3.1. Мета і функції адміністративно-правових обмежень

Види та порядок застосування обмежень у законодавчих актах, а також подальший обов’язок уповноваженого суб’єкта щодо його застосування обумовлюються чітко визначеною метою, яка ставиться задля отримання бажаного (запланованого) результату.

1) за звичайного стану справ у країні, якщо виникають ситуації, коли застосування певних обмежень є необхідним із законною метою. Наприклад, адміністративно-правовий режим перетину державного кордону України є постійно діючим і спрямованим на всіх осіб, які перетинають державний кордон. На осіб, які не перетинають державний кордон, він не поширюється;

2) в умовах певного правообмежувального режиму в країні. Наприклад, адміністративно-правовий режим воєнного чи надзвичайного стану;

3) пов’язане з особливостями правового статусу певних категорій осіб: іноземців, осіб без громадянства, державних службовців i/або ocіб, нaдiлeних iншими пyблiчними повноваженнями. Наприклад, правовий режим, який встановлюється щодо осіб, які перебувають на державній службі; правовий режим, що встановлюється для іноземців та осіб без громадянства.

В інституті адміністративно-правових обмежень є те, що обмеження прав i cвoбoд розглядається як виняток із загального правила про необхідність найбільш повного та ефективного їх захисту [[190], c.4].

У довідковій літературі поняття мета (ціль) визначається як те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти [[191], с. 683].

З. Є. Шершньова визначає мету як один з елементів діяльності, що характеризується передбаченням, уявленням її наслідків, шляхами досягнення бажаних та необхідних результатів за допомогою певного переліку засобів.

Категорія «мета» має багато тлумачень. Наприклад, давнє індійське слово «артха» (мета) трактувалось як «мотив, бажання, напрям, спосіб».

В. В. Сокуренко, досліджуючи публічне адміністрування у сфері оборони, акцентує увагу на обов’язковості вчинення певного виду діяльності лише після окреслення та чіткого визначення її мети, задля того щоб отримати бажаний та найбільш ефективний результат. При цьому науковець зазначає, що метою державної політики у сфері оборони є забезпечення захисту життя, здоров’я та майна громадян України, іноземців та осіб без громадянства, створення умов для реалізації юридичними особами своїх інтересів та належного їх функціонування, захисту території України, цілісності кордонів, суверенності, а також здійснення заходів щодо обороноздатності в державі [[193], с. 122]. Відповідно до визначеної мети можуть прийматися нормативно-правові акти, розроблятися стратегії та концепції, які в подальшому будуть реалізовані в діяльності.

Таким чином, мета, по-перше, визначає напрямок діяльності суб’єкта; по-друге, є запланованим бажаним результатом, якого прагне досягти суб’єкт, здійснюючи свою діяльність; по-третє, результат виявляється у формі певної моделі, тобто не є чимось невизначеним, ефемерним, а є чітко прогнозованим. Мета будь-якої діяльності обов’язково створює модель прогнозованого результату і передбачає тільки бажані результати. Це положення повною мірою стосується як законодавця, який визначає та встановлює певні обмеження, так і процесуальної діяльності суб’єктів застосування обмеження і суб’єктів-контрагентів, які, беручи до уваги можливість застосування певних обмежень, визначають межі своєї поведінки.

Отже, мета є чинником, який визначає спрямованість діяльності суб’єктів застосування обмежень у сфері публічного управління. Водночас вона є стимулом, своєрідним відправним пунктом будь-якої діяльності, тож її можна розглядати як причину дії. Вона впливає на зміст діяльності і зберігається на всьому її шляху. Мета виконує функцію спрямування дії та регулює діяльність публічної адміністрації; з нею співвідноситься комплекс процесуальних завдань, що дозволяє вносити певні корективи до процесу його завершення.

Таким чином, під метою слід розуміти цілеспрямованість суб’єкта на реалізацію поставлених задач та напрямків діяльності задля отримання прогнозованого результату.

