§ 2. Теологічна теорія права

Теологічна теорія стверджує, що право, як і держава, походить від бога, а тому має вироблятися церковними установами і покликане ре­гулювати суспільні відносини на основі релігійних канонів.

Найбільш ґрунтовно розробив цю теорію найяскравіший ідеолог католицизму, домініканський монах^[27] Фома Аквінський. Він першим із середньовічних філософів Західної Європи використовував праці Аристотеля.

У Аристотеля Фома Аквінський взяв насамперед вчення про «активну форму», що дає життя «пасивній матерії». Згідно з вчен­ням Фоми, світ заснований на ієрархії форм (від бога — чистого розу­му — до духовного світу, і потім, до світу матеріального), в якій вищі форми дають життя нижчім. На чолі ієрархії (землі і неба) стоїть бог, що встановив принцип підпорядкування нижчих форм вищим. Ду­ховний світ очолюється папою як намісником бога. За тим же ієрар­хічним принципом організоване і суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі, що видає закони.

У вченні Аквінського закон визначається як загальне правило для досягнення мети, правило, яким хто-небудь спонукається до дії чи до утримання від неї. Взявши у Аристотеля поділ законів на при­родні (вони самоочевидні) і позитивні (писані), Фома Аквінський доповнив його поділом на закони людські (визначають порядок сус­пільного життя) і божественні (вказують шляхи досягнення «небес­ного блаженства»). Із поєднання цих двох класифікацій виводяться чотири види законів:

— вічний (божественний природний);

— природний (людський природний);

— людський (людський позитивний);

— божественний (божественний позитивний).

Вічним законом Фома називає «сам божественний розум, що ке­рує світом»; цей закон лежить в основі всього світового порядку, при­роди і суспільства.

Природний закон тлумачиться як відображення вічного закону людським розумом; до нього належать закони співжиття, прагнення до самозбереження і продовження роду.

Людський закон, під яким Фома розумів діюче феодальне право, він розглядав як вираження вимог природного закону і підкріплення їх примусом, санкцією. Необхідність людського закону обґрунтову­валася тим, що люди внаслідок гріхопадіння мають спотворену волю, свобода якої зводиться до можливості творити зло; для забезпечення непорушності вимог природного закону необхідний примус людей до доброчесності шляхом застосування сили і страху кари. Приписи діючого (людського) закону випливають з волі і розуму бога; тому порушення феодального закону не тільки тягне за собою примус і по­карання, але й є тяжким гріхом.

Зрештою, до божественного, чи до «одкровенного» закону, Фома відносив Біблію, яка дає тлумачення праву, адже людський розум не може прийти до єдиного пояснення вічного закону.

За вченням Аквінського людський закон не повинен суперечити природному. Оскільки останні розумілися тільки як правила спів­життя (у людей немає іншого засобу самозахисту, окрім суспільства), необхідність відповідності людського закону природному означала, що правителі не повинні розпускати суспільство, забороняти життя, шлюб і дітонародження.

Неотомізм як сучасна теологічна теорія права вбачає в концепції Фоми Аквінського піднесення в ранг вищих цінностей прав і чеснот людини, захист прав і свобод особистості від свавілля влади. Неважко помітити, однак, що ці права і свободи в концепції Фоми виявилися на­стільки невимогливими (тільки право на життя і продовження роду), що ніяк не суперечили устоям феодалізму. Теологічна (католицька) те­орія права ХХ ст., по-перше, сприйняла ідею «відродженого природного права», що склалася поза межами теології; по-друге, значно розширила уявлення про зміст прав і свобод людини в дусі сучасної цивілізації.

Досить практично для свого часу Фома ставить питання про можливість протиріч закону людського іншим видам законів. Як бути, якщо правитель приписує дещо, що суперечить природному за­кону? Відповідь Фоми категорична: задля уникнення розбрату і за­ворушень, треба підкорятися і таким приписам, оскільки збереження співжиття засноване на пануванні і підкоренні; не виключено також, що свавільні дії правителя — зло, послане підданим за гріхи, в будь- якому випадку супротив — гріх.

Якщо, однак, свавілля правителів по відношенню до підданих хоч і не схвалюється, але й не тягне ніяких наслідків, то, згідно з вченням Фоми, інакше обстоїть справа за свавільних дій влади, що суперечать божественному закону. Коли свавілля правителя спрямовується проти церкви та її вчення, вона може скинути тирана, його ж підда­ні звільняються від присяги. Теза про верховенство божественних (а по суті — церковних) законів використовувалася Фомою Аквін- ським для обґрунтування теократичних зазіхань католицької церкви. Підкорення світських феодалів божественному закону, наполегливо переконував Фома, особливо важливе в справі захисту віри — якщо правителі карають фальшивомонетників, то тим суворіше вони ма­ють карати за «понівечення віри», за єресь.

Політико-правова концепція Фоми Аквінського була ґрунтовною апологією західноєвропейського феодалізму. Не лише виправдуван­ня страт і гонінь єретиків, але й принципове обґрунтування церковно­го контролю за розвитком науки і філософії, підпорядкування остан­ньої догмам католицизму, піднесення панування і підпорядкування до однієї з основ світобудови, прославлення підказаної феодальним устроєм ієрархії як універсального принципу побудови суспільства і природи, широке обґрунтування феодального права як божествен­ної настанови, — все це визначило домінування вчення Фоми Аквін- ського в католицькій феодальній ідеології, аж до проголошення його «святим», «ангельським доктором богослов’я». Спеціальною енцик­лікою^[28] папи римського в 1879 р. вчення Фоми Аквінського оголоше­но «єдино істинною філософією католицизму».

Позитивне значення теологічної теорії полягає в тому, що її при­хильники розуміли право через справедливість, правду, хоч і від­штовхувались при цьому від церковної моралі. Не менш суттєвим є недолік теорії: складність в розумінні права через значну кількість релігійних течій.