Правове забезпечення як складова організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України

Як показано у попередньому підрозділі монографії, однією з невід’ємних частин організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України виступає правове забезпечення.

У зв’язку з цим слід зазначити, що задоволення населення основними продуктами харчування в достатній кількості та різного асортименту належить до основних завдань і обов’язків кожної цивілізованої держави. Зокрема, ст. 48 Конституції України гарантує кожному право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Водночас загострення глобальної продовольчої кризи та формування негативних для споживачів прогнозів щодо подальшої цінової динаміки на ринку агропродукції призводить до стрімкого збільшення кількості країн, неспроможних належним чином виконувати цей обов’язок перед своїми громадянами [111, с. 3]. Навіть у нашій державі з її потужним природно-кліматичним і трудовим потенціалом констатується критичний стан з продовольчим забезпеченням населення, що відноситься ст.

Таким чином, у загальному плані правове забезпечення ОПМВ можна розглядати як систему нормативно-правових актів, що закріплюють цілі, завдання, функції, принципи діяльності, повноваження та відповідальність задіяних у зазначених реформаційних процесах державних і громадських інституцій, а також на концептуальному рівні визначають загальні напрями оптимізації державного управління з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу та особливостей функціонування аграрного сектора в умовах розвитку інформаційного суспільства в Україні. Резюмуючи вищевикладене, можна припустити, що впровадження ІКТ головним чином націлене на технологічне розвинення вітчизняного агропромислового комплексу задля забезпечення продовольчої безпеки^[3] нашої країни та на оптимізацію відповідного напряму державного управління. Водночас відкритим залишається питання, пов’язане із наслідками такого дещо вузького розуміння впровадження новітніх технологій, у тому числі й ІКТ, в аграрний сектор. За нашим переконанням, цю проблему недоцільно розглядати у відриві від очікуваних експертами результатів проведення «земельної реформи» в Україні [114­119]. Наразі прогнозується безпрецедентне збільшення інвестування галузі, що й дозволить здійснити максимальну «технологізацію» аграрного виробництва, призведе до стрімкого зростання індексу продуктивності праці з істотним зменшенням кількості задіяних робітників і, зрештою, катастрофічно загострюватиме соціальну проблему «обезлюднення та деградації українського села» тощо [111; 112; 120-121; 123, с.

Разом із тим узагальнення передового світового досвіду наводить на думку щодо можливості застосування ІКТ не лише для мінімізації розглянутих негативів для сільського населення, а й для їх ефективного та остаточного подолання у майбутньому. Зокрема, ці новітні технології допомагають із успіхом реалізовувати громадянам їх конституційні права на працю, освіту, розвиток, охорону здоров’я та інші «без відриву від села» [10; 124, с. 4-6; 125, с. 4-6; 126, с. 109-155; 127, с. 1-2; 140, с. 26-27, с. 62-129]. І саме з таких позицій, на нашу думку, необхідно аналізувати національне законодавство на відповідність означеним соціально- технічним трансформаціям, а отже, існують підстави і для певного розширення розуміння правового забезпечення ОПМВ.

Враховуючи наведене, сформулюємо ключові вихідні положення для розроблення власної моделі правового забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор України.

1. Поширення ІКТ у будь-які сфери суспільного життя (у тому числі і в аграрний сектор економіки) постає одним із основних, пріоритетних напрямів державної політики та однією з основних стратегічних цілей розвитку інформаційного суспільства в Україні. Саме цей фактор передусім і зумовлює розвиток вітчизняного інформаційного законодавства, положення якого регулюють інформаційні відносини, серед іншого, й у сфері впровадження та використання ІКТ. Загалом, питання формування та реалізації державної політики щодо розвитку інформаційного суспільства у нашій країні переважним чином регулюються нормами адміністративного й інформаційного законодавства. Водночас нормами інформаційного та адміністративного законодавства закріплюються організаційно- правові механізми забезпечення прав людини в умовах інформаційного суспільства, а також механізми надання фізичним та юридичним особам послуг, заснованих на ІКТ [97, с. 97-100; 140, с. 30-34, с. 62-128].

2. Цілями впровадження ІКТ у будь-які сфери суспільного життя (у тому числі і в аграрний сектор економіки) постають: підвищення ефективності виробництва; покращення якості продуктів і послуг; удосконалення механізмів взаємодії виробників із органами державної влади, місцевого самоврядування та фізичними і юридичними особами.

3. Державне управління в різноманітних сферах суспільного життя (у тому числі і в аграрному секторі економіки) насамперед спрямоване на впорядкування відповідних суспільних відносин. Очевидно, що управлінські відносини, одним із суб’єктів яких виступає орган виконавчої влади, врегульовуються нормами адміністративного законодавства. Виходячи із того, що ступень залежності результативності управлінського впливу на будь-який об’єкт від впровадження ІКТ у діяльність відповідних суб’єктів державного управління (наприклад, Міністерства аграрної політики та продовольства України) буде збільшуватися у міру становлення в нашій країні інформаційного суспільства, необхідно проаналізувати існуючі акти адміністративного законодавства України з означених питань. До речі, адміністративно-правові норми можуть міститися не лише в адміністративному законодавстві, але і в інших галузях законодавства (наприклад, аграрному, інформаційному тощо). Підкреслимо, що аналогічна ситуація спостерігається і для інформаційно-правових, аграрно-правових та інших норм [53, с. 27-28; 91, с. 13-14; 93, с. 19; 94, с. 20-21; 97, с. 97-100].

Таким чином, основними напрямами впровадження ІКТ в аграрний сектор України, які й визначають межі розуміння відповідного правового забезпечення, є: розвиток інформаційного суспільства; вдосконалення сільськогосподарської, переробної, забезпечувальної діяльності; оптимізація державного управління вітчизняним аграрним сектором; соціальне розвинення українського села, у тому числі шляхом розширення асортименту послуг на базі ІКТ, а також забезпечення їх доступності.

На засадах вищевикладеного перейдемо до наступної фази нашого дослідження, присвяченого цілеспрямованому пошуку й аналізу змісту тих норм права, що створюють правову базу задля впровадження ІКТ в аграрний сектор України. На нашу думку, розв’язання поставленого завдання варто розпочати з наднаціонального рівня, а саме з опрацювання ряду міжнародних документів Організації Об’єднаних Націй (далі - ООН), що виступають своєрідним орієнтиром для розвитку вітчизняного законодавства. Зокрема, Декларацією тисячоліття ООН серед основоположних завдань, що стоїть перед світовою спільнотою «на зорі нового тисячоліття», проголошується забезпечення повсюдного та рівномірного доступу до таких позитивних проявів глобалізації, як «блага нових технологій, особливо інформаційно-комунікаційних технологій» (пп. 5, 20, 25) [133]. Для досягнення зазначеної мети було організовано проведення Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства, що відбувався в два етапи протягом 2003­2005 років [134].

