Адміністративна відповідальність у механізмі забезпечення режиму інформації з обмеженим доступом

У попередньому підрозділі було визначено види інформації з об­меженим доступом: конфіденційну, таємну та службову інформації [312]. Зазначені види інформації охоплюють як публічноправові, так і приватноправові таємниці, оскільки чинне законодавство, що містить визначення таємниць, чітко не вказує на характер обмеження доступу до інформації, що їх становить.

У процесі використання інформаційних ресурсів поведінка суб'єктів адміністративних відносин регулюється за допомогою адміністративно- правових режимів інформаційних ресурсів. Для адміністративно- правових режимів властива перевага заборон і позитивних зобов'язань. У науці адміністративного права існують різні концепції адміністративно- правових режимів. Докладне вивчення адміністративно-правових режи­мів було проведено у працях В.Б. Авер'янова, Ю.П. Битяка, Є.В. Додіна, Л.В. Коваля, В.К. Колпакова, Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюка, О.В. Кузьменко, Є.В. Курінного, Д.В. Приймаченка та Т.П. Мінки [202].

Режими розглядаються і як виключне, особливе правове регулю­вання, до якого виконавча влада вдається при регламентації особливих груп правовідносин (це позиція більшості вчених), і як основа адмініст­ративно-правового регулювання [86, с.

Беручи за основу концепцію спрямованості регулювання в рамках правових режимів, С.С. Алексєєва та О.А. Городова виділяють пільго­вий (зростання дозволів, спадання заборон і зобов'язань) і обмежуваль­ний (зростання заборон і зобов'язань, спадання дозволів) режими як го­ловні юридичні режими, у тому числі й в адміністративному праві [72, с. 76]. До пільгових правових режимів інформаційних ресурсів зазначені вчені відносять режим інформаційних ресурсів вільного доступу - це режим виключних прав, режим інформації, віднесеної до суспільного надбання, і режим масової інформації; до обмежувальних - правові ре­жими державної таємниці та конфіденційної інформації. Останні два режими легально закріплені в Законі України «Про інформацію». Не­зважаючи на активне дослідження адміністративно-правових режимів і правових режимів конфіденційної інформації, в науці інформаційного права відсутнє визначення поняття «адміністративно-правові режими конфіденційної інформації», у тому числі і «адміністративно-правовий режим персональних даних».

Чинний вітчизняний закон України «Про захист персональних да­них» не містить визначення правового режиму персональних даних. Водночас це є недопрацюванням, оскільки модельні закони СНД визна­чають декілька видів режимів стосовно персональних даних.

Водночас Модельним законом «Про персональні дані» визначено у ст. 4 «Правовий режим персональних даних», що правовий режим пер­сональних даних - нормативно встановлені правила, що визначають умови доступу, зберігання, уточнення, передачі, блокування, знеособ­лення і знищення персональних даних. Водночас зазначено, що режим конфіденційності персональних даних - це нормативно встановлені правила, що визначають обмеження доступу, передачі та умови збері­гання персональних даних. Персональні дані, що знаходяться у віданні держателя, належать до конфіденційної інформації, крім випадків, ви­значених цим Законом. Режим конфіденційності персональних даних скасовується у випадках знеособлення персональних даних; вимог су­б'єкта щодо своїх персональних даних, що не суперечать національному законодавству; включення персональних даних в загальнодоступні бази даних. За бажанням суб'єкта для його персональних даних може бути встановлено режим загальнодоступної інформації (біо-, бібліографічні довідники, телефонні книги, адресні книги, приватні оголошення і т.д.). З моменту смерті суб'єкта персональних даних правовий режим персо­нальних даних підлягає заміні на режим архівного зберігання чи інший правовий режим, передбачений національним законодавством. Право­вий режим для персональних даних, отриманих в результаті діяльності правоохоронних органів, встановлюється відповідно до національного законодавства.

Російський науковець О.С. Соколова визначила адміністративно- правові режими конфіденційної інформації як особливий порядок дія­льності суб'єктів адміністративних відносин у процесі документування даної інформації, реєстрації інформаційних ресурсів, що її містять, об­меження доступу до них, та їх правового захисту [424]. На її думку, ад­міністративно-правові режими конфіденційної інформації слід відрізня­ти від інших правових режимів інформації обмеженого доступу за спе­цифіку їх цілей, суб'єктний склад учасників відповідних правовідносин,

загальної спрямованості, рівня правового регулювання. Це підтверджує доцільність, на її погляд, виділення режиму персональних даних та ре­жим службової таємниці в групу адміністративно-правових режимів конфіденційної інформації. Проте дані режими, як зазначає О.С. Соко­лова, у сфері діяльності виконавчої влади не є абсолютно автономними - вони взаємодіють з іншими правовими режимами, що породжує мно­жинність правовідносин з приводу одного і того ж виду інформації. Да­лі автор наголошує, що структуру адміністративно-правових режимів конфіденційної інформації слід визначити як сукупність складових еле­ментів цих режимів: 1) суб'єкти, що забезпечують функціонування да­них режимів; 2) правові норми, що встановлюють порядок їх діяльності;

3) об'єкти (носії режимів - інформаційні ресурси); 4) засоби і способи правового регулювання. Гарантіями функціонування даних режимів є організаційні заходи та заходи юридичної відповідальності за порушен­ня встановленого порядку діяльності суб'єктів. Стабільність даних ре­жимів досягається ресурсним забезпеченням.

Оскільки конфіденційна інформація у сфері діяльності виконавчої влади, на думку О.С. Соколової, є неоднорідною, слід диференціювати адміністративно-правові режими конфіденційної інформації на режим персональних даних та режим службової таємниці [424].

Ґрунтовне дослідження правового режиму службової таємниці було проведено вітчизняним науковцем Г.О. Шломою, яка, враховуючи озна­ки службової таємниці та особливості правоохоронної діяльності, ви­значила такі ознаки режиму службової таємниці в ОВС України: 1) ви­значеність спеціальними нормами права діяльності фізичних та юриди­чних осіб; 2) вимушеність детальної регламентації діяльності державних органів і громадських організацій; 3) необхідність введення додаткових правил або вилучення із загальнообов’язкових правових норм; 4) вста­новлення особливого контролю за належним дотриманням правопоряд­ку у сфері дії особливого режиму і встановлення деяких обмежувальних заходів; 5) мета - встановлення оптимальних відносин в конкретній сфері, яка забезпечує безпеку особи, суспільства і держави; 6) суб’єкти правовідносин за своїм статусом займають юридично нерівні позиції; 7) складається з правил, що визначають сукупність забезпечувальних елементів. Відповідно до цих ознак Г. Шлома визначила основні елеме­нти режиму службової таємниці в ОВС:

