Роль науково-технічного та інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства в Україні

Виходячи із того, що одним із головних пріоритетів розвитку України є прагнення «побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожний міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному й особистому розвиткові та підвищуючи якість життя» [1], вважаємо, що проведення будь-яких досліджень, які стосуються питань правового регулювання суспільних відносин під час розбудови інформаційного суспільства в Україні, постають, з наукової точки зору, обґрунтованими, актуальними та необхідними.

У межах нашої роботи ми пропонуємо приділити увагу дослідженню організації та правового регулювання суспільних відносин, які виникають під час впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в аграрний сектор України. Водночас у першому розділі роботи ми зосередимо увагу на визначенні теоретико- методологічних засад впровадження ІКТ в аграрний сектор. Виходячи ж із логіки дослідження, у цьому підрозділі нами пропонується, перш ніж визначити роль науково-технічного та інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства в Україні, провести безпосередньо аналіз інформаційного суспільства, його сутності та теоретичних аспектів.

У ході історичних змін, розвитку суспільних процесів, трансформації економічних відносин виникла нагальна потреба щодо з’ясування природи нового суспільства, що народжувалося. Як відомо, існують різні точки зору щодо

визначення сутності нового суспільства. Відповідно, сформульовані концепції розвитку цього суспільства. Крім того, новий етап у розвитку світового суспільства (етап техногенної цивілізації) визначають різними термінами. Наприклад, Е. Тоффлер підкреслює, що на той час не сформувалася загальноприйнята чи цілком прийнятна мова, щоб описати новий період соціального розвитку, до якого ми наближаємось [2, с.

програмованого суспільства (А. Турен); концепція мережевого суспільства (М. Кастельс); концепція постекономічного суспільства (Г. Кан, В. Іноземцев); концепція суспільства постмодерну (А. Етціоні), радікалізованого модерну (Е. Гіденс); концепція посткапіталістичного суспільства (Р. Дарендорф); концепція телематичного суспільства (Дж. Мартін); концепція постісторичного суспільства (Р. Сейденберг); концепція суперіндустріального суспільства (Е. Тоффлер); концепція постпротестантського суспільства (С. Алтром); концепція постбуржуазного суспільства (Дж. Литхайм); концепція технотронного суспільства (З. Бжезинський) [3].

Незважаючи на кількість концепцій, найбільш поширеною поставала концепція «постіндустріального суспільства», яка була запропонована американськими і європейськими дослідниками наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. ХХ століття. У положеннях цієї концепції були адекватно відображені масштабні зміни, що відбувалися на той час у суспільстві Європи та Америки. Прихильники даної теорії підкреслювали, що гарантом сучасного суспільного прогресу є швидкий технологічний розвиток, який базується на перетворенні науки на безпосередню продуктивну силу, а мірою такого прогресу виступає всебічний розвиток особистості і розширення творчих можливостей людини. Вважається, що об’єктивною основою появи зазначених теорій суспільства були наступні фактори: по-перше, структурна перебудова економіки високорозвинутих держав (на лідируючі позиції вийшли нові, наукомісткі галузі замість важкої промисловості); по-друге, бурхливий розвиток «індустрії знань»; по-третє, комп’ютеризація і поява розгалужених інформаційних систем, що відкривають шлях до децентралізації виробництва.

Варто підкреслити, що вчені, які займалися дослідженням та прогнозуванням розвитку нового суспільства в межах теорії постіндустріального суспільства, ще не називали його інформаційним.

Стрімкий розвиток інформаційних технологій і комп’ютерної техніки сприяв новим поглядам щодо прогнозування розвитку майбутнього суспільства. Зазначені зміни були настільки вражаючими, що дали вченим змогу говорити про «інформаційну революцію», яка радикально змінює капіталістичне суспільство. Отже, на початку 60-х рр. ХХ століття виникає поняття «інформаційне суспільство», яке прийшло на заміну поняттю «постіндустріальне суспільство», а головною причиною його появи стала інформаційна революція. Водночас суттєві суспільні зміни відбувались на всіх рівнях соціального устрою, господарського життя і праці, сфери політики та освіти. Важливо, що саме рівень знань, а не власність, стає визначальним чинником соціальної диференціації. В інформаційному суспільстві людина є головним інформаційним ресурсом суспільства.

Поняття «інформаційне суспільство» було введено в науковий обіг на початку 60-х рр. майже одночасно в США і Японії - Ф. Махлупом і Т. Умесао [4], авторами, що отримали широку популярність своїми дослідженнями динаміки наукомістких виробництв. У 70-ті та 80-ті роки найбільший внесок у розвиток даної концепції внесли М. Порат, М. Рубін [5], Й. Масуда, Т. Стоун’єр, Р. Катц та ряд інших вчених. Зазначимо, що введений Т. Умесао термін «інформаційне суспільство» отримав всесвітнє визнання після опублікування відомої праці Й. Масуди [6].

