Плани нацистського керівництва щодо України

Друга світова війна стала періодом, протягом якого в Україні кількаразово змінювалась влада, а отже, й органи управління. Кожен режим запроваджував свою управлінську систему з відповідною компетенцією кожної структурної ланки.

У процесі обговорення планування «Барбароси» Гітлер 18 грудня 1940 р. висловив таку думку: «Всю територію Росії слід поділити на ряд держав з власними урядами, які готові укласти з нами мирні угоди». Фюрер вів мову про «соціалістичні» держави, залежні від Німеччини. Для цього на їхній території необхідно було знищити «єврейсько-більшовицьку» інтелігенцію, відмовитися від використання старої буржуазно-аристократичної інтелігенції з емігрантів, уникнути небезпеки трансформації більшовицького режиму в націоналістичний. Нацистський лідер уважав, що військовим не до снаги впоратися з цими завданнями. Тому до проекту директив внесли зміни: передбачалося призначити для захоплених областей імперських комісарів, політичне завдання яких полягало у швидкому формуванні нових державних утворень, причому оперативний тил сухопутних військ обмежувався¹.

Директиви ОКВ[3] про цивільну адміністрацію майбутніх окупованих територій СРСР від 13 березня 1941 р. конкретизували ці загальні міркування. Так, в «Інструкції про особливі області до директиви № 21 (варіант «Барбароса»)» наголошувалося, що СРСР має бути ліквідований, а його територія - розчленована на

кілька великих регіонів на чолі з рейхскомісарами. У директиві ОКВ про цивільну адміністрацію зазначалося, що окуповані землі «повинні бути перетворені на держави з власними урядами», однак ішлося зовсім не про суверенні чи союзні ІІІ рейху державні утворення, а «держави» на правах рейхскомісаріатів.

Принципово важливим для розуміння змісту функцій та специфіки управлінського апарату на землях, які передбачалося захопити, є п. 3 директиви, що окреслювала перед головнокомандувачем вермахту такі завдання:

«б) експлуатація країни та охорона її економічних ресурсів для потреб німецької економіки;

в) експлуатація країни для забезпечення продовольством військ згідно з потребами ОКГ*;

г) військова охорона цієї території...»².

Політична мета полягала, за словами А.Розенберга, у тривалому ослабленні Росії через «тимчасову окупацію території» і особливо через «повне знищення єврейсько- більшовицької влади», «знищення існуючого і створення нового адміністративного апарату», через «широку економічну експлуатацію» і «передачу важливих російських районів для нових адміністративних утворень, зокрема для Білорусії, України і Донського району». В Україні визнавалося право на організацію «власного національного життя аж до можливого створення політичної формації, яка б мала на меті сама чи в поєднанні з районами Дону й Кавказу у формі Чорноморської конфедерації постійно протистояти Москві й оберігати німецький життєвий простір на Сході»³.

Автори документа пропонували створити спеціальний орган для координації дій на території СРСР Його завдання полягало в тому, щоб спільно з іншими державними службами імперії виробляти директивні політичні розпорядження окремим адміністративним одиницям з урахуванням конкретної ситуації і стратегічної мети, забезпечувати важливі військові поставки з усіх окупованих областей на користь імперії, а також вирішення принципово важливих для всіх зайнятих економічних питань (видобуток нафти, вугілля, руд, виробництво сільськогосподарської продукції тощо). Врахувавши ці рекомендації, Гітлер 20 квітня 1941 р.

Білорусію, буде стояти завдання підготуватися, шляхом поступового перетворення його в германізований протекторат, до тіснішого зв'язку з Німеччиною, а Кавказ з розташованими поряд північними територіями стане федеративною державою з німецьким повноважним представником»⁴. Ця теза ілюструє другий принцип запропонованого Розенбергом курсу - диференційований підхід та окрема лінія щодо кожного регіону СРСР У даному випадку суверенітет майбутньої Української держави мав корелюва- тися лише союзницькими зобов'язаннями перед Німеччиною.

16 липня 1941 р. у ставці фюрера відбулося засідання. Відкриваючи його, Гітлер однозначно виклав своє бачення ситуації. Рейхсканцлер уважав головним завданням «цей величезний пиріг зручно розкласти для того, щоб могти: по-перше, ним оволодіти, по-друге, ним керувати, по-третє, його експлуатувати».

Рейхсляйтер А.Розенберг обстоював думку про диференційоване ставлення до корінних мешканців кожного рейхскомісаріату. «В Україні, - наголошував він, - нам треба буде дозволити певне культурне піклування, ми повинні б підняти історичну свідомість українців, відкрити у Києві університет і т. п.».

Виступаючи проти таких кроків, рейхсмаршал Г.Герінг висловив переконання, що «Берлін має думати спочатку про те, щоб забезпечити німців продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».

У цьому місці протоколу в дужках зафіксована цікава ремарка: «(Другорядне питання: чи існує ще взагалі в Україні клас інтелігенції, чи українці вищих класів перебувають за межами сьогоднішньої Росії як емігранти?)» Отже, ставилася під сумнів спроможність українців виконувати технічні, культурні й управлінські функції в якості державних службовців навіть нижчих рангів⁵.

Останнім пунктом з тих, що обговорювалися на засіданні, стало питання про призначення рейхскомісара України. У меморандумі № 2 від 7 квітня 1941 р. Розенберг пропонував призначити для рейхскомісаріату «Україна» штабсляйтера Шікенданца, для Росії - Е.Коха, для балтійських провінцій і Білорусі - гауляйтера Льозе, для Кавказу - державного секретаря Бакке, для району Дон - Волга - Кляггеса⁶. Однак А.Гітлер у липні 1941 р. зупинив свій вибір на Е.Коху, який вважався справжнім «цербером» фюрера. Пояснив він це тим, що «найважливіша територія у найближчі три роки - це, без сумніву, Україна»⁷. До речі, цим самим опосередковано підтверджувалась думка Розенберга про специфіку і значення України для рейху.

Отже, плануючи велику загарбницьку війну, нацистська верхівка Німеччини вбачала в Україні в першу чергу невичерпне джерело сировини і трудових ресурсів, а також «життєвий простір», освоєння якого передбачалося здійснити шляхом колонізації. Генеральна лінія полягала в тому, що всі владні повноваження в завойованих місцевостях належатимуть німцям, а механізми і технології управління ними базуватимуться на німецьких зразках. Представники автохтонного населення через низьку оцінку їхнього культурно-освітнього рівня, здатності до самоорганізації і виконавської дисципліни, могли розраховувати на залучення до найнижчого рівня державного апарату.

17 липня 1941 р. (у цей час почалися вперті бої за Київ і Смоленськ) з'явився наказ Гітлера про запровадження цивільного управління окупованими територіями Радянського Союзу, нової системи адміністративного поділу й органів державної вла- ди. У §2 зазначалося, що всі захоплені області, крім тих, що ввійшли до складу Генерального губернаторства, підлягали керівництву рейхсміністерства у справах східних окупованих територій. Згідно з §4, ним призначався А.Розенберг.

2.