Інституційне та організаційне забезпечення як складові організаційно- правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України

Здійснивши аналіз правового забезпечення організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в агарний сектор України, вважаємо, що відповідно до складу цього механізму поточну стадію роботи необхідно зосередити на дослідженні інституційного та організаційного забезпечення ОПМВ.

Слід зазначити, що поточний етап дослідження засновуватиметься на засадах системного підходу. Відтак, ще раз нагадаємо, що в загальному плані інституційне забезпечення ОПМВ розглядається як різнорівнева система державних і громадських інституцій, задіяних у процесі впровадження ІКТ в аграрний сектор. Водночас, як зазначалося раніше, у межах даної роботи основний акцент буде ставитися на пріоритетному дослідженні органів державного управління аграрним сектором України, що випливає з вузького (профільного) розуміння ОПМВ (див. підрозділ 2.1). Аналіз вітчизняного законодавства і наукових джерел свідчить, що системний підхід широко застосовується при визначенні понять, пов’язаних із державним управлінням, а також для удосконалення державного управління. Наприклад, розглянутий у попередньому підрозділі Закон України «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України» [155] використовує системний підхід, визначаючи систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу (див.

Звернемо увагу, що в підрозділі 1.3, застосовуючи системний підхід, також запропоновано й систему органів державної влади, які формують та забезпечують реалізацію державної політики науково-технічного розвитку та інновацій (далі - державна політика НТРІ), в широкому та вузькому розумінні, виходячи з системної моделі конструктивної взаємодії вказаних органів державної влади.

Нагадаємо, що в широкому розумінні ця система складається із підсистем, які знаходяться на трьох рівнях: перший - рівень державних органів «загального керівництва» щодо формування та забезпечення реалізації державної політики НТРІ (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України); другий - рівень державних органів «загальної компетенції» щодо забезпечення реалізації державної політики НТРІ (певні державні служби, агенції тощо); третій - рівень державних органів «спеціальної компетенції» щодо забезпечення реалізації державної політики НТРІ (у нашому дослідженні Міністерство аграрної політики та продовольства України, відповідні агенції та служби тощо). Водночас, у вузькому розумінні, система органів державної влади, що формують та реалізують зазначену політику НТРІ, складається із підсистем державних органів другого та третього рівня, тобто державних органів, які забезпечують, переважним чином, реалізацію державної політики НТРІ.

Вважаючи впровадження ІКТ одним із напрямів реалізації державної політики НТРІ та враховуючи результати попереднього етапу дослідження, висунемо гіпотезу, яка передбачатиме ототожнення інституцій забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор виключно з органами державної влади, що реалізують указану політику в аграрному секторі, у вузькому розумінні, тобто з органами державного управління аграрним сектором України.

При дослідженні суб’єкта управління, по-перше, неможливо не врахувати здійснення в Україні нового етапу адміністративної реформи з оптимізації системи центральних органів виконавчої влади [56]. Відповідно до функціонально - галузевого принципу побудови системи центральних органів виконавчої влади вжито низку заходів зі структурної реорганізації цієї системи та оптимізації державного апарату, запроваджено нову класифікацію підпорядкованих Кабінету Міністрів України центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних служб, державних агентств, державних інспекцій), змінено їх функції [159, с. 20]. Враховуючи вищезазначене, система органів державного управління аграрним сектором перебуває в стадії динамічної трансформації, причому остаточний (так би мовити, оптимізований) варіант вказаної системи досі не визначений. По-друге, для більш ретельного аналізу суб’єкта управління представимо систему органів державного управління аграрним сектором України на трьох ієрархічних рівнях, згідно з традиційним підходом: центральний рівень (рівень Міністерства аграрної політики та продовольства України), обласний (рівень управлінь агропромислового розвитку обласних державних адміністрацій) та місцевий (рівень управлінь агропромислового розвитку районних державних адміністрацій).

