§ 1. Поняття, структура і види юридичної практики

Термін «практика» має грецьке походження (практікоф — ді­яльний, активний). У юридичній науці немає єдиного підходу до визначення цього терміна. Деякі вчені під юридичною практикою розуміють безпосередньо юридичну діяльність.

Юридичну практику можна розглядати у динамічному і статич­ному аспектах. У динаміці вона проявляється у правовій діяльності суб’єкта суспільства, спрямованій на досягнення власних цілей. Ста­тичний бік характеризує юридичну практику як сформовану в сус­пільстві модель найбільш ефективних і оптимальних дій, здійснення яких приведе до досягнення бажаного особистого чи суспільного ре­зультату з найменшими витратами зусиль і часу та найбільшими бла­гами, які можна одержати за оптимальних умов існування конкретної життєвої ситуації.

З огляду на сказане юридичну практику можна визначити як сформовану в суспільстві діяльність суб’єктів права, яка забезпечує найбільш ефективне і оптимальне досягнення цими суб’єктами бажа­ного суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичної практики проявляється у наступному:

— є частиною суспільної практики і обумовлена іншими її ви­дами;

— має суспільний характер і припускає певну взаємодію суб’єктів права, продуктом якої стає певний правовий досвід та сформо­вані на його підставі соціальні моделі юридичних дій;

— є свідомою діяльністю, припускає обізнаність і усвідомленість суб’єкта права про існуючі у суспільстві моделі дій для отри­мання результату, якого бажає досягти цей суб’єкт;

— здійснюється у межах існуючих в суспільстві правових норм;

— впливає на існуючу правову дійсність, сприяє сукупним змі­нам у суспільному житті, заповнюючи прогалини у праві, вре­гульовуючи нерегламентовані правом суспільні відносини, усуваючи суперечності, колізії у праві, створюючи правові прецеденти і неписані звичаї;

— є своєрідним містком між правом і правосвідомістю та пра­вовідносинами у суспільстві, оскільки поєднує нормативно- правові та індивідуально-правові приписи, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, правові ідеї з рішеннями, що приймають­ся на їх виконання тощо;

— є частиною правової культури суспільства, її дослідження дає уявлення про державний і суспільний лад певної країни, соціально-економічні і суспільно-політичні умови, в яких здійснюється правова діяльність;

— є критерієм істинності права і правової діяльності.

Юридична практика як один з типів загальної суспільної прак­тики має власну структуру. Структура юридичної практики — це сукупність складових елементів, що взаємопов’язані один з одним, і разом забезпечують цілісність юридичної практики як правового явища, збереження її соціальних і правових властивостей та виконан­ня нею соціально значущих функцій.

До елементів юридичної практики належать суб’єкт, його об’єк­тивні потреби, цілі і мотиви, визначений предмет, здійснювана ді­яльність, використані засоби та досягнутий суспільний чи особистий результат.

Суб’єктами юридичної практики виступають члени суспільства, які мають свої потреби, бажають досягти поставлених цілей та всту­пають для цього у відповідні відносини з іншими особами чи органа­ми. Для досягнення цих цілей суб’єкти виробляють спонукачі мотиви та визначають предмет діяльності, необхідні засоби і способи, шляхи її здійснення. Предметами юридичної практики виступають матері­альні та нематеріальні блага, суспільні відносини, на які спрямована юридична діяльність суб’єкта для досягнення поставленої ним мети. Правова діяльність як динамічний бік юридичної практики полягає у вчиненні суб’єктом права певних юридичних дій, які спрямовані на отримання бажаного результату. Сукупність взаємопов’язаних між собою юридичних дій, спрямованих на досягнення єдиної мети, складає юридичну операцію. При здійсненні цих юридично значущих дій суб’єкт послуговується певними необхідними, доступними і со­ціально допустимими правовими засобами. Останні можна поділити на три види: загальносоціальні — соціальні норми; технічні — інстру­ментарій; спеціально-юридичні — правові норми і принципи, право­відносини і їх результати (угоди, домовленості, зобов’язання тощо). Згадані правові засоби можуть використовуватись у різні способи. Останні визначають стиль суб’єктів права, а інтегровані у єдине ціле споріднені способи становлять той чи інший метод правового впливу. Система способів і методів, спрямованих на досягнення найближчих проміжних цілей, складає юридичну тактику, а тих, що орієнтовані на досягнення головних, фундаментальних цілей — юридичну стра­тегію.

У юридичній науці виокремлюють зовнішню і внутрішню фор­ми юридичної практики. Під зовнішньою формою розуміють різні юридичні акти, у яких закріплюються правові дії, методи і засоби їх здійснення, прийняті з цього приводу правові рішення і норматив­ні розпорядження. До внутрішньої форми, тобто способу організа­ції, внутрішнього зв’язку елементів змісту, відносять процедурно- процесуальне оформлення юридичної практики, яке визначає коло її суб’єктів, а також обсяги їх процесуальних прав і обов’язків, умови вступу в правовий процес, порядок використання засобів і методів, строки і час вчинення процесуальних дій, процесуальні гарантії, умо­ви і процедуру прийняття та виконання відповідних процесуальних рішень, та інші вимоги, які поєднують різні властивості й елементи здійснюваної практичної діяльності.

В суспільному житті структура юридичної практики може зна­чно ускладнюватися внаслідок одночасного здійснення багатьма суб’єктами права дій, спрямованих на досягнення спільних цілей та пов’язаних з цим відносин, коли результати діяльності одних суб’єктів є точкою відліку для діяльності інших.

Залежно від видів правової діяльності юридичну практику поді­ляють на правотворчу, правотлумачну, правореалізаційну, практику систематизації права та практику правового виховання.

Правотворча практика полягає у здійсненні уповноваженим суб’єктом права діяльності, спрямованої на створення норм права, що ефективно, найбільш повно і адекватно регулюватимуть суспіль­ні відносини, врегулювання яких вимагається об’єктивно існуючими суспільними потребами.

Правотлумачна практика характеризується вчиненням суб’єк­тами права юридичних дій, спрямованих на адекватне з’ясування і роз’яснення реального змісту правових норм задля правильної та од­накової їх реалізації суб’єктами суспільних відносин.

Правореалізаційна практика визначається як правова діяльність суб’єктів права, що забезпечує найбільш ефективне і оптимальне ви­користання наданих прав, виконання покладених обов’язків, дотри­мання заборон та застосування норм права.

Практика систематизації норм права спрямована на упоряд­кування і вдосконалення норм права, приведення їх до певної, вну­трішньо узгодженої системи. Правовиховна практика орієнтована на формування у суб’єктів права необхідних юридичних знань, достат­ніх для самостійної участі у суспільних відносинах, вироблення у них внутрішньої поваги до законів, готовності їх дотримуватися, форму­вання достатньо високого рівня правової культури, здатного значно зменшити кількість правопорушень або взагалі усунути їх із повсяк­денного життя суспільства.