§ 5. Тип держави в цивілізаціях Африки й Латинської Америки.

Держава латиноамериканської цивілізації.

Латинська Америка належить до так званих змішаних цивілізацій (так само, як і Росія, і країни Балканського півострова, і піренейські країни), що знаходяться між Сходом та Заходом.

Приклад 16.3.

С. Болівар про самобутність Латинської Америки.

Слід мати на увазі, що наш народ - не європейський і не північноамериканський; він являє собою, скоріше за все, змішання Африки та

Америки, аніж вияв європейського начала, оскільки навіть сама Іспанія перестає бути країною. Європи внаслідок своєї африканської крові, своїх інститутів та свого характеру. Неможливо точно вказати, до якої людської сім’ї ми належимо. Більша частина індіанців знищена, європейці змішалися з американцями та африканцями, а африканці - є індіанцями та європейцями.

Джерело: Боливар С. О самобытности Латинской Америки. П Сравнительное изучение цивилизаций: Хрестоматия: Учеб, пособие для студентов вузов / Сост. Б.С. Брасов. - М.: Аспект Пресс, 1999. - С. 437.

На території Латинської Америки знаходяться 46 держав, населення яких більшою мірою спілкується на мовах романської групи (іспанська, португальська, французька), яка у своїй основі має латинську мову. Саме цим пояснюється назва регіону. Умовно регіон поділяється на три частини:

1) Месоамерика - Мексика та країни Центральної Америки.

2) Лаплатські країни - Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай.

3) Андські країни - Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі та Еквадор.

Проте, не зважаючи на такий розподіл, можна все ж таки говорити про

існування єдиної латиноамериканської цивілізації.

Тип держави для цієї цивілізації також має деякі спільні риси і свою специфіку, що відрізняють його він інших типів держав.

Зазначена специфіка обумовлена низкою чинників соціально-економічного та політичного плану, в основі яких лежать особливості становлення і розвитку незалежності країн цього типу держави.

Зазначені країни, що тривалий час знаходились у прямій колоніальній залежності від Іспанії та Португалії, офіційно стали незалежними ще на початку XIX століття. Це досить суттєво вплинуло на становлення і розвиток їх державних інститутів. Навіть сам факт тривалості їх історичного розвитку як юридично незалежних держав відрізняє латиноамериканський тип держави від деяких афро- азіатських країн, що отримали незалежність після Другої світової війни і були

змушені вирішувати такі питання державного будівництва, що в умовах латиноамериканського типу держави були вирішені вже давно (зокрема побудова системи державних органів, утворення політичних парій тощо).

Істотним чинником, що впливає на існування латиноамериканського типу держави, є неоднорідність та неоформленість соціальної структури латиноамериканського суспільства. Соціальна основа державної влади являла собою палітру соціальних структур: від великої буржуазії Бразилії, Аргентини, Венесуели, Колумбії та Чилі до відверто феодальних елементів Гаїті, Парагваю та Гондурасу. Економічна основа державної влади також відрізнялася. Так, в Мексиці, Бразилії та Чилі бурхливими темпами розвивається індустріальний сектор економіки і державна власність утворюється за рахунок оподаткування потужних промислових підприємств. В слабо ж розвинених країнах оподатковується лише сільське господарство.

Також достатньо впливає на латиноамериканський тип держави пряма залежність латиноамериканської економіки від іноземного капіталу. Саме інтересами останнього багато в чому диктували і насадження, особливо в історичній ретроспективі, напівфеодальних диктатур, що сприяло створенню особливих політичних систем з ухилом в авторитаризм. Як приклад, можна навести індустріально розвинутий Парагвай, який було знищено в результаті агресії Аргентини, Бразилії та Уругваю у війні 1866-1870 рр.

Приклад 16.4.

М. Калашников про індустріальний Парагвай.

...в середині XIX століття британці та американці співпрацювали.

До того часу латиноамериканські режими щосили крали, змінювалися у переворотах, брали хабарі та грабували власні народи. Але одна країна стояла наодинці: гордий Парагвай - там почала розвиватися індустріальна цивілізація, що ніяк не хотіла слугувати Заходу джерелом дешевої сировини та дешевої робочої сили. Але ж Парагвай завжди був самою глухою, самою нерозвиненою провінцією Іспанської імперії, в людях якої було більше індіанської крові, аніж іберійської!