Разом з тим більшість американських і європейських дослідників, починаючи з другої половини 80-х рр., стали акцентувати увагу на ролі і значенні не стільки інформації, скільки знань, що спонукало до появи цілого спектру нових визначень сучасного суспільства, «knowledge society», «knowledgeable society» та ін.

Надалі зазначимо, що наприкінці ХХ ст. та на початку ХХІ ст., під впливом стрімкого розвитку Інтернету і з появою так званої «нової економіки», з’явилася велика кількість робіт, в яких або розвивалися ідеї постіндустріалізму в напрямі акцентування уваги на технологічному або інформаційно-комунікаційному компоненті суспільного розвитку (наприклад, технотронне суспільство), або робилася спроба побудувати комплексну теоретичну модель нової суспільної системи.

Водночас, серед зазначених наукових концепцій розвитку суспільства на новому історичному етапі, одне із провідних місць займає концепція інформаційного суспільства. Як підкреслює у своїй роботі І.С. Мелюхін, концепція інформаційного суспільства зазвичай розглядається як «новий ступінь еволюції людської цивілізації, нова фаза суспільного розвитку, в якій інформаційний сектор економіки робить вирішальний вплив на розвиток, як світового співтовариства, так і окремих країн» [8].

Разом із тим певним узагальненням невизначеності наукової спільноти щодо сутності інформаційного суспільства постають висновки, отримані Ф. Уебстером у праці «Теорії інформаційного суспільства» [9]. Так, автор зазначає наявність фундаментального розколу серед вчених, які досліджують нагальні проблеми розбудови інформаційного суспільства. Позитивним внеском Ф. Уебстера в теорію інформаційного суспільства є спроба визначити основні критерії, що його характеризують. Серед них автор виділяє наступні шість: технологічний, економічний, просторовий, культурний, якісний та пов’язаний із сферою зайнятості [9, с. 350-351]. Такий підхід вченого в цілому заслуговує на підтримку, оскільки пропонує зосередити увагу наукової спільноти на визначенні критеріїв (індикаторів), які дадуть змогу відстежувати рівень розвитку інформаційного суспільства в конкретній державі. Водночас, необхідні подальші дослідження щодо визначення основних критеріїв інформаційного суспільства та системи, яка дасть змогу їх точно ідентифікувати й вимірювати. Зазначимо лише, що в Україні проводяться дослідження, спрямовані на створення національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства в Україні, про що буде йтися нижче.

Варто зауважити, що з кінця 90-х рр. XX ст. концепція інформаційного суспільства почала активно застосовуватися в соціальній практиці і проектах, які були спрямовані на впровадження ІКТ в різні сфери життя суспільства, що особливо проявилося в програмах Європейського Союзу. Зокрема, проблематика інформаційного суспільства почала обговорюватися з середини 90-х рр. на нарадах і конференціях, що були організовані Радою Європи, Європейською Комісією, ЮНЕСКО та багатьма іншими міжнародними і міжурядовими організаціями. Нарешті, у 1994 році група на чолі з доктором права, віце-президентом Єврокомісії М. Бангеманном (що була сформована на вимогу Єврокомісії у 1993 році, аби дослідити розповсюдження інформаційних технологій та з’ясувати проблеми, що виникають у цьому процесі), підготувала змістовну доповідь з цих питань. Вважається, що вона й поклала початок європейському Інформаційному суспільству (назва «Інформаційне суспільство» за видом основного ресурсу - інформації), оскільки в ній містяться основні визначення, характеристики й ознаки інформаційного суспільства у Європі.

У 1998 році Міжнародний союз електрозв’язку (далі - ITU) виступив з пропозицією про проведення під егідою Організації Об’єднаних Націй (далі - ООН) Всесвітнього Саміту з інформаційного суспільства. Паралельно здійснювалася аналогічна діяльність в рамках Групи Восьми, яка завершилася підписанням у 2000 році «Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства» [10], де лідери держав, що входять до «Вісімки», висловили готовність до реалізації в своїх країнах програм, спрямованих на розвиток інформаційного суспільства та ліквідацію інформаційної нерівності. Всесвітній Саміт з інформаційного суспільства був проведений в два етапи: перший - у грудні 2003 року в Женеві; другий - у листопаді 2005 року в Тунісі.

До речі, у документі «Декларація принципів. Побудова інформаційного суспільства - глобальне завдання у новому тисячолітті» [11], прийнятому на Всесвітньому саміті з питань інформаційного суспільства в Женеві у грудні 2003 року, було запропоновано нове визначення: інформаційне суспільство - це таке суспільство, в якому кожен міг би створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися і обмінюватися ними з тим, щоб дати окремим особам, общинам і народам можливість повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвитку і підвищуючи якість свого життя [11].

Підсумовуючи проведений аналіз формування концепцій інформаційного суспільства, вважаємо за доцільне зазначити наступне. Інформаційне суспільство - це одна із поширених теоретичних моделей, що використовуються для відображення якісно нового етапу суспільного розвитку, в який, з початком інформаційно-комп’ютерної революції, вступили найбільш розвинені країни. Важливо, що технологічною підставою для формування інформаційного суспільства постають не індустріальні, а інформаційно-комунікаційні технології.

