Організаційно-правовий механізм впровадження ІКТ в аграрний сектор України: сутність, модель, структура та загальна характеристика

Спираючись на наукові висновки та напрацювання попереднього етапу дослідження, можна впевнено стверджувати, що результативне впровадження ІКТ у будь-які сфери суспільного життя нашої країни, в тому числі й у вітчизняний аграрний сектор, потребує вироблення такого механізму здійснення та координації цієї діяльності, який дасть змогу «...реалізувати пріоритет прогресивних, поступальних починань в еволюції суспільства.», знизити «.процеси наростання нерівності та інших негативних наслідків глобальної інформатизації» [89, с.

Перш ніж перейти до розв’язання поставленого наукового завдання слід зазначити, що термін «механізм» доволі часто зустрічається у спеціальній літературі. Зокрема, у працях юридичного спрямування активно використовуються такі категорії, як «державно-правовий механізм», «економіко-правовий механізм», «механізм правового регулювання», «механізм адміністративно-правового регулювання» та «організаційно-правовий механізм» тощо [53; 91-105]. Разом із тим проведений історіографічний аналіз виявив істотну кількість правничих робіт, автори котрих, активно оперуючи вказаними термінологічними утвореннями, не наводять стосовно них жодних роз’яснень і визначень 1.

Відтак, розглянемо особливості найбільш усталених галузевих трактувань поняття «механізм». Наприклад, у теорії держави та права застосовується дефініція «механізм держави», яка включає цілісну ієрархічну систему державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

розуміється «...частина механізму держави, яка являє собою систему всіх державних органів, які наділені владними повноваженнями для здійснення завдань та функцій держави, за допомогою яких практично здійснюється державна влада.

У найбільш абстрактній, загальній формі структура державного апарату може бути представлена таким чином: а) органи законодавчої влади. б) органи виконавчої влади. в) органи судової влади. г) правоохоронні органи.» [96, с. 119-121]. При цьому академік Національної академії правових наук України професор О.Ф. Скакун наголошує, що нерідко в «.літературі можна зустріти ототожнення «механізму» і «апарату» держави. Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у функціонуванні - із усіма зв’язками, що існують і виникають між його частинами. Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання своєї основної функції - управління» [104, с. 87-89].

У цьому контексті доречним буде:

- по-перше, розкрити значення терміна «управління», а також одного з його різновидів - «соціального управління». Професор С.Г.Стеценко, орієнтуючись на

1 Див.: Електронна бібліотека авторефератів дисертацій : [Електронний ресурс] / Інтернет-сторінка Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. - 2011. - Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/eb/ard.html

сьогоднішній стан науки про управління, визначає першу категорію як «...цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкт управління з метою створення ефективно функціонуючої системи та досягнення необхідних результатів» [105, с.

- по-друге, навести позицію вітчизняного дослідника В.В. Конопльова щодо розмежування понять «механізму управління» та «процесу управління»: «.різниця між механізмом та процесом управління полягає у тому, що якщо перший характеризує основоположні (фундаментальні) засади системи управління, зокрема, його мету, принципи, завдання, функції та методи, тобто управління в статиці, то процес управління характеризує його динаміку, а саме його стадійність» [98, с. 15­16].

Засновуючись на розглянутих вище науково-теоретичних висновках О.Ф. Скакун, такий «статичний» підхід до тлумачення «механізму управління» може розцінюватися як доволі дискусійний. З урахуванням вищезазначених міркувань та з огляду на той факт, що саме адміністративне право «.розглядають як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері державного управління», а також «.неуправлінські відносини між державними і недержавними публічно- владними органами, з одного боку, і підвладними керованими об’єктами - з іншого. щодо забезпечення згаданими органами необхідних умов для ефективної реалізації належних приватним особам прав, свобод і законних інтересів», доцільно перейти до з’ясування особливостей поширеного серед учених-адміністративістів поняття «механізму адміністративно-правового регулювання» [53, с. 27-28; 93, с. 19].

Так, українські науковці І.П. Голосніченко, М.Ф. Стахурський, Н.І. Золотарьова тлумачать указану категорію як «... сукупність адміністративно-правових засобів, за допомогою яких справляється вплив на відносини, що виникають в процесі здійснення виконавчої влади...», та включають до її структури наступні елементи:

1) норми адміністративного права; 2) адміністративно-правові відносини; 3) акти тлумачення норм адміністративного права [94, с.