Парагвайці силою зброї відбили спробу тоді ще молодої Аргентини ощасливити себе демократією. На чолі їх з 1810 року стояв Хосе Франсіа, освічений правознавець. Саме він став диктатором Парагваю, відбивши усі спроби аргентинців приєднати країну до себе. А далі, читачу, ми процитуємо статтю, що скачали з сайту газети „Спецназ Росії”.

„...Природно, що західним приватизаторам це не сподобалось, і вже в травні 1820 року було розкрито інспіровану закордонними спецслужбами змову, на чолі якої стояли, в основному, поміщики та вищі офіцери. Франсіа зреагував блискавично. Керівників путчу розстріляли. Розпорядженням верховного диктатора було вислано із країни усі громадяни Іспанії і на два роки повністю перервано зв’язок із зовнішнім світом. За це „світова спільнота” заклеймила Франсіа як кровожерливого тирана, хоча насправді за роки його правління влада переслідувала лише близько 1000 чоловік, з них 68 було розстріляно, щодо інших, то все обмежилося в’язницею або висилкою.

Надзвичайний стан, який було введено після розкриття заколоту, дозволило практично повністю покінчити з бандами, що тероризували населення. Різке скорочення імпорту компенсувалося розширенням вітчизняного виробництва... Зниження податків на виробництво стимулювало розвиток державної промисловості. Масово створювалися школи. Парагвай

став единою країною Південної Америки, де існувала загальна безплатна початкова освіта.

Маючи необмежену владу, глава держави жодного разу не використав її з метою особистого збагачення. Жалування, що надав йому Конгрес, він спочатку знизив, а потім і взагалі від нього відмовився, намагаючись жити за рахунок коштів, що мав ще до отримання влади. Невипадково, що авторитет Франсіа, який отримав від народу наприкінці свого життя неофіційний титул Верховного (El Supremo), був абсолютним. Коли ж 13 жовтня 1840 року, застудившись під час верхової прогулянки, 74-річний диктатор помер, уся країна плакала так само, як і 112 років потому плакала Росія, узнавши про смерть іншого Верховного, Йосипа Сталіна.

Після смерті Франсіа на чолі Парагвайської держави став інший відомий адвокат, син бідного чоботаря, Карлос Лопес. І оскільки зовнішня загроза до того часу ослабла, новий парагвайський уряд відкрив кордони, встановив дипломатичні відносини з більшістю країн світу і стало бурхливо розвивати міжнародну торгівлю...

Швидко розвивалася країна і за часів померлого у 1862 році К. Лопеса Франсіско. Завдяки йому Парагвай перетворився на провідну країну Латинської Америки. В ній були багаті, проте не було жебраків і майже не існувало злочинності. Парагвай повністю забезпечував себе тканинами, папером, будівельними матеріалами, зброєю та боєприпасами. Діяла одна з перших у Південній Америці залізниця, працював телеграф, національна валюта була стійкою, як у жодній з латиноамериканських країн, а зовнішнього боргу не було взагалі.

Існування південноамериканської держави, що не дозволяла себе грабувати, підривало усі мислимі устої.

Джерело: Калашников М.

Потім ці поміщики утворили партію „Колорадо”, яка стала політичною опорою багаторічної диктатури А. Стресснера. Остання ж була повалена лише у 1989 році парагвайською армією.

Взагалі армія є серйозним чинником, що досить суттєво впливає на латиноамериканський тип держави. Вона має давні й стійкі традиції участі в політичному житті, активно і досить часто самим вирішальними чином впливала на функціонування усього державного механізму. Втручання армії у політичне життя латиноамериканських країн сотні разів деформувало стабільний розвиток держав.

Проте в Латинській Америці традиційно існувала точка зору, що розглядала армію як гаранта єдиного гаранта стабільності державно-правових інститутів та ефективного засобу вирішення соціально-економічних конфліктів латиноамериканського суспільства, особливо в період гострих політичних криз, оскільки функціонуючі демократичні інститути були начебто нездатними кардинально вирішити ці проблеми. Така концепція була заснована на тому, що органи державної влади були не в змозі забезпечити порядок та стабільність, оскільки вони походять від партій та партійних фракцій і, відповідно, відображають групові, а не загальнонаціональні інтереси. Звідси витікав висновок про те, що лише армія, яка є вільною від фракційності, може бути тим загальнонаціональним інститутом (до того ж пов’язаним єдиною дисципліною), який має право і водночас зобов’язаний у критичні виступити на політичній арені під гаслом захисту усієї нації. Концепція, що розглядає армію як носія та виразника загальнонаціональних інтересів, безпосередньо пов’язана з латиноамериканською традицією мілітаризму та кауділізму. І хоча система одноосібних правителів - каудильйо - відійшла у минуле разом з відверто мілітаристськими режимами, вона все одно впливає на латиноамериканський тип держави. Хоча формально армія не втручається у політичні процеси, в умовах латиноамериканського типу держави, вона сприяє їх нормальному розвитку і дотриманню усіма їхніми учасниками відповідних правил гри.