Досліджуючи визначення сутності інформаційного суспільства у розумінні іноземних фахівців, водночас необхідно підкреслити обов’язкову наявність наступних ознак. По-перше, інформація стає головним економічним ресурсом, а інформаційний сектор виходить на перше місце за темпами розвитку, за кількістю зайнятих, за часткою капіталовкладень, за часткою у валовому внутрішньому продукті (далі - ВВП). По-друге, ІКТ стають головним засобом підвищення ефективності виробництва, зміцнення конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на світовому ринку. По третє, наявність розвинутої інфраструктури, що забезпечує створення достатніх інформаційних ресурсів (у конкурентній боротьбі за світову першість з’являється новий фактор - рівень розвиненості інформаційної інфраструктури та індустрії). По-четверте, основною формою власності стає інтелектуальна власність, важливе значення набуває людський капітал. По-п’яте, інформація стає предметом масового споживання (виникають нові критерії оцінки рівня розвитку суспільства: кількість комп’ютерів, кількість підключень до Інтернету, кількість мобільних і стаціонарних телефонів та ін.). По-шосте, поступово формуються правові засади функціонування інформаційного суспільства. По-сьоме, формується єдина інтегрована інформаційна система на основі технологічної конвергенції (злиття телекомунікаційної, комп’ютерно-електронної, аудіовізуальної техніки), створюються єдині національні інформаційні системи.

Вважаємо, що перелічені сутнісні ознаки інформаційного суспільства сприяють більш повному розумінню соціальних процесів, що відбуваються нині. Тому в цілому ми дотримуємося наданої характеристики інформаційного суспільства. Продовжимо дослідження, переходячи безпосередньо до аналізу сучасного стану розбудови інформаційного суспільства в Україні. Отже, на початку ХХІ ст. у нашій країні питаннями планування й розвитку інформаційного суспільства займалися переважно громадські організації та фонди, які розробляли власні стратегічні проекти. Активно працювали громадський фонд і інститут «Інформаційне суспільство в Україні». До Женевського Саміту 2003 року робоча група «Електронна Україна» (до складу якої увійшли заінтересовані представники бізнесу, державного та громадського секторів, а також науковці) підготувала проект документа «Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2006-2015 рр.» [12]. У цьому документі були виділені наступні напрями: формування економічного середовища, розвиток соціального капіталу, роль мас - медіа, електронне управління, телекомунікаційна інфраструктура, національна інноваційна система, інституційне забезпечення та гармонізація інформаційного законодавства [13]. Цей проект, незважаючи на багато труднощів, став наочним прикладом актуальності розвитку інформаційного суспільства в Україні. Основні положення зазначеної стратегії знайшли своє відображення в нормах Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [1], аналіз якого буде проведено нижче. До речі, Всеукраїнський фонд «інформаційне суспільство в Україні» сформулював поняття «Інформаційне суспільство» наступним чином: «Інформаційне - це суспільство, у якому всі можливості сучасної цивілізації використовуються на благо конкретної людини, у якому вона максимально розкривається і цілком реалізує себе. Інформаційне - це суспільство, націлене на впровадження, обмін і генерацію нових ідей і знань - головного національного капіталу, основи стабільного розвитку держави. Інформаційне - це суспільство, у якому високий рівень технологічного розвитку органічно поєднується з принципами людяності, гуманізму, відкритості і відповідальності всіх його членів» [14].

Поглиблюючи дослідження ролі науково-технічного та інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства в Україні, надалі ми пропонуємо підкреслити значення інформаційно-комунікаційних технологій у цьому процесі. Як зазначається у роботі А.В. Колодюка, ІКТ поставали, певною мірою, і причиною вагомих суспільних змін: «в умовах належного використання вони стають потужним засобом електронного залучення, економічного розвитку та демократизації суспільних процесів. Разом з тим, ІКТ сприяють новим розподілам між країнами та окремими регіонами за економічними і технологічними ознаками. Ті, хто не усвідомив значення розвитку інформаційного суспільства та ІКТ як його важливого фактора, ризикують опинитися на периферії глобалізації» [13].

Корисними постають визначені автором функції ІКТ: 1) розширення та спрощення доступу до інформації і знань; 2) прискорення і в той же час здешевлення будь-яких економічних операцій, стимулювання виробництва інтелектуальних продуктів і застосування методів контролю реального часу, сприяння організаційним інноваціям; 3) стимулювання появи нових видів співпраці між різними громадськими секторами, сприяння мобілізації соціального капіталу, розвитку громадянського суспільства та його включення до глобалізованого світового співтовариства. Варто обов’язково враховувати, як підкреслює А.В. Колодюк, що світовий досвід переконливо свідчить про наступне: «ІКТ - не просто технічна інфраструктура, пов’язана, наприклад, з комп’ютеризацією або телефонізацією. У першу чергу, це інструмент глобального перерозподілу ідей, капіталів і праці, який визначає парадигму розвитку глобалізованого світу. Завдяки ІКТ стало можливим широке розповсюдження ідей науково-технічної революції, новітніх технологій, вільне переміщення фінансового капіталу та стрімке зростання так званого “гуманітарного капіталу”» [13].