Результатом першого етапу цього міжнародного заходу стало прийняття Декларації ООН «Побудова інформаційного суспільства - глобальне завдання в новому тисячолітті», так званої «Женевської Декларації принципів», та «Женевського Плану дій» до неї [135-137]. Розглянемо ключові, в контексті проблематики даної монографії, положення вищевказаної Декларації [135]:

- наголошується на необхідності надання можливості бідним, особливо тим, що проживають у віддалених сільських і маргіналізованих міських районах, доступу до інформації і використання ІКТ як інструмента, що допомагає їм у їхніх зусиллях позбутися бідності (п. 14);

- використання та розгортання ІКТ повинні бути спрямовані на створення вигод у всіх аспектах повсякденного життя.

- констатується намір повною мірою використовувати надані ІКТ можливості в прагненні досягти погоджених на міжнародному рівні цілей розвитку, у тому числі тих, що містяться в Декларації тисячоліття, а також дотримуватися ключових принципів, встановлених в цій Декларації. Інформаційне суспільство є по- справжньому глобальним за природою, і національні зусилля потребують підтримки шляхом ефективного міжнародного й регіонального співробітництва між державними органами, приватним сектором, громадянським суспільством та іншими заінтересованими сторонами, включаючи міжнародні фінансові установи (п. 60).

Для досягнення вказаних цілей у «Женевському Плані дій» окреслюються конкретні напрями розвитку інформаційного суспільства та подолання цифрового розриву на міжнародному й національному рівні [136]:

- державні органи та інші заінтересовані сторони повинні створювати стабільно функціонуючі багатоцільові суспільні публічні пункти доступу, що надають за прийнятну ціну чи безоплатний доступ своїм громадянам до різних комунікаційних ресурсів, передусім до Інтернету (п. 10);

- надання місцевим громадам, насамперед у сільських районах і районах, що недостатньо обслуговуються, можливості використання ІКТ і сприяння виробництву і соціально значимого контенту на благо всіх (п. 11);

- продукти на базі ІКТ можуть підтримати сталий розвиток у сферах державного управління, бізнесу, освіти і професійної підготовки, охорони здоров’я, зайнятості, довкілля, сільського господарства і науки в рамках національних електронних стратегій. Сюди можна віднести діяльність у таких секторах: електронний уряд, електронний бізнес, електронне навчання, електронна охорона здоров’я, електронна зайнятість, електронна охорона довкілля, електронне сільське господарство, електронна наукова діяльність (пп. 14-22). У свою чергу, задля розвинення «електронного сільського господарства» необхідно: 1) забезпечувати систематичне поширення з використанням ІКТ-інформації у сфері сільського

господарства, тваринництва, рибної промисловості, лісового господарства та продовольства з метою надання вільного доступу до вичерпних, актуальних і детальних знань та інформації, особливо в сільських районах (п. 21); 2) у

партнерствах державного та приватного секторів доцільно прагнути максимально розширювати використання ІКТ як інструмента для вдосконалювання виробництва (у кількісному та якісному відношенні) (п. 21).

Основні результати другого етапу роботи Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства знайшли свого закріплення у двох міжнародних документах: «Туніському зобов’язанні» та «Туніській програмі для інформаційного суспільства» [137-139]. В останній зосереджено увагу «...на фінансових механізмах для подолання цифрового розриву, на управлінні Інтернетом і пов’язаних з цим питаннях, а також на виконанні рішень, прийнятих у Женеві і Тунісі. » (п. 2) [139]:

- визначається, що державне фінансування відіграє вирішальну роль у забезпеченні доступу до ІКТ і послуг на базі ІКТ у сільських районах, а також для населення, що знаходиться в несприятливих умовах (п. 21);

- рекомендується вдосконалити й обновити існуючі механізми фінансування, включаючи координацію програм між урядами і великими фінансовими органами для зменшення інвестиційних ризиків та зниження операційних витрат для операторів, які входять на менш привабливі ринки в сільських районах і на сегменти ринків з низькою прибутковістю (п. 27);

- підтверджується зобов’язання забезпечувати рівноправний доступ до інформації і знань для всіх, визнаючи роль ІКТ для економічного зростання і розвитку. Підкреслюється зобов’язання застосовувати ІКТ як інструмент реалізації погоджених на міжнародному рівні цілей і задач розвитку, у тому числі Цілей розвитку тисячоліття, шляхом (п. 90):

1) підвищення компетентності у сфері ІКТ для всіх і підвищення довіри при використанні ІКТ усіма, включаючи молодь, людей похилого віку, жінок, корінні народи, осіб з обмеженими можливостями, а також громади у віддалених і сільських районах, за допомогою вдосконалення й впровадження відповідних освітніх програм та програм професійної підготовки, що включають навчання протягом усього життя і дистанційне навчання;

2) використання ІКТ для поліпшення доступу до сільськогосподарських знань, боротьби з бідністю та підтримки виробництва і доступу до місцевого контенту, що охоплює питання сільського господарства.

Таким чином, на даному етапі роботи, на основі узагальнення міжнародної практики нормативно-правового впорядкування розвитку інформаційного суспільства, не тільки підтверджено виняткову актуальність впровадження ІКТ в аграрний сектор у загальнопланетарних масштабах, але й додатково доведено раціональність і логічність отриманих дослідницьких висновків стосовно визначення основних напрямів здійснення цієї діяльності та необхідності вдосконалення її правового, інституційного, організаційного і ресурсного забезпечення на національному рівні. Разом із тим виникає логічне питання щодо втілення (імплементації) цих прогресивних цілей і принципів у чинному законодавстві України. Зазначимо, що розглянуті декларативні документи не є юридично обов’язковими для учасників Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства та держав-членів ООН, а отже, і не є гарантією позитивних перетворень у вітчизняному аграрному секторі та не виступають складовою частиною їх правового забезпечення.

З огляду на вказане, а також із урахуванням розглянутих міжнародних інформаційно-правових стандартів, переведемо напрям пошуку у площину національного законодавства. При цьому в процесі розв’язання поставленого завдання будемо виходити із наступних положень:

- по-перше, з широкого трактування поняття законодавства, що включає не лише акти законодавчих органів, а й підзаконні акти (зокрема, «акти органів управління») [104, с. 249];

- по-друге, з «галузевої (горизонтальної)» та «субординаційної, або ієрархічної (вертикальної)» «структури системи законодавства», що розроблені фахівцями з теорії держави та права. Перша з них враховує предмет правового регулювання, тобто, «...поділ нормативно-правових актів за предметом регулювання: цивільне законодавство, кримінальне законодавство, адміністративне законодавство та ін.». Друга відображає юридичну силу актів - «. поділ нормативно-правових актів на певні групи за їх юридичною чинністю: закони, укази, постанови уряду, нормативні акти місцевих органів влади та ін.» [104, с. 254-255].

