<<
>>

2.2. Нормативне регулювання діяльності міліції України по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.

Правовий статус неповнолітніх, як спеціального суб’єкта права, потребує підвищеною уваги з метою його забезпечення та охорони. Питання конституційної охорони прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх. по суті, або недооцінюються чи ігноруються. Передбачається їх повна залежність від дорослих. Галузеве законодавство не передбачає достатньо ефективних механізмів охорони прав неповнолітніх громадян практично у всіх сферах суспільного життя.

Сприяти поліпшенню умов сімейного виховання покликані профілактичні заходи держави двох рівнів: загальносоціального і спеціально-кримінологічного.

Перші мають передбачати: підвищення матеріального добробуту родини; надання адресної допомоги найбільш вразливим сім'ям; покращання житлових та побутових умов родин; посилення просвітницької діяльності з соціальних, правових, педагогічних, психологічних, економічних, медичних проблем сім'ї; підвищення якості медичного обслуговування родин, доступність повноцінного відпочинку і оздоровлення дітей; організацію змістовного дозвілля неповнолітніх та їх сімей тощо.

Загально-соціальні заходи безпосередньо не спрямовані на запобігання злочинності, однак їх профілактичне значення велике. Покращуючи життя в суспільстві, вони послаблюють дію причин та умов злочинності. Нині здійснення цих заходів ускладнене серйозними кризовими явищами у більшості сфер суспільного життя. Однак, вони необхідні, оскільки без них значних успіхів у боротьбі зі злочинністю, в тому числі зі злочинністю неповнолітніх, досягти неможливо [18, с. 99].

Діяльність держави з питань соціально-правового захисту дітей та підлітків регулюється Конституцією України (ст. ст.21–68), відповідними чинними нормативно-правовими актами, Загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами ”Про громадянські та політичні права” [138] (ст. 23 - 24), ”Про економічні, соціальні та культурні права” (ст. 10) [139], Декларацією прав дитини 1959 року та Конвенцією ООН про права дитини 1989 року.

На усунення причин та умов злочинності безпосередньо спрямовані спеціально-кримінологічні заходи, здійснення яких покладено законом на певних суб'єктів.

Правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцяти річного віку визначаються Законом України ”Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р. [65].

Цей нормативно-правовий акт встановив широке коло суб'єктів, діяльність яких спрямована, передусім, на запобігання злочинності серед неповнолітніх.

Відповідно до статті 2 цього закону визначаються наступні основні принципи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх:

· принцип законності;

· принцип застосування переважно методів виховання і переконання, що передбачають вжиття примусових заходів лише коли буде вичерпано усі інші заходи впливу на поведінку неповнолітніх;

· принцип гласності, тобто систематичного інформування про стан правопорушень серед неповнолітніх, роботу Комітету і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх у відкритій державній статистиці, засобах масової інформації;

· принцип збереження таємниці про неповнолітніх, які вчинили правопорушення і щодо яких було застосовано заходи індивідуальної профілактики;

· принцип неприпустимості приниження честі і гідності неповнолітніх, жорстокого поводження з ними.

Згідно зі статтею 1 Закону України. ”Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, від 24 січня 1995 р. здійснення як соціального захисту неповнолітніх, так і профілактики правопорушень серед неповнолітніх покладається на такі органи:

· Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Республіканський комітет у справах сім’ї та молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад;

· школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти;

· центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх органів охорони здоров’я;

· притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх;

· суди;

· кримінальну міліцію у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ;

· виправно-трудові колонії Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Однак, як вважають деякі дослідники, чинна модель соціально-правового захисту неповнолітніх має деякий перелік вад та недоліків. Особливо це стосується процесуальних аспектів діяльності правоохоронних органів, які виступають сьогодні майже не єдиним механізмом правового захисту неповнолітніх, а саме:

- випадки кривдження неповнолітніх (поганого поводження) не лише не караються, а й не розглядаються, якщо до органу внутрішніх справ не надходить письмових заяв, скарг від батьків або опікунів;

- недостатньо відпрацьована система розгляду заяв про травмованих неповнолітніх, що потрапляють до медичних установ та відповідних дій правоохоронних органів;

- не використовуються спеціалізовані форми та методи проведення окремих слідчих дій з неповнолітніми, що б дозволяло враховувати їх вікові психологічні особливості;

- випадки насилля над неповнолітніми повинні фіксуватись медичними працівниками і співробітниками органів внутрішніх справ за особливими протокольними формами [156, с. 90-91].

