§ 4. Тип держави в релігійних цивілізаціях Азії.

Держава індуської цивілізації.

Індуську цивілізацію складають такі країни як Індія, Непал, Шрі-Ланка і, за певних умов, М’янма.

Державний режим цих країн є консервативним. Соціальна основа державної влади опирається на кастовий устрій.

Система каст включає у себе спеціалізацію та взаємозалежність груп, що вона організовує і являє собою ієрархію спадкових груп, що одночасно розрізняються та взаємодіють між собою на основі трьох чинників:

1) Градація статусів.

2) Детальні правила, що повинні забезпечити їх розділ.

3) Розподіл праці та взаємозв’язок.

Проте досить потужним є вплив національних буржуазій. Так, в Індії підприємці розглядали Індійський Національний Конгрес як основну силу, що здатна, з одного боку, забезпечити політичну стабільність, а з іншого - проводити у життя їх основні економічні вимоги. Економічну основу державної влади складає майно, що знаходиться в державній власності. Це майно утворюється як за рахунок оподаткування, так і за рахунок існування потужного державного сектору економіки, що, в основному зосереджено в тяжкій промисловості й капіталомісткому виробництві з використанням сучасних технологій та організації праці. Морально-ідеологічна основа державної влади базується на релігійній ідеології, основу якої складає індуїзм та буддизм. При цьому індуїзм є тією релігією, що спрямована на підтримку існуючих у суспільстві традицій. Саме в силу цього держава індуської цивілізації має традиційну легітимність, що базується на принципі: світ склався раз і назавжди, а тому слід виконувати приписи предків. Якщо ти воїн - вбивай, якщо пастух - паси овець. Саме так складається система каст, базовий принцип якої засновано на опозиції чисте/нечисте. Ця опозиція

підспудно розуміє ієрархію, котра є перевагою чистого над нечистим і передбачає розподіл праці, так як чисті й нечисті професії повинні бути розділеними.

Приклад 16.2.

Л. Дюмон про теорію варн.

Окрім ієрархії ч и сто го/неч истого в Індії існує й інша ієрархія, а саме традиційна градація чотирьох варн, „кольорів” або станів, в рамках якої розрізняються чотири категорії: найвище знаходяться брахмани або жерці, потім кшатрії чи воїни, потім вайш’ї, що, в сучасному розумінні, найвірогідніше є торговцями, і, нарешті, шудри, слуги або бідняки. Необхідно було б додати у якості п’ятої категорії категорію недоторканних, що, однак, не включені до класичної класифікації.

Ієрархія і влада. В реальній градації статусів влада займає місце, що теоретична ієрархія чистого/нечистого не передбачає. Так, у тому випадку, коли цар, що вживає в їж м’ясо, знаходиться набагато вище, аніж торговець чи землероб-вегетаріанець, ієрархія є не лише додатковою, а й оспорюється. Таким чином, слід або визнати, що ідеологія „не працює” в „серединній зоні” шаблю статусів, або ж припустити втручання зовнішнього чинника, що повинен урівноважити ієрархію після того, як визначені крайні точки.

Щоб розібратися у цьому, нам як раз і слід звернутися до теорії варн. В рамках цієї теорії дві перші варни з самого початку розглядалися як „дві сили”, котрі, будучи пов’язаними певним чином, повинні володіти світом; вона дозволяє цареві прилучитися якимось чином до вищого рангу, якому він служить. Таким чином, влада певним чином врівноважує чистоту на другорядних рівнях, залишаючись водночас підлеглою їй на вищому рівні або на рівні цілого.

Джерело: Дюмон Л. Homo hierarchicus. І І Сравнительное изучение цивилизаций: Хрестоматия: Учеб, пособие для студентов вузов / Сост. Б.С. Ерасов. - М.: Аспект Пресс, 1999. - С. 377.