У свою чергу, «...розбіжність низки галузей права і галузей законодавства обумовлює необхідність.» врахування подальшої деталізації «галузевої (горизонтальної) структури системи законодавства» на:

1) галузеве законодавство - «.містить норми однієї галузі права, предметом регулювання якої є певна сфера (рід) суспільних відносин, яка вимагає юридично однорідних прийомів впливу. Формування галузі йде від юридичного начала - методу: галузь законодавства, як правило, збігається з галуззю права.»;

2) спеціальне (внутрішньогалузеве) законодавство - «.містить норми підгалузі (рідше інститути) права, предметом регулювання яких є група (вид) чи сукупність груп (видів) суспільних відносин, яка вимагає юридично однорідних прийомів впливу. Формування галузі йде від юридичного начала - методу: підгалузь чи інститут права складають законодавство, яке є частиною певної галузі законодавства.»;

3) комплексне (міжгалузеве) законодавство - «.містить норми декількох галузей права, які регулюють різні види суспільних відносин, що складають відносно самостійну сферу суспільного життя, яка потребує юридично різнорідних способів впливу, що складаються у цілісний комплексний метод. Формування галузі йде не від юридичного начала - методу, а від соціального начала - предмета, і галузь законодавства складається із норм різних галузей права. » [104, с. 255].

Таким чином, у рамках даної роботи на засадах системного підходу буде проведено розгляд чинного законодавства України як своєрідного багатовимірного масиву правових норм з метою формування різнорівневої моделі правового забезпечення впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор, яка: 1)

об’єднуватиме правові норми різної юридичної сили, закріплені в актах різних галузей національного законодавства; 2) враховуватиме ключові напрями впровадження ІКТ в аграрний сектор України; 3) підтверджуватиме об’єктивну необхідність реалізації новацій, заснованих на використанні саме ІКТ, у вітчизняному аграрному секторі в умовах інтенсивного розвитку інформаційного суспільства та загострення глобальної продовольчої кризи.

Перший рівень моделі правового забезпечення впровадження ІКТ в український аграрний сектор, за нашим переконанням, об’єднує нормативно-правові акти щодо функціонування інформаційної сфери та сфери телекомунікацій, і це - інформаційне законодавство [140, с. 216]. У зв’язку з цим слід відмітити Закон України «Про інформацію», що регулює відносини стосовно таких видів інформаційної діяльності, як створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації тощо (ст. 9). Серед основних принципів інформаційних відносин у ст. 2 Закону закріплюються: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя [141]. У свою чергу, серед основних напрямів державної політики у цій сфері називаються (ст. 3): забезпечення доступу кожного до інформації; забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації; створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства; забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень; створення інформаційних систем і мереж інформації, розвиток електронного урядування; постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів; забезпечення інформаційної безпеки України; сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [141].

Як бачимо, в Україні кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів (ст. 5). Це право забезпечується (ч. 1 ст. 6 і ст. 27): створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов’язком суб’єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов’язком суб’єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію [141].

Разом із тим подальший аналіз норм Закону України «Про інформацію» не виявив жодних юридичних важелів для подолання колосальної «інформаційної нерівності» між міськими жителями й мешканцями сільської місцевості та важкодоступних населених пунктів. Аналогічним чином і Закон України «Про основи національної безпеки України» при формулюванні у ст. ст. 6-8 пріоритетів національних інтересів, загроз національним інтересам і національній безпеці України, основних напрямів державної політики з питань національної безпеки не визначає у цьому плані жодних «преференцій» [33].

Водночас з приводу порушеного питання варто звернути увагу на наявність широкого кола нормативно-правових актів концептуального та програмного характеру. Зокрема, це стосується Законів України «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ряду інших нормативно-правових документів [1; 142; 143].

Так, у ст. 2 Закону України «Про Національну програму інформатизації» зазначено, що Національна програма інформатизації визначає стратегію вирішення проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно- культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення, а також включає: Концепцію Національної програми інформатизації; сукупність державних програм з інформатизації; галузеві програми і проекти інформатизації; регіональні програми та проекти інформатизації; програми і проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.

Національна програма інформатизації (ст. 2) формується, виходячи з довгострокових пріоритетів соціально-економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку країни з урахуванням світових напрямів розвитку та досягнень у сфері інформатизації, і спрямована на вирішення найважливіших загальносуспільних проблем (забезпечення розвитку освіти, науки, культури, охорони довкілля та здоров’я людини, державного управління, національної безпеки і оборони держави та демократизації суспільства) і створення умов для інтеграції України у світовий інформаційний простір відповідно до сучасних тенденцій інформаційної геополітики» [143].

У свою чергу, в Концепції Національної програми інформатизації у розділі ІІІ закріплюються загальні принципи державної політики у сфері інформатизації, що формується як складова частина соціально-економічної політики держави в цілому і спрямовується на раціональне використання промислового та науково-технічного потенціалу, матеріально-технічних і фінансових ресурсів для створення сучасної інформаційної інфраструктури в інтересах розв’язання комплексу поточних та перспективних завдань розвитку України. Зокрема, здійснення процесу інформатизації в період становлення України як незалежної держави в умовах кризового стану економіки і обмеженості ресурсів можливе лише шляхом визначення пріоритетних сфер та напрямів з концентрацією на них фінансових, матеріальних і трудових ресурсів. Пріоритети надаються «...інформаційній підтримці заходів виходу України з економічної кризи. створенню сучасної інформаційної інфраструктури, інформатизації соціальної сфери, фінансової та грошової системи. пріоритетних галузей економіки.», серед яких на першому місці відзначено саме агропромисловий комплекс [142].

Разом із тим у Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» зазначено:

- по-перше, що ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно із світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям нашої країни, оскільки ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, спрямованих на інформатизацію, впровадження ІКТ у соціально-економічну сферу, зокрема в сільське господарство, є низькою (розділ І);

- по-друге, що національна політика розвитку інформаційного суспільства в Україні ґрунтується на засадах: пріоритетності науково-технічного та інноваційного розвитку держави; формування необхідних для цього законодавчих і сприятливих економічних умов; всебічного розвитку загальнодоступної інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів і забезпечення повсюдного доступу до телекомунікаційних послуг та ІКТ; сприяння збільшенню різноманітності й кількості електронних послуг; поліпшення кадрового потенціалу; посилення мотивації щодо використання ІКТ; широкого впровадження ІКТ в науку, освіту, культуру, охорону здоров’я, охорону навколишнього середовища; забезпечення інформаційної безпеки (розділ ІІІ). Вважаємо за необхідне розкрити окремі положення такої політики:

1) перехід до пріоритетного науково-технічного та інноваційного розвитку, що потребує надання державної підтримки та стимулювання впровадження ІКТ в освіту, науку, бізнес, виробництво, ринок цінних паперів, біржі (товарні, сільськогосподарські та інші) тощо;