Латиноамериканський тип держави традиційно випробує на собі вплив римсько-католицької церкви.

1) Держава і церква офіційно уклали між собою союз.

2) Держави обмежують церковну діяльність введенням спеціальних законів, або навіть контролює її за допомогою спеціального законодавства.

3) Держава і церква відокремлені одна від одної за принципом „вільна церква у вільній державі”.

Проте, навіть у випадках такого спеціального контролю та відокремлення, церква в Латинській Америці є одним з головних носіїв суспільної ідеології, адже понад 90 % усього населення регіону сповідає католицизм. При цьому діяльність церкви накладає істотний відбиток на функціонування усього державного механізму та суспільної свідомості як для правлячої еліти, так і для широких верств населення.

Держава африканської цивілізації.

Африканський тип держави є домінуючим на африканському континенті, що звільнився від колоніальної залежності. Проте й на сьогодні там не склалися режими біхевіористичного чи лібертарного типу. Домінуючим державним режимом в умовах держави африканської цивілізації є консервативно-терористичний.

Соціальна основа державної влади опирається на племінну структуру. Те, що зазначені конгломерати етносів-племен, які були довільно об’єднані колонізаторами у єдині держави, не дозволило сформувати на більшості території Африки національних держав. Це також стало не можливим внаслідок відсутності:

1) Відсутності загальної колоніальної історії

2) Відсутності загальної системи символів.

3) Присвоєння культурних досягнень інших цивілізацій.

Отримання від західних країн певних національно-державних форм закономірно адаптувалося до реального стану місцевого суспільства з його низьким рівнем та специфічним характером формаційно-цивілізаційного розвитку,

авторитарно-тоталітарною політичною культурою та авторитарною політичною традицією.

Африканський тип держави, що склався під впливом зазначених чинників, являв собою різні модифікації персоніфікованої влади, що уособлювала приховану, рідше - відкриту домінацію сил етнічного, етнічно-регіонального і/або конфесійного характеру.

Економічною основою державної влади служить те майно, що знаходиться у державній власності. Проте формування цього майна відбувається за допомогою різних засобів. Ті варіанти, коли держава формує свою власність шляхом оподаткування приватних власників в умовах африканського типу держави досить обмежений. Річ у тім, що влада і власність в державах цього типу не розділені, а значить і якась прогресивна система оподаткування не буде працювати в цих умовах. Проте, як відомо, саме така система існує в ПАР. Інший же варіант розвитку державних підприємств існує далеко не у всіх африканських державах. Так, в Танзанії розвиток державних підприємств здійснюється в рамках ПЕВ - Планів економічного відновлення. Така економічна система існує в рамках держав, що у минулому обирали „соціалістичну орієнтацію” (наприклад, Ефіопія). Проте більшість держав цього не мають і найпотужнішим варіантом формування державної власності є допомога інших держав, що формують державну власність в країнах африканської цивілізації за допомогою кредитів. Проте і цей варіант зараз викликає сумнів. Річ у тім, що більшість міжнародних кредиторів африканських держав стали проводити політику структурного регулювання, яке дозволяє іноземцям втручатися у внутрішні справи останніх.

В умовах африканської держави також ускладнено існування морально- ідеологічної основи державної влади. Це можна пояснити існуючою племінною структурою та відсутністю єдиної ідеології національного або державного будівництва. Саме тому майже всі держави африканського типу є мало легітимними, нерідкими та численними також є спроби узурпації влади. Однак спроби подолати таке становище на сьогодні вже існують. Так, Президент Південно-Африканської

Республіки у 1997 році запропонував нову стратегію розвитку - „Африканський ренесанс”, який орієнтує африканців на створення стійкої та зростаючої економіки в регіоні і відродження африканської культури, зокрема, на базі віртуальної культурно-історичної спадковості.

Сучасна ж мета африканської держави - збереження територіальної цілісності шляхом досягнення тимчасового обмеженого консенсусу етнічних еліт та використання насильства. Для досягнення цієї мети потрібно вирішити численні завдання, здебільше деструктивного характеру. Для виконання зазначених завдань держава африканського типу отримує відповідні функції і створює певний механізм.

На сьогодні одна з найважливіших складових державного механізму - апарат держави африканського типу змінюється. Особливо це помітно на прикладі апарату державного управління:

1) Збільшується кількість міністерств.

2) Зростає чисельність автономних господарських та соціальних організацій (корпорацій, спілок змішаної економіки, дирекцій тощо). Таке зростання, з одного боку відображає динамізм державного апарату, його гнучкість (автономним організаціям легше отримати доступ до джерел фінансування), а з іншого - тягне за собою роздробленість державного апарату, ослаблення його координації.

3) Відбувається децентралізація низової ланки адміністративно- територіальних одиниць (селищ та їхніх об’єднань - комун), що виражається у створенні сільських виборних органів, яким надані повноваження з приводу вирішення місцевих справ. В деяких містах утворені муніципалітети (ради).

4) На регіональному рівні діють виключно представники уряду та міністерств, що керують окремими сферами суспільного життя.

За формою правління африканський тип держави може існувати як у вигляді необмежених монархій, так і вигляді президентських чи змішаних республік. При цьому, на відміну від країн Європи, а Африці форма правління не є чимось стійким. Там перехід республіки у монархію і монархії у республіку можна проаналізувати на прикладі Центральноафриканської республіки, де 1 січня 1966 року стався

військовий переворот, який привів до влади Ж. Бокассу. 4 грудня 1976 року ЦАР була проголошена імперією. Через рік відбулася коронація. Бокасса сам надів собі на голову корону і надав своїм підданим конституцію, де закріпив свої виключні повноваження:

1) Під керівництвом імператора розробляються закони.

2) Імператор є главою виконавчої влади і сам призначає прем’єр-міністра та членів Ради міністрів.

3) Імператор має право скликати надзвичайні засідання уряду та сам головувати на них.

4) Імператор є верховним головнокомандувачем та начальником органів державної безпеки.

5) Імператор має право оголошувати надзвичайний стан та інші повноваження.

Обіцянка ж провести вибори не була ним виконана.

В період правління Бокасси економічна ситуація в ЦАР істотно погіршилась внаслідок того, що ніким не контрольована правляча еліта грабували країну. Широкі ж народні маси залишалися без засобів існування. Зарплатня робітникам та стипендії студентам не виплачувалися протягом тривалого часу, що викликало обурення серед трудящих та студентства. Намагаючись придушити їхні протести Бокасса у 1979 році наказав розстріляти декілька студентських демонстрацій. Але це призвело до обурення широких верств населення як в ЦАР, так і за межами країни. 20 вересня 1979 року Франція висадила повітряний десант і усунула Ж. Бокасса від влади і центральноафриканська монархія знову перетворилася на республіку.

За формою державно-територіального устрою африканський тип держави тяжіє до унітаризму, хоча можуть існувати й федерації (Ефіопія, ПАР, Нігерія тощо). Проте, процеси глобалізації викликають рух африканських держави як у напрямку створення різного роду міждержавних об’єднань, так і у напрямку розвитку федералізму. Так, на сьогодні вже існують пропозиції щодо утворення конфедерації Кенії, Руанди, Бурунді та деяких інших країн. Існують і пропозиції

утворення нових федерацій в Судані, Камеруні та Сомалі. В умовах останньої пропонують утворити федеративну державу на клановій основі. У договорі про створення економічної спілки Кенії, Уганди та Танзанії (листопад 1999 року) зафіксована пропозиція щодо утворення Федерації сіх дно-африканських держав.

Домінуючим політичним режимом в умовах африканської держави є авторитарний, який здебільшого існує у формі тиранічного або деструктивного різновиду. Державно-політичний режим характеризується практикою трайбализму, а значить можна вважати його соціалістським.

Публічний вимір держави африканського типу характеризується суттєвим впливом вождя або так званого бігмена. Саме тому можна вважати, що він є автархічним або у формі монократії (вождізм та автократизм), або ж у формі монархії необмеженого типу.

Правова система африканського типу держави належить до звичаєво- общинної групи правових систем, що входять до звичаєвої правової сім’ї.

Питання для самоконтролю.

1. З яких частин складається Латинська Америка?

2. Хто такі каудильйо?

3. На що опирається соціальна основа державної влади в умовах держави африканського типу?