Досліджуючи вказані суб’єкти впровадження ІКТ в аграрний сектор України, доречно також керуватися положеннями Закону України «Про систему інженерно - технічного забезпечення агропромислового комплексу України», оскільки ІКТ цілком логічно розглядати як складову частину системи інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу.

агропромислового комплексу в межах своїх повноважень здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган виконавчої влади з інженерно- технічного забезпечення агропромислового комплексу, його територіальні органи [155].

Враховуючи результати попередньої стадії дослідження щодо загально- правової характеристики КМУ як суб’єкта формування та забезпечення реалізації державної політики НТРІ (див. підрозділ 1.3), зараз вважаємо за доцільне обмежитись повноваженнями КМУ щодо інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України, визначеними ст. 8 Закону України «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України»: розроблення стратегії державної технічної політики в агропромисловому комплексі; затвердження (схвалення) відповідних програм розвитку системи інженерно- технічного забезпечення агропромислового комплексу і організація їх виконання; підготовка пропозицій до проектів державного бюджету щодо розмірів видатків, необхідних для пріоритетного розвитку системи інженерно -технічного забезпечення агропромислового комплексу [155]. Здійснення виконавчої влади КМУ проводить «безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади,...спрямовує та координує роботу цих органів» [173]. На нашу думку, серед зазначених органів умовно можна виділити органи загальної компетенції (Міністерство аграрної політики та продовольства України, управління агропромислового розвитку облдержадміністрацій і управління агропромислового розвитку районних держадміністрацій) та органи спеціальної компетенції, до яких належать Державне агентство земельних ресурсів України, Державне агентство лісових ресурсів України, Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України, Державна інспекція сільського господарства України та Державне агентство рибного господарства України.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, політики у сфері сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави є Міністерство аграрної політики та продовольства України (далі - Мінагрополітики), створене Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 року № 1085 [56].

Вітчизняний фахівець С.Г. Стеценко зазначає, що «влада (державне управління) не реалізується сама по собі, це досягається за рахунок практичного втілення у життя певних функцій держави. Загалом функції держави реалізуються через безпосередню діяльність органів державного управління. Проте якщо поняття «функції» характеризує основні напрями управлінської діяльності, то термін «форми» вказує на зовнішню сторону якихось дій з боку органів державного управління» [105, с. 166]. Тому потрібно додати до категорій державного управління елемент «форми» та розкрити зміст цього поняття. Згідно з положеннями адміністративного права форми державного управління поділяються на правові, тобто зовнішні прояви конкретних дій органів виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, які спричиняють юридичні наслідки, та неправові - зовнішні прояви конкретних дій органів виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, які не спричиняють настання юридичних наслідків. До правових форм належать: видання нормативних та індивідуальних актів управління; укладення адміністративних договорів, спрямованих на реалізацію державних управлінських функцій та здійснення інших юридично значущих дій, серед яких можна виділити реєстрацію (винаходів і відкриттів, транспортних засобів, нормативних актів), ліцензування, атестацію, акредитацію тощо.

Разом із формами державного управління суттєву роль у процесі практичної реалізації виконавчої влади відіграють методи державного управління, тобто «способи і засоби впливу органів державного управління чи посадових осіб на керовані об’єкти», які дають можливість визначити, «як саме той чи інший суб’єкт державно-владних повноважень здійснює свою повсякденну управлінську діяльність». Методи державного управління виражають цілеспрямований вплив органу державного управління (посадової особи) на керований об’єкт; здійснюються в межах владних повноважень керівного суб’єкта; завжди опосередковані у відповідній формі державного управління (правовій чи неправовій); можуть застосовуватись як окремо, так і в певній сукупності; вибираються залежно від характеристики керованого об’єкта (форма власності, адміністративно-правовий статус тощо) [105, с. 172].

