2.2. Відносини адміністративно-правових обмежень

Обмеження як адміністративно-запобіжний захід виникають між різними суб’єктами адміністративного права з метою захисту прав ті інтересів осіб та забезпечення їх повноцінного функціонування, при цьому вони виступають сильними факторами, що стримують від вчинення певних дій.

Суспільні відносини регулюються правом лише тоді, коли є чіткі об’єктивні передумови необхідності саме правового впливу на певні життєві обставини. Тобто у суспільстві прийняті норми, яким, на думку держави та самого суспільства, повинна відповідати поведінка людини у певній соціальній ситуації. Тож, має місце принцип «свобода поведінки суб’єкта закінчується там, де починається свобода поведінки іншого». Як слушно зазначає М. І. Матузов, «забороняючи одні дії, дозволяючи інші, заохочуючи треті, встановлюючи відповідальність за порушення своїх розпоряджень, право таким шляхом вказує необхідні суспільно корисні варіанти поведінки суб’єктів, обмежує або розширює сферу їх особистих бажань і прагнень, присікає шкідливу діяльність» [104, с.183]. Таким чином, право є регулятором, інструментом, який приводить норми права в дію та урегульовує певне коло суспільних відносин.

М. І. Матузов та О. В. Малько визначають правовідносини як суспільні відносини, урегульовані правом та захищені волею держави, учасники яких виступають носіями взаємних кореспондуючих прав та юридичних обов’язків [104, с.

В. С. Четвериков зазначає, що адміністративні правові відносини – це урегульовані нормами адміністративного права управлінські відносини сторін (суб’єктів і об’єктів управління), що складаються у сфері діяльності органів виконавчої влади, державного управління, органів місцевого самоврядування, уповноважених посадових осіб, а також відносини управлінського характеру, що виникають при здійсненні функцій і задач державного управління іншими органами державної влади і охороняються державою, а також управлінські відносини, які виникають у сфері недержавного управління у зв’язку із здійсненням (відповідно до закону) цими суб’єктами функцій і завдань державного управління [133, с.85]. Таким чином, особливість адміністративно-правових відносин визначають суб’єкти, між якими ці відносини виникають. Мається на увазі наділеність одного із суб’єктів владно-управлінським характером, а також наявність адміністративно-правових норм, що є підставою для їх виникнення.

В адміністративно-правових відносинах як основному елементі механізму адміністративно-правового регулювання, на думку науковця, індивідуалізується положення тієї чи іншої норми адміністративного права, визначається характер, права, обов’язки, функції, завдання та відповідальність учасників (суб’єктів і об’єктів) управлінських відносин. Ці правові відносини впливають на управлінські процеси через волю і свідомість їх учасників (сторін), виступають як кінцевий результат узгодженості керуючого, що упорядковує і переадресовує вплив з боку суб’єкта управління (керуючого) на об’єкти управління (керованого) в процесі реалізації функцій і завдань державного управління [133, с.85-86]. У даному випадку об’єктом управлінських відносин, на думку В.С. Четверикова, є суб’єкти підконтрольні, тобто ті, на яких спрямований управлінський вплив.

Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук та О. В. Дьяченко зазначають, що адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов’язків, урегульованих нормами адміністративного права [196, с.

В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко визначають адміністративно-правові відносини як стійкі правові зв’язки між суб’єктами й об’єктами публічного (в основному – державного) управління, що виникають у результаті дії адміністративно-правових норм [134, с. 34].

Теоретики права виділяють такі ознаки адміністративних правовідносин:

1) вони виникають, змінюються або припиняються тільки на основі правових норм, які безпосередньо їх породжують (викликають до життя) і реалізуються через них. Між цими явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Немає норми – немає і правовідносини. Вони являють собою певну єдність;

2) суб’єкти правових відносин взаємопов’язані юридичними правами і обов’язками, які в правовій науці прийнято називати суб’єктивними. Цей зв’язок, власне, і є правовідношенням, в рамках якого праву однієї сторони кореспондує (відповідає) обов’язок іншої і навпаки. Їх можна назвати зустрічними. Учасники правовідносин виступають відносно один одного як уповноважені і правозобов’язані особи, інтереси одного можуть бути реалізовані лише за посередництвом іншого;

3) мають вольовий характер: по-перше, тому, що через норми права в них відбивається державна воля; по-друге, в силу того, що навіть за наявності юридичної норми правовідносини не можуть автоматично виникати і потім функціонувати без волевиявлення його учасників, принаймні одного з них. Необхідний вольовий акт, який дає початок явищу;

4) охороняються державою;

5) відрізняються індивідуалізованістю суб’єктів, суворою визначеністю їх взаємного поводження, персоніфікацією прав і обов’язків. Це не безособовий абстрактний зв’язок, а завжди конкретне відношення «когось» з «кимось» [104, с. 184–185].

В. С. Четвериков виділяє такі ознаки адміністративних правовідносин:

1) мають односторонній державно-владний характер у процесі здійснення управлінських відносин при реалізації зовнішніх і внутрішніх функцій і завдань державного управління. Суб’єкт управління (орган виконавчої влади, державного управління, адміністрації органів місцевого самоврядування, їх посадові особи) здійснює свідомий (вольовий), цілеспрямований і впорядкований вплив на об’єкти управління (підлеглих) у формах і методах, визначених законодавством, використовуючи при цьому методи переконання і примусу для вирішення повсякденних завдань у всіх сферах життєдіяльності держави і суспільства в цілому;

2) реалізуються у широкосуб’єктних, комплексних управлінських відносинах у масштабі держави;

3) основним об’єктом впливу адміністративно-правових відносин є поведінка учасників, сторін (суб’єктів і об’єктів управління), що обумовлено свідомістю і волею кожної зі сторін.

4) регулюють і охороняють переважно публічно-правові інтереси, що виникають у діяльності органів виконавчої влади, державного управління, адміністрацій органів місцевого самоврядування. Часто публічний інтерес трактується просто як державний інтерес. Однак це не зовсім так: при здійсненні державного управління це адекватна реакція державних органів влади і управління на вимоги суспільства щодо створення надійного соціально-економічного захисту громадян, які потребують цього і здійснення ефективної правоохоронної діяльності;

5) виникають з ініціативи уповноважених суб’єктів управління (органів виконавчої влади, державного управління з приводу здійснення функцій правового регулювання), а також за ініціативою об’єктів управління, в результаті незадовільної реалізації управлінських відносин суб’єктом управління (у формі заяв, пропозицій, скарг фізичних і юридичних осіб);

6) регламентують управлінські відносини та за своєю суттю є організаційно-правовими, тобто за допомогою норм права упорядковується процес організації управління з метою оптимального функціонування органів виконавчої влади, державного управління, адміністрацій органів місцевого самоврядування [133, с.85–87].

