Зміст та особливості форм діяльності державної виконавчої служби

Примусове виконання рішень відбувається шляхом реалізації різного виду волевиявлень публічних органів управлін­ня, які виявляються у формі рішень, ухвал, постанов. Але будь-яке примусове виконання рішень повинно відбуватися через виконавче провадження, підставою для відкриття якого є виконавчий документ, виданий судом або іншим орга­ном чи посадовою особою, які прийняли рішення.

Таким чином, державна виконавча служба реалізовує свої функції за допомогою управлінського впливу на відповідні об’єкти. При цьому зовнішній вираз такого впливу також набуває ознак форм управління.

Реалізація примусового виконання рішень публічних органів управління виявляється у широкому спектрі зовнішнього оформлення змісту діяльності державної виконавчої служби: з одного боку - це форми, які використовуються самим органом для регулювання та реалізації власних функцій; з іншого - це форми волевиявлення інших публічних органів управління, які є основою діяльності державної виконавчої служби.

Поняття «форма» є однією з основних категорій філософії і має кілька тлумачень. У правознавстві використовують здебільшого поняття «форма» як: 1) зовнішній вид, зовнішній обрис; 2) устрій, структура будь-чого, система організа­ції [82, с. 536].

У юридичній літературі вживаються такі синонімічні поняття, що визначають зовнішній вираз управлінської діяльно­сті: «форми управління», «форми діяльності органів щодо здійснення функцій держави», «форми управлінської діяль­ності», «адміністративно-правові форми», а також вияв цього виразу в окремих сферах діяльності - «форми державно­го управління», «форми здійснення виконавчої влади», «форми діяльності публічних органів управління» та ін. Серед зазначених понять найбільш змістовним слід визнати «форми управління» [83, с. 146].

В адміністративно-правовій літературі й теорії управління існують різні точки зору щодо визначення поняття «форми управління».

Так, наприклад, В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко зазначають, що під формою управлінської діяльності слід розуміти той чи інший спосіб зовнішнього вираження (оформлення) змісту цієї діяльності, а під формою державного управлін- ня, на їх думку, слід розуміти зовнішньо виражену дію - волевиявлення суб’єкта управління, здійснене у рамках ре­жиму законності та його компетенції для досягнення управлінської мети [68, с. 199].

Ю.П. Битяк, В.В. Зуй, розглядаючи питання форми державного управління, зазначають, що це - зовнішнє вираження конкретних дій державного органу, його структурних підрозділів та посадових осіб (службовців), що використову­ються у процесі державної виконавчої діяльності та спрямовані на реалізацію функцій управління [84, с. 91].

В.В. Новіков, Л.Г. Чистоклєтов, М.П. Федоров, О.І. Остапенко під формами управлінської діяльності розуміють зов­нішній практичний прояв конкретних дій, що здійснюються органами державної виконавчої влади з метою і у процесі виконавчої та розпорядчої діяльності [85, с. 83].

Заслуговує на увагу думка І.П. Голосніченка, який під формою управління розуміє управлінські дії, що мають зовніш­ній вираз [86, с. 103].

М.І. Єропкін під формами управлінської діяльності розумів організаційно-правовий вираз конкретних однорідних дій апарату державного управління, які здійснюються з метою практичного виконання поставлених перед ним завдань [87, с. 55].

Д.М. Овсянко сформулював форми управлінської діяльності як зовнішнє вираження дій органу виконавчої влади або його посадових осіб, які здійснюються в межах їх компетенції [88, с. 108].

Л.В. Коваль уважав, що формами державного управління є будь-яке зовнішнє вираження однорідних дій державного органу, його структурних підрозділів та службових осіб, які здійснюються з метою реалізації функцій управління [89, с. 63].

Таким чином, науковці, вказуючи на різні аспекти змісту форми управління, наголошують на тому, що форма управ­лінської діяльності: це зовнішній вираз діяльності суб’єкта управління; обмежується компетенцією суб’єкта управління;

має за мету досягнення управлінських завдань.

На основі вищевикладеного матеріалу пропонуємо власну дефініцію форм діяльності державної виконавчої служби - це будь-які зовнішньо виражені функції державної виконавчої служби, що здійснюються в межах покладених на неї професійних обов’язків щодо примусового виконання рішень публічних органів управління.

Водночас у теорії права існують різні точки зору щодо визначення видів форм управління.

Загальновизнаним є положення про наявність у кожного об’єкта внутрішньої та зовнішньої форм. Під внутрішньою формою розуміють спосіб зв’язку елементів цілого та його структури. Зовнішня форма - це зовнішній вигляд об’єкта, що відображає та забезпечує його зв’язок з іншими явищами [90, с. 25; 91, с. 14; 84, с. 93]. Форми внутрішньої діяльності використовуються для вирішення організаційно-штатних питань, налагодження діловодства, керівництва співробітниками, структурними підрозділами всередині самого органу та управління органами нижчого рівня. Форми зовнішньої діяльності спрямовані на забезпечення виконання покладених на органи внутрішніх справ завдань та функцій [92; 93].

В.Б. Авер’янов виокремлює такі види форм управлінської діяльності:

а) процесуальні (процедурні) форми;

б) форми зовнішнього прояву - видання актів управління, здійснення інших юридично значущих дій, а також суто ор­ганізаційні дії;

в) морально-етичні прояви.

Причому всі ці форми управління можуть виражатися через форми правового опосередкування, яке набуває таким чи­ном значення своєрідної «форми форм» [83, с. 146]. Важливість відокремлення форм правового опосередкування і зу­мовила певну одностайність класифікації форм управління на правові та неправові.

Розмежування між ними проводиться залежно від характеру юридичних наслідків - «виникнення юридичного ефекту» [68, с. 202]. Застосування правових форм спричиняє виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових ві­дносин.

Проблеми класифікації правових форм у юридичній літературі вирішуються неоднозначно. Єдиної точки зору щодо розв'язання цієї проблеми немає, оскільки погляди вчених-адміністративістів та фахівців з теорії управління у цьому питанні мають деякі розбіжності.

Для найбільш повного, ґрунтовного дослідження класифікації форм управлінської діяльності необхідно звернутися до теорії держави та права, яка надає теорії управління методологічний інструментарій щодо вирішення поставлених проблем.

У теорії держави та права найбільш розповсюдженим є поділ правових форм реалізації державної влади на: 1) правоу- становчі (правотворчість) - діяльність суб'єктів державної влади щодо створення правових норм, їх зміни та скасуван­ня; 2) правозастосовні - діяльність щодо реалізації приписів правових норм; 3) правоохоронні - діяльність щодо охо­рони правових норм від порушень.

З деякими особливостями термінологічного характеру класифікують правові форми здійснення функцій держави такі вчені, як М.І. Байтін, Г.В. Назаренко, які серед правових форм виділяють: а) правотворчу; б) правозастосовну діяль­ність, яку поділяють на виконавчо-розпорядчу, тобто «...управлінську діяльність органів держави, яка здійснюється шляхом прийняття правозастосовних актів розпорядчого (управлінського) характеру», та діяльність, яка здійснюється «.шляхом прийняття правозастосовних актів, спрямованих на захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та суспільства в цілому» [94, с. 28-29].

У науці адміністративного права більшість науковців уважають, що управлінська діяльність здійснюється в таких фо­рмах: а) видання правових актів; б) застосування норм права; в) здійснення організаційних дій; г) виконання матеріа­льно-технічних операцій. При цьому перші дві форми відносять до правових, інші - до неправових. Зазначена класи­фікація відповідає характеру та змісту досліджуваних форм і зумовлює виділення їх у більш значні групи, щопов'язані з установленням і застосуванням норм права (правові форми), та дії, що безпосередньо не мають юридичного значен­ня [95; 96].

Серед учених-адміністративістів не склалося єдиної думки щодо класифікації форм державного управління.

В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко за ступенем правової регламентації процесу використання виділяють такі форми дер­жавного управління: встановлення норм права (видання нормативних актів управління, адміністративна правотвор- чість; застосування норм права (видання ненормативних актів управління, індивідуальних актів управління, актів за­стосування норм права, адміністративне розпорядництво); укладання адміністративних договорів; здійснення реєст­раційних та інших юридично значущих дій; провадження організаційних дій; виконання матеріально-технічних дій.

Ю.П. Битяк і В.В. Зуй розрізняють дві групи форм управління - правові та неправові. Серед правових форм виділя­ють: 1) видання правових актів управління; 2) укладання договорів; 3) здійснення інших юридично значущих дій; не- правовими формами є організаційні дії та матеріально-технічні операції [84, с. 92].

О.П. Рябченко вважає, що формами державного управління можуть бути: структурні, процесуальні, правові і неправові, у вигляді актів управління, суспільно-організаційних та матеріально-технічних дій, регулятивних форм. Проте, на її думку, пріоритетною формою державного управління є структурна форма, адже управління - це цілеспрямована діяльність певних структур - суб’єктів та об’єктів управління. Сукупність суб’єктів управління являє собою керуючу підсистему, а сукупність об’єктів - керовану підсистему. Кожному суб’єкту управління відповідає певне місце в організаційній структурі державного управління. Сама організаційна структура повинна бути побудована відповідно до змісту державного управління і діяти за принципами, виконуючи певні функції з використанням відповідних методів [97, с. 64].

Вона зазначає, що наступною формою державного управління є процесуальна (процедурна, процедуральна). Управління - це діяльність, яка складається з дій, що послідовно змінюють одна одну в певному порядку тобто відбувається за певною процедурою, яка також може розглядатись як відносно змісту цієї діяльності. Звідси - існують процесуальні (процедурні, процедуральні) форми управління. Від того, наскільки правильною є процедура і наскільки точно вона дотримується, залежить зміст рішень, які приймають органи державного управління [97, с. 67].

В.Н. Самсонов, поділяючи поширену в адміністративно-правовій літературі думку, виділяє зовнішні та процесуальні форми, причому процесуальна форма - це комплексне утворення, що охоплює всі форми діяльності держави [98, с.

Заслуговує на увагу точка зору Б.М. Габрічидзе, який в систематизованому вигляді виділяє такі форми управління: прийняття нормативних правових актів, видання індивідуальних (адміністративних) актів, укладання договорів, здійс­нення організаційних дій, виконання матеріально-технічних операцій [99, с. 232].

Використання будь-якої форми залежить від конкретної ситуації, оскільки при вирішенні одного й того самого питан­ня використовуються як правові, так і неправові форми, тому «...тільки раціональне використання форм у взаємозв'я­зку, обґрунтований вибір основної серед них, уміле поєднання, а при необхідності й пошук нових, забезпечує досяг­нення запланованих результатів» [83, с. 147].

На практиці іноді важко розрізнити форми управлінської діяльності, оскільки «.всі форми державного управління - правові (нормативні акти, видання індивідуальних актів, укладання адміністративних договорів тощо) й неправові (здійснення організаційних дій, наради, семінари тощо; матеріально-технічні дії) - у певному розумінні є правовими, які мають відповідну юридичну базу, ґрунтуються на правових актах та приписах, без яких не можуть виникати, фун­кціонувати та застосовуватися на практиці. Правовий початок так чи інакше є в будь-якій з названих форм, незалежно від того, до якої з існуючих класифікації - правових чи неправових їх слід віднести. Звичайно, це не свідчить про від­сутність розбіжностей між ними» [99, с. 231-232].

Тому, зважаючи на певну умовність класифікації, форми управління все ж таки можливо поділити на правові (містять у собі «адміністративну правотворчість» [100, с. 95], правозастосування (укладення адміністративних договорів та здійснення інших юридично значущих дій) і неправові (організаційні дії та матеріально-технічні операції). Крім цього, до форм управління можна також віднести структурні та процесуальні форми.

Таким чином, у діяльності державної виконавчої служби можна виділити структурні та процесуальні форми, правові та неправові форми.

Детально розглянемо їх особливості.

Структурна форма передбачає здійснення дій, спрямованих на створення, вдосконалення організаційної структури державної виконавчої служби, оскільки категорія «структура» відображає побудову та внутрішню форму системи. Зв’язок елементів у структурі підлягає діалектиці взаємовідношення частини і цілого. Наявність структури - невід’ємний атрибут усіх реально існуючих систем, оскільки саме структура надає їм цілісності. Структура сприяє збереженню стійкого стану системи. Відносно системи структура є покажчиком її організованості [101, с. 67]. Отже, під організаційною формою державної виконавчої служби слід розуміти внутрішній її устрій (будову), що включає склад взаємопов’язаних та взаємодіючих структурних підрозділів (посадових осіб), між якими у визначеному порядку розподілені функції та повноваження, а також відповідальність за результати їх виконання. Основу структури державної виконавчої служби характеризують суб’єкти та об’єкти управління, які є сторонами управлінських відносин.

Під впливом зовнішніх чинників організаційна структура не може постійно перебувати у статичному стані, оскільки лише динамічний розвиток забезпечує її вдосконалення, тому нині реформування організаційної структури державної виконавчої служби має особливо велике значення, оскільки в системі примусового виконання рішень відбуваються процеси, що пов’язані зі значними структурними змінами, реорганізацією самої служби, змінами її правового статусу. У загальному вигляді процес удосконалення оргструктури можна уявити як процес змін чинників, що впливають на формування зазначеного органу, і внесення корективів у їх побудову, структуру управління або розподіл прав та відповідальності між структурними підрозділами (реформування державної виконавчої служби ми детально обговорювали в розділі 1). На нашу думку, зміни щодо правового статусу та структури державної виконавчої служби доцільно заздалегідь детально регламентувати відповідними нормативними актами. Тобто при утворенні чи реорганізації підрозділів державної виконавчої служби, зміні правового статусу нормативну базу необхідно розробляти значно раніше, а також не повинні порушуватися строки розроблення відповідних положень, які визначені в указах Президента. Необхідно своєчасно вносити зміни та доповнення до законодавчих актів, оскільки якісне виконання покладених функцій неможливе без надання відповідних повноважень. У зв'язку з цим, уважаємо за необхідне підвищити якість управління шляхом ефективного використання однієї з цільових функцій управління - прогнозування, «...тобто конкретного передбачення, судження про стан системи в майбутньому, про цілі розвитку системи, засоби, необхідні для досягнення кінцевого результату» [102, с. 19].

Наступною формою управління, на наш погляд, слід уважати процесуальну. Наявність зазначеної форми управління обумовлюється тим, що в діяльності державної виконавчої служби провідне місце посідає відповідний процес, який виявляється через виконавче провадження, що є основоположною процесуальною формою, через яку виражається діяльність зазначеного органу. Виконавче провадження складається з певних стадій, що має циклічний характер, та кінцевим результатом якого є прийняття управлінського рішення.

Процесуальна форма діяльності державної виконавчої служби виражається у зовнішньому вияві послідовної діяльності, що сприяє фактичному повному виконанню рішення згідно з виконавчим документом.

Починається виконавче провадження на основі виконавчого документа, що подається до державної виконавчої служби із заявою стягувача або його представника. Отже, виконавчий документ - це зовнішня форма волевиявлення відповідного публічного органу управління, зміст якого зобов’язано виконати компетентним органом - державною виконавчою службою.

Водночас державний виконавець зобов’язаний оформити закінчення виконавчого провадження відповідною постановою. Тобто зовнішнім виявом закінчення виконавчого провадження є прийняття відповідного акта. Діяльність державної виконавчої служби ґрунтується на процесуальній діяльності, яка поділяється на зовнішню і внутрішню. Зміст внутрішнього процесу спрямовано на упорядкування внутрішньоорганізаційної діяльності та визначення порядку взаємовідносин між різними ланками управління державної виконавчої служби. Зовнішня процесуальна діяльність визначає засади регулювання взаємовідносин між суб’єктами виконавчого провадження. Проте особливу роль у діяльності державної виконавчої служби відіграють правові та неправові форми.

Правові форми діяльності можна класифікувати за такими критеріями: змістом, цілеспрямованістю, способом вираження.

Однією з найважливіших правових форм управління є видання правових актів управління, оскільки правові акти є важливим організаційним засобом у вирішенні завдань, які поставлені перед публічними органами управління [103, с. 63]. Під актами управління розуміють правову форму виконавчо-розпорядчої діяльності. У них відображається значна частина організаційної діяльності державної виконавчої служби, вирішуються численні питання, що виникають у процесі організації та практичного здійснення примусового виконання рішень публічних органів управління. Видання правових актів не може існувати відокремлено від інших форм, цей процес повинен підкріплюватись організаційними, матеріально-технічними діями, а організаційні дії пов’язуватися із правовими. Недооцінка одних і переоцінка інших може не дати бажаних результатів [104, с. 64].

Видання правових актів органами управління здійснюється в межах наданої компетенції та має підзаконний характер, спрямоване на виконання законів та інших нормативних актів, а також здійснює правовий вплив на ті суспільні відносини, що перебувають у сфері підвідомчості органів внутрішніх справ.

Державна виконавча служба входить як структурний орган (департамент) до Міністерства юстиції України [28]. Тобто межі компетенції щодо видання правових актів Міністерства юстиції та Департаменту державної виконавчої служби є різними. Так, Міністерство юстиції як центральний орган виконавчої влади має право видання наказів та інструкцій. Водночас Директор Департаменту державної виконавчої служби має право видання наказів. Накази - це самостійний різновид актів управління, вони можуть бути як нормативними так й індивідуальними. Наказами Міністерства юстиції можуть уводитися в дію положення, статути, правила, інструкції [68, с. 218].

Тобто нормотворча діяльність щодо регламентації примусового виконання рішень як правова форма діяльності віднесена виключно до компетенції Міністерства юстиції України. Водночас Департамент державної виконавчої служби бере участь у розробленні та опрацюванні проектів законодавчих і нормативно-правових актів з питань примусового виконання рішень публічних органів управління.

Наступною правовою формою вважається застосування норм права, тобто правозастосовна діяльність. Зазначена діяльність - це форма реалізації права, результатом якої є прийняття управлінських рішень, що спрямована на вироблення індивідуальних юридичних приписів. Правозастосовна діяльність органів та посадових осіб, які здійснюють управління, полягає у діях суб’єктів управління щодо підведення конкретного факту, який має юридичне значення, під відповідну норму права з метою прийняття індивідуального, тобто вирішення на основі норм права конкретних управлінських справ, прийняття рішення [105, с. 119].

Департамент державної виконавчої служби володіє правозастосовною компетенцією, є суб’єктом застосування права та за допомогою правозастосовної діяльності повсякденно реалізує функції управління [106, с. 59-60]. Як зазначає

A. П. Коренєв, підвищення якості правозастосовної діяльності неможливе без урахування організаційних умов. Ідеться, насамперед, про організацію на наукових засадах роботи правозастосовних органів [107, с. 24].

Особливість правозастосовної діяльності як форми управлінської діяльності полягає у реалізації права втілення директивної нормативної основи управління у життя. Компетентні правозастосовні органи, які функціонують у межах та на основі адміністративно-правових норм, здійснюють активний вплив на сам процес адміністративно -правового регулювання суспільних відносин у сфері управління. За допомогою правозастосовної діяльності повсякденно та безпосередньо за допомогою юридичних засобів вирішуються управлінські справи та реалізуються функції управління [108, с. 56-57].

Одним з видів правозастосовної діяльності є постанови, які виносить державний виконавець щодо відкриття, закриття та призупинення виконавчого провадження.

Директор Департаменту державної виконавчої служби підписує від імені Департаменту службові листи, доповідні записки, довідки й документи інформаційного, довідкового або аналітичного характеру, які підготовлені для внутрішнього використання.

Отже, правові форми діяльності державної виконавчої служби - це зовнішньо виражені функції відповідного органу публічної влади, які мають юридично значущі наслідки у сфері примусового виконання рішень публічних органів управління.

Неправові або організаційні форми діяльності Департаменту державної виконавчої служби можна віднести до сфери практичної діяльності, яка полягає у вчиненні тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов’язані з виданням правових актів та здійсненням юридично значущих дій.

Організаційні форми мають більш допоміжний характер, оскільки можуть виступати як наслідком правової форми, так і передувати їй, а також створювати необхідні умови для здійснення дій, що мають юридичну форму [109, с. 2]. Хоча це не означає, що вона має другорядне значення, тому від стану організаційної форми залежить спеціалізація і концентрація управління, його комплексність, правильний розподіл навантаження між різними частинами, при якій створюються умови для концентрації уваги на головних завданнях, не припускається дублювання функцій, забезпечується раціональне завантажування органів, їх структурних підрозділів, окремих службовців [110, с. 25]. Більшість управлінських дій державної виконавчої служби здійснюється у межах неправової форми. У багатьох випадках вона не потребує детального правового регламентування, але здійснюється відповідно до наданої компетенції та в межах чинних нормативних актів.

Для найбільш повного дослідження організаційних форм управлінської діяльності державної виконавчої служби, на наш погляд, необхідно розглянути організаційні форми діяльності публічних органів щодо здійснення державних функцій. При цьому слід визначитися з місцем функцій державної виконавчої служби у функціях держави. Функції держави реалізуються через систему конкретних органів, водночас частина функцій держави трансформується у функції цих органів. Оскільки державна виконавча служба є структурним державним органом, на який покладено реалізацію спеціальних функцій, то здебільшого вони будуть мати як спільні риси, так і деякі відмінності.

Теоретики держави та права, такі як М.І. Байтін, Г.В. Назаренко [94, с. 29; 111, с. 210], до організаційних форм діяльності державних органів щодо здійснення функцій держави відносять:

а) організаційно-регламентуючу діяльність - поточна робота організаційно-технічного характеру, що спрямована на забезпечення діяльності органів держави;

б) організаційно-господарчу діяльність - поточна робота господарчого характеру, що спрямована на матеріальне забезпечення, виконання державних функцій;

в) організаційно-ідеологічну діяльність - повсякденна роз’яснювальна робота, що спрямована на ідеологічне забезпечення виконання функцій держави.

В адміністративно-правовій літературі та літературі з теорії управління, як правило, організаційну форму управлінської діяльності державної виконавчої служби поділяють на: а) організаційні дії; б) матеріально-технічні операції.

Існує думка, що здійснення організаційних дій - це повсякденні та різноманітні вияви управлінської діяльності, що позбавлені юридичної оболонки [112, с. 35-36].

Заслуговують на увагу погляди Є.О. Агєєвої, яка зазначає, що організаційна робота - це специфічна форма управлінської діяльності, котра опосередковує безперервний процес практичного виконання функцій управління, а також підтримує власну організацію органів управління [113, с. 8].

Ю.М. Козлов уважає, що організаційні дії органів державного управління (посадових осіб) - це повсякденні та різноманітні прояви їх управлінської діяльності, необхідні для забезпечення чіткої та ефективної роботи щодо виконання управлінських функцій [114, с. 131].

B. К. Колпаков зазначає, що здійснення організаційних дій - це повсякденні і різноманітні прояви управлінської дисципліни, які безпосередньо не спричиняють юридичних наслідків [33, с. 212].

Отже, сутність суспільно-організаційних (організаційних) дій виявляється у тому, що держава здійснює організуючу діяльність шляхом роз’яснення значення певних заходів, організації їх проведення на добровільних засадах. Мається на увазі організуюча діяльність без видання акта та застосування примусу [97, с. 202].

Різноманітність підходів до визначення організаційних форм у юридичній літературі свідчить про різноплановість та багатоаспектність цієї дефініції. Вони посідають безпосереднє місце в діяльності державної виконавчої служби, і, як правило, не мають та й не потребують, у більшості випадків, детальної правової регламентації, оскільки організаційні заходи безпосередньо не пов’язані з виникненням, зміною та припиненням правових відносин, вони здійснюються у процесі поточної управлінської діяльності. Проте досить складним та необхідним для об’єктів, що управляються, завданням є вибір таких організаційних форм, які б створювали умови для повної реалізації можливостей, що закладені у відповідних суспільних відносинах, видах діяльності та соціальних ролях [115, с. 79].

В адміністративно-правовій літературі виконання матеріально-технічних операцій здебільшого відносять до роботи з інформацією та проведенням досліджень і розробок [112, с. 153], що не свідчить про малозначущість цієї форми, оскільки в сучасних умовах своєчасна, об’єктивна, достовірна, вичерпна інформація, а також використання передових наукових досліджень у повсякденній діяльності має першорядне значення. Робота з інформацією супроводжує весь процес управління, передусім, під час прийняття управлінських рішень.

Справедливо з цього питання зазначає Б.М. Габрічидзе, що матеріально-технічні форми мають правовий і цілеспрямований характер, який призваний у багатьох випадках забезпечити ефективну реалізацію інших форм діяльності виконавчих органів або управлінської діяльності [99, с. 233].

Стосовно державної виконавчої служби, то в її діяльності організаційні форми мають важливе значення щодо виконання покладених на цей орган завдань.

Так, відповідно до Інструкції з діловодства в органах державної виконавчої служби, цим органом використовуються такі організаційні форми: реєстрація виконавчих документів; реєстрація звернень громадян; реєстрація вхідної кореспонденції; реєстрація та облік виконавчих проваджень; введення довідково-облікової картотеки; введення зведених виконавчих проваджень.

Реєстрація виконавчих документів та іншої кореспонденції забезпечує організацію належного обліку, контролю та їх оперативного пошуку. Кожен документ реєструється в органі державної виконавчої служби лише один раз. Приймання всіх виконавчих документів і кореспонденції, що надійшла до органу державної виконавчої служби, відп­равлення виконавчих документів та іншої кореспонденції покладаються на діловода органу державної виконавчої служби, який переглядає всю кореспонденцію в день її надходження, реєструє і передає її начальнику органу держав­ної виконавчої служби не пізніше наступного дня з моменту надходження. Органом державної виконавчої служби з метою об’єднання всіх виконавчих документів щодо одного й того самого боржника формується зведене виконавче провадження. Контроль за зведеним виконавчим провадженням здійснює посадова особа, визначена начальником ор­гану державної виконавчої служби. Ця особа веде облікову картку про зведене виконавче провадження.

Таким чином, можна запропонувати дефініцію організаційних (неправових) форм державної виконавчої служби - це повсякденні та різноманітні вияви їх управлінської діяльності, необхідні для забезпечення чіткої та ефективної роботи стосовно виконання покладених на неї функцій щодо примусового виконання рішень публічних органів управління.

3.2.