Наведеними положеннями будемо керуватися при аналізі діяльності структурних підрозділів Мінагрополітики. Крім того, дослідження має враховувати новації адміністративної реформи, що поширюються на вказаних суб’єктів впровадження ІКТ в аграрний сектор України. Відповідно до цього зазначимо, що ст. 3 Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» в якості одного з основних пріоритетів державної аграрної політики закріплює вдосконалення системи державного управління, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі [85]. Крім того, в Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 року вказано, що «...з метою розвитку аграрного ринку передбачається... формування системи державних інституцій з функціями здійснення належного контролю за безпечністю експортної продукції та адаптацією до міжнародних вимог, підтримку розвитку інформаційних систем, створення умов для вільного доступу всіх учасників ринку до інформації, результатів аналізу та прогнозування» [87]. Зважаючи на ці фактори, Мінагрополітики перебуває в стадії реформування, і на сьогоднішній час остаточний варіант організаційної та функціональної структури зазначеного відомства не визначений. У зв’язку з цим у подальшому будемо користуватися тимчасовою організаційною структурою, затвердженою наказом Мінагрополітики України «Про тимчасову організаційну структуру Міністерства аграрної політики України та тимчасовий порядок взаємозаміщення повноважень Міністра та заступників Міністра» від 13 грудня 2010 року за № 816, припускаючи, що цей фактор істотно не впливає на результати дослідження [174].

Мінагрополітики очолює Міністр аграрної політики та продовольства України, який здійснює керівництво діяльністю Міністерства; спрямовує і координує здійснення іншими центральними органами виконавчої влади заходів з питань, що належать до компетенції Мінагрополітики; затверджує структуру апарату Мінагрополітики; спрямовує і координує діяльність Державного агентства земельних ресурсів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України, Державної інспекції сільського господарства України та Державного агентства рибного господарства України (далі - агентства, інспекція та служба), в тому числі погоджує структуру апаратів агентств, інспекції та служби; визначає структурні підрозділи апарату Мінагрополітики, що відповідають за взаємодію із агентствами, інспекцією та службою; установлює порядок обміну інформацією між Мінагрополітики та агентствами, інспекцією та службою, періодичність її подання; формує державну політику у відповідних сферах та контролює її реалізацію агентствами, інспекцією та службою [46]. Тобто, користуючись термінологією системного аналізу, Міністр аграрної політики та продовольства України є особою, яка приймає рішення в системі органів державного управління аграрним сектором України.

Визначивши сферу діяльності Міністра аграрної політики та продовольства України, окреслимо важливі в контексті монографічного дослідження цілі, завдання, функції та повноваження окремих структурних підрозділів Мінагрополітики, які водночас становлять зміст організаційного забезпечення ОПМВ. У нашому випадку аналіз завдань, функцій та повноважень органів державного управління аграрним сектором України здійснюватиметься відповідно до основних напрямів впровадження ІКТ в аграрний сектор України. Нагадаємо, що основними напрямами впровадження ІКТ в аграрний сектор України, які й окреслюють межі розуміння відповідного правового забезпечення, є: розвиток інформаційного суспільства; вдосконалення сільськогосподарської, переробної, забезпечувальної діяльності; оптимізація державного управління вітчизняним аграрним сектором; соціальне розвинення українського села, у тому числі шляхом розширення асортименту послуг на базі ІКТ, а також забезпечення їх доступності (див. підрозділ 2.2).

Для розв’язання поставленого завдання будемо виходити з припущень, що в структурі Мінагрополітики: 1) розвиток інформаційного суспільства є прерогативою Департаменту інженерно-технічного забезпечення; 2) вдосконалення сільськогосподарської, переробної, забезпечувальної діяльності є компетенцією Департаменту харчової промисловості; 3) соціальне розвинення українського села належить до завдань Департаменту розвитку сільських територій. У свою чергу, ефективне державне управління аграрним сектором неможливе без чіткої налагодженої взаємодії всіх підрозділів.

