3.2.3. Структурний тип держави

Класифікація структурних типів держави, як зазначалося, існує у вигляді класифікації форм держави [98]. Що ж являє собою форма держави? Слід зазначати, що при усьому різноманітті відповідей на це питання [99], переважна більшість теоретиків держави розглядають форму держави як соціальну систему, що відображає істотні ознаки держави як політичної, структурної й територіальної організації суспільства.

Об’єктивний процес пізнання форми держави і, відповідно, її елементів максимальною мірою можливий за умов урахування її взаємозв’язку з історичним типом держави. «Кожна з форм держави має свою політико-практичну значимість лише в тому випадку, – слушно зазначає М. Марченко, – коли вона береться не сама по собі, взагалі, безвідносно до часу й простору, а співвідноситься з конкретним, цілком визначеним, типом держави» [101]. В розвиток цієї думки, вважаємо буде логічним знайти закономірний зв’язок між державою відповідного історичного типу та історичного типу її форми. В силу низки причин (відсутність чіткості в уявленнях про типологізацію держав, розуміння форми держави як єдності, котру важко термінологічно позначити та ін.) загальна теорія держави і права не оперує категорією «історичний тип форми держави». Це, на нашу думку, свідчить про наявність у цьому питанні певної прогалини, котра потребує заповнення.

Здійснюючи спробу це робити, ми насамперед зазначимо, що під «історичним типом форми держави» слід розуміти форму держави, зміст котрої зумовлений сутнісними якостями держави певного історичного періоду.

Зміст такої історично визначеної форми держави визначається: а) співвідношенням держави й стану суспільства, котре виражається наявністю або відсутністю різкої соціальної диференціації, а отже, відсутністю або наявністю «середнього класу»; б) ступенем концентрації й централізації державної влади по горизонталі й вертикалі; в) закритістю чи відкритістю характеру влади, який визначається доступом до владних структур різних груп населення; г) формами політичної участі (примусовими або добровільними) населення в управлінні, формуванні інститутів влади.

На основі цих ознак можна виокремити характерні для держави нереспубліканського та республіканського типів риси.

Формі нереспубліканської держави, тобто державі кастово-станового суспільства, притаманні такі риси: 1) її середовищем є чітко окреслене соціально-класове, диференційоване суспільство; 2) органи верховної державної влади формуються без участі населення або ж ця участь має символічний, показний характер; 3) влада концентрується в одних руках, має одноосібний характер і їй властива організаційна єдність, відсутність поділу влади, системи взаємних стримувань та противаг; 4) в організації влади за територіальною ознакою практикується принцип призначення структур виконавської вертикалі, інтереси центру домінують над місцевими; останні не мають будь-якої політичної самостійності; 5) у діяльності органів держави робиться акцент на перевагу прямого насильства з застосуванням репресивних заходів з боку карального апарату, що поєднується з ідеологічним примусом; 6) державна влада зосереджена в руках привілейованих верств населення, а інші прошарки населення повністю або частково усунуті від участі в управлінні державою.

Формі же республіканської держави – держави громадянського суспільства, притаманні такі риси: 1) соціальним середовищем її існування є відносно однорідне (наскільки це можливо практично) суспільство з численним та міцним середнім класом; 2) органи державної влади формуються в результаті застосування тих чи інших демократичних способів, а взаємини між ними будуються на основі принципів єдності державної влади й поділу її галузей, системи стримувань та противаг, взаємодії й субсидарності влади; 3) територіальна структура держави будується з урахуванням балансу інтересів центру та місцевих територіальних спільнот різних рівнів; 4) у діяльності органів держави акцент робиться на демократичних формах і методах (зокрема пошуки компромісу, консенсусу), хоча не виключається й примус, за умов загрози конституційному ладові, демократичному порядку; 5) в такій державі у тому чи іншому обсязі використовуються різні форми участі громадян в управлінні державою, а політичні партії та групи тиску створюють умови для деконцентрації політичної, а отже, державної влади; 6) в такій державі проголошуються та здійснюються на практиці основні демократичні права і свободи громадян, засновані на визнанні загальнолюдських цінностей [102].

Отже, для держави відповідного типу можливим стало виділення і відповідних історичних типів форм.

Монократична форма держави характеризується концентрацією й централізацією влади в руках одного інституту – зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або ж обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцеве самоврядування відсутнє. При монократичній формі держави встановлюються недемократичні режими, котрі спираються на насильство, примус, державну ідеологію або релігію. Права, свободи людини і громадянина можуть декларуватися, однак на практиці не гарантуються.

Для полікратичної форми держави характерний поділ влади по горизонталі та вертикалі, громадянське суспільство створює стійкий плюралізм соціальних груп, інтересів, формує механізм стримувань та противаг, котрий нейтралізує можливості узурпації влади. У полікратіях інститути державної влади формуються населенням за допомогою вільних виборів, економіка відділена від політики, існує високий ступінь автономності територій тощо.. Словом полікратія – це модель форми сучасної держави, стратегічна лінія її розвитку.

Слід зазначити однак, що як у випадку з історичними типами держав «монократична» й «полікратична» форми держави це також «чисті» форми. Процес їх переходу від однієї до іншої пов’язаний із кардинальним зламом усього громадського життя, тому для набуття нового змісту необхідним є певний перехідний період. Перехідна держава може поєднувати у різних пропорціях властивості як монократичної, так і полікратичної форм.

Наведена теоретична схема служить певним орієнтиром, який дає можливість оцінити внутрішню «якість» держави, співставити її сутнісні та формальні характеристики, визначити ступінь відповідності форми тому чи іншому змісту держави, об’єктивні та суб’єктивні чинники, що її обумовили тощо.