2.1. Нормативно-правова основа та інституціональне забезпечення співробітництва між Україною та ЄС

Європейський вибір України відповідає інтересам Українського народу. Інтеграція України до Європейських структур, і перш за все до Європейського Союзу, є визначним чинником як її зовнішньополітичної діяльності, так і її внутрішньої політики на тривалу перспективу.

Для України європейська інтеграція ‑ шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС. У політичному аспекті європейська інтеграція детермінує модернізацію правового поля української держави, демократизацію її політичної та інституціональної системи. Співробітництво з ЄС сприятиме наближенню соціальних умов України до високих європейських стандартів, підвищенню рівня життя й добробуту населення. У культурно-цивілізаційному аспекті євроінтеграція ‑ це шлях до активізації взаємообміну між українською й західноєвропейською гуманістичною культурами, одночасне становлення України як інтегрованої частини глобального суспільства, так і національної держави.

Вперше позиція України стосовно її інтеграції до європейських структур на законодавчому рівні була закріплена в 1993 році постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України".

Основним міжнародно-правовим аспектом, що закріпив стратегічні цілі, фундаментальні основи і основні напрямки співпраці України з ЄС, стала Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством та їх державами-учасницями, підписана 14 червня 1994 року в Люксембурзі.

Для того, щоб зазначена угода набрала чинності, її мали ратифікувати Верховна Рада України та парламенти всіх держав-учасниць ЄС. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-учасницями 10 листопада 1994 року згідно із Законом України № 237/94-ВР. Однак процес її ратифікації державами-учасницями ЄС розтягнувся майже на чотири роки. Тільки на початку лютого 1998 року парламент Португалії останнім ратифікував зазначену Угоду і відповідно до закріплених у ній положень вона набрала чинності 1 березня 1998 року. Після цього запрацювали передбачені в Угоді про партнерство та співробітництво механізми політичних консультацій і співпраці, почали відбуватися реальні інтеграційні процеси в економічній та правовій сферах.

Ця Угода належить до категорії міжнародних договорів Союзу, укладених Співтовариствами і державами-учасницями. Вона була укладена терміном на 10 років, з подальшою щорічною автоматичною пролонгацією, якщо жодна із сторін не заявить про її денонсацію.

Слід зазначити, що Україна не єдина країна, з якою були укладені угоди про партнерство і співробітництво. Європейський Союз ініціював встановлення офіційних торговельних відносин з новими незалежними державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР. Механізмами впровадження цих відносин і стали угоди про партнерство і співробітництво з кожною із цих країн, які мали на меті визначити принципи відносин між ЄС і кожною з нових незалежних держав /термін „нові незалежні держави" використовується в цьому параграфі без включення до нього Латвії, Литви та Естонії/.

Однак, за своїм значенням угоди про партнерство та співробітництво поступаються „європейським угодам", або угодам про асоційоване членство, укладеним ЄС та його країнами-учасницями, з одного боку, і країнами Середземноморського регіону та державами Центральної і Східної Європи, з іншого. На відміну від угод про партнерство і співробітництво, основним завданням „європейських угод" є не лише налагодження добросусідських та взаємовигідних партнерських і торгових відносин, але і створення майбутнім країнам-учасницям ЄС сприятливих умов для подолання перехідного періоду і прискорення процесу адаптації національного законодавства до європейських стандартів [141, 889].

На початку дев'яностих років минулого століття Україна опинилась в такому ж становищі стосовно ЄС, як й інші країни Центральної та Східної Європи, зокрема Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. З цими країнами європейське співтовариство, ще до того як більшість „європейських угод" набрало чинності, уклало договори про торгівлю, комерційне та економічне співробітництво. Згодом, відповідно до ст. 238 Римського договору, зазначені торгові угоди було замінено більш ефективними „європейськими угодами", підписаними з кожною з країн 16 грудня 1991 року. Але якщо для Польщі та Угорщини нові угоди набули чинності 1 лютого 1994 року, з Чеською та Словацькою Республіками довелося розпочати нові переговори в зв'язку з розпадом Чехословаччини. Обидві країни підписали нові самостійні угоди про асоційоване членство 4 жовтня 1993 року, тому чинності вони набули з 1 лютого 1995 року.

