3.2.2. Генетичний тип держави

«Генетичну» типологізацію держав можна здійснити, спираючись насамперед на марксистсько-ленінські положення про те, що історія соціального розвитку є процес зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, причому кожна наступна формація історично випливає з попередньої, в котрій підготовляються всі економічні, соціальні і політичні передумови переходу до нової, більш високо організованої формації.

Погоджуючись з тим, що соціально-економічна формація суттєво впливає на сутність і, відповідно, тип самої держави, водночас абсолютизувати значення цього «економічного детермінізму» сьогодні не можна. На нашу думку, для визначення типу тієї чи іншої держави значення мають не тільки соціально-економічна формація, а увесь стан суспільства. З огляду на це в основу типологізації держави замість категорії «суспільно-економічна формація» слід взяти категорію «суспільна формація», яка відображає стан суспільства як певної, історично визначеної системи економічних, соціальних, духовно-культурних та політичних відносин. Іншими словами державу і право слід розглядати не як надбудовний елемент соціально-економічної формації, а як «продукт» людського суспільства відповідної епохи. Якщо на історію державно-організованого суспільства подивитись з цього боку, то в ній можна виокремити не чотири (як пропонують марксисти), а два типи суспільства; кастово-станове та громадянське (O. Лейст) [88] з відповідними типами держави і права. Це зумовлено зокрема змістом сутності держави, в якій, за справедливим твердженням С. Комарова, сполучаються два начала: класове (насильство) і загальносоціальне (компроміс), кожне з котрих виходить на перший план залежно від історичних умов [89].

Проведене нами дослідження історії держави і права зарубіжних країн [90] свідчить, що класове начало домінує у сутності держави епохи кастово-станового суспільства, коли держава є виразником інтересів вузьких класових угруповань. За традиційною типологізаційною схемою в цю історичну епоху, котра займає найбільшу частину часу на шкалі історії державно-організованого суспільства, виділяються два типи держав: рабовласницький та феодальний. Проте ми вважаємо такий поділ необґрунтованим, оскільки, будучи знаряддям експлуатації (насильства) одних класів (рабовласників та феодалів) над іншими (рабів та селян), обидві ці держави за своєю соціальною сутністю принципово не відрізняються. Рабовласницька та феодальна держави – це лише види держави кастового-станового суспільства, іншими словами першого, кастово-станового історичного типу держави.

Другий історичний тип держави представлений узагальненим «образом» держави епохи громадянського суспільства, початок якій поклали перші буржуазні революції. У цьому історичному періоді держава покликана представляти загальносоціальні інтереси, а право – закріплювати соціальну рівність людей – громадян, котрі вперше в багатовіковій історії людства, незалежно від їх соціального стану й походження, юридично стали рівноправними учасниками суспільного життя. Історичний тип держави громадянського суспільства у своїй ідеальній моделі – це знаряддя та засіб соціального компромісу за змістом та правовим за формою, це явище, де в його соціальній сутності загальносоціальне домінує над вузько класовим. Іншими словами держава громадянського суспільства – це народна держава і тому, спираючись на положення Цицерона про те, що res publica est res populis [91], є доцільним позначити, на нашу думку, цей історичний тип держави як «республіка, республіканський».

В сучасній юридичній літературі терміном «республіка» традиційно позначають один з «основних видів форм правління» (поряд з монархією). Родоначальником двочленного поділу форм правління на монархію та республіку вважається італійський мислитель Н.

Наприкінці XVI ст., в роки першої з буржуазних революцій – нідерландської – термін «республіка» знаходить своє практичне втілення у створеній в Нідерландах «Республіці об’єднаних провінцій», але своїм наступним «державним життям» він зобов’язаний насамперед США. Юридичне закріплення (Конституція США 1787 р.) й практичне втілення ідей про республіку в цій країні сприяли відходові від первинного змісту самого терміна й остаточному закріпленню у вченні про форми держави двочленного поділу на монархію та республіку. Під впливом такого переконливого досвіду в науці про державу відбулося змішування елементів різних понятійних рядів, котре чітко простежується, якщо на це явище подивитися крізь призму понятійно-категоріального апарату вітчизняної загальної теорії держави і права.