Для усунення подібних недоліків, на наш погляд, слід чітко визначити межі компетенції органів міліції та їх посадових осіб щодо особливих випадків порушень прав неповнолітніх, на які повинна бути негайна реакція. Для цього, відповідно, повинно бути розроблено спеціальні форми та методи необхідних дій по усуненню подальших порушень та попередженню їх у майбутньому. Досить корисним було б використання позитивного зарубіжного досвіду у даній сфері, однак про це мова буде йтися у наступному підрозділі.

Доцільним з нашої точки зору вважається прийняття закону, який передбачав би створення та діяльність окремих структурних підрозділів міліції щодо захисту прав неповнолітніх в екстремальних випадках. На відміну від кримінальної міліції у справах неповнолітніх, діяльність даного органу, переважно, має бути направлена не на неповнолітніх правопорушників, а на правопорушників, які посягають на життя, здоров’я, честь, гідність, нормальний фізичний та розумовий розвиток дитини. Так, в даному нормативному акті слід було б визначити:

а) на які структурні підрозділи чи посадові особи покладається обов’язок виявляти та попереджувати (або усувати) випадки особливих порушень в сфері прав неповнолітніх;

б) які саме випадки є особливими (екстремальними). На наш погляд, це можуть бути випадки: систематичного негативного емоційно-психологічного тиску (впливу) на неповнолітніх в домашньому середовищі з боку батьків чи інших старших родичів (наприклад, залякування, аморальна поведінка, знущання, фізичні ушкодження тощо); отримання неповнолітнім серйозних тілесних ушкоджень; згвалтування (чи замах на це) неповнолітніх; викрадення неповнолітніх; зникнення неповнолітніх; алкогольна чи наркотична залежність неповнолітніх; вчинення злочину неповнолітнім та інші випадки;

в) чітко визначити форми діяльності відповідних структурних підрозділів міліції у кожному окремому екстремальному випадку та можливість негайної реакції з боку відповідних органів;

г) передбачити порядок звернення за допомогою (заява, телефонний дзвінок тощо) особисто неповнолітніх чи іншої особи, якій стало відомо про даний випадок;

д) створення каталогу чи реєстру відомих неблагополучних сімей чи ”важких” неповнолітніх та ін.

З точки зору впливу на недоліки сімейного виховання на особливу увагу заслуговує робота служб по створенню банків даних про неповнолітніх, які перебувають у надзвичайних та складних життєвих умовах, в тому числі про неповнолітніх з неблагополучних сімей, а також про родини, які не виконують своїх функцій щодо неповнолітніх. Так, у банку даних по м. Києву на 1 січня 2002 р. налічувалось 1246 неблагополучних родин, де перебувало 2726 дітей.

Службам у справах неповнолітніх треба більш чітко відпрацювати механізм взаємодії з іншими державними органами та громадськістю з тим, щоб якомога повніше виявляти та брати на профілактичний облік сім'ї, які не виконують свої обов’язки по вихованню неповнолітніх. Необхідно чітко визначити і закріпити у нормативно-правовому порядку, шляхом доповнення ст.5 розділу II Закону України ”Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” критерії взяття родин на такий облік. Це дозволить працівникам служб здійснювати всебічний підхід до виявлення сімейного неблагополуччя як однієї з основних причин злочинності серед неповнолітніх.

Взяття на профілактичний облік службами у справах неповнолітніх сімей, де мають місце усі зазначені вище обставини, доцільно з огляду на те, що пріоритетним напрямом запобіжної діяльності цих служб є рання профілактика правопорушень і злочинів неповнолітніх, тобто оздоровлення середовища і надання допомоги неповнолітнім, які опинилися у несприятливих умовах життя та виховання. Успіх же в цій роботі можливий лише за умови своєчасного виявлення будь-яких, навіть найменших, відхилень у виховній позиції батьків.