Базуючись на здобутках загальної теорії держави та права, схожу дефініцію надають Н.О. Армаш, С.В. Ващенко, Т.О. Коломоєць, Ю.В. Пирожкова, С.Г. Стеценко і ряд інших учених: «Механізм адміністративно-правового регулювання - це сукупність правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права» [91, с. 13]. Проте складові частини цього механізму вже деталізуються інакше: «В механізмі адміністративно-правового регулювання прийнято виділяти органічні та функціональні складові. Органічними складовими частинами механізму адміністративно-правового регулювання слід вважати ті, що визначають суть самого явища механізму адміністративно-правового регулювання, тобто без яких не може відбуватися сам механізм. Функціональними складовими частинами механізму адміністративно-правового регулювання є ті, що значною мірою впливають на механізм адміністративно-правового регулювання і не є обов’язковими його елементами» [91, с. 13-14].

Слід зазначити, що органічними складовими частинами механізму адміністративно-правового регулювання постають: 1. Норми права -

загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин. 2. Акти реалізації норм права - процес фактичного втілення в життя приписів правових норм через поведінку суб’єктів адміністративного права.

3. Правові відносини - вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права.

Водночас, функціональними складовими частинами механізму

адміністративно-правового регулювання є:

1. Юридичний факт - це конкретні життєві обставини, з якими пов’язані виникнення, зміна та припинення адміністративно-правових відносин. Самі по собі норми адміністративного права не діють, вони активізуються лише тоді, коли настають необхідні для їхньої дії життєві обставини.

2. Правова свідомість суб’єктів адміністративно-правового регулювання - система відображення правової дійсності у поглядах, почуттях, уявленнях людей про право.

3. Законність - правовий режим суспільного життя, який характеризується неухильним дотриманням норм права всіма суб’єктами правових відносин. Законність сприяє якісному здійсненню державного управління. Для громадян законність являє собою засіб, за допомогою якого вони захищаються від порушення своїх прав, свобод і законних інтересів.

4. Акти тлумачення норм права - процес, спрямований на встановлення змісту норм права з метою їх правильної реалізації. Як офіційне, так і неофіційне тлумачення норм права значною мірою впливає на функціонування механізму адміністративно-правового регулювання, оскільки належне тлумачення - одна з умов правильної реалізації норм права, яка, в свою чергу, приводить до регулювання відповідних суспільних відносин.

5. Акти застосування норм права - прояв владного веління компетентних державних органів, спрямований на забезпечення умов реалізації суб’єктивних прав та обов’язків учасників адміністративно-правових відносин [91, с. 13-14].

З приводу визначення «четвертої функціональної складової частини механізму адміністративно-правового регулювання» - «актів тлумачення норм права» - необхідно зробити суттєве зауваження. Теорією держави та права поняття «тлумачення норм права» (або ж «інтерпретація норм права») трактується як «розумова інтелектуальна діяльність» певного суб’єкта, що пов’язана «зі встановленням їх точного значення (змісту)» [104, с. 404]. Побіжно виділяється «офіційне тлумачення», а саме: «...роз’яснення змісту і мети правових норм, яке сформульовано в спеціальному акті уповноваженим органом у рамках його компетенції і має юридичне обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються. Наприклад, правом офіційного тлумачення Конституції України наділений лише Конституційний Суд України. Його тлумачення є загальнообов’язковим, легальним (узаконеним)» [104, с. 408]. Відповідно, «акт офіційного тлумачення норм права (інтерпретаційно-правовий акт) - це акт- документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, і має обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються» [104, с.

Повертаючись до досліджуваної концепції «механізму адміністративно- правового регулювання», додамо, що «в площині функціонування» останній характеризується як процес, що складається з певних стадій:

«I. Регламентація суспільних відносин (розробка та прийняття правових норм, які формулюють правила поведінки для учасників суспільних відносин). На цій стадії відбувається правотворча діяльність компетентних державних органів зі створення правових норм і нормативно-правових актів...

II. Виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Тут відбувається процес переходу від загального до конкретного, від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки того чи іншого суб’єкта адміністративного права. «Пусковим моментом» у цьому випадку є юридичний факт (фактичний склад). У рамках цієї стадії відбувається деталізація, уточнення загальних правил поведінки відповідно до конкретної ситуації.