Спираючись на такі ключові категорії останньої, як сутність держави та форма держави, можемо дійти висновку, що, використовуючи положення «публічна справа є справа народу», Цицерон (як, утім, і Н. Маккіавелі, Ж. Боден та інші) мав на увазі не форму держави, а соціальну сутність останньої. Саме в цьому ж сенсі, на нашу думку, має бути використаний у державознавстві термін «республіка», котрий би слугував для характеристики народної держави. Тобто республіку, повертаючись до початкового змісту цього терміна, слід розуміти як створену народом (populi) державу, соціальне призначення та мета існування котрої є забезпечення його загальних інтересів (публічної справи – res publica), а не окремих верств населення.

Оскільки забезпечення загальних інтересів народу можливе за умов рівності всіх його суб’єктів (громадян), то республіка – це держава, сутність котрої обумовлена певним періодом розвитку державно-організованого суспільства, а саме його «громадянським» станом. Іншими словами, республіка – це тип держави епохи громадянського суспільства. Усі ж держави колишньої, станово-кастової епохи за своєю сутністю й, відповідно, типом – «нереспубліки» (arespublica), оскільки були засновані на соціальній нерівності суб’єктів державного спілкування. З точки зору формальної логіки, нонсенсом виглядає позначення, наприклад, античних держав як республік, тому що вони були «загальною справою» тільки частини народу, в той час як інша його частина (зазвичай значно чисельніша) перебувала в рабстві. Станова рабовласницька або феодальна держава за своєю сутністю в принципі не можуть бути республікою.

Одна з формальних відмінностей зазначених історичних типів держав полягає у тому, що якщо «нереспубліканський« (кастово-становий) тип за своїм станом є емпіричним (Г. Єллінек), закінченим, то «республіканський» з розряду ідеального (у розумінні того ж Г.Єллінека), як певної мети до котрої слід ще довго йти. Цей шлях розпочався наприкінці ХVI – сер. ХVII століть, коли в найбільш розвинутих країнах того часу Нідерландах та Англії відбулися перші в Європі буржуазні революції.

У цьому періоді, за визначенням радянської суспільної науки, виділено два підперіоди: новий, що зумовив появу буржуазної держави і права, та новітній – з його державою і правом соціалістичного типу. Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. такій поділ виглядав досить обґрунтованим, оскільки мав підтвердженням досить потужний за територією, населенням, військовою могутністю соціалістичний табір. Однак соціально-політичні події кінця ХХ ст. показали, що цей тип держави виявився нежиттєздатним і, відповідно, нетривалим. За незначним винятком, колишні соціалістичні країни повернулися до державно-правових орієнтирів, закладених першими західноєвропейськими буржуазними революціями.

З огляду на те, що побудова громадянського суспільства та його політико-правової форми у вигляді республіканської держави стало основною тенденцію політичного розвитку наступного після буржуазних революцій історичного періоду, для його поділу на новий та новітній підперіоди в загальноісторичному масштабі і, відповідно, на держави буржуазного і соціалістичного типу, на нашу думку, немає достатніх підстав. Цього не можна робити у тому числі і з тієї причини, що перша, «чиста, ще не капіталізована» буржуазія у боротьбі з феодалізмом виступила як виразник інтересів переважної частини трудового люду і ставила собі на меті побудову соціально справедливого суспільства зі соціальною (соціалістичною) державою.

Проте наступна суспільно-політична практика знає приклади зиґзаґоподібного руху до нього. Перший досвід дала сама буржуазія, частина котрої, зміцнивши свої економічні й політичні позицій, накопивши капітал та побудувавши відповідно для себе капіталістичну державу, звузила своє розуміння соціально справедливого суспільства до формальної та юридичної рівності членів цього суспільства. Цей класовий егоїзм зазнав жорсткого опору з боку іншої, більш чисельної частини суспільства – колишнього третього (теж буржуазного) стану, нині промислових та сільськогосподарських робітників.

Виходячи з вищенаведеного, було б цілком логічним традиційну чотирьохчленну типологічну схему держав: рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична, замінити на двочлену: нереспубліканська держава і республіканська держава. Такий наш висновок певною мірою перегукується з пропонованими Арістотелем, Г. Кельзеном, Р. Макайвером, Р. Дарендорфом, своїми варіантами двочленного поділу типу держав. Арістотель, як відомо, за метою поділяв держави на правильні (де загальне благо) та неправильні (де домінують приватні інтереси). Г. Кельзен, узявши за основу для типологічного поділу ідею політичної свободи, розрізняв держави автократичні і демократичні; Р. Макайвер, за ступенем відображення державною владою волі суспільства, визначав держави династичні (антидемократичні) і демократичні; такі же типи виділяє і німецький політолог Р. Дарендорф, стверджуючи, що у процесі поступової демократизації суспільство класової боротьби (з недемократичної державою) становиться громадянським суспільством (з демократичною державою) [94]. Слушною у цьому руслі є і пропозиція вітчизняного теоретика В. Ткаченко, котрий, використовуючи в якості критерію принцип законності, поділяє «держави на дві великі групи – держави догромадянського і держави громадянського типу»[95].