Зокрема, Наказ Державного Комітету молодіжної політики, спорту і туризму України від 24 вересня 2001 року ”Про затвердження порядку виявлення та ведення обліку неповнолітніх службами у справах неповнолітніх” [144, с. 28] встановлює порядок проведення цієї процедури. Так, пункт 2 містить вичерпний перелік неповнолітніх, які підлягають обліку в службі у справах неповнолітніх. Серед них неповнолітні, які:

· залишились без батьківської опіки;

· виховуються у сім’ях, які не забезпечують необхідних умов для їх життя, навчання, виховання та розвитку;

· систематично залишають сім’ю, навчально-виховні заклади чи потребують допомоги в працевлаштуванні;

· вчинили правопорушення;

· повернулись із загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, професійних училищ соціальної реабілітації або центрів медико- соціальної реабілітації;

· систематично вживають спиртні напої або наркотичні засоби;

· звільнені від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру за скоєння суспільно-небезпечних діянь;

· засуджені до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі;

· повернулися з виправно-трудових колоній.

Однак, на нашу думку, потребує розробки та прийняття нормативного акту, який містив би перелік заходів, здійснюваних щодо осіб, взятих на профілактичний облік. Прийняття зазначених норм та створення механізму їх реалізації допоможе практичним працівникам більш ефективно впливати на недоліки сімейного виховання, запобігати злочинності серед неповнолітніх.

Проводити роботу по запобіганню злочинності серед неповнолітніх, покращанню умов сімейного виховання покликана також кримінальна міліція у справах неповнолітніх, яка працює в основному з аморальними сім'ями, що потребують комплексного впливу на них усіх суб'єктів профілактики.

Відповідно до ст. 5 Закону України ”Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, кримінальна міліція у справах неповнолітніх є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ і створюється на правах самостійного підрозділу.

Виходячи із змісту даної статті, на кримінальну міліцію у справах неповнолітніх покладаються такі основні обов’язки:

- проводити роботу по запобіганню, виявленню, припиненню та розкриттю правопорушень, вчинених неповнолітніми;

- виявляти та усувати причини та умови, що сприяли вчиненню правопорушень, зокрема, виявляти осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність і притягати їх до відповідальності, а також до адміністративної відповідальності їх батьків і опікунів, які не виконують обов’язків щодо виховання і навчання неповнолітніх;

- вести профілактичний облік неповнолітніх правопорушників та проводити інші профілактичні заходи по попередженню жебрацтва, безпритульності тощо.

Так, кримінальна міліція, як правило, покликана проводити роботу з неповнолітніми, які або вчинили або схильні до вчинення правопорушень.

Незважаючи на те, що саме кримінальна міліція у справах неповнолітніх повинна організовувати роботу по запобіганню злочинності неповнолітніх, нині основні зусилля її працівники спрямовують на здійснення оперативно-розшукової діяльності, розкриття вчинених злочинів. Це є значним недоліком у роботі даного органу.

У своїй профілактичній та попереджувальній діяльності щодо неповнолітніх правопорушників працівники міліції повинні виходити з того, що психіка неповнолітнього є нестійкою, дитину легко злякати навіть при досить гуманному, однак справедливому і відвертому роз’ясненні наслідків вчиненого діяння, дитина, як правило, не має довіри відносно осіб, які притягають її до відповідальності.

