточнював повноваження вищої судовоі інстанції, гідно з цим Законом, Генеральний суд складався з трьох департа- ^veifTie — цивільного, кримінального й адміністративного — і вико- ^уе&в функції, які до його утворення належали Правительствую- ™му Сенатові, а також касаційні функцїіГоловного воєнного суду. Ч^е« Закон мав діяти до створення нового органу - Державного

Ceuamy- що й було метою судової реформи. За період функціонування Генерального суду Українськоїдержави (29 квітня-серпень 1918 p.) було розглянуто значну кількість справ. Однак мали місце випадки втручання гетьмана у сферу компетенції I енсрального суду (А. Середа), крім того, він мав можливість змінити вирок будь-якого судового органу.

Державний Сенат став вищим судовим органом чи вищою інституцією Держави «у судових та адміністративних справах» (з 1 вересня 1918 p.) відповідно до Закону «Про утворенняДер- жавного Сенату» (8 липня 1918 p.). У документі окреслювалися структура органу, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення Зокрема, Державний Сенат складався із Загального зібрання та трьох генеральних судів - адміністративного, кримінального, ipi- віиьного (всього 45 сенаторів, які затверджувалися Радою міністрів і призначалися гетьманом). Очолював Державний Сенат президент, але вищим органом правління оголошувалися Загачьнізбори (у складі всіх сенаторів).

Зазначимо, що на відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів: виша юридична освіта і не менш як п’ятнадцятирічний стаж роботл «в судовім відомстві на посадах не нижче за судового слідчого чи товарним прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що ewotnw- пи лекторські обов’язки в той саме час». Водночас закон містиві цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької. Тимчасове усунення сенаторазпо- сади могло статися лише в разі притягнення його до кримінальної відповідальності, а звільнення і позбавлення звання сенатора лише за вироком суду.

У законі містилися також докладні правила проведення засідаї* Сенату та запровадження особливої форми для сенаторів. Характерною особливістю треба вважати те, що закон приписував судовим установам у своїй роботі тимчасово керуватися «Учреждением Российского Правительствующего Сената», «Уч/хждеииез судебныхустаїютеииіі» та «Уставомуголовного и гражданского Cf' допроизводства».

Укриїнськи прокуратура організовувалася згідно із Законом «Про утворення Державного Сенату» (8 липня 1918 p.). При ^rP^b0' генеральних судах та при Загальному зібранні запроваджував

посади прокурорів, існували посади товаришів прокурорів, а функції генерального прокурора Української держави з часу запрова- дження Державного Сенату покладалися на міністра юстиції. Прокурорам Державного Сенату Української держави надавалося право порушувати питання про необхідність тлумачення, доповнення або змінн існуючих законів. Прокуратура була зобов’язана керуватися у своїй діяльності нормами, які раніше регулювали функції прокуратури Правительствуючого Сенату.

Поновлювалася діяльність адвокатури, на яку покладалася традиційна функція представництва у цивільних і захисту - у кримінальних справах. Першим кроком у створенні власного nomupiumy стало встановлення порядку призначення і звільнення нотаріусів Кнева, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружних судів нотаріусів мало призначати і звільняти Міністерство юстиції.

Системи загальних судів в Українській державі запроваджувалася (відновлювалася) на підставі Закону «Про судові паноти і oncm|iimi суди» (8 липня 1918 p.), який скасував такий же закон Української Центральної Ради і поновлював колишні (російсько- імперські) апеїищійиі судові інституції - Київський апеляційний суд. Одеську й Харківську судові палати. Зазначений Закон вносив пев- iii зміни, що стосувалися штатів та вимог до кандидатів на посади суддів. Зокрема, кожна судова палата складалась із цивільного і кримінального департаментів, які мали окремий склад на чолі з голо- вою(обирався на загальних зборах палати найстарший із суддів).

3 налагодженням діяльності судових палат були відновлені й і окружпісуди. які протягом 1917-1918 pp. припинили своюдіяль- иість. Усього в Україні станом на 16 серпня 1918 p. діяли 19 окруж- них судів. Окружні суди діяли у складі адміністративного, кримінального і цивільного відділів. Очолював суд голова, крім нього, до склдду входили товариш голови, судді, судові слідчі, секретарі, нотаріуси, судові виконавці, судові посланці. До компетенції окружних судів належали адміністративні, цивільні, кримінальні справи. Натомість, до компетенції судових палат входив розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення окружних судів. Касаційні скарги па рішення судових палат вносилися до Державного Сенату.

Системи місцевих судів Української держави майже пс змі- ^llluiacH з часів УНР. Станом на серпень 1918 p. функціонувало 112 міських і повітових з’їздів мирових суддів. Мирових суддів обирали Повітові земські зібрання (у сільській місцевості) або міські думи (У містах) строком на три роки.

лась із декількох волосних і міських районів. Мирові дільниці об’сд- нувалися в мирові округи, в межах яких збиралися з’ізди мирових суддів. Функцією мирового з’їзду був нагляд за належними до нього мировими суддями. За з’їздом здійснювала нагляд судова палата, якій був підпорядкований відповідний округ. Далі існувала посада адміністративного судді повіту, запроваджена ще законом Тимчасового уряду від 30 травня 1917 p. Нововведенням було покладения обов’язків провадження досудового слідства у кримінальних справах на адміністративних суддів, яке було узаконене постановою Ради міністрів (3 червня 1918 p.).