III. Реалізація (фактичне використання) суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. На цій стадії фактично втілюються в життя приписи норм адміністративного права в реальну поведінку того чи іншого суб’єкта адміністративного права.

Проводячи паралелі між стадіями механізму адміністративно-правового регулювання та його органічними складовими частинами (норми права, акти реалізації норм права, адміністративно-правові відносини), необхідно зазначити таке. Спершу виникає норма адміністративного права, яка встановлює певне правило поведінки, далі суб’єкт адміністративного права реалізує вказану норму права (через дотримання, виконання, використання чи застосування), і, насамкінець, виникають відповідні правові відносини» [105, с. 67-68].

Віддаючи належне авторам вищерозглянутих доктринальних розробок, а також визнаючи засадниче значення їх результатів для вироблення механізму впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор, слід звернутися до наступного твердження видатного російського вченого І.Л. Бачило: «Під впливом

інформатизації й інших напрямів глобалізації доволі суттєво змінюються самі інститути держави та права. В них відбуваються такі зрушення, котрі значною мірою знижують ефективність звичних механізмів організації та регулювання суспільних відносин» [89, с. 262].

З урахуванням окресленої тенденції цілком доцільним постає дослідження здобутків інформаційно-правової науки стосовно генези поняття «механізму» та пов’язаних із ним категорій. Особливо слід виділити напрацювання фахівців даної галузі права у сфері інформаційної безпеки [89, с. 41; 101, с. 1-2; 106, с. 25-26]. Так, професор Б.А. Кормич, визначаючи місце інформаційної безпеки в системі діяльності держави з виконання своїх функцій, зважає на те, «...що на сучасному етапі виникає необхідність розглядати в комплексі предмет і зміст діяльності держави та засоби і способи, що її забезпечують. Це означає перехід від використання поняття функція держави до такого поняття, як державна політика, оскільки поняття функції держави розкриває лише одну з складових державної політики» [100, с. 134].

Змістовний аспект політики інформаційної безпеки, як і державної політики в цілому, характеризується її організаційним та регулятивно-контрольним спрямуванням. Вона є певним способом досягнення цілей держави, а також може реалізується в процесі діяльності як органів державної влади, так і недержавних інституцій. Загалом, автором виділяється три основні способи реалізації зазначеної політики:

1) створення нормативно-правових актів, що регулюють відповідні суспільні відносини в інформаційній сфері, встановлюють правила поведінки та відповідальність суб’єктів інформаційних правовідносин;

2) створення нових державних інституцій або розширення компетенції існуючих щодо розв’язання завдань підтримання інформаційної безпеки;

3) застосування в процесі діяльності державних інституцій конкретних, встановлених правовими нормами, засобів і шляхів державного впливу на інформаційну сферу [99; 102, с. 80].

Таким чином, із правової точки зору «...існує певний механізм формування і реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки, який представляє собою впорядковану сукупність інститутів держави, задіяних у процесі формування і реалізації політики інформаційної безпеки, внутрішні та зовнішні ролі і відносини якої регулюються системою правових норм та принципів», а саме «державно- правовий механізм інформаційної безпеки» [100, с. 380-381].

Цей механізм складається з трьох взаємопов’язаних елементів. «По-перше, це сукупність державних інституцій, задіяних у процесі формування і реалізації політики інформаційної безпеки, тобто інституціональний механізм інформаційної безпеки. По-друге, це сукупність ролей та відносин, передусім правових, що виникають при проведенні політики інформаційної безпеки, та специфічні форми і методи діяльності суб’єктів політики інформаційної безпеки. І, по-третє, це ієрархічна сукупність правових норм та принципів, яка регулює зміст та процес проведення політики інформаційної безпеки. Останні два елементи складають правовий механізм інформаційної безпеки» [102, с. 80].

Необхідно зазначити, що термін «механізм» зустрічається не лише у науковій літературі, але й у нормах чинного законодавства України^[2]. Відтак, зосередимося на вивченні нормативно-правових актів, якими врегульовано суспільні відносини в інформаційній сфері та юридично конкретизовано досліджувану категорію. З таких позицій передусім потребують аналізу положення Закону України «Про Основні

засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки». Наразі в його IV розділі надається визначення організаційно-правових основ розвитку інформаційного суспільства в Україні, які об’єднують: 1) інституційне,

організаційне та ресурсне забезпечення; 2) відповідні об’єднання громадян; 3) механізми інтеграції України у світовий інформаційний простір; 4) механізми реалізації Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007­2015 роки [1].