Правило 10.3 Мінімальних стандартних правил ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх [137] визначає, що контакти між органами по забезпеченню правопорядку і неповнолітнім правопорушником здійснюються таким чином, щоб поважати правовий статус неповнолітнього, сприяти його благополуччю і запобігати спричинення йому шкоди. Коментар даних Правил роз’яснює, що дане правило стосується деяких основних аспектів процедури і поведінки поліцейських та інших посадових осіб по забезпеченню правопорядку в кримінальних справах неповнолітніх. А термін “запобігати спричиненню шкоди” охоплює різноманітні можливі дії (наприклад, грубі форми словесного поводження, фізичне насилля та ін.). Навіть сама участь в процесах правосуддя щодо неповнолітніх може їм завдати шкоди. Тому, оскільки поліція (в Україні – міліція) є для неповнолітніх першим контактом з системою правосуддя, вкрай важливо, щоб вона діяла кваліфіковано і належним чином.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. №502 затверджено ”Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх” [165], яким визначається мета створення та основні напрямки діяльності даного структурного підрозділу. Зокрема, в пункті 1 зазначається, що кримінальна міліція у справах неповнолітніх створюється з метою соціального захисту та профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку, і структурно включається до кримінальної міліції системи МВС.

У складі кримінальної міліції у справах неповнолітніх діють приймальники-розподільники для неповнолітніх, які підпорядковуються відділам кримінальної міліції у справах неповнолітніх головних управлінь МВС в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управлінь МВС в областях, місті Севастополі та перебувають в оперативному підпорядкуванні районних, міських органів внутрішніх справ за місцем їх знаходження. Про діяльність даних закладів мова буде йтися нижче.

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх у своїй діяльності керується Конституцією України та іншими нормативними актами. Зокрема, даний орган наділений численними повноваженнями, на яких грунтуються основні напрями її роботи. Кожному окремому напряму діяльності даного органу імпонує чітко визначене даним Положенням право. Виходячи із пункту 3 Положення, діяльність кримінальної міліції у справах неповнолітніх можна звести до наступного:

1) проводить роботу, пов’язану із запобіганням правопорушенням (злочинам)неповнолітніх, їх виявленням, припиненням та розкриттям.

Цьому напряму діяльності імпонують передбачені пунктом 4 Положення наступні права даного структурного підрозділу:

- доставляти в органи внутрішніх справ не більш як на три години неповнолітніх, які вчинили адміністративне правопорушення, але не досягли віку, з якого настає адміністративна відповідальність, для встановлення особи, обставин учинення правопорушення та передачі їх батькам чи особам, які їх замінюють;

- проводити за наявності законних підстав огляд неповнолітніх, речей, які є при них, та вилучати документи і предмети, що можуть бути речовими доказами вчинення правопорушення або використані на шкоду їх здоров’ю;

- складати протоколи про адміністративні правопорушення, вчинені неповнолітніми;

- здійснювати досудову підготовку матеріалів про правопорушення, вчинені неповнолітніми, та проводити дізнання та ін.;

2) проводить розшук неповнолітніх, які залишили сім’ї, навчально-виховні заклади та спеціальні установи для неповнолітніх та повертає підлітків. Для цього надається право:

- здійснювати на підставах і в порядку, встановлених законом, гласні та негласні оперативно-розшукові заходи тощо;

- затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях неповнолітніх віком до 15 років, які залишилися без опіки чи піклування, на період до передачі їх законним представникам або до влаштування у встановленому порядку;

3) виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми, бере участь у правовому вихованні неповнолітніх. Для цього кримінальна міліція у справах неповнолітніх має право:

- відвідувати неповнолітніх правопорушників за місцем їх проживання, навчання, роботи;

- проводити бесіди з ними, їх батьками (усиновителями) або опікунами (піклувальниками);

- вносити підприємствам, установам та організаціям незалежно від форм власності обов’язкові для розгляду подання про необхідність усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми та ін.;

4) веде профілактичний облік неповнолітніх правопорушників і виявляє дорослих осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію та жебрацтво тощо. Для цього надається право:

- вести облік осіб, які втягують неповнолітніх в антигромадську діяльність;

- вилучати в невідкладних випадках неповнолітніх із сімей, перебування в яких загрожує життю або здоров’ю неповнолітніх та влаштовувати таких неповнолітніх до притулків для неповнолітніх до винесення рішення суду тощо.

Підвищення практичної результативності діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю неповнолітніх нині вже практично не можливі без створення єдиного автоматизованого банку даних облікової, оперативно-розшукової, криміналістичної, різноманітної довідкової та іншої інформації.