За часів Гетьманату продовжував функціонувати й Одеський комерційний суд, діяльність якого була врегульована імперським Статутом торгового судочинства.

Системи військових судів Української держави гетьмана П. Скоропадського базувалася на кількох нормативно-правових актах.

Закон «Про військову підсудність» (30 травня 1918 p.) визначав протиправні діяння, що мали розглядатися військовими судамиу порядку звичайної підсудності (цивільних осіб у випадках ухилення їх віл проходження військової служби, неприбуття на навчальні збори, а також якщо вони разом з військовими вчинили службовий злочин) та у порядку виняткової підсудності (військові - старшини, підстаршини, козаки та військові урядовці під час перебуванні їх на дійсній військовій службі чи навчальних зборах та особи, яю «иачежаяи до війська» - священнослужителі всіх віросповідань котрі перебували на службі у військових інституціях, а такожвор- ганізаціях, що обслуговують армію; старшини закордонних армій, котрі перебували в українській армії, якщо щодо них не видано окремого розпорядження; обслуговуючий персонал військових; особи, які Йшли за військом з дозволу військового начальства, а саме: кореспонденти, постачальники, робітники, торговці, візпики та iii) У порядку виняткової підсудності військовому суду підлягали також і цивільні особи у разі вчинення ними під час війни чн військового стану таких злочинів, як зрада, шпигунство, повстання прог» влади, опір владі, напад на військових при виконанні ними сл)*- бових обов'язків, ворожа агітація, знищення військового майна, вбивство, розбій, грабіж, підпал, згвалтування.

Наприкінці липня 1918 p. Рада міністрів надала право міністру внутрішніх справ передавати військовим судам для розгляду, за погодженням з міністром військових справ і міністром юстиції, справи про всі злочини проти державного устрою України, напади на урядових осіб цивільних відомств при виконанні службових обов'язків, навмисне знищення чи пошкодження майна і фальсифікування грошових знаків.

Згідно з ухваленим Законом «Про органічацію військово-судо- вихшеапапуцій та їх компетенцію» (21 червня 1918 p.), військові сули поділялися па ewi|i (Київський та Катеринославський) і штабові( при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі). A систему гетьманської військової юстиції очолювало Головне вінськоао-су- довеуправління, що складалося з трьох відділів: загального, прокурорського та законодавчого. Ha загальний відділ покладались функції вирішення персональних та господарських сгіран. Прокурорський відділ, перейменований згодом на касаційний, здійснював прокурорський нагляд. У законодавчому відділі працювали над створенням нового українського військового законодавства (Ю. Вовк).

Військові судові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, якщо «постановив цих іаконах шбудуть суперечити новим чаконам Українськоїдержави». Вищі військові судп розглядали справи військових і про військових, що иймали посаду не нижче за командира окремої частини. До компетенції штабних судів належали всі справи, які нс підлягали ви- UiiiM військовим судам. Військовополонені підлягали військовій підсудності на тих же підставах, що й військові української армії.

У засіданнях виїцого військового суду передбачалась участь npo- курора !і захисника, проте в штабинх судах їхня присутність нс пула обов’язкова. Касаційне оскарження вироків усіх військових судів було передбачено в Генеральному суді. Справи у військових сулах Гетьманату розглядали колегії у складі голови та виборних суддів, яких обирали терміном на два місяці шляхом жеребкування на основі складених командирами частин списків кандидагів (Закон «Про порядок обрання виборних суддів г віиськових суд ах» ^В1Д 8 листопада 1918 p.).

Варто зазначнтп. шо на території Української держави у 1918 p. Діяли також і окупаційні військові суди, які були судами віінятковоі Юрисдикції особливого роду (Я Німченко). Розгул і свавілля таких ^с)ДІв Міністерство юстиціїдоби Гетьманату виправдовувало послаб- -WiiiKM функцій національного судового апарату. Військова влада 'лчеччини і Австро-Угорщини прямо зобов’язувала власні військові ^сУДи приймати до розгляду будь-які кримінальні справи щодо Жраїнських громадян. Формально протестуючи п|юти таких дій

окупаційного комаїщування, міністерство домовилося з німецькою владою про створення особливої узгоджувальної комісії з розмежування функцій військових судів Німеччини і України. Внаслідок цього було досягнуто домовленості про деяке звуження компетенції окупаційних судів і посилення прокурорського нагляду з боку України щодо таких справ. Але насправді свавілля німецьких і ав- стро-угорських військових судів тривало практично без обмежень до того часу, коли окупаційні війська покинули територію України Отже, за досить незначний час існування Гетьманату П. Скоропадського була створена власна українська судова система і велася робота, спрямована на забезпечення її повноцінного функціонування. Найвищою судовою інституцією були Генеральний суд а згодом - Державний Сенат. Організаційними питаннями з координації розбудови судової системи займалося Міністерство судових справ (юстиції). У реформуванні судоустрою Україпськоїдержави орієнтувалися на дореволюційну російську судову систему. Усі судові органи Гетьманату поділялися на загальні, місцеві та впкыт суди. Останні посіли важливе місце в системі державних органів, а також сприяли зміцненню законності і правопорядку. Серед негативних явищ - втручання представників німецької та австро-угор- ської військової влади у діяльність українських судових установ. Крім того, судові органи Українськоїдержави не виконали допов- ної міри своїх завдань, пов’язаних з охороною від посягань на суспільний і державний лад, захистом прав і законних інтересів громадян, а також усіх форм власності.