До завдань Департаменту інженерно-технічного забезпечення належить «реалізація державної технічної політики та розвитку інженерно-технічного забезпечення аграрного сектора економіки» [175]. На офіційному сайті Мінагрополітики розміщено «Положення про Департамент інженерно-технічного забезпечення Міністерства аграрної політики України» [175], згідно з яким цей підрозділ є самостійним структурним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України та відповідно до покладених на нього завдань:

1) бере участь у розробці та координації виконання загальнодержавних, регіональних програм, поточних планів економічного і соціального розвитку галузей агропромислового виробництва; аналізує стан забезпечення технологічних операцій сільськогосподарського виробництва засобами механізації і електрифікації, прогнозує стан ремонтного виробництва та бере участь у розробленні концептуальних напрямів його розвитку, визначенні нових, більш ефективних технічних засобів та технологічних комплексів; вносить пропозиції про запровадження сучасних механізмів вирішення функціональних питань галузевого та міжгалузевого характеру, державної підтримки підприємств, установ і організацій усіх форм власності з питань інженерно-технічного забезпечення, стимулювання їх інтеграції та кооперування;

2) визначає напрями і тематику прикладних науково-дослідних та дослідно- конструкторських робіт, що фінансуються міністерством за рахунок коштів державного бюджету, спрямовує їх на вирішення пріоритетних проблем інженерно - технічного забезпечення агропромислового виробництва; сприяє освоєнню результатів науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних розробок, спрямованих на інноваційний розвиток агропромислового комплексу;

3) у межах компетенції готує пропозиції щодо роздержавлення та приватизації майна, забезпечує реалізацію політики антимонопольного регулювання галузей, сприяє розвитку конкуренції, становленню структур ринкового типу у сфері виробництва; вносить пропозиції щодо активізації зовнішньоекономічної діяльності, залученню іноземних інвестицій, кредитних ресурсів та міжнародної технічної допомоги для технічного переоснащення галузей агропромислового виробництва та ін.

Департамент харчової промисловості, згідно з «Положенням про Департамент харчової промисловості» [176], розміщеним на офіційному сайті Мінагрополітики:

1) бере участь у визначенні державних потреб у сільськогосподарській продукції та сировині, сприяє поповненню запасів продовольства державного резерву відповідно до встановлених завдань; розробляє концептуальні напрямки розвитку харчової промисловості, здійснює заходи щодо економічного стимулювання виробників харчової продукції, спрямовує їх діяльність на розв’язання завдань, пов’язаних із забезпеченням потреб населення в продуктах харчування;

2) бере участь у розробленні пропозицій щодо впровадження сучасних механізмів вирішення функціональних питань галузевого і міжгалузевого характеру, державної підтримки підприємств, установ та організацій всіх форм власності, стимулювання їх інтеграції та кооперування, розробляє економічні та організаційно - правові заходи, спрямовані на захист вітчизняного товаровиробника, активізацію зовнішньоекономічної діяльності, залучення іноземних інвестицій, кредитних ресурсів та міжнародної технічної допомоги на розвиток пріоритетних напрямів у харчовій і переробній промисловості;

3) розробляє та подає в установленому порядку пропозиції до проектів бюджетного фінансування капітальних вкладень у харчовій промисловості, науково - дослідних, дослідно-конструкторських робіт та науково-технічних програм, здійснення освітніх програм, операційних та інших витрат; бере участь у розвитку інфраструктури науково-консультаційних, інформаційних та інших послуг (бібліотеки, банки даних) у сфері харчової промисловості та ін.

Департамент розвитку сільських територій, згідно з розташованим на офіційному сайті колишнього Міністерства аграрної політики України Положенням про Департамент розвитку сільських територій [177]:

1) бере участь у розробці та організації виконання державних цільових, комплексних і галузевих програм з питань розвитку сільських територій та соціальної сфери села; бере участь у формуванні та реалізації соціальної політики у сільській місцевості, розробці та впровадженні нормативно-правових актів, а також у створенні відповідних умов щодо надання комунально-побутових та інших послуг сільським жителям; у межах своїх повноважень розробляє стратегію, методологію та відповідні рекомендації щодо розвитку фермерських, особистих селянських господарств, кооперації та підприємництва, залучення міжнародної технічної допомоги;