До того ж, на думку автора, для країн, які розвиваються, і країн з перехідною економікою, саме широке впровадження ІКТ є економічною панацеєю. Оскільки ІКТ стосуються всіх сфер сучасного життя і постійно впливають на розвиток суспільства та окремої людини, слід усвідомлювати, що таким чином ІКТ є сучасним універсальним і багатофункціональним інструментом розвитку держави і суспільства в глобалізованому світі. Надалі автор стверджує, що «для країни, яка прагне не залишитися по іншу сторону «цифрового розриву», сьогодні вже не залишилося вибору - розвивати ІКТ чи ні. Вибір існує тільки між участю у згаданих процесах з урахуванням власних національних пріоритетів, що дає шанс на стрімкий розвиток, і підпорядкуванням стороннім впливам, що означає поступове відставання держави» [13]. Вочевидь, така позиція науковця постає обґрунтованою та цілком поділяється у нашій роботі.

Аналізуючи проблемні питання становлення інформаційного суспільства в Україні, С.Л. Гнатюк та С.І. Здіорук підкреслюють, що «за одностайною думкою вітчизняних експертів та вчених, саме розвиток інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) набуває пріоритетного значення для України у формуванні ефективної стратегії забезпечення національної конкурентоспроможності за умов невідворотного подальшого зростання цін на енергоносії» [15]. Виходячи із цього, стратегічними напрямами формування сучасного інформаційного суспільства в Україні, як вважають автори, постають наступні. По-перше, широке використання інформаційно-комунікаційних технологій для удосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм спілкування між державними органами і фізичними та юридичними особами. По­друге, підвищення ролі громадськості й мас-медіа у створенні нового інформаційно- комунікаційного середовища в країні. Здатність держави забезпечити рівний та всеосяжний доступ до основних громадянських прав и свобод (зокрема свободи слова) в умовах інформаційного суспільства набуває нової якості.

По-третє, прискорення впровадження новітніх ІКТ в усі сфери суспільного життя, економіку України, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування. По-четверте, удосконалення законодавства з регулювання інформаційних відносин, виробництва програмного забезпечення, діяльності постачальників інформації та послуг зв’язку, режиму діяльності систем електронної торгівлі й оплати, реклами, публікацій, функціонування глобальних комп’ютерних мереж, запобігання поширенню шкідливої та незаконної інформації глобальними комп’ютерними мережами.

По-п’яте, подолання поширеної у суспільстві «комп’ютерофобії», застарілих стереотипів сприйняття ЕОМ та сучасних засобів комунікації, забезпечення комп’ютерної грамотності населення, передусім шляхом створення освітньої системи, орієнтованої на використання нових інформаційно-комунікаційних технологій. По-шосте, захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту приватної інформації про особу, підтримки демократичних інститутів, удосконалення правового регулювання питань інтелектуальної власності та мінімізації ризику інформаційної нерівності. По-сьоме, створення загальнодержавних інформаційних систем, передусім у сферах охорони здоров’я, освіти, науки, культури, охорони довкілля [15].

Вважаємо, що зазначенні положення є обґрунтованими, виваженими та сприяють визначенню ролі як ІКТ, так і взагалі науково-технічного та інноваційного розвитку при розбудові інформаційного суспільства в Україні, тому цілком поділяються у нашій роботі і постають підґрунтям для розкриття предмета дослідження.

Наступне важливе питання, що допомагає підкреслити значення науково- технічного та інноваційного розвитку під час розбудови інформаційного суспільства, це необхідність формування Національної системи індикаторів (показників) розвитку інформаційного суспільства. Відсутність такої системи не дає можливості для об’єктивізації державного управління сферою інформатизації, розвитком інформаційного суспільства та оцінювання ефективності розвитку інформаційного суспільства в Україні. Тому Кабінетом Міністрів України на розв’язання завдань, передбачених Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», було прийнято розпорядження від 15 серпня 2007 року № 653-р [16], у п. 11 якого на Держкомінформатизації (Державний комітет України з питань науки, інновацій та інформатизації - згідно з постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 5 липня 2010 року № 548 [17]), Держкомтелерадіо (Державний комітет телебачення і радіомовлення України), інші центральні органи виконавчої влади покладено завдання забезпечити розроблення та запровадження Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства.

