§ 8. Психологічна теорія права

Виникнення психологічних концепцій права було пов’язане з процесом становлення психології як самостійної галузі знань. Ін­терес суспільствознавців до проблем психологічної науки помітно зріс наприкінці ХІХ — на поч.

Петражицький виходив з того, що право коріниться в психіці ін­дивіда. Юрист вчинить помилково, стверджував він, якщо стане від­шукувати правовий феномен «десь в просторі над чи між людьми, в «соціальному середовищі», між тим як цей феномен відбувається у нього самого, в голові, в його ж психіці, і тільки там». Інтерпретація права з позиції психології індивіда, вважав Петражицький, дає змо­гу поставити юридичну науку на ґрунт вірогідних знань, отриманих шляхом самоспостереження (методом інтроспекції) чи спостережень за вчинками інших осіб.

Джерелом права, на переконання теоретика, виступають емоції людини. Свою концепцію сам Петражицький називав «емоційною теорією» і протиставляв її іншим психологічним тлумаченням пра­ва, що виходили з таких понять, як воля чи колективні переживан­ня у свідомості індивідів. Емоції слугують провідним спонукальним («рушійним») елементом психіки. Саме вони примушують людей здійснювати вчинки. Петражицький розрізняв два види емоцій, що визнають відносини між людьми: моральні і правові. Моральні емо­ції є односторонніми і пов’язаними з усвідомленням людиною своїх зобов’язань чи обов’язків.

Теорія Петражицького безмежно розширювала поняття права. Він вважав правовими будь-які емоційні переживання, пов’язані з уявленнями про взаємні права і обов’язки. Петражицький відносив до правових норм правила різних ігор (в тому числі, дитячих), пра­вила ввічливості, етикету тощо. В його працях спеціально застеріга­лося, що правові норми створюються не шляхом узгодження емоцій учасників суспільних відносин, а кожним індивідом окремо: «Пере­живання, які присутні у психіці лише одного індивіда і не здобувають визнання з боку інших, не перестають бути правом». На цій підставі Петражицький допускав можливість існування правових відносин з неістотами, тваринами і нематеріальними суб’єктами, такими, як бог чи диявол. Наведені висловлювання викликали різку критику у ві­тчизняній науці. Юристи нерідко звертали увагу на абсурдність окре­мих положень теорії Петражицького, не помічаючи, що за ними стоїть теоретична проблема. Петражицький прагнув знайти універсальну формулу права, яка охоплювала б різні типи праворозуміння, відо­мі історії (включаючи угоди з богом і дияволом в правових системах минулого). Його концепція стала однією з перших спроб, в багатьох теоретичних аспектах незрілою, прослідкувати формування юридич­них норм у правосвідомості. Численні правові норми, створювані ін­дивідами, неминуче вступають у протиріччя одна з одною, вказував Петражицький. На ранніх етапах історії способом їхнього забезпе­чення виступала самоправність, тобто захист порушеного права са­мим індивідом або групою близьких йому осіб.

Співвідношення інтуїтивного і офіційного права, за теорією Пе- тражицького, в кожній країні залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Разом з тим Петражицький виступав за про­ведення всеосяжної уніфікації позитивного права, створення про­гресивного якісного законодавства, яке, за його словами, прискорює розвиток інтуїтивного права навіть найменш культурних і цивілізо­ваних прошарків суспільства. Водночас Петражицький підкреслював неприпустимість піднесення інтуїтивного права навіть найбільш освічених соціальних класів в масштаб для оцінки діючих законів. Реформи законодавства, як твердив він, треба проводити на осно­ві наукових знань. У зв’язку з цим ним висувався проект створення особливої наукової дисципліни — політики права. З точки зору Пе- тражицького, філософія права розпадається на дві самостійні науки: теорію права і політику права. Теорія права має стати позитивною на­укою, без будь-яких елементів ідеалізму і метафізики. Політика пра­ва як прикладна дисципліна покликана поєднати позитивні знання про право із суспільним ідеалом, тобто надати наукове вирішення проблеми, що складала зміст попередніх природно-правових вчень.

Петражицький не залишив детальних рекомендацій відносно практичного здійснення політики права.

Петражицький вважав, що в майбутньому право вичерпає себе і поступиться місцем нормам моральної поведінки. «Взагалі право іс­нує через невихованість, дефектність людської психіки, його завдан­ня полягає у тому, аби зробити себе зайвим і бути скасованим».

Вчення Петражицького користувалося великою популярністю серед представників немарксистського соціалізму в тогочасній Росії (П. О. Сорокін) та за її межами (Кнапп, Тар). Правова доктрина Пе- тражицького привернула увагу соціологів до проблем нормативної природи і структури правосвідомості, стимулювала дослідження в галузі юридичної психології.

Позитивне значення цієї теорії полягає в тому, що вона обґрун­товувала необхідність використання психологічного фактору в ро­зумінні права — при підготовці законів не можна не враховувати громадську думку, правосвідомість, правову культуру і правове ви­ховання членів суспільства. Разом з тим, дана теорія обмежується об­ґрунтуванням лише психологічного фактору у виникненні та функці­онуванні права, що є її недоліком.