Висновки

У висновках монографії наведено теоретичне узагальнення та вирішення нової наукової проблеми, що полягає у відсутності в адміністративно-правовій науці концептуального дослідження сутності, теоретичних та прикладних засад обмежень в адміністративному праві.

1. Здійснено періодизацію становлення обмежень в адміністративному праві: 1. «Первіснообщинний період» (IV-I ст. до н.е.); 2. «Феодальний період» (V-XVІI ст.); 3. «Тоталітарний період» (ХVІІІ- перша половина ХІХ ст.); 4. «Сучасний період застосування адміністративно-правових обмежень (друга половини XІX до т.ч.).

2. Адміністративно-правові обмеження – це визначені нормативно-правовими актами індивідуальні (суб’єктні) заходи адміністративно-правового характеру, спрямовані на координацію поведінки та дій суб’єкта-адресата у відповідні межі, визначені його правовим статусом у системі публічного адміністрування.

3. Аргументовано, що поняття «правові обмеження» та «обмеження прав» співвідносяться між собою як родове та видове поняття. Спільними рисами цих явищ є такі: 1) вони застосовуються відповідними уповноваженими суб’єктами; 2) передбачають утиснення поведінки суб’єкта у відповідні рамки; 3) застосовується поза волею суб’єкта-адресата; 4) підставою для їх застосування є положення відповідних нормативно-правових актів. Диференційними рисами «правових обмежень» та «обмеження права» є такі: 1) правові обмеження виникають у зв’язку з добровільним вступом суб’єкта у відповідні відносини, обіймання певної посади, здійснення бажаного роду діяльності, тоді як обмеження права продиктовані обмеженнями, що не порушують права іншого суб’єкта в процесі реалізації прав і свобод; 2) правові обмеження є способом правового регулювання, а обмеження права є вилученням з правового статусу особи права вчиняти певні правомочності; 3) правові обмеження є більш загальним поняттям, а обмеження права є чітко конкретизованим, адресним; 4) правові обмеження опосередковано обмежують суб’єктивне право, тоді як обмеження права чітко визначають, які саме права обмежено; 5) правові обмеження мають загальний характер, тоді як обмеження права мають індивідуальний характер застосування; 6) правові обмеження виникають залежно від віку, стану здоров’я, соціального статусу, тоді як обмеження права має суб’єктивний характер.

4. Принципи адміністративно-правових обмежень – це основоположні ідеї, що визначають підстави, порядок застосування адміністративно-правового обмеження з метою захисту прав і свобод суб’єктів адміністративного права від посягань з боку адресата шляхом звуження меж поведінки таких суб’єктів. Поділяються на конституційні та принципи інституту адміністративно-правових обмежень (інституційні).

5. Обмежувальна норма в адміністративному праві – це вид адміністративно-правової норми, яка характеризується нормативною визначеністю, загальнообов’язковістю, встановленням чітких правил поведінки обмежувального характеру, що чітко визначає межі належної та можливої поведінки суб’єктів адміністративного права відповідно до їх правового статусу, а також передбачає у разі порушення загальновстановлених приписів обмежувальної норми застосування заходів адміністративної відповідальності.

6. Відносини адміністративних обмежень в адміністративному праві можна систематизувати таким чином: 1) залежно від кола суб’єктів: а) конкретно визначені; б) відносно визначені; 2) залежно від кількості суб’єктів адресатів: а) прості; б) складні; 3) залежно від часу дії обмеження: а) короткотривалі; б) довготривалі; 4) залежно від адміністративного статусу суб’єкта застосування: а) Президент України; б) органи виконавчої влади : Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади; в) органи місцевого самоврядування; г) підприємства, установи, організації державної власності.

7. Особливостями відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією адміністративно-правових обмежень є: 1) їх можна назвати відносинами управлінського характеру ‑ суб’єктами їх застосування є органи публічної адміністрації в процесі здійснення їх владно-розпорядчої діяльності; 2) підставою виникнення цих відносин є наявність юридичного факту порушення прав та інтересів суб’єктів, які держава повинна захищати. При цьому йдеться не лише про факт учинення порушення норм адміністративного законодавства, але й про захист прав та інтересів шляхом попередження можливих їх порушень; 3) ці відносини можуть виникати у зв’язку з настанням подій – ситуацій, які не залежать від волі людини; 4) порушення адміністративно-правових норм спричиняє настання негативних наслідків щодо правового становища суб’єкта-адресата у вигляді адміністративної відповідальності; 5) ці відносини виникають не лише у зв’язку з порушенням адміністративно-правових обмежень, але й під час правомірної поведінки суб’єкта, тобто під час реалізації адміністративно-правових обмежень у формі виконання, використання та дотримання; 6) мають вертикальну та горизонтальну систему координат.

