4.2. Конституційно-правові методологічні засади дослідження форми державного правління

Теорія держави та права розкриває різноманітні об’єктивні закономірності, котрі відображають розвиток держави як особливої форми суспільного життя. Здобуті знання фіксуються в загальних категоріях, що пов’язані між собою в логічній субординації й ніби продовжують одна одну в ланцюзі конкретизації.

Досліджуване нами явище являє собою наочний приклад цього. В ієрархічній системі категорій та понять, що має до нього відношення, вихідними є “сутність держави” та “форма держави”. У той час, як останні е категоріями суто теорії держави і права, поняття “форма державного правління” є своєрідним “продуктом” двох юридичних наук: теорії держави і права та конституційного (державного) права. Специфіка полягає в тому, що кожна з цих наук своїми пізнавальними засобами може відображати різні рівні (сторони) досліджуваного явища, створюючи своєрідну триповерхову теоретичну “споруду”.

Вищий її “поверх” займає найузагальніший образ форми державного правління, що сприймається як спосіб вираження змісту й сутності держави певного історичного типу. Створення цього узагальненого образу “під силу” тільки загальній теорії держави, котра робить це за допомогою філософських та загальнонаукових методів пізнання, переломлених через призму свого предмета. Але стосовно сучасної держави, коли форми державного правління абсолютної більшості сучасних країн закріплюються в нормах конституції, загальнотеоретична наука не може обійтися без допомоги наукових результатів, отриманих конституційним (державним) правом.

Предметом безпосереднього вивчення конституційного (державного) права є саме конституційні моделі форм державного правління.

Теоретична модель форми державного правління згаданого середнього рівня, якщо враховувати дуалізм науки конституційного права, котра являє собою систему знань про конституційне (державне) право власної країни та конституційне (державне) право зарубіжних країн, є пізнавальним продуктом останньої. Оскільки для конституційного права зарубіжних країн основним є порівняльно-правовий (компаративний) метод, то й при вирішенні завдань нашого дослідження, значна частина яких спрямована на з’ясування характерних рис та особливостей форм правління великої кількості держав світу, цей метод використовувався досить широко.

Юридична наука та практика давно й успішно використовують порівняльно-правовий метод для досягнення своїх цілей. За його Допомогою вдається глибше осягати процеси та явища в державно- правовій сфері, краще розуміти обсяг та характер “зовнішнього” правового впливу, масштаби й форми використання зарубіжного Державно-правового досвіду. Ігнорування та недооцінка багатого потенціалу порівняльно-правового методу в сучасних умовах ^НепРипустимі. Це веде до штучної ізоляції й замкнутості національних державно-правових систем і навіть до їх протиставлення. У результаті породжуються не лише юридичні помилки, але й невірні політичні та економічні рішення.

Одним з головних об’єктів порівняльного аналізу в нашому Дослідженні виступає насамперед державно-правова дійсність. ⁰∏a є найбільш широким за масштабами й рухливим об’єктом

порівняння, яке зорієнтоване на глибоке й масштабне вивчення державно-правових явищ.

З інших об’єктів порівняльно-правового методу наші зусилля були спрямовані на порівняння національного законодавства, передусім конституційного, у якому закріплені форми правління відповідних держав. Це дозволило нам виділити загальні риси й особливості конституційних моделей форм державного правління, сформулювати їх. сучасні поняття та розкрити ознаки, класифікувати їх види й різновиди. Порівнюючи зарубіжне конституційне законодавство, ми орієнтувалися на можливість використання зарубіжного конституційно-правового досвіду в цій сфері. У той же час ми пам’ятали про те, що спокуса швидкого запозичення й навіть копіювання зарубіжних конституційно- правових норм у подальшому може призвести до ефекту “правового відторгнення” чужорідного акту з тканини національного нормативного масиву. Тому при вивченні конституційного законодавства зарубіжних держав ми керувалися тим, що, по- перше, необхідно правильно оцінити межі збігу й розбіжності предметів їх регулювання; по-друге, чітко з’ясувати місце аналізованого акту в системі галузевого чи міжгалузевого регулювання та його співвідношення з іншими актами, оскільки нерідко ті ж самі питання регулюються в різних країнах неоднаковими актами; по-третє, вивчити досвід практичного застосування порівнюваного закону, щоб уникнути формальних

Проведення такого порівняльно-правового аналізу, однак, було б неможливим без наявності відповідного вихідного матеріалу — теоретичних моделей форми державного правління “першого, нижчого поверху”, які знайшли своє формально-юридичне закріплення насамперед у конституціях держав світу.

уявлення про ці моделі ми намагалися скласти за допомогою формально-догматичного методу.

формально-догматичний, або юридичний (позитивістський) метод, заснований на використанні правил формальної логіки для пізнання права, є традиційним, властивим юридичній науці, оскільки виходить з її природи. Його суть полягає у формулюванні й розкритті юридичних понять, побудові юридичних конструкцій, з’ясуванні дійсного змісту законів шляхом їх тлумачення. Аналіз норм конституційного (державного) права за допомогою відповідних прийомів тлумачення, є серцевиною цього методу. Формальний підхід надав праву такої невід’ємної властивості, як нормативність. На сучасному етапі це дає змогу створювати й удосконалювати систему законодавства, забезпечувати однакове застосування правових норм та відповідний режим законності. Формальна визначеність правових конструкцій, однією з котрих є й сучасна форма державного правління, надає їм могутності та стабільності, протидіє спробам свавільної їх зміни — іншими словами, спробам встановити режим беззаконня.

Але поряд із такими позитивними якостями, формально- догматичний метод має й певні недоліки, головний із яких пов’язаний з неврахуванням ним зумовленості змісту права й конкретних проявів суспільного розвитку. Це виражається в тому, Що в багатьох державах світу форма правління, закріплена на певному історичному етапі у формально-юридичній конституції, не має адекватного вияву на практиці. Звернувши увагу на притаманний для соціально-політичних систем свого часу такий Дуалізм, Г. Єллінек на межі XIX-XX ст. по суті, запровадив Двохаспектний, юридично-соціологічний (точніше, юридично- політичний) підхід до пізнання складних соціально-політичних систем з урахуванням їх юридичних (статичних) та політичних (динамічних) характеристик, котрий був непоганим засобом подолання теоретичних труднощів, яких зазнав юридичний ПОЗИТИВІЗМ ²³⁰.

Стосовно форм державного правління Г. Єллінек розробив найважливіше з точки зору методології їх пізнання положення: Форма правління кожної держави має дві грані (форми) — правову

(юридичну), представлену сукупністю “відображених у конститу­ціях вольових відносин”²³' та політичну, яка є сукупністю реальних вольових відносин, що виявляються в політичній практиці.

Методологічне значення єдності теоретичного й практичного в пізнанні форми державного правління зумовлено не тільки потребою комплексного дослідження її двох сторін — “юридичної” та “політичної (фактичної)”, а більш глибокими, закладеними саме в процесі людської діяльності причинами. Це виражається в тому, що будь-яка людська діяльність має теоретичний та практичний бік як необхідні свої компоненти. Немає й бути не може практичної діяльності без попереднього усвідомлення її характеру, мети, спрямованості. Але так само не може бути й теоретичної діяльності людини без того реального предмета, на який вона спрямована з метою перетворення й використання цього предмета. “Теоретичне має сенс як рух до практичного, як реалізація та втілення в ньому. У свою чергу практичне не мало б будь-якого раціонального змісту, коли б не здійснювало теоретичного, не містило в самому собі теоретичне як ціль, засіб та результат” ²³³.

Підсумовуючи наведене, можемо констатувати, що необхідний для пізнання обраного об’єкта методологічний арсенал має різноманітний характер і являє собою багаторівневу систему відповідних методологічних знань. Наведена ієрархія, однак, може бути сприйнята лише як статична характеристика різних рівнів методології дослідження. У динаміці, тобто у процесі пізнання

компонента (рівні) методології, будучи об’єднаними в органічно цілісну систему, вступають у зв’язки, відносини та взаємодію між собою й тим самим набувають властивостей, відмінних від їх одиничного існування та дії: фундаментальні загальнотеоретичні концепції пронизують світогляд, загальні філософські закони й категорії висвітлюють застосовність загально- й приватнонаукових методів у конкретних дослідженнях так само, як і останні збагачують арсенал вищих рівнів методологічних знань.

Отримані за допомогою цього методологічного потенціалу теоретичні знання є не чимось остаточно завершеним, а, швидше, можливістю, передумовою й засобом для завершеності, котра настає в результаті реалізації відповідних наукових ідей, концепцій, теорій тощо. Тому етап переходу від пізнавально-теоретичної до практично-перетворювальної діяльності чимало методологів вважає завершальним елементом у структурі методології дослідження. З наведеного випливає, що практичне не існує без теоретичного — так само, як і теоретичне без практичного. Сама суспільно- історична практика породжує об’єкт пізнання, але якщо він існує, то в певній обстановці висуває його на перший план для подальшого теоретичного осмислення. Прикладом цього є досліджуване нами явище, котре донедавна характеризувалося певним сталим рівнем теоретичних знань про себе. Державно- правова практика, пов’язана з розпадом соціалістичного табору, зумовила необхідність саме в подальшому дослідженні феномена Держави, зокрема, її форм. Це цілком закономірно, оскільки протиріччя між практикою й пізнанням вічні: або практика не задовольняється досягнутим рівнем пізнання, або пізнання випереджає практику. Таке розуміння ролі практики в пізнанні й ролі пізнання в практиці стала для нас чітким орієнтиром у процесі Дослідження.

З огляду на те, що логічна “розумова модель” дійсності у ^спеціальних дослідженнях, особливо юридичних, має тенденцію ДіДходити від неї, ми намагалися спиратися на положення про те, ¹4°, народжуючись на ґрунті дійсності, державно-правові абстракції V нашому випадку теоретичні моделі форм державного правління) Повинні відображати потреби практики подальшого державо- й правотворення і разом із тим перевірятися практикою,

кориіуватися, розвиватися й удосконалюватися нею відповідно до потреб прогресу суспільства. Але єдність-- теоретичного й практичного не слід спрощувати, тобто не сприймати як безпосередній, прямолінійний та механічний перехід практичного в теоретичне й навпаки. Діалектика цього переходу значно складніша, містить у собі проміжні ланки, мережу найтонших перетворень першого в друге й навпаки.

Подібно до того, як практичне відображається в теоретичному через складну, послідовно висхідну мережу сприйнять, уявлень, узагальнень, висновків тощо, так і зворотний перехід теоретичного в практичне має свої “ряди” осмислення практичного досвіду, його потреби, можливості, доцільності, необхідності цього переходу, реалізації, втілення в дійсність, життя, практику. Більше того, сам процес цього переходу припускає свідомий вибір засобів, методів, етапів та темпів його здійснення.