Національний суд як суб'єкт тлумачення міжнародних договорів

З-поміж усіх суб'єктів тлумачення міжнародних договорів, національні суди заслуговують на особливу увагу, оскільки саме їх діяльності присвячена основна увага в цьому дослідженні.

Арбітраж звернув увагу сторін на важливе положення міжнародного права стосовно тлумачення міжнародних договорів, що тлумачення національним судом однієї держави необов'язково співпадає із тлумаченням

того ж положення, здійсненим судом іншої держави.

Ця справа, як і велика кількість інших, схожих на неї, які, однак, з'явилися набагато пізніше (як видно з матеріалів справи, вона слухалася ще задовго до прийняття Конвенції, тому арбітраж в жодному місці на неї не посилається) показує наскільки високою є роль саме національного суду в процесі тлумачення міжнародних договорів. Тлумачення, здійснене національним судом і підтримане всією національною системою судочинства, є остаточним на території відповідної держави, і необхідні дуже серйозні підстави, щоб це тлумачення змінити. Таке можливо, до речі, як в англо­саксонській, так і в континентальній правових традиціях. Водночас, це зовсім не впливає на тлумачення, здійснене відповідно до міжнародного права. Воно може кардинально відрізнятись від тлумачень навіть обох сторін.

У питанні про здійснення тлумачення міжнародних договорів національними судами слід також звернути увагу, що, як правило, в кожній державі саме на судову гілку влади покладається обов'язок здійснювати юридичне тлумачення найважливіших норм як таке. В більшості європейських держав для цього існує спеціальний орган конституційної юрисдикції, який, як правило, називається конституційним судом. Його

діяльність з тлумачення є чи не найважливішою в державі у цій сфері, оскільки, як зазначають дослідники, його метою є не тільки з'ясувати та роз'яснити зміст норм, які тлумачаться, а й усунути недоліки юридичної практики.

З-поміж усіх інших суб'єктів тлумачення міжнародних договорів національні суди видаються найкомпетентнішим суб'єктом, особливо щодо тлумачення та застосування їх у національному праві. Судді цих судів мають відповідну юридичну освіту, а отже, є кваліфікованими спеціалістами. В переважній більшості випадків вони мають досвід, а отже, можуть порівняти теорію з практикою і зробити відповідні висновки. Їх освіта передбачає досконале знання як національного, так і міжнародного права, що робить їх фахівцями широкого профілю. Однак, поряд з цим існує і ціла низка проблем, з якими вони стикаються при тлумаченні міжнародних договорів у рамках національного права.

Перша - сконцентрованість на нормах передусім національного права. Більшість суддів (особливо судів першої інстанції) не стикаються або мало стикаються у своїй роботі із необхідністю застосовувати норми міжнародних договорів. Основну масу часу вони присвячують застосуванню, а відповідно і тлумаченню, норм національного права, яке вони вивчають досконало. Така сконцентрованість може призвести до того, що такі судді в разі необхідності тлумачення міжнародного договору і його подальшого застосування будуть неготові це зробити адекватно. Ця проблема стосується передусім держав, де судді до того ж ще й є надто перевантаженими справами (в тому числі це і українські судді), а відповідно, не мають часу на постійне вдосконалення своєї кваліфікації, читання рішень міжнародних судів, праць вчених-юристів тощо. Хоча, в такому випадку саме вони будуть головним джерелом для судді, що може при неврахуванні перерахованих у попередньому розділі недоліків таких тлумачень призвести до неправосудного рішення.

Як приклад необхідної для здійснення суддями національних судів

роботи з тлумачення міжнародних договорів варто навести одну з численних справ американської системи федерального судочинства, що стосувалася тлумачення Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень 1929 року (більше відому як Варшавська конвенція).

Суд першої інстанції (районний суд північного району Каліфорнії) відмовив позивачці на підставі того, що здійснювався стандартний рейс, і зміна тиску в салоні при приземленні була очікуваною, і що авіакомпанія не здійснювала жодних спеціальних дій з метою спричинити позивачці той стан, у якому вона знаходилась на момент подання позову. Апеляційний суд (Суд 9-го округу) не погодився із таким рішенням, зазначивши, що стаття 17 Варшавської конвенції (у редакції Монреальського договору) встановлює абсолютну відповідальність перевізника. Авіакомпанія не погодилася із таким рішенням і звернулася до Верховного суду США, який знайшов підстави для перегляду цієї справи (що трапляється загалом досить рідко, оскільки перелік підстав для цього дуже невеликий). Суть його рішення, яке скасовувало рішення апеляційного суду і відмовляло позивачці у задоволенні її позову, полягала в тому, що статтю 17 Варшавської конвенції слід розуміти так, що вона встановлює відповідальність перевізника за завдання шкоди або травмування пасажира лише в тому випадку якщо така травма або шкода

були спричинені неочікуваною чи незвичайною подією, на які пасажир не мав впливу.

Водночас, цей приклад наведений не для аналізу самого тлумачення. Щодо нього тривають дебати. [209, c. 539-558] Тут важливим є інше - процес тлумачення у виконанні всіх трьох ланок американської системи правосуддя.

Суд повинен був спершу встановити чи відповідав описаний нещасний випадок визначенню статті 17 Варшавської конвенції. Для встановлення цього суд звернувся до тексту цієї конвенції, її правотворчої історії, наступного застосування державами-учасниками, а також вивчив попередні тлумачення, здійснені судами, які слухали подібні справи. Зокрема його зацікавило поняття «нещасний випадок», яким оперує стаття 17 Варшавської конвенції. Оскільки, на думку суду, Варшавська конвенція не давала визначення нещасного випадку, суд звернувся до американського прецедентного права, з'ясувавши, що жодне попереднє рішення не стосувалося нещасного випадку, який стався в рамках звичайного стандартного польоту. З'ясувавши це, суд звернувся до справ, які не оперували терміном «нещасний випадок», однак були схожими за змістом. Це теж не допомогло. Зрештою, суд звернувся до серії справ, у яких відповідальність авіакомпаній встановлювалась через дії третіх осіб (зокрема терористів). У цих справах умисні дії третіх осіб були визнані «нещасними

випадками» в рамках Варшавської конвенції. Крім того, суд вивчив справи про нестандартні падіння, зокрема справу про те, як пасажирка випала з літака коли з-під нього забрали трап. Навіть зважаючи на те, що в цій останній справі було встановлено недбалість жінки, суд, тим не менш, вивчив

її.

Крім того, суд звернув особливу увагу на історію прийняття конвенції, а також всі наступні зміни до неї (зокрема Монреальський та Гватемальський протоколи).

«Перевізник відповідальний за шкоду спричинену смертю або ушкодженням (травмою) пасажира тільки за умови, що подія, яка спричинила смерть або ушкодження мала місце в салоні літака або в рамках будь-яких дій, пов'язаних зі зльотом і посадкою. Однак, перевізник не може бути відповідальним якщо смерть чи ушкодження були наслідком стану здоров'я пасажира».

До речі, тут слід наголосити, що Сполучені Штати Америки не ратифікували Гватемальський протокол, а отже, він не може вважатися джерелом національного права США, однак, суд, тим не менш, вивчив і його.

І лише після здійснення всіх цих дій, Верховний суд Сполучених Штатів Америки приходить до висновку, що застосовувати термін «нещасний випадок» слід у його словниковому значенні, що означає «незвичайна подія, спричинена якоюсь зовнішньою подією». Таким чином, суд встановив критерії нещасного випадку - незвичайність і неочікуваність. Отже, оскільки в обох справах політ тривав звичайно і очікувано, позовні вимоги не були задоволені.

Наведений вище приклад - приклад ідеального алгоритму тлумачення норми міжнародного договору в національному праві національним судом держави з англо-саксонською традицією. Судом здійснено повний, всебічний і об'єктивний аналіз, здійснено звернення до попередньої судової практики

(оскільки це англо-саксонська правова сім'я), а також здійснено звернення до неюридичних джерел (словник). Що цікаво - здійснений детальний аналіз нечинної для цієї держави (але чинної для інших держав) норми Гватемальського протоколу з метою з'ясування мети відповідного регулювання (телеологічне тлумачення). В цьому випадку суд міг також за потреби звернутися до правової доктрини - праць числених американських науковців-юристів, які точно мали вже на той час сформовану точку зору з цього приводу. Однак, в цьому випадку такої потреби не було.

Аналогічну справу «Олімпік Ейруейз проти Хусейна» Верховного суду США також слід згадати в цьому розділі. На відміну від попередньої, ця справа полягала в тому, що пасажир рейсу компанії «Олімпік Ейруейз», хворий на астму, попросив стюардесу пересадити його подалі від секції для куріння. Та відмовилася це зробити, і як наслідок, пасажир помер. Його дружина подала позов до авіакомпанії до місцевого суду Каліфорнії. Справа дійшла до Верховного суду США. [256, с. 193-208]

Важливо звернути увагу на аргументи сторін. Так, авіакомпанія заявляла, що сигаретний дим - стандартна ситуація на її міжнародних рейсах, тому жодної надзвичайної ситуації не сталося, а смерть пасажира настала внаслідок внутрішніх реакцій його організму, до яких авіакомпанія не має жодного відношення. Крім того, вона заявила, що діяльність стюардеси в рамках статті 17 Варшавської конвенції не становила дію, а була швидше бездіяльністю, що не відповідає вимогам вказаної вище статті 17, де мова йде про дію, а не бездіяльність.

Всі суди, в тому числі і Верховний суд США відхилили ці доводи як необґрунтовані і присудили авіакомпанії виплатити дружині померлого пасажира компенсацію. Окрему думку написав суддя А. Скалія, однак, вона зовсім не відповідала на цей раз його іміджу відвертого текстуаліста. Так, він критикує суд за недостатнє врахування практики інших держав, які підписали Варшавську конвенцію, і суди яких розглядали аналогічні справи. Він

наводить приклади британських та австралійських справ зокрема. Водночас погоджуючись із суттю та резолюцією рішення він критикував завузький підхід до аналізу справи. Це ще одне свідчення того, що вважати суддю А. Скалію текстуалістом навряд-чи можна.

Водночас, незважаючи на критику цього судді, суд здійснив всебічний аналіз справи аналогічно як і у попередньому випадку, і своє рішення про тлумачення, яке вочевидь відрізняється від тлумачення у попередній справі, аргументував досить екстенсивно.

Однак, якщо спробувати перенести такий досвід на терени України, то очевидно, що в сучасних національних реаліях перевантаженим судам, які одночасно страждають також і від корумпованості, низької оплати праці та невисокої кваліфікації багатьох суддів ще досить далеко до подібних підходів щодо тлумачення міжнародних договорів.

Друга проблема - складність співставлення норм міжнародного та національного права. Як уже згадувалося вище, міжнародний договір має подвійну природу. З одного боку він є нормативним актом міжнародного права, створеним відповідно до його правил і вимог. З іншого боку, після введення до національної системи законодавства, він стає її частиною, а отже, повинен відповідати принципам, передбаченим у національній системі права для актів національного законодавства. При їх тлумаченні судді можуть не врахувати міжнародно-правову природу міжнародного договору, а відповідно, можуть здійснити неправильне його тлумачення.

Третя (споріднена з другою) - складність співставлення норм приватного та публічного права. Міжнародний договір за своєю природою є креатурою приватного права, оскільки є договором (угодою, контрактом) між суверенними суб'єктами міжнародного права. Одночасно, він також набуває рис публічно-правового документа одразу після включення його до національної системи законодавства. Норми приватного та публічного права керуються різними принципами, а відповідно, тлумачення документа, який

являє собою результат їх поєднання, повинно бути дуже зваженим і обережним.

Четверта проблема (характерна передусім для суддів континентальної традиції) - відсутність досвіду роботи з документами, складеними відповідно до інших правил та вимог ніж ті, що прийняті у державі, де здійснює свою діяльність суддя. Міжнародні договори, як правило, не враховують особливостей правової культури, традицій та правил юридичної техніки відповідної держави. Вони і не можуть їх враховувати, оскільки мають іншу мету - створені в рамках міжнародного права. Водночас, стикаючись із ними, судді національних судів можуть мати проблеми з адекватним розумінням суті норм, вкладених у них. Часто вони взагалі містяться не у самому договорі чітко, а або в рішеннях міжнародних судів, компетентних тлумачити цей договір, або взагалі не викладені на папері. У таких випадках перевагу мають судді англо-саксонської традиції, оскільки працюючи в прецедентній системі права, вони, як правило, звикли до різного стилю викладення рішень іншими суддями, і їм легше з'ясувати зміст норми міжнародного договору, аніж суддям континентальної традиції, звичним до одного стилю, який панує у відповідній державі. Додатково тут слід згадати і про можливу неточність перекладу тексту відповідного міжнародного договору мовою відповідної держави. Більшість суддів національних судів не володіють англійською та французькою мовами, якими традиційно укладається основна маса міжнародних договорів (виняток - договори в рамках СНД, які укладаються російською мовою, однак, з нею зокрема в українських суддів проблем набагато менше). Непоганим прикладом тут можна вважати відому проблему з перекладом назви Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, в якій досить довгий час застосовувалось слово «основних», а не «основоположних», що не відповідало оригінальному англійському терміну «fundamental». Ще й досі в українських судових рішеннях можна зустріти два варіанти вживання назви цього міжнародного договору українською

мовою.

Крім того, серйозною проблемою може бути і невідповідність двох оригінальних автентичних текстів (як правило англійського та французького), у яких один і той самий термін матиме різні значення залежно від перекладу. В цьому випадку очевидно варто звертатися до контексту, умов укладення та практики застосування відповідного міжнародного договору.

Таким чином, національні суди займають найважливіше місце з-поміж усіх суб'єктів тлумачення міжнародних договорів, оскільки в переважній більшості випадків саме від їх рішення залежить доля конкретної справи (людини, групи людей, юридичної особи), а тому важливість розуміння суддями національних судів всієї відповідальності, яку вони на себе беруть при тлумаченні міжнародних договорів дуже висока. Вони повинні звертатися і до тлумачень, здійснених іншими суб'єктами, однак мають це робити обережно, виважено і не забувати, що ідеального тлумачення не існує.