1.1. Історичні засади поняття "форма державного правління"

Поняття “форма державного правління” як одна з основних категорій державознавства має давню історію. Воно сформувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було відображене в результатах пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців.

Спроби дефінувати форми державного правління здійснювали ще мислителі давніх часів. Але до розуміння зазначеного поняття тоді не було більш-менш загального підходу: існувало чимало термінів на позначення форми державного правління. Платон, наприклад, застосовує поняття “вид державного устрою”, “аристократичне правління”, “олігархічний лад”, Аристотель — “форма державного устрою (улаштування)”, “монархічне правління”, Цицерон, як і Платон, — “вид державного устрою”. Аналіз античної спадщини свідчить, що мислителі античності мали на увазі той бік організації державної влади, який проявлявся у формі правління. Її трактування як політичної системи, уособленої верховною владою в державі, наскільки дозволяють нам судити Джерела, з’являється у творах Аристотеля ²³⁴∙Jj∕

Таке розуміння сутності форми державного правління, її термінологічного позначення з деякими варіаціями було характерне й дая суспільно-політичної думки пізніших часів. Б. Спіноза, наприклад, верховну владу (imperium) розумів як владу, що встановлюється міццю народу (multitudo). “Вона, — писав філософ,— зосереджена абсолютно в руках того, на кого з загальної згоди покладена турбота про справи правління, а саме встановлення, тлумачення та скасування права, укріплення міст,

вирішення питань про війну та мир тощо. Якщо цей обов'язок лежить на зібранні, що складається з народу, пР форма верховної влади називається демократією, якщо на зібранні, до якого входять тільки вибрані, — аристократією, і якщо, нарешті, верховна влада покладена на одну особу, — монархією”²³⁵. Дж. JIokk стверджував, що “форма правління залежить від того, в кого знаходиться верховна влада, яка у свою чергу є законодавчою”²³⁶.

Аналіз суспільно-політичної думки й політичної практики післяантичних часів свідчить про те, що до ХУШ ст. у цілому склався більш-менш єдиний підхід до розуміння сутності форми правління як системи верховної влади. Але водночас стосовно самого терміна “форма правління” цього не можна говорити: “форма правління”, “правління”, “система влади”, “верховна влада”, “образ” або “спосіб” правління — далеко не повний перелік термінів, використовуваних мислителями тих часів для позначення цього явища.

Певний прорив в уніфікації терміна “форма правління” здійснила Швеція, де вперше його було вжито на офіційному рівні: у 1772 р. прийнято акт, який визначав організацію державного механізму на рівні його найвищих ланок і мав відповідну назву '³. Таку ж назву — “форма правління” — мав і головний із чотирьох основішх законів — Конституції Швеції²⁴⁰, прийнятий 06 червня 1809 р. Аналіз основних його положень дає уявлення про зміст владної системи, котру розробники Конституції позначили як

форму правління. Цей документ на рівні Конституції закріпив таку ^еоретико-юридичну модель державної форми (дуалістично- монархічну), яка в загальних рисах проіснувала до 1974 р., коли акт “форма правління” був суттєво перероблений.

На початок XIX ст. основними двома елементами структури верховної влади Швеції були монарх і парламент (риксдаг). Королю належала вся повнота виконавчої влади й значні права у сфері законодавства. Він очолював Державну раду, котра виконувала при ньому радні функції, призначав державних радників. Останні, оскільки уряду й прем’єр-міністра ще не було (посада останнього уведена тільки в 1876 р. — С.Б.), були відповідальні за рішення, які приймав Король з їх ініціативи. Юридично це досягалося тим, що, згідно з “Формою правління” декрети глави держави мали бути контрасигновані державними радниками. Окрім цього, Король був головнокомандувачем збройних сил, призначав своїх представників за кордоном, вирішував усі зовнішньополітичні питання, укладав міжнародні договори й угоди, призначав на інші державні й церковні посади.

Риксдаг являв собою станово-представницький орган з досип, обмеженими законодавчими повноваженнями. Наприклад, закон вважався прийнятим, якщо з чотирьох курій за нього проголосувати представники трьох курій; для прийняття конституційного закону такі ж результати необхідно було отримати в Риксдазі наступного скликання, тобто через 5 років²⁴¹. Але поряд із обмеженими законодавчими правами Риксдаг отримав широкі права у фінансовій сфері. Він затверджував бюджет, уводив податки, призначав фінансових ревізорів для контролю за діяльністю Державного банку Швеції та виконанням фінансових постанои Риксдагу. Ці постанови не мали бути ухвалені Королем, оскільки не вважалися законами.