1) мета адміністративно-правового режиму службової таємниці - це забезпечення інформаційної безпеки працівників міліції, окремих під­розділів ОВС України та МВС України, через недопущення незаконного розголошення, зміни чи знищення конфіденційної службової інформації

ОВС України;

2) принципи забезпечення службової таємниці, а саме: 2.1) збере­ження ступеня конфіденційності інформації на всіх етапах забезпечен­ня; 2.2) вичерпність переліків інформації, доступ до якої може бути об­меженим; 2.3) максимальна інформаційна відкритість правоохоронних органів; 2.4) взаємна відповідальність осіб, які є користувачами конфі­денційної інформації, що належить іншим, тощо;

3) особливі адміністративно-правові засоби віднесення інформації до службової таємниці та надання доступу до неї;

4) підстави виникнення прав і обов'язків працівників органів внут­рішніх справ України щодо службової таємниці (створення відомостей, що становлять службову таємницю, отримання доступу до службової таємниці внутрішньосистемного характеру або отримання під розписку чи за адміністративним договором від приватних осіб та державних установ);

5) способи юридичного впливу на суб'єктів інформаційних право­відносин, предметом яких є службова таємниця;

6) способи захисту права на конфіденційність відомостей, віднесе­них до службової таємниці, та процедурно-процесуальні форми, якими є письмові попередження, скарги, вимоги, постанови, клопотання, прото­коли про адміністративну відповідальність, та звернення до адміністра­тивного суду з позовом про припинення правопорушення та відшкоду­вання завданої шкоди;

7) порядок здійснення контролю та нагляду за дотриманням правил використання службової таємниці.

У результаті узагальнення наведеної інформації Г. Шломою було визначено режим службової таємниці в ОВС України як сукупність пра­вил, що регулюють інформаційні правовідносини між працівниками ор­ганів внутрішніх справ України та іншими особами, предметом яких є службова таємниця, дія яких спрямована на забезпечення інформаційної безпеки органів внутрішніх справ України. Основними елементами ре­жиму службової таємниці в органах внутрішніх справ України є прави­ла, що визначають: мету адміністративно-правового режиму службової таємниці; його принципи; засоби віднесення інформації до службової таємниці та надання доступу до неї; підстави виникнення прав і обов'яз­ків працівників органів внутрішніх справ України щодо службової тає­мниці; способи юридичного впливу на суб'єктів інформаційних право­відносин, предметом яких є службова таємниця; способи захисту права на конфіденційність відомостей, віднесених до службової таємниці; по­рядок здійснення контролю та нагляду за дотриманням правил викорис-

тання службової таємниці [479, с. 17]. На погляд авторів, через визначе­ну О.С. Соколовою спорідненість режимів персональних даних та слу­жбової таємниці елементи режиму службової таємниці можуть бути адаптовані і до режиму персональних даних.

Сьогодні режим персональних даних не розроблено. Єдиним зако­нодавчо визначеним режимом інформації з обмеженим доступом, який його характеризує, є режим секретності, що забезпечує дотримання державної таємниці. На жаль, він чітко не сформульований ні законода­вцем, ні науковцями. У Законі України «Про державну таємницю» ви­значено лише, що режим секретності - це встановлений згідно з вимо­гами цього закону та інших виданих до нього нормативно-правових ак­тів єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці. Однак визначення режиму секретності не є змістовним, оскільки не розкриває усіх ознак цього режиму і до того ж містить тавтологію, яка полягає в тому, що термін «забезпечувати» у тлумачному словнику означає захи­щати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки.

Для формулювання поняття та визначення основних елементів уза­гальнюючого режиму інформації з обмеженим доступом розглянемо особливості адміністративно-правових режимів конфіденційної інфор­мації, визначені О.С. Соколовою:

1) мета даних режимів - забезпечення ефективного функціонування виконавчої влади за допомогою використання особливо значущих відо­мостей - конфіденційної інформації; забезпечення інформаційної безпе­ки як у публічних, так і в приватних інтересах; реалізація інформацій­них та інших прав керованих суб'єктів у адміністративних правовідно­синах та їх захист;

2) досліджувані режими носять обмежувальний характер в силу до­мінування таких способів правового регулювання, як приписи і заборо­ни. Однак для суб'єктів, що надають конфіденційну інформацію в орга­ни виконавчої влади, вони носять пільговий характер, оскільки дані су­б'єкти мають абсолютними правами на використання даної інформації, на вимогу забезпечення її конфіденційності, правом на зняття конфіде­нційності та надання її для відкритого доступу.

3) адміністративно-правові режими конфіденційної інформації на­лежать до категорії постійно діючих. Їх функціонування забезпечується наявністю матеріальних, кадрових, інших видів ресурсів;

4) правове регулювання в рамках даних режимів носить комплекс­ний характер, що включає норми різних галузей права. Норми адмініст­ративного та інформаційного права встановлюють порядок документу­вання конфіденційної інформації, внутрішньовідомчого та міжвідомчо-

го інформаційного обміну, порядок доступу до інформаційних ресурсів, що її містять, порядок притягнення до адміністративної відповідальнос­ті за відповідні порушення;

5) суб'єктами даних режимів є органи виконавчої влади не лише за­гальної, а й спеціальної компетенції. В Україні це, наприклад, Департа­мент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації СБ України та Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України [245], які призначені для забезпечення функціонування і розви­тку державної системи урядового зв'язку, Національної системи конфі­денційного зв'язку [345], що здійснює ліцензування, сертифікацію і кон­троль у сфері діяльності з криптографічного захисту конфіденційної ін­формації [179], Акредитований центр сертифікації ключів Інформацій­но-довідкового департаменту, метою діяльності якого є безкоштовне надання послуг електронного цифрового підпису органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам та організаціям всіх форм власності, іншим суб'єктам господарської діяль­ності та фізичним особам [253]. Функціонування даних режимів забез­печують служби інформаційної безпеки або відповідні структурні під­розділи, посадові особи органів виконавчої влади за допомогою плану­вання та реалізації заходів щодо організаційної захисту конфіденційної інформації;

6) до засобів правового регулювання, що забезпечують функціону­вання досліджуваних режимів, належить ліцензування діяльності з тех­нічного та криптографічного захисту конфіденційної інформації, серти­фікація відповідних систем захисту, ключів електронного цифрового пі­дпису. До даних засобів відносяться також квотування (обмеження кі­лькості осіб, допущених до конфіденційної інформації), моніторинг (ви­явлення потенційних загроз інформаційній безпеці ), аудит інформацій­ної безпеки, реєстрація інформаційних ресурсів, експертиза цінності ін­формації, здійснювана в процесі її архівування.