Указом Президента України від 17 вересня 1997 року № 837 і Наказом МВС України від 20 жовтня 1996 року № 722 в Україні нормативно закріплено створення міжвідомчих інформаційних систем правоохоронних органів. Практика свідчить, що провідна роль та ініціатива у створенні, впровадженні і використанні інформаційних систем належить міським та районним органам внутрішніх справ України, а їх функціонування успішно використовується в боротьбі зі злочинністю неповнолітніх та їх попередженні.

Керівники органів внутрішніх справ усіх рівнів та їх рядові працівники, які мають доступ до банків даних облікової, оперативно-розшукової, криміналістичної, різноманітної довідкової та іншої інформації і своєчасно отримують необхідну їм вірогідну та вичерпну інформацію, можуть повною мірою правильно і своєчасно проаналізувати ситуацію, що склалася, та прийняти правильне управлінське рішення [202, с. 71].

Однак, враховуючи те, що обсяг інформації, що надходить, зростає, потрібна якісно нова система інформаційного забезпечення оперативно-розшукової діяльності органів внутрішніх справ.

Так, на думку деяких дослідників, основними завданнями нової системи інформаційного забезпечення в органах внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю неповнолітніх повинні стати:

по-перше, забезпечення можливості оперативного отримання інформації у повному систематизованому та зручному для користування вигляді усіма підрозділами ОВС для розкриття, розслідування, попередження злочинів неповнолітніх і розшуку злочинців;

по-друге, збір та обробка оперативної, оперативно-розшукової, оперативно-довідкової, статистичної і контрольно-інспекційної інформації для оцінки ситуації та прийняття оптимальних, виважених і обгрунтованих управлінських рішень на всіх рівнях управління в органах внутрішніх справ;

по-третє, забезпечення ефективної, інформаційної взаємодії усіх галузевих служб ОВС України, інших правоохоронних органів та державних установ;

по-четверте, забезпечення надійного захисту інформації;

по-п’яте, підготовка інформації для здійснення науково обгрунтованих кримінологічних прогнозів;

по-шосте, здійснення науково обгрунтованого кримінологічного прогнозування [202, с. 74].

Так, неабияку роль та практичну значущість у діяльності правоохоронних органів в сфері прав неповнолітніх має можливість оперування відповідною інформацією. Слід зазначити, що джерелами отримання таких відомостей, переважно, навчальні заклади, де навчаються неповнолітні, місце їх роботи, медичні заклади тощо. З огляду на це, кримінальна міліція у справах неповнолітніх не здійснює свою діяльність ізольовано від інших органів та організацій, вона тісно співпрацює із закладами освіти, медичними закладами та іншими підприємствами та організаціями, на які законодавством покладені відповідні функції по забезпеченню правового статусу неповнолітніх осіб.

Якщо діяльність кримінальної міліції носить здебільшого правоохоронний характер, то діяльність інших органів та установ направлена на соціальний захист неповнолітніх.

Одним із таких закладів в Україні є притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 червня 1997 р.№565 затверджено Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх [164], в якому зазначається, що ”притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх відповідної місцевої державної адміністрації (далі - притулок) – це заклад соціального захисту, створений для тимчасового перебування у ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років”.

У своїй діяльності даний заклад, співпрацюючи з кримінальною міліцією у справах неповнолітніх, виконує такі основні завдання:

- соціальний захист позбавлених сімейного виховання неповнолітніх, які опинилися в складних житлово-побутових умовах, залишили заклади освіти;

- створення належних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності неповнолітніх, надання їм можливості для навчання, праці та змістовного дозвілля.

Якщо кримінальна міліція у справах неповнолітніх розшуковує, виявляє неповнолітніх, які або залишили відповідні заклади, сім’ю тощо, то притулки приймають таких дітей. Так, пунктом 9 зазначеного Положення зазначається, що до притулку приймаються неповнолітні, які:

– заблукали;

– були покинуті батьками або піклувальниками;

– жебракують і місце знаходження їх батьків не встановлено;

– залишилися без піклування батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників);

– залишили сімю чи заклад освіти;

– вилучені кримінальною міліцією у справах неповнолітніх із сімей, перебування в яких загрожувало їх життю і здоров'ю;

– втратили зв'язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій;

– не мають постійного місця проживання і засобів до життя;

– самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку.