2) опрацьовує шляхи підвищення ефективності розвитку соціальної сфери села і сільських територій та вживає відповідних заходів; бере участь у формуванні планів науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок та виступає їх замовником у галузі розвитку соціальної сфери села і сільських територій, будівництва, впровадження нових технологій та технічних рішень, з питань врегулювання земельних і майнових відносин власності, розвитку підприємництва в сільській місцевості, інвестиційної діяльності на селі;

3) координує впровадження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року, здійснює в межах своїх повноважень моніторинг її виконання міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, облдержадміністраціями, Міністерством аграрної політики Автономної Республіки Крим, головними управліннями агропромислового розвитку обласних, Управлінням промисловості та агропромислового розвитку Севастопольської міської держадміністрацій. Г отує пропозиції щодо вдосконалення державної політики в цій сфері;

4) забезпечує у межах своїх функцій разом із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів організацію і проведення робіт, пов’язаних з реалізацією стратегії, методології та моніторингу земельної реформи, врегулювання земельних і майнових відносин, захисту власності селян в процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, землеустрою у сільській місцевості.

Проведений аналіз дає змогу зробити наступні висновок. По-перше, висунуті припущення щодо діяльності розглянутих департаментів, спрямованої на чотири аспекти впровадження ІКТ в аграрний сектор України, справедливі; по-друге, при здійсненні своїх повноважень кожен із підрозділів використовує як правові, так і неправові форми державного управління; по-третє, розглянуті структурні підрозділи Мінагрополітики (нескладно довести, що й інші підрозділи також) тісно взаємодіють між собою, тобто Мінагрополітики - це система, що складається з сукупності взаємозв’язаних підсистем, і незважаючи на окреслені в нормативних актах завдання, функції та повноваження, чіткого алгоритму взаємодії між вказаними підсистемами не визначено. У свою чергу, переведення зазначеної взаємодії на якісно новий рівень в умовах розвитку інформаційного суспільства нездійснене без залучення новітніх ІКТ, тобто потребує сучасного інформаційного забезпечення, що, в силу представленої в підрозділі 2.1 моделі ОПМВ, також виступає складовим елементом останнього.

Черговий етап роботи зосередимо на вивченні завдань, функцій та повноважень органів державного управління спеціальної компетенції, діяльність яких спрямовується та координується КМУ. Розглянемо їх на прикладі Державного агентства земельних ресурсів України (далі - Держземагентство), враховуючи той факт, що земельна сфера безпосередньо впливає на розвиток аграрного сектора (див. підрозділ 2.2). Зазначене агентство є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин. Згідно з положенням про Державне агентство земельних ресурсів України, затвердженим Указом Президента від 8 квітня 2011 року № 445, Держземагентство відповідно до покладених на нього завдань:

1) бере участь у розробленні та виконанні державних, галузевих, регіональних та місцевих програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання земель, їх відтворення та охорони, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища, у проведенні моніторингу земель, веденні та адмініструванні державного земельного кадастру і територіальному плануванні;

2) забезпечує підготовку та здійснення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання й охорону земель; здійснює організацію проведення робіт, пов’язаних із реалізацією земельної реформи; бере участь у підготовці та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель;

3) забезпечує науково-експертне, аналітичне, інформаційне та методичне проведення землевпорядних, землеоціночних робіт, пов’язаних із земельними торгами, вживає організаційні заходи щодо проведення земельних торгів та забезпечує здійснення підготовки ліцитаторів;

4) проводить відповідно до законодавства моніторинг та охорону земель; здійснює ведення і адміністрування державного земельного кадастру та отримує інформацію про відведення земельних ділянок; створює інформаційну базу даних з питань реформування земельних відносин, землеустрою, охорони та проведення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, оціночної діяльності і земельних торгів;

5) здійснює в порядку, встановленому Міністром, координацію діяльності суб’єктів землеустрою [178].