Однак нині статус нашої країни, який продовжує визначатися Угодою про партнерство і співробітництво, суттєво відрізняється від статусу країни-асоційованого члена ЄС, що свідчить про очевидне, і все більш помітне відставання України в інтеграційному процесі від інших країн Центральної та Східної Європи.

Суттєвим кроком на шляху європейської інтеграції стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України. Вона закріпила засади державної політики, спрямованої, насамперед, на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Конституція стала підґрунтям формування та розвитку демократичної, соціальної і правової держави. Конституція України закріпила ряд європейських гуманітарних стандартів, зокрема в галузі прав людини. Введення у Конституцію положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3), а також закріплення в цьому Основному Законі положення про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9), становлять вагомі кроки в цьому напрямку.

Таким чином, за своїм змістом Конституція України близька до конституцій багатьох демократичних країн.

Норми, що закріплюють права і свободи людини, зосереджені, в основному, в розділі II „Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Це один із найбільших розділів, надзвичайно важливий і, можна сказати, центральний. Із ста шістдесят однієї статті майже третина міститься в ньому. Крім того, у ряді інших статей Конституції закріплені положення, які теж визначають правовий статус людини і громадянина. І це цілком закономірно, адже, як було зазначено, саме людина, її права і свободи перебувають у центрі уваги діяльності держави. Слід наголосити, що цей розділ віддзеркалює зміст таких вагомих, визнаних усім світом міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, Декларація про право на розвиток, Європейська конвенція з прав людини (зустрічається і під іншою назвою - Конвенція про захист прав і основних свобод людини), Конвенція про права дитини тощо.

У зв'язку з цим у даному розділі з'явилося багато новел, яких ще не знала конституційна практика нашої держави.

Конституція України, закріпивши в своїх статтях загальновизнані міжнародні норми, надала їм особливого статусу, тому що відповідно до ст. 8, конституційні норми мають найвищу юридичну силу і є нормами прямої дії.

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18). Вступ України до Ради Європи, активна співпраця з країнами ОБСЄ, Європейським Союзом, Північно-Атлантичною асамблеєю вимагають приведення національного законодавства України у відповідність до норм міжнародного права, зокрема норм європейського права.

Напередодні набуття чинності Угоди про партнерство і співробітництво був підписаний Указ Президента України від 24 лютого 1998 року № 148 „Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і вдосконалення механізму співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом)". На підставі зазначеного указу для забезпечення співробітництва між Україною і ЄС були створені українські частини Ради та Комітету з питань співробітництва між Україною і ЄС.

Подальші кроки щодо європейської інтеграції України знайшли своє відображення в Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року № 615/98. Ця стратегія визначила основні напрямки співробітництва України з Європейським Союзом і в той же час врахувала положення Стратегії ЄС щодо України від 4 жовтня 1994 року, Спільної стратегії ЄС щодо України від 11 грудня 1999 року, і відповідні рішення Ради ЄС, декларації та інші документи ЄС, які стосуються України.

Стратегія інтеграції України до ЄС визначає основні пріоритети діяльності державних органів, зокрема органів виконавчої влади на період до 2007 року, протягом якого мають бути створені передумови, необхідні для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. В якості основних напрямків інтеграційного процесу Стратегія зазначає:

1. Адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави в рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах-членах ЄС.

Етапами правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС, економічну інтеграцію та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС. Розвиток процесу економічної інтеграції полягає у лібералізації і синхронізованому відкритті ринків ЄС та України, взаємному збалансуванні торгівлі, наданні на засадах взаємності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українським експортерам на ринках ЄС, запровадженні спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників.

2. Інтеграцію України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки.

Вступ України до ЄС має стати для України запорукою її власної безпеки. Безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки ґрунтується на тому, що розвиток і зміцнення ЄС поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах.

3. Політичну консолідацію та зміцнення демократії. Політична консолідація спрямована на:

- гарантування політичної стабільності як в Україні, так і на всьому Європейському континенті;

- забезпечення мирного розвитку та плідного співробітництва всіх європейських націй;

- зміцнення демократичних засад в українському суспільстві. Як зазначається в Стратегії, політичну консолідацію слід розглядати в зовнішньополітичному та внутрішньополітичному аспектах.