Серед вітчизняних фахівців цьому питанню присвячена, зокрема, робота В.М. Скалацького, який виділяє основні системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства [18]. По-перше, система індикаторів технологічної оснащеності - основне призначення якої полягає у вимірюванні й оцінюванні стану розвитку інформаційних та комунікаційних технологій у різноманітних країнах. Ця система характеризується двома показниками: перший - це засоби, що безпосередньо забезпечують всі необхідні операції з обробки, передачі чи використання інформації; другий - стан ресурсів, які уможливлюють ці дії (насамперед людські ресурси). По-друге, система індикаторів, які визначають «прозорість комунікацій». Вона призначена для оцінки ступеня використання інформаційних та комунікаційних технологій в процесах взаємодії усіх категорій населення, бізнесу, підприємців та влади між собою та в межах кожної з окремих категорій. Крім того, зважаючи на те, що цю систему індикаторів можливо використовувати й для з’ясування темпів просування до електронного уряду, її можливо назвати й «індикатором прозорості управління».

Нарешті, третя система індикаторів стану інформаційного суспільства (індекс інформаційного суспільства) досліджує стан інформаційно-комунікаційних технологій і відображає темпи зростання діяльності у сфері створення, розповсюдження та використання інформаційних технологій взагалі. Надалі автор підкреслює, що індекс інформаційного суспільства постає характеристикою, яка дає змогу оцінити ступінь інтеграції будь-якої країни світу до глобальної інформаційної спільноти. Ця система індикаторів видається найбільш узагальненою та багатофакторною і відповідно до своєї назви оцінює прогрес країн на шляху до інформаційного суспільства. Важливо й те, що основним призначенням індексу інформаційного суспільства є допомога країнам в оцінюванні їх стану у сфері розвитку ІКТ стосовно інших держав і сприяння просуванню компаній до перспективних ринків. Окремо зазначимо, що у структурі індексу інформаційного суспільства містяться 23 змінні, які, в свою чергу, поділені на чотири групи: комп’ютерна інфраструктура, інформаційна інфраструктура, інтернет- інфраструктура, соціальна інфраструктура. Таким чином, підкреслимо свою позицію: роль ІКТ під час формування інформаційного суспільства в Україні є випереджальною.

Далі вважаємо за необхідне окреслити значення національних електронних інформаційних ресурсів (розвиток яких обумовлюється рівнем науково-технічного та інноваційного розвитку держави) як одного із головних напрямів розвитку інформаційного суспільства в Україні, як основи інформаційної безпеки держави та надання громадянам електронних інформаційних, адміністративних та інших послуг, забезпечення інформаційного суверенітету нашої держави. Незважаючи на позитивну динаміку розвитку електронних інформаційних ресурсів в Україні, залишаються невирішеними наступні проблеми: відомчий підхід до їх створення, значне дублювання інформації, відсутність єдиних стандартів, несумісність ресурсів, складність доступу тощо. Внаслідок цього на сьогодні практично відсутня можливість надання інтегрованих державних послуг, у тому числі адміністративних послуг за допомогою електронних засобів. Нормативно-правова складова вирішення цієї проблеми передбачає прийняття концепції та стратегії впровадження електронного урядування, державної програми створення національного дипозитарію та інших заходів.

Крім того, як зазначається у роботі А.В. Колодюка [13], досвід передових в інформаційній галузі країн (наприклад, Японія, Сполучені Штати Америки, Великобританія) переконує, що розвиток інформаційного суспільства можливий тільки в разі визначення чітких соціально-економічних пріоритетів розвитку країн з використанням ІКТ, які підтримуються політичною волею їхніх лідерів.

Для формування комплексного сприйняття ролі науково-технічного та інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства в Україні надалі вважаємо за необхідне проаналізувати положення основних нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини під час розбудови інформаційного суспільства. Передусім слід підкреслити, що з метою забезпечення поліпшення функціонування та інноваційного розвитку освіти в Україні, підвищення її якості та доступності, інтеграції до європейського освітнього простору із збереженням національних досягнень і традицій Указом Президента України від 30 вересня 2010 року № 926 «Про заходи щодо забезпечення пріоритетного розвитку освіти в Україні» [19], в Україні 2011 рік оголошено Роком освіти та інформаційного суспільства. До речі, нагадаємо, що в преамбулі Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» ще у 2007 році зазначалося: «Одним з головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство...» [1].

Водночас саме в положеннях Указу Президента України [19] знайшло своє відображення прагнення державної влади сконцентрувати зусилля на питаннях розбудови інформаційного суспільства в Україні упродовж, зокрема, 2011 року. Вважаємо, що прийняття цього Указу дає змогу стверджувати про визнання пріоритету державної політики України на сьогодні, а саме - регулювання суспільних відносин, які виникають, формуються та розвиваються під час розбудови інформаційного суспільства.

Разом із тим саме з прийняттям Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [1] на законодавчому рівні було визначено прагнення України до розбудови інформаційного суспільства, що цілком відповідає світовим суспільним тенденціям - формування глобального інформаційного суспільства, головні засади якого було визначено на Всесвітньому саміті з питань інформаційного суспільства (Женева, 2003 р.; Туніс, 2005 р.). Серед важливих положень даного Закону провідне місце займають питання щодо науково- технічного та інноваційного розвитку як невід’ємного чинника розбудови інформаційного суспільства. Зокрема, у преамбулі Закону підкреслюється, що «вітчизняний ринок ІКТ перебуває у стані активного становлення та за певних умов може стати фундаментом розвитку інформаційного суспільства в Україні» [1]. Водночас визначені у нормах ст. 1 Закону стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства в Україні підкреслюють саме роль науково-технічного та інноваційного розвитку. Вважаємо за доцільне визначити та розкрити зазначені цілі.