Держземагентство має право одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб; скликати наради, створювати комісії та робочі групи; користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державними, у тому числі урядовими, системами зв’язку і комунікацій, мережами спеціального зв’язку та іншими технічними засобами; представляти Мінагрополітики за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладення міжнародних договорів. Держземагентство у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, а також з органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, профспілками та організаціями роботодавців, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями [178].

Як і Мінагрополітики, Держземагентство при здійсненні своїх повноважень використовує правові та неправові форми державного управління; взаємодіє з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, об’єднаннями громадян та іншими установами, тобто являє собою підсистему в системі органів державного управління аграрним сектором України. Крім того, виходячи з аналізу завдань, функцій та повноважень Держземагентства, нескладно дійти висновку, що зазначене відомство бере участь у забезпеченні реалізації державної політики НТРІ, і, відповідно, також є суб’єктом забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор України.

На наш погляд, проведений комплексний аналіз органів державного управління центрального рівня дає змогу зробити висновок про правильність висунутої на початку дослідження гіпотези щодо суб’єктів впровадження. Проте такий висновок не є достатньо переконливим без аналізу державних інституцій нижчих рівнів. Розглянемо органи державного управління обласного рівня на прикладі Головного управління агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації, що є структурним підрозділом облдержадміністрації, підзвітним та підконтрольним голові облдержадміністрації та Мінагрополітики та відповідно до покладених на нього завдань:

1) формує регіональний резерв сільськогосподарських і продовольчих ресурсів, складає їх баланси та бере участь у розробленні і здійсненні заходів щодо формування Аграрним фондом державного продовольчого резерву;

2) бере участь у комплексному розвитку сільських територій, здійсненні заходів щодо поліпшення демографічної ситуації в регіоні, координує діяльність відповідних служб з питань реалізації соціальної політики на селі;

3) надає методичну допомогу сільськогосподарським товаровиробникам з питань науково-технічних розробок, провадження інноваційно-інвестиційної діяльності, інформатизації, нарощення експортного потенціалу, створення нових та реконструкції діючих виробництв; сприяє техніко-технологічній модернізації галузей агропромислового виробництва, розвитку регіонального ринку сільськогосподарських машин і обладнання;

4) створює належні умови для формування і розвитку сільськогосподарських дорадчих служб, вносить облдержадміністрації пропозиції до проекту місцевого бюджету в частині фінансування соціально спрямованих дорадчих послуг;

5) здійснює керівництво і контролює діяльність управлінь агропромислового розвитку райдержадміністрацій [179].

Як бачимо, Головне управління агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації здійснює, водночас, державну політику НТРІ на обласному рівні, тобто може вважатися органом впровадження ІКТ в аграрний сектор України на другому (обласному) рівні.

На місцевому рівні запропонованої нами системи знаходяться управління агропромислового розвитку районних державних адміністрацій, а також профільні служби та агенції - державні підприємства, установи й організації, що входять до сфери управління Мінагрополітики та його територіальних органів. Важливо нагадати, що чинним законодавством передбачено здійснення дорадчої діяльності в аграрному секторі України. У підрозділі 2.2 розглянуто Закон України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність», відповідно до ст. 4 якого «право на отримання дорадчих послуг мають фізичні та юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність у сільській місцевості, сільське населення, а також органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади». Одним із методів дорадчої діяльності, згідно зі ст. 4 вказаного Закону, є «інформаційне забезпечення суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність у сільській місцевості...». Тому, на нашу думку, суб’єктів сільськогосподарської дорадчої діяльності слід вважати активними учасниками процесу впровадження ІКТ в аграрний сектор, інституціями забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор України в широкому розумінні. Однак це питання потребує окремих наукових досліджень, оскільки воно виходить за межі вузького розуміння ОПМВ [156].