Зупинимося докладніше на з’ясуванні сутності третьої та четвертої складової. Стосовно першої законодавець наголошує: «Для забезпечення реалізації Основних засад визначальне значення має політика міжнародної співпраці України та її участь у розвитку глобального інформаційного суспільства. Ця співпраця має здійснюватися з метою узгодження стратегій розвитку інформаційного суспільства, сприяння в реалізації універсального підходу до спільних дій, зменшення цифрової та інформаційної нерівності». Побіжно у п. 3 розділу IV зазначається, що для розв’язання вказаних завдань необхідно: «...розширити співпрацю з провідними міжнародними організаціями з розвитку інформаційного суспільства в рамках міжнародних договорів України щодо науково-технічного співробітництва та міжнародної технічної допомоги;.забезпечити інтеграцію освіти, науки і культури України в глобальний культурний, освітній, науково -технічний інформаційний простір;.реалізувати в рамках міжнародних договорів України спільні проекти, які забезпечують інтеграцію України в глобальний інформаційний простір;.сприяти розвитку партнерських відносин між державним і приватним секторами економіки в контексті розбудови інформаційного суспільства відповідно до Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй» [1].

У свою чергу, серед «механізмів реалізації Основних засад» (четверта складова) називаються: «.планування соціально-економічного розвитку України з

урахуванням потреб розвитку інформаційного суспільства із зазначенням очікуваних результатів такого розвитку; розробка та прийняття відповідних державних програм для забезпечення завдань розвитку інформаційного суспільства в Україні;.забезпечення громадської дискусії щодо засад формування інформаційного суспільства в Україні з метою доведення до населення прагнень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, приватного сектора економіки, об’єднань громадян щодо розвитку інформаційного суспільства як визначального чинника економічного і суспільного розвитку;... активна міжнародна співпраця з питань інформаційного суспільства;... гармонійне поєднання можливостей органів державної влади та органів місцевого самоврядування, приватного сектора економіки;... фінансування загальнодержавних програм, державних цільових програм з впровадження ІКТ, соціально важливих проектів, таких як забезпечення доступу до ІКТ у сільській місцевості, а також у важкодоступних районах;.координація розробки та реалізації загальнодержавних програм, державних цільових програм та бізнес-проектів з метою зменшення інвестиційних ризиків, зниження операційних витрат;.сприяння діяльності спеціалізованих бізнес-інкубаторів, технопарків, центрів високих інформаційних технологій та інших інноваційних структур з ІКТ» [1, п. 4 розд. IV].

На підставі викладеного можна зробити наступний висновок. У даному нормативно-правовому акті законодавець під механізмами, скоріше за все, має на увазі відповідні напрями розвитку або ж напрями діяльності, використовуючи поняття «механізм» як їх синонім. Відтак, очевидною постає фактична невизначеність самих понять «механізми інтеграції України у світовий інформаційний простір» та «механізми реалізації Основних засад». Завершуючи на цьому розгляд Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, слід зазначити, що, на наш погляд, таке вільне використання законодавцем цих основоположних понять не сприяє належному врегулюванню суспільних інформаційних відносин і потребує іншого, більш виваженого з наукової точки зору підходу.

Спираючись на отримані наукові результати та висновки, доречно сформулювати власну концепцію визначення механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор. Із урахуванням особливостей монографії охарактеризуємо його як організаційно-правовий механізм впровадження (далі - ОПМВ) ІКТ в аграрний сектор України.

При цьому для визначення складу ОПМВ синтезуємо три підходи, відображені у національному законодавстві. Перший із них використовує положення Концепції розвитку національної інноваційної системи (підрозділи 1.3, 1.4 монографії). Другий підхід враховує внутрішню структуру однієї з уже розглянутих частин організаційно-правових основ розвитку інформаційного суспільства в Україні, а саме: інституційне, організаційне, ресурсне забезпечення [1]. Третій підхід

відповідає закріпленим у Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України від 22 липня 1998 року за № 810, напрямам здійснення адміністративної реформи, серед яких: 1) створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні; 2) формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління; 3) кадрове забезпечення нової системи державного управління; 4) зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ забезпечення системи державного управління; 5) наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового інформаційного моніторингу її функціонування [93, с. 21; 107].