4. Зовнішньополітична консолідація спрямована, насамперед, на зміцнення європейської безпеки. Вона включає всебічне входження України в європейський політичний (у тому числі у сфері зовнішньої політики і політики безпеки), правовий, економічний, інформаційний, культурний простір.

Внутрішньополітична консолідація базується на виборі, зробленому українським суспільством на користь інтеграції до ЄС.

Вона включає, насамперед, зміцнення демократії та верховенства права в державі. Європейська інтеграція сприятиме становленню громадянського суспільства в Україні і дальшому формуванню української політичної нації як повноправного члена сім'ї європейських націй.

5. Адаптацію соціальної політики України до стандартів ЄС.

Вона полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров'я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС і поступовому досягненні загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захисту населення.

6. Культурно-освітню і науково-технічну інтеграцію.

7. Регіональну інтеграцію.

8. Галузеву співпрацю.

9. Співробітництво у галузі охорони довкілля.

Крім того, стратегія інтеграції України до ЄС передбачає, яким чином здійснюватиметься внутрішнє забезпечення інтеграційного процесу, покладає керівництво цією діяльністю на Президента України, а на Кабінет Міністрів України - забезпечення реалізації цієї стратегії, оскільки це вимагає організаційної, фінансової, правової та інформаційної підтримки.

На підставі розпорядження Президента України від 27 червня 1999 року № 151/99-рп „Про перелік центральних органів виконавчої влади, відповідальних за здійснення завдань, визначених Стратегією інтеграції України до ЄС", до компетенції відповідних українських міністерств віднесено різні аспекти співробітництва з Європейським Союзом. Так, зокрема, до компетенції Міністерства закордонних справ віднесено здійснення зовнішньополітичного співробітництва, а до компетенції Міністерства юстиції - правове забезпечення європейської інтеграції України.

Для забезпечення реалізації такого важливого напрямку інтеграційного процесу, як адаптація законодавства України до законодавства ЄС, був виданий Указ Президента України від 9 лютого 1999 року № 145 „Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади", в якому зазначено, що адаптація законодавства є невід'ємною складовою загального нормотворчого процесу в Україні.

З цією метою була утворена Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу при Президентові України як дорадчий, консультативний орган. Діяльність ради, передбачена Указом Президента України від 30 серпня 2000 року № 1033, спрямована на об'єднання та спрямування в одному напрямку зусиль всіх учасників процесу адаптації законодавства.

14 вересня 2000 року Президентом України було видано Указ № 1072 „Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу", який схвалив розроблену Кабінетом Міністрів України Програму інтеграції, що мала стати основним інструментом здійснення загальної стратегії наближення України до ЄС у всіх сферах співробітництва ‑ політичного, економічного, соціального, правового, наукового, освітнього, культурного тощо. Ця програма стала основою всіх подальших планів та практичних кроків, спрямованих на поглиблення співробітництва між Україною та ЄС.

Указом Президента України від 21 серпня 2001 року № 724 „Про перейменування Міністерства економіки України" вирішено перейменувати Міністерство економіки України в Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України і вважати його правонаступником прав та обов'язків Міністерства економіки України.

Наступними Указами Президента України від 21 серпня 2001 року № 725, 726 були призначені уповноважений України з питань європейської інтеграції та державний секретар Міністерства закордонних справ України з питань європейської інтеграції.

Крім того, Кабінетом Міністрів України було прийнято ряд нормативно-правових актів, що стосуються питань інтеграції України до ЄС. Зокрема, однією із перших була прийнята постанова Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 року № 1074 „Питання діяльності між Україною та Європейським Співтовариством (Європейським Союзом)", яка встановила, що українська частина Комітету з питань співробітництва між Україною і ЄС є постійно діючим допоміжним органом української частини Ради з питань співробітництва, підпорядкованим і підзвітним Прем'єр-міністру України. Основними завданнями української частини цього комітету є допомога українській частині Ради у виконанні нею своїх обов'язків; здійснення повноважень, переданих українською частиною Ради; забезпечення безперервності партнерських стосунків України з ЄС; забезпечення дотримання та виконання положень Угоди про партнерство і співробітництво, аналіз і контроль за ходом її реалізації.

