Принципи діяльності державної виконавчої служби

П'єр Прудон зазначав, що принципи взагалі є душею історії. Будь-який предмет має свою ідею, отже, свій принцип і свій закон; будь-яке явище відповідає якійсь ідеї; ніщо не відбувається у світі, не виражаючи якоїсь ідеї, - усе це є ак­сіомою новітньої філософії...

Принцип (від лат. «principum» - основа, начало) - це керівна ідея, основне правило поведінки. У логічному розумінні принцип - основоположне поняття, основа системи, що є узагальненням і розповсюдженням якогось положення на всі явища тієї галузі, з якої даний принцип абстрагований. Під принципом дії, що по-іншому називається максимою, ро­зуміється, наприклад, етична норма, яка характеризує відносини людей у суспільстві [62, с. 329]. У суб'єктивному ро­зумінні цей термін означає основне припущення, передумову, в об'єктивному розумінні - вихідний пункт, першоосно­ву. Принцип може також означати основоположне теоретичне знання, що не вимагає доказу [63, с. 363].

Принципам властива мінливість, тому що вони є своєрідним відображенням законів суспільного розвитку, закономір­ностей управління, ціннісних основ суспільства. Як правило, нові управлінські начала з'являються на основі нового досвіду, аналізу, осмислення і узагальнення різних сфер практичної діяльності людей.

Стосовно видів принципів, у літературі з адміністративного права немає однозначної відповіді. Учені- адміністративісти тривалий час виділяли й досліджували принципи управління, у структурі яких виокремлювали соці­ально-політичні, або, як їх останнім часом стали іменувати, конституційні принципи [64, с. 67].

Згодом конституційні принципи були доповнені так званими організаційними, які, у свою чергу, поділяли на принци­пи побудови і діяльності [64, с.

В.М. Плішкін поділяв принципи на дві групи. Перша включала в себе принципи, які впливають на всі сфери суспіль­ного управління. Назвемо їх загальними (раніше цю групу називали соціально-політичними, суспільно-політичними, організаційно-політичними або просто політичними) принципами. Друга група - спеціальні (організаційно-технічні) принципи побудови систем управління і принципи здійснення процесу управління.

До загальних принципів управління належали такі: науковості, законності, гласності, гуманізму, розподілу влади, сис­темності, плановості та конкретності.

Спеціальні (організаційно-технологічні) принципи, у свою чергу, поділяли на дві підгрупи: принципи побудови сис­теми управління та принципи здійснення процесу управління або функціонування системи управління [65, с. 109­114].

В.С. Четверіков пропонував поділити принципи управління на основні та організаційні [66, с. 64].

Автори підручника «Соціальний менеджмент» пропонують розмежування принципів на організаційні та діяльності державного апарату, які поділяють на загальні та спеціальні[67, с. 27].

В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко пропонують виділяти такі групи принципів державного управління: 1) соціально- політичні; 2) організаційні принципи побудови апарату; 3) організаційні принципи функціонування (діяльності) апа­рату [68, с. 22].

Ц.А. Ямпольська систему діючих принципів управління подає у вигляді такої схеми: а) організаційно-політичні прин­ципи управління (демократичний централізм, участь громадян в управлінні, соціалістична законність, рівноправність громадян); б) організаційно-технічні принципи побудови апарату управління (територіально-виробничий, галузевий, функціональний, лінійний); в) організаційно-технічні принципи діяльності апарату управління (чіткий розподіл праці, єдність розпорядництва, поєднання єдиноначальності з колегіальністю в управлінні тощо). Такий розподіл принципів уже якісно відрізняється від розглянутого вище варіанту класифікації за сутнісними ознаками управлінських відносин.

Оцінюючи розподіл принципів на організаційно-технічні принципи побудови апарату управління й організаційно- технічні принципи його діяльності, Б.М. Лазарев підкреслює, що недостатньо основ для виділення як самостійної гру­пи так званих «технічних» принципів, оскільки вони охоплюються більш загальною категорією організаційних прин­ципів [70, с. 102].