8. Відзначено, що особливостями застосування адміністративних обмежень суб’єктами публічної адміністрації є: 1) адресуються широкому колу осіб; 2) можуть мати як індивідуальний, так і груповий, так і загальний (поширюються на всю територію України) характер; 3) виражені у наказах, інструкціях даних суб’єктів; 4) встановлюються певним суб’єктом центрального органу виконавчої влади, в якому визначено підстави та порядок застосування певного адміністративно-правового обмеження. Втім, це не означає, що орган який прийняв даний акт є суб’єктом застосування. Даний орган є суб’єктом який встановив дане обмеження, а суб’єктом застосування є орган який визначений в акті який прийняв відповідний суб’єкт; 5) виражаються у формі встановлення певних заборон, порушення яких тягне за собою застосування заходів адміністративного примусу. Звернуто увагу, що адміністративна правосуб’єктність місцевих органів публічної адміністрації в частині застосування адміністративно-правових обмежень є обмеженою. Адже, реалізація повноважень даних органів щодо застосування обмеження передбачає попереднє погодження з центральним органом виконавчої влади щодо такого застосування.

9. Об’єктом адміністративно-правових обмежень є суспільні відносини, щодо яких передбачено застосування адміністративних обмежень, зокрема, суспільні відносини в публічно-правовій сфері: 1) відносини, що пов’язані з особистими правами, свободами та інтересами особи; 2) відносини, що пов’язані із запровадженням відповідних адміністративних режимів; 3) відносини, що пов’язаних із правовим статусом особи; 4) обмежувальні відносини, що виникають у зв’язку з перебуванням особи на публічній службі; 5) відносини, що виникають у зв’язку із застосуванням обмеження, тобто між суб’єктом адресатом та суб’єктом застосування (компетентний суб’єкт публічної адміністрації, суд).

10. Визначено, що адміністративно-правові обмеження є самостійним інститутом адміністративного права, який має охоронний характер та складається з органічного комплексу відносин, котрі виникають між суб’єктами адміністративного права з метою забезпечення прав, інтересів та свобод суб’єктів під час реалізації адміністративно-правових обмежень у сфері публічного управління та визначають поведінку суб’єктів.

11. Виокремлено форми реалізації обмежень в адміністративному праві: дотримання обмежувальних норм адміністративного права – це форма реалізації обмежувальної адміністративної норми, що характеризується пасивною поведінкою суб’єкта, якому вони адресовані, при цьому особа, дотримуючись приписів обмежувальної норми, може навіть не вступати в адміністративно-правові відносини; виконання обмежувальної адміністративної норми – це форма реалізації адміністративно-правової норми, що заснована на приписах обмежувального характеру, яка полягає в добровільній активній діяльності суб’єкта адресата по виконанню приписів відповідної норми та може забезпечуватися застосуванням відповідних заходів адміністративного примусу; використання обмежувальної норми в адміністративному праві – це форма реалізації адміністративно обмежувальної норми, яка полягає в свідомій, вольові поведінці суб’єкта адміністративного права, яка спрямована на реалізацію суб’єктивних прав та здійснюється відповідно до змісту норми, при цьому не порушує права інших осіб; застосування як форма реалізації обмежувальної норми – це регламентована юридично-владна діяльність, пов’язана з реалізацією уповноваженого суб’єкта визначених законом повноважень у разі виникнення певних умов, обставин, що закінчується прийняттям відповідного юридично значущого акту.

12. Визначено, що до норм, які утворюють інститут адміністративно-правових обмежень належать: норми, що забезпечують дотримання принципів законності, верховенства права, справедливості, пропорційності тощо при застосуванні певного виду адміністративного-правового обмеження; норми, що регламентують порядок застосування певних обмежень до того чи іншого суб’єкта адміністративного права у зв’язку з виконуваною ним роботою, соціальним статусом, вступом у певні правовідносини; норми, що закріплюють підстави застосування певного виду обмежень; норми, що визначають підстави та порядок притягнення до юридичної відповідальності у випадку порушення встановлених законом адміністративно-правових обмежень; норми, що визначають права і обов’язки суб’єкта, до якого застосовуються певні адміністративно-правові обмеження.

13. Адміністративно-правові обмеження в адміністративному судочинстві характеризуються тим, що вони виникають між суб’єктами, які вступили в адміністративно-судочинські відносини; підстави та порядок застосування цих обмежень визначений Кодексом адміністративного судочинства України; суб’єкти мають відповідний адміністративно-процесуальний статус; суб’єкти наділені адміністративно-процесуальними правами та адміністративно-процесуальними обов’язками, які забороняється порушувати, тобто адміністративно-процесуальною правосуб’єктністю; цей вид обмежень встановлюється лише судом; обмеження можуть бути як короткострокові, так і довгострокові; як ситуативні, так і постійні.