Аналізуючи функції кримінальної міліції у справах неповнолітніх та притулків для неповнолітніх, можна виявити спільні для них повноваження.

1. Встановлюють причини самовільного залишення ними закладу освіти чи місця роботи, втечі з сім'ї тощо, сприяють усуненню причин, що сприяли цьому.

2. Вживають заходів для встановлення особи неповнолітнього та надсилають відомості про місце його перебування батькам (усиновителям) або опікунам (піклувальникам).

3. Порушують питання про застосування до батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників) заходів громадського впливу, притягнення їх до кримінальної, адміністративної чи цивільно-правової відповідальності.

4. Проводять виховні заходи по усуненню недоліків у поведінці неповнолітніх.

5. Сприяють у прийнятті рішення про створення належних умов для життєдіяльності неповнолітніх у сім’ї, закладах освіти, за місцем роботи тощо.

Однак, окрім спільного, в діяльності даних органів є дещо відмінне, що, на наш погляд, є суттєвою вадою в діяльності кримінальної міліції. Це відсутність невідкладної психологічної допомоги.

Як вже зазначалося, міліція є первинним органом, через який неповнолітні мають перший контакт з системою правосуддя. Цей контакт, як правило, пов’язаний з не найкращими обставинами у житті підлітка – з вчиненням ним правопорушенням. Неповнолітній, не залежно від ступеню гуманності відношення до нього працівників міліції, незалежно від того, в якості кого підліток зустрічається з системою правосуддя – як підозрюваний у вчиненні злочину чи як потерпілий від злочину -переживає відповідні емоційні, психічні напруження. Саме в такому стані часто неповнолітні дають показання під час дізнання та слідства.

У зв’язку з цим автор пропонує доповнити пункт 3 Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх та викласти останню його частину у такій редакції: «надає у необхідних випадках психологічну допомогу підліткам, які вчинили правопорушення або які стали жертвою протиправних посягань з боку інших осіб».

Реалізація даного положення є цілком можливою, оскільки, як вище зазначалося, органи внутрішніх справ своїй діяльності щодо захисту прав неповнолітніх тісно співпрацюють з іншими державами структурами та організаціями. Вважаємо за необхідне коротко зупинитися на цьому.

Зокрема, застосування примусових заходів виховного характеру правоохоронними органами щодо неповнолітніх правопорушників не можливі без діяльності відповідних установ, які безпосередньо створюють умови та застосовують методи такого виховання.

Такими закладами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, діяльність яких регулюється Постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 року № 859 ”Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації” [167]. Відповідно до пункту 1 даного Постанови, це державні заклади освіти, до яких на підставі рішення суду направляються неповнолітні та малолітні у віці з 11 до 14 років, які вчинили правопорушення. Школи соціальної реабілітації створюються окремо для хлопців і дівчат.

Доставлення неповнолітніх до школи соціальної реабілітації здійснюється через приймальники-розподільники для неповнолітніх системи МВС.

Школа соціальної реабілітації має створити належні умови для життя, навчання та виховання підлітка, розвитку індивідуальних здібностей, забезпечити правове виховання та соціальний захист в умовах постійного педагогічного режиму.

Відповідно до пункту 1 даного Положення, особливості педагогічного режиму, умов виховання та утримання неповнолітніх у школі соціальної реабілітації визначаються:

- спеціальним режимом дня та системою навчальної та виховної роботи;

- постійним наглядом і педагогічним контролем за учнями;

- виключенням можливості вільного виходу учнів за межі території школи соціальної реабілітації без дозволу адміністрації.

Аналогічним за своїм призначення є такі державні заклади Міносвіти як професійні училища соціальної реабілітації, до якого направляються неповнолітні правопорушники віком від 14 років. Діяльність даної установи регулюється Положенням ”Про професійне училище соціальної реабілітації”, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 року № 859.