2) сприяння збільшенню різноманітності та кількості електронних послуг шляхом прискорення впровадження ІКТ в аграрному секторі економіки України, передбачивши при цьому надання широкої номенклатури електронних послуг населенню сільської місцевості тощо;

3) створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів, що включає зменшення нерівності в доступі до інформаційних ресурсів селян тощо;

4) забезпечення навчання, виховання, професійної підготовки людини для роботи в інформаційному суспільстві. Для цього необхідно гарантувати вільний доступ до засобів ІКТ та інформаційних ресурсів, особливо у сільській місцевості та важкодоступних населених пунктах, підвищити на засадах співпраці приватного сектора економіки та органів місцевого самоврядування комп’ютерну грамотність населення вказаних територій;

5) створення відповідної системи мотивації населення щодо впровадження та використання ІКТ. З цією метою необхідно забезпечити комп’ютерну та інформаційну грамотність як основу розбудови інформаційного суспільства та сприяння розвитку людського потенціалу, акцентувавши увагу на організацію допомоги селянам;

6) особливу увагу в розбудові інформаційного суспільства доцільно приділити випереджальному розвитку фундаментальних і прикладних досліджень та наукоємних технологій, розвитку вітчизняної індустрії програмування, інфраструктури виробництва ІКТ. З метою підвищення ефективності науки та культури в інформаційному суспільстві вважати пріоритетними залучення можливостей вітчизняних програмістів для розроблення і поширення програмного забезпечення із застосуванням української мови, мов національних меншин України для більш повного залучення до використання ІКТ різних верств населення, зокрема селян [1];

- по-третє, що організаційно-правові основи розвитку інформаційного суспільства в Україні включають: інституційне, організаційне та ресурсне забезпечення; відповідні об’єднання громадян; механізми інтеграції України у світовий інформаційний простір та механізми реалізації Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки. Основні засади передбачається реалізувати через такі механізми, як фінансування загальнодержавних програм, державних цільових програм з впровадження ІКТ, соціально важливих проектів, таких як забезпечення доступу до ІКТ у сільській місцевості (розділ IV) [1].

Крім того, аналізуючи норми Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», важливо повернутися до питання про імплементацію загальноприйнятих міжнародних інформаційно- правових стандартів щодо впровадження ІКТ в аграрний сектор, розглянутих на початку підрозділу. Маються на увазі відповідні цілі та принципи, напрацьовані та проголошені ООН на Всесвітніх зустрічах на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (м. Женева, грудень 2003 р.; м. Туніс, листопад 2005 р.), які були використані законодавцем для підготовки положень цього нормативно-правового акта і в такий спосіб стали частиною національного законодавства України [1].

Потрібно також додати, що проаналізовані закони зумовили прийняття та (або ж) суттєво вплинули на зміст низки підзаконних актів, серед них у контексті монографічної тематики слід виділити наступні:

1) затверджену Указом Президента України від 15 липня 2002 року № 640 Державну програму розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року [144]. Мета цієї Програми - припинення негативних процесів у соціальній сфері села, досягнення позитивних зрушень у забезпеченні життєдіяльності сільського населення, які стануть основою поліпшення демографічної ситуації і розвитку трудового потенціалу. Вона проголошується «...першим кроком до формування високорозвинутої соціальної інфраструктури на селі як системи підприємств, організацій, установ, що надаватимуть відповідні послуги сільському населенню, та до зростання добробуту селян» (п. 1) [144]. Потрібно наголосити, що у п. 4, п. 6 указаного нормативно-правового документа, серед іншого, передбачається: забезпечення виконання Програми інформатизації та комп’ютеризації сільських шкіл; комп’ютеризація сільських публічних бібліотек згідно з Національною програмою інформатизації; надання суб’єктам господарювання сфери побутового обслуговування всіх форм власності постійної інформаційної, юридичної та методичної допомоги з метою підвищення ефективності їх діяльності та виконання ряду інших заходів [144-146];

2) затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 року

№ 135 «Положення про формування та виконання Національної програми

інформатизації» [147], що визначає порядок формування і виконання Національної програми інформатизації та її окремих завдань на національному, регіональному й галузевому рівні. В останньому йдеться передусім про те, що під час формування Програми інформатизації здійснюється комплекс заходів щодо розроблення, узгодження та затвердження завдань (проектів) інформатизації, зокрема інвестиційного характеру, узгоджених за часом, складом виконавців, використанням певних матеріально-технічних, інформаційних, людських, фінансових та інших ресурсів. Метою цих заходів є створення інформаційних і телекомунікаційних систем, засобів інформатизації та інформаційних ресурсів, що відповідають певним технічним умовам і показникам якості. Водночас виконання Національної програми інформатизації передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на розроблення нормативно-правових, методичних, нормативно-технічних документів з інформатизації та на виконання робіт щодо розробки концепцій, технічних завдань, технічних та пілотних проектів зі створення систем і засобів інформатизації та робіт, пов’язаних із впровадженням систем, експлуатацією таких засобів тощо ^(п. і).

Якщо говорити про формування регіональних та галузевих програм як складових Національної програми інформатизації, то воно здійснюється органами державної влади відповідно до «Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації» [148], затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 року № 644, та «Порядку формування та виконання галузевої програми і проекту інформатизації» [149], затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2001 року № 1702 (п. 10) [1479];

3) затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2007 року № 653-р «План заходів з виконання завдань, передбачених Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», що конкретизує та закріплює за Міністерствами, іншими центральними й місцевими органами виконавчої влади завдання щодо законодавчого, організаційного, фінансового, інформаційного, наукового, експертного, статистичного, методичного тощо забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні (пп. 1-57) [16; 150]. Разом із тим слід

звернути особливу увагу на відсутність у даному нормативно-правовому акті [16] окремих завдань для Міністерства аграрної політики та продовольства України щодо впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор або ж завдань для інших органів виконавчої влади з удосконалення інформаційно-комунікаційної інфраструктури села тощо, які, до речі, передбачені національною політикою розвитку інформаційного суспільства;

4) схвалену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 536-р Концепцію Комплексної програми підтримки розвитку українського села на 2006-2010 роки, метою якої виступає реалізація основних напрямів державної політики створення сприятливих умов для комплексного розвитку сільських територій, вирішення соціальних проблем села, розвитку високоефективного конкурентоспроможного на внутрішньому і зовнішньому ринку аграрного сектора, забезпечення продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури й духовності [151]. Серед актуальних напрямів виконання зазначеної Програми передбачено: розвиток аграрного ринку шляхом формування системи інформаційно-аналітичного забезпечення учасників аграрного ринку, вдосконалення статистики і прогнозування; розвиток аграрної науки і освіти за допомогою єдиної інформаційно-довідкової системи в агропромисловому комплексі.