14. Здійснено періодизацію еволюції адміністративно-правових обмежень в законодавстві зарубіжних країн: І. період Середньовіччя (XII–XVІ); ІІ. період реформаційних змін (ХVІІ–ХІХ ст.); ІІІ. період жорстких репресивних обмежень (поч. ХІХ ст. – сер. ХІХ ст.); ІV. Новітній період (сер. ХІХ ст. – по т.ч.).

15. На підставі аналізу міжнародного досвіду обмежувальних практик таких зарубіжних країн констатовано наступне. Позитивним вбачається досвід Франції щодо встановлення та дії семи видів радарів; здійснено поділ штрафів на п’ять класів, залежно від ступеня суспільної шкідливості вчиненого правопорушення, а також діє спеціальний порядок оплати штрафів; запроваджені адміністративно-правові обмеження на в’їзд великогабаритних транспортних засобів у центри великих міст та в’їзд автомобілів. На підставі досвіду Італії відзначимо наявність жорстких обмежень щодо містобудування, зокрема, щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, розміщення кількості об’єктів на території, обмеження щодо самого об’єкту на відповідність його характеристикам, а також транспортні обмеження щодо руху великогабаритних транспортних засобів та вимоги щодо вантажів, які вони перевозять. У Латвії встановлено жорсткі обмеження у сфері лотерейної діяльності, зокрема, обмеження, що стосуються інтернет-лотерей. У нормативно-правових актах Білорусі та Азербайджану встановлені чіткі та жорсткі обмеження щодо осіб, які перебувають на публічній службі.

16. запропоновано внести наступні зміни та доповнення до діючих нормативно-правових актів, а саме:

‑ Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» доповнити Розділом 2-1 «Порядок встановлення, здійснення та припинення адміністративного нагляду щодо неповнолітніх»; Розділом 3-1, в якому передбачити ст. «Права суб’єктів, які уповноважені здійснювати адміністративний нагляд»; ст. «Обов’язки суб’єктів, які уповноважені здійснювати адміністративний нагляд», ст. «Гарантії діяльності суб’єктів, які уповноважені здійснювати адміністративний нагляд»;

‑ доповнити Закон України «Про адміністративні послуги» ст. 19-1 наступного змісту:

«Обмеження щодо надання адміністративних послуг

1. Суб’єкти надання адміністративної послуги не мають права видавати акти, які порушують право суб’єкта звернення на отримання адміністративної послуги.

2. Суб’єкт надання адміністративних послуг не може зупиняти роботу органу, їх посадових осіб, державного реєстратора, суб’єкта державної реєстрації, уповноважених відповідно до закону надавати адміністративні послуги під час годин прийому суб’єктів звернення.

3. Не можна відмовляти в наданні адміністративної послуги якщо її надання віднесено до компетенції суб’єкта надання.

4. Забороняється відмовляти суб’єкту звернення з підстав відсутності реєстрації суб’єкта звернення за територіальною приналежністю до місця надання адміністративної послуги.

5. Забороняється стягувати плату за адміністративні послуги, які відповідно до Закону надаються безоплатно, а також стягувати окрему плату за бланки заяв та інших документів необхідних для звернення щодо надання адміністративної послуги»;

‑ доповнити ч.3 ст.10 Закону України «Про державну службу» пунктом 6, 7 наступного змісту:

6) приймати без згоди Президента України державні нагороди іноземних держав;

7) отримувати від іноземних держав документи, що надають права на пільги і переваги в зв'язку з політичними, релігійними поглядами або національною приналежністю, а так само користуватися такими пільгами і перевагами, якщо інше не випливає з міжнародних договорів України»;

‑ внести зміни до ст.4 Закону України «Про військово-цивільні адміністрації» та доповнити цю норму ч.5 такого змісту: «Рішення керівників військо-цивільних адміністрацій, що суперечать Конституції України та законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України, Кабінету Міністрів України, голів обласних державних адміністрацій, а також міністерств, інших центральних органів виконавчої влади підлягають скасуванню, що має наслідком припинення вчинення будь-якими органами, особами дій, спрямованих на виконання скасованого рішення»;

‑ доповнити ч.6 ст.21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та викласти у такій редакції: «6. Кабінет Міністрів України може скасовувати акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, у тому числі акти військово-цивільних адміністрацій, повністю чи в окремій частині»;

‑ «Інструкції про порядок організації здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі» затвердженої спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 4 листопада 2003 року № 1303/203 та замінити слова «міліція», «працівники органів внутрішніх справ» відповідно на «поліція», «органи Національної поліції»;

‑ «Порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України» затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2015 р. шляхом доповнення окремим пункту «Правила перебування іноземців та осіб без громадянства у пунктах контролю в’їзду - виїзду до їх повернення».