Р.С. Хакімов зазначає, що було б точнішим поділити принципи управління на дві категорії: загальні й організаційні [71, с. 54]. Аналогічної думки дотримуються й інші автори, зокрема, Б.І. Кожохін, Б.М. Лазарев, М.І. Петров, В.С. Че­тверіков, М.С. Яковлєв, виділяючи організаційні принципи управління як самостійну групу. При цьому Б.І. Кожохін звертає увагу на те, що принципи організації і діяльності органів управління мають виключно організаційний характер [72].

Погоджуючись із цією концепцію, ми вважаємо, що принципи діяльності публічних органів управління входять до групи організаційних принципів управління. Водночас принципи діяльності державної виконавчої служби входять до системи принципів діяльності публічних органів управління.

Таким чином, принципи діяльності державної виконавчої служби можна визначити як керівні ідеї, що характеризують зміст цієї діяльності, її сутність і призначення у суспільстві, а саме: примусове виконання рішень публічних органів управління. Вони є синтезуючими засадами, об'єднуючими зв'язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох соціально-правових явищ у сфері примусового виконання рішень. Головне призначення принципів діяльності державної виконавчої служби полягає в тому, щоб здійснювати універсальне й узагальнене за­кріплення основ цієї служби, адаптувати її до найважливіших інтересів і потреб держави та суспільства.

Загальні принципи управління як універсальні основи організації соціального суспільства, як правило, закріплюються в Конституції, законах та інших нормативних актах.

Нормативність принципів вимагає надання їм загальнообов'язкової сили на всіх стадіях управління. Загальнообов'яз­ковий характер принципів дозволяє розглядати їх як категорії, що мають імперативну силу в організації управління. Дійсно, на відміну від методів управління, які вибираються залежно від конкретної управлінської ситуації, принципи мають не альтернативний, а імперативний характер. Тому можемо констатувати, що саме в нормативності принципів виражається суть того, що треба і чого не треба робити для раціональної організації управління. Ось чому ми зазнача­ємо, що принципи мають не довільний, альтернативний, а обов'язковий, імперативний характер.

Обов'язковість досягається правовим регулюванням публічного управління. Згідно з визначенням Г.В. Атаманчука, це діяльність держави щодо організації публічних органів і встановлення правил їх функціонування (діяльності). Воно має особливий предмет, оскільки пов'язано, головним чином, з юридичним визначенням засобів, способів і процедур реалізації публічної влади в управлінських процесах. Його призначенням є упорядкування функцій, організаційних структур і управлінської діяльності публічних органів [73, с. 207-208].

Отже, основоположними ідеями діяльності державної виконавчої служби, які мають обов’язковий імперативний хара­ктер, є такі: нормативність;

єдиноначальність;

колегіальність; поділ управлінської праці; своєчасність, повнота й неупередженість при виконанні рішень;

підконтрольність і підзвітність;

персональна відповідальність за порушення дисципліни і неналежне виконання службових обов'язків; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі;

правова і соціальна захищеність працівників державної виконавчої служби; обов’язковість вимог працівників державної виконавчої служби;

оперативна самостійність.

Принцип нормативності діяльності використовується для правового регулювання діяльності державної виконавчої служби. Кожен орган публічного управління, у тому числі й державна виконавча служба, повинен мати відповідний обсяг компетенції, зміст і характер якої зумовлені дорученою органу сферою управління, його місцем в управлінській ієрархії, структурними особливостями.

Тобто державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб. Законом України «Про державну виконавчу службу» визначено головне завдання державної виконавчої служби, а саме: своєчасне, повне й неупереджене примусове виконання рішень.

Принцип єдиноначальності полягає в тому, що державну виконавчу службу очолює конкретна особа, призначена на відповідну посаду шляхом прийняття управлінського акта.

Так, заступники начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби, головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці таких відділів призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби.

Головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці підрозділу примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції.

Начальники підрозділів примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їх заступники, начальники районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників відділів державної виконавчої служби

зазначених управлінь юстиції.

Заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - начальник відділу примусового виконання рішень, заступники директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються на посаду та звільняються з посади Міністром юстиції України за поданням директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України призначає на посаду та звільняє з посади Міністр юстиції України.

Принцип колегіальності передбачає обговорення важливих питань колективами спеціалістів, думка яких має врахо­вуватись у разі прийняття рішень. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної вико­навчої влади містить норму, згідно з якою для колективного обговорення найважливіших напрямів діяльності центра­льних органів виконавчої влади у їх складі мають утворюватися колегії. Крім того, для розгляду наукових рекоменда­цій, обговорення програм, інших питань у міністерствах можуть утворюватися науково-технічна (наукова) рада, а та­кож інші дорадчі та консультаційні органи.

Положенням про Департамент державної виконавчої служби, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від

2 квітня 2007 р. № 549/к [74], визначено, основні адміністративно-правові рамки діяльності зазначеного органу. Застосування принципу поділу управлінської праці зумовлено тим, що остання складається з відносно самостійних однорідних видів, кожен з яких вимагає від суб'єктів певної кваліфікації і специфічних знань, тобто управлінської спеціалізації. Тому всередині органів управління формуються колективи спеціалістів, які можуть бути організаційно оформлені у вигляді управлінь, відділів, підвідділів, секторів тощо. Управлінським документом, що відображає цей принцип, є штатний розклад.

Принцип підконтрольності й підзвітності державних виконавців Департаменту державної виконавчої служби слід розуміти як певний стан (режим) організаційних відносин між посадовими особами державної виконавчої служби та Міністерством юстиції, а також іншими посадовими особами органів державної виконавчої влади, за яким одна поса­дова особа має право перевіряти іншу посадову особу.

Контроль за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень державним виконавцем здійснюють начальник відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та керівник ви­щого органу.

Керівник органу державної виконавчої служби при здійсненні контролю за діями державного виконавця під час вико­нання рішень, якщо вони суперечать вимогам Закону, вправі своєю постановою скасувати постанову, акт, інший про­цесуальний документ, винесений у виконавчому провадженні державним виконавцем, який йому підпорядкований, а також може зобов’язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

3 28 березня 2003 р. в Україні сформовано систему відомчого контролю за виконавчим провадженням з метою спрос­тування прокурорського нагляду за діяльністю державних виконавців. Згідно з п. 9 Перехідних положень Конституції України, прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і засто­суванням законів до введення в дію законів, які регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додер­жанням законів. Законом України «Про внесення змін та доповнень до законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу», що набрав чинності 10 липня 2003 р. [75], введено систему відомчого контро­лю органів юстиції за процесуальною діяльністю державних виконавців, тобто з означеного моменту органи прокура­тури, за нормами Конституції України, втратили право нагляду за виконавчим провадженням.

Нині перевіряти законність виконавчого провадження мають право лише такі посадові особи: директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та його заступники - виконавче провадження, що знаходиться на виконанні в будь-якому структурному підрозділі органів державної виконавчої служби;

начальники відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їх заступники - виконавче провадження, що перебуває на виконанні підрозділів примусового виконання рішень таких відділів державної виконавчої служби та районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділах державної виконавчої служби, що підпорядковані зазначеним управлінням юстиції.

Ці посадові особи вправі витребувати виконавче провадження з відповідного органу державної виконавчої служби для його перевірки.

Про проведення перевірки виконавчого провадження та його витребування відповідною посадовою особою виноситься постанова.

Вищезазначені посадові особи можуть проводити перевірку законності виконавчого провадження за дорученням вищої посадової особи, з власної ініціативи або під час розгляду скарги на постанову начальника підпорядкованого органу державної виконавчої служби, винесеної за результатами розгляду скарги на дії (бездіяльність) державного виконавця, інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Постанова про перевірку, проведення чи результат перевірки виконавчого провадження може бути оскаржена до вищої посадової особи органів державної виконавчої служби або до суду в 10-денний строк з моменту її винесення. Загальний контроль за діяльністю державних виконавців, а також за законністю виконавчого провадження здійснюють Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, а Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції - через відповідні відділи державної виконавчої служби. Утім, контроль за процесуальною діяльністю державних виконавців не обмежений відомчим контролем, оскільки ор­гани юстиції можуть здійснювати контроль таким чином: перевіряти діяльність державних виконавців у процесі розгляду пропозицій, скарг і заяв громадян, а також звернень представників юридичних осіб та об’єднань громадян - у порядку, передбаченому законами України «Про звернення громадян» [76] та «Про інформацію» [77];

перевіряти організацію діяльності органів державної виконавчої служби з питань примусового виконання рішень пуб­лічних органів управління під час проведення комплексних, цільових, тематичних, контрольних та інших перевірок територіальних чи регіональних органів державної виконавчої служби вищими органами юстиції;

проводити службові розслідування діяльності окремих державних виконавців або окремих органів державної вико­навчої служби в порядку, передбаченому нормами Порядку проведення службового розслідування стосовно держав­них службовців, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 р. № 950 [78]. Принцип персональної відповідальності за порушення дисципліни і неналежне виконання службових обов'яз­ків. Оскільки державні виконавці за правовим статусом є державними службовцями, вони несуть відповідальність у порядку, встановленому Законом України «Про державну службу» [79] та Кодексом законів про працю України [80]. Підставою для притягнення державного виконавця до дисциплінарної відповідальності, зокрема, є вчинення останнім дисциплінарного проступку, під яким розуміється протиправна винна дія або бездіяльність, яка спричинила невико­нання або неналежне виконання службового обов’язку, у тому числі одноразове грубе порушення трудової дисциплі­ни. До того ж державного виконавця може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності за перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, що порочить його як державного службовця або дискредитує орган державної виконавчої служби, в якому він працює.

Зокрема, державний виконавець може нести дисциплінарну відповідальність у формі: догани; звільнення з обійманої посади.

До державного виконавця також можуть бути застосовані заходи дисциплінарного впливу, а саме: затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу державного службовця або призначення на вищу посаду; попередження про неповну службову відповідальність.

За усталеною практикою, попередження про неповну службову відповідальність є більш тяжким покаранням під час проходження державної виконавчої служби (не враховуючи звільнення з обійманої посади), оскільки за наступний пі­сля попередження дисциплінарний проступок до державного виконавця має застосуватися дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з обійманої посади з формулюванням, наведеним у ст. 40 ч. 1 п. 2 Кодексу законів про працю Укра­їни - виявлення невідповідності працівника обійманій посаді.

Право притягнення державного виконавця до дисциплінарної відповідальності має посадова особа, яка має право при­значати відповідного державного виконавця на посаду.

У разі вчинення державним виконавцем під час виконання службових обов’язків діяння, що має ознаки кримінального злочину або адміністративного правопорушення, він підлягає кримінальній чи адміністративній відповідальності. Шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним або юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Водночас сьогодні закон не встановлює порядку відшкодування державою збитків, заподіяних діями або бездіяльніс­тю державних виконавців, і ця законодавча прогалина потребує найскорішого врегулювання, оскільки останнім часом суди, у разі визнання дій (бездіяльності) державного виконавця неправомірними, при винесенні рішення про відшко­дування органами державної виконавчої служби збитків, стягує суми відшкодувань або з органів юстиції, або з орга­нів державного казначейства України, застосовуючи за аналогією права норми, що стосуються відшкодування збитків органами досудового слідства, дізнання, прокуратурою або судом [14, с. 60].

Принцип професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі. Професіоналізм означає, що державним виконавцем може бути громадянин України, який має юридичну освіту, здатний за своїми особистими й діловими якостями виконувати покладені на нього обов’язки.

Заступником директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - начальником відділу примусового виконання рішень, заступником начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальником підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, його заступником, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, начальником районного, міського (міста обласного значення), районного в місті відділу державної виконавчої служби відповідного управління юстиції призначається громадянин, який постійно проживає на території України не менше п’яти років, має вищу юридичну освіту і стаж юридичної роботи не менш як три роки.

Посадові особи державної виконавчої служби повинні: бути компетентними, тобто обізнаними у відповідній галузі управлінської діяльності відповідно до наданих повноважень; виявляти ініціативу, тобто вміти самостійно розпочина­ти певну діяльність у потрібний момент відповідно до наданих повноважень; бути чесними, тобто мати високі мора­льні якості, визначатися громадською й особистою гідністю, добросовісно ставитися до своїх обов'язків; бути щири­ми, правдивими та прямолінійними в поведінці з людьми, морально стійкими; любити свою роботу, ставитися до неї з повагою.

Не можуть бути призначеними на посаду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбаче­ні Законом України «Про державну службу».

Принцип обов’язковості вимог державного виконавця, котрий втілений у ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження», означає, що вимоги державного виконавця стосовно виконання рішень є обов’язковими для усіх орга­нів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб.

Реалізуючі цей принцип, державний виконавець користується правами, якими наділяє його ст. 5 Закону, а вони реаль­но і виступають певними вимогами з боку державного виконавця до суб’єктів виконавчого провадження. Крім того, Законом установлюється можливість отримання державним виконавцем документів або їх копій, необхідних для здій­снення його повноважень. Утілення цього принципу дозволяє вважати державну виконавчу службу органом адмініст­ративної юрисдикції, а державного виконавця - представником влади з огляду на те, що невиконання законних вимог державного виконавця передбачає адміністративну відповідальність. При проведенні виконавчих дій державний ви­конавець сам забезпечує подальше виконання рішення суду чи іншого юрисдикційного органу шляхом притягнення винної особи до відповідальності. Законодавчо невирішеним залишається питання притягнення до відповідальності окремих державних органів у випадках, коли вони перешкоджають виконавчому провадженню. Ідеться про такі спе­цифічні суб’єкти, як Державна податкова адміністрація, банківські установи та ін. [81, с. 69].

Принцип своєчасності виконання рішень, передбачених законом, має полягати в чіткій регламентації процесуаль­них строків учинення виконавчого провадження і їх дотриманні державним виконавцем. Цей принцип зумовлює обов’язок державного виконавця своєчасно вжити процесуальних дій, передбачені законом. Наприклад, якщо рішення підлягає негайному виконанню, державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного дня після одержання документів і в той самий день проводить відповідні виконавчі дії. У ч. 3 ст. 7 Закону України «Про виконавче провадження» передбачаються і правові наслідки зволікання з учиненням виконавчих дій, а саме право осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій у встановленому порядку, оскаржити дії державного виконавця. На наш погляд, дії державного виконавця можуть бути не тільки оска­ржені, а й особи вправі звертатися з позовом до державної виконавчої служби та її підрозділів, коли такі дії призвели до матеріальних або моральних збитків [81, с. 70].

Принцип повного примусового виконання рішень полягає в реалізації рішення за можливості в більш повному об­сязі. Тобто, якщо в рішенні суду зазначається стягнути з відповідача 10000 грн, то державний виконавець має застосу­вати всі передбачені законом заходи примусового виконання рішень для виконання цього завдання в повному обсязі. Але з об’єктивних причин цей принцип слід уважати потенційним, оскільки його виконання залежить не тільки від компетентних дій державного виконавця, а й від матеріального становища боржника. Компетентні дії державного ви­конавця є складовою професійних якостей державного виконавця і залежать від конкретності процедури виконавчого провадження, меж його повноважень тощо.

Принцип неупередженості державного виконавця також відтворюється у ст. 5, 17 Закону України «Про виконавче провадження» і ґрунтується на процедурі самовідводу державного виконавця або його відводу сторонами чи їх пред­ставниками. Загальними підставами для відводу мають бути заінтересованість у результаті виконання рішення або інші причини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця. У Законі ж сполучником «або» відо­кремлюються родинні зв’язки з раніше наведеними підставами. Уважаємо, що родинні зв’язки фактично викликають зацікавленість у результаті виконання рішення. Під іншими обставинами необхідно, на нашу думку, мати на увазі сто­сунки, що випливають з підлеглості державного виконавця. Крім того, при здійсненні своїх професійних обов’язків можуть бути вчинені порушення прав сторін виконавчого провадження, що має розглядатись як достатня підстава для заміни державного виконавця по цій справі. Наприклад, за ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гід­ність, поводженню чи покаранню. Тому, незалежно від статусу сторони виконавчого провадження, державний вико­навець має бути коректним, стриманим стосовно обох суб’єктів, як до стягувача, так і боржника. Державний викона­вець зобов'язаний сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати у своїй діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України [81, с. 71].

Принцип правової і соціальної захищеності працівників державної виконавчої служби означає, що державні слу­жбовці мають право на правовий та соціальний захист, що закріплено в розділі V Закону України «Про державну ви­конавчу службу». Правовий захист забезпечується розгалуженою системою державних органів, у тому числі й судом, до яких управі звертатися працівники державної виконавчої служби за захистом своїх порушених прав.

Конституція України проголосила Україну соціальною державою (ст. 1). Це означає, що соціальні права працівників державної виконавчої служби належать до системи найвищих цінностей у нашій державі і вона зобов'язана захищати ці права, створюючи відповідні механізми. Конституцією України передбачено, що громадяни мають право на соціа­льний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

Відповідно до законодавства України, державний виконавець перебуває під захистом закону.

Держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців та членів їх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій.

За образу державного виконавця, опір, погрозу, насильство, незаконне втручання в діяльність державного виконавця щодо виконання рішень та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, передбачено кримінальну, адміністративну чи іншу встановлену законом відповідальність.

Державні виконавці, які потребують поліпшення житлових умов, протягом одного року забезпечуються службовим житлом у першочерговому порядку на час виконання повноважень згідно із законодавством за кошти державного чи відповідного місцевого бюджету.

Державний виконавець підлягає обов’язковому державному страхуванню на суму десятирічного заробітку за останньою посадою, яку він обіймає

У разі загибелі державного виконавця під час виконання службових обов’язків сім’ї загиблого або його утриманцям виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного заробітку загиблого за останньою посадою, яку він обіймав, і призначається пенсія у зв’язку з утратою годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення».

У разі каліцтва державного виконавця, що сталося під час виконання службових обов’язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби або не пізніш як через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього терміну, або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що сталися при виконанні службових обов’язків, йому виплачується одноразова допомога в розмірі від трирічного до п’ятирічного заробітку (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначається пенсія за інвалідністю.

Збитки, завдані майну державного виконавця або членів його сім’ї у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, відшкодовуються у встановленому законом порядку в повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету України.

Важливе значення для успішного здійснення державного управління має реалізація принципу оперативної самостійності. Усю багатоманітність управлінської діяльності неможливо заздалегідь передбачити і зафіксувати в документах, які регламентують функціонування органів державної виконавчої служби. Складність вирішуваних питань зумовлює необхідність аналізу значного обсягу інформації та наявності в багатьох спеціалістів різнопланової компетентності. Водночас динаміка соціально-економічних процесів спонукає державних виконавців до оперативного прийняття рішень. Тому держава, визначаючи й закріплюючи адміністративно-правовими нормами компетенцію державної виконавчої служби, надає їй відповідні можливості та оперативний простір для самостійних дій.

Завдання для поглиблення знань за розділом 2

«Генезис становлення та розвитку держаної виконавчої служби»

Література для самостійного опанування

Питання для самоконтролю

Тематика реферативних повідомлень

Тестові завдання