§ 1. Методологія та форми взаємодії людини і суспільства з природним середовищем у різні періоди розвитку цивілізації

Існування людини і суспільства завжди було пов'язано із навколишнім при­родним середовищем. Починаючи із стародавніх часів люди завжди обирали собі найбільш сприятливе і безпечне помешкання у природному середовищі.

Людина як субстанція тілесного виду поряд з іншими представниками біо­сфери не є самодостатньою істотою. Вона, як і все живе, вимагає стабільного буття середовища як необхідної умови, засобу та місця свого існування. Будь-якій формі тілесного життя людства та буття біосфери притаманна складна система обміну речовин і енергії. Крім цього, на відміну від інших представників біосфери, людина володіє надзвичайно тонкою і багатогранною властивістю, яка формує естетичне сприйняття природи, тобто пізнання краси і гармонії навколишнього світу. Людина в порівнянні з іншими живими організмами володіє більшою біологічною і психічною призастосованістю до різких змін навколишнього се­редовища. І нарешті людина являє собою єдину істоту, що має причетність до духовного світу. Тому навколишнє середовище впливає на цю малодоступну для наукового дослідження сферу людського буття як через естетику навколишнього світу (природних ландшафтів та окремих природних об'єктів), так і через масу психічних факторів, що впливають на певні сфери людської діяльності.

Усі форми взаємодії людини і суспільства з природним середовищем, взяті у їх єдності та прикладному виразі, умовно можна назвати природокористуван­ням. В літературі воно визначається як процес взаємодії людини і суспільства з природним середовищем, здійснюваний за допомогою тих чи інших способів включення природних об'єктів у сферу життєдіяльності людства з метою задо­волення своїх різноманітних потреб. Визначення етапності розвитку людського існування у природному середовищі дозволяє виділити наступні типи природо­користування, кожному з яких відповідає певний рівень економічного і демо­графічного розвитку: збирально-привласнювальний; виробничо-продуктивний; інноваційно-конструктивістський, ноосферний та інформаційний¹.

Збирально-привласнювальне природокористування характерно для первіс­ного етапу розвитку людського суспільства. «Дарунки» природи тут привласню­валися за допомогою збирання, полювання та рибальства. Демографічна ємкість, тобто здатність природи містити відповідну кількість населення при вказаному способі існування у самих оптимальних (степових і лісостепових) ценозах скла­дала від 8 до 17 осіб на квадратний кілометр. При такому способі існування ріст народонаселення був обмеженим, цілком залежав від продуктивності при­родного середовища і відбувався лише за рахунок стиснення і знищення інших біологічних видів, що складали для людини харчову й іншу ресурсну базу.

Виробничо-продуктивне природокористування традиційно пов'язується з виділенням з маси кочових «варварів» осілих племен, тобто з переходом від кочового «збирального» образу життя на зайняття землеробством, від­окремлення скотарства від землеробства, а пізніше - виділення ремесла від землеробства і скотарства, а також відокремлення торгівлі від ремесел. У цей період з'являються перші ознаки відокремлення міст і містечок від сіл. Сутність продуктивного природокористування полягає в тому, що життєві ресурси вже не просто вишукуються і добуваються, а і цілеспрямовано виробляються і фор­муються.

Інноваційно-конструктивістське природокористування є породженням епохи науково-технічної революції. Для цього типу природокористування характерно багаторазове зростання продуктивності праці за рахунок різкого підвищення технічної й енергетичної озброєності виробництва та перехід від екстенсивного до інтенсивного способу нарощування виробництва. Його важ­ливою ознакою є пріоритетність витрат вторинних ресурсів на виробництво, тобто перевага штучно створених засобів над витратами первинних ресурсів. У цей період спостерігається утворення надто великих міст і міських агломерацій з багатомільйонним населенням та їх остаточне відокремлення від сільських

Слід мати на увазі, що запропонована типізація природокорис гування є традиційною і враховує лише біологічне та фізичне існування людства, яке не охоплює інші форми людського буття та розвитку суспільства.

поселень. На основі використання законів природи за допомогою спеціально створених працею пристосувань людина утворює для себе світ нової техноре- альності. При такому типі природокористування та рівні економічного розви­тку, зокрема виробництві продовольства та продуктів споживання, людське співтовариство здатне існувати в кількості до 9 мільярдів, що прогнозується на планеті приблизно у середині XXI століття.

