§ 3. Теорія природного права

Природно-правова теорія зародилася в період феодалізму і набу­ла поширення в епоху розвитку буржуазних відносин. Послідовни­ками цієї теорії були Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск’є, Жан-Жак Руссо.

Теорія природного права виходила з поділу права на природне і позитивне. Позитивне право — це таке право, що офіційно прийма­ється державою, тобто отримує свій вираз у нормативно-правових актах держави та окремих її органів. Прихильники теорії природного права критикували позитивне право за його обмеженість, несправед­ливість, оскільки воно закріплювало пригнічене становище людей і не завжди відображало інтереси громадян. На відміну від позитивно­го, природне право витікає із розуму людини (дане від народження) і відображає загальнолюдські, загальносоціальні цінності і принци­пи, тому таке право завжди є справедливим. Саме теорія природно­го права обґрунтовує невід’ємні права людини на свободу, рівність і справедливість — і саме їх має захищати і забезпечувати держава. Виходячи з даної теорії, позитивне право має відповідати природно­му праву, і лише за таких умов позитивне право може уявлятися як розумне і справедливе.

Теорія природного права відзначається великим плюралізмом поглядів її засновників щодо походження права. Якщо позитивне право виникає з волі людей, держави, то причини появи природного права зовсім інші. До початку буржуазної епохи панівною була думка щодо божественного походження природного права як вищого і не­змінного. Із становленням капіталістичних відносин багато мислите­лів перестали пов’язувати природне право з ім’ям Бога. Так, один з найяскравіших представників цієї теорії Ґуґо Ґроцій стверджував, що матір’ю природного права є сама природа людини, що воно витікає із незмінної природи людини. В людині воно проявляється у вигляді го­лосу його совісті, людина пізнає природне право, звертаючись саме до нього.

В природно-правовій теорії домінує антропологічне пояснення права та причин його виникнення. Якщо право породжене незмінною природою людини, то воно вічне і незмінне, допоки існує людина. Од­нак такий висновок навряд чи можна вважати науково обґрунтованим.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. зароджується ряд нових кон­цепцій природного права, які продовжували традиції філософського осмислення права і спиралися на різні доктрини, що склалися у су­часній західноєвропейській і американській філософії, — неотомізм, неокантіанство, неогегельянство, екзистенціалізм, феноменологію, персоналізм. Як і класичні вчення XVII-XVIII ст., сучасні природно- правові теорії визнають існування поряд із позитивним правом (за­конами і звичаями) ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок і називають природним правом. Згідно з таким підходом, закони держави є дійсними і легітимними лише в тому випадку, коли вони відповідають ідеальному праву.

Сучасне розуміння природного права, разом з тим, істотно від­різняється від попередніх тлумачень. У порівнянні з епохою буржу­азних революцій корінним чином змінилися передусім погляди на людину як носія природних прав. На противагу доктринам минуло­го, заснованим на уявленнях про ізольованого, відокремленого інди­віда, філософія і правознавство ХХ ст. розглядають людину з точки зору її соціальних визначень, як учасника багатоманітних суспільних зв’язків. В перелік природних прав включають не тільки невід’ємні права особистості, покликані гарантувати її незалежність від держав­ної влади, але й соціально-економічні права, політичні свободи, пра­ва соціальних спільнот (наприклад, право націй на самовизначення, право народу встановлювати і змінювати конституційний лад в кра­їні тощо).

З цим пов’язана й інша особливість сучасних концепцій. Природ­не право у них більше не розглядається як сукупність непорушних, раз і назавжди встановлених розумом приписів. Метафізичним і апріор­ним доктринам епохи Просвітництва протиставляють ідеї «природ­ного права із змінним змістом» (термін введено у вжиток німецьким юристом Р. Штаммлером), принципи правосвідомості, що історично розвивається, моральні і духовні цінності конкретного суспільства чи народу. Іншими словами, природно-правові світогляди у сучасній юриспруденції поєднуються з історичним і соціологічним вивченням правових ідеалів. У юридичній науці такий підхід іменували «відро­дженим природним правом», розуміючи під ним відродження на но­вій методологічній основі традицій раціоналістичного обґрунтування права, які були перервані у другій половині ХІХ ст. розвитком юри­дичного позитивізму і формально-догматичної юриспруденції.