Будь-яке обмеження, що застосовується, переслідує певну мету. Головною метою обмежень є захист основних цінностей у суспільстві, до яких належать життя, свобода, гідність тощо. Для обмеження прав i свобод існує соціальна чи економічна та політична обумовленість. Установлені Конституцією України основи для правового обмеження прав i свобод людини та громадянина є необхідним елементом у сфері правового регулювання суспільних відносин [[194], с. 27; 221, с.2].

Обмеження прав людини державою повинні встановлюватися на підставі чітко визначених критеріїв, що забезпечують баланс прав окремих громадян і соціальних спільнот. Визначення цих критеріїв – одна з найскладніших проблем юриспруденції. Вирішуючи її, законодавець повинен враховувати не лише існуючу систему міжнародного й національного законодавства, але й норми моралі, ментальність народу й саму сутність права [[195], с. 35]. Основними критеріями є дотримання принципів застосування обмежень: законність, верховенство права, необхідність, обґрунтованість, відповідність тощо. У будь-якому випадку обмеження повинні відповідати поставленій меті, а способи забезпечення їх виконання не повинні перевищувати необхідні межі обмеження їх прав.

Мета правового обмеження має інформаційно-цілеспрямований характер, оскільки сприяє свідомій зміні поведінки суб’єкта в юридичній сфері.

Водночас не слід забувати, що обмеження є дієвим засобом правового впливу, який:

1) визначає межі дозволеної поведінки в процесі правового впливу;

2) є засобом забезпечення правового статусу особи як важливого аспекту прояву правового впливу;

3) має нормативну основу закріплення та забезпечує превентивне недопущення порушення правових вимог;

4) забезпечує формування мотивації щодо необхідності правового впливу [227, с. 101].

Правові обмеження, поряд з іншими засобами правового впливу, покликані перешкоджати протизаконній, антигромадській діяльності, запобігати можливим проявам такої діяльності та в цілому створювати умови за яких захищаються права та інтереси інших суб’єктів права. На відміну від правових стимулів, вони містяться у протилежних формулюваннях, наприклад «не може», «забороняється», «обмежується», «не допускається» тощо, а також пов’язані із можливим застосуванням заходів державного примусу і протидіють протиправній поведінці або створюють умови недопущення виникнення протиправної поведінки.

Таким чином, метою адміністративно-правових обмежень є здійснення цілепрямованого мотиваційного правового впливу на поведінку, дії, бездіяльність суб’єктів адміністративного права шляхом встановлення та застосування адміністративно-правових обмежень уповноваженими суб’єктами у сфері публічного управління.

Визначаючи зміст категорії «мета адміністративно-правових обмежень», необхідно, визначити зміст супутніх понять – «предмет адміністративно-правових обмежень» та «об’єкт адміністративно-правових обмежень».

Уважаємо, що предметом адміністративно-правових обмежень виступають права, свободи та інтереси суб’єкта адміністративного права, які він має, однак не може реалізувати у зв’язку з виникненням адміністративних обмежень, визначених у нормативних актах.

Тоді як об’єктом адміністративно-правових обмежень є суспільні відносини, щодо яких передбачено застосування адміністративних обмежень, зокрема, суспільні відносини в публічно-правовій сфері:

1) відносини, що пов’язані з особистими правами, свободами та інтересами особи;

2) відносини, що пов’язані із запровадженням відповідних адміністративних режимів;

3) відносини, що пов’язаних із правовим статусом особи;

4) обмежувальні відносини, що виникають у зв’язку з перебуванням особи на публічній службі;

5) відносини, що виникають у зв’язку із застосуванням обмеження, тобто між суб’єктом адресатом та суб’єктом застосування (компетентний суб’єкт публічної адміністрації, суд).

Адміністративно-правові обмеження здебільшого зменшують ту соціальну енергію, яка суперечить правовим стимулам, і в цьому аспекті їх підтримують. Встановлені адміністративно-правові обмеження захищають суспільні відносини, що виникають у певній сфері або можуть опинитися під впливом протизаконних стимулів. Тим самим правообмежувальні фактори сприяють охороні та захисту прав і не спрямовані безпосередньо на розвиток суспільних відносин.