Таким чином, адміністративно-правові режими конфіденційної ін­формації володіють характерними ознаками спеціальних адміністратив­но-правових режимів. Разом з тим вони мають явну специфіку в суб'єк­тному складі, засобах правового регулювання, носіях режимів, у взає­модії з іншими режимами конфіденційної інформації.

Виділення режиму персональних даних ґрунтується не тільки на винятковій значимості і затребуваності даної інформації у сфері вико­навчої влади, а й на особливому рівні правового регулювання, предста­вленого Законом України «Про захист персональних даних». Специфіку даного режиму становлять: різний суб'єктний склад, особливі форми

документування інформації, різні юридичні санкції, рівні доступу до інформації, інші особливості. Проте чи змінює режим правового вико­ристання персональні дані, якщо вони використовуються в службових цілях як службова таємниця чи будь-яка інша таємниця, передбачена законом? Пропонуючи впорядкувати роботу з конфіденційною інфор­мацією у сфері державного управління, В.Н. Лопатин та М.Ю. Костенко вважають за необхідне врегулювати в ньому питання про способи зміни режимів обмеженого доступу (у тому числі заміни одного режиму ін­шим) [186, с. 85; 159].

Ми цілком підтримуємо позицію цих науковців та вважаємо за не­обхідне у Законі України «Про захист персональних даних» передбачи­ти порядок зміни адміністративно-правового режиму персональних да­них на інші види правових режимів і навпаки. У процесі обігу персона­льних даних в системі суб'єктів владних повноважень повинен забезпе­чуватись принцип безперервного захисту такої інформації як самостій­ного виду інформації з обмеженим доступом чи в складі службової чи державної таємниць.

Визначив поняття «адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом» та виокремив основні його ознаки В.Ю. Баска­ков. Так, на думку цього науковця, адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом - це урегульований у вітчизняному законодавстві порядок діяльності уповноважених суб'єктів права шля­хом імперативного методу правового впливу та системи спеціальних за­собів з метою захисту і охорони суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом. Він же визначив ознаки адміністративно- правового режиму інформації з обмеженим доступом: це порядок діяль­ності уповноважених органів державної влади, інших уповноважених державою інституцій, органів місцевого самоврядування, окремих гро­мадян щодо інформації з обмеженим доступом; ця діяльність є урегу­льованою у вітчизняному законодавстві шляхом визначення режимних правил, відповідно до яких вказуються права, обов'язки людини і гро­мадянина, повноваження відповідних інституцій, адміністративна від­повідальність за їх порушення тощо у сфері інформації з обмеженим до­ступом; наявність імперативного методу правового впливу між учасни­ками відносин у сфері інформації з обмеженим доступом; здійснюється за допомогою відповідної системи різноманітних спеціальних засобів; метою такої діяльності є забезпечення захисту і охорони суспільних ві­дносин у сфері інформації з обмеженим доступом, тобто відповідних прав і свобод людини та громадянина, інтересів держави та суспільства. До елементів адміністративно-правового режиму інформації з обмеже-

ним доступом В.Ю. Баскаков відносить мету встановлення правового режиму, правові принципи, об'єкт адміністративно-правового регулю­вання, метод правового регулювання, «режимні правила», спеціальні державні органи, відповідальність за порушення «режимних норм», ви­значення просторово-часових меж дії цього адміністративно-правового режиму [24, c. 17].

Оскільки персональні дані, службова інформація та таємна інфор­мація є видами інформації з обмеженим доступом, усі зазначені вище ознаки та елементи їх режимів можуть бути застосовані і до загального для них режиму інформації з обмеженим доступом.

Узагальнивши наведене, режим інформації з обмеженим доступом запропоновано розуміти як нормативно встановлену сукупність правил, що регулюють інформаційні відносини між власниками, користувачами цієї інформації та третіми особами, що визначають умови доступу та порядок обробки даних на засадах законності, добровільності, строко- вості, забезпечення безпеки, цільового характеру використання шляхом імперативно-диспозитивного методу правового впливу.

Основними ознаками режиму інформації з обмеженим доступом є такі: 1) це порядок діяльності уповноважених органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадян та юридичних осіб щодо інформації з обмеженим доступом; 2) ця діяльність є урегульованою шляхом визначення режимних правил обігу такої інформації; 3) ці пра­вила визначають права, обов'язки фізичних та юридичних осіб; 4) пе­редбачає адміністративну відповідальність за їх порушення; 5) наяв­ність імперативного методу правового впливу між учасниками відносин у сфері інформації з обмеженим доступом; 6) здійснюється за допомо­гою відповідної системи засобів; 7) метою такої діяльності є забезпе­чення інформаційної безпеки фізичних, юридичних осіб, суспільства та держави та захист їх інформаційних інтересів тощо.

Правовий режим інформації з обмеженим доступом має певні недо­ліки. Так, В. Баскаков визначає такі з них: колізійність норм норматив­но-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері захисту персональних даних та наявність численних прогалин; неоднозначність, неузгодженість та суперечливість закріплених дефініцій та подекуди ві­дсутність навіть базових із них; наявність значного масиву декларатив­них положень за відсутності механізму їх правореалізації; наявність чи­сленних бланкетних норм права, що ускладнює їх правореалізацію; ная­вність абстрактних, суб'єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення, тощо [24]. Доповнимо цей перелік відсутністю ефективного механізму адміністративно-правового захисту

суспільних відносин у сфері обігу інформації з обмеженим доступом. Саме недосконалість норм адміністративного деліктного законодавства, що передбачає відповідальність за порушення законодавства про інфо­рмацію з обмеженим доступом, не забезпечує дотримання правил цього адміністративно-правового режиму інформації.

Інформація є елементом, який пов’язує всіх суб'єктів господарю­вання у процесі суспільного виробництва, виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг. Більшість господарських відносин супроводжується обміном відкритої інформації. Проте Госпо­дарський кодекс України містить деякі положення, що свідчать про ви­користання у господарських відносинах інформації з обмеженим досту­пом. Особливу увагу при регулюванні господарських відносин ГК при­ділено інституту комерційної таємниці. Так, Р.П. Бойчук, Д.В. Задихай- ло, В.М. Пашков, А.С. Нарсесян до інформації з обмеженим доступом, що використовується у господарській діяльності, відносять також бан­ківську таємницю, інсайдерську інформацію та ноу-хау [217, c. 155; 210]. Кожен режим інформації з обмеженим доступом має свої особли­вості та окремий механізм захисту. Ширше коло господарських відно­син стосуються використання комерційної та банківської таємниць.

