Зміст та особливості методів діяльності державної виконавчої служби

Діяльність державної виконавчої служби здійснюється за допомогою цілеспрямованого впливу суб’єкта на волю об'є­кта діяльності. Вплив суб'єкта адміністративної діяльності на волю об'єкта здійснюється різноманітними прийомами, способами та засобами, які іменуються методами адміністративної діяльності.

Отже, метод - це засіб щодо практичного здійснення цілей, завдань і функцій державної виконавчої служби. Зміст ме­тоду дає відповідь на питання про те, яким чином найбільш раціонально можна досягти мети, що стоїть перед держа­вною виконавчою службою [139-144].

Методам адміністративної діяльності державної виконавчої служби властиві такі риси: методи виражають зв'язок суб'єкта адміністративної діяльності з об'єктом цієї діяльності;

методи - це засоби, здійснення керуючого впливу суб'єкта на об'єкт управління, вони є засобами упорядкування, ор­ганізації процесів, що відбуваються у сфері адміністративної діяльності державної виконавчої служби, прийомами, за допомогою яких досягаються певні цілі діяльності;

методи становлять найбільш активний елемент в адміністративній діяльності виконавчої служби;

вони мають альтернативний характер [145, с. 112].

Незалежно від змісту та спрямованості, методам адміністративної діяльності властиві: організаційна форма, під якою розуміється вид впливу, тобто управлінсько-розпорядчі розпорядження (наказ, вимога, дозвіл тощо); характер впливу (безпосередній вплив, непрямий вплив за допомогою створення стимулюючих умов або умов, що обмежують); засіб впливу (одноособовий, колегіальний, колективний); тимчасова характеристика (короткострокові й довгострокові); на­явність тактичного і стратегічного характеру [146-149].

Методи адміністративної діяльності державної виконавчої служби, так само як і форми, досить різноманітні та покли­кані забезпечити високу ефективність діяльності працівників державної виконавчої служби, злагодженість роботи, сприяти розвитку творчої ініціативи кожного співробітника.

Методи доповнюють один одного, тому що кожний з них характеризується засобом реалізації загальних цілей адміні­стративної діяльності [150, с. 67]. Правильне розуміння єдності та взаємного зв'язку методів адміністративної діяльно­сті, їх класифікація важливі для пізнання сутності й умов більш ефективного їх застосування. Основними методами адміністративної діяльності державної виконавчої служби є переконання і примус, тому що в реалізації будь -якої фу­нкції цієї діяльності є варіативність, співвідношення переконання і примусу. При цьому перше місце посідає переко­нання. Таке співвідношення методів випливає із суспільної природи нашої держави, із відповідності її цілям і завдан­ням, інтересам людини і громадянина.

Водночас в адміністративній діяльності державної виконавчої служби переконання і примус виражаються в різномані­тних варіантах, на основі чого можна виділити більш конкретні види методів цієї діяльності. За характером управлін­ського впливу виділяють такі методи: організаційні (координація, узгодження, інструктування та ін.), психологічні (психологічне спонукування, мотивація, авторитет й ін.), адміністративні й економічні. Усі методи мають відповідати вимогам чинного законодавства за змістом, цілеспрямованістю [151-153].

У діяльності державної виконавчої служби, яку аналізуємо, важливе значення мають адміністративні методи. Вони характеризуються відносинами типу «влада - підпорядкування», у них найбільш яскраво виражається управлінсько- розпорядча природа адміністративної діяльності державної виконавчої служби щодо основного її призначення приму­сового виконання рішень публічних органів управління. Використання адміністративних методів дозволяє суб'єкту ці­єї діяльності прямо впливати на об'єкт діяльності. Проте це не виключає наявності зворотного зв’язку при викорис­танні адміністративних методів впливу.

За способом впливу адміністративні методи поділяють на такі, що зобов’язують до вчинення визначених дій, і т акі, які уповноважують вчиняти визначені дії; що заохочують до вчинення соціально корисних дій; що забороняють вчинення будь-яких дій [154, с.

Водночас не можна зневажати основне призначення економічних методів діяльності, які також застосовує зазначений орган. Використання економічних методів означає утворення таких економічних умов, які викликають зацікавленість у виконанні певної роботи, у підвищенні продуктивності праці. Тут не приписується прямо, що і яким чином слід р о- бити. Суб'єкт управління досягає належної поведінки керованих шляхом впливу на їх матеріальні інтереси. З цією ме­тою однаковою мірою можуть використовуватися і перспективи матеріальних переваг, і загрози матеріальних санкцій [33, с. 188].

Здійснення практичної діяльності державної виконавчої служби щодо примусового виконання рішень публічних ор­ганів управління втілюється за допомогою відповідних методів діяльності.

Відповідно до вищенаведеного, під методами діяльності державної виконавчої служби слід розуміти комплекс різ­номанітних засобів, прийомів, способів, за допомогою яких вона здійснює вплив на суспільні відносини з метою реа­лізації покладених на неї завдань щодо примусового виконання рішень публічних органів управління із захисту пору­шеного, оспореного чи невизнаного права осіб.

Адміністративні методи діяльності державної виконавчої служби об’єктивно за формою можна поділити на два най­більш характерні види, що застосовуються при здійсненні внутрішньосистемної, тобто організаційної діяльності щодо успішного функціонування підрозділів примусового виконання рішень, та зовнішньосистемної діяльності, котра пов’язана з виконанням функцій, які покладені на державну виконавчу службу щодо примусового виконання рішень. Методи переконання та примусу є універсальними методами публічного управління. Вони становлять систему засобів організуючого впливу держави (органу управління, посадових осіб, якими є працівники державної виконавчої служби) на свідомість і поведінку людей, є необхідною умовою нормального функціонування суспільства загалом, кожного публічного органу, об’єднання громадян, будь-якого процесу управління.

Зміст методів переконання та примусу в адміністративній діяльності публічних органів управління розкрито в роботах О.М. Бандурки, І.П. Голосніченка, А.Ф. Граніна, М.І. Єропкіна, А.П Коренєва, Л.Л. Попова, І.П. Цвєлодуба, В.Г. Чу- барєва та інших учених [155, с. 35;156, с. 22].

О.М. Бандурка визначає метод управління як сукупність прийомів, операцій і процедур підготовки та прийняття, ор­ганізації та контролю виконання управлінських рішень, які приймаються учасниками управлінського процесу [154, с. 37].

Можна погодитися з І.П. Голосніченком, який методи в адміністративно -правовому аспекті розглядає як способи ці­леспрямованого впливу на поведінку громадян [157, с. 75].

Використання методу переконання сприяє формуванню у людей розуміння необхідності добровільного, активного ви­конання приписів, правил і норм, які функціонують у суспільстві.

Метод переконання визначається як метод активного впливу держави на свідомість, а отже, і на поведінку людини. Переконання у праві має метою виховання ясних та твердих поглядів, що полягають в усвідомленні необхідності ви­конувати приписи правових норм та організовувати поведінку інших у відповідності з ними [158, с. 497]. Людина, яка переконана у справедливості вимог правових норм, не потребує будь-якого додаткового впливу з боку держави для виконання цих вимог. Вона виконує всі приписи правових норм добровільно, самостійно. Переконання виявляється лише як психічний вплив, у процесі якого особистість добровільно схиляється до громадської думки (думки суб’єкта правового впливу), свідомо привласнює цю думку як особисту цінність, із розумінням ставиться до цієї думки, а та­кож до такої поведінки, котра їй, цій думці, відповідає [159, с. 116].

Однак переконання не однаково ефективно впливає на всіх суб’єктів права. Тому й існує поряд з переконанням ще й такий метод, як примус, котрий пропонується також розуміти, як заперечення волі підвладної особи й зовнішній вплив на її поведінку. Оскільки розпорядження, припис не виконано, порушено волю того, хто наділений владними повноваженнями, останній впливає на моральну, майнову, організаційну, фізичну сферу підвладної особи з метою пе­ретворення її волі, встановлення підкорення [1, с.

Саме переконання супроводжує заходи примусу, переплітається з ними, вирішуючи загальне завдання, що полягає у вихованні почуття обов’язку і відповідальності перед суспільством, трудовим колективом, сім’єю, державою [34, с. 92].

Існує точка зору, згідно з якою між примусом та переконанням немає чіткої межі, вони є двома сторонами єдиного процесу виховання у реалізації санкції правової норми. Санкція правової норми є засобом, за допомогою якого держа­ва здійснює вплив на поведінку особи у випадку її відхилення від дотримання вимог диспозиції правової норми. Цей вплив здійснюється шляхом застосування державного примусу.

Однак було б неправильним уважати, що санкція впливає на поведінку осіб лише у момент її безпосереднього засто­сування. Вплив санкції на свідомість і волю суб’єктів права виникає з моменту видання самої норми права, хоча особа і не вступила ще у правове відношення, котре регулюється цією нормою. На цьому етапі вплив санкції правової норми полягає у тому, що суб’єкти права вимушені оцінювати свої сили та можливості при вирішенні питання про прийнят­тя на себе певних юридичних обов’язків, маючи відомості про ті наслідки, котрі можуть виникнути внаслідок здійс­нення ними правопорушення. Отже, на першому плані постає не саме застосування санкції, а лише загроза можливос­ті її застосування. Водночас тут має бути зроблене застереження, що зазначене стосується правових відносин, вступ у які залежить від волі та свідомості суб’єкта права [160, с. 26-27].

На противагу цьому, інші автори розглядають загрозу застосування санкції як санкцію, оскільки будь -який процес за­стосування права - своєрідний «примус» [161, с. 143].

З цього приводу ми поділяємо думку О.М. Шевчука, який зазначає, що невірно використовувати загрозу застосування санкції як саму санкцію, оскільки в цьому випадку розмивається саме поняття останньої. Проте варто зважати на ту обставину, що вже загроза застосування санкції ґрунтується на наявності останньої, що примушує учасників право­відносин співвідносити свої вчинки з вимогами правової норми, щоб уникнути в майбутньому негативних для них на­слідків, передбачених санкцією правової норми на випадок її порушення.

Метод переконання використовується державною виконавчою службою під час виконання рішення. Державний вико­навець, починаючи виконувати рішення, повинен пересвідчитися, чи отримана боржником копія постанови про відк­риття виконавчого провадження і чи здійснені ним дії, спрямовані на добровільне виконання рішення у встановлений постановою строк. Тобто державний виконавець переконує боржника в добровільному виконанні рішення, винесеного публічними органами управління. У разі, якщо копія постанови про відкриття виконавчого провадження одержана бо­ржником несвоєчасно, внаслідок чого боржник був позбавлений можливості добровільно виконати рішення у встано­влений державним виконавцем строк, за письмовою заявою боржника при підтвердженні факту несвоєчасного одер­жання вказаної постанови державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій у порядку, встановленому ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження», та поновлює боржнику строк для добровільного виконання рішен­ня. У разі повного добровільного виконання рішення боржником у встановлений для добровільного виконання строк державний виконавець складає про це акт, який є підставою для закінчення виконавчого провадження.

Загальновідомо, що вибирати ту чи іншу лінію поведінки людину спонукають різні мотиви, і, насамперед, перекона­ність у правильності й необхідності дотримуватися норм закону, а також погроза застосування примусу у випадку не­виконання правових розпоряджень. Тому саме ці стимули державний виконавець повинний використовувати у профі­лактичній роботі з особами, які є боржниками у виконавчому провадженні.

Основною формою реалізації методу переконання є профілактична бесіда, ефективність якої багато в чому досягаєть­ся умінням застосовувати державними виконавцями психолого-педагогічних прийомів виховного впливу: роз'яснення, порівняння, заохочення, виявлення довіри [163, с. 168].

Прийом заохочення стимулює вдосконалення і закріплення позитивного поводження, дій, поглядів, звичок особи, сто­совно якої здійснюється профілактика. У теорії державного управління заохочення може бути моральним і матеріаль­ним.

Використання методу переконання та відповідних засобів зумовлено тими соціальними, моральними нормами, які ді­ють у суспільстві й безпосередньо нормами права не регулюються.

Примус, на відміну від переконання, безпосередньо регламентований правовими нормами. Примус застосовується на базі переконання до тієї частини громадян, які порушують чинні норми та правила, і виявляється у притягненні вин­ного у вчиненні правопорушення до того чи іншого виду юридичної відповідальності.

Примус - це метод впливу держави на свідомість і поведінку осіб, які скоюють протиправні вчинки. Правовий примус виявляється, насамперед, у різних формах відповідальності: кримінальній, майновій, дисциплінарній і адміністратив­ній, котру несуть громадяни і посадові особи, які вчинили правопорушення, а також у застосуванні уповноваженими органами управління заходів примусового впливу стосовно осіб, які добровільно не виконують вимоги правових норм. Отже, держава встановлює санкції залежно від того, норми якої галузі права порушуються. Від цього залежить і вид державного примусу.

Державно-примусові приписи, наприклад, в адміністративному праві, становлять значний обсяг, оскільки мають за мету належне виконання встановлених приписів, охорону правопорядку, забезпечення громадської та державної без­пеки [164; 165].

Державний примус, як категорія єдина за своєю суттю, не включає його певної диференціації.

Різнорідність суспільних відносин, що регулюються правом, а отже, і посягань на ці відносини, з метою їх охорони вимагають застосування різноманітних видів державного примусового втручання, які відрізняються один від одного за своїм змістом, підставами і порядком реалізації, оскарження тощо.

Самостійним різновидом державного примусу є примус адміністративний.

Адміністративний примус застосовується органами виконавчої влади та їх уповноваженими представниками (держав­ною виконавчою службою, міліцією, прикордонною та митною службами тощо) і лише в деяких випадках - судами (суддями), органами громадських об'єднань, але в усіх випадках за умов і в порядку, встановленому нормами адмініс­тративного права.

На думку В.Г. Ігітова, адміністративний примус не зводиться до застосування примусових заходів лише стосовно пра­вопорушників. Це, зокрема, відрізняє його від кримінально-правового примусу. Низка примусових заходів, що засто­совують державні органи, взагалі не пов’язані з охороною правопорядку, а мають іншу мету [166, с. 6].

Протилежної думки дотримується Д.М. Бахрах. Він зазначає, що примус - це особлива реакція органів й осіб, наділе­них владою, на факт правопорушення. Заходи адміністративного примусу застосовуються тоді, коли не виконуються правові обов’язки, коли порушуються норми права та законні вимоги посадових осіб; якщо немає правопорушень, не­має і підстав для примусу [167, с. 19].

Адміністративний примус загалом здійснює завдання охорони, розвитку і зміцнення управлінських відносин, а також боротьби з правопорушеннями, усунення їх наслідків, які можуть завдати шкоди суспільним або державним інтересам [168]. Він є правовим засобом захисту суспільних відносин від протиправних дій, захисту порушеного, оспореного чи невизнаного права особи, а також покарання осіб, які вчинили протиправні дії.

Отже, під адміністративним примусом, який здійснюється державною виконавчою службою, слід розуміти за­стосування передбачених адміністративно-правовими нормами заходів впливу щодо правозобов’язаних суб’єктів з метою виконання рішення, винесеного публічними органами управління щодо захисту порушеного, оспореного чи не­визнаного права особи.

Примус, як метод адміністративної діяльності державної виконавчої служби, складається з психічного [169] та матері­ального впливу [170] на свідомість і поведінку особи.

Державна виконавча служба як орган, призначений для примусового виконання рішень публічних органів управління, в основі своєї діяльності має саме примусові заходи, які застосовуються державою через уповноважений орган тоді, коли особа добровільно не виконала своїх зобов’язань.

У зв’язку з цим, слід констатувати існування досить великої кількості різних видів примусу в зазначеній сфері.

Так, залежно від об’єкта впливу, розрізняють психічний, матеріальний, фізичний та організаційний примус [1, с. 197]. Психічний примус впливає на волю, емоції, розум, тобто на психіку особи, формує її волю, схиляє до необхідної сус­пільної поведінки шляхом погрози застосування насильства або інших заходів впливу, які можуть спричинити невигі­дні наслідки для особи.

Матеріальний примус впливає на поведінку особи через приналежні їй кошти і майно. Він виражається в певних о б- меженнях володіння і користування майном, у позбавленні деяких матеріальних благ власника, у стягненні з правопо­рушника штрафу тощо [171].

Так, державний виконавець має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством; на виконання рішення суду про стягнення коштів або накладення арешту на грошові кошти та інші цінності боржника, у тому числі на кошти, які зна­ходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників - юридичних осіб або від боржників - фізичних осіб відомості та пояснення за фактами невиконання рі­шень або законних вимог державного виконавця чи інших порушень вимог законодавства про виконавче проваджен­ня.

До фізичного примусу можна віднести такі заходи, що безпосередньо впливають на особу, обмежують її свободу пе­ресування, дій під час припинення правопорушення. За допомогою цих заходів, усупереч волі особи, дії спеціально уповноважених органів спрямовані на досягнення цілей адміністративної діяльності [172].

Державні виконавці не застосовують у своїй діяльності фізичного примусу. Хоча деякі науковці ставлять питання що­до можливості застосування державними виконавцями спеціальних засобів та зброї. На наш погляд, не можна, та й не потрібно, державному виконавцю однією рукою тримати матеріали виконавчого провадження, а іншою - зброю. Як­що це й доцільно, то потрібно створювати підрозділи фізичного захисту, які забезпечуватимуть безпеку державного виконавця, а державний виконавець повинен виконувати свою роботу. Проте це питання не є сьогодні занадто актуа­льним з огляду на таке: нині в державній виконавчій службі служать особи переважно молодшого та середнього віку, у яких майже відсутня спеціальна підготовка щодо користування зброєю. Крім того, існує спільний наказ Міністерст­ва внутрішніх справ та Міністерства юстиції «Про затвердження Інструкції про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб)» [52], відповідно до якого працівники органів внутрішніх справ у разі необхідності залучаються дер­жавними виконавцями для охорони громадського порядку до проведення виконавчих дій при виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб) у випадках: примусового входження до приміщень та сховищ боржників - юридич­них осіб у разі відмови державному виконавцю у добровільному допуску до них; примусового входження до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи за рішенням суду в разі відмови державному виконавцю у добровільно­му допуску до них; арешту й опису майна боржників, його вилучення; вселення і виселення та ін. Тобто в тих випад­ках, коли, як правило, найчастіше виникають конфлікти [173].

Застосування працівниками державної виконавчої служби адміністративного примусу має свої особливості, що пояс­нюється її спеціалізованим становищем у системі публічних органів влади. Ці особливості зумовлені тим, що на дер­жавну виконавчу службу покладено основне завдання - своєчасне, повне й неупереджене примусове виконання рі­шень публічних органів управління, яке передбачає застосування широкого кола примусових заходів. Необхідно та­кож підкреслити, що державні виконавці застосовують заходи адміністративного примусу, які становлять основу їх діяльності, хоча не виключається можливість добровільного виконання рішень боржником. Застосування примусових заходів здійснюється на засадах гласності й суворого додержання вимог законодавства, охорони прав громадян, підп­риємств та організацій [174, с. 34].

На нашу думку, найбільш правильною є точка зору вчених, які класифікують примусові заходи залежно від цілей і способу забезпечення правопорядку, обумовлених об'єктивним характером суспільних відносин і протиправних пося­гань на ці відносини, а саме: адміністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення, адміні­стративна відповідальність і заходи забезпечення проваджень [175, с. 227-264; 176, с. 217-222].

Усі методи, які використовуються у процесі публічної діяльності, практично пов'язані між собою, доповнюють один одного, використовуються в органічній єдності. Мистецтво керівника якраз і полягає в тому, щоб з усього комплексу методів управління вибрати найбільш дієві, які сприяють досягненню мети, скласти їх гнучку комбінацію та викорис­товувати її, надаючи перевагу то одному, то іншому, залежно від ситуації. Правильне, розумне поєднання різних м е- тодів є одним із важливих напрямів удосконалення управлінської діяльності на сучасному етапі [65, с. 122].

Водночас при дослідженні примусових заходів, які застосовує державна виконавча служба, ми дійшли висновків, що вони спрямовані на реалізацію основного завдання, тобто примусового виконання рішення, а не на припинення та по­карання проступку, який вчинено фізичною чи юридичною особою. Оскільки мета та призначення зазначених видів примусових заходів різна, тому застосування загальновизнаних класифікацій щодо примусових заходів, які застосовує державна виконавча служба, є недоцільним у тому вигляді, у якому вони наведені в основних теоретичних роботах із зазначеної проблеми [177-179].

Державна виконавча служба вправі застосовувати такі заходи примусу: повідомляти з метою профілактичного впливу органи державної влади, громадські об’єднання, трудові колективи та громадськість за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження;

накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;

на виконання рішення суду про стягнення коштів або накладення арешту, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, у тому числі на кошти, які зберігаються на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредит­них установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; використовувати транспорт стягувача або боржника для перевезення майна;

викликати громадян та посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому проваджен­ні, а в разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутр ішніх справ;

накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом; при виконанні судових рішень безперешкодно входити на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення боржників - фізичних осіб, проводити в цих приміщеннях огляд, за необхідності примусово відкривати їх в установленому поряд­ку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати ці приміщення, арештовувати, опечатувати та ви­лучати належне боржникові майно, яке там знаходиться та на яке за законом можливо звернути стягнення;

вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників - юридичних осіб або від боржників - фізичних осіб відомості та пояснення щодо фактів невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи інших по­рушень вимог законодавства про виконавче провадження;

застосовувати заходи примусового виконання рішень.

Таким чином, примусові заходи, що застосовує державна виконавча служба, можна, на нашу думку, поділити на:

1) профілактичні; 2) процесуальні: а) організаційні; б) праворегулюючі; 3) стягнення.

Заходи адміністративного попередження (адміністративно-попереджувальні заходи) державна виконавча служба за­стосовує з метою підвищення рівня законослухняності громадян, своєчасного виконання рішень публічних органів управління. Підставою застосування заходів попередження можуть бути реальні припущення про намір особи не ви­конувати в добровільному порядку рішення публічних органів управління.

До профілактичних примусових заходів можна віднести, наприклад, повідомлення органів державної влади, громад­ських об’єднань, трудових колективів і громадськості за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження.

Отже, профілактичні заходи - це застосування державною виконавчою службою засобів, спрямованих на попере­дження можливих дій щодо невиконання рішень публічних органів управління.

Заходи процесуального забезпечення є різновидом заходів примусу, які застосовує державна виконавча служба з метою реалізації головного завдання, що покладено на зазначений орган у порядку виконавчого провадження, а саме: примусового виконання рішень публічних органів управління.

Призначення цих заходів полягає в тому, щоб створити необхідні умови для реалізації норм матеріального права, які встановлюють обов’язковість виконання рішень публічних органів управління. Їх вживання дає можливість застосу­вати до відповідних суб’єктів певні види стягнень.

Процесуальні примусові заходи можна поділити на два види: організаційні, спрямовані на виконання організаційних завдань виконавчого провадження, наприклад, можливість використання транспорту стягувача або боржника для пе­ревезення майна; та праворегулюючі, спрямовані на регулювання дій державної виконавчої служби у виконавчому провадженні, наприклад, можливість безперешкодно входити на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення борж­ників - фізичних осіб.

Стягнення як примусові заходи виявляються через заходи примусового виконання рішень, визначених ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження». Основним обов’язком державного виконавця є вживання заходів примусово­го виконання рішень, яке полягає у тому, що він мусить застосовувати зазначені заходи до відповідних суб’єктів (де­тальний аналіз цих заходів ми проведемо в наступному параграфі). Неупередженість державного виконавця означає об’єктивність стосовно сторін, які рівні перед законом й органом державної виконавчої служби.

Водночас визначені законодавцем примусові заходи, які застосовує у своїй діяльності державна виконавча служба, мають деякі правові суперечності й потребують правового впорядкування.

Так, можливість входити в житлові приміщення, як визначено ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження», суперечить нормі ст. 30 Конституції України, згідно з якою кожному гарантується недоторканність житла. Рішення суду, яке примусово виконується державним виконавцем, за своєю суттю практично в жодному випадку не може міс­тити в мотивувальній та резолютивній частині посилання на право державного виконавця проникати в житлове при­міщення. Наразі норми Конституції України є нормами прямої дії. Для уникнення випадків порушення державним ви­конавцем Основного Закону в будь-якому разі для примусового проникнення у житло державний виконавець повинен звернутися до суду з клопотанням про постановлення вмотивованого рішення про проникнення до житлового прим і- щення боржника.

Окрім цього, якщо державний виконавець здійснює примусове виконання не судового рішення, для примусового про­никнення у житло він повинен звернутися до суду з поданням про постановления вмотивованого рішення про приму­сове проникнення до житла чи іншого володіння боржника або до іншої особи, у якої знаходиться майно боржника. На основі вищевикладеного пропонуємо внести доповнення до ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» такого змісту: «...безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, прово­дити огляд зазначених приміщень і сховищ, за необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку, опеча­тувати ці приміщення і сховища - за наявності вмотивованого рішення суду про можливість проведення державним виконавцем зазначених дій».

Використання транспорту стягувача або боржника для перевезення майна є безкоштовним і проводиться лише за умо­ви згоди власника майна, але у ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» нічого не сказано про «згоду» вла­сника транспорту. Тому пропонуємо доповнити зазначену статтю словами: «.за добровільною згодою власника тра­нспорту стягувача або боржника для перевезення майна».

Ще однією особливістю вищеназваних заходів примусу, які застосовує державна виконавча служба, є те, що штраф, який накладається державним виконавцем, не є адміністративним штрафом у тому сенсі, що закладений у Кодексі України про адміністративні правопорушення - це санкція за невиконання законних вимог державного виконавця чи невиконання рішень суду. Тому оскарження постанов державного виконавця про накладання штрафу здійснюється не в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення, а в порядку ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження».

Вимоги державного виконавця, які висуваються останнім у процедурі примусового виконання рішення, є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. Неви­конання законних вимог державного виконавця тягнуть за собою адміністративну і кримінальну відповідальність.

4.2.