Таким чином, у монографії пропонується для введення у науковий обіг, подальшого обговорення, обґрунтування та дослідження нова категорія ОПМВ, що включає в якості складових частин:

- по-перше, інституційне забезпечення - різнорівневу систему державних і громадських інституцій, задіяних у процесі впровадження ІКТ в аграрний сектор України. Як бачимо, ця система виходить за межі функціонування

вищерозглянутого державного механізму, що об’єднує виключно апарат держави та державні підприємства, установи й організації. Крім того, в подальшому

дослідженні необхідно враховувати й іншу властивість інституційного забезпечення ОПМВ, що випливає з широкого та вузького розуміння останнього. Відповідно до висунутої гіпотези (яка буде перевірятися у п. 2.3), перше передбачає широке тлумачення інституційного забезпечення, при якому до його складу включаються не лише органи державного управління аграрним сектором (зокрема, Міністерство аграрної політики та продовольства України, а також необхідні профільні служби, агенції тощо - вузьке тлумачення), але й органи державного управління у сфері науко-технічного розвитку та інновацій (зокрема, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство освіти і науки України, Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України, Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України, Державний інститут науково-технічної та інноваційної експертизи, Український державний центр науково-технічної та інноваційної експертизи, Українська державна інноваційна компанія тощо), які постають невід’ємними складовими (що тісно взаємодіють) відповідного системного утворення (див. підрозділ 1.3). Проте у межах даної роботи акцентується увага на другому - вузькому, так би мовити «профільному», трактуванні інституційного забезпечення, а отже - і на вузькому тлумаченні організаційно-правового механізму;

- по-друге, правове забезпечення - систему нормативно-правових актів, які закріплюють цілі, завдання, функції, принципи діяльності вищевказаних інституцій, а також їх повноваження та відповідальність. У монографії розглядатимуться дві складові правового забезпечення зазначеного механізму. Перша складова - це нормативно-правові акти, які встановлюють порядок утворення та правовий статус тих органів державної влади, що входять до складу інституційного забезпечення у вузькій інтерпретації. Друга складова - це законодавчі та підзаконні акти, в яких, наприклад, містяться програми розвитку аграрного сектора, розбудови інформаційного суспільства та розвинення інноваційної інфраструктури, або ж інші нормативно-правові документи, в яких визначаються шляхи вдосконалення державного управління аграрним сектором тощо;

- по-третє, організаційне забезпечення - охоплює механізми та процеси соціального управління (державного, громадського, міжнародного). Виходячи з означених у попередніх пунктах дослідницьких настанов, опрацювання третьої складової ОПМВ здійснюватиметься виключно у контексті державного управління. Характеризуючи цей різновид соціального управління, насамперед слід відзначити його широке та вузьке тлумачення:

1) «...широке розуміння державного управління зводить його до сукупності усіх видів діяльності усіх органів держави, тобто означає фактично всі форми реалізації державної влади в цілому». Отже, ця діяльність «.реалізується у функціонуванні органів усіх гілок влади і спрямована на регулювання суспільних відносин» [53, с. 13; 91, с. 96; 92, с. 49; 105, с. 58];

2) у випадку вузького трактування, що є першорядним для даної роботи, «.категорія державного управління. відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що його здійснює певна частина держаних органів», а саме «.органів виконавчої влади, а також інших органів, у частині реалізації ними виконавчо-розпорядчих функцій», «.з метою владно-організуючого впливу на відповідні суспільні відносини і процеси в економічній, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах, а також внутрішньоорганізаційну діяльність апарату всіх державних органів щодо забезпечення належного виконання покладених на них завдань, функцій і повноважень» [53, с. 13-14; 91, с. 96-97; 92, с. 58-60; 105, с. 50].