Компетенція органів виконавчої влади у сфері здійснення заходів з перегляду вітчизняного законодавства визначається постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 року № 852 „Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу". Відповідно до цієї постанови для забезпечення координації і взаємодії міністерств й інших центральних органів виконавчої влади в процесі адаптації законодавства створено Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (МКР) при Міністерстві юстиції, головою якої за посадою є міністр юстиції.

В якості основних завдань зазначеної ради, згідно із Положенням про МКР, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1998 року № 1773, встановлено: координацію діяльності міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення адаптації законодавства; вироблення пропозицій стосовно стратегії адаптації законодавства; розроблення рекомендацій до проектів законів, інших нормативно-правових актів у світлі реалізації положень Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, забезпечення дотримання основних документів з питань співробітництва між Україною і Європейським Союзом та інше.

Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства ЄС забезпечила розробку і впровадження цілої низки нормативних актів, спрямованих на реалізацію процесу адаптації законодавства, зокрема, Положення про порядок організації роботи центральних органів виконавчої влади з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, Положення про підкомісію МКР з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, Положення про порядок підготовки плану роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС та ряду інших документів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року № 1353 „Про Центр перекладів актів європейського права" передбачено створення такого центру , який повинен забезпечити здійснення офіційного перекладу актів законодавства ЄС державною мовою України та надання цих перекладів розробникам проектів нормативно-правових актів.

На наш погляд, найважливішим серед підзаконних нормативно-правових актів України, які регламентують питання адаптації законодавства України до законодавства ЄС, є постанова Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року № 1496 „Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу", до якої були внесені зміни згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 року № 716. Вона визначає основні цілі, завдання, етапи та пріоритети сфери процесу адаптації законодавства, а також передбачає здійснення відповідних організаційних заходів для його реалізації.

Найважливішим законодавчим актом в цій сфері на сьогодні є Закон України „Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 21 листопада 2002 року № 228 ‑ IV. В ньому, зокрема, зазначається, що Загальнодержавна програма ‑ це комплекс взаємопов'язаних завдань з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, спрямованих на реалізацію державної політики та пріоритетних напрямів створення сучасної правової системи України шляхом удосконалення нормотворчої діяльності органів державної влади та запровадження єдиної системи планування, координації та контролю роботи з адаптації законодавства [53].

Метою Загальнодержавної програми є створення передумов до підготовки законодавчого поля для входження України в Європейський Союз. Можна стверджувати, що Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу повинна стати основоположним документом, який визначає механізм досягнення Україною відповідності критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Цей механізм спрямований на досягнення необхідного рівня адекватності правової системи України праву Європейського Союзу. Таке досягнення відповідності включає адаптацію законодавства, утворення інституцій та інші додаткові заходи, які є необхідними для ефективного правотворення та правозастосування. Крім того, адаптація законодавства є пріоритетною складовою правової реформи в Україні.

10 вересня 2003 року Верховна Рада України заслухала проект закону про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, підготовлений Кабінетом Міністрів України на виконання закону, яким затверджена Концепція адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

23 лютого 2005 року був прийнятий План дій Україна-Європейський Союз, розрахований на три роки. Цей План став стартовою точкою нового етапу Європейської інтеграції України. Змістом цього етапу повинна стати відмова від попередньої єврориторики і перехід до повсякденної, наполегливої, конкретної роботи, спрямованої на реалізацію ринкових перетворень і реформування правової системи України, в цілому, та владних інституцій і судової системи, зокрема. Його імплементація допоможе реалізації положень Угоди про партнерство та співробітництво як діючої основи співробітництва України та ЄС і підтримуватиме межу України щодо подальшої інтеграції до європейських економічних та соціальних структур. Імплементація Плану дій значно наблизить українське законодавство, норми та стандарти до законодавства Європейського Союзу.

Слід зазначити, що документ, який аналізується, передбачає розвиток співробітництва по цілому ряду пріоритетних напрямків, однак не відповідає на питання про перспективи членства України в ЄС. Але, як би там не було, План дій є безумовним імперативом для України, тому що його виконання (незалежно від перспектив членства) відповідає внутрішнім потребам реформування і засвідчить серйозність намірів влади, відкриває нові перспективи подальшого зближення України з Євросоюзом, в тому числі і сфері законодавства.