Вважаємо, що дослідження особливостей функціонування системи органів державного управління аграрною сферою дає змогу встановити, що між

різноманітними підсистемами виникають управлінські відносини (централізму та самостійності, субординації й координації), які можна розподілити на два типи - вертикальні та горизонтальні. Вертикальні - це відносини підпорядкованості, субординації (КМУ та Мінагрополітики, КМУ та Держземагентство, Мінагрополітики та Управління агропромислового розвитку облдержадміністрацій, Управління агропромислового розвитку облдержадміністрацій та

райдержадміністрацій тощо). Горизонтальні відносини - договірні відносини між рівними, незалежними суб’єктами (відносини координації між Мінагрополітики та Держземагентством, між структурними підрозділами Мінагрополітики тощо). У ході зазначених відносин реалізується взаємодія органів державного управління аграрним сектором України за допомогою, наприклад, такої правової форми управління, як адміністративні договори [54; 180].

Говорячи про взаємодію між підсистемами системи органів державного управління аграрним сектором України, варто згадати запропоновану в першому розділі системну модель конструктивної взаємодії державних органів щодо формування та забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій. Проектуючи цю модель на суб’єкт впровадження, визначимо стратегічну конструктивну взаємодію як принцип, за яким розбудовуються відносини між державними органами, які формують організаційно-правові засади щодо впровадження ІКТ в аграрний сектор України (КМУ, Мінагрополітики). Відповідно, тактична конструктивна взаємодія - це передусім принцип, за яким формуються будь-які відносини між державними органами, які забезпечують реалізацію впровадження ІКТ в аграрний сектор України (Мінагрополітики, інші органи виконавчої влади, як, наприклад, Держземагентство, органи місцевого самоврядування, а також відповідні профільні служби, агенції тощо).

Таким чином, проведене дослідження допомагає не тільки підтвердити висунуту гіпотезу щодо ототожнення основних інституцій забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор з органами державної влади, що реалізують зазначену політику в аграрному секторі, але й, враховуючи організаційну складову ОПМВ, дійти висновку, що суб’єктом впровадження ІКТ в аграрному секторі України є система органів державного управління аграрним сектором України, в якій провідний суб’єкт управління - це Мінагрополітики, а між складовими елементами системи суб’єкта управління виникають управлінські відносини, що базуються на системної моделі конструктивної взаємодії. Ефективність функціонування цієї системи в умовах сьогодення значною мірою залежить від застосування новітніх ІКТ. До речі, цей фактор визначено і в нормативно-правових актах. Зокрема, наказом Міністерства аграрної політики України «Про затвердження Плану заходів розвитку інформаційного суспільства в агропромисловому комплексі України на 2007-2015 роки» від 10 вересня 2007 року № 653 визначено перелік заходів, відповідно до якого структурні підрозділи Мінагрополітики мають:

1) забезпечувати висвітлення через засоби масової інформації та Інтернет-даних про стан виконання заходів з розвитку інформаційного суспільства в Україні;

2) брати участь у розробці нормативно-правових документів з питань розвитку інформаційного суспільства в агропромисловому комплексі України;

3) запровадити в Мінагрополітики системи електронного документообігу та електронного цифрового підпису;

4) сприяти залученню коштів міжнародних фінансових організацій для реалізації першочергових інвестиційних проектів у сфері інформаційно- телекомунікаційних технологій для агропромислового комплексу;

5) забезпечити розвиток та функціонування Національної системи

конфіденційного зв’язку в агропромисловому комплексі;

6) забезпечити розвиток галузевої інформаційно-аналітичної системи

агропромислового комплексу;

7) забезпечити розміщення на веб-сайті Міністерства інформації про перелік, умови та порядок надання адміністративних послуг;

8) сформувати на базі вищих аграрних навчальних закладів, науково-дослідних установ мережу дистанційної освіти з використанням електронних бібліотечних фондів загальнодержавної мережі [86].