У цей же час формується ще один елемент структури влади. Котрий певний час був характерний тільки для скандинавських Країн, а потім перейнятий багатьма державами світу. Мова йде ∏pміж цими органами та центрами економічної й політичної влади, політичне середовище, у • • • 251

якому реалізуються ЦІ ВІДНОСИНИ.

Пояснюючи значення такого розширювального підходу до тлумачення поняття форма правління, Й. Благож, маючи на увазі дефініцію форми правління, сформульовану Є.

Розкриваючи це методологічне положення, И. Благож пише: “Марксистсько-ленінське поняття форми правління, на нашу думку, повинно відбити діалектику конституційно-правових, тобто зафіксованих у законах, організаційних, структурних та інституціональних відносин між вищими органами держави, державою й громадянами (і навпаки), а також їх фактичних, функціональних відносин, реалізованих у конкретній політичній сфері. Тільки в такий спосіб у комплексі можна зрозуміти конкретну конституційну систему й передусім — відповісти на запитання, наскільки функціональна, фактична сторона форми правління відрізняється від зафіксованої в законах” ²⁵². “Якщо юридична сторона форми правління, — продовжує автор, — є вихідною при вивченні, то фактична її сторона показує, у якому напрямку розвивається форма правління в конкретній державі, а в деяких випадках — і яка градація її змін. Сукупний аналіз обох сторін форми правління дає можливість краще зрозуміти хід її „ 253

розвитку в кожному випадку.

Запропоноване И. Благожем широке розуміння поняття форми правління не сприйняли ні конституціоналісти (хоча для них міркування чеського вченого, на нашу думку, мають велике методологічне значення), ні теоретики держави. Причиною цього було те, що вони не змогли побачити у формі правління систему відносин “між державою й населенням, між вищими органами держави, між цими органами й центрами політичної та економічної влади, а також політичне середовище” ²⁵⁴. З висоти сьогодення видно, що підгрунтям такого широкого тлумачення поняття форма правління була ідеологічна її прив’язка до “прав людини (!) в буржуазних (!) державах”, до чого автора зобов’язала назва книги, виданої під серією “Критика буржуазної ідеології та ревізіонізму”.

Не приймаючи повністю ні “вузького” підходу А. Мішина, ні “широкого” — Й. Благожа, інші радянські вчені спробували знайти “золоту середину”. Нею виявилася дефініція форми правління, сформульована В. Петровим ще на початку 70-х років: “Форма правління — це організація верховної влади в державі, що характеризується її джерелом та принципами взаємовідносин °рганів влади між собою і з населенням” ²⁵. Наприкінці 70-х років

вона була дещо розширена: ‘'Форма правління — це організація верховної державної влади, її органів, структура, порядок утворення цих органів, їх взаємовідносини з населенням, ступінь участі населення у формуванні цих органів” (курсив авторів видання. — C.5^,.) ²⁵⁶. На початку 80-х років вона набуває більш чіткого вигляду. “Форма правління, — відзначається в одному з узагальнених видань з теорії держави і права того часу, — це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин із населенням” ²⁵⁷. Певні варіації цієї дефініції зумовлені спробою авторів уточнювати значення деяких її складових елементів. Це стосується насамперед терміна “населення”, заміненого на “громадяни”. З урахуванням цього вищезазначена дефініція набула такого вигляду: “Форма правління — це побудова вищих органів держави, порядок їх утворення і взаємовідносин, ступінь участі громадян (курсив наш. — С.Б.) у їх формуванні” ²⁵⁸.

Хоча і в той час простежувалися відхилення від цієї “золотої середини” (одні автори вважали форму правління організацією “держави, яка містить у собі порядок утворення державних органів, особливо вищих і центральних, взаємовідносини між різними ланками системи органів”²³⁹, інші — як структуру “і правове становище вищих органів державної влади — глава держави, парламент, уряд, а також встановлений порядок взаємин між ними”), такий підхід до розуміння поняття “форма державного правління” був характерний для більшості радянських державознавців.