В Плані дій, зокрема, мова йде про те, що європейська політика сусідства відкриває нові перспективи для партнерства, економічної інтеграції та співробітництва, в тому числі, і підтримки процесу адаптації законодавства до норм та стандартів ЄС через надання технічної допомоги, обміну досвідом між державними службовцями (twinning) та цільові консультації і підтримку через механізм обміну інформацією про технічну допомогу (TAIEX).

В документі також зазначається, що відповідно до міжнародних зобов‘язань України та її стратегічної мети щодо подальшої європейської інтеграції, наша держава продовжуватиме внутрішні перетворення на основі зміцнення демократії, верховенства права, поваги до прав людини. Принципу розподілу влади та незалежності суду, демократичних виборів відповідно до норм і стандартів ОБСЄ та Ради Європи (політичний плюралізм, свобода слова та ЗМІ, повага до прав меншин, що належать до національних меншин, не дискредитація за ознаками статі та політичної, релігійної та етнічної приналежності).

Для цього необхідно: 1) посилити стабільність та ефективність інституцій, що забезпечують демократію та ефективність права, зокрема забезпечити демократичне проведення президентських (2004 р.) та парламентських (2006 р.) виборів, продовжити адміністративну реформу та посилити місцеве самоврядування; 2) продовжити проведення судової та правової реформи для забезпечення незалежності судової влади та зміцнення її адміністративної дієздатності, а також забезпечення неупередженості та ефективності прокуратури; 3) забезпечити ефективність боротьби з корупцією; 4) забезпечити повагу до прав людини та основних свобод у відповідності до міжнародних та європейських стандартів; 5) забезпечити розвиток громадянського суспільства; 6) забезпечити повагу до свободи ЗМІ; 7) забезпечити повагу до прав осіб, які належать до національних меншин і т.п.

На нашу думку, аналізований документ в цілому можна оцінити позитивно, хоча він і має ряд недоліків, зокрема: викликає деякі сумніви ефективність механізму його виконання. Мова йде про змістовні та структурні недоліки урядового комплексу заходів, що перешкоджають як самій реалізації, так і моніторингу процесу виконання Плану дій. В документі міститься значна кількість загальних позицій, що робить недостатньо чітким зміст заходів. Так, наприклад, в рамках проведення судової та правової реформи заплановано такий пункт: "Вдосконалити навчальний процес Академії суддів України".

Намічено виконати понад 360 різноманітних заходів, при цьому терміни значної частини їх реалізації позначені "протягом року", що, як показує практика, означає кінець року, а це знижує якість відповідних заходів.

На сьогодні загальна оцінка експертами виконання Плану дій не досягає навіть до твердої четвірки за п‘ятибальною шкалою. З усіх його пунктів краще за все виконується розділ "Політичний діалог та реформування" (3,5 бали). Найгірше - "Економічні і соціальні реформи та розвиток" (2,9 бали) і "Торгівля, ринкові та регуляторні реформи" (3 бали). В цій ситуації недивним є прогноз експертів, що виконання Плану дій на момент завершення його трьохрічного терміну буде частковим і виморочним (66 %). І лише кожен п‘ятий (21 %) вірить в те, що План дій буде виконаний повністю або майже повністю [179].

Ми вважаємо, що, не дивлячись на певні недоліки, План дій є знаковим актом, він є програмним документом двосторонніх відносин України з ЄС на короткострокову перспективу, він визначає основні цілі, завдання та пріоритети зближення України з ЄС, строки та критерії оцінки прогресу, досягнутого Україною. Його виконання має створити "критичну" масу незворотних змін в країні для подолання системних проблем на шляху європейської інтеграції.

Говорячи про інституціональне забезпечення співробітництва між Україною та ЄС, необхідно зазначити, що інституціональний механізм двостороннього співробітництва був остаточно сформований після набуття чинності Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС. Однією із основних інституцій в сфері європейської інтеграції України є Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС, яку було створено у відповідності до ст. 85 УПС.

Головне призначення органу - здійснення нагляду за виконанням УПС, надання рекомендацій, визначення пріоритетних напрямків співробітництва [84, 382]. Рада з питань співробітництва складається, з одного боку, з членів Ради Європейського Союзу та Єврокомісії, а з іншого - з членів Уряду України (ст. 86 УПС).