Крім того, морально-ідеологічна основа державної влади полягає у припущенні, що для стабільності в державі насамперед потрібним є високий моральний рівень підданих та самого державця. При цьому найпершою чеснотою державця є здатність правителя жити інтересами своїх підданих. При цьому, якщо цар дійсно розуміє свої інтереси і хоче правити довго, йому слід діяти за принципами Артхашастри (Науки про політику): „Щастя царя - у щасті підданих, у користі підданих - його користь.

За формою правління держави індуської цивілізації можуть бути як монархіями (Непал), так і республіками (Індія, М’янма, Шрі-Ланка). За формою державно-територіального устрою вони можуть бути як федераціями (Індія, М’янма), так і унітарними державами (Непал, Шрі-Ланка). Проте політичний режим, що існує в цих країнах можна визначити як ліберальний, що тяжіє як до демократії (Індія, Непал, Шрі-Ланка), так і до авторитаризму (М’янма). Так, ліберальний режим в Індії ставить собі за мету пом’якшити національні, кастові, релігійні та інші протиріччя, нейтралізуючи при цьому різні прояви сепаратизму в суспільстві.

Правова система більшою мірою тяжіє до індуського права, що входить до релігійної правової сім’ї. Проте в окремих країнах (наприклад, в Шрі-Ланці) є присутнім досить суттєвий вплив англо-американської правової сім’ї.

Держава ісламської цивілізації.

Загалом ісламська цивілізація являє соболю єдність трьох складових - арабо- мовної, ірано-мовної та тюркомовної частини населення світу, а також ще трьох відносно самостійних регіонів, що розташовані в Південній та Південно-Східній Азії (Пакистан, Бангладеш, Індонезія, Малайзія), Тропічній Африці (Еритрея і ^[71]

Сомалі, держави смуги Сахеля та Судану тощо) та на Балканах (в межах розселення албанців та мусульман-боснійців).

Державний режим, що існує в умовах ісламської цивілізації є консервативним. Це, крім усього іншого, забезпечується традиційним укладом мусульманського суспільства, а, отже, здебільшого воно є легітимним навіть у випадках узурпації. Як приклад, можна навести Іран, де курс реформ шаха Мохамеда Рези не користувався широкою підтримкою суспільства. Саме це призвело до узурпації влади, яку здійснив аятола Хомейні. Проте зазначена узурпація була зустрінута народом цілком позитивно.

Соціально-економічна основа державної влади враховує насамперед форму правління. Так, в умовах монархії, соціально-економічну основу державної влади утворює родоплемінна аристократія та мусульманське духовенство. Щодо республік, то соціально-економічну основу державної влади утворюють або духовенство (ісламські республіки), або дрібна буржуазія (соціалістичні республіки), або ж союз великої й середньої буржуазії з земельною (Ліван, Єгипет) чи родоплемінною (Туніс, Ємен) аристократією.

Морально-ідеологічна основа державної влади спирається на ісламську ідеологію, яка уособлюється в мусульманській концепції держави, для якої характерними є:

1) Відповідальність держави перед народом внаслідок того, що народ може вимагати від правителя діяти відповідно до ісламських канонів.

2) Єдність держави і релігії. Визнання ісламу державною релігією.

3) Зв’язаність держави шаріатом - мусульманським правом. Коран має вищу юридичну силу і стоїть над Конституцією.

4) Сутністю ісламської концепції державності є халіфат - обов’язок, що покладений на главу мусульманської держави та представників ісламської общини, що обирали та контролювали халіфа і надавали йому поради.

З розколом ісламу на дві основні течії: шиїтів та сунітів, концепція мусульманської державності також розкололася.

Так, для сунітів характерними є наступні погляди:

1) Необхідність халіфату аргументується тим, що навіть несправедлива влада є кращою за анархію і „імам-деспот є кращим за смуту”.

2) Верховним носієм суверенітету в халіфаті є Аллах. Від імені Аллаха вище владу на землі здійснює община (держава). Ця влада є відображенням суверенності Аллаха. Община (держава) має право приймати закони, але лише у тому випадку, коли проблема вже не врегульована Кораном або сунною.