Ю. П. Битяк загалом підтримуючи традиційну точку зору адміністративістів щодо ознак адміністративних правовідносин вказує на існування двох найважливіших ознак, притаманних адміністративно-правовим відносинам: з одного боку, вони є формами соціальних відносин, оскільки в них обов’язково беруть участь люди чи їх об’єднання, а з іншого – формами організаційних відносин, у процесі реалізації яких вирішуються завдання управлінської діяльності [196, с. 54].

Таким чином, адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, що виникають на основі норм адміністративного права між суб’єктами адміністративного права, де один суб’єкт наділений владно-управлінськими повноваженнями, а другий є підконтрольним, з метою впливу на поведінку підконтрольного суб’єкта в публічно-правовій сфері.

Особливостями адміністративно-правових відносин є:

1) підставою для їх виникнення є норма адміністративного права;

2) вони виникають у сфері публічного управління;

3) є дво- чи багатосторонніми, де однією із сторін обов’язково є суб’єкт владних повноважень;

4) можуть мати примусовий, обмежувальний, заохочувальний характер;

5) складаються із суб’єкта, об’єкта, змісту, юридичних фактів;

6) охороняються державою;

7) захищені адміністративно-правовими засобами, у тому числі й обмежувального характеру;

8) виникають у різних сферах публічного управління, таких як економіка, культура, житлово-комунальне господарство, охорона здоров’я, освіта, внутрішні справи, оборона тощо.

Адміністративно-правові відносини виникають і у зв’язку із необхідністю застосування певного виду адміністративного обмеження у сфері публічного управління, адже обмеження є одним з регулятивних інструментів, який впливає на поведінку суб’єкта. З цього приводу А. М. Денисова зазначає, що самостійний характер категорії правових обмежень надає можливість виокремити основні ознаки правових обмежень як одного із засобів правового впливу на поведінку суб’єктів права:

1) вони пов’язані з негативними умовами здійснення власних інтересів суб’єкта через спрямування їх на утримання та одночасно на задоволення інтересів протилежної сторони та суспільних інтересів в охороні та захисті;

2) спрямовані на стримування протиправної поведінки та встановлення чітких меж дозволеного;

3) надають інформацію про зменшення обсягу можливостей, свободи, а отже, і прав особистості, які досягаються за допомогою обов’язків, заборон, покарань і т. д.;

4) мають характер погроз позбавлення певних цінностей;

5) встановлюються нормативно-правовими актами;

6) містять інформацію про негативну правову реакцію у разі протиправної поведінки суб’єкта права;

7) являють собою засіб формування правової мотивації суб’єктів щодо їх відношення до правового впливу та їх поведінки;

8) основним призначенням є зменшення негативної активності суб’єкта у сфері права та в процесі правового впливу;

9) спрямовані на охорону, гарантування та захист суспільних інтересів, оскільки в цілому виконують функцію охорони суспільних відносин, тобто забезпечують стабільність правового впливу;

10) метою правових обмежень є зменшення негативних проявів суспільних інтересів та збереження можливості використання суб’єктивного права у правовому полі, що обумовлює охоронний характер правового впливу [176, с.100].

Отже, відносини адміністративних обмежень – це дво- чи багатосторонні відносини між суб’єктами адміністративного права, що виникають на підставі норм обмежувального спрямування та визначають межі дозволеної поведінки індивіда чи групи осіб в процесі правового впливу з боку публічно-владних суб’єктів.

Таким чином, відносини адміністративних обмежень мають такі специфічні риси:

1) обмеження визначають межі дозволеної поведінки в процесі правового впливу;

2) вони є засобом забезпечення правового статусу особи як важливого аспекту прояву правового впливу;

3) мають нормативну основу закріплення та забезпечують превентивне недопущення порушення правових вимог, оскільки правові обмеження виникають лише на підставі норми права. З моменту вступу такої норми в силу адміністративні правовідносини між сторонами будуються у межах приписів норми;

4) забезпечують формування мотивації щодо необхідності правового впливу на поведінку учасників правовідносин.

Водночас відносини адміністративних обмежень в адміністративному праві мають певні види, які можна виокремлюються залежно від ряду критеріїв. Беручи до уваги, що досліджувана група відносин є різновидом адміністративно-правових відносин, її як видовому поняттю притаманні ознаки родового поняття.

М. І. Матузов пропонує таку класифікацію адміністративних правовідносин:

1) за ступенем конкретизації і суб’єктним складом правовідносини поділяються на абсолютні, відносні, загальнорегулятивні;

2) за характером обов’язків – на активні (обов’язок полягає в необхідності вчиняти певні дії на користь уповноваженої особи) і пасивні (обов’язок полягає в утриманні від небажаних для адресата поведінки);

3) за колом суб’єктів – прості (виникають між двома суб’єктами) і складні (між кількома чи навіть необмеженим колом суб’єктів);

4) за тривалістю – короткострокові; довгострокові [104, с.185].

Узагальнюючи думки науковців-адміністративістів, зазначимо, що класифікація адміністративних правовідносин проводиться залежно від:

1) виконуваних функцій (регулятивні та правоохоронні);

2) ступеня взаємної підпорядкованості суб’єктів, що беруть участь у правовідносинах (відносини між підпорядкованими суб’єктами, що перебувають на різному ієрархічному рівні, тобто між вищими і нижчими структурами; між непідпорядкованими суб’єктами одного ієрархічного рівня; між непідпорядкованими суб’єктами різних ієрархічних рівнів або різної організаційно-правової природи; між органами управління і підприємствами, установами, організаціями, які організаційно їм не підпорядковані (організаційно від них незалежні); між органами управління і структурами, які підпорядковані їм частково);

3) кількісного складу учасників (двосторонні та багатосторонні);

4) організаційно-правового складу учасників (суб’єкти, які мають владно-управлінські повноваження та підконтрольні суб’єкти).

Також адміністративно-правові відносини поділяють на: функціональні й територіальні; внутрішні й зовнішні; майнові й немайнові; такі, що захищаються в адміністративному порядку, і такі, що захищаються у судовому порядку; субординації і координації; внутрішньоапаратні і позаапаратні тощо. Значний інтерес викликає поділ адміністративних правовідносин на вертикальні та горизонтальні [134, с.70–72].

