Дистрикт «Галичина»

На вже згаданому засіданні 16 липня 1941 р. А.Гітлер пропонував обміркувати питання про приєднання «староавстрійської частини Галичини» до Генерального губернаторства. Відповідаючи на зауваження присутніх, рейхсляйтер Розенберга, рейхсміністра Ламмерса, маршала Кейтеля, райсхмаршала Герінга, фюрер запропонував не передавати цю частину до Генерального губернаторства, а «просто підпорядкувати її рейхсміністру Франку»⁸.

Наступного дня рейхсканцлер підписав наказ, згідно з яким управління Східною Галичиною переходило до компетенції генерал-губернатора Г.Франка. Слід зазначити, що й цього разу А.Розенберг висловив погляди, що йшли врозріз з позицією більшості нацистських лідерів: він вважав помилкою передачу районів довкола Львова адміністративному керівництву Генерального губернаторства. Створене 12 жовтня 1939 р., воно складалося з чотирьох адміністративно-територіальних одиниць: Люблінського, Варшавського, Радомського й Краківського. До останнього увійшли й етнічні українські землі - Холмщина, Підляшшя, Надсяння й Лемківщина. Відповідно до декретів Гітлера від 17 і 22 липня та розпорядження Г.Франка було створено п'ятий дистрикт у складі Дрогобицької, Львівської, Станіславської (нині - Івано-Франківської), Тернопільської (без північних районів) областей загальною площею 48 081 кв. км і кількістю жителів 4789 тис. осіб. Центром дистрикту «Галичина» був Лемберг (Львів), у якому перебував апарат вищої посадової особи - губернатора.

Першим губернатором дистрикту «Галичина» призначили К.Ляша, після нього (з березня 1942 р.) ці обов'язки виконував бригаденфюрер СС О.Вехтер. Офіціоз Г.Франка вмістив повідомлення такого змісту: «Галичина стала частиною генерального Губернаторства... Генерал-губернатор з волі фюрера відновив суверенітет німецького рейху над Галичиною»⁹. Цей крок розвіяв ілюзії тієї частини західноукраїнського суспільства, яка сподівалась на відродження національної державності під егідою ІІІ рейху.

Організація управління у дистрикті вибудовувалась за німецькими зразками. Генерал-губернатору підлягали «СС і поліцайфюрер» і «шеф управління губернаторства». Останній керував адміністративними органами, що охоплювали всі галузі соціального, економічного, культурно-освітнього, релігійного життя, діяльність комунальних, санітарно-епідеміологічних і медичних служб тощо. Дистрикт поділявся на окружні староства («крайзгаупт-маншафти»), які, у свою чергу, складалися з «бецир- ків» (округів) і «ландгемайндів» (сільських громад). Крайзгауптманшафти налічували від двох до п'яти округів («бецирків»). Також існували так звані виокремленні міста («крайзфрайштадти»). На нижні щаблі влади - бургомістрів міських і сільських громад, сільських старост - призначалися місцеві жителі - поляки й українці (залежно від того, яка етнічна група компактно мешкала в тому чи іншому населеному пункті).

Представників місцевого населення брали на державну службу й на нижчі посади німецьких адміністративних органів.

Перебравши повноваження щодо управління краєм, Г.Франк 1 серпня 1941 р. підписав розпорядження про організацію влади та її нормативно-правове оформлення. «Діючі до цього часу закони і права, - наголошувалося у документі, - втрачають свою силу, оскільки вони суперечать адмініструванню німецького уряду. ... Розпорядження, видані головним чином військовим командуванням і його місцевими уповноваженими, лишаються в силі, якщо вони не втратили свого значення у зв'язку з включенням Галичини до складу Генерального губернаторства». Адміністрація губернатора дистрикту мала керуватися у своїх діях постановами, виданими для адміністрації шефів областей у Генеральному губернаторстві. Так само зобов'язувався чинити апарат окружних і міських староств, для яких були обов'язковими постанови, що діяли в усіх інших дистриктах¹⁰.

Окрилений прирощенням свого «удільного князівства», Г.Франк пообіцяв невідкладно вжити заходів для залучення місцевого населення до продуктивної праці і перетворити край на «резерв робочої сили для рейху.

На території дистрикту «Галичина» запроваджувалося німецьке кримінальне право і карально-репресивні приписи, що застосовувалися до тамтешнього населення. Ними встановлювалися міри покарання злочинів і правопорушень, заходи попередження і виправлення, регламентувалося право помилування, використання німецької державної символіки¹².

У вересні 1941 р. в одному з німецьких документів було зафіксовано таку тезу:

«1. Фюрер зберігає за собою право ухвалювати рішення про державно-політичне оформлення території, де проживає українське населення. Військові органи влади принципово не повинні займатися цими питаннями. На всі скарги українців щодо передачі певних територій України під управління генерал-губернатора чи Румунії і на всі подібні скарги треба відповідати, що Україна була врятована завдяки німецькій крові і що з цієї причини Німеччина зберігає за собою право розпоряджатися цими територіями згідно з загальними політичними потребами».