По-перше, прискорення розробки та впровадження новітніх конкурентоспроможних інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя, зокрема в економіку України і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування. По-друге, забезпечення комп’ютерної та інформаційної грамотності населення, насамперед шляхом створення системи освіти, орієнтованої на використання новітніх ІКТ у формуванні всебічно розвиненої особистості. По-третє, розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція із світовою інфраструктурою. По-четверте, державна підтримка нових «електронних» секторів економіки (торгівлі, надання фінансових і банківських послуг тощо). По-п’яте, створення загальнодержавних інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров’я, освіти, науки, культури, охорони довкілля. По-шосте, збереження культурної спадщини України шляхом її електронного документування. По-сьоме, державна підтримка використання новітніх ІКТ засобами масової інформації. По-восьме, використання ІКТ для вдосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм взаємодії між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і фізичними та юридичними особами тощо [1].

Особливо слід звернути увагу на положення третього розділу Закону, в якому містяться норми, що закріплюють засади національної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні: 1) пріоритетність науково-технічного та інноваційного розвитку держави; 2) формування необхідних для цього законодавчих і сприятливих економічних умов; 3) всебічний розвиток загальнодоступної

інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів та забезпечення повсюдного доступу до телекомунікаційних послуг та ІКТ; 4) сприяння збільшенню різноманітності та кількості електронних послуг, забезпеченню створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів; широкого впровадження ІКТ в науку, освіту, культуру, охорону здоров’я, охорону навколишнього

середовища тощо.

Виходячи із теми нашої роботи, слід особливо підкреслити, що засади

національної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні, як

зазначається в Законі, базуються насамперед на забезпеченні пріоритетності

науково-технічного та інноваційного розвитку. Продовжуючи аналіз положень Закону, зазначимо, що забезпечення пріоритетності науково-технічного та інноваційного розвитку вимагає збалансованого, зваженого, комплексного підходу. Необхідно створити умови для виконання низки організаційно-правових заходів. Виходячи із цього, пропонуємо таку їх класифікацію.

На нашу думку, до першої групи слід віднести організаційно-правові заходи щодо координації та узгодженості взаємодії між державою і суспільством. Наприклад: 1) координація та консолідація зусиль держави, бізнесу і суспільства щодо реалізації Основних засад та завдань з розвитку інформаційного суспільства в Україні; 2) узгодженість загальнодержавних, галузевих, регіональних програм та бізнес-проектів у сфері розвитку і використання ІКТ; 3) удосконалення координації діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою створення елементів інформаційної інфраструктури, зокрема, при побудові корпоративних інформаційно-аналітичних систем; 4) включення основних питань з розвитку інформаційного суспільства в Україні до програм діяльності Кабінету Міністрів України, державних програм економічного і соціального розвитку нашої країни.

До другої групи організаційно-правових заходів доцільно віднести ті, що стосуються забезпечення впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у життя суспільства та держави. Наприклад: 1) впровадження ІКТ в усі сфери життєдіяльності суспільства та держави; 2) створення електронних інформаційних ресурсів, які повинні використовуватися в інформаційному обміні; 3) впровадження механізмів надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет; 4) спрямування зусиль органів державної влади на формування сприятливих умов для впровадження та використання ІКТ, визначення їх у програмах розвитку України; 5) надання державної підтримки та стимулювання впровадження ІКТ в освіту, науку, бізнес, виробництво, ринок цінних паперів, біржі (товарні, сільськогосподарські та інші).

До третьої групи організаційно-правових заходів, на нашу думку, належать ті, що мають сприяти розумінню соціальної сутності, ознак інформаційного суспільства та стану його розбудови в Україні. Наприклад: 1) усвідомлення змісту політики розвитку та становлення інформаційного суспільства в Україні керівниками громадських організацій, підприємств, установ і організацій усіх форм власності та різного підпорядкування, органів державної влади, органів місцевого самоврядування всіх рівнів; 2) залучення до формування національної політики та вирішення проблем розвитку інформаційного суспільства широкого кола фахівців із відповідних сфер і громадськості; 3) пропагування переваг побудови інформаційного суспільства - від використання можливостей ІКТ вразливими верствами населення, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, до створення новітніх знань та конкурентоспроможних технологій.

У Розділі ІІІ Закону [1] п. 2 («Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства») серед головних заходів законодавець визначив необхідність прийняття Інформаційного кодексу України, провідне місце серед положень якого мають займати норми, присвячені правовому урегулюванню питань надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет [1].