Потрібно наголосити, що відповідно до розглянутої Концепції постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 року № 1158 розроблено та

затверджено Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року [87], в якій зазначено, що, серед іншого, складна економічна і соціальна ситуація на селі зумовлена відсутністю інформаційного забезпечення сільського населення з питань господарювання в ринкових умовах. У результаті виконання Програми передбачається створити інфраструктуру внутрішнього аграрного ринку, збільшити обсяги біржової торгівлі, сформувати національну мережу оптових сільськогосподарських ринків, інформаційно-комунікативні мережі тощо.

Загалом Державна цільова програму розвитку українського села на період до 2015 року з метою розвитку аграрного ринку, покращення ситуації зі створенням та відтворенням матеріально-технічної бази, формування агроекологічного іміджу України, розвитку зовнішньоекономічної діяльності, удосконалення та реформування системи управління в аграрному секторі тощо передбачає реалізацію низки важливих заходів, що базуються на широкому використанні можливостей сучасних ІКТ і будуть опрацьовуватися у наступних підрозділах монографії (див. підрозділи 2.3 і 2.4).

За нашим глибоким переконанням, невід’ємною частиною інформаційної галузі законодавства постає Закон України «Про телекомунікації», який встановлює правову основу діяльності у сфері телекомунікацій, визначає повноваження держави щодо управління та регулювання зазначеної діяльності, а також права, обов’язки та засади відповідальності фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у даній діяльності або користуються телекомунікаційними послугами^[4] [152]. Слід

підкреслити, що метою цього законодавчого акта (ст. 2) виступає забезпечення повсюдного надання телекомунікаційних послуг достатнього асортименту, обсягу та якості шляхом обмеженого регулювання ринкових відносин для сприяння ефективному функціонуванню відкритого і справедливого конкурентного ринку. Закон визначає засади захисту прав споживачів та контролю за ринком телекомунікацій з боку держави.

Отже, громадянам України на загальнодержавному рівні гарантується право на повсюдний і вільний доступ до телекомунікаційних послуг (п. 2 ч. 1 ст. 32). Відповідно до цього серед основних принципів діяльності у сфері телекомунікацій на першому місці законодавець закріплює доступ споживачів до загальнодоступних телекомунікаційних послуг^[5], які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі в політичному, економічному та громадському житті (п. 1 ч. 1 ст. 6). За невиконання чи неналежне виконання вказаних нормативних вимог оператори та провайдери телекомунікацій підлягають юридичній відповідальності (ч. 1 ст. 40) [152]. Більш того, ст. 64 указаного Закону визначаються особливості розвитку, надання та фінансування загальнодоступних телекомунікаційних послуг «для споживачів сільських, гірських районів», а також для інших «вразливих груп споживачів». Вважаємо за необхідне акцентувати увагу на детальному розгляді змісту цієї статті:

1. Основною метою розвитку та надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг є надання громадянам України, за регульованими державою тарифами, можливості задовольняти власні потреби в телекомунікаційних послугах, визначених цим Законом, повноцінно брати участь у політичному, економічному та громадському житті суспільства.

2. Формування загальнодоступних послуг здійснюється відповідно до Концепції розвитку телекомунікацій України. Концепція повинна передбачати передусім порядок та строки забезпечення доступу до загальнодоступних послуг для споживачів сільських, гірських районів, а також для вразливих груп споживачів; кінцеві терміни досягнення можливості загального доступу всього населення України до загальнодоступних послуг; обсяги будівництва телекомунікаційних мереж; необхідні капіталовкладення для досягнення даної мети.

3. У місцях з недостатнім рівнем насиченості телекомунікаційних мереж загального користування технічними засобами заяви на надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг задовольняються в такій послідовності: 1) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України та військові установи України; 2) медичні заклади, пожежні частини, організації, що надають інформацію про виникнення стихійних явищ (землетруси, повені, урагани тощо), державні дошкільні виховні та навчальні заклади, державні заклади науки і культури; 3) дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав; 4) громадяни, які відповідно до законодавства України мають право на отримання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах; 5) підприємства, установи та організації, громадяни.

4. Фізичні та юридичні особи, що інвестують будівництво мережі телекомунікацій, до якої підключається кінцеве обладнання цих осіб, у розмірі не менше вартості відповідної кількості абонентських номерів, мають право на позачергове отримання послуг оператора цієї мережі без додержання зазначеного вище порядку.

5. У разі недостатнього задоволення попиту споживачів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги в окремих регіонах України Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, має право прийняти рішення щодо покладання на операторів телекомунікацій, які займають монопольне (домінуюче) становище або мають істотну ринкову перевагу на ринках відповідних телекомунікаційних послуг, а також на операторів фіксованого дротового зв’язку, які здійснюють або мають намір здійснювати діяльність у цих регіонах, обов’язків щодо розвитку та надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг споживачам із застосуванням механізму компенсації збитків, установленого Кабінетом Міністрів України [152].

Крім того, у ст. 27 Закону України «Про телекомунікації» вказано, що розвиток та вдосконалення телекомунікаційних мереж загального користування України здійснюється відповідно до Концепції розвитку телекомунікацій України із застосуванням новітніх технологій у сфері телекомунікацій, які відповідають міжнародним стандартам, з урахуванням технологічної цілісності всіх мереж та засобів телекомунікацій, підвищення ефективності й сталості функціонування. Головною метою Концепції розвитку телекомунікацій України є гармонійний та динамічний розвиток телекомунікаційних мереж на всій території країни, насамперед у регіонах з недостатнім рівнем насиченості місцевих мереж загального користування [152].

Відтак, розглянемо ключові, з огляду на монографічну тематику, положення Концепції розвитку телекомунікацій в Україні, схвалену розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 червня 2006 року № 316-р [154]:

- нерівномірність забезпечення телекомунікаційними послугами та обмеженість доступу користувачів до загальнодоступних телекомунікаційних послуг у сільській, гірській місцевості і депресивних регіонах належить до основних проблем у сфері телекомунікацій України (п. 2);

- серед основоположних напрямів розвитку вітчизняних телекомунікаційних мереж називають такі: прискорення розвитку телекомунікаційних мереж у сільській, гірській місцевості і депресивних регіонах з використанням найбільш ефективних технологій; збільшення абонентської ємності сільської телефонної мережі та телефонізацію усіх соціально значимих об’єктів; визначення особливих умов для видачі ліцензій на надання послуг рухомого (мобільного) зв’язку з метою залучення операторів відповідних телекомунікаційних мереж до надання телекомунікаційних послуг у сільській, гірській місцевості і депресивних регіонах (п. 3).