Як і будь-яка правова категорія, адміністративно-правові обмеження мають власне призначення – захист прав і свобод людини і суспільства. Основною функцією адміністративно-правових обмежень є створення умов для задоволення інтересів суб’єктів та суспільних інтересів в охороні та захисті. Правові обмеження покликані перешкоджати протизаконній, антисуспільній активності. Правообмежувальні фактори стабілізують соціальні процеси, у цьому полягає їхня позитивна роль. Функція охорони та захисту, виступаючи вторинною функцією інформаційно-психологічної дії права, є похідною від функції розвитку суспільних відносин.

Тож, розкриємо поняття функції та розглянемо різні види функцій.

У довідковій літературі під поняттям «функція» розуміють:

- вплив одного суб’єкта на іншого, у результаті чого зміна одного з них приводить до зміни іншого [[197], c. 356];

- використання того чи іншого механізму соціальної взаємодії для досягнення певної мети або реалізації певних цінностей [[198], с. 564];

- призначення особи у літературному творі [[199], с. 258].

Гносеологічне розуміння функції дає можливість визначити її у будь-якому утворенні, що має призначення та мету, тобто можна виокремити функції права та функції держави.

З позиції управління, функції ‑ це конкретні напрямки діяльності. Їх поділяють на цільові та організаційні. Призначення цільових функцій полягає в спрямованості до конкретної мети системи, яка може охоплювати галузь, регіон тощо. Оскільки суттю управління є досягнення мети (цілі), то цільові функції є не тільки необхідним, а й визначальним елементом управлінської діяльності. Основні задачі управління суб’єкт вирішує, спираючись на організаційні функції. Їх призначення полягає у використанні оптимальних методів об’єднання спеціалістів, співробітників для реалізації цільової функції системи, забезпечення життєдіяльності всіх її підструктур [[200], с. 56].

Функції права ‑ це основні напрями впливу права на суспільні відносини та поведінку особи з метою їх упорядкування, охорони і захисту. Ознаки функцій права:

1) виражають універсальні ознаки права, його соціальне призначення в різних сферах суспільного життя;

2) відображають напрями активного впливу права на суспільні відносини;

3) характеризуються безперервністю і тривалістю дії та водночас гнучкістю змісту відповідно до мінливості суспільних відносин;

4) мають на меті упорядкування суспільних відносин у повній відповідності до задуму нормотворця (законодавця) і очікувань адресатів правових норм;

5) діють у єдиній цілісній системі на кожному етапі розвитку суспільства і вважаються реалізованими лише тоді, коли повністю вирішені усі завдання і досягнуті результати правового регулювання;

6) кожна з них використовує відповідний їй арсенал правових способів (дозволів, зобов’язань, заборон, заохочень, покарань тощо).

Функції права можна класифікувати так: загально-соціальні і юридичні (спеціально-соціальні) [247].

В. М. Кравчук пропонує визначати функції права як основні напрямки його впливу на людину, суспільство і суспільні відносини і поділяє їх на: загальносоціальні та спеціально-юридичні. Загальносоціальні функції – це основні напрямки правового впливу на різні сфери суспільного життя – економіку, політику, культуру тощо, напрямки взаємодії права з іншими соціальними явищами як єдності форми і змісту. До загальносоціальних функцій належать: гуманістична (право охороняє та захищає право людства, народу, людини); організаторсько-управлінська (право суб’єктів правовідносин на розв’язання певних соціальних проблем); комунікативна, або інформаційна (право інформує людей про волю законодавця); оціночно-орієнтаційна (з позицій законів держави оцінюють поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки); ідеологічно-виховна (право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки); пізнавальна (право є джерелом знань) та інші функції. До спеціально-юридичних функцій, котрі здійснюють, власне, правове регулювання суспільних явищ, відносять: регулятивні (сприяє розвитку найцінніших для суспільства і держави соціальних зв’язків, регулює суспільні відносини); охоронні (похідна від регулятивної, покликана забезпечувати, здійснювати її за допомогою правових обмежень – зобов’язань, заборон, покарань тощо) [[201]].

Реалізація функцій адміністративно-правових обмежень покладена на органи публічного управління та суд. Функції адміністративно-правових обмежень є похідними від функцій держави. По суті, правові обмеження займають підпорядковане положення, оскільки виступають допоміжною формою впливу права. На спеціально-юридичному рівні правового впливу (на рівні правового регулювання) головними засобами виступають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, дозволи та заборони. Проте в інформаційно-психологічному аспекті дії права правові обмеження виступають провідним засобом разом із правовими стимулами (адже вони є парними інструментами, які взаємодіють) та охоплюють все те, що спрямоване на утримання від протизаконного діяння, здійснюючи негативну правову мотивацію [227, с.117–118].

А. П. Глєбов під функцією держави визначав соціально-класове призначення держави, що реалізується у цілеспрямованому впливі держави на суспільні відносини (об’єкти функцій) [[202], с. 48].

В. Г. Тюленев зазначає, що функції держави – це необхідний, однорідний, постійний, доцільний напрямок (сторона) діяльності держави, який випливає з об’єктивних потреб суспільного розвитку, що має комплексний предметно-політичний характер [[203], с. 10].

Б. А. Мухамеджанов доводить, що функція держави – це здійснюваний у життєво важливій сфері суспільних відносин об’єктивно-необхідний, цілеспрямований і законодавчо зумовлений напрямок (сторону) діяльності держави, у якому виражається і предметно конкретизується його сутність і соціальне призначення [[204], с. 11].

П. В. Онопенко аргументував, що функції держави ‑ це об’єктивно зумовлені її потребами і сутністю державної влади однорідні, стійкі напрямки її діяльності із задоволення цих потреб [[205], с. 19].

С. О. Островський відзначає, що функції держави – це систематизований курс держави на реалізацію потреб суспільства шляхом розроблення та виконання стратегічних напрямів та завдань… Функції держави:

- це напрямки діяльності держави;

- це сторони, види діяльності;

- через них проявляється соціальне призначення держави;

- вони виявляють сутність держави;

- вони спрямовані на виконання її мети і завдань держави [[206], с. 47].

Таким чином, функції держави – це основні законодавчо визначені напрямки діяльності органів влади, спрямовані на урегулювання суспільних відносин.

Горгом Еллинек акцентував увагу на необхідності розмежування двох видів функцій держави – матеріальних і формальних. Матеріальні функції визначають основні напрямки державної діяльності, формальні ‑ функції певних груп органів. Він не розмежовував функції держави загалом і функції державних органів,а виокремлював три матеріальні функції держави: законодавство, суд, управління. Законодавство створює абстрактні правові норми, що регулюють багато випадків або ж індивідуальні стани. Суд встановлює в окремому випадку невідоме або спірне право або правові становища і інтереси. Управління вирішує конкретні завдання відповідно до правових норм або в межах встановлених ним кордонів за допомогою засобів, які уявляють – як це відбувається [[207], с. 581-582]. Утім, не можна говорити, що законодавство, суд і управління є функціями, скоріш, можна стверджувати, що це елементи однієї системи, де законодавство регламентує порядок діяльності судових органів та органів управління, суд – орган правосуддя, а управління – це функція суб’єктів публічної адміністрації з урегулювання публічно-правових відносин.

Ю. А. Загуменна функції держави за їх роллю в реалізації потреб суспільства поділяє на: організаційні – це напрямки діяльності із створення соціальних інститутів для реалізації соціальних потреб і з організації нормального функціонування цих соціальних інститутів, задоволення потреб; охоронні – це напрямки діяльності із захисту і відновлення названих соціальних інститутів, нормального задоволення потреб [[208], с. 12]. Функції держави щодо виникнення та застосування адміністративно-правових обмежень відноситься до охоронних функцій держави, адже вони покликані сприяти охороні та захисту прав та свобод суб’єктів адміністративного права з боку суб’єктів владних повноважень, які у разі необхідності можуть застосовувати заходи адміністративного примусу.

Таким чином, функції адміністративно-правових обмежень – це основні напрямки діяльності компетентних органів, спрямовані на захист прав та інтересів суб’єктів адміністративного права в різних сферах суспільного життя шляхом унормування та направлення поведінки, дій одних суб’єктів на користь інших.

У теорії права та адміністративного права зокрема немає єдиного уніфікованого підходу щодо визначення видів функцій, що є основою адміністративно-правових обмежень. Науковці по-різному підходять до вирішення цього питання.

Зокрема, О. В. Малько вважає, що найбільш яскраво сутність управління проявляється в його функціях. Складники управління, стимулювання і обмеження грають різні ролі відносно системи. Якщо функцією стимулювання є розвиток, сприяння мобільності, то обмеження покликане зберігати певний енергетичний потенціал системи. Основною функцією правових обмежень є збереження енергетичного потенціалу правової системи держави. Обмеження ж спрямовані на боротьбу з негативною енергією, пов’язані з наданням опору їй, з протидією аномальному. Вони виконують охоронну, захисну роль, обмежуючи, встановлюючи рамки, межі. Функції, що здійснюються стимулами і обмеженнями в різних системах, в головному збігаються, що передбачає їх узагальнення та екстраполяцію на конкретні механізми управління, в тому числі і на правове регулювання [[209], с.69–70].

Адміністративно-правові обмеження виконують не лише охоронну та захисну функцію, а й деякі інші, зокрема профілактичну, припинювальну функцію. Беручи до уваги полігалузеву природу адміністративно-правових обмежень, можна стверджувати, що адміністративно-правові обмеження існують у всіх без винятку сферах суспільного життя та скоординовують поведінку суб’єктів адміністративно-правових відносин.

У цьому контексті слушною є думка Е. А. Сєдова, який зазначає, що повна відсутність обмежень призводить до деструктуралізаціі системи як цілого. Ця закономірність випливає з інформаційно-ентропійних співвідношень і поширюється на всі види систем [[210], с. 99].

Г. Сельє, основоположник теорії стресу, відзначав, що принципи захисту на рівні клітини (біологічна система) застосовні також і до людини, і навіть до співтовариств (соціальна система) [[211], c. 19]. Такі аналогії служать додатковим свідченням того, що стимулювання і обмеження виступають загальною закономірністю управлінських процесів [240, с.68–69]. Ми також притримуємося точки зору, що стимули та обмеження є протилежними за змістом і призначенням засобами. Застосування стимулу передбачає позитивний вплив на поведінку суб’єкта, тоді як обмеження передбачає вимушений вплив на поведінку суб’єкта та несе в собі встановлення певних меж та правил поведінки, робити так, а не інакше.

В. А. Фролов зазначає, що обмеженням властива регулююча, охоронна і превентивна функції. Причому такі функції, як захист, забезпечення безпеки мають двоякий зміст. Так, функція захисту, з одного боку, несе в собі навантаження захисту інтересів держави (економічних інтересів, безпеки, суверенітету та ін.), а з іншого – забезпечує захист інтересів осіб, які притягуються до відповідальності, тобто порушників заборон і обмежень. Функція забезпечення безпеки має в своїй основі прямо забезпечувальні підстави: розробка прийомів, засобів, методів, спрямованих на безпеку. Так само як і вироблення прийомів, засобів, методів щодо забезпечення, наприклад, безпеки у сфері митної справи. У розумінні автора, функції повинні бути спрямовані не на вирішення та запобігання конфлікту, що виник, а на його попередження [[212], с.31, 89-90]. Функції адміністративно-правових обмежень також спрямовані не на вирішення конфлікту, а на його попередження, тобто виконують превентивну роль.

О. В. Левада, дослідивши функціональне призначення правових обмежень, виділила такі функції правових обмежень:

– функція охорони і захисту суспільних відносин від протиправних посягань (встановлення правових обмежень само по собі є фактором стримування протизаконної активності і попередження протиправної поведінки в інтересах законності і правопорядку);

– функція забезпечення соціальної рівноправності носіїв владних повноважень і інших осіб (встановлення правових обмежень для окремих категорій осіб, наділених владними повноваженнями, забезпечує баланс соціальних можливостей осіб у суспільстві);

– мотиваційна функція (правові обмеження на рівні суб’єктивного сприйняття мотивують суб’єкта, для якого вони встановлені, до соціально корисної поведінки, сумлінного виконання професійних обов’язків і т. ін.);

– виховна функція (встановлені в законодавстві правові обмеження сприяють формуванню міцної системи правових цінностей у людини, їх відповідальному усвідомленню та дотриманню);

– функція стимулювання правомірної поведінки (осмислення сутності правових обмежень особою, на яку вони розраховані, і усвідомлення негативних наслідків недотримання обмежень стимулює суб’єкта вчиняти лише правомірно і у спосіб, що найбільш відповідає загальносуспільним інтересам);

– комунікативна функція (сприяє виробленню соціально узгодженої моделі комунікації між собою осіб, які підлягають дотриманню правових обмежень, окреслює межі коректного використання інформації під час процесів інформаційного обміну) [[213], с.197–198].

Запропонована типологія функцій правових обмежень може бути покладена в основу системи функцій адміністративно-правових обмежень. Виокремлені функції мають не лише впливати на поведінку суб’єкта, але і примусити його переосмислити свої вчинки в процесі вимушеної взаємодії. Водночас вони мають превентивний характер, оскільки не визначають більш жорсткі варіанти поведінки.

Тож, функції адміністративно-правових обмежень можна подіти залежно від їхньої цілеспрямованості на основні та допоміжні.

До основних функцій належать:

‑ охоронна функція, яка передбачає попередження протизаконного діяння суб’єкта застосування, який має для цього потенційні та фактичні можливості. Так, наприклад, ст. 7 Закону України «Про Національну поліцію» містить заборону для поліцейських за будь-яких обставин сприяти, здійснювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження з людьми [[214]]. У разі виявлення таких дій закон передбачає виникнення у кожного поліцейського обов’язку вчинити активні дії, спрямовані на їх припинення та обов’язково доповісти безпосередньому керівництву про факти катування та наміри їх застосування. Таким чином, обмеження-заборона імперативно не дозволяє поліцейським виявляти бездіяльність чи утримуватися від втручання у ситуації, пов’язані з неналежним поводженням із людиною, а обмеження-припинення передбачає обов’язковість вчинення активних дій, спрямованих на мінімізацію негативних наслідків такої ситуації. Якщо ж поліцейський як службова особа не дотримається обмеження-заборони, то його діяння, як зазначає О. В. Петришин, набуває соціально небезпечного характеру і може завдати шкоду як інтересам держави, так і громадянам [[215], с. 76];

‑ захисна функція адміністративно-правових обмежень полягає в тому, що вони декларують установлення і гарантування державою засобів юридичного впливу, пов’язаного із спричиненням шкоди суб’єктам адміністративного права, посяганням на їх правовий стан і «захисною» реалізацією права – спрямованістю на захист суб’єктивних прав. Захисний вплив права виявляється за наявності правопорушення, вчиненні шкоди суб’єктам права; іноді виражається у застосуванні примусових заходів (фізичного примусу – позбавлення волі особи, котра вчинила злочин) і, як правило, потребує оборонної діяльності, діяльності з побудови, відновлення, порушених прав та інтересів, правового стану (поновлення на роботі чи посаді незаконно звільненого працівника; сплата аліментів; захист особи від необґрунтованого обвинувачення, осуду, обмеження її прав і свобод; самозахист прав тощо) [[216]];

‑ регулятивна функція передбачає можливість використання адміністративно-правових обмежень з метою здійснення чіткого регулятивного впливу на суспільні відносини, надаючи можливість особі вибору певного варіанта поведінки, а умови виникнення та застосування адміністративних обмежень повинні бути чітко визначеними та регламентувати порядок їх застосування. Зміст даних регулятивних норм полягає в тому, що вони формують суттєвий адміністративно-правовий режим поведінки, а також забезпечують його стабільність;

‑ превентивна функція полягає в тому, що адміністративно-правове обмеження покликано запобігти порушенню прав та законних інтересів суб’єктів адміністративного права. Якщо превентивна функція реалізовується, то в такому випадку мінімізується можливість порушення особою певного обмеження та притягнення винної особи до юридичної відповідальності. Превентивний зміст правообмежень є детермінантою бажаної позитивної моделі поведінки носіїв державно-владних повноважень, від дій яких значною мірою залежать ефективність подальшого державного розвитку і авторитет державної влади в суспільстві. Так, наприклад, ст. 22 Закону України «Про запобігання корупції» визначає обмеження щодо використання службових повноважень чи свого становища та передбачає, що особам, зазначеним у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», забороняється використовувати свої службові повноваження або своє становище та пов’язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі використовувати будь-яке державне чи комунальне майно або кошти в приватних інтересах [188, ст.22];

‑ організаційна функція адміністративно-правових обмежень надає можливість за допомогою обмежувальних норм ефективно організовувати позитивну діяльність суб’єкта-адресата шляхом встановлення тісних зв’язків між ним і суб’єктом застосування обмеження;

‑ контрольна функція полягає в тому, що адміністративні обмеження як правообмежувальний захід має контролюючу складову, яка проявляється в тому, що суб’єкт застосування контролює діяльність суб’єкта-адресата на предмет дотримання, виконання та законного використання ним адміністративного обмеження, тоді як суб’єкт-адресат має можливість контролювати законність, обґрунтованість, необхідність та пропорційність застосованого суб’єктом застосування обмеження, таким чином мінімізуючи можливість зловживання суб’єктом застосування свого владно-управлінського впливу.

До допоміжних функцій адміністративно-правових обмежень належать:

‑ інформаційна (комунікативна) функція, яка полягає в тому, що адміністративні обмеження містять конкретну інформацію, що надходить від суб’єкта застосування адміністративного обмеження до суб’єкта-адресата слугуючи, тим самим, особливим способом зв’язку між ними;

‑ виховна (ідеологічна) функція, яка передбачає правовий вплив на свідомість особи і, таким чином, формує її правову культуру, ціннісні уявлення та напрямки поведінки;

‑ мотиваційна функція полягає в тому, щоб на добровільних засадах скерувати правову поведінку особи з метою недопущення порушення норм законів та прав і законних інтересів інших осіб-суб’єктів адміністративного права. Так, відповідно до ст.32 Закону України «Про державну службу», у разі виникнення обставин, що призводять до порушення вимог частини першої цієї статті, відповідні особи, близькі їм особи зобов’язані повідомити про це керівника державної служби та вжити заходів до усунення таких обставин у 15-денний строк. Якщо в зазначений строк такі обставини добровільно не усунуто, керівник державної служби повинен вжити у місячний строк заходів до їх усунення. Для цього керівник державної служби може перевести державного службовця за його згодою на іншу рівнозначну вакантну посаду державної служби в цьому державному органі або дати згоду на переведення до іншого державного органу. У такому разі переведення державного службовця здійснюється без обов’язкового проведення конкурсу. У разі неможливості переведення особа, яка перебуває у підпорядкуванні, підлягає звільненню із займаної посади. У разі порушення вимоги, зазначеної в абзаці другому частини другої цієї статті, керівник державної служби несе відповідальність, встановлену законом. Особи, які не повідомили керівника державної служби про обставини, зазначені у частині першій цієї статті, несуть відповідальність, встановлену законом [178, ст.32].

Таким чином, функції адміністративних обмежень є різновекторними, тобто передбачають можливість як позитивно впливати на правову поведінку суб’єктів адміністративного права, так і навпаки, застосовувати заходи адміністративного примусу задля спрямування поведінки, дій, бездіяльності особи з метою недопущення порушення прав та законних інтересів інших суб’єктів адміністративного права.