Далі, у Розділі ІІІ п. 3 («Формування сприятливих економічних умов розвитку інформаційного суспільства») підкреслюється, що серед основних макроекономічних завдань у процесі розвитку інформаційного суспільства постає, по-перше, забезпечення сталого економічного зростання держави та матеріального добробуту її громадян за рахунок впровадження ІКТ; по-друге, створення бізнес- інкубаторів, технопарків, центрів високих інформаційних технологій та інших інноваційних структур і підтримки їх діяльності. Розвиток загальнодоступної інформаційної інфраструктури (п. 4 Розділу ІІІ) як один із головних напрямів розбудови інформаційного суспільства в Україні серед провідних заходів визначає й створення вітчизняними виробниками на основі фундаментальних і прикладних досліджень новітніх конкурентоспроможних ІКТ, засобів інформатизації та комп’ютерних програм.

Крім того, визначення ролі науково-технічного та інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства в Україні закріплено у нормах інших пунктів Розділу ІІІ Закону [1]: пункт 5 - «Забезпечення повсюдного доступу до телекомунікаційних послуг та інформаційних ресурсів»; пункт 6 - «Сприяння збільшенню різноманітності та кількості електронних послуг»; пункт 7 - «Забезпечення створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів»; пункт 8 - «Підготовка людини для роботи в інформаційному суспільстві»; пункт 9 - «Створення системи мотивацій щодо впровадження і використання ІКТ». Нарешті, у п. 10 («Наука та культура в інформаційному суспільстві) третього розділу Закону міститься норми, які вимагають приділити особливу увагу при розбудові інформаційного суспільства «випереджальному розвитку фундаментальних і прикладних досліджень та наукоємних технологій, розвитку вітчизняної індустрії програмування, інфраструктури виробництва ІКТ» [1].

Проведений аналіз дає змогу висловити власну позицію - у положеннях даного Закону (зокрема, у І-ІІІ Розділах) закріплено норми, які спрямовують правове регулювання суспільних відносин, що виникають під час розвитку інформаційного суспільства в Україні, у важливих напрямах.

До речі, Кабінет Міністрів України, відповідно до зазначеного Закону, розробив механізм реалізації завдань щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки. Так, розпорядженням КМУ від 15 серпня 2007 року № 653-р [16], було прийнято План заходів з виконання завдань, передбачених Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», відповідно до якого центральним та місцевим органам виконавчої влади потрібно постійно враховувати (під час розроблення програм економічного та соціального розвитку) питання щодо розвитку інформаційного суспільства [16].

Аналіз положень Плану заходів дає змогу дійти висновку щодо зростання уваги з боку державної влади до забезпечення науково-технічного та інноваційного розвитку. Наприклад, удосконалити механізм формування і виконання Національної програми інформатизації (п. 9); забезпечити реалізацію податкових стимулів інноваційно-інвестиційного спрямування, зокрема для підприємств, що провадять діяльність у сфері інформатизації (п. 16); підготувати пропозиції щодо стимулювання інвестиційної діяльності у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій (п. 17); забезпечити функціонування Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів (п. 23); створити та забезпечити введення в експлуатацію мережі цифрового наземного телерадіомовлення (п. 26); сприяти впровадженню технологій швидкісної передачі даних з використанням радіодоступу по всій території України (п. 28); забезпечити розвиток національних, галузевих і

регіональних інформаційних систем, мереж та електронних ресурсів, інформаційно - аналітичних систем органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (п. 34); розробити концепцію та план заходів щодо впровадження у центральних органах виконавчої влади електронної системи «Електронне міністерство» (п. 35); розробити технічні регламенти впровадження й функціонування систем електронного документообігу та електронного цифрового підпису (п. 48).

Крім того, у п. 29 розпорядження КМУ [16] окремо ставиться питання щодо включення до складу Національної програми інформатизації завдань (проектів), зокрема, з наступних питань: 1) інформатизації охорони здоров’я, у тому числі розвитку телемедицини; 2) створення бази даних особових справ державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування; 3) створення системи моніторингу та прогнозування стану навколишнього природного середовища у системі Держводгоспу (Державне агентство водних ресурсів України); 4) створення інформаційно-аналітичної системи управління лісовим господарством на базі геоінформаційних технологій.

Зважаючи на наукові завдання, що будуть надалі розв’язуватись у роботі (визначення загально-правової характеристики суб’єктів формування та реалізації державної політики у сфері науково-технічного розвитку та інновацій), обмежимося лише переліком законів України, положення яких містять норми, що визначають понятійний апарат проблеми інновацій, підкреслюють значення та роль науково- технічного й інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства у нашій країні. До речі, зазначені закони України будуть проаналізовані у наступних підрозділах роботи. Водночас, їх перелік постає необхідним і в межах цього підрозділу. Відтак, йдеться про наступні закони України: 1) Про інноваційну діяльність [20]; 2) Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні [21]; 3) Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки [22]; 4) Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій [23]; 5) Про наукову і науково-технічну діяльність [24]; 6) Про спеціальний режим інноваційної

діяльності технологічних парків [25] та ін.