Таким чином, уже на даному етапі дослідження можна із впевненістю стверджувати про наявність у вітчизняному законодавстві про телекомунікації правових норм, що суттєво сприяють впровадженню ІКТ в український аграрний сектор. Наразі, як зазначає вітчизняний дослідник Д.В. Сулацький, «...споживання телекомунікаційних послуг не лише заміщує життєву необхідність безпосереднього спілкування між людьми, а й нестримно перетворюється на домінуючий у регіональних і глобальних масштабах різновид соціальної взаємодії. Побіжно саме телекомунікаційні послуги й технології, за допомогою яких вони набувають реалізації, забезпечують як повсюдний доступ до інформації, виступаючи своєрідним усесвітнім «посередником» у наданні та споживанні інформаційних послуг, так і реалізацію абсолютної більшості інших видів інформаційної діяльності. Підсумовуючи наявні закономірності, можна впевнено стверджувати, що нині інформаційне піднесення будь-якої нації засноване на телекомунікаційному підґрунті.» [90, с. 4]. І саме тому забезпечення вільного та повсюдного доступу до телекомунікаційних послуг на законодавчому рівні належить до основних напрямів розвитку інформаційного суспільства в Україні та передбачається національною політикою в даній сфері [90, с. 38-39].

Вважаємо, що на цьому висновку можна завершити розгляд першого рівня моделі правового забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор. Загалом, аналіз указаних вище джерел інформаційно-правових норм дає змогу підтвердити висновок про належність до інформаційного законодавства окремих положень, статей з нормативно-правових актів адміністративного й аграрного законодавства.

До того ж, у процесі роботи отримано достатні підстави вважати, що аграрний сектор об’єктивно потребує впровадження ІКТ. Адже саме ІКТ надають конкурентні переваги для забезпечення продовольчої безпеки України в умовах інтенсивного розвитку інформаційного суспільства та загострення глобальної продовольчої кризи.

З огляду на встановлений зв’язок норм адміністративного, інформаційного й аграрного права наступним горизонтальним (галузевим) рівнем структури системи національного законодавства, що й асоціюватиметься з черговим рівнем нашої моделі правового забезпечення, виступатиме аграрне законодавство. Його вивчення розпочнемо з аналізу норм Закону України «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України», що встановлює правові, економічні та організаційні засади формування і функціонування системи інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу, регулює відносини у сфері технічного й технологічного обслуговування агропромислового комплексу, сприяє розвитку економічних умов для створення, випробування, виробництва, реалізації, використання і обслуговування технічних засобів для галузей агропромислового виробництва [155]. Проаналізуємо ключові терміни та поняття, що використовуються в даному законодавчому акті (ст. 1):

1) система інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу - сукупність суб’єктів відносин, що знаходяться у відповідних взаємозв’язках, а також принципів, форм, методів, організаційних та економічних важелів, спрямованих на створення, випробування, виробництво, реалізацію, використання й обслуговування технічних засобів для агропромислового комплексу;

2) технічні засоби для агропромислового комплексу - машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси і лінії з них, які використовуються в сільському господарстві, харчовій та переробній промисловості для вирощування, збирання, зберігання та перероблення сільськогосподарської продукції, а також для надання послуг з технічного сервісу;

3) державна технічна політика в агропромисловому комплексі - цілеспрямована законодавчо оформлена система організаційно-економічних і правових заходів, які здійснюються органами виконавчої влади для формування взаємопов’язаних процесів створення, випробування, виробництва, реалізації, використання та обслуговування технічних засобів, наукового, інформаційного і кадрового забезпечення агропромислового комплексу [155].

На нашу думку, варто також звернути увагу й на той факт, що у розділах ІІ-Х Закону України «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України» визначаються основні завдання системи інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу, суб’єкти цієї системи та їх взаємовідносини, державна підтримка системи, наукове та інформаційне її обслуговування. Вважаємо за необхідне підкреслити, що попередній аналіз положень цього законодавчого акта дає змогу провести певні логічні паралелі з розробленим у рамках даної монографічної роботи ОПМВ, особливо стосовно визначення інституційного та ресурсного забезпечення впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор. Відповідно до концепції монографії детально розглянемо зазначені аспекти Закону у подальшому дослідженні (див. підрозділ 2.3).

Аналізуючи нормативно-правові акти аграрного законодавства, ми дійшли висновку щодо корисності включення до правового забезпечення впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор Закону України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність», що визначає правові засади здійснення сільськогосподарської дорадчої діяльності в Україні, регулює відносини в цій сфері та спрямований на поліпшення добробуту сільського населення і розвиток сільської місцевості [156]. За нашим переконанням, доцільно акцентувати увагу на основних термінах і поняттях у цій сфері, що закріплюються ст.1 зазначеного Закону[156]:

1) сільськогосподарська дорадча діяльність - сукупність дій та заходів, спрямованих на задоволення потреб особистих селянських та фермерських господарств, господарських товариств, інших сільськогосподарських підприємств усіх форм власності і господарювання, а також сільського населення у підвищенні рівня знань та вдосконаленні практичних навичок прибуткового ведення господарства;

2) до суб’єктів сільськогосподарської дорадчої діяльності належать:

- сільськогосподарські дорадчі служби - юридична особа незалежно від її організаційно-правової форми та форми власності, структурний підрозділ аграрного навчального закладу, науково-дослідної установи, які внесені до Реєстру дорадчих служб, здійснюють дорадчу діяльність, у складі яких працює не менше трьох дорадників, які пройшли реєстрацію відповідно до законодавства і внесені до Реєстру дорадників;

- сільськогосподарські дорадники - фізична особа, яка на професійній основі проводить дорадчу діяльність, склала кваліфікаційний іспит та одержала кваліфікаційне свідоцтво і внесена до Реєстру сільськогосподарських дорадників та сільськогосподарських експертів-дорадників;

- сільськогосподарські експерт-дорадники - фізична особа, яка проводить дорадчу діяльність не на постійній основі, має достатній фаховий рівень та одержала кваліфікаційне свідоцтво відповідно до вимог законодавства і надає дорадчі послуги на запит дорадчих служб та дорадників і відповідає вимогам, передбаченим цим Законом. Експертами-дорадниками є працівники закладів науки та освіти, інші вузькоспеціалізовані фахівці, які внесені до Реєстру дорадників;

3) дорадчі послуги - послуги, що надаються суб’єктами сільськогосподарської дорадчої діяльності суб’єктам господарювання, які здійснюють діяльність у сільській місцевості, сільському населенню, а також органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади;

4) соціально спрямовані дорадчі послуги - послуги, що надаються суб’єктам господарювання, які здійснюють діяльність у сільській місцевості, та сільському населенню за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів.