Узагальнюючи наведені у даному підрозділі результати комплексного аналізу інституційного та організаційного забезпечення впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор, необхідно ще раз зазначити таке:

1. Дослідження органів державного управління аграрним сектором України дало змогу не тільки підтвердити висунуту раніше гіпотезу щодо прямих і зворотних зв’язків між правовим та інституційним забезпеченням ОПМВ, а й розширити її, додавши організаційну складову. Дійсно, сукупність інституцій державного управління аграрним сектором постають інституційним забезпеченням, а цілі, завдання, функції, форми та методи державного управління тощо - організаційним забезпеченням ОПМВ. Нормативно-правові акти, що закріплюють порядок утворення й адміністративно-правовий статус органів державного управління аграрним сектором на загальнодержавному та регіональному рівні, з одного боку, виступають основою інституційного забезпечення, а з іншого, є підґрунтям організаційного забезпечення ОПМВ. Таким чином, проведене дослідження підтверджує той факт, що між правовою, інституційною та організаційною складовими ОПМВ існує нерозривний зв’язок.

2. Опрацювання інституційного та організаційного забезпечення ОПМВ уможливило підтвердження гіпотези щодо ототожнення інституцій, які забезпечують впровадження ІКТ в аграрний сектор України, з органами державного управління аграрним сектором країни. Більш того, застосовуючи системний підхід, визначено, що суб’єктом впровадження ІКТ в аграрний сектор України є система органів державного управління аграрним сектором країни. Удосконалення інституційного забезпечення ОПМВ, а отже, і діяльності відповідних суб’єктів впровадження ІКТ в аграрний сектор, пов’язано з конструктивним використанням арсеналу державного управління. Це зумовило формування так званого «організаційного забезпечення ОПМВ», яке охоплює механізми та процеси, принципи, цілі, завдання, функції, методи та форми державного управління в аграрному секторі.

3. У зв’язку з продовженням у нашій країні адміністративної реформи система органів державного управління аграрним сектором України на сьогоднішній день перебуває в стадії динамічної трансформації, причому остаточний (так би мовити, оптимізований) варіант вказаної системи досі не визначений. Відповідно, формування заходів із оптимізації державного управління аграрним сектором шляхом удосконалення інституційного та організаційного забезпечення ОПМВ у рамках даної монографії на даний момент часу можливе виключно на концептуальному рівні.

4. Аналіз нині діючої системи органів державного управління аграрним сектором України допоміг виявити її багаторівневу ієрархічну структуру. Відтак, у підрозділі запропоновано трирівневу модель цієї системи, кожен рівень якої складається з сукупності взаємозв’язаних підсистем, задіяних у впровадженні ІКТ в аграрний сектор. Аналіз існуючих на сьогодні нормативно-правових актів, що регламентують порядок утворення та функціонування державних інституцій, які входять до складу зазначеної системи, по-перше, доводить їх «напівофіційний статус», по-друге, про відсутність чітко визначеного механізму взаємодії між цими підрозділами. Це свідчить про деякий антагонізм в існуючій системі державного управління аграрним сектором України: з одного боку, оптимізація державного управління зазначеним сектором як напрям впровадження ІКТ неможлива без інституційних та організаційних змін; з другого боку, ефективність функціонування системи державного управління аграрним сектором України значною мірою визначається впровадженням якісних ІКТ.

5. Серед концептуальних напрямів оптимізації державного управління аграрним сектором України, які необхідно враховувати при загальному реформуванні системи органів державного управління агропромисловим комплексом, слід назвати [87]:

- вирішення питань щодо формування науково-методичної, інституціональної, нормативно-технологічної, нормативно-правової та професійної бази для створення системи інформаційного забезпечення управління аграрним сектором економіки, що відповідає сучасним міжнародним стандартам;

- створення системи управління надійними програмними інформаційно - комунікаційними засобами та технологіями, що дасть змогу оперативно і високоякісно здійснювати за всіма напрямами процеси підготовки, прийняття, виконання й коригування управлінських рішень на різних рівнях управління і господарської діяльності;

- створення системи моніторингу в різних сферах управління з високим рівнем достовірності, оперативності та уніфікованості інформаційних потоків.

2.4.