Питаннями змісту та режиму інформації з обмеженим доступом у сфері господарювання займались такі науковці. як: Т.І. Бєгова, Д.О. Ге- тманцев, Т.М. Іванюта, Т.В. Івченко, А.С. Нерсесян, О.Е. Радутний, Л.Д. Топалова, А.О. Шаповалова. Первинним видом інформації з обме­женим доступом у сфері господарювання є комерційна таємниця. Так, Верховний суд України при аналізі чинного законодавства дійшов ви­сновку, що банківська таємниця належить до такого виду інформації з обмеженим доступом, як таємна інформація, і є різновидом комерційної таємниці [433]. До того ж її правовий режим найбільше врегульований законодавством та досліджений науковцями.

Для з’ясування змісту механізму забезпечення режиму інформації з обмеженим доступом слід звернутися до довідкової літератури. Так, те­рмін «механізм» у тлумачному словнику визначається як: 1) внутрішня будова, система чого-небудь, 2) сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище [45, с. 523]. Термін «забезпечення» означає по­стачати щось у достатній кількості, задовольняти певні потреби, ство­рювати умови для здійснення чого-небудь, гарантувати щось, захищати, охороняти кого-небудь, що-небудь від небезпеки [419, с. 19]. Дослі­дження змісту терміна «забезпечення» проводив І.О. Ієрусалимов Так, він зазначає, що в адміністративному праві висвітлюється його творча роль у забезпеченні громадського порядку, важливе значення надається

заходам адміністративно-процесуального забезпечення громадської безпеки та забезпеченню законності в адміністративній діяльності під­розділів органів внутрішніх справ. Як зауважує І.О. Ієрусалимов, науко­вці в галузі державного управляння «забезпечення» розуміють як дію, а також зберігання, виконання чого-небудь, що служить гарантією того чи іншого процесу [114, с. 12]. Він акцентує на тому, що термін «забез­печення» розглядається переважно з інформаційної та науково- методичної точок зору, які є складовими загального забезпечення прак­тики боротьби зі злочинністю [114, с. 13]. У свою чергу, Н.М. Грабар стверджує, що адміністративно-правове регулювання статусу біженця є складовою його забезпечення [75, с. 7]; О.К. Юдін та В.М. Богуш визна­чають забезпечення інформаційної безпеки як сукупність заходів, приз­начених для досягнення стану захищеності потреб особистостей, суспі­льства і держави в інформації [481, с. 52].

У науці адміністративного права правовий механізм визначають по- різному, однак завжди його поняття подається у зв’язку з тим інститу­том, який даним механізмом забезпечується та вивчається конкретним науковцем. Так, Я.В. Греца правовий механізм реалізації та захисту прав і законних інтересів суб’єктів податкових відносин визначає як су­купність правових засобів, за допомогою яких кожним суб’єктом здійс­нюється його правові можливості, усуваються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню можливостей, відновлю­ється правове становище у випадку порушення суб’єктивного права [76, с. 9]. У свою чергу, Д.В. Слинько надає визначення процесуально- правового механізму формування і прийняття рішень в ОВС як сукуп­ності матеріально-юридичних та процедурно-юридичних встановлень, за допомогою яких забезпечується розробка змісту, зовнішнього вигля­ду, послідовності прийняття рішень в ОВС для вирішення юридичних справ у межах їх компетенції [418, с. 10]. На думку Б.А. Кормич, держа­вно-правовий механізм митної політики - це сукупність державних ін­ституцій, задіяних у процесі формування і впровадження митної політи­ки, їх ролей та відносин, що підпорядковані чіткій ієрархії правових норм та принципів [153, с. 17].

У теорії права, як зазначає О.В. Негодченко, розрізняють: 1) меха­нізм правового регулювання, 2) механізм реалізації прав і свобод та 3) механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини. Крім механі­зму реалізації конституційних суб’єктивних прав і свобод, має значення механізм забезпечення реалізації цих прав як складова механізму реалі­зації суб’єктивних прав та свобод людини [209, с. 16]. Під механізмом забезпечення прав і свобод О.В. Негодченко розуміє систему способів і

факторів, що забезпечують необхідні умови реалізації та захисту всіх основних прав і свобод людини [209, с. 9]. Він зазначає, що під механіз­мом організаційно-правового забезпечення прав і свобод людини розу­міється система взаємопов’язаних елементів: правових засобів, органі­заційних форм та методів діяльності відповідних державних органів, спрямована на створення необхідних умов для реалізації прав і свобод людини, їх безпосередню охорону та захист [209, с. 16]. Також В.І. Олефір здійснює порівняльно-правовий аналіз визначень поняття «правовий механізм» і на цій підставі доходить висновку, що механізм протидії нелегальній міграції належить до групи механізмів забезпечен­ня адміністративно-правових режимів [214, с. 21]. Порівнюючи меха­нізм управління та саме управління, В.В. Конопльов констатує, що різ­ниця між ними полягає в тому, що «якщо перший характеризує осново­положні засади системи управління, зокрема його мету, принципи, за­вдання, функції та методи, тобто управління в статиці, то процес управ­ління характеризує його динаміку, а саме його стадійність» [146, с. 13].

Розглядаючи наукові підходи до такого складного поняття, як «ме­ханізм», необхідно навести визначення державно-правового механізму інформаційної безпеки, що було сформульовано Б.А. Кормичем: це ма­крокомплекс органічних мікросистем, що адаптуються до зовнішнього середовища і унормовуються ієрархією правових норм та принципів [155, с. 10]. У свою чергу, К.Г. Волинка визначає механізм забезпечення прав і свобод особи як єдине, цілісне і якісно самостійне явище правової системи, що є комплексом взаємозв'язаних і взаємодіючих юридичних передумов, нормативних засобів та загальносоціальних умов, які ство­рюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного здій­снення кожним своїх прав і свобод [51, с. 3-4].

Різноманіттю визначень механізму відповідає і велика кількість пі­дходів до його структурних елементів. Так, наприклад, С.Ф. Константі- нов стверджує, що механізм забезпечення адміністративно-правового статусу іноземців в Україні складається з таких основних компонентів: 1) організаційно-структурні утворення, 2) адміністративно-правові за­ходи, 3) нормативне забезпечення [147, с. 14]. До механізму правового забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів П.П. Білик від­носить: 1) мету, яку бажано досягти в процесі розвитку; 2) правові нор­ми, що регламентують всі положення щодо розвитку регіону від норма­тивного забезпечення мети до тих стосунків, які виникають між органа­ми управління регіональним розвитком; 3) системи тих органів, які сво­їм призначенням є органами управління регіональним розвитком, 4) си­стеми відносин між органами управління регіональним розвитком

[32, С. 11].

До елементів правового механізму реалізації та захисту прав і за­конних інтересів суб'єктів податкових правовідносин Я.В. Греца відно­сить: 1) правові норми, що закріплюють права; 2) самі права як міру можливої поведінки, їх зміст, структура та гарантії здійснення; 3) юри­дичні обов'язки як міру необхідної поведінки; 4) юридичну діяльність суб'єктів правовідносин; 5) правосвідомість суб'єктів [76, с. 9-10]. Та­кож О.В. Негодченко до юридичних елементів механізм забезпечення прав і свобод людини відносить: а) правові норми та нормативно- правові акти як форми їх вираження; б) індивідуально-правові докумен­ти; в) юридичні факти; г) правові відносини; д) суб'єктивні права та юридичні обов'язки; е) форми й методи організації здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків [209, с. 17]. Водночас ним звертається увага на те, що механізм організаційно-правового забезпе­чення визначається як динамічна система правових форм, засобів і захо­дів, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенням прав людини чи на їх відновлення у разі порушення, що містить у собі три елементи: 1) охорону прав; 2) захист прав; 3) юридичну допомогу лю­дині [209, с. 17]. Як зазначає В.І. Олефір, установлення і підтримка міг­раційного режиму забезпечується за допомогою різноманітних механіз­мів, серед яких виділяється механізм протидії нелегальній міграції. Цей механізм, на його погляд, передбачає: 1) систему правових актів, що є основою функціонування механізму; 2) організаційно-структурні фор­мування механізму; 3) організаційно-правові способи протидії нелега­льній міграції [214, c. 21].

Визначаючи складові організаційно-правового механізму підготов­ки та прийняття управлінських рішень в адміністративній діяльності ОВС, В.В. Конопльов зазначає, що до них належать: мета, принципи, завдання, функції та методи, які є своєрідною основою, вихідними дог­мами функціонування управлінських рішень в ОВС, завдяки яким базу­ється сам процес їх підготовки та прийняття, тобто їх динаміка [146, c. 13]. Структурними елементами механізму забезпечення прав і свобод особи К.Г. Волинка визначає: юридичні передумови забезпечен­ня прав і свобод (правовий статус особи); нормативно-правові засоби забезпечення прав і свобод (юридичні гарантії); загальносоціальні умо­ви реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи (фактичне соціальне макросередовище, в якому здійснюється забезпечення прав і свобод). Внутрішні взаємозв'язки цих складових елементів обумовлюють узго­джену роботу механізму забезпечення прав і свобод у цілому [51, c. 10].

Механізм адміністративно-правового забезпечення службової таєм­ниці в органах внутрішніх справ України Г.О. Шлома визначила як ди­намічну систему правових форм, засобів і заходів впливу на поведінку суб'єктів через встановлення їхніх прав та обов'язків щодо створення, передачі, використання, зберігання, зміни, знищення конфіденційних службових відомостей, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенню режиму службової таємниці чи на його відновлення у разі порушення [471]. Цей же науковець визначає такі елементи цього меха­нізму: 1) правові норми та нормативно-правові акти; 2) індивідуально- правові документи; 3) юридичні факти; 4) інформаційне середовище, в якому виникають правовідносини щодо захисту службової таємниці; 5) цілі та задачі, які реалізують інтереси працівників міліції України щодо забезпечення їх службової таємниці; 6) принципи цього механіз­му; 7) суб'єкти, які вступають у такі інформаційні відносини; 8) їхні суб'єктивні права і юридичні обов'язки; 9) об'єкти, на які поширюється режим службової таємниці (носії інформації); 10) засоби, способи та ме­тоди забезпечення службової таємниці в органах внутрішніх справ України, що визначаються з урахуванням загроз; 11) відповідальність за дотримання правил режиму службової таємниці органів внутрішніх справ України [480, с. 145]. Таким чином, як зазначає Г. Шлома, одним з основних елементів механізму забезпечення режиму службової таєм­ниці є відповідальність за дотримання його правил.

Повністю підтримуючи позицію Г.О. Шломи щодо поняття механі­зму адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в ор­ганах внутрішніх справ України, вважаємо за можливе адаптувати це визначення до режиму інформації з обмеженим доступом. Так, на пог­ляд авторів, механізм адміністративно-правового забезпечення режиму інформації з обмеженим доступом - це динамічна система правових форм, засобів і заходів впливу на поведінку суб'єктів владних повнова­жень та юридичних і фізичних осіб приватного права через встановлен­ня їхніх прав та обов'язків щодо створення, передачі, використання, зберігання, зміни, знищення інформації з обмеженим доступом, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенню режиму доступу до такої інформації чи на його відновлення у разі порушення.

Спираючись на зазначене, вважаємо за можливе визначити адмініс­тративну відповідальність як гарантійний елемент механізму забезпе­чення режиму інформації з обмеженим доступом дотримання встанов­лених правил використання, зберігання, передання суб'єктами владних повноважень та суб'єктами приватного права інформації з обмеженим доступом.

Найбільш захищеною від протиправних посягань є комерційна тає­мниця. Законодавцем, науковцями та практиками розроблено майже до­сконалий механізм її охорони. Так, Т.В. Івченко доходить висновку, що охорона комерційної таємниці - це комплекс організаційно-правових, інженерно-технічних та інших заходів, спрямованих на запобігання роз­голошенню інформації, яка складає комерційну таємницю, та втратам її матеріальних носіїв. Цей же науковець приділяє велику увагу цивільно- правовому захисту комерційної таємниці [113, с. 9]. Кримінальним ко­дексом передбачено кримінальну відповідальність за незаконне збиран­ня з метою використання відомостей, що становлять комерційну таєм­ницю, та її розголошення (ст. 231, 232). Особливості адміністративно- правового захисту комерційної таємниці полягають у тому, що цей спо­сіб захисту комерційної таємниці здійснюється через інститут боротьби з недобросовісною конкуренцією [343]. Закон «Про захист від недобро­совісної конкуренції» передбачає адміністративну відповідальність за неправомірне збирання комерційної таємниці (ст. 16), розголошення комерційної таємниці (ст. 17), схилення до розголошення комерційної таємниці (ст. 18), неправомірне використання комерційної таємниці (ст. 19). За вказані порушення настає адміністративна відповідальність у вигляді штрафів, які накладаються Антимонопольним комітетом Украї­ни [112, с. 90]. У Кодексі України про адміністративні правопорушення відповідальність за порушення режиму комерційної таємниці передба­чена ч. 3 ст. 164-3 «Недобросовісна конкуренція». Вчинення суб'єктами господарювання дій, визначених Законом «Про захист від недобросові­сної конкуренції» як недобросовісна конкуренція, у тому числі непра­вомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, дій, тягне за собою накладення штрафу у розмірі до п'яти відсотків до­ходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) суб'єкта господарювання за останній звітний рік, що передував року, в якому на­кладається штраф. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на ви­могу органів Антимонопольного комітету України, голови його терито­ріального відділення не надав відомостей про розмір доходу (виручки), штраф, передбачений частиною першою цієї статті, накладається у роз­мірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, у випадку порушення законодавства про комерційну тає­мницю може наступити господарська, цивільно-правова, дисциплінарна, матеріальна, адміністративна, кримінальна відповідальність.

Банківська таємниця за своїм правовим режимом відноситься до та­ємної інформації з обмеженим доступом, розголошення якої може за­вдати шкоди особі, суспільству й державі. У зв’язку із цим вона суворо оберігається законодавством України [384]. Разом з тим, як зазначає Д.О. Гетманцев, чинне законодавство не передбачає накладення будь- яких фінансово-правових санкцій за порушення банківської таємниці. Не передбачено в законі і можливості позбавлення ліцензії банку за вчинення подібного правопорушення. На думку Д. Гетманцева, в зако­нодавстві міститься правило поведінки банку (правова норма), яка зо­бов’язує банк зберігати та не використовувати відомості, що належать до банківської таємниці. Однак виконання зазначеного зобов’язання не забезпечується фінансово-правовою санкцією, що, звичайно, не стиму­лює банк забезпечувати права своїх клієнтів, особливо дрібних, у спів­робітництві з якими банк може бути за певних обставин не зацікавле­ний. Таким чином, на думку автора, обов’язковим є доповнення чинно­го законодавства заходами впливу за порушення банком законодавства у сфері захисту банківської таємниці [57, с. 17]. Кримінальну відповіда­льність за незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять банківську таємницю, та її розголошення передбачено ст. 231, 232 КК України. Проте не передбачено адміністративну відпо­відальність за порушення режиму банківської таємниці. На наш погляд, КУпАП повинен бути доповнений нормою, яка б передбачала адмініст­ративну відповідальність, а Закон України «Про банки та банківську ді­яльність» - нормами, що передбачали б фінансову відповідальність за порушення режиму банківської таємниці [288].

До інформації з обмеженим доступом, що використовується у гос­подарській діяльності, Р.П. Бойчук, Д.В. Задихайло, В.М. Пашков, А.С. Нарсесян відносять також банківську таємницю, ноу-хау та інсай- дерську інформацію [217, с. 155]. Кожен режим інформації з обмеженим доступом має свої особливості та окремий механізм захисту.

Питаннями змісту та режиму інформації з обмеженим доступом у сфері господарювання займались такі науковці, як: Т.І. Бєгова, Д.О. Ге­тманцев, Т.М. Іванюта, Т.В. Івченко, А.С. Нерсесян, О.Е. Радутний, Л.Д. Топалова, А.О. Шаповалова. Проаналізувавши роботи зазначених науковців, ми дійшли висновку, що для інформації у сфері господарю­вання ключовою характеристикою, що виступає підставою для прийн­яття рішення її власниками чи користувачами про обмеження доступу до неї, є її комерційна цінність. У свою чергу, Т.В. Івченко запропону­вала під «комерційною цінністю» інформації розуміти елементи її нови­зни, що не є загальновідомими, обумовлюють її значимість в цивільних відносинах і забезпечують суб’єктам права на комерційну таємницю пе­вні конкурентні переваги та додатковий економічний ефект від здійс­нення підприємницької діяльності [113, с. 3]. Комерційна цінність відіг­рає вирішальну роль щодо встановлення режиму обмеженого доступу і до інформації, що використовується на фондовому ринку.

Основні положення правового режиму інсайдерської інформації за­значені у законах України «Про цінні папери та фондовий ринок» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні». Важливу ролу в регулюванні процедурних аспектів використання, розкриття та оприлюднення інсайдерської інформації відіграє також Рішення Націо­нальної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 03.12.2013 № 2826 «Про затвердження Положення про розкриття інформації еміте­нтами цінних паперів» [339]. Основними видами юридичної відповіда­льності за порушення її режиму є фінансова та адміністративна.

Забезпечення конфіденційності в процесі обігу інформації є обов'я­зковою умовою, що визначає подальшу діяльність органів державного управління, і обіг інформації конфіденційного характеру в цих органах регулюється правовими режимами службової таємниці та персональних даних [410, c. 4]. Саме тому останнім часом спостерігається тенденція не тільки різкого збільшення кількості використовуваних на практиці адміністративних договорів, але і поява нових видів адміністративних договорів у різноманітних галузях права [416]. Прикладами таких дого­ворів, на наш погляд, є угоди про передання персональних даних до суб'єктів владних повноважень з метою їх використання у процесі їх ді­яльності. Прикладом такої угоди є угода про передання персональних даних, що укладається приватними підприємцями з ДПС, для отриман­ня цифрового підпису та електронного ключа відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» [314].

На погляд авторів, угоду про передання персональних даних для використання суб'єктами владних повноважень можна характеризувати як адміністративний договір, тому що у цьому договорі органи держав­ної влади та місцевого самоврядування виступають носіями державно- владних повноважень, за допомогою яких реалізуються властиві їм управлінські функції, і договір у силу цього має риси, які свідчать про неможливість віднесення його до звичних цивільно-правових договорів [416, c. 4]. Також цей договір відповідає визначенню адміністративного договору, поданому С.С. Скворцовим, тобто адміністративний договір - це заснована на правових нормах добровільна угода двох чи більше су­б'єктів адміністративного права, один із яких завжди є самостійним су­б'єктом державної виконавчої влади, наділений владними повноважен­нями у сфері державного управління, за допомогою якого формуються акти державного управління, на основі яких встановлюються, зміню­ються чи припиняються взаємні права й обов'язки учасників договору, визначається їх відповідальність [416, c. 6]. Не суперечить зміст угоди

про передання персональних даних і поняттю адміністративного дого­вору, сформульованому К.К. Афанасьєвим, як добровільної угоди двох чи більше суб'єктів адміністративного права, один з яких має особисті або делеговані повноваження у сфері державного управління щодо ви­рішення питань виконавчого та розпорядчого характеру, яка укладена у формі правового акта, що встановлює (припиняє, змінює) їх взаємні права, обов'язки та регулює проблеми відповідальності [21, с. 3].

На підтвердження того, що угода про передання персональних да­них для використання суб'єктам и владних повноважень є адміністрати­вним договором, вважаємо, свідчать і її ознаки. Так, С.С. Скворцов вио­кремлює обов'язкові і факультативні ознаки адміністративного догово­ру. До обов'язкових ознак автор відносить такі: однією із сторін догово­ру завжди виступає державний орган виконавчої влади; договір повинен укладатися для досягнення публічних інтересів. До факультативних: ті­сний зв'язок з адміністративним актом; юридичну базу договору скла­дають норми адміністративного права; особлива процедура укладання договорів; договір виступає як юридичний факт. У роботі відзначається, що обов'язкові ознаки за своєю природою є спеціальними, тобто вони присутні обов'язково у будь-якому договорі, у той час як факультативні можуть бути відсутніми у деяких видах договорів [416, с. 14]. Так, дійс­но однією зі сторін угоди про передання у користування персональних даних завжди виступає суб'єкт владних повноважень. Важливим моме­нтом розмежування адміністративного договору і цивільно-правового є суб'єктний склад. Однією зі сторін адміністративного договору завжди виступає державно-владний суб'єкт, що реалізує цілі, задачі і функції державного управління. Тому в адміністративному договорі обов'язково виражається державна воля [416, с. 13]. Публічним інтересом при укла­денні договору про передання у користування персональних даних є ре­алізація потреби в ідентифікації учасника адміністративно-правових ві­дносин - фізичної особи суб'єкта персональних даних; юридичну базу договору складають норми адміністративного права, визначені у Законі України «Про захист персональних даних»; договір виступає як юриди­чний факт, який є єдиною підставою для використання персональних даних суб'єктами владних повноважень.

До особливостей адміністративного договору як джерела права К.К. Афанасьєв відносить те, що він: є актом правотворчості за участю органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування України; регулює управлінську діяльність публічного характеру; як правило, ад­ресується формально визначеному колу учасників; укладається у формі та порядку, передбачених законодавством України; має визначений ма-

сштаб дії; передбачає юридичну відповідальність його учасників у разі порушення прийнятих зобов’язань [21, c. 12]. Важливою особливістю адміністративного договору є те, що, на відміну від юридичних норм, правила, установлювані ним, є обов’язковими тільки для сторін догово­ру (а в деяких випадках і для підпорядкованих їм організацій), а не для невизначеного числа суб’єктів права. У науці адміністративного права також виокремлено процесуальні ознаки адміністративного договору при їх укладенні: договори повинні відповідати чинному законодавству України, статутним цілям і завданням суб’єктів договору; бути укладе­ними уповноваженими особами та належним чином оформленими; пе­редбачати й деталізувати відповідальність сторін у разі порушення до­говірних зобов’язань; містити вказівки на порядок вирішення супере­чок; передбачати можливість дострокового виконання договірних зо­бов’язань та наслідки невиконання угоди в разі відмови від виконання договору; додатки до договорів не повинні суперечити самим договорам та деякі інші обставини [21, c. 12]. На погляд авторів, угода про пере- дання інформації з обмеженим доступом суб’єктам владних повнова­жень у користування відповідає всім цим ознакам.

Таким чином, основними гарантіями дотримання правового режиму такого виду інформації з обмеженим доступом у господарській сфері, як інсайдерська інформація, стала фінансова та адміністративна відповіда­льність. Проте практика застосування цих норм потребує ще вивчення ефективності методики виявлення таких порушень режиму інсайдерсь- кої інформації, як умисне незаконне розголошення, передача або надан­ня доступу до інсайдерської інформації [60, c. 25].

Адміністративній відповідальності, як різновиду юридичної відпо­відальності, притаманні такі ознаки: 1) має зовнішній характер; 2) застосовується лише за вчинення правопорушення; 3) пов’язана з державним примусом у формах каральних і правовідновлюючих захо­дів; 4) визначена у нормах права; 5) притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку; 6) притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими дер­жавними органами та посадовими особами; 7) винна у вчиненні право­порушення особа несе певні втрати матеріального та побутового харак­теру, які передбачені законом. У сучасній науці адміністративного пра­ва здебільшого адміністративну відповідальність пов’язують із застосу­ванням заходів державного примусу, розглядають як передбачену санк­ціями правових норм реакцію на правопорушення, як реалізацію засто­сування санкцій, як форму забезпечення адміністративних стягнень [4].

Серед дослідників проблематики адміністративних правопорушень

в інформаційній сфері, як зазначає Д.Б. Савчишкин, найбільшої підтри­мки набула точка зору, відповідно до якої, зважаючи на немайнову при­роду інформації, її придатність до необмеженого тиражування, часту непов’язаність з матеріальним носієм або безпосереднім власником, здатність до зміни як за змістом, так і за формою, найбільш поширени­ми видами за адміністративні правопорушення в інформаційній сфері є майнові покарання, передусім штрафні. На його думку, зазначена міра адміністративного покарання виражається в неоподаткованих мінімумах доходів громадян, що призводить до невідповідності розмірів адмініст­ративних штрафів характеру і наслідкам адміністративних деліктів в ін­формаційній сфері у зв'язку зі сталим, незначним розміром цієї обліко­вої одиниці, чим фактично знижуються карні, профілактичні властивос­ті цього виду стягнень [408, с. 9]. Аналіз статей КУпАП, що передбача­ють адміністративну відповідальність за порушення законодавства про інформацію з обмеженим доступом, свідчить, що в основному вони міс­тять застосування саме штрафних санкцій.

Санкції окремих адміністративно-деліктних норм, що передбачають адміністративну відповідальність за порушення режимів інформації з обмеженим доступом, установлюють досить широкі мінімальні та мак­симальні межі негативного, примусового впливу на поведінку поруш­ника одних і тих же правил забезпечення режимів інформації з обмеже­ним доступом: зокрема ст. 163-5 «Приховування інформації про діяль­ність емітента», 163-11 «Порушення порядку розкриття інформації на фондовому ринку» - від двохсот до п'ятисот, від п'ятисот до тисячі н.м.д.г.; 166-9 «Порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» - від трьохсот до п’ятисот н.м.д.г.; 195-5 «Незаконне зберігання спеціальних технічних засобів негласного отри­мання інформації» - від двохсот до п'ятисот н.м.д.г.; 188-7 «Невиконан­ня законних вимог національної комісії, що здійснює державне регулю­вання у сфері зв'язку та інформатизації» - від ста до трьохсот н.м.д.г.; 188-39 «Порушення законодавства у сфері захисту персональних даних» - від трьохсот до однієї тисячі, від п’ятисот до двох тисяч. Це на прак­тиці породжує виникнення додаткових корупційних ризиків. Отже, за­кон, як зазначає О. Заярний, окрім загальних обставин, що пом'якшують чи обтяжують адміністративну відповідальність, фактично не встанов­лює додаткових критеріїв визначення остаточного розміру покарань, виходячи з його мінімальних і максимальних меж, що фактично ставить перед уповноваженим органом адміністративної юрисдикції завдання з визначення однієї із властивостей адміністративного правопорушення -

призначення покарання за його вчинення [103]. На погляд авторів, сан­кції зазначених вище статей повинні бути переглянуті, а також мають бути напрацьовані методичні рекомендації та критерії застосування штрафних санкцій у таких широких межах.

Отже, у розглянутому розділі:

1. Визначено особливості інформаційної сфери, де використовуєть­ся інформація з обмеженим доступом, зокрема: 1) це сукупність інфор­маційних та адміністративних відносин; 2) складаються у процесі інфо­рмаційної діяльності суб'єктів владних повноважень та інших фізичних і юридичних осіб - власників та користувачів інформації; 3) передумо­вою виникнення цієї інформаційної сфери є необхідність гарантування державою приватних інтересів фізичних та юридичних осіб приватного права та, з іншого боку, задоволення інформаційних потреб суб'єктів владних повноважень; 4) розвиток цих відносин відбувається за допо­могою владно-організуючого впливу держави.

2. Інформаційну сферу використання інформації з обмеженим дос­тупом, що підлягає адміністративному регулюванню, можна визначити як суспільні інформаційні та адміністративні відносини, що складають­ся у процесі інформаційної діяльності суб'єктів владних повноважень та інших юридичних і фізичних осіб, спричинені необхідністю забезпе­чення ефективного державного управління із гарантуванням забезпе­чення інформаційних інтересів усіх їх учасників.

3. Усі суспільні відносини, що виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службо­вими особами, іншими суб'єктами при здійсненні ними владних управ­лінських функцій у процесі взаємодії із фізичними і юридичними осо­бами приватного права з приводу збору, обробки, накопичення, збері­гання, пошуку і розповсюдження інформації з використанням для задо­волення їх інформаційних потреб є адміністративними інформаційними відносинами.

3. Адміністративно-правові відносини у сфері обігу інформації з обмеженим доступом - це інформаційні відносини державного управ­ління та державного регулювання діяльності суб'єктів владних повно­важень як володільців, користувачів та розпорядників відомостей, дос­туп до яких обмежений відповідно до чинного законодавства та з метою забезпечення інформаційної безпеки.

4. Виокремлено п'ять основних етапів становлення законодавства, що регулює адміністративні відносини з обігу інформації з обмеженим доступом. Перший етап - з 2.10.1992, часу прийняття у першій редакції Закону України «Про інформацію», що закріпив основні поняття у сфері

обігу інформації з обмеженим доступом, - до 2004 р. Протягом цього етапу відбулося становлення основних інститутів інформації з обмеже­ним доступом. Другий етап розпочався з прийняттям нової редакції За­кону України «Про інформацію» від 09.06.2004, відповідно до якої було замінено термін «конфіденціальна інформація» на «конфіденційна інфо­рмація», визначено перелік відомостей, які не могли бути віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави, виокремлено інфо­рмацію, що стосується особистого життя громадян (персональні дані). Третій етап розпочався 1 червня 2010 року із прийняттям Закону України «Про захист персональних даних», створення відповідної служби і при­йняття значної кількості підзаконних нормативно-правових актів, що ре­гулюють порядок захисту персональних даних та внесення змін до знач­ної кількості законів щодо адміністративних відносин з приводу викори­стання персональних даних. Четвертий етап відзначився прийняттям 13 січня 2011 року Закону України «Про доступ до публічної інформації», яким було введено нове поняття - «публічна інформація з обмеженим доступом». Було змінено розуміння таємної інформації, до якої віднесено інформацію, що містить державну, професійну, банківську таємницю, та­ємницю слідства та іншу передбачену законом таємницю; введено понят­тя «службова інформація» замість поняття «конфіденційна інформація», що є власністю держави. Передання всіх повноважень щодо захисту пер­сональних даних від спеціально уповноваженого держаного органу з пи­тань захисту персональних даних до Уповноваженого ВРУ з прав люди­ни. Втратив чинність гриф «Для службового користування» та інші гри­фи, що передбачають обмеження доступу до документа або інформації в ньому, які були надані до набрання чинності Законом України «Про дос­туп до публічної інформації», крім грифів секретності. П’ятий етап роз­почався із запровадження антитерористичної операції з 2.09.2014 року, триває під впливом вимог із забезпечення національної безпеки та харак­теризується зміною процедур отримання доступу до державної таємниці, формуванням нових видів реєстрів інформації з обмеженим доступом, наприклад реєстру волонтерів антитерористичної операції, підвищенням значимості таких видів інформації з обмеженим доступом, як інформація про терористичний акт та відомості військового характеру, що станов­лять державну таємницю.

5. Систему інформації з обмеженим доступом можна визначити як сукупність видів інформації, сформованих у правові інститути, обумов­лені цінністю відомостей через задоволення інформаційних потреб їх власника чи користувача, порядок використання яких визначено спеціа­льним правовим режимом.

6. Розглянуто адміністративну відповідальність як гарантійний еле­мент механізму забезпечення режиму інформації з обмеженим досту­пом, дотримання встановлених правил використання, зберігання, пере- дання суб’єктами владних повноважень та суб’єктами приватного права інформації з обмеженим доступом. Визначено адміністративну відпові­дальність за порушення законодавства про інформацію з обмеженим до­ступом як примусове застосування із додержанням встановленої проце­дури уповноваженими органами до посадових осіб та громадян, що по­рушили законодавство про інформацію з обмеженим доступом, заходів впливу.

7. Запропоновано поняття «механізм адміністративно-правового за­безпечення режиму інформації з обмеженим доступом» як динамічну си­стему правових форм, засобів і заходів впливу на поведінку суб’єктів владних повноважень та юридичних і фізичних осіб приватного права через встановлення їхніх прав та обов’язків щодо створення, передачі, використання, зберігання, зміни, знищення інформації з обмеженим дос­тупом, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенню режи­му доступу до такої інформації чи на його відновлення у разі порушення.

8. Законодавство про інформацію з обмеженим доступом можна ви­значити як сукупність нормативно-правових актів, що регулюють суспі­льні відносини з приводу дотримання режимів інформації з обмеженим доступом.

9. Запропоновано сім груп нормативно-правових актів, що склада­ють систему законодавства України про інформацію з обмеженим дос­тупом: 1) міжнародні акти, імплементовані Україною, що визначають принципи правового регулювання використання інформації з обмеже­ним доступом; 2) основоположні закони, що визначають поняття та ос­новні засади обігу інформації з обмеженим доступом, дія яких поширю­ється на всі режими інформації з обмеженим доступом; 3) закони, що визначають загальні положення використання відкритої інформації та містять окремі елементи режимів інформації з обмеженим доступом; 4) закони, що визначають основні елементи окремих видів інформації з обмеженим доступом; 5) закони та підзаконні акти, що визначають окремі правила використання баз даних, в яких розміщена інформація з обмеженим доступом; 6) нормативно-правові акти, що визначають пе­релік відомостей, що відноситься до конкретного виду інформації з об­меженим доступом; 7) нормативно-правові акти, що передбачають від­повідальність за порушення режимів інформації з обмеженим доступом та порядок її застосування.