У зв’язку з необхідністю обґрунтування включення зазначеного Закону до правового забезпечення ОПМВ проаналізуємо його окремі положення:

1) щодо визначення основних завдань сільськогосподарської дорадчої діяльності (ч. 1 ст. 4): підвищення рівня знань і вдосконалення практичних навичок прибуткового ведення господарства суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність у сільській місцевості, та сільського населення в умовах ринкової економіки; надання суб’єктам господарювання, які здійснюють діяльність у сільській місцевості, та сільському населенню дорадчих послуг з питань економіки, технологій, управління, маркетингу, обліку, податків, права, екології тощо; надання дорадчих послуг органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування з питань підготовки і реалізації планів соціально-економічного розвитку; поширення та впровадження у виробництво сучасних технологій, новітніх досягнень науки і техніки тощо;

2) щодо визначення основних методів сільськогосподарської дорадчої діяльності (ч. 2 ст. 4): навчання суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність у сільській місцевості, і сільського населення; дослідження соціально- економічних проблем сільської місцевості та розробка варіантів їх вирішення; демонстраційні покази форм і методів роботи суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність у сільській місцевості, та сільського населення; інформаційне забезпечення суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність у сільській місцевості, сільського населення тощо [156].

Як можна бачити, шляхом розвинення сільськогосподарської дорадчої діяльності, збільшення кількості та підвищення кваліфікації суб’єктів, удосконалення її державного та громадського регулювання можна з успіхом вирішувати як окремі питання оптимізації аграрного виробництва, так і певні проблеми соціального розвитку сільської місцевості. На нашу думку, без активного використання можливостей цього інструменту ефективне впровадження ІКТ в аграрний сектор України постає проблемною справою.

Для визначення чергового рівня моделі правового забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор цілком логічно зосередитися на дослідженні земельного законодавства в аспекті впровадження «земельної реформи» в Україні [114-119]. Наразі реформування цієї сфери суспільного життя безпосередньо впливає на розвиток аграрного сектора, а, відтак, і зумовлює зосередження наукового пошуку на вищевказаному горизонтальному (галузевому) рівні структури системи законодавства. Вбачаємо за необхідне розпочати нову фазу дослідження з опрацювання законодавчих новацій щодо визначення поняття, призначення, завдань, складу та інших питань, пов’язаних із Державним земельним кадастром.

Слід зазначити, що ч. 1 ст. 193 Земельного кодексу України визначає Державний земельний кадастр єдиною державною системою земельно-кадастрових робіт, що встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності й права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Відповідно до ст. 194 призначенням цього кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів землеустрою [114].

У свою чергу, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» трансформує його визначення відповідно до сучасних суспільних потреб і можливостей новітніх ІКТ: Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система^[6] відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками й користувачами. Він ведеться з метою інформаційного забезпечення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб при: регулюванні земельних відносин; управлінні земельними ресурсами; організації раціонального використання та охорони земель; здійсненні землеустрою; проведенні оцінки землі; формуванні та веденні містобудівного кадастру, кадастрів інших природних ресурсів; справлянні плати за землю (ст. 2) [115].

Цілком зрозуміло, що законодавець усвідомлював необхідність визначення основних принципів, на яких базується Державний земельний кадастр (алі - ДЗК) (ст. 3): обов’язковості внесення до ДЗК відомостей про всі його об’єкти; єдності методології ведення ДЗК; об’єктивності, достовірності та повноти відомостей у ДЗК; внесення відомостей до ДЗК виключно на підставі та відповідно до цього Закону; відкритості й доступності відомостей ДЗК, законності їх одержання, поширення і зберігання; безперервності внесення до ДЗК відомостей про об’єкти ДЗК, що змінюються; документування всіх відомостей ДЗК [115].

Для всебічної характеристики зазначеного рівня правового забезпечення у його взаємозв’язку з інституційним забезпеченням ОПМВ важливо розглянути систему органів, які здійснюють ведення ДЗК (ст. 6). Зокрема, вона включає центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів та його територіальні органи. При цьому центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів є Держателем ДЗК. У свою чергу, Адміністратором ДЗК є державне підприємство, що належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів і здійснює заходи зі створення та супроводження програмного забезпечення ДЗК, відповідає за технічне і технологічне забезпечення, збереження та захист відомостей, що містяться у ДЗК [115].

Слід особливо підкреслити включення до Закону України «Про Державний земельний кадастр» норм, якими детально впорядковано інформаційну взаємодію органу, що здійснює ведення ДЗК, з органом державної реєстрації прав, іншими органами державної влади та місцевого самоврядування (ст. 30), а також із містобудівним кадастром, кадастрами інших природних ресурсів та іншими інформаційними системами (ст. 31). Заслуговує на увагу і чітка законодавча регламентація у ст. 36 процедури оприлюднення відомостей ДЗК, що здійснюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів із моменту їх внесення до ДЗК: «Технологічні та програмні засоби, необхідні для оприлюднення відомостей Державного земельного кадастру, повинні забезпечувати юридичним та фізичним особам можливість анонімного перегляду, копіювання та роздрукування інформації, яка відповідно до цієї статті надається безоплатно, на основі поширених веб-оглядачів та редакторів, без необхідності застосування спеціально створених для цього технологічних та програмних засобів, цілодобово, без обмежень» [115].

Говорячи про інформаційно-правове забезпечення «земельної реформи» та врегулювання земельних відносин, не можна не враховувати Закон України «Про землеустрій», що визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування [116]. Нагадаємо, що землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональну організацію території адміністративно-територіальних утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил (ст. 1). Аналіз законодавчих положень дав змогу переконатися, що «технічне та технологічне забезпечення» землеустрою повністю засновується на використанні можливостей ІКТ, зокрема:

- технічне забезпечення землеустрою базується на використанні засобів обчислювальної та інформаційної техніки, технічних засобів для виконання геодезичних та інших робіт;

- технологічне забезпечення землеустрою базується на використанні сучасних інформаційних технологій і систем для збору, ведення, контролю, накопичення, зберігання, поновлення, пошуку, перетворення, переробки, відображення, видачі й передачі даних;

- основою інформаційного забезпечення землеустрою є автоматизовані системи, призначені для обробки даних земельно-кадастрових, топографо-геодезичних та інших зйомок і дистанційного зондування, ведення земельної статистики, прогнозування, планування, проектування, картографування, організаційного управління (ст. 40) [116].

Таким чином, опрацювання третього рівня правового масиву (моделі, що досліджується) дає змогу констатувати наявність належного в цілому законодавчого забезпечення використання ІКТ у врегулюванні земельних відносин та управлінні земельними ресурсами тощо. На нашу думку, така ситуація створює сприятливі умови для плідного завершення «земельної реформи» в Україні та демонструє достатній рівень правового забезпечення ОПМВ. Адже «землям сільськогосподарського призначення не випадково належить перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, які використовуються головним чином як просторово-операційний базис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості» [130, с. 213].