Ці установи соціальної реабілітації неповнолітніх мають особливе призначення у порівнянні з іншими, звичайними загальноосвітніми школами та училищами, оскільки саме до спеціально-виховних установ, згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 21 ”Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру” [168], направляються неповнолітні у випадку, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, що їх замінюють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру.

Отже, зазначені вище освітні заклади разом з відповідними структурними підрозділами правоохоронних органів вживають заходів щодо:

- попередження правопорушень серед неповнолітніх;

- забезпечення належних умов їх виховання та розвитку;

- підвищення рівня правового виховання та правової культури;

- створення умов для соціального захисту неповнолітніх.

Однак, на нашу думку, вадою в діяльності даних установ та органів є те, що законодавчо не визначено переліку суспільно-небезпечних діянь, за скоєння яких неповнолітні підлягає направленню до спеціально-виховного закладу. Як виходить з аналізу практики, то неповнолітній потрапляє туди після вчинення не одного, і навіть не двох злочинів. У зв’язку з цим можна говорити про те, що основна функція даних органів – це без сумніву попередження правопорушень серед неповнолітніх, не виконується належним чином. Адже безкарність неповнолітніх часто призводить до нових злочинів.

Якщо проаналізувати мету та завдання створення і функціонування даних спеціально-освітніх закладів та виправних і виховних установ, в яких неповнолітні відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, то цілком логічною виглядає ідея передати школи соціальної реабілітації у відання тим же органам, що здійснюють контроль за виконанням покарання.

Так, виходячи із змісту ст. 123 Кримінально-виконавчого кодексу України [21], виховна робота даних установ з особами, позбавленими волі, спрямована на:

- формування в засуджених прагнення до заняття суспільно-корисною діяльністю;

- сумлінного ставлення до праці;

- підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня.

Ці напрямки виховного впливу є цілком аналогічними спеціально-освітнім закладам. Стаття 86 даного Кодексу вказує на органи та установи, які виконують вироки судів до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі – це органи Державного департаменту України з питань виконання покарань. Контроль за діяльністю загальноосвітніх закладів соціальної реабілітації здійснюють відповідні управління освіти, Міносвіти, відповідно до п. 7 Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації.

Враховуючи, що направлення неповнолітніх до даних закладів є результатом їх неправомірної поведінки, свого роду, різновидом покарання за скоєне правопорушення, і встановлення спеціального режиму в цих закладає є методом перевиховання неповнолітніх правопорушників – це першочергова мета діяльності даних установ, а отримання освіти і спеціальності – це необхідна, передбачена Конституцією України, реалізація права на освіту, то дані установи носять, перш за все, характер таких, що виконують міри покарання та перевиховання.

Регулювання питання освіти в умовах спеціального режиму міститься, зокрема, в пунктах 38 – 42 Додатку до Правил ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі [169, с. 79]. Так, в даних Правилах зазначається, що ”кожний неповнолітній у віці обов’язкової шкільної освіти має право на отримання освіти…Неповнолітні, які є неграмотними або мають певні труднощі у навчанні, мають право на спеціальну освіту. …Кожний неповнолітній повинен мати право на отримання професійної освіти по спеціальностям, які можуть знадобитися для його майбутнього працевлаштування”.

Отже, навчання і освіта в умовах спеціального режиму є необхідною складовою при застосуванні до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру чи покарання, але не сам процес їх перевиховання є складовою освіти. Тому логічно і правомірно віддати заклади соціальної реабілітації неповнолітніх під контроль органам, що здійснюють виконання покарань, а питання щодо освітянського життя неповнолітніх правопорушників, затвердження відповідних навчальних програм тощо, залишити під контролем Міносвіти. Тобто, слід здійснити перерозподіл повноважень з приводу контролю та нагляду за діяльністю спеціальних освітніх закладів реабілітації неповнолітніх.

Слід також взяти до уваги те, що нещодавно створений в Україні інститут судових вихователів, про який мова буде йтися нижче, що покликаний займатися виховною роботою з неповнолітніми, яким призначено покарання, не пов’язане з позбавленням волі або застосуванням примусових методів виховного характеру, є підзвітним перед органами МВС, які здійснюють виконання вироків.