Склад Української частини Ради з питань співробітництва визначено Указом Президента України від 24 лютого 1998 року № 148 „Про забезпечення виконання угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і вдосконалення механізму співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом)" з урахуванням кадрових змін, пов'язаних з проведенням в Україні адміністративної реформи. Засідання проводяться не лише один раз на рік. Посаду Голови Ради обіймають по черзі представники ЄС і уряду України. Рада співробітництва самостійно визначає правила процедури своєї діяльності. На першому засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, яке відбулося 8-9 червня 1998 року у Люксембурзі, було визначено, що початку переговорів про створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС має обов'язково передувати вступ України до СОТ[84, 382].

23 травня 2000 року в Брюсселі було проведено третє засідання Ради, на якому обговорювались питання розвитку України на цьому етапі (програма дій Кабінету Міністрів, економічна реформа, питання вступу України до СОТ, стратегія інтеграції України до ЄС), розвиток ЄС на поточному етапі (розширення ЄС, спільна політика в галузі безпеки та оборони, спільна стратегія ЄС щодо України), розвиток відносин між Україною і ЄС у рамках УПС (імплементація робочої програми УПС, розвиток торгівлі та приваблення інвестицій, здійснення програми ТАСІ8, проблеми співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ), міжнародні питання що становлять спільний інтерес (Західні Балкани, розчищення Дунаю, Молдова і Придністров'я), співробітництво у сфері реформування енергетичного сектора України і реалізація положень Меморандуму про взаєморозуміння щодо закриття ЧАЕС.

26 червня 2001 року в Люксембурзі відбулося четверте засідання Ради, на якому розглядались питання політичного розвитку України на даному етапі, поточної політики ЄС (розширення ЄС, резолюція Європарламенту про спільну стратегію ЄС щодо України), розвитку відносин між Україною і ЄС у рамках УПС (співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ, торгівлі, економічні реформи та інвестиційний клімат в Україні, енергетика, пріоритети у виконанні УПС на наступні 12 місяців), міжнародні питання (Македонія, Білорусь, Молдова, РФ) рекомендації парламентського Комітету з питань співробітництва між Україною і ЄС.

Згідно із ст. 87 УПС, Раді з питань співробітництва у виконанні нею своїх обов'язків допомагає Комітет з питань співробітництва, який покликаний готувати засідання Ради, забезпечувати нагляд за виконанням УПС в період між засіданнями Ради. Склад Комітету аналогічний складу Ради, але з представництвом на рівні посадових осіб (як правило, вищих) державної служби. Головування у Комітеті здійснюється сторонами по черзі. Рада може передавати будь-яке із своїх повноважень Комітету з питань співробітництва, що забезпечить послідовність у здійсненні заходів між її засіданнями. Перше робоче засідання Комітету з питань співробітництва відбулося 5 листопада 1998 року.

Функціональними органами української частини Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС є шість підкомітетів, а саме: 1) підкомітет з питань торгівлі та інвестицій, 2) підкомітет з питань фінансів, економіки, статистики, 3) підкомітет з питань енергетики, цивільного ядерного сектора та охорони довкілля, 4) підкомітет з питань митниці, транскордонного співробітництва, боротьби з відмиванням грошей, 5) підкомітет з питань транспорту, телекомунікацій, науки й технологій та освіти, 6) підкомітет з питань вугілля, гірничої промисловості та сировинних матеріалів.

Українська частина Комітету з питань співробітництва між Україною і ЄС є постійно діючим допоміжним органом української частини Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС. Головним її завданням є допомога українській частині Ради у виконанні нею своїх обов'язків з метою забезпечення безперервності партнерських відносин України з ЄС та забезпечення виконання положень УПС.

Крім цього, до кола її завдань, згідно з положенням про українську частину комітету, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 року № 1074, віднесено сприяння координації діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади України з питань економічного та соціального співробітництва України з Європейським Союзом, а також з питань гармонізації законодавства України із законодавством ЄС, здійснення аналізу актів законодавства України з метою приведення їх у відповідність з положенням УПС.