Неотомісти (Ж. Маритен, В. Катрайн, І. Месснер) підносять своє розуміння природного закону до філософії Фоми Аквінського. Най­яскравіший представник сучасного томізму — французький філософ і громадський діяч Жак Маритен. Головні його твори, присвячені проблемам соціально-політичної теорії, — «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава». Концепція Маритена, як і концепції інших представників неотомізму, побудо­вана на поєднанні традиційних для релігійної філософії уявлень про божественне походження держави і права з положеннями сучасної науки, принципами історизму, ідеями розвитку культури і соціальної обумовленості політики. Філософ прагнув виробити «інтегральну» доктрину, відкриту для гуманістичних та демократичних поглядів сучасної епохи. У своїх працях Маритен проводив відмінність між першопричиною соціальних інститутів (вбачаючи таку у божествен­ному Провидінні) та реальною детермінацією подій, що відбувалися в суспільстві. «Походячи цілковито від народу, влада початково по­ходить від Бога», — писав він.

Джерелом природного закону, згідно з його концепцією, є бог, який володіє абсолютним суверенітетом над своїми створіннями і не несе перед ними жодних моральних зобов’язань. Маритен визначав природний закон як встановлені божественним розумом «універ­сальні норми права і обов’язку». Бог — перший принцип природного права. Людина ж має природні права і здатна усвідомити їх лише в силу своєї причетності до божественного розуму. «Особистість воло­діє абсолютним достоїнством, оскільки перебуває у прямих стосун­ках з Абсолютом». Як ревний католик, Маритен був переконаний, що віруючі повніше і глибше відчувають веління природного закону, ніж атеїсти. В його працях також підкреслювалася роль католиць­кої церкви як охоронниці природного права. Визнаючи існування вічного і незмінного закону, Маритен вважав, що природне право розкривається людям поступово, у міру розвитку культури і набли­ження людини до бога. Кожна епоха, вважав він, має свій «історично конкретний ідеал». У зв’язку з цим, Маритен оцінював як безплідні спроби скласти повний «каталог» (перелік) природних прав індиві­да на всі часи. «Декларація прав людини ніколи не буде вичерпною і остаточною. Вона завжди буде залежати від рівня моральної свідо­мості і рівня цивілізації в даний період історії»^[29]. Сучасна епоха, на думку філософа, характеризується прагненням розширити і оновити розуміння природного права, що склалося у XVIII ст.

Маритен навіть запропонував власну класифікацію прав людини, розділивши їх на три групи. Фундаментальні права особистості (лю­дини як такої) включають в себе: право на життя і особисту свободу, право на шлюб, право приватної власності, право на прагнення до щастя і т. ін. Ці права є природними у суворому значенні слова, адже коріняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Осо­бистість, писав Маритен, належить світу вищих цінностей.

Сучасні теорії природного права одержали найбільше розпо­всюдження в середині ХХ століття. Інтерес до них в багато чому був обумовлений прагненням демократичних кіл покінчити з практикою авторитарних режимів на європейському континенті. Природно- правові концепції того часу відіграли вагому роль у дискредитації фашизму, в утвердженні загальнолюдських цінностей і норм міжна­родного права як підвалин сучасної демократії. Однак із прийняттям правозахисних актів міжнародного права вплив природно-правових вчень почав спадати. Політики та юристи, аргументуючи свої позиції з приводу прав людини, вважали за потрібне посилатися на ці міжна­родні акти, і в багатьох країнах інтерес до теорії природних прав осо­бистості було втрачено. «Ця індивідуалістична філософія природно­го права усюди вичерпала себе і не зустрічає більше співчуття з боку законодавців та впливових мислителів», — констатував у 1972 році французький соціолог Р. Арон. Приблизно в той же час В. Майхофер та А. Кауфман, найбільші представники природно-правової школи у німецькій юриспруденції, виступили із заявами про безперспектив­ність подальших теоретичних досліджень природного права.

Природно-правова теорія відігравала і відіграє позитивну роль у захисті прав і свобод людини і найбільший прояв мала в період рево­люційних підйомів. Вона ніколи не сходила з арени правової думки. Недоліком її є те, що уяву кожного про право як справедливе не за­вжди можна втілити у правову реалію.