Двочленний поділ держав за історичними типами може також знайти обґрунтування за допомогою цивілізаційних критеріїв. У цьому плані перспективними для подальшої розробки нам видаються узагальнення російського філософа і державознавця І. Ільїна (1883-1954 рр.), котрий у своїй фундаментальній праці «Про монархію та республіку» визначив, по суті, той духовний «правосвідомий» фундамент, на якому ґрунтується нереспубліканська (монархічна) та республіканська державність [96].

У зв’язку з цим хотілося б зазначити, що наше ствердження про те, що епоха громадянського суспільства бере свій початок з англійської, американської та французької буржуазних революцій XVII - XVIII ст., потребує уточнення. Якщо виходити з того, що світ за цивілізаційними ознаками, можна поділити на дві макроцивілізації – західну та східну, котрі відзначаються власними шляхами соціально-економічного, політичного та духовного розвитку взагалі та особливостями державного будівництва зокрема, то зазначене вище стосується суспільства західної макроцивілізації. Східна макроцивілізація вступила на цей шлях пізніше. Початковими віхами цього в Азії можна було б визначити буржуазні перетворення й революції у другій половині ХIХ (реформи 60-х рр. в Росії і Японії) – на початку ХХ ст. (Росія, Іран, Туреччина, Китай), а в Африці 60-ті роки ХХ ст., коли переважна більшість країн цього континенту позбулися колоніальної залежності та заклали основи своєї власної державності.

З огляду на це можемо констатувати, що перехід від одного історичного типу держави до іншого можливий за умов народження та дозрівання в надрах попереднього суспільства не тільки соціально-економічних, а й відповідних духовно-світоглядних передумов. Оскільки на практиці цей перехід здійснюється упродовж певного періоду, то можна говорити про наявність ще одного (нетривалого за історичними мірками) типу держави – перехідного.

Перехідна держава[97] в цілому відповідає загальним ознакам держави, разом із тим вона має низку притаманних саме їй ознак:

1. Всі перехідні держави виникають в результаті певних соціальних потрясінь: революцій, національно-визвольних воєн, розпаду більш великих держав тощо.

2. Форми та засоби їх упливу на державне й суспільно-політичне життя, так само як і зумовлені цим впливом темпи й наслідки змін, залежать від рівня дозрівання необхідних для цього відносин, або ступеня «чистоти» ґрунту, на якому мали здійснитися майбутні революційні перетворення.

3. Рівень зрілості відповідних відносин у час переходу держави з одного стану в інший породжує ще ряд особливостей, властивих державі перехідного періоду: різка зміна характеру та масштабів традиційних економічних зв'язків, тимчасовий розлад економіки, ослаблення матеріальної основи держави і правової системи, різке падіння життєвого рівня частини населення.

4. Перехідна буржуазна держава характеризується періодичною зміною державних форм, зміст і темпи зміни яких залежать від співвідношення соціально-політичних сил, що приймають відповідні владні рішення.

5. Перехідний стан суспільства містить у собі кілька можливих варіантів подальшої еволюції держави, можливі альтернативні шляхи його розвитку. Наявність реальної альтернативи в перехідний період, можливість дійсного вибору шляху розвитку держави визначається багатьма об'єктивними та суб'єктивними факторами: економічні можливості держави й суспільства, співвідношення протиборчих сил, здатність їх до компромісів, інтелектуальні можливості новоявлених вождів та політичних лідерів, їх здатність виробити концепцію перехідного періоду не з урахуванням короткострокової вигоди й інтересів, а з урахуванням більш далекої перспективи та прогресивного розвитку держави.

Підсумовуючи наведене, ми дійшли висновку, що, взявши за основу «суспільно-економічна формація» категорію «суспільна формація», то можна виділити такі історичні типи: нереспубліканський, республіканський та перехідний. Оскільки ці історичні типи держави визначаються характерними для відповідної історичної епохи її внутрішніми та зовнішніми властивостями, іншими словами її сутністю та формою, то для отримання більш глибокого уявлення про державу у цілому необхідно детальніше розглядати структурні типи держави.