3) Халіфом стають в силу особливого договору між общиною та претендентом на халіфат. Общину представляють муджтахіди, що налічені справедливістю, мудрістю та вмінням самостійно вирішувати питання, які не врегульовані Кораном або сунною.

4) Влада глави держави обмежена, він не користується якими-небудь привілеями чи імунітетом. Як і кожного мусульманина, його можна покарати за злочини чи проступки. Повноваження глави держави не носять божественного характеру.

Шиїти ж вважають:

1) Імамат (держава) є продовженням і завершенням місії пророка, право Аллаха, а не обов’язок общини. Імамат є вищим проявом добра та мудрості Аллаха, тому така форма правління встановлена ним самим.

2) Верховним носієм суверенітету в халіфаті є Аллах. Від імені Аллаха всіма справами мусульман одноосібно керує імам.

3) Імам є прямим представником Аллаха і пророка. Лише пророк призначає собі спадкоємця з числа його прямих нащадків.

4) Імам наділений божественною владою, стоїть вище общини, його особа священна. Рішення імама як головного знавця шаріату до IX століття мали силу закону, проте пізніше його законодавчі повноваження були передані провідним правознавцям-муджтахідам.

Основною метою держави ісламського типу є захист мусульман від усього випадкового, руйнівного, зовнішнього. Досягнення зазначеної мети передбачає

вирішення низки завдань як конструктивного (підтримка благодійництва), так і стабілізуючого характеру. Проте більшість завдань носять деструктивний характер. Так, навіть в такій прогресивній країні як ОАЕ власник нерухомості є обмежений у правах, адже він може здавати в оренду приналежну йому нерухомість на строк не більше 25 років. Це дозволяє його нащадкам не страждати через рішення батьків і по закінченню строку оренди, приймати нові рішення.

Для вирішення поставлених завдань, ісламська держава наділяється низкою функцій як зовнішнього, так і внутрішнього плану. Для реалізації цих функцій створюється відповідний механізм.

Для механізму держави в умовах ісламської цивілізації характерним є пріоритет верховного лідера країни над усіма іншими гілками влади. Парламенти в ісламських державах носять більшою мірою декларативний характер. Уряд і суди підконтрольні державному лідеру. Цей лідер може бути як главою держави (монархом або президентом республіки) чи лідером духовного плану (аятола, імам, чи то Керівник Ісламської республіки Іран).

За формою правління держави ісламського типу можуть бути як монархіями, так і республіками. При цьому ісламські монархії є арабськими.

Сучасні арабські монархії можна поділити на дві групи. В першу з них входять Оман та Саудівська Аравія, де існує необмежена монархія. Другу групу утворюють обмежені монархії в ОАЕ, Катарі, Кувейті, Бахрейні, Марокко та Йорданії.

Щодо республік, то вони існують в таких арабських країнах, як Ліван, Сирія, Ірак, Лівія, Туніс та Алжир. Крім того існують досить специфічні ісламські республіки в Ірані та Пакистані.

Державно-територіальний устрій держав ісламської цивілізації можу бути як простим (Оман, Кувейт, Іран), так і складним (ОАЕ).

Політичний режим може варіюватися від демократичного (Ліван) до тоталітарного (Іран часів Р.М. Хомейні). Проте у більшості випадків він є авторитарним. Державно-політичний режим цих країн є соціалістським.

За публічним же виміром держави ісламської цивілізації є або соціальними олігархіями, де роль еліти зазвичай виконує духовенство, або автархіями у формі монархій чи монократій.

Правова система цієї цивілізації є ісламською, що належить до релігійної правової сім’ї.

Питання для самоконтролю.

1. Які країни складають індуську цивілізацію?

2. Що являє собою система каст?

3. З яких частин складається ісламська цивілізація?

4. Які основні напрямки існують в сучасному ісламі?