На думку деяких дослідників в галузі прав неповнолітніх, було б корисним, якби Пленум Верховного Суду України узагальнив практику застосування такого заходу виховного характеру як направлення до школи соціальної реабілітації щодо дітей, котрі не досягли віку кримінальної відповідальності, та визначив напрями удосконалення судової практики з даних справ. Також пропонується створити спеціальні суди у справах неповнолітніх або ж у складі загальних судів запровадити посаду судді у справах неповнолітніх, як це і передбачено Законом України ”Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” [141, с. 59-60].

В Україні досить новим, але, на наш погляд, перспективним, є створення інституту судових вихователів, які покликані здійснювати комплекс заходів по виконанню судових рішень не лише щодо неповнолітніх, але й їх батьків (усиновителів), опікунів (піклувальників).

Виходячи з змісту пункту 5 Положення про судових вихователів [162], (затвердженого наказом Голови Верховного суду України, Міністерства юстиції України, Міністерства освіти України від 15 листопада 1995 року № 478/63/7/5), можна визначити такі основні завдання інституту судових вихователів:

- участь у виконанні судових рішень по певних категоріях справ щодо неповнолітніх або їх батьків та осіб, що їх замінюють;

- усунення причин та умов, що сприяли вчиненню правопорушень та їх попередження;

- виховання належної правової культури;

- надання батькам та особам, що їх замінюють, допомоги у вихованні їх неповнолітніх дітей.

Законодавство, враховуючи деякі особливості виховної роботи з ”тяжкими” неповнолітніми, встановлює спеціальні, і, на нашу думку, необхідні, вимоги щодо особи судового вихователя та порядку їх призначення на посаду. Так, судові вихователі є працівниками суду, призначаються на посаду і звільняються з посади начальником Головного управління юстиції в Криму, начальниками управлінь юстиції в областях, містах Києві і Севастополі.

Судовими вихователями можуть бути особи, які мають вищу юридичну, педагогічну чи психологічну освіту і досвід роботи з неповнолітніми. Судовий вихователь призначається судом у разі, коли

виникає необхідність попередження бездоглядності та правопорушень (рецидиву) неповнолітніх, у випадках їх засудження за вчинення злочину, коли покарання не передбачає позбавлення волі. Передача неповнолітніх на виховання судовому вихователю проводиться на підставі рішення, вироку чи постанови суду, які виносяться з урахуванням характеру правопорушення, віку неповнолітніх та інших обставин справи. Про результати роботи судові вихователі зобов’язані інформувати органи МВС, які здійснюють виконання вироків.

• Таким чином, нормативне регулювання діяльності міліції, її структурних підрозділів, та їх співпраці з іншими органами та установами соціального призначення в сфері прав неповнолітніх, перебуває, в основному, на належному рівні, за виключенням деяких моментів, що пов’язані: 1) з відсутністю універсальності призначення – їх діяльність, як правило, спрямована на усунення правопорушень та їх умов серед неповнолітніх;

2) з відсутністю чіткого розподілу повноважень контролюючих органів;

3)з відсутністю чіткого розмежування підстав застосування до неповнолітнього того чи іншого заходу впливу чи покарання.

• Досить логічним на наш погляд виглядає пропозиція про передачу шкіл соціальної реабілітації у відання органів, що здійснюють контроль за виконанням покарань, враховуючи що направлення неповнолітніх до даних закладів є результатом їх неправомірної поведінки, свого роду, різновидом покарання за скоєне правопорушення.

• Створення інституту судових вихователів , які виконують функції соціальної допомоги неповнолітнім, повинні бути визначені як допоміжні для суду у справах неповнолітніх, подальшим етапом розвитку повинно пов’язуватись з головним ланцюгом ювенальної юстиції – судом по справах неповнолітніх.

<< | >>
Источник: КОТАЛЕЙЧУК СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ-2004. 2004

Еще по теме 2.2. Нормативне регулювання діяльності міліції України по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -