5.1. Еволюція адміністративно-правових обмежень в законодавстві зарубіжних країн

Історія правових обмежень сягає своїм корінням стародавніх часів, коли навіть в умовах общинного ладу встановлювалися права осіб та визначалися їх обов’язки. Проте, здійснивши аналіз еволюції адміністративно-правових обмежень, ми дійшли висновку, що гарантії захисту прав та неможливість їх обмеження виникли порівняно недавно.

Визначальний вплив на зародження та розвиток адміністративно-правових обмежень мала Англія. У нормативно-правових актах цієї країни, починаючи з ХІІ століття, були зафіксовані правові обмеження. Уперше вони були нормативно встановлені у Великій хартії вольностей у 1215 р. Цим актом було гарантовано захист особистої свободи, встановлено, що ніхто не може бути заарештований, затриманий, підданий особистій або майновій карі інакше, як на підставі закону і за вироком своїх «перів». Велика хартія вольностей забезпечила купцям право вільної торгівлі, встановила уніфіковані заходи в королівстві, затвердила торгові привілеї міст, містечок і портів взагалі, і Лондона зокрема [[345]]. Утім, окрім системи прав, цим актом було визначено ряд обмежень:

- обмеження, що поширювалися на всю її територію та визначали суворі норми в галузі феодального успадкування, шлюбно-сімейних відносин, придбання нерухомого майна, спадкового права і системи заміщення церковних посад;

- обмеження щодо впорядкування судової організації, які визначали необхідність передавати цивільні справи постійній секції королівського суду і встановлювали тримісячні судові сесії;

- обмеження щодо права сеньйора стягувати будь-яку допомогу, за винятком полону, заміжжя старшої дочки і посвячення в лицарі старшого сина;

- обмеження стягування збору феодальної допомоги або щитового збору, який можна було стягувати лише у разі полону, заміжжя старшої дочки і посвячення в лицарі старшого сина.

Із розвитком держави і права в різні періоди часу інститут обмежень виявлявся в різних видах обмежень, які все частіше ставали засобом пригнічення та підкорення населення волі монарха та дієвим інструментом в руках правлячої верхівки. Так, у 1492 р. після падіння Гранадского емірату, останньої мусульманської держави на Піренейському півострові, Фердинанд II Арагонський видав Указ про поголовне вигнання під страхом смерті з підвладних йому земель усіх євреїв, які відмовилися охреститися. Тим же євреям, які, не витримавши переслідувань, хрестилися, було заборонено залишати Іспанію. Для боротьби з хрещеними євреями, які таємно зберігали прихильність іудаїзму, була створена Інквізиція. Нащадки хрещених євреїв покидали Іспанію аж до XVIII століття. За межами Піренейського півострова, вони, як правило, поверталися в іудаїзм [[346]]. Варто зазначити, що подібна ситуація була і в Португалії, де 1497 р. було прийнято закон, яким було встановлено застосування обмежень за ознакою віросповідання.

Із середини XV ст. в Іспанії місцевому населенню заборонялося огороджувати і закривати свої общинні землі для проходу і пасіння кочових стад. Однак селяни, які потребували землі, намагалися чинити опір привілеям вівчарів, так само як і городяни, які протестували в кортесах проти заселення скотарів. Уряд підтримував та захищав привілеї вівчарів. Так, у 1525 р. король Карл V Габсбург видав указ, яким визначав, що всі колишні пасовища, перетворені на ріллю, слід повернути і попередній стан. У 1552 р. його ж указом землі, які були розорані за останні 12 років, необхідно було зробити пасовищами [[347]].

Починаючи з часів правління короля Іспанії Філіпа, головну увагу було приділено обмеженню впливу церкви і прав духовенства в суді і державному управлінні та підняттю рівня народної освіти. Він скасував обмеження щодо престолонаслідування, передбачені в кастильському законі, за яким жінки усувалися від спадкування.

У 1572 р. в Англії Королевою Єлизаветою було підписано Закон Англії «Про жебрацтво», який встановлював заборони та обмеження жебрацтва та безробітництва.

Окрім того, в 1689р. в Англії був прийнятий Білль про права, яким було чітко обмежено розмір судових стягнень і штрафів.

Резюмуючи вищевикладене, зазначимо, що правові обмеження, що застосовувались у ХІІ–ХVІ ст. мали ментальні ознаки, були націоналістичними, релігійними, тісно пов’язаними з монархічною системою. Вони були засновані на залежності монарха від церкви, а значна їх кількість узагалі не мали нормативного закріплення. Правові обмеження в цей період виконувалися не стільки під страхом застосування примусу, скільки під страхом невиконання їх на рівні тваринного інстинкту.

Таким чином, першим періодом нормативного еволюційного розвитку адміністративно-правових обмежень є період Середньовіччя (XII–XVІ), якому були притаманні такі риси:

1) адміністративно-правові обмеження встановлювалися в указах, законах, декретах;

2) вони визначалися суспільно-ієрархічним становищем особи в суспільстві;

3) вагомий вплив на встановлення обмежень мала церква;

4) встановлювалися обмеження абсолютної влади монарха;

5) обмеження стосувались майнових прав, престолонаслідування, опіки та шлюбу, системи церковних посад;

6) уперше був нормативно задекларований принцип відповідності обмеження;

7) встановлювалося, що права особи можуть бути обмежені лише на підставі закону, хоча в реальному житті запроваджувати обмеження стосовно князівств, придворної знаті могли за власною волею монарха;

8) обмеження мали жорсткий імперативний характер;

9) змістом обмежень було посягання на окремі права, свободи людини.

Наступним періодом розвитку обмежень в законодавчих актах можна вважати період з ХVІІ ст. по ХІХ ст.

У Петровських указах вводилися обмеження стосовно зовнішнього вигляду населення чоловічої статі: встановлювалася необхідність голити бороди представникам дворянства. Петро І почав зі своєї свити, потім вислав на вулиці поліцейських цирульників, ввів відповідні закони, податок на бороди. У наступні десятиліття укази про гоління борід ставали все більш жорсткими. Дворяни мали бути чисто поголені, духовенство та селяни зберегли бороди, а міщани залишилися в межах «сірої зони», де правила постійно змінювалися. Тобто було запроваджено очевидні обмеження, що давали можливість візуально визначити, до якого класу належав той чи інший чоловік.

Слід за голінням вводились в дію інші акти внутрішньої колонізації: маніфест «Про виклик іноземців до Росії, з обіцянкою їм свободи віросповідання» (1702 р.), «Про основу майбутньої столиці на окупованій території» (1703 р.), «Про народження Російської імперії» (1721 р.) [[348]].

У Франції в період правління Людовика XVI вперше нормативного визначення набули обмеження щодо кадрового призначення представників публічної влади. Так, було встановлено, що призначення військового та морського міністрів з числа вищої придворної знаті належало виключно до компетенції короля [[349], с.256]. Тобто король мав виключне право призначати міністрів, відповідальних за найважливіші напрямки державної політики, та можливість впливати на прийняті ними рішення.

У 1789 р. у Франції була прийнята Декларація прав людини і громадянина, якою проголошувалося, що свобода полягає в можливості робити все, що не шкодить іншому: права кожної людини не мають меж, за винятком тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими самими правами. Ці обмеження можуть бути визначені тільки законом [[350]]. Слід зазначити, що цей постулат відображений і в нормах міжнародного та національного законодавства: права особи є непорушними, однак якщо вони не зачіпають прав іншої особи.

Декларацією незалежності США 1776 р. на конституційному рівні було визнано, що права і свободи людини і громадянина є непорушними, а обмежувати їх можна лише на основі чинного нормативно-правового акту, який визначає підстави застосування обмеження. Не допускається обмеження прав людини за расовими ознаками, віросповіданням, статтю.

Поруч із законами Англії «Про бродяжництво», прийнятими в 1572 та 1597 рр. дещо пізніше – в 1824 р. – в Англії був прийнятий ще один Закон «Про бродяжництво», відповідно до якого жорсткіше визначалися обмеження, у разі порушення яких бродяжництво визнавалося злочином, тож особу, яка займалась бродяжництвом, заарештовували [[351]]

Із розвитком демократичного суспільства, визнанням на міжнародному рівні обов’язку держави всебічно захищати права та свободи свого населення все більше уваги приділяли утвердженню та захисту цих прав і свобод. Так, 25 травня 1864 р. Наполеон затвердив закон, що надав французьким робітникам – першим у Європі – право на страйк. Це право обмежувалося тільки двома умовами – слід було уникати насильницьких дій і поважати право працюючих, тобто осіб, які не бажали страйкувати [379, с. 360]. Таким чином, у даному випадку виявляється визначений у Великій Хартії вольностей та в Декларації прав людини і громадянина постулат про непорушність прав громадянина, захист прав особи з боку іншого суб’єкта шляхом застосування певних правових обмежень до останнього.

Слід зазначити, що і в українському законодавстві в нормах адміністративного, конституційного, трудового права зазначені підстави застосування правових обмежень щодо захисту права на страйк.

Із прийняттям у 1883 р. у США Закону «Про державну службу» (так званий «Пендлтон акт») було покладено початок застосуванню обмежень, пов’язаних із перебуванням особи на державній службі, а саме:

1) систему призначень державних службовців визначав обраний Президент;

2) запроваджувався принцип кваліфікаційних іспитів для державних службовців;

3) запроваджувалася єдина система державних посад та окладів;

4) закріплювався принцип безпартійності державної служби.

У 1904 р. в США був прийнятий Закон «Про реформу державної служби», який, окрім вищезазначених обмежень, запроваджував обмеження щодо:

1) застосування обмеження за ознакою раси, статі, кольору шкіри, віросповідання або національного походження, за ознакою фізичних вад, за ознакою сімейного стану або політичної приналежності;

2) обов’язку особи займатися політичною діяльністю (включаючи надання будь-яких послуг політичного характеру) або вчиняти дії проти будь-якого службовця або кандидата на зайняття посади шляхом застосування покарання за відмову цієї особи здійснювати таку політичну діяльність.

У Західній Австралії і Тасманії кожні два роки переобирається половина складу муніципальних рад, в інших штатах одноразово переобирається до муніципальної ради однієї і тієї ж особи (зазвичай двома - трьома весь склад муніципальних рад. Практикувалося і обмеження числа можливих перевиборів). Так, у США подібні обмеження введені в 8,6% муніципалітетів. У містах із населенням 500 тис. осіб і більше подібні обмеження існують в 40% муніципалітетів, що пояснюється прагненням зробити виборчий процес у великих містах більш відкритим. Противники зазначених обмежень, проте, вважають їх недемократичними і такими, що утискають витільні права громадян [379, с. 684].

Тож, наступним періодом розвитку адміністративно-правових обмежень у законодавстві зарубіжних країн є «Період реформаційних змін» (ХVІІ–ХІХ ст.),коли під впливом розвитку конституціоналізму та парламентаризму захисту прав та свобод особи надавалося особливе значення. Адміністративно-правові обмеження отримали своє нормативне визначення не лише в окремих законодавчих актах у межах однієї країни. Міжнародна спільнота прийняла відповідні акти, у яких закріплювалися принципи можливого застосування обмежень лише в суспільних інтересах. У цей період обмеження мали природно-правовий характер, тобто певні їх види та підстави їх застосування були чітко регламентовані в нормах закону та забезпечувалися шляхом встановлення легітимного суспільного правопорядку. Уповноважуючи органи управління захищати права і свободи людини через можливість застосовувати певні обмеження, держава спричиняє вразливість цих прав. Тож, слід вести мову не лише про їх захист, але й про обов’язок обмеження повноважень уповноважених органів з метою недопущення звуження обсягу та змісту прав і свобод суб’єкта.