Важливу роль у розумінні природи державного управління відіграє осмислення його принципів, «.під якими розуміються основні засади, закономірності, на яких базується державне управління», або ж «.керівні теоретичні ідеї, які покладені в основу формування і функціонування органів виконавчої влади» тощо [94, с. 20; 105, с. 52]. Ці принципи можна поділити на:

«1) соціально-політичні: демократизм; участь населення в управлінській діяльності; рівноправність осіб; рівність усіх перед законом; законність; гласність; врахування громадської думки; об’єктивність;

2) організаційні принципи побудови апарату державного управління: галузевий, функціональний, територіальний;

3) організаційні принципи функціонування апарату державного управління: нормативність діяльності; єдиноначальність; колегіальність; поділ управлінської праці; відповідальність за свої рішення; оперативна самостійність» [91, с. 95-97; 93, с. 12-14; 94, с. 19-20; 105, с. 52-57].

Слід також додати, що до «основних елементів змісту» державного управління фахівці відносять:

1) «цілі та завдання - уявлення про напрями та очікувані наслідки управлінської діяльності»;

2) «функції - частина управлінської діяльності, яка здійснюється на основі закону або іншого правового акту органами виконавчої влади, притаманними їм методами для виконання завдань державного управління. Традиційно функції управління поділяють на: загальні (прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль); спеціальні (відображають специфіку або конкретного суб’єкта управління); допоміжні (обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій)»;

3) «методи - способи здійснення керуючими суб’єктами владно-організуючого впливу на керовані об’єкти»[55, с. 382-383; 91, с. 100-101; 93, с. 12; 94, с. 64-65; 105, с. 172-176];

- по-четверте, ресурсне забезпечення - включає фінансово-економічне, матеріально-технічне, кадрове, наукове та інформаційне забезпечення.

Усвідомлюючи значення дослідження всіх елементів четвертої складової ОПМВ й одночасно значний обсяг такої роботи, вважаємо за доцільне зупинитися детальніше на висвітленні сутності лише кадрового та інформаційного забезпечення. З цього приводу професор І.В. Арістова зазначає, що «...ефективність управління залежить у кінцевому рахунку від того, наскільки якісно працює керуючий, наскільки обґрунтовані прийняті їм рішення, високі його організаторські здібності, ефективний контроль за виконанням рішень. З іншого боку, ефективність управління в не меншому ступені залежить від керованого, від того, наскільки близькі та зрозумілі йому управлінські рішення, форми організації управління і контролю, наскільки відповідально він ставиться до справи, що йому доручена. Одним словом, тут важливо брати до уваги як суб’єкта управління, так і об’єкта управління, їхні відносини в управлінському процесі, ступінь налагодженості зв’язків, взаємодію керуючих та керованих. Безумовно, при цьому особливого значення набуває чинник високої кваліфікації підлеглих (фахової придатності)».

Разом із тим, у сучасних умовах інтенсифікації та глобалізації інформаційних потоків «...людина потребує інформаційної підтримки. Для керівників... різних рівнів інформація є засобом, а інформаційна система - основою для здійснення управління та прийняття управлінського рішення». Відповідно, створення та впровадження «.автоматизованих інформаційно-аналітичних систем. дозволяє оперативно й обґрунтовано реалізовувати основні функції.» державного управління, з одного боку, та породжує нові кваліфікаційні вимоги до задіяного в управлінських процесах персоналу - з другого [55, с. 385-386]. Це ж, у свою чергу, зумовлює необхідність розроблення гнучкої й адекватної соціально-технічним реаліям інформаційного суспільства різнорівневої системи підготовки кадрів, а також відшукування матеріальних та нематеріальних стимулів для залучення до державної служби висококласних фахівців із приватного сектора економіки. Цілком очевидно, що розв’язання вказаних завдань також неможливо без належного наукового, фінансово-економічного та матеріально-технічного забезпечення [108; 109].

Завершуючи на цьому поточний етап дослідження, варто зазначити наступну закономірність. На нашу думку, між правовим та інституційним забезпеченням ОПМВ мають існувати прямі та зворотні зв’язки: з одного боку, правове забезпечення постає підґрунтям інституційного забезпечення, з другого, будь-які зміни в інституційному забезпеченні потребують коригування правового забезпечення. З огляду на висунуту гіпотезу, а також наявність обмеження обсягу даної роботи та її правничий характер, у наступних підрозділах зосередимося на пріоритетному вивченні саме цих двох елементів ОПМВ. Паралельно на концептуальному рівні здійснюватиметься аналіз й інших складових частин зазначеного механізму, а саме: організаційного та ресурсного забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор України.

2.2.