Ноосферне природокористування як принципово новий тип природокорис­тування у загальному вигляді доводився науковими дослідженнями XX століття. Теоретичне обґрунтування необхідності та неминучості встановлення ноосфер­ного типу природокористування вітчизняна наука пов'язує з ім'ям видатного вченого В. І. Вернадського та його вченням про ноосферу. Цей тип природо­користування пропонує заміну природних засобів виробництва і збереження природних джерел, застосування «помірних потреб» і «розумного споживання», що потребує зміну свідомості та психології людини.

Інформаційне природокористування пов'язується із сучасною інформаційно- комунікаційною та комп'ютерною революцією. Воно обґрунтовується станом та перспективами розвитку штучного інтелекту, поширенням біотехнологій, впро­вадженням генної інженерії, а також необхідністю встановлення «нового світо­вого порядку» та застосування «справедливої» системи розподілу природних ресурсів між «багатими і бідними» країнами, які володіють такими ресурсами. Крім цього, основною ознакою інформаційного типу природокористування має стати створення штучних саморегульованих біосистем.

Так чи інакше людина і суспільство в усі часи існували в оточенні земного природного середовища і жили завдяки природним умовам і джерелам при­роди. Вони, як утворення еволюційного розвитку самої природи і надалі зали­шатимуться пов'язаними своєю «пуповиною» з природним середовищем. Що­правда, у XX столітті було немало прикладів існування людини у навколоземному космічному просторі. Людина вже встигла відвідати Луну, а у XXI столітті, може, відбудеться ствердження К. Е. Ціолковського про відкриття «регулярних рейсів» на Луну і Марс. Проте такі короткострокові перебування людини у неземному про­сторі відбувалися завдяки взятому запасу земних ресурсів і земних умов життя.

Природне середовище є умовою існування людини в усіх формах його сут- нісних проявів: місцем проживання та розташування, простором сполучення і пересування, продовольчим і харчовим засобом, сировинним та енергетичним джерелом, культурною, естетичною, духовною істотою насолодження та іншими базисними умовами людської життєдіяльності. Природне середовище є базисом розміщення та облаштування суспільства, територією держави з визначенням меж розповсюдження його влади і функціональних повноважень, обладнання комунікаційних засобів для здійснення міжспільнотних і міждержавних від­носин тощо.

В залежності від цілей та видів потреб, що задовольняються засобами природи, можна виділити наступні форми взаємодії людини і суспільства з природою. Перша - задоволення людиною своїх фізичних, біологічних та інших тілесних потреб організму на засадах перебування у природному середовищі та споживання природних засобів. Її називають біологічною формою взаємодії людини з природним середовищем. Друга - споживання існуючих, відтворення, заміна споживаних і створення з використанням природних властивостей та за «допомогою» природи нових об'єктів для задоволення матеріальних потреб людини і суспільства. Цю форму прийнято називати економічною формою вза­ємодії з природою. Третя-охорона природного середовища, головна мета якої є збереження людини як виду та природного середовища як умови її існування. В останнє півстоліття ця форма одержала широке визнання і названа екологічною формою взаємодії людини і суспільства з природним середовищем. Четверта- культурне й естетичне сприйняття природи і на цій основі духовне співіснування та проникнення в сутність природного середовища. Її можна представити як духовну форму взаємодії людини з природою.

Зазначені форми взаємодії людини і суспільства з природою існували й іс­нують одночасно, взаємообумовлюючи один одного. Проте в окремі періоди одні з них визначалися переважними, а інші - відсувалися на другий план. Тому одним формам взаємодії суспільства з природою надавалось філософсько- теоретичне обґрунтування, а інші залишались без концептуального визначення. Так, у стародавні часи природа розглядалась як найвище ідеальне утворення Божого розуму, що недосяжно для людини. Тому природа вище людини, яка повинна перебувати в природному оточенні та підкорятися природі. У серед­ньовічні століття переважними були натуралістичні концепції форм існування людини і суспільства у природному середовищі, за якими і людина, і природа розглядалися як рівні «партнери» природного походження. Індустріальний пері­од розвитку суспільства концептуально змінив погляди людини на середовище свого існування, за якими природа сприймалася як скарбниця, з якої можна черпати існуючи багатства для забезпечення потреб людини і суспільства. Пост- індустріальний період висунув філософські концепції перетворення природи і утворення штучного соціально-природного середовища, де людина є «творцем» природи, а тому посідає над природою.

Із наведеного випливає, що функціонування природи та історія розвитку суспільства проходили у нерозривному взаємозв'язку та взаємообумовленості. Вони відбувалися на засадах закономірностей діалектичної єдності та боротьби протилежностей. При цьому наведені форми взаємодії людини і суспільства зі своїм довкіллям, що пройшли від обожнення природи та біологічного існування в ній, від тілесного перебування у її середовищі та простого визирання на зако­номірності функціонування природи до необмеженого споживання природних ресурсів та перетворення самої природи, призвели до переходу кількісних на­копичень у якісний стан як природи, так і суспільства.

Слід зазначити, що у природничих та гуманітарних наукових дослідженнях найбільш детально представлені економічна й екологічна форми взаємодії лю­дини і суспільства з природним середовищем, як основні. Інші форми викладені як самі по собі зрозумілі для існування людського суспільства у природному оточенні, або поєднуються з «основними». Такий підхід до цієї проблеми по­яснюється тим, що основним колом суспільних відносин були і залишаються економічні й екологічні форми взаємодії суспільства з природою, як найбільш взаємозалежні один від одного.

Звичайно, на перше місце завжди висувалися відповідні економічні форми природокористування як безпосередні умови та засоби існування людини і суспільства. Таке становище об'єктивно випливає з того, що природоохоронна форма взаємодії суспільства з природним середовищем сама по собі не охоплює достатніх засобів задоволення усіх потреб суспільства. Тому вона є вторинною за часом походження і викликана не стільки обсягами тілесних потреб людського організму, скільки обсягами суспільних запитів, не завжди раціональних і розум­но обмежених. Використання природних об'єктів та їх ресурсів як економічна форма природокористування спрямовано на задоволення економічних інтересів людини і суспільства. Збереження різноманіття природи та якості навколиш­нього середовища забезпечують їх екологічні інтереси. Проте збалансування економічнихта екологічних інтересів найбільш повно й оптимально може забез­печувати і задовольняти потреби людини і суспільства. Тому, здавалося б, мета і спрямованість зазначених інтересів максимально зближують їх.

Однак економічні та екологічні інтереси є об'єктивно суперечливими, й їх зближення, а тим більш - поєднання, є надзвичайно складним завданням. Сут­ність такої суперечності полягає у тому, що використання природних ресурсів для задоволення матеріальних потреб здійснюється на засадах економічних законів розвитку суспільства, а самовідтворення природних об'єктів та природ­ного середовища спирається на природні закономірності його функціонування.

При цьому й економічні закони розвитку суспільства, і закономірності існування природи є об'єктивними^[2].

Протиріччя між економічними й екологічними інтересами у життєдіял ьності людини і суспільства проявляються в наступному: чим більше природних ре­сурсів відторгається з природного середовища.для задоволення матеріальних потреб, тим гірше якісний стан природного середовища, що знижує екологічні умови існування людини і суспільства. Зазначимо, що й економічні, й екологічні потреби й інтереси є однаково ціннісними для життєдіяльності людини і зна­чущими для існування суспільства. Тому задоволення економічних потреб має враховувати і екологічні інтереси. Ними не можна вільно поступатися, наприклад, шляхом збільшення чи скорочення одних інтересів заради забезпечення інших, їх протилежна пропорційна залежність об'єктивно закладена у закономірностях існування людини за рахунок природних багатств та її умов.

Нехтування або ігнорування наведеноїзакономірності веде нетільки до кри­зи існування природи, а й до кризи буття самої людини як природної субстанції, суспільної кризи існування національних спільнот і кризи людства у планетарно­му масштабі. Це підтверджується історією розвитку суспільних відносин у вза­ємодії з природою на протязі XX століття у період так званої науково-технічної революції чи науково-технічного прогресу. У зазначений період людство одер­жало в своє розпорядження надзвичайно високовиробничі засоби освоєння та привласнення природних багатств. їх використання призвело до масштабного впливу на природне середовище, що різко підвищило використання земельних, водних, лісових і мінеральних ресурсів, багаторазово збільшило енергоспожи­вання, у тому числі природного походження.

Одночасно проблема ускладнювалась зростанням народонаселення у пла­нетарному масштабі і, як наслідок, зростанням обсягів використання природних ресурсів для задоволення продовольчих, виробничих та інших матеріальних по­треб людства. Тепер вже достовірно відомо, що природні багатства не є безмеж­ними і невичерпуваними. Ними можна забезпечити потреби обмеженої кількості народонаселення планети Земля. У зв'язку з цим гостро постала проблема вре­гулювання чисельності національних спільнот Китаю, Індії, Індонезії, Шрі-Ланки та інших азійських країн, а також деяких країн Африканського континенту.

Значно погіршило стан взаємодії суспільства з природним середовищем відходність господарської діяльності. На відміну від безвідходної «діяльності» природи, наділеної властивістю замкнутого циклу обміну речовин, національ­ні та світові господарські системи склалися на засадах відходності. Споживані природні ресурси в результаті господарсько-економічної діяльності призводять до повернення у природне середовище величезного обсягу відходів. Ix маса зросла до такої кількості, що природне середовище не тільки втратило здат­ність їх переробляти, а й можливість розмістити їх. За оцінками вітчизняних та зарубіжних фахівців, якщо людство не подолає проблему переробки й утилізації промислових, господарських, побутовихта інших відходів і не навчиться заходам ефективного поводження з ними, то суспільство може загинути від негативного впливу своїх же відходів.

Всеосяжна деградація природного середовища, викликана порушенням природноресурсової та природоохоронної рівноваги, призвела до глибокої екологічної кризи не тільки у національних і регіональних проявах, а й у плане­тарному масштабі. Системна екологічна криза суттєво вплинула на перегляд концептуальних засад взаємодії суспільства з природним середовищем. По­передні концепції в основному спирались на теологічні погляди «кінцевості існування природи та людського життя», що допускали використання людиною даної їй Богом природи стільки, скільки дано, наприклад, на засадах концепції «екологічного євангелізму».

На протязі XX століття з'явилось чимало концептуальних поглядів, спрямова­них на врегульоване й обмежене природокористування. Найбільш поширеною з них є концепція «обмеження росту», тобто обмеження економічного розвитку, розвитку науково-технічного прогресу та зростання чисельності народонасе­лення, й на цій основі збалансування можливості природи та потреб суспіль­ства. Так, ще у 60-х роках XX століття в роботах Римського клубу були визначені тенденції погіршення планетарного екологічного стану, до якого наближається сучасна цивілізація. У зв'язку з цим пропонувався шлях обмеження речовинно­го та енергетичного споживання природи і мінімізації шкідливих викидів, що порушує рівновагу біосфери. Проте, вони не призвели до кардинальних змін у самій тенденції зубожіння природного середовища. Пояснюється це тим, що за­кономірності економічного зростання, науково-технічного розвитку і збільшення народонаселення мають об'єктивний характер.

На початку XXI століття національними спільнотами та світовим співтова­риством все більше визнається необхідність впровадження концепцій «сталого розвитку», «розумного природокористування», «обмеження споживання при­родних ресурсів» тощо. При усій маловизначеності за своїм змістом вказані концепції природокористування й природоохорони всежтаки пробивають собі місце у соціальному бутті. Так, вимоги концепції «сталого розвитку» знайшли свого закріплення у цілій низці вітчизняних загальнодержавних екологічних програм, законодавчих актів та регіональних конвенцій, до яких приєдналася українська держава^[3].

Залишаючи величезну кількість існуючих природно-наукових і соціально- філософських поглядів на здійснення природокористування та природоохорони без детального розгляду, слід все ж зазначити, що світове співтовариство усвідо­мило необхідність раціоналізації й оптимізації природокористування, відмов­лення від використання певних видів природних об'єктів та заміни їх штучними засобами, збереження та відтворення природних ресурсів, всеосяжної охорони та оздоровлення довкілля, захисту природного та соціального середовища існування людини і суспільства. У глобальному масштабі це усвідомлення про­являється у «наданні» природі можливості самовідтворюватися і забезпечува­ти стабілізацію якості довкілля, у гуманізації відносин щодо використання та охорони природного середовища, в обмеженні та екологізації господарської діяльності, у відмові від використання природних ресурсів для мілітаристських цілей, виробництва озброєння та застосування військових технологій, що не­гативно впливають на навколишнє середовище тощо.

Зазначене усвідомлення глибоко притаманне українській національній спільноті, яка зазнала наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу. Подолання наслідків цієї катастрофи та відтворення природних об'єктів та їх ресурсів від радіоактивного забруднення потребує за­стосування нових науково-технічних розробок, величезних обсягів матеріальних та фінансових витрат і тривалого часу. Українська держава перша у світі добро­вільно відмовилась від арсеналів ядерної зброї та високозбагаченого урану для її виготовлення. Проте ці безпрецедентні акти доброї волі не одержали належної оцінки світовою спільнотою не тільки з точки зору зниження ядерної небезпеки, а й з поглядів скорочення витрат природних ресурсів на подальше безглузде ядерне озброєння.