Далі чи не вперше в офіційних документах, що виходили з вищого ешелону влади, ставилося питання про можливість і спосіб використання місцевих кадрів у виконанні управлінських функцій:

«2. У разі необхідності в майбутньому буде допущена участь деяких українців в управлінні країною на рівні повітів та регіонів у формі комітетів довіри. У вищих органах влади поодинокі гідні довіри українці можуть бути запрошені тільки для консультацій, без того, щоб із цього випливали будь-які домовленості чи зобов'язання політичного характеру»¹³.

На практиці жодних самоврядних структур навіть на нижчому, місцевому, рівні окупанти не дозволили. Щоправда, значну роль у життєдіяльності східногалицького соціуму відігравала мережа громадських інституцій, що діяли під егідою УЦК. Німецька адміністрація навіть делегувала їм другорядні повноваження (переважно пов'язані з соціальною опікою постраждалих від війни категорій населення).

Дистрикт «Галичина» складався з 15 округів. Окремий округ становив Львів, що поділявся на українську, польську, єврейську та німецьку станиці¹⁴. Згідно з чинним порядком, статусу міста набували населені пункти, в яких мешкало не менше 5 тис. осіб.

Протягом усієї окупації форма організації влади у дистрикті «Галичина» істотних змін не зазнавала. Державна служба функціонувала тут на підставі «Розпорядження про адміністрацію Галичини» від 1 серпня 1941 р. Згідно з цими приписами, у дис- трикті й округах діяли уряди, до складу яких входили профільні відділи, підвідділи та референтури. Керівництво адміністрацією округів, повітів та міст здійснювали німецькі чиновники. Структура окружної управи була такою: голова, два заступники, начальники відділів адміністративного, персонального (кадрів), народної освіти, фінансового, лісового, земельного, торгівлі та промислу, охорони здоров'я, суспільної опіки, технічного, міліції, культури та мистецтва). На рівні повітів адміністрацію очолювали голова управи, двоє заступників і начальники відповідних відділів. Поза межами цих державних структур діяли таємна поліція, до компетенції якої входив контроль над політичними настроями і ситуацією в краї, а також жандармерія, на яку покладалося забезпечення громадського порядку.

Керівні посади в окружних і повітових управах посідали місцеві фахівці, які мали відповідні знання та навички. Оскільки на державній службі у міжвоєнній Польщі перебували переважно громадяни польської національності, в період німецької окупації їм було значно легше обійняти управлінську посаду. Не маючи такого досвіду, українці зіткнулися зі значними труднощами у працевлаштуванні. Та оскільки німці на перших порах досить насторожено ставилися до польських фахівців, українські кадри дістали шанс у цій конкуренції. Завдяки активній позиції української організованої громадськості, українцям вдалося зайняти вакантні місця в багатьох відділах окружних, міських та повітових управ.

На місцях владна вертикаль порівняно з 1930-ми роками залишилася без змін. На чолі повіту стояв староста, волості - солтис, села - війт. При цьому, як правило, посадовці цього рівня мали ту національність, яка переважала в тому чи іншому населеному пункті, волості чи повіті. У змішаних українсько-польських анклавах існувала напружена конкуренція за місця чиновників державних служб. Це пояснювалось не тільки індивідуальною стратегією виживання, а й колективною, етносоціальною солідарністю, оскільки давало можливість для захисту інтересів конкретної національної групи перед німецькими окупаційними чинниками.

У зв'язку з окресленою позицією окупантів слід сприймати діяльність місцевої бюрократії та персоналу як таку, що повністю підпорядковувалася ідеологічним, політичним, соціально-економічним інтересам Берліна. Звичайно, наявність у державному апараті національно свідомих українців могла до певної міри замортизувати наслідки жорсткого курсу нацистів у всіх сферах життя, але неспроможна була суттєво вплинути на нього. Службовці різних ланок апарату влади фактично були слухняними, дисциплінованими виконавцями вказівок німецьких зверхників (будь-які порушення мали наслідком жорстокі репресії).

Оплата праці зайнятих на державній службі в дистрикті «Галичина» здійснювалась відповідно до порядку, встановленому на території всього Генерального губернаторства. Грошові виплати незрідка доповнювалися картками на отримання дефіцитних продовольчих і промислових товарів, а також деякими соціальними гарантіями.

У промові з приводу 3-ї річниці заснування (жовтень 1942 р.) очільник цього територіально-адміністративного утворення проголошував: «Генеральне губернаторство - це своєрідна нова форма побічної країни. Це не власне держава, не колонія, ані домініон, ані протекторат.

3.