Продовжуючи дослідження, вважаємо за необхідне звернути увагу й на те, що основним чинником впливу на процеси інформатизації та розвитку інформаційного суспільства упродовж останніх років (починаючи з 2008 р.) не тільки в Україні, а й в усьому світі, поставала фінансово-економічна криза, наслідки якої охопили усі сфери життєдіяльності суспільства та держави. Цілком зрозуміло й те, що наслідки кризи та заходи щодо їх усунення повинні були обов’язково враховуватися при формуванні та реалізації державної інформаційної політики, зокрема щодо розбудови інформаційного суспільства. Наприклад, у доповіді Кабінету Міністрів України про стан та розвиток інформатизації в Україні [26] підкреслюється: досвід провідних країн світу свідчить, що одним із шляхів зменшення негативних наслідків фінансової кризи є здійснення відповідної інвестиційно -інноваційної політики у сфері інформатизації та розвитку інформаційного суспільства. Європейський Союз у межах Сьомої рамкової програми проголошує розвиток інформаційного суспільства як ключовий напрям виходу з фінансової кризи.

Виходячи із цього, у Програму діяльності Кабінету Міністрів України «Подолання впливу фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток», що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2008 року № 1107 [27], вперше було включено окремий підрозділ «Розбудова інформаційного суспільства». Визначено також і пріоритетні напрями розбудови інформаційного суспільства: 1) впровадження в усіх органах виконавчої влади систем електронного документообігу та цифрового підпису, створення умов для інтеграції інформаційних ресурсів державних органів усіх рівнів; 2) забезпечення відкритості інформації та збільшення різноманітності і кількості послуг, що надаються населенню та суб’єктам господарювання державними органами з використанням електронних засобів та Інтернету; 3) підвищення ефективності формування та виконання Національної програми інформатизації; 4) розроблення проекту Державної цільової програми впровадження в органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом; 5) створення нової та вдосконалення чинної нормативно-правової бази у сфері інформатизації; 6) гармонізація із стандартами ЄС стандартів на ІТ- продукцію та ІТ-послуги. Очевидно, що головною рисою пріоритетних напрямів розбудови інформаційного суспільства в Україні, відповідно до цього документа, постають питання науково-технічного та інноваційного розвитку.

Ще одним важливим документом, в якому цим проблемам присвячено окремий розділ, постає проект «Україна 2020: Стратегія національної модернізації» [28], розробленого Міністерством економіки України (Міністерство економічного розвитку і торгівлі України - Указ Президента України від 31 травня 2011 року № 634/2011 [29]), за участю інших центральних органів виконавчої влади і Державної установи «Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України».

У Загальній частині Державної програми «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці» на 2006-2010 роки, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2005 року № 1153 [30], зазначається, що «однією з найважливіших особливостей нашого часу є перехід розвинутих країн світу від постіндустріального до інформаційного суспільства, що зумовлює необхідність вжиття невідкладних заходів із впровадження інформаційних та комунікаційних технологій у сфері освіти і науки... Не менш важливим завданням в умовах інформаційного суспільства є навчити дітей користуватися інформаційними технологіями. Від успішного його вирішення значною мірою залежатиме розвиток країни та її місце у світовій спільноті» [30]. Важливо й те, що мета цієї Програми, зокрема, полягає у підвищенні ефективності державного управління шляхом впровадження інформаційних та комунікаційних технологій, сприяння розвитку виробництва високотехнологічної продукції і насамперед конкурентоспроможних комп’ютерних програм як найважливішої складової інформаційних та комунікаційних технологій, сприяння переходу економіки на інноваційний шлях розвитку.

Серед основних завдань, розв’язання яких передбачено Програмою, привертають увагу наступні: 1) впровадження інформаційних та комунікаційних технологій у навчальний процес і проведення наукових досліджень, забезпечення доступу до національних і світових інформаційних ресурсів; 2) залучення мережевих технічних ресурсів для забезпечення підключення наукових установ та навчальних закладів до Інтернет; 3) розвиток технологій дистанційного навчання і використання їх для запровадження в Україні системи навчання протягом усього життя; 4) розбудова інфраструктури науково-освітньої телекомунікаційної мережі (далі - УРАН), підключення до неї наукових установ, бібліотек, центрів науково - технічної інформації за допомогою каналів передачі даних, інтеграцію її з європейською науково-дослідницькою мережею (далі - СЖЛИГ) тощо.

Таким чином, доктринальний та нормативно-правовий аналіз, проведений нами у цьому підрозділі, допоміг переконатися у провідній ролі науково-технічного та інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства в Україні. Розвиваючи та поглиблюючи наш підхід щодо визначення теоретико- методологічних засад впровадження ІКТ в аграрний сектор України, у наступному підрозділі вважаємо за доцільне визначити головні пріоритети формування державної політики науково-технічного розвитку та інновацій, а також її правові засади.

1.2.