У свою чергу, в рамках даного підрозділу нерозглянутим залишається ще один рівень моделі правового забезпечення впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор, який пов’язаний із оптимізацією державного управління у цій сфері. Отже, виникає безпосередня необхідність звернення до адміністративного законодавства України - системи правових актів, у яких знаходять свій зовнішній вираз правові норми «...що регулюють суспільні відносини в сфері державного управління» тощо [53, с. 27-28]. В означеному контексті насамперед необхідно звернути увагу на проведення в Україні адміністративної реформи, що у цілому сприятиме підвищенню ефективності публічного управління, зокрема якості надання адміністративних послуг, запобігатиме можливостям зловживання владою, посилить захист прав і законних інтересів громадян, забезпечуватиме подальший розвиток громадянського суспільства. До того ж, у 1996-2010 рр. в Україні було здійснено певні кроки з проведення адміністративної реформи, напрацьовано нормативно - правову базу для її реалізації [159]. Зокрема затверджено Концепцію адміністративної реформи в Україні [107], Концепцію розвитку системи надання адміністративних послуг [157], Концепцію розвитку законодавства про державну службу [158].

Нині відповідно до Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 року № 1085 здійснюється новий етап адміністративної реформації з оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління й реалізації інших «системних змін у сфері державного управління» [159].

Слід зазначити, що у першому розділі даної роботи було запропоновано та обґрунтовано концепцію щодо розуміння впровадження ІКТ в аграрний сектор України не лише з позиції реалізації державної аграрної політики, але й державної політики науково-технічного розвитку та інновацій. У зв’язку з цим у монографії з використанням історично-правового підходу вже проведено ретельний аналіз усіх поточних нововведень в адміністративному законодавстві щодо визначення нової структуру системи суб’єктів формування та забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій, а також надано їх загально - правову характеристику тощо.

Відтак, доцільно перейти до з’ясування адміністративно-правового підґрунтя для проведення наступної стадії державних перетворень, яка передбачатиме «...реформування публічного управління в напрямі наближення його до світових стандартів як з теоретико-правової, так і організаційної точки зору. Вирішення цього завдання має здійснюватися передусім через належне правове забезпечення процесу. Йдеться про прийняття низки відповідних законів, що нададуть реформі системності та комплексності: Закону України «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади» (на сьогодні прийнятий), Закону України «Про державну службу» (нова редакція), Закону України «Про адміністративні послуги», Закону України «Про правила професійної етики на публічній службі та запобігання конфлікту інтересів», Адміністративно-процедурного кодексу України. Зміст названих та інших нормативно-правових актів, їх положення мають бути узгоджені як між собою, так і з положеннями Концепції адміністративної реформи.» [159, с. 20].

Потрібно зазначити, що серед «актуальних питань адміністративної реформи» виділяється завершення формування нормативно-правової бази електронного урядування: «Насамперед, має бути прийнята відповідна Концепція та план заходів з її реалізації, на основі яких може бути розпочато процес втілення ідеї електронного урядування. Зокрема, необхідно запровадити електронний документообіг та електронний цифровий підпис в органах державної влади, а також практику надання державних послуг в електронній формі» [159, с. 20]. Слід звернути увагу, що нині в Україні вже запроваджені базові інформаційно-правові норми, які, серед іншого, становлять основу для розбудови електронного урядування (до речі, не лише в частині електронного документообігу і електронного цифрового підпису) та будуть опрацьовані в подальшому (див. підрозділ 2.4). Проте реалізація положень відповідних законодавчих актів, особливо у контексті вдосконалення управління аграрним сектором, зараз не може визначатися як інтенсивна та продуктивна [160— 168].

Разом із тим на даному етапі дослідження з означеного питання варто окреслити важливе (як у плані вдосконалення адміністративного законодавства, так і з огляду на запропоновані у монографії напрями впровадження ІКТ в аграрний сектор) позитивне зрушення. Йдеться про новий Закон України «Про адміністративні послуги». Зокрема, цей документ передбачає не лише доступ фізичних і юридичних осіб до інформації про адміністративні послуги з використанням мережі Інтернет шляхом функціонування Єдиного державного порталу адміністративних послуг, але й замовлення та надання самих адміністративних послуг в електронній формі через засоби телекомунікації (телефон, пошта, електронна пошта, інші засоби зв’язку), що є вкрай актуальним і необхідним для вітчизняних аграріїв [169].

На нашу думку, проведення в Україні таких масштабних і різнопланових адміністративних перетворень суттєво ускладнює розв’язання поставленого монографічного завдання з оптимізації державного управління аграрним сектором, обумовлює першочергову необхідність окремого детального аналізу всіх інституційно-правових трансформацій і нововведень у контексті досліджуваних у цій роботі питань. З урахуванням зазначеного, а також з огляду на висунуту в попередньому підрозділі монографії гіпотезу щодо прямих і зворотних зв’язків між правовим та інституційним забезпеченням ОПМВ, усі пов’язані з державним управлінням аграрним сектором адміністративно-правові питання розглядатимуться у наступному підрозділі монографії. Крім того, у подальшій роботі необхідно приділити увагу й опрацюванню іншого напряму реформування нашої країни, пов’язаного з її інтеграцією до Європейського Союзу [170; 171].

Підсумовуючи наведені результати дослідження нормативно-правових актів щодо сприятливості впровадження ІКТ у національний аграрний сектор, необхідно зазначити наступне:

1. Проведений системний аналіз нормативно-правового врегулювання відповідних суспільних відносин уможливив розроблення та винесення на наукове обговорення нової різнорівневої моделі правового забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор України, яка:

- об’єднує правові норми різної юридичної сили, що знайшли свого зовнішнього закріплення переважно в актах інформаційного, адміністративного, аграрного та земельного національного законодавства, а також ілюструє взаємовплив і взаємодію відповідних галузей права України в нових умовах сьогодення;

- враховує ключові напрями впровадження ІКТ в аграрний сектор України,

серед яких: розвиток інформаційного суспільства; вдосконалення

сільськогосподарської, переробної, забезпечувальної діяльності; оптимізація державного управління вітчизняним аграрним сектором; соціальне розвинення українського села, у тому числі шляхом розширення асортименту послуг на базі ІКТ, а також забезпечення їх доступності;

- демонструє об’єктивну необхідність реалізації вищевказаних новацій, заснованих на використанні ІКТ, у вітчизняному аграрному секторі в умовах інтенсивного розвитку інформаційного суспільства та загострення глобальної продовольчої кризи.

2. Велика кількість законодавчих і підзаконних актів із досліджуваного питання, їх різнопланова спрямованість та багатоаспектний характер безпосередньо підтверджують сформульовану в підрозділі 1.4 монографії думку про необхідність у їх систематизації (у формі інкорпорації) відповідно до вищенаведених критеріїв і напрямів. Адже це суттєво спрощуватиме й удосконалюватиме процес правозастосування для всіх інституцій, які задіяні у процесі впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор. У свою чергу, новоутворена різнорівнева модель правового забезпечення ОПМВ по суті закладає основоположні, базові критерії здійснення такої систематизації, які, на нашу думку, знайшли своє наукове обґрунтування в рамках даної роботи.

2.3.