Обмежувальний характер адміністративних правовідносин зменшує кількість підстав, за якими їх можна диференціювати. Це зумовлено передусім специфікою суб’єктів даних відносин, а також їх об’єктом. Втім, узагальнюючи вище наведені положення щодо видів адміністративно-правових відносин та враховуючи специфіку обмежувальних відносин вважаємо, що останні можна класифікувати за нижче наведеними ознаками:

- за своєю видовою ознакою та змістом правовідносини адміністративно-правових обмежень поділяються на абсолютно визначні та відносно визначені, де визначені дві сторони відносин, суб’єкт щодо якого застосовується обмеження та суб’єкт, який застосовує обмеження; пасивні, тобто не вчиняти (утримуватися) від вчинення певних дій по відношенню до адресата;

- за колом суб’єктів відносини адміністративно-правових обмежень можуть бути прості – тобто відносини обмеження по відношенню до певної особи, наприклад, обмеження, встановлені Законом України «Про запобігання корупції», що застосовуються до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; обмеження, що застосовуються до осіб звільнених з місць позбавлення волі щодо яких застосовано адміністративний нагляд, і складні, тобто відносини обмеження, що виникають між колом суб’єктів, наприклад, обмеження щодо осіб, які є державними службовцями, обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності обмеження щодо запобігання корупції.

Разом з тим, вважаємо, що відносини адміністративних обмежень в адміністративному праві можна систематизувати таким чином:

1) залежно від кола суб’єктів: а) конкретно визначені; б) відносно визначені;

2) залежно від кількості суб’єктів адресатів: а) прості; б) складні;

3) залежно від часу дії обмеження: а) короткотривалі; б) довготривалі;

4) залежно від адміністративного статусу суб’єкта застосування: а) Президент України; б) органи виконавчої влади : Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади; в) органи місцевого самоврядування; г) підприємства, установи, організації державної власності.

В теорії адміністративного права правовідносини складаються з трьох елементів: 1) суб’єкта правовідносин; 2) об’єкт правовідносин; 3) юридичний зміст, тобто суб’єктивні права та юридичні обов’язки [134; 133, с.88].

На наш думку, структура відносин адміністративних обмежень є класичною та складається з: 1) суб’єкта; 2) об’єкта, тобто поведінка особи щодо якої застосовується адміністративне обмеження; 3) змісту відносин адміністративних обмежень, тобто права та обов’язки сторін відносин адміністративних обмежень; 4) юридичних фактів, що є підставою виникнення обмежувальних відносин.

Розкриємо суть цих елементів.

Першим елементом правовідносин адміністративних обмежень є суб’єкт. Ця категорія є двосторонньою – суб’єкт застосування адміністративного обмеження та суб’єкт щодо якого застосовується адміністративне обмеження.

Суб’єктами застосування обмежень є Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; підприємства, установи, організації державної форми власності, їх посадові особи; суд.

Кабінет Міністрів України відповідно до законодавства є суб’єктом відносин адміністративних обмежень, який має право застосовувати будь-який з таких видів адміністративного регулювання або їх комбінацію: а) обмеження рівня торгової націнки (знижки) на гуртовому або роздрібному ринку визначеного об’єкта цінового регулювання; б) встановлення граничних рівнів рентабельності до витрат: переробників товару, якщо внаслідок такої переробки виробляється об’єкт державного цінового регулювання; осіб, які надають послуги із зберігання (схову) об’єктів державного цінового регулювання; в) встановлення граничних цін продажу об’єкта державного цінового регулювання на рівні максимальної інтервенційної ціни або його придбання на рівні мінімальної інтервенційної ціни [[163], ст.8]. Зазначимо, що Кабінет Міністрів України є загальним суб’єктом виконавчої влади, який координує роботу всіх центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо застосування адміністративно-правових обмежень, а свої повноваження реалізує через підконтрольні органи.

Наступним суб’єктом, який має повноваження застосовувати адміністративно-правові обмеження у сфері публічного адміністрування є центральні органи виконавчої влади – міністерства, центральні органи виконавчої влади (державні служби, державні інспекції, державні агентства), центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом. Утім, через особливий адміністративно-правовий статус реалізація адміністративно-правових обмежень має свої особливості у діяльності кожного суб’єкта. Так, відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, формування якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України [[164], ст.6]; державна служба – це центральний орган виконавчої влади більшість функцій якого складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам; державне агентство – це центральний орган виконавчої влади більшість функцій якого складають функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління; державна інспекція – це центральний орган виконавчої влади більшість функцій якого складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства [195, ст. 17].

Нами було досліджено повноваження та компетенції 38 центральних органів виконавчої влади, зокрема: Міністерства аграрної політики та продовольства України; Міністерства внутрішніх справ України; Міністерства екології та природних ресурсів України; Міністерства економічного розвитку і торгівлі України; Міністерства енергетики та вугільної промисловості України; Міністерства інформаційної політики України; Міністерства закордонних справ України; Міністерства культури України; Міністерства оборони України; Міністерства молоді та спорту України; Міністерства охорони здоров’я України; Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України; Міністерства соціальної політики України; Міністерства фінансів України; Міністерства юстиції України; Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб; Державної міграційної служби України; Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками; Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів; Державної казначейської служби України; Державної служби експортного контролю України; Державної авіаційної служби України; Державної служби України з безпеки на транспорті; Державного агентства водних ресурсів України; Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України; Державного космічного агентства України; Державного агентства лісових ресурсів України; Державного агентства автомобільних доріг України; Державної архітектурно-будівельної інспекції України; Державної інспекції ядерного регулювання України; Державної екологічної інспекції України; Державної інспекції енергетичного нагляду України; Антимонопольного комітету України; Фонду державного майна України; Державного комітету телебачення і радіомовлення України; Адміністрації Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України; Національного агентства України з питань запобігання корупції; Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, що дало нам можливість виокремити повноваження щодо застосування певних адміністративно-правових обмежень відповідно до специфіки їх публічного адміністрування тої чи іншої сфери.

Водночас на підставі здійсненого аналізу положень нормативно-правових актів, які визначають правовий статус зазначених суб’єктів, можемо зазначити, що особливостями адміністративно-правових обмежень, які реалізують центральні органи виконавчої влади є:

1) реалізуються лише в межах визначених повноважень відповідного органу виконавчої влади;

2) визначаються під час формування та реалізації державної політики в певній сфері суспільного життя;

3) види адміністративно-правових обмежень визначаються напрямками діяльності центрального органу виконавчої влади;

4) виражаються у формі лімітів, квот, нормативів, критеріїв тощо;

5) сприяють захисту прав та свобод суб’єктів адміністративного права, яким ці обмеження не були адресовані, наприклад, адміністративно-правове обмеження встановлено щодо закладу охорони здоров’я, а захищає права та інтереси пацієнтів;

6) міністерства, державні служби та державні агентства є суб’єктами реалізації адміністративно-правових обмежень, тоді як державні інспекції та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом переважно є суб’єктами, які контролюють законність застосування адміністративно-правових обмежень та дотримання даних обмежень суб’єктами, яким вони адресовані;

7) застосовуються до фізичних та юридичних осіб на імперативних засадах.

Зазначимо також, що особливості діяльності центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом як суб’єкта реалізації адміністративно-правових обмежень полягають у тому, що вони:

1) є спеціальними суб’єктами, які відповідно до законодавства уповноважені здійснювати контроль та нагляд за законністю застосування обмеження, виконанням, використанням, дотриманням встановленого обмеження, тобто йдеться про адміністративно-обмежувальну природу функціонування цих органів;

2) у разі порушення встановленого обмеження уповноважені притягувати винних осіб до юридичної відповідальності;

3) під час перевірки законності застосування обмеження та виконання, використання, дотримання обмеження відповідним суб’єктом взаємодіють з правоохоронними органами, іншими державними органами, центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності і господарювання;

4) вживають заходи щодо усунення порушення встановленого обмеження;

5) звертаються до компетентних органів з метою отримання інформації, яку необхідно надати суб’єкту адресату.

Будь-яке правове обмеження – це прояв владно-примусової функції держави, яку вона проявляє, наділяючи примусовими повноваженнями публічні органи управління. На сьогодні в нормативно-правових актах відсутнє визначення функції обмеження. Саме тому пропонуємо в Законі України «Про Кабінет Міністрів України» та Законі України «Про центральні органи виконавчої влади» визначити, що одним з завдань даних органів є саме реалізація обмежувальної функції у сфері публічного управління.

Таким чином, Кабінет Міністрів України та центральні органи виконавчої влади є суб’єктами застосування адміністративних обмежень. Підставою застосування даних обмежень є закони України чи підзаконні нормативно-правові акти. Адміністративні обмеження, які реалізуються даними суб’єктами можуть бути: тимчасовими і постійними; абсолютно визначеними і відносно визначеними; короткостроковими і тривалими; основними і додатковими; плановими і позаплановими.

Окрім центральних органів виконавчої влади суб’єктами, які мають право застосовувати адміністративні обмеження і відповідно бути суб’єктом відносин адміністративних обмежень є місцеві органи виконавчої влади. Так, наприклад, місцеві державні адміністрації уповноважені застосовувати обмеження щодо: використання підприємствами питної води у промислових цілях; використання об’єктів тваринного світу; використання об’єктів тваринного світу або вилучення об’єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; застосування на окремих територіях пестицидів і агрохімікатів; прав власників і користувачів природних ресурсів в інтересах охорони, раціонального використання та відтворення тваринного світу; право добування, всіх видів використання, утримання, реалізації, вивезення з України і ввезення на її територію диких тварин [179].

До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить застосування обмежень щодо: забудови земельних ділянок; використання підприємствами питної води у промислових цілях; господарської діяльності та добуванням об’єктів тваринного світу; щодо скидів відходів тощо.

Таким чином, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування є суб’єктами відносин адміністративних обмежень, як уповноважені застосовувати обмеження в рамках реалізованої ними компетенції та повноважень. Підставою застосування того чи іншого адміністративного обмеження є законодавчий акт. Слід зазначити, що вважаються недійсними і не підлягають виконанню акти Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в нормах яких визначаються певні види обмежень, якщо вони спричиняють обмеження законних прав громадян.

Поряд із зазначеними суб’єктами, суб’єктом, уповноваженим застосовувати обмеження та відповідно вступати у відносини адміністративних обмежень є суд.

Суд як суб’єкт відносин адміністративних обмежень через застосування заходів адміністративної відповідальності може реалізовувати свій владно-управлінський вплив шляхом застосування до суб’єкта (в даному випадку до правопорушника) на підставі судового рішення адміністративних стягнень у вигляді:

‑ позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (застосування обмеження даного права передбачено на строк від шести місяців до одного року);

‑ громадських робіт (це обмеження застосовується на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день). Окрім відрахувань у дохід держави певної суми грошей із заробітку, виправні роботи тягнуть за собою й інші майнові та трудові обмеження, зокрема: заборонено надавати чергову відпустку під час відбування виправних робіт; час відбування робіт не зараховують до загального трудового стажу й до стажу, що надає право на одержання щорічних пільг; заборонено звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу органів, що призначили виправні роботи;

‑ виправних робіт (застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в дохід держави), при цьому даний вид обмеження передбачає не лише обмеження поведінки суб’єкта застосування обмеження, але і обмеження матеріального характеру у вигляді відрахування із заробітку такої особи; суспільно-корисні роботи;

‑ адміністративного арешту (до п’ятнадцяти діб);

‑ арешт з утриманням на гауптвахті.

Застосування цих обмежень здійснюється з урахуванням вікових та статусних особливостей суб’єктів, до яких застосовуються обмеження. Наприклад, суспільно корисні роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами I або II групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років, а адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів І і ІІ груп. З цього приводу Ю. П. Битяк зауважує, що у процесі виконання постанови суду особи, винні у вчиненні адміністративного правопорушення, зазнають відповідних обмежень особистого, морального чи матеріального характеру [[165], с. 230].

Під час здійснення адміністративного нагляду суд за поданням начальника органу Національної поліції з урахуванням особи піднаглядного, його способу життя і поведінки може змінювати (зменшувати або збільшувати) обсяг обмежень, які застосовуються до осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд. Ці обмеження за рішенням суду можуть бути застосовані частково або у повному обсязі.

Другою групою суб’єктів відносин адміністративних обмежень є суб’єкти, до яких застосовуються адміністративні обмеження. Обмеження можуть бути застосовані до фізичних осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства) та юридичних осіб.

Передумовою вступу названих фізичних осіб як суб’єктів у конкретні відносини адміністративних обмежень є наявність у них правоздатності та дієздатності.

Фізичні особи як суб’єкти, щодо яких застосовуються обмеження, наділені правоздатністю та дієздатністю. Під правоздатністю розуміється визнана державою загальна (абстрактна) можливість мати передбачені законом права і обов’язки, здатність бути їх носієм. Кожна особа від народження наділена правоздатністю, може і має необхідні їй права, визнані світовим співтовариством і юридичними системами національних держав (право на життя, свободу, здоров’я, честь, гідність, безпеку тощо). Ця здатність (можливість) ніким і ні за яких обставин не може бути зупинена, анульована. Вона визнається апріорі як безумовна і безсумнівна аксіома. Будь-який громадянин, в тому числі неповнолітній, знає, що він є правоздатним і, отже, може стати носієм (зараз або в майбутньому) відповідних прав та свобод. Головне в правоздатності ‑ не право, а принципова можливість або здатність мати їх.

Під дієздатністю розуміється не тільки можливість суб’єкта мати права та обов’язки, але й здатність здійснювати їх своїми особистими діями, відповідати за наслідки, бути учасником правових відносин.

Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, в той час як правоздатність не залежить від зазначених обставин. Дієздатність у повному обсязі настає з моменту повноліття, тобто по досягненню 18-літнього віку. Якщо правоздатність індивід має протягом усього його життя, то дієздатність ‑ тільки з певного віку. Дієздатністю не володіють малолітні діти до 14 років та психічнохворі особи, які можуть мати права, але не можуть їх здійснити. Від їхнього імені виступають їх законні представники ‑ батьки, опікуни, поручителі [104, с. 190].

На думку В. К. Колпакова та О. В. Кузьменко, обмеження правоздатності полягає в тому, що в результаті дії адміністративно-правових норм відбувається:

1) звуження кола прав. У даному випадку конкретний громадянин повністю або частково позбавляється деяких прав, наданих йому особисто. Наприклад, позбавлення права керування транспортними засобами в результаті вчинення правопорушення, передбаченого ст. 130 КпАП (управління транспортними засобами в стані сп’яніння);

2) покладання на громадян додаткових обов’язків. У цьому випадку на громадянина, поза його волею, в адміністративному порядку органом управління покладаються додаткові обов’язки. Такі обов’язки можуть бути персоніфікованими, тобто зверненими до конкретної особи, обов’язок відбувати таке адміністративне стягнення, як виправні роботи. Можуть мати загальний характер, наприклад, обов’язок додержуватися певних правил при перебуванні в районах епідемій, епізоотій, екологічних катастроф; обов’язок додержуватися режимних вимог при роботі з інформацією з обмеженим доступом тощо.

У будь-якому разі обмеження правоздатності має винятково тимчасовий характер і може бути зумовлено лише однією з двох обставин. По-перше, виникнення особливих умов здійснення державного управління (стихійні лиха, епідемії, епізоотії, умови цивільної оборони), коли на громадян в адміністративно-правовому порядку покладаються додаткові обов’язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, передбачені нормами адміністративного права. По-друге, вчинення конкретним громадянином правопорушення, у зв’язку з чим на нього або покладаються додаткові обов’язки або він позбавляється окремих прав. Громадянин, притягнений до адміністративної відповідальності, зобов’язаний виконати рішення компетентного державного органу про застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф [134, с.152].

Слід зазначити, що адміністративна правоздатність іноземців вужча за правоздатність громадян України. Так, для них встановлені обмеження щодо реалізації права на працю, вони не можуть обиратися до державних органів, призначатися на певні посади. На них не покладається обов’язок несення військової служби. Обмеження адміністративної правоздатності іноземців може бути зумовлене введенням відповідною державою обмеження прав і свобод Для громадян України. Зокрема, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення щодо встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадян цієї держави на території України [134, с.156].

Таким чином, правові обмеження є встановленими законом вилученнями з правового статусу громадянина, які носять превентивний характер, утримують від можливих несприятливих наслідків суб’єктів, до яких застосовуються обмеження.

Обмеження, що застосовуються до фізичних осіб можуть бути визначені як в Конституції України, так і в інших законах. Наприклад, Конституція України передбачає обмеження прав і свобод особи з метою захисту життєво важливих державних інтересів. Зокрема, ст. 41 передбачає примусове відчуження майна за умов воєнного або надзвичайного стану; у ст. 64 зазначається, що за умов воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень, а у ст.102 Конституції України визначено, що Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку [149, ст. 102].

Водночас фізичні особи як суб’єкти, до яких можуть бути застосовані адміністративні обмеження, мають свої особливості, зумовлені їхнім адміністративно-правовим статусом. Цю категорію осіб умовно можна поділити на: громадян України; іноземців; осіб без громадянства; біженців.

Слід за значити, що на конституційному рівні визначено, що до громадян України можуть бути застосовані обмеження, передбачені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей [149].

Іншою категорією фізичних осіб, до яких можуть бути застосовані адміністративні обмеження, є іноземці та особи без громадянства.

Загалом основні обмеження для іноземців і осіб без громадянства зводяться до таких:

1) вони не можуть обіймати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських і повітряних екіпажів тощо);

2) вони не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов’язана з державною таємницею;

3) ці особи не можуть служити в Збройних силах України;

4) для іноземних громадян і осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях;

5) для них встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу до навчальних закладів тощо;

6) для іноземних громадян і осіб без громадянства встановлено особливу адміністративну деліктоздатність.

Юридичними особами як суб’єктами відносин адміністративних правових обмежень можуть бути суб’єкти господарювання, громадські організації, політичні партії тощо.

Законом України «Про захист економічної конкуренції» визначено обмеження монополізму в господарській діяльності [[166]]. Обмеження на певні види діяльності передбачає, з одного боку, заборону деяких видів діяльності, а з іншого ‑ надання конкретним суб’єктам підприємництва права займатися тільки тією діяльністю, яка дозволена їм особисто. Таким дозволом є фіксація конкретних видів діяльності в установчих документах, підтверджена у разі необхідності ліцензіями, патентами. Вони становлять предмет діяльності суб’єкта підприємництва. Обмеження права власності передбачає неможливість для суб’єкта підприємницької діяльності володіти на правах власника певними об’єктами. Такі обмеження встановлюються з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Водночас Законом України «Про політичні партії в Україні» передбачені такі обмеження, що застосовуються до політичних партій:

1) не допускається створення і діяльність структурних утворень політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст.6);

2) не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій (ст.10);

3) наявні обмеження щодо здійснення внесків на підтримку політичних партій (ст.15);

4) право на державне фінансування статутної діяльності політичних партій припиняється із дня відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання, крім випадку, якщо такі політичні партії за результатами виборів народних депутатів України отримали це право повторно (ст.17-5) [[167]].

Також під час воєнного стану в інтересах оборони можуть вводитися обмеження діяльності підприємств, установ і організацій, при цьому розширюються повноваження відповідних правоохоронних та інших спеціально створених органів у складі центральних органів виконавчої влади, наприклад, під час надзвичайних ситуацій Оперативно-рятувальна служба цивільного захисту має право застосовувати обмеження руху транспортних засобів і пішоходів поблизу та в межах зони надзвичайної ситуації, місці гасіння пожежі, а також доступу громадян на окремі об’єкти і території; аварійно-рятувальні служби можуть застосовувати обмеження руху транспортних засобів і пішоходів поблизу та в межах зони надзвичайної ситуації. Ці обмежувальні заходи можуть застосовувати до населення, тобто до фізичних осіб.

Отже, пропонуємо розрізняти суб’єктів відносин адміністративних обмежень, де, з одного боку, суб’єктом виступає суб’єкт застосування адміністративних обмежень – уповноважений суб’єкт, який має відповідні повноваження, а з іншого – інший суб’єкт, який пропонуємо називати суб’єктом адресатом, тобто особа, до якої застосовується адміністративне обмеження та на поведінку якої спрямований правовий вплив.

При цьому, і перша, і друга група суб’єктів є безпосередньо суб’єктами відносин адміністративних обмежень, під якими ми пропонуємо розуміти уповноважених суб’єктів публічної адміністрації, їх посадові особи та структурні підрозділи, суд, а також суб’єкти адресати ‑ фізичні та юридичні особи, на поведінку яких спрямований владний управлінський вплив, що проявляється у вигляді застосування адміністративно-правових обмежень.

Суб’єкти цих відносини мають свої особливості:

1) реалізують свої права та обов’язки у сфері публічного управління;

2) характеризуються субординаційними зв’язками та мають імперативний характер;

3) виникають на підставі норми адміністративного права, що зумовлює обов’язок одних застосовувати обмеження, а інших виконувати його;

4) суб’єкти застосування можуть належати до різних ієрархічних рівнів (наприклад, Кабінет Міністрів України та органи місцевого самоврядування), а суб’єкти адресати мати різний адміністративно-правовий статус (наприклад, Президент України, громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

5) у суб’єктів застосування обмеження з’являється право щодо його застосування, а у суб’єкта адресата, навпаки, виникає обов’язок вчинення певних дій, що обмежують його дієздатність.

Другим елементом в структурі відносин адміністративних обмежень є їх об’єкт.

У словниковій літературі зустрічається декілька тлумачень поняття «об’єкт»: 1) те, на що спрямована певна діяльність; будь-який предмет думки, дослідження, художнього відображення тощо [[168]]; 2) філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну або уявну реальність, яка розглядається, як щось зовнішнє у відношенні до об’єкта чи суб’єкта і стає предметом теоретичного і практичного спостереження. Об’єкт, незалежно від своєї природи, завжди ставиться в опозиції до суб’єкта [[169]];

Із філософської точки зору під об’єктом розуміється те, що протистоїть суб’єкту, на що спрямована пізнавальна й інша діяльність людини. Це найширше (абстрактне) визначення об’єкта. Об’єкт і суб’єкт ‑ парні категорії. У практичному житті термін "об'єкт" співвідноситься не тільки з людиною як розумною істотою, але і з будь-яким іншим фрагментом дійсності (предметом, процесом, станом, поведінкою). Тому будь-яке явище, що відчуває на собі вплив з боку іншого явища, виступає об’єктом останнього. У загальному взаємозв’язку суб’єкт може стати об’єктом, і навпаки, об’єкт ‑ суб’єктом. Об’єктом правового відношення виступає те, на що спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки його учасників, іншими словами, те, заради чого виникають самі правовідносини [104, с.192–193].

В. С. Четвериков вважає, що об’єктом адміністративних правовідносин є не особа, щодо якої здійснюється певний вплив, а безпосередньо поведінка суб’єктів даних правовідносин [133, с. 88].

Ю. П. Битяк відстоює точку зору, що об’єкт ‑ це те, заради чого виникають правовідносини. Об’єктом адміністративно-правових відносин є поведінка учасників управлінських відносин (дії, утримання від дій). Дії учасників управлінських відносин можуть здійснюватися заради різноманітних правових інтересів. Це можуть бути речі, матеріальні цінності, продукти духовної творчості, особисті нематеріальні блага, а саме: здоров’я, гідність людини, моральність тощо. Так, якщо об’єктом правовідносин є поведінка учасників (наприклад, передача державного майна від одного органу управління ‑ іншому), то предметом адміністративних правовідносин будуть об’єкти матеріального характеру, тобто майно, речі [196, с. 51].

Правові обмеження впливають на поведінку та інтереси суб’єктів не лише опосередковано – через обмеження суб’єктивного права, а і безпосередньо (наприклад, через погрозу покаранням). Тобто правові обмеження обмежують не стільки суб’єктивні права, скільки свободи особистості, процес задоволення її інтересів. Отже, застосування правових обмежень до суб’єктивних прав є вторинним. Передусім їх необхідно розглядати відносно певних інтересів конкретних суб’єктів права. З наведеного можна зробити висновок про те, що поняття «правові обмеження» включають ряд обмежень, серед яких обмеження фізичних та юридичних прав осіб, інтересів особистості та влади держави тощо [176, с.100-102].

Ми притримуємося точки зору, що об’єктом є не фізична чи юридична особа, до якої застосовується певне обмеження, а безпосередньо поведінка суб’єкта-адресата, на яку спрямоване обмеження. Саме тому, вважаємо, що об’єктом відносин адміністративних обмежень є поведінка особи, на яку спрямовано дію суб’єкта застосування обмеження. Тоді як предметом відносин адміністративних обмежень є речі матеріального світу: транспортні засоби, проїзний документ, майно, зброя, отруйні і сильнодіючі хімічні речовини, а також алкогольні напої та речовини, вироблені на спиртовій основі тощо.

Третім елементом правовідносин адміністративних обмежень є юридичний зміст, тобто права та юридичні обов’язки.

Суб’єктивне право ‑ це певна правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона включає в себе як мінімум чотири елементи: 1) можливість позитивної поведінки самого уповноваженого, тобто право на власні дії; 2) можливість вимагати відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто право на чужі дії; 3) можливість вдатися до державного примусу в разі невиконання протилежною стороною свого обов’язку (домагання); 4) можливість користуватися на основі даного права певним соціальним благом. Характерною рисою суб’єктивного права є міра поведінки, забезпечена не тільки законом, а й обов’язками інших осіб, що виявляються в утриманні від порушення права іншої особи. В іншому випадку це не суб’єктивне право, а проста дозволеність (незаборона), яка випливає з чинного в суспільстві правопорядку за принципом «що не заборонено, те дозволено» [104, с. 191].

Погоджуємось із думкою С. В. Бахина про те, що «навряд чи можна визнати вичерпним перелік абсолютних прав, що міститься в Пакті про громадянські і політичні права, оскільки ті чи інші права людини можуть бути визнані такими, що не можливо обмежити відповідно до інших міжнародних угод. Конституцією України визначено, що неправомірне обмеження законних прав і свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно із законодавством.

Суб’єктивні права у відносинах адміністративних обмежень мають всі учасники цих відносин. Однак їх обсяг, звісно, є різним. Так, наприклад, суб’єкт застосування обмеження за наявності права вчиняти владно-управлінські дії має більше коло прав відносно суб’єкта-адресата, водночас у цього суб’єкта виникає й більша кількість обов’язків. Право суб’єкта застосування адміністративних обмежень визначені в законах України та підзаконних нормативно-правових актах та проявляються через реалізацію даними суб’єктами їхніх повноважень. Тоді ж як реалізація суб’єктом адресатом адміністративного обмеження є його не правом, а обов’язком, який визначений в Конституції України та законах України.

Таким чином, суб’єкт застосування адміністративного обмеження має право: 1) застосовувати відповідне адміністративне обмеження відповідно до законодавства України; 2) у разі невиконання суб’єктом-адресатом адміністративного обмеження вчиняти відповідні дії для притягнення останнього до юридичної відповідальності; 3) використовувати допоміжні засоби з метою забезпечення реалізації адміністративного обмеження; 4) у разі необхідності застосовувати засоби примусу.

Водночас, суб’єкт-адресат має право: 1) знати підстави застосування обмеження; 2) знати термін застосування адміністративного обмеження; 3) мати у визначених законом випадках рішення суду щодо застосування обмеження; 4) оскаржити у встановленому законом порядку застосоване адміністративне обмеження; 5) не зазнавати утисків щодо застосування адміністративних обмежень за ознаками раси, національності, статі, віку; 6) мати гарантії захисту своїх прав при застосуванні адміністративного обмеження; 7) отримувати письмові пояснення від суб’єктів застосування адміністративного обмеження щодо правомірності його застосування.

Слід відзначити, що особлива роль в упорядкуванні обмежень належить гарантіям. Гарантії в юридичній сфері, як відомо, є умовам, що забезпечують безперешкодне здійснення прав громадян, механізм їх ефективного втілення в життя. З огляду на те, що обмеження можуть звужувати дані права, через покладання на особу додаткових обов’язків, заборони, призупинення, гостро виникає необхідність в захисті особистості від довільних і беззаконних дій по реалізації державними службовцями насамперед обмежень [[170], с.22]. У зв’язку з тим, що «можливість обмежень основних прав і свобод особистості з міркувань забезпечення інтересів суспільства в цілому або прав і свобод інших осіб завжди таїть в собі загрозу, якщо навіть не зловживань, то, у всякому разі, прийняття невідповідних охоронюваному суспільному інтересу обмежувальних заходів необхідно і щодо державної влади встановлювати певні конституційні та інші обмеження» [[171], с.86]. «Обмежуючи свободу кожного відомими межами, ‑ зауважив І. А. Ільїн, ‑ право забезпечує йому безперешкодне і вільне користування своїми правами, тобто гарантує йому свободу всередині цих меж» [95, с.96].

Однією з юридичних гарантій застосування адміністративних обмежень є те, що Конституцією України як найвищим законом встановлено, що не мають юридичної сили підзаконні акти, які применшують або обмежують законні права та свободи людини і громадянина. В умовах надзвичайного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, зазначені у частині другій статті 64 Конституції України.

Інший вид гарантій полягає в тому, що окремі права особистості можуть бути обмежені на основі закону тільки (виключно) спеціальним державним органом – судом. Подібний підхід закріплений, наприклад, у ст. 30-32-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення. У цьому законодавець справедливо бачить істотну додаткову гарантію законного виконання адміністративних обмежень.

Ще одна передбачувана гарантія – це діяльність Уповноваженого з прав людини. Так, ст. 3 Закону України «Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначено, що Уповноважений здійснює парламентський контроль, метою якого є, зокрема, захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб’єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону [[172], ст.3].

Ще однією гарантією є забезпечення реалізації принципу застосування адміністративних обмежень, згідно з яким обмеження не повинно бути надмірним, тобто воно не має перевищувати необхідні межі застосування і повинно бути регламентоване відповідним законодавчим актом.

Усі ці гарантії потрібні передусім для того, щоб правові обмеження (на рівні норм) не перетворились на перешкоди правам і свободам особистості (на рівні їх реалізації), щоб з необхідного і законного засобу вони не трансформувалися в соціально шкідливі і протизаконні. Тому проблема обмежень є, по суті, проблема «лазівок» для державної влади, через які окремі посадовці можуть впливати на правовий статус особистості у вигідному для них напрямку. Гарантії ж дозволяють ці «відкриті двері» закрити якомога щільніше, забезпечивши те, що проголошується [201, с. 24].

Іншим складником адміністративних відносин є юридичний обов’язок суб’єктів відносин адміністративних обмежень.

Юридичний обов’язок складається з таких компонентів: 1) необхідність вчинити певні дії або утриматися від них; 2) необхідність для особи відреагувати на адресовані до нього законні вимоги уповноваженої особи; 3) необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право. Юридичний обов’язок встановлюється як в інтересах уповноваженої, так і в інтересах держави загалом. Вона – гарант його здійснення [104, с.192].

Тож, суб’єкт застосування адміністративного обмеження зобов’язаний: 1) застосувати адміністративне обмеження на підставі закону; 2) дотримуватися принципів застосування адміністративного обмеження (законності, верховенства права, пропорційності тощо); 3) застосовувати адміністративне обмеження лише за нагальної потреби; 4) оформляти належним чином застосування адміністративного обмеження; 5) інформувати суб’єкта-адресата, відносно якого застосоване певне адміністративне обмеження; 6) припинити дію обмеження по закінченню строку його дії.

Водночас суб’єкт-адресат зобов’язаний: 1) реалізовувати застосоване на підставі закону адміністративне обмеження; 2) вчиняти певні дії чи утримуватися від їх вчинення з метою реалізації адміністративного обмеження; 3) дотримуватися та виконувати розпорядження та вказівки суб’єкта застосування адміністративного обмеження, спрямовані на його реалізацію.

Наступним елементом відносин адміністративних обмежень є юридичні факти, які є підставою для виникнення обмежень, їх зміни або припинення. Юридичні факти поділяються на дії та події.

Під діями розуміють факти, що виникають за волею людей. Вони можуть бути як правомірними, так і неправомірними.

Правомірні дії відповідають вимогам адміністративно-правових норм. До правомірних дій, що породжують адміністративно-правові відносини, належать акти управління – укази й розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України тощо. Адміністративно-правові відносини виникають також у зв’язку з діями окремих громадян і посадових осіб, наприклад, у разі звернення громадянина зі скаргою на дії посадової особи.

Так, введення надзвичайного стану в Україні запроваджується на підставі підписаного Указу Президента України про введення надзвичайного стану. Президент України звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження. Звернення Президента України розглядається Верховною Радою України в невідкладному порядку. Указ Президента України про введення надзвичайного стану, затверджений Верховною Радою України, негайно оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб [[173]].

Водночас виникає ряд адміністративних обмежень: 1) обмеження свободи пересування по території, де вводиться надзвичайний стан; 2) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; 3) примусове відчуження або вилучення майна у юридичних і фізичних осіб; 4) запровадження комендантської години (заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби); 5) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкогольних напоїв та речовин, вироблених на спиртовій основі та інші [204].

Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях може бути скасований Указом Президента України. Про скасування надзвичайного стану оголошується негайно через засоби масової інформації або в інший спосіб після видання відповідного Указу Президента України [204, ст.8].

Неправомірні дії – це правопорушення, проступки, що тягнуть за собою застосування заходів примусового впливу. До неправомірних дій належать правопорушення, в тому числі адміністративні та дисциплінарні, за які настає відповідальність. Так, наприклад, у разі вчинення адміністративного правопорушення до суб’єкта правопорушення можуть бути застосовані адміністративні стягнення, передбачені відповідною нормою статті Кодексу України про адміністративні правопорушення, згідно з якими можуть застосуватись адміністративні обмеження.

Адміністративно-правові відносини виникають не тільки в результаті діяльності людей, а й у разі виникнення подій. Події – це явища, що не залежать від волі людей, але зумовлюють певні правові наслідки. Наприклад, до подій належать стихійні лиха (повені, землетруси, пожежі, епідемії, епізоотії тощо) [196, с. 53].

Відповідно до Кодексу цивільного захисту України подіями, у разі настання яких передбачено застосування адміністративних обмежень, є: 1) аварія – небезпечна подія техногенного характеру, що спричинила ураження, травмування населення або створює на окремій території чи території суб’єкта господарювання загрозу життю або здоров’ю населення та призводить до руйнування будівель, споруд, обладнання і транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи спричиняє наднормативні, аварійні викиди забруднюючих речовин та інший шкідливий вплив на навколишнє природне середовище; 2) дорожньо-транспортна пригода – подія, що сталася під час руху дорожнього транспортного засобу, внаслідок якої загинули або зазнали травм люди чи заподіяна шкода майну; 3) епідемія – масове поширення інфекційної хвороби серед населення відповідної території за короткий проміжок часу; 4) епізоотія – широке поширення заразної хвороби тварин за короткий проміжок часу, що значно перевищує звичайний рівень захворюваності на цю хворобу на відповідній території; 5) епіфітотія – широке поширення на території однієї або кількох адміністративно-територіальних одиниць заразної хвороби рослин, що значно перевищує звичайний рівень захворюваності на цю хворобу на відповідній території; 6) небезпечна подія – подія, у тому числі катастрофа, аварія, пожежа, стихійне лихо, епідемія, епізоотія, епіфітотія, яка за своїми наслідками становить загрозу життю або здоров’ю населення чи призводить до завдання матеріальних збитків; 7) пожежа – неконтрольований процес знищування або пошкодження вогнем майна, під час якого виникають чинники, небезпечні для істот та навколишнього природного середовища; 8) стихійне лихо – природне явище, що діє з великою руйнівною силою, заподіює значну шкоду території, на якій відбувається, порушує нормальну життєдіяльність населення, завдає матеріальних збитків [[174], ст. 1].

У разі настання подій передбачено застосування таких адміністративних обмежень: 1) обмеження руху транспортних засобів і пішоходів поблизу та в межах зони надзвичайної ситуації, місці гасіння пожежі, а також доступу громадян на окремі об’єкти і території; 2) обмеження доступу до зони надзвичайної ситуації; 3) не допускаються неатестовані аварійно-рятувальні служби, рятувальники до проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт, гасіння пожеж; 4) забезпечення безперешкодного доступу посадових осіб органів державного нагляду, працівників аварійно-рятувальних служб, з якими укладені угоди про аварійно-рятувальне обслуговування суб’єктів господарювання, для проведення обстежень на відповідність протиаварійних заходів планам локалізації і ліквідації наслідків аварій на об’єктах підвищеної небезпеки та потенційно небезпечних об’єктах, сил цивільного захисту – для проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення надзвичайних ситуацій; 5) дотримання протиепідемічного, протиепізоотичного та протиепіфітотичного режиму; 6) дотримання правил поведінки, безпеки та дій у надзвичайних ситуаціях; 7) дотримання заходів безпеки у побуті та повсякденній трудовій діяльності, недопускання порушень виробничої і технологічної дисципліни, вимог екологічної безпеки, охорони праці, що можуть призвести до надзвичайної ситуації та ін.

Таким чином, юридичні факти у відносинах адміністративних обмежень – це конкретні життєві обставини, що являють собою дії чи події, визначені в адміністративно-правових нормах, та супроводжують настання юридичних наслідків обмежувального характеру.