Слід зазначити, що деякі робочі групи відповідних підкомітетів Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС, з одного боку, і підкомісії Міжвідомчої координаційної ради мають схожі завдання та компетенцію. Тому, на нашу думку, необхідно чітко визначити механізм участі та взаємодії МКР і української частини комітету при здійсненні заходів з адаптації законодавства, з метою уникнення дублювання зусиль та забезпечення найбільш повного та ефективного виконання поставлених перед цими органами завдань.

Роль підкомітетів української частини Комітету полягає в розробці рекомендацій і висновків стосовно існуючих проблем у сфері співробітництва між Україною та ЄС. Зазначені висновки і рекомендації можуть також стосуватись існуючих недоліків в українському законодавстві, які ускладнюють процес співробітництва, і визначати терміни їх усунення.

Діяльність підкомісій МКР повинна бути спрямована на розробку відповідних законопроектів з метою вирішення визначених підкомітетом проблем, та здійснення інших заходів в сфері адаптації законодавства. Загальна координація процесу адаптації, розробка та контроль за виконанням відповідних планів покладені на Міністерство юстиції України. Безпосередня участь представників підкомісій МКР у роботі відповідних підкомітетів повинна забезпечити ефективний прямий і зворотний зв'язок між МКР та українською частиною Комітету.

Стаття 87 УПС передбачає створення комітету з парламентського співробітництва. Комітет з парламентського співробітництва — форум для політичного діалогу між парламентаріями Європейського Союзу й України. До Комітету входять депутати Європейського Парламенту і Верховної Ради України. Комітет обмінюється інформацією з питань співробітництва з Радою, а також уповноважений надавати їй рекомендації. Перше засідання Комітету з парламентського співробітництва відбулося в Брюсселі 30 листопада 1998 року [84, 383].

Важливу роль в інституціональному механізмі співробітництва між Україною та ЄС відіграють Самміти Україна — СС. Самміт Україна - СС ‑ це консультації на найвищому політичному рівні. Участь у таких консультаціях беруть Президент України і представники держав-членів ЄС та Європейської комісії, тобто найвищі посадові особи. Перший самміт Україна - ЄС відбувся 5 вересня 1997 року. На жаль, жоден з проведених саммітів поки що не дав підстав для того, щоб його можна було назвати проривом на шляху наближення України до ЄС.

Підводячи підсумок, необхідно зазначити, що нині в Україні створена відповідна нормативно-правова база та інституційна система, яка включає як центральний орган виконавчої влади, так і високих посадових осіб, що впливають на процес інтеграції України в Європу.

Центральне місце в загальній інституціонально-правовій системі співробітництва України та ЄС займає Угода про партнерство і співробітництво. Вона створила підґрунтя для широкого економічного, гуманітарного, правового співробітництва і розвитку політичного діалогу між Україною і ЄС. Угода стала важливим інструментом підтримки переходу України до ринкової економіки і формування громадського суспільства. За роки існування офіційних відносин між Україною та ЄС сторони досягли значного прогресу.

Сьогодні навіть важко уявити собі європейську політику без розгалуженої системи та взаємодії. І це‑ не межа. Між Україною і Європейським Союзом не існує принципових протиріч або нездоланних розбіжностей. Навпаки, вони мають всі можливості для того, щоб досягти кардинального зближення у всіх сферах і прокласти шлях до створення дійсно єдиної Європи.

Разом із тим, аналіз відповідних документів і рішень України та ЄС свідчить про асиметричний характер позиції сторін щодо можливого членства України в ЄС, що зумовлено рядом причин, зокрема, довготривалою соціально-економічною кризою, повільним ходом економічних перетворень в Україні, уповільненням темпів адаптації законодавства України до законодавства ЄС, що призводить до відставання України від загальноєвропейських процесів в сфері інтеграції. Крім того, на нашу думку, невиправдано другорядну роль в процесі європейської інтеграції України відіграє Верховна Рада.

Слід пам'ятати, що саме на Верховній Раді лежить обов'язок приймати закони, а іншим суб'єктам надається лише право законодавчої ініціативи. Тому ми вважаємо, що парламент нашої держави повинен відігравати більш помітну і вагому роль у формуванні нормативно-правової бази інтеграції України до ЄС і наближенні вітчизняного законодавства до європейського.