До ХХ століття будь-яка держава мала так зване право на війну (jus ad bellum), а будь-який міждержавний спір міг бути вирішений збройним шляхом. На рубежі XIX–XX ст. робляться перші офіційні спроби універсального обмеження права на війну і розширення правової бази застосування мирних засобів вирішення міжнародних суперечок. Так, у 1899 і 1907 рр. приймаються Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень. Зокрема, стаття 1 Гаазької Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень передбачає, що з метою попередження можливих збройних конфліктів ворогуючі держави погоджуються докладати всіх своїх зусиль до того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних розбіжностей. Стаття 2 передбачала, що Договірні держави погоджуються, в разі істотних розбіжностей або зіткнення, перш ніж вдатися до зброї, звертатися, наскільки дозволяють обставини, до послуг або посередництва однієї або декількох дружніх держав [[352]]. Тож, норми даного акту накладали певні обмеження на використання jus ad bellum (право на війну), регламентуючи здебільшого jus in bello (права на війні), при цьому не скасовуючи війну як засіб для вирішення спорів між державами [[353], с. 381].

Дискримінаційним убачається положення жінок у Бельгії. У 1919 р. в країні був прийнятий Закон «Про загальне виборче право для чоловіків і окремих категорій жінок», норми якого обмежували право жінок на участь у виборчій діяльності (закон діяв до 1949 р.). Загалом обмеження за гендерною ознакою існували до 50-х років ХХ ст.

У 1930-х рр. в Німеччині було прийнято три закони, які пізніше назвали Нюрнберзькими: Закон про громадянина Рейху, Закон про охорону німецької крові і німецької честі, Закон «Про відтворення професійного чиновництва». Після прийняття цих законів особливого утискання та застосування обмежень зазнали окремі категорії населення.

Згідно із положеннями цих законів піддавалися дискримінації євреї. Закон про громадянина Рейху розділив населення Німеччини, з одного боку, на громадян, «які належать до німецької або спорідненої крові», а з іншого – на підданих держави, «які належать до расово чужих племен». Тим самим була створена триступенева система зменшення обсягу прав та збільшення видів застосування обмежень: громадяни, піддані і іноземці. «Закон про охорону німецької крові і німецької честі» забороняв як «осквернення раси» шлюб і позашлюбне співжиття між євреями і «громадянами німецької чи спорідненої їй крові», наймання євреями домашньої прислуги з жінок «німецької або спорідненої їй крові» молодших 45 років, а також вивішування євреями національного або імперського прапора і носіння одягу з тканин подібного забарвлення [386, с. 213].

Даними актами встановлювався ряд інших обмежень, зокрема:

1) з 5 жовтня 1938 р. закордонні паспорти євреїв були оголошені недійсними і в подальшому при видачі євреям паспортів у них проставлявся спеціальний знак у вигляді літери J (по-німецьки Jude – єврей);

2) до євреїв застосовувалася «аріїзація» єврейської власності, тобто викуп власності євреїв за безцінь;

3) обмеження дозволу на еміграцію до Великобританії, Австрії, Австралії, Естонії та ряду інших країн [[354]];

4) вони повинні були носити жовту нашивку на одязі [[355]];

5) чиновниками могли бути лише арійці, неарійці не могли бути чиновниками. Неарійцями вважався кожен, хто мав хоча б одного прабатька єврея [[356], с.18 –188];

6) було введено квоти на вступ євреїв до навчальних закладів;

7) обмежено поширення книг єврейських і антинацистських авторів;

8) расові обмеження торкнулися медиків, адвокатів, нотаріусів, професорів, редакторів та інших осіб [386, с.189–190; [357], с.543];

9) євреї не мали права голосу в політичних питаннях;

10) усі євреї повинні бути звільнені до 31 грудня 1935 р.

Пізніше Законом Німеччини «Про надзвичайні повноваження» від 24 березня 1933 р. було запроваджено основні обмеження щодо включення («Gleichschaltung») земель, органів місцевого управління та інших політичних інститутів до партійно-державного апарату нацистської держави, а Законом Німеччини «Про підготовку органічної побудови німецького господарства» було запроваджено умови для реорганізації, централізації і аналогічної «уніфікації» господарюючих суб’єктів до тієї ж владно-державної вертикалі на чолі з Гітлером [[358], с.75], який згодом став фундаментом економічної конституції Третього рейху.

Після прийняття цих законів у Німеччині відкрилися можливості для державного втручання в господарську діяльність економічних суб’єктів у формі:

- примусового об’єднання підприємств і підприємців у промислові асоціації та картелі;

- організації і діяльності як промислових об’єднань, так і примусових картелів: встановлення правил, статутів і умов діяльності всіх примусових об’єднань; примусового втручання в цю діяльність, регулювання умов картельних угод, на яких засновані примусові монополістичні об’єднання; обмеження виробництва або заборони на розширення виробництва.

28 лютого 1933 р. був опублікований надзвичайний декрет «Про захист народу і держави», який поклав основу формування «правових» основ диктатури. Головний принцип цього акту звучить так: якщо не обмежувати свободу особистості, люди починають вести себе, як мавпи... Чим примітивніші люди, тим більше сприймають вони будь-яке обмеження своєї свободи як насильство над собою [379].

30 серпня 1939 р. у Німеччині був прийнятий закон «Про громадянський стан особистості», яким визначалося право «прискореного укладення шлюбу», так зване військове одруження. Проте реалізація цього права передбачала виконання ряду обмежень. Реєстрація шлюбу дозволялася, якщо «наречений знаходиться в вермахті або міг документально підтвердити, що призваний на службу до вермахту». Одруження прискорювалося завдяки тому, що заручені могли пред’явити тільки ті документи, які були у них на руках. Така спрощена процедура визначала як необов’язкове подання довідок про «арійське» походження бабусь і дідусів, які з моменту набуття чинності закону «Про захист німецької крові і німецької честі» повинні були мати у своєму розпорядженні всі бажаючі укласти шлюб. Тепер майбутньому подружжю було досить письмово підтвердити під присягою, що їх предки – «арійці». Були припинені «обстеження на предмет придатності до шлюбу», а застосування закону «Про запобігання потомству, яке страждає на спадкові хвороби» визначало ряд обмежень у тих випадках, коли існувала «особливо велика небезпека для потомства» [[359]].

Водночас існувало обмеження щодо пом’якшення вимог до документів про «арійське» походження у визначених німецьким законодавством випадках. Мається на увазі застосування процедури так званого «заочного одруження», за якою передбачалася можливість вступу в шлюб, якщо наречений уже загинув. У різні партійні, державні і військові установи стали надходити клопотання про реєстрацію шлюбу після смерті чоловіка. Деякі з них були задоволені як «акт милосердя». Однак запровадження даної інституції мало вкрай негативні наслідки, адже потрібно було на законодавчому рівні урегульовувати питання згоди померлого чоловіка на шлюб, спадкування майна чоловіка та ін. Саме тому 6 листопада 1941 р. було підписано відповідне секретне розпорядження, за умовами якого міністр внутрішніх справ мав право «давати згоду на одруження жінок з полеглими або померлими на полі бою військовослужбовцями вермахту, якщо доведено, що існував серйозний намір вступити в шлюб і немає ніяких підстав вважати, що чоловік перед смертю відмовився від цього наміру» [[360]].

Одною з актуальних проблем таких шлюбних відносин було виникнення так званих бездітних шлюбів. Тож, чиновникам загсів було наказано реєструвати шлюби із загиблими і зниклими безвісти військовослужбовцями тільки тоді, коли наречена чекає дитину.

Відповідно до Основного закону Німеччини, права і свободи могли бути обмежені тільки Конституцією, ніякий інший законодавчий акт не міг бути підставою для обмеження права. Обмеження права могли бути допустимі тільки в тому випадку, якщо вони були необхідні для захисту самої Конституції. У разі ж конфліктної ситуації свобода віросповідання за необхідності могла бути обмежена з метою дотримання принципу пропорційності. Також Основний закон Німеччини захищав рівність релігій. Нікому не могла бути віддана перевага за релігійною ознакою і ніхто не міг бути обмежений у своїх правах на підставі своїх релігійних або ідейних переконань. Нерівність прав осіб, що виникала на підставі релігійних ознак, мала бути виправдана тільки конкретною підставою, в іншому випадку вона вважалась антиконституційною, як релігійний привілей чи дискримінація [379, с.536].

Надмірність обмеження мала оцінюватись судами, оскільки адміністративні судді застосовували загальну техніку адміністративного контролю. При цьому інтенсивність судового контролю залежала від природи оспорюваних заходів, якщо спір стосувався прав людини, то судді здійснювали особливий контроль. Утім, як свідчить практика, належний контроль співмірності (пропорційності) обмежень адміністративними судами був скоріше ситуативним, аніж систематичним.

Таким чином, період з початку ХІХ ст. до середини ХІХ ст. можна назвати «Періодом жорстких репресивних обмежень». Він характеризувався:

1) особливою жорстокістю, об’ємністю та виключною імперативністю застосування обмежень;

2) обмеження набули чіткого зобов’язального репресивного характеру;

3) вони застосовувалися за ознаками раси, віросповідання, національності, статі;

4) обмеження чітко розділялися на дві групи: а) обмеження, що застосовувалися до корінного населення; б) обмеження, що застосовувалися до осіб іншої національної, які проживали на території, некорінного походження;

5) репресивний характер обмежень.

Зовсім нового бачення набули обмеження прав людини і громадянина з середини ХІХ ст. Починаючи з 1947 р., права людини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Це відбулося у зв’язку з утворенням Ліги Націй та Міжнародної організації праці, які сприяли всесторонньому захисту прав особи від утисків як з боку держави, так і з боку інших суб’єктів. Також про необхідність дотримання принципів застосування обмежень, зокрема, законності, верховенства закону, відповідності тощо, і йшлося в міжнародно-правових актах, у тому числі ратифікованих Україною. Йдеться про Загальну Декларацію Прав Людини (1948 р.), Конвенцію про захист прав людини та основні свободи (1950 p.), Європейську соціальну хартію (1961 р.), Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.), Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1975 р.), Конвенцію про права дитини (1989 р.), Міжнародну конвенцію про захист прав усіх робітників-мігрантів і членів їхніх сімей (19990 р.) тощо. У цих актах правові обмеження набули міжнародної декларативності та визначеності як дієвих правових засобів, що їх має застосовувати держава з метою захисту прав та інтересів свого населення. Також утвердився принцип, відповідно до якого права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, окрім випадків, передбачених Конституцією України.

Усе більшу увагу спрямовано на необхідність запровадження обмежень щодо осіб, які перебувають на державній службі. Так, з середини ХІХ ст. численні обмеження виникають при проходженні державної служби у Великобританії. Кодифікованим актом, норми якого урегульовують питання публічної служби є Кодекс управління публічною служби (1946 р.). Згідно з цим кодексом, існують такі обмеження, пов’язані зі вступом та перебуванням особи на публічній службі:

- кандидати на державні посади повинні бути британськими підданими, громадянами Співдружності або громадянами Ірландської Республіки;

- для зарахування на деякі посади і перебування на них встановлені вікові обмеження. Наприклад, посаду адміністратора-стажиста мають право обіймати тільки особи, які не досягли 36-літнього віку, виконавця – службовці у віковому діапазоні від 17,5 до 49 років, а асистента керівника в’язницею – особи від 24 років;

- допуск до деяких державних посад передбачає наявність необхідної кваліфікації: в одних випадках потрібен тільки шкільний диплом, в інших – диплом про вищу освіту, в третіх – наявність диплома про вищу освіту плюс вчений ступінь [[361]];

- службовці трьох вищих ступенів протягом 2-х років після своєї відставки мають право вступити на роботу поза державним апаратом тільки з дозволу уряду, причому для двох перших рангів рішення приймається на рівні комітету радників при прем’єр-міністрі. Службовці низьких рангів теж зобов’язані отримувати такі дозволи, якщо вони мають намір вступити на роботу в компанії, з якими були раніше пов’язані по службі, або мали доступ до конфіденційної інформації про конкурентів своїх передбачуваних наймачів [[362]].

За законодавством Бельгії, біженці піддавалися численним жорстким обмеженням, визначеним у Законі «Про біженців» від 28 березня 1952 р., яким актом передбачалося, що для отримання статусу біженця в Бельгії особа повинна була:

1) протягом 48 годин з моменту в’їзду заявника до країни подати заяву на притулок;

2) заява на притулок мала бути подана не пізніше 2-х тижнів з моменту зміни ситуації в країні заявника, достатньої для виникнення обґрунтованого страху повернення;

3) на шляху проходження заявника Бельгії повинна бути першою «вільною» країною, що надає політичний притулок. Як випливає з Шенгенської конвенції, при подачі із закордонним паспортом необхідно мати шенгенську візу тієї країни, в якій розглядається заява на притулок. Дані умови слід мати на увазі потенційними заявниками на притулок у Бельгії незалежно від способу проникнення в країну;

4) біженці мають право вибирати місце проживання, але, відповідно до Закону Бельгії «Про іноземців», вони повинні розміщуватися згідно з планом розміщення осіб, які шукають притулку, за яким вони розподіляються так, щоб забезпечити збалансований розподіл серед муніципалітетів країни. Згідно з цим законом, особи, які шукають притулку, повинні жити в таборах для біженців, інакше вони не отримують фінансової допомоги. Проте особам, які прожили в таборі більше чотирьох місяців, дозволяють піти з нього, навіть якщо їх клопотання ще знаходиться на першому етапі. У цьому випадку вони направляються до Центру громадської соціальної допомоги (Centre public d'aide sociale, CPAS) з метою отримати фінансову допомогу на оплату іншого житла. Зазначимо, що наразі в Бельгії існує 12 державних таборів для осіб, які шукають притулку, 17 таборів Бельгійського Червоного хреста і 4 спеціальних центри, де можна переночувати одну ніч тим, хто зареєстрований в Центрі громадської соціальної допомоги;

5) фінансова допомога не видається особам, які шукають притулок, які живуть в таборах для біженців, отримують харчування і житло там і не мають права на отримання будь-якої допомоги в Центрі громадської соціальної допомоги (CPAS) [[363]].

Також слід зазначити, що Законом Бельгії «Про імміграцію» визначено п’ять випадків, у яких особа може емігрувати до Бельгії:

1) отримання притулку;

2) укладення шлюбу з громадянином Бельгії;

3) возз’єднання з родичами;

4) робота за наймом або за «професійною картою»;

5) бізнес-імміграція.

Даний період є найстрімкішим в еволюції адміністративно-правових обмежень у законодавстві зарубіжних країн. Його можна назвати «Новітнім періодом» (сер. ХІХ ст. – по т.ч.).

Його особливими рисами є:

1) визначальними підставами встановлення адміністративно-правових обмежень стали геополітичні, соціально-економічні, психологічні чинники;

2) спостерігається чітка тенденція до посилення норм міжнародного права на принципи та види адміністративно-правових обмежень, які встановлені у законодавстві;

3) характерна антиіндивідуалістична ідеологія застосування адміністративно-правових обмежень;

4) відбулося переформатування адміністративно-правових обмежень в самообмеження задля досягнення суспільного блага;

5) адміністративно-правові обмеження застосовують у кожній без винятку сфері суспільного життя на підставі відповідного нормативно-